Показники соціально-економічного розвитку регіонів України

В статті здійснюється аналіз показників соціального розвитку регіонів України від стану економіки й ефективності соціальної політики в ринкових умовах.

В статье анализируются показатели социального развития регионов Украины от состояния экономики й эффективности социальной политики в рыночных условиях.

Article indicators of Ukrainian regions social development’s on the state of economy and effectiveness of social policy in market economy in the article are analysed.

Ключові слова: соціально-економічний розвиток, регіональна соціальна політика, показники соціального розвитку.

Постановка проблеми. Соціально-економічний розвиток країни, особливо з великою чисельністю населення, є дуже складним процесом, в якому інтегральні темпи зростання визначаються окремими елементами — регіонами. Формування соціально-орієнтованої моделі розвитку в Україні супроводжується структурними змінами в усіх сферах діяльності, що вимагає пошуку, розробки та впровадження у практику нових прогресивних форм господарювання на регіональному рівні, винайдення і застосування адекватних методів регулювання та управління просторовими аспектами розвитку.

Проблеми регіонального розвитку є фундаментальною з теоретичної і практичної точки зору й актуальною протягом усієї історії існування людства. Незважаючи на зусилля, що їх прикладає законодавча та виконавча влада для удосконалення регіональної політики, диференціація регіонів за показниками соціально — економічного розвитку не зменшується, а за рівнем зайнятості та безробіття, доходами, забезпеченістю населення соціальними послугами — навіть посилюється. Зазначені тенденції значною мірою є наслідком недостатньої ефективності регіональної соціальної політики і засвідчують необхідність її вдосконалення.

Мета дослідження — узагальнити існуючий досвід діагностики соціального розвитку територій, обґрунтувати склад системи статистичних показників для оцінювання рівня соціального розвитку територій і визначити відповідно рейтинг регіонів для об'єктивного обґрунтування розподілу ресурсів для зменшення диспропорцій розвитку.

Виклад основного матеріалу. В ході трасформації України в демократичну державу з громадянським суспільством і соціально-орієнтованою ринковою економікою мають бути закладені основи зростання ролі людини в суспільному житті та значення людського капіталу в економічному розвитку. Головні напрями регіональної політики визначаються стратегією, метою якою є забезпечення добробуту народу, політичної та соціальної стабільності, територіальної справедливості, унітарності держави, її цілісності, збереження природно-виробничого потенціалу країни. Зокрема А. Барсуков вважає, що регіональна соціальна політика орієнтується на формування суспільства рівних можливостей як на єдину стратегічну мету, а також на вищі соціальні цінності в контексті соціогуманістичної перспективи розвитку суспільства й особистості. Водночас вона має враховувати особливості соціальних потреб та інтересів населення конкретного регіону, що зумовлює певні відмінності у регіональних пріоритетах, при реалізації яких слід зважити на необхідність гармонізації відносин між регіонами та загалом у державі.

Для визначення пріоритетів у наданні їм державної підтримки використовують різноманітні показники, причому інформаційною основою для їх визначення є здебільшого статистичні дані. Статистична оцінка результативність соціального розвитку території включає такі характеристики домогосподарств:

Ю Рівень доходів;

Ю Частка витрат на харчування;

Ю Частка заощаджень у доходах освітній рівень населення;

Ю Стан здоров’я;

Ю Забезпеченість житлом і рівнем його благоустройства4

Ю Демографічний потенціал нації.

Водночас для комплексної оцінки розвитку територій недостатність враховуються суб'єктивні індикатори, що знижує обґрунтованість та звужує цільову спрямованість відповідних програмних рішень.

Для подальшої успішної перебудови управління економікою необхідно проаналізувати рівень регіонального розвитку регіонів на конкретний момент, їх стартову позицію. Економічні та соціальні процеси, що відбуваються в регіонах, можна оцінювати за трьома типами порівнянь:

1) історичним (сучасний і минулий стан регіону);

2) синхронним (сучасний стан регіонів і країни);

3) прогностичним (сьогодення і ймовірне майбутнє).

Такі порівняння є дуже важливими, але вони недостатні для всебічного аналізу регіонального розвитку. У разі детальнішого аналізу необхідно розрізняти аналітичні показники економічного потенціалу і показники рівня соціально-економічного розвитку.

До показників економічного потенціалу належать: кількість населення, трудові ресурси, обсяги ВВП, національного доходу (НД), обсяги основного капіталу та ін. Усі ці показники характеризують розвиток продуктивних сил регіону насамперед з кількісного боку.

На відміну від економічного потенціалу рівень соціально-економічного розвитку регіону може виражатися через обсяги виробництва і споживання ВВП, НД, матеріальних благ і послуг на душу населення, рівень продуктивності праці. Соціально-економічний розвиток регіону характеризує якісний стан суспільного виробництва, природних і людських ресурсів.

Основні показники економічного і соціального розвитку регіонів складають окремий самостійний розділ Державної програми економічного і соціального розвитку України. Цей розділ являє собою регіональний зріз Державної програми і дає уявлення на основі ретроспективних даних про наступні зміни у розвитку соціально-економічних процесів у територіальному аспекті. Основні показники соціально-економічного розвитку регіонів відображають найважливіші регіональні відтворювальні цикли і характеризують їх територіальні зміни.

Система основних загальноекономічних показників, які підлягають аналізу, визначається програмами і планами розвитку господарства регіонів і країни в цілому і підлягають статистичному обліку. До складу цих показників включено найвагоміші, які дають уявлення про зміни рівня життя і соціального захисту населення, раціонального використання ресурсів (природних, трудових і фінансових), підвищення ефективності виробництва, темпів структурних перетворень в економіці та ін.

З метою розкриття найважливіших тенденцій і проблем у розвитку господарських комплексів регіонів проводиться структурний аналіз стану соціально-економічної ситуації. Основна увага приділяється аналізу тих процесів, які негативно вплинули на ефективність виробництва у провідних галузях економіки і рівні життя населення. Також вказуються і позитивні тенденції, які відбуваються в регіонах у зв’язку з реформуванням економіки, розвитком підприємництва, виконанням програмних заходів Уряду та місцевих органів влади.

Сучасна програма регіонального розвитку складається з таких розділів:

1) Загальноекономічні (зведені) показники.

2) Чисельність і зайнятість населення.

3) Розвиток сфери матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, лісове господарство, транспорт, зв’язок, інвестиційно-будівельний комплекс).

4) Науково-технічний розвиток.

5) Рівень життя населення і розвиток соціальної сфери.

6) Структурні та інституціональні перетворення в економіці, демонополізація виробництва, розвиток підприємництва.

7) Використання природних ресурсів.

8) Використання вторинних ресурсів.

9) Фінансові показники.

10) Зовнішньоекономічна діяльність.

11) Розвиток спеціальних (вільних) зон.

12) Основні показники соціально-економічного розвитку міст і районів.

Загальноекономічні (зведені) показники характеризують динаміку відтворювальних процесів у регіоні в основних сферах і галузях економіки (виробнича, соціальна, фінансова сфери, промисловість, сільське господарство, будівництво). Вони дають загальне уявлення про параметри розвитку господарського комплексу і можливі зрушення у соціально-економічних процесах у прогнозному періоді.

До основних показників соціально-економічного розвитку регіону належать:

1) Середньорічна чисельність населення.

2) Чисельність працівників, зайнятих у народному господарстві.

3) Валовий внутрішній продукт.

4) Обсяг продукції промисловості.

5) Виробництво товарів народного споживання.

6) Валова продукція сільського господарства.

7) Обсяг капітальних вкладень за рахунок усіх джерел фінансування.

8) Доходи місцевих бюджетів.

9) Видатки місцевих бюджетів.

10) Грошові доходи населення.

11) Обсяг роздрібного товарообігу.

12) Обсяг реалізації платних послуг населенню.

13) Обсяг експорту товарів.

14) Баланси основних видів промислової і сільськогосподарської продукції.

15) Середні ціни на основні види продукції.

У цій системі ВВП є основним показником розвитку економіки регіону. Згідно з методикою Мінстату, він розраховується за трьома методами: виробничим, розподільчим і кінцевого використання. Слід зауважити, що для прогнозування використовується виробничий метод розрахунку.

На особливу увагу тут заслуговує аналіз економічного потенціалу регіону, який може здійснюватися за допомогою визначення загального рівня економічного розвитку і за компонентною оцінкою окремих складових потенціалу і ступенем їх використання. До функціонального складу економічного потенціалу входять такі елементи: науково-інформаційний, трудовий, природно-економічний, виробничий, організаційно-управлінський, споживацький.

Подібний аналіз дає змогу визначити такі характеристики, як місткість розміщення ресурсів і виробництва, ефективність ресурсних обмежень, сприйнятливість регіону до інновацій. Аналіз також має надати оцінку ступеню використання наявних ресурсів, або потенціалу (розуміється рівень фактичного застосування потенціальних можливостей регіону), інерції економічного зростання і соціально-економічних параметрів.

Щодо оцінки ступеня використання потенціалу, то існують методи як статистичного, так і експертного характеру, які дозволяють зробити це без визначення абсолютного значення потенціалу. Масштаби застосування цих методів досить широкі, бо існують випадки, коли тільки таким чином і можна оцінити ступінь використання потенціалу регіону. Вся проблема полягає в тому, що економічний потенціал регіону, як і потенціал будь-якої іншої системи, не має чітких кількісних критеріїв та інструментів виміру, тому дослідникам слід завчасно домовитися, яким чином і на основі яких критеріїв вимірюватиметься потенціал. Обов’язковою умовою тут є порівнянність результатів аналізу складових економічного потенціалу (виробничих, інфраструктурних, природно-ресурсних тощо).

При проведенні регіонального аналізу застосовуються такі градації стану економічного потенціалу регіону: високий, середній і низький. Ступені якісної оцінки використання потенціалу такі: використовується повністю та ефективно; використовується неповністю та ефективно; недовикористовується. Обмеженість його використання ресурсами відображається місткістю розміщення та ефективністю ресурсних обмежень.

Місткість розміщення — це потенційна можливість додаткового створення на території регіону нових економічних об'єктів або розширення діючих. Для якісної її оцінки використовуються наступні градації: місткість невичерпана; рівноважний стан; місткість вичерпана; перенасичення регіонального комплексу.

Обмеження за якимось ресурсом є ефективним (жорстким), якщо воно лімітує подальше розширення економічної діяльності. Тому застосовуються такі градації якісної оцінки стану ефективності ресурсних обмежень: ефективне; еластичне за даним обмеженням; рівноважний стан; неефективне.

Ефективність ресурсних обмежень слід насамперед оцінювати за устаткуванням, потужностями, сировинними ресурсами, матеріальними, трудовими, фінансовими, корисними копалинами та іншими ресурсами.

Об'єктом аналізу соціально-економічного розвитку регіонів, що проводиться з метою його подальшого прогнозування, є насамперед система основних показників, які застосовуються для кількісної характеристики відтворювальних соціально-економічних процесів.

Важливим показником соціально-економічного розвитку є структура господарства регіону, відповідність її суспільним потребам і регіональним природно-економічним ресурсам відтворення.

Масштаби розвитку регіону в найзагальнішому вигляді характеризує показник національного багатства (НБ). Він відображає нагромаджені регіоном виробничі потужності, запаси і резерви матеріальних благ, основний капітал невиробничої сфери, особисте майно населення, залучені у виробництво природні ресурси.

Національне багатство регіону аналізується за ряд років за такою формою:

Також аналіз національного багатства слід проводити за матеріально-речовим складом і формами власності (державна, кооперативна, приватна).

Наступним етапом є розрахунок темпів зростання основних показників соціально-економічного розвитку регіону всього і в розрахунку на душу населення. При цьому використовуються такі показники:

1) ВВП регіону;

2) продукція промисловості;

3) виробництво засобів виробництва;

4) виробництво предметів споживання;

5) валова продукція сільського господарства;

6) вироблений НД;

7) використаний НД;

8) фонд споживання;

9) реальні доходи населення;

10) капітальні вкладення, у т.ч. за об'єктами виробничого і невиробничого призначення.

Далі за нижченаведеними показниками у відсотках визначаються пропорції виробництва і невиробничої сфери в регіоні:

1. Чисельність зайнятих, всього 100% у тому числі:

1. матеріальне виробництво

2. невиробнича сфера

2. Основний капітал, усього 100%

у тому числі:

1. виробничий

3. невиробничий Капітальні вкладення, всього 100%

у тому числі:

виробничі

невиробничі

Національне багатство, всього 100% у тому числі:

фонд виробництва (сукупність засобів праці, запаси матеріальних обігових коштів і резерви виробничих фондів) невиробничий фонд (основний невиробничий капітал і майно населення) Ресурси ВВП, усього 100% у тому числі:

фонд виробництва (сума фондів відшкодування і додаткового продукту, що використовується для виробничого нагромадження товарних запасів у роздрібній торгівлі)

ресурси споживання (сукупного особистого і суспільного споживання і частки додаткового продукту, призначеного для невиробничого нагромадження).

Основними показниками кількісного аналізу соціально-економічного розвитку є середньорічні відхилення показників, середньорічні темпи зростання, середньорічні темпи приросту.

Методика їх розрахунку така:

Якісний аналіз дає можливість визначити вплив окремих факторів на суспільний розвиток регіону в їх взаємозв'язку з показниками соціально-економічного розвитку. До факторів зростання фізичного обсягу ресурсів споживання належать: збільшення обсягів виробництва продукції у галузях; зміна темпів зростання виробництва; зміна матеріаломісткості виробництва; зміна питомої ваги втрат; зміна сальдо між територіальними економічними зв’язками, зміна ефективності нагромадження. На характер відтворювальних процесів у регіоні можуть вплинути зміна кількості населення, зростання або спад промислового і сільськогосподарського виробництва, тобто фактори, які дають уявлення про рівень життя населення.

У результаті якісного аналізу визначаються причини, які спричинили відповідні зміни в кількісних показниках (економічних, демографічних). Тому якісному аналізу підлягають насамперед структура господарства регіону за формами власності, галузева структура, структура населення і трудових ресурсів. Об'єктом якісного аналізу стають також показники середньорічних темпів економічного зростання з позицій оцінки ефективності економічної діяльності регіону.

Викладено соціально-економічні показники розвитку України, їх позитивну динаміку, а також показано високу міжрегіональну диференціація.

Завдання забезпечення стрімкого соціально-економічного розвитку України, який має вивести її на рівень найбільш розвинених країн Європи в умовах сьогодення істотно ускладнюється через світову фінансову кризу, внаслідок якої розпочалося згортання експортоорієнтованих українських виробництв, відбувається знецінення національної валюти та обмежується доступ підприємств до кредитних ресурсів. У той же час поступовий вихід Української держави з кризи середини 1990;х рр. надає підґрунтя для сподівання на мінімізацію втрат за умов своєчасного, адекватного та консолідованого реагування керівництва країни на світові виклики.

Позитивна динаміка соціально-економічних показників розвитку України, що спостерігалася за останнє десятиліття, дійсно є обнадійливою, проте багато проблем, пов’язаних із здобутками країни в соціальній сфері та наявною міжрегіональною диференціацією є невирішеними. Питання забезпечення подальшого соціально-економічного розвитку України та її регіонів піднімаються у працях багатьох відомих науковців, серед яких Амоша, З. Варналій, З. Герасимчук, Г. Губерна, Б. Данилишин, М. Долішній, В. Дорофієнко, Л. Зайцева, А. Землянкін, А. Кінах, Б. Кліяненко, О. Крайник, Т. Максимова, Л. Масловська, С. Мельник, Михасюк, О. Осауленко, Н. Павліха, В. Павлов, Н. Прокопенко, С. Романюк, В. Симоненко, Д. Стеченко, М. Чумаченко, М. Янків та ін. Проте додаткові розвідки в цьому напрямку, які спираються на оновлені дані про ситуацію, що складається у країні та регіонах, сприятимуть виявленню сучасних тенденцій і шляхів вирішення актуальних для України проблем.

Представлення результатів соціально-економічного розвитку України та її регіонів, що мають враховуватися під час формування подальшої стратегії розвитку країни. Зокрема наведено соціальні та економічні показники за кілька років, що відбивають динаміку розвитку країни, а також проведене співставлення здобутків регіонів України в різних сферах, що відображає ситуацію стосовно міжрегіональної диференціації та ставить завдання щодо здійснення відповідної державної регіональної політики.

Загальне уявлення про соціально-економічні здобутки України, починаючи з 2009 р., можуть бути представлені через співставлення індексів зростання низки показників, які розраховано за офіційними статистичними даними За останні два роки і наявна інформація по них, яка охоплює повний рік, індекс зростання валового внутрішнього продукту в розрахунку на одну особу перевищив індекс зростання валового внутрішнього продукту та склав 584,7 проти 546,6%, що може свідчити про збільшення продуктивності праці та перевагу інтенсивної складової в розвитку країни. На жаль, нарощування реального валового внутрішнього продукту було не таким відчутним, як його обсягу у фактичних цінах, бо споживчі ціни за аналізований період зросли більше, ніж у 2,3 рази.

Треба відзначити, що, починаючи з кінця минулого століття, встановлювана урядом України мінімальна заробітна плата зростала відповідно до збільшення валового внутрішнього продукту, який припадає на одну особу (їхні індекси за цей період майже співпали). У той же час індекс зростання середньомісячної заробітної плати до рівня 1999 р. істотно перевищив індекс зростання валового внутрішнього продукту в розрахунку на одну особу (в 1,3 рази), що свідчить про помітне підвищення соціального захисту населення, що працює. Поряд з цим, за останні два роки майже в 7,4 рази підвищилися пенсійні виплати, що разом зі збільшенням рівня середньомісячної заробітної плати спричинило зростання середньомісячних доходів населення понад 6,8 рази.

Очевидно, що щорічне збільшення показників щодо середньої заробітної плати в Україні безпосередньо вплинуло поетапне підвищення рівня встановлюваної в країні мінімальної заробітної плати, незважаючи на штучне встановлення її рівня. Протягом останніх років в Україні простежується досить стійка (майже прямопропорційна) залежність, згідно з якою середня заробітна плата приблизно в 2,66 рази перевершує мінімальну оплату праці, що відповідає світовим економічним закономірностям, за якими мінімальна зарплата становить 35 — 40% від середньої. В Україні за у середньому співвідношення між показниками, виходячи з наведених розрахунків, склало 37,91%. Отже, законодавче збільшення мінімальної заробітної плати автоматично приводить до підвищення рівня середньомісячної заробітної плати працівників та може слугувати прогнозованим важелем її збільшення в майбутньому.

Для оцінки рівня життя, що забезпечується працівникам при певному рівні середньої заробітної плати, важливо співставити її з прожитковим мінімумом для працездатних осіб. До 2001 р. включно в Україні середньомісячна заробітна плата була нижчою за прожитковий мінімум працюючих, та випереджальне збільшення середньомісячної заробітної плати сприяло тому, що в 2002 р. вона склала 376 грн, що нарешті на 3% перевищило встановлений прожитковий мінімум у 365 грн. У наступні роки розрив між середньомісячною заробітною платою та прожитковим мінімумом істотно збільшився і склав у 2003 р. — 27%, у 2004 р. — 53, а в 2005 р. — 78%; у 2006 р. перебільшення сягало 2,1 рази, а у 2007 — 2,44 рази, що свідчить про підвищення рівня життя населення в останні роки. У той же час не можна полишити поза увагою той факт, що станом на червень 2006 р. 814 тисячам працівників було нараховано зарплату, нижчу за мінімальну, а зарплата майже трьох мільйонів людей виявилася меншою за прожитковий мінімум для працездатних осіб .Така тенденція збереглася і в наступні роки, а це означає неприпустиму бідність частини людей, що працюють.

До цього слід додати, що ставка мінімальної заробітної плати, яку отримують чимало працівників в Україні, на сьогодні все ще нижча за прожитковий мінімум. Так, у 2009 р. середньорічний рівень мінімальної заробітної плати в Україні складає 527,5 грн, що сягає лише 81,2% середнього на рік прожиткового мінімуму, який для працездатних осіб дорівнює 649,5 грн У той же час, за думкою експертів Євросоюзу, мінімальна заробітна плата має становити 2 — 2,5 прожиткових мінімуму, бо повинна згідно з Європейською соціальною хартією забезпечувати працівникам та їхнім сім' ям достатній життєвий рівень. Зважаючи на це, норма щодо визначення розміру мінімальної заробітної плати з урахуванням потреб працівників та їх сімей закладена до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення мінімальної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму для працездатних осіб», який набирає чинності з 1 січня 2009 р. Тим не менше у проекті Закону України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» віднайшли шлях для того, аби обійти законодавчо закріплену норму щодо визначення розміру мінімальної заробітної плати, встановивши оклад працівника першого тарифного розряду Єдиної тарифної сітки для працівників бюджетної сфери (з 1 січня 2009 р. на рівні 630 грн, з 1 квітня — 655 грн, з 1 жовтня — 710 грн та з 1 грудня 2009 р. — 807 грн на місяць, зумовивши виплату заробітної платні в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб за виконану місячну погодинну норму праці. Але треба відзначити і позитивний момент Проекту, бо з 1 грудня 2009 р. пропонований оклад працівника першого тарифного розряду має зрівнятися із прожитковим мінімумом для працездатних осіб.

Невисокий рівень оплати праці в Україні має глибоке об'єктивне підґрунтя, пов’язане із невисокими здобутками щодо рівня валового внутрішнього продукту, що припадає на одну особу На сьогодні порівняно з багатьма іншими країнами світу Україна має значно менший обсяг валового внутрішнього продукту, який у розрахунку на душу населення в істотно зменшився.

Забезпечення просторового розвитку України має базуватися на аналізі особливостей кожної із субнаціональних адміністративно-територіальних одиниць та дослідженні їхнього внеску в соціальноекономічні досягнення держави. У таблиці 4 показане порівняння трьох показників, що характеризують здобутки областей України та Автономної Республіки Крим станом на 2009 р. щодо валового регіонального продукту, який припадає на одну особу, середньомісячної заробітної плати та доходів мешканців цих регіонів (дані представлено та розраховано із використанням офіційних відомостей Державного комітету статистики). Як видно з таблиці, в якій регіони України подані в порядку зменшення співвідношення валового регіонального продукту, що припадає на одну особу, до середнього в країні рівня, одна частина областей має середні доходи значно нижчі за досягнення у продуктивності праці, а більше половини набагато більші, особливо це стосується Тернопільської та Чернівецької областей.

Незалежно від року проведення міжрегіональних співставлень в Україні зберігається значний розбіг у рівнях середньомісячної заробітної плати. Так, у 2009 р. у м. Київ цей показник дорівнював 2300 грн, у Донецькій області - 1535 грн, у Дніпропетровській — 1455 грн, у Запорізькій — 1394 грн при середньому рівні по Україні в цілому 1351 грн. У той же час, у Тернопільській області середньомісячна оплата праці на той період складала всього 943 грн, у Волинській — 1013 грн, у Чернігівській — 1016 грн, у Херсонській області - 1017 грн, що становило лише 70 — 75% від середнього у країні рівня.

Крім наявності різних рівнів соціально-економічного розвитку регіонів України існує ще одна проблема, на яку звертає увагу Г. Губерна, — невідповідність соціальних характеристик регіонів та економічних результатів їх діяльності. Так, наприклад Донецька область, що має один з вищих показників виробленого валового регіонального продукту в розрахунку на одну особу, за рівнем соціального розвитку (який визначають стан та охорона здоров' я, екоситуація, умови проживання, рівень освіти, соціальне середовище та демографічні зрушення) обіймає останнє місце, а за методикою розрахунку узагальнюючої оцінки рівня і якості життя населення, запропонованою В. Пономаренком, М.

Регіональні концепції розвитку є в даний час найбільш динамічним ділянкою теоретичних досліджень в економіці. Мета цих досліджень — розробити комплексний механізм вирішення проблем регіонального розвитку, що включає в себе вирівнювання рівнів окремих регіонів, створення міжрегіональних виробничих комплексів, ефективне використання внутрішніх ресурсів регіону.

Класифікація регіональних програм (за даними Інституту макроекономіки):

1 Рівень значущості: міждержавні, державні (федеральні), власне регіональні.

2 Територіальна приналежність: республіканські, крайові, обласні, крайові, автономні утворення.

3 Функціональна орієнтація: науково-технічні (інноваційні), соціально-економічні, виробничо-технічні, інвестиційні, організаційно-господарські, екологічні).

4 Зміст розв’язуваних проблем (основні призначення): повне і ефективне використання виробничого потенціалу; формування ТПК; згладжування порегіональних відмінностей за показниками рівня розвитку й умов життя, створення нових виробництв і робочих місць.

5 Масштабність програмної проблеми: комплексні (багатоаспектні), вузькоспеціалізовані (моноцелевие).

6 Галузева локалізація: міжгалузеві, галузеві, підгалузеві.

7 Характер виникнення проблеми: планово-прогнозні, екстрені, кон’юнктурні.

8 Період дії: довгострокові (понад 5 років), середньострокові (від 1 року до 5 років), короткострокові (до 1 року).

9 Джерело фінансування: централізовано фінансуються, фінансуються з коштів місцевого бюджету, інші джерела фінансування, змішане фінансування.

10 Ефективність фінансування: самоокупні, дотуються.

11 Часовий аспект реалізації проблеми: перманентні, обмежені у часі (разові).

12 Пріоритетність: першочергові, временноотложенние.

13 Включення зовнішніх зв’язків: внутрішні, зовнішні.

14 Статус: державна, міждержавна; самостійна (місцева).

З одного боку, кожен регіон займає певне місце в системі суспільного розподілу праці і повинен бути націлений на реалізацію загальнодержавної стратегії розвитку, а з іншого — розробка ефективної державної стратегії повинна здійснюватися виходячи як з первісної оцінки потенціалу та перспектив розвитку регіонів, так і з можливостей формування міжрегіональних науково-виробничих комплексів. Це дозволить вирішити завдання зміцнення економічної цілісності країни, зниження ступеня диференціації регіонів за рівнем розвитку, прискорення міжрегіональної інтеграції і одночасно створити умови для реалізації потенціалів розвитку окремих регіонів.

Розробка регіонального аспекту в ході державного програмування повинна включати шість етапів:

1-й етап: визначається базовий ресурсний потенціал, сформований під впливом як природно-кліматичних факторів, так і в результаті проведених політичних, соціальних і економічних перетворень. Розглядаються дані про природних, трудових, інвестиційних ресурсах, а також інноваційний потенціал аналізованого суб'єкта.

2-й етап: виділяються пріоритетні галузі регіону, які становлять його спеціалізацію, розглядається їх місце і роль в соціально-економічному розвитку на регіональному та загальнодержавному рівнях.

3-й етап: аналізується рівень розвитку галузей спеціалізації, їх частка в експортно-імпортних операціях, чисельність зайнятого працездатного населення, вплив на соціально-економічний стан регіону та формування його ринкової інфраструктури.

4-й етап: у разі якщо галузь спеціалізації не є єдиною, але в ній зайнято близько 50% усіх трудових ресурсів регіону, доцільно розробити програму підтримки галузі у фінансовій і науково-технічній галузі, а в разі вузької спеціалізації економічно важливо розвивати інші напрямки галузевої структури, що дозволить не тільки розширити можливості регіону, а й уникнути структурної кризи, тотального безробіття і, як результат, падіння соціально-економічного рівня суб'єкта.

5-й етап: на основі обробки отриманих на попередніх етапах даних розробляється програма соціально-економічного розвитку суб'єкта, що передбачає залучення як державних, так і приватних капіталовкладень.

6-й етап: визначаються механізм та інструментарій реалізації регіональної програми розвитку.

Стосовно до регіону мова йде про чотирьох етапах створення умов його сталого розвитку та економічного зростання.

1. Подолання недооцінки перспектив економічного розвитку регіону вітчизняними та іноземними інвесторами. Така ситуація виникає у разі, коли влада регіону приділяють недостатньо уваги пропаганді його досягнень і можливостей.

2. Підвищення привабливості регіону за рахунок реалізації внутрішньорегіональних програм реформування. Такі програми можуть, наприклад, включати:

Проведення заходів з мінімізації бюджетних витрат та надання на цій основі податкових пільг найбільш вигідним інвесторам;

Аналіз структури господарського комплексу регіону і виділення в ньому економічно корисних (які виробляють позитивну додану вартість) і економічно шкідливих (які виробляють негативну додану вартість) підприємств з метою подальшого вжиття заходів щодо якнайшвидшої реструктуризації або ліквідації останніх;

Аналіз сильних і слабких сторін господарського комплексу регіону, а також можливостей і загроз його розвитку, створюваних зовнішнім середовищем (SWOT-аналіз), з тим щоб на цій базі знайти реальні схеми формування в регіоні «кластерів розвитку» або груп взаємодоповнюючих підприємств, здатних спільно виробляти конкурентоспроможну продукцію;

Здійснення заходів з підвищення інформаційної прозорості регіону для ділових партнерів, зацікавлених підприємств та інвесторів;

Прискорення підготовки та перепідготовки управлінських кадрів для регіону.

3.Улучшеніе умов для розвитку регіону за рахунок формування взаємовигідних економічних зв’язків з іншими регіонами України, країнами СНД і далекого зарубіжжя.

4.Оптімізація бюджетної системи регіону та його підготовка до залучення коштів на інфраструктурні проекти за допомогою інструментів грошового ринку.

Розвиток інфраструктури регіону значно підвищує його привабливість для інвесторів і створює основу для припливу в нього грошових коштів та бізнес-проектів і, як наслідок, стійкого зростання доходів населення і регіонального бюджету.

Кожен регіон в силу специфічності природних, економічних і соціальних умов володіє власними економічними інтересами, що розуміються як сукупність економічних інтересів населення, що проживає на її території. Вони висловлюють складну, багаторівневу систему економічних відносин, в які вступає регіон (як суб'єкт) з іншими суб'єктами всередині і поза регіональної системи з приводу задоволення потреб функціонування і розвитку всіх суб'єктів.

При розробці програм економічного розвитку уряд цікавлять зазвичай депресивні території з однаково низьким доходом, тобто гомогенні регіони. Вирішити проблему таких регіонів звичайно намагаються шляхом створення «спільного економічного простору».

Головною передумовою формування обгрунтованих програм регіонального розвитку є якісне соціально-економічне прогнозування. Економічними органами регіонів, виходячи з осмислення поточного стану і можливої ??зміни умов протікання відтворювальних процесів в економіці, розробляються прогнози галузевих показників і показників розвитку сфер економічної діяльності, проводиться змістовний аналіз орієнтирів і альтернатив розвитку народного господарства, виявляються шляхи вирішення ключових проблем.

У сучасних умовах, коли економічне зростання багато в чому залежить від інтенсифікації виробництва на базі впровадження новітньої техніки, різко зростають вимоги до наукової обгрунтованості вибору найкращого сценарію економічного і соціального розвитку з величезного числа допустимих варіантів. Тому необхідно виділення ряду закономірностей, властивих програмного механізму в даний час:

1. Програмування територіального розвитку стало головною формою реалізації регіональної соціально-економічної політики практично всіх розвинених і країн, що розвиваються.

2. Кожен програмний механізм формально визнає завдання регіонального розвитку як спільну, узгоджену відповідальність усіх ланок управління, — але кожна ланка відіграє ту конкретну роль, для якої у нього є найкращі засоби.

3. Розробляються програми передбачають залучення ресурсів багатьох учасників на досягнення спільних програм економічного розвитку. Вливання ресурсів дає можливість наднаціональному та національному рівнях влади впливати на регіональний розвиток.

4. Розробка програм повинна гарантувати рівні в економічному і соціальному відношенні права що регіональних суб'єктів (підприємств, організацій, регіонів), тобто має бути дотримано відповідність цілей і засобів реалізації програм економічним інтересам задіяних сторін.

5. Метою програм має стати забезпечення максимально можливого в планованому періоді підвищення добробуту населення за даних об'єктивно існуючі обмеження. Рівень народного добробуту в аналізованому періоді характеризується комплексом рівнів задоволення протягом цього періоду абсолютних потреб населення.

6. Максимальний ріст добробуту населення об'єктивно обмежений поруч ресурсів і потреб, які повинні враховуватися при розробці програм. До них, зокрема, відносяться: матеріальні, фінансові, трудові ресурси, наявні на початку планованого періоду; досягнутий рівень розвитку науки і техніки; ресурси на потреби загальнодержавного характеру (оборона, охорона навколишнього середовища, зовнішньоекономічні зв’язки і т.д.) та інші .

7. Регіональні програми так чи інакше вписуються в систему національних пріоритетів, відбувається їх ранжування та ієрархічне вибудовування, ставляться бар'єри нестримної і безконтрольної експансії державних витрат під маркою програмування.

8. розробляються програми повинні носити комплексний характер. Всі завдання в ній є шуканими і взаємозалежними. Вони не поділяються за ступенем важливості, оскільки жодна з них не може бути виключено з програми без порушення її цілісності.

9. розроблюються в програмному механізмі заходи плануються на кілька років, і це надає певний ступінь стабільності для господарюючих суб'єктів за умов фінансування та інших питаннях.

Висновки

Використання даної системи оцінки у поєднанні із алгоритмом вибору найоптимальнішого варіанту досягнення визначеного рівня соціально-економічного розвитку дозволить:

— вказувати на поточний етап досягнення поставлених цілей;

— дозволить зберегти чіткі орієнтири, навіть у випадку корекції цілей нижчого порядку;.

Аналіз динаміки соціальних індикаторів, характер трансформації економіки загалом свідчить про досить помітну регіональну диференціацію соціально-економічного розвитку регіонів і ледь помітну тенденцію її згладжування в останні роки. Дуже повільні темпи зростання показників соціально-економічного розвитку характерів для регіонів з аграрно — промисловою спеціалізацією виробництва. Так, у 2009 році найнижчі темпи зростання валового регіонального продукту спостерігалося у Кіровоградській, Івано-Франківській, Миколаївській, Херсонській, та Вінницькій областях. Щодо регіонів високими темпами зростання, що вони однаковою мірою представлені як промислово-аграрними та високоіндустрільними регіонами, так і аграрно-рпомисловими, які зберегли. Чи підвищили свою роль у економічному просторі країни. Це — Волинська, Чернігівська, Запорізька, Тернопільська, Закарпатська, Луганська, Черкаська області, і, звичайно, м. Київ та м. Севастополь. Зміщення позицій очікується у Східному районі, зокрема на Сумщині, а також у Карпатському районі, Донецький і Придніпровський економічні райони втрачають лідерство, а Польский і Подільський регіони збережуть наявний стан за рахунок усталеної аграрно-промислової структури й удосконалення територіальної організації виробництва.

Статистична інформація використовується на макрорівні для розробки економічної політики в країні, формування проектів бюджетів, отримання прогнозів розвитку, аналізу реалізації законів і міжнародних зобов’язань. Таким чином, статистика грає важливу роль у формуванні інформаційної інфраструктури економіки, соціальної сфери і суспільства в цілому.

Щоб керувати сучасним суспільством, необхідно відстежувати стан і взаємодія двох основних сфер — економічній та соціальній. І хоча ці сфери взаємопов'язані і взаємозалежні (наприклад, рівень економічного розвитку відбивається на рівні життя населення, а кадровий потенціал визначає хід економічних перетворень), кожна з них має конкретний окремий предмет дослідження і, отже, вимагає адекватної системи показників.

Статистичні показники друкуються у спеціальних виданнях на базі даних Державного комітету зі статистики — статистичних щорічниках, які формуються за підсумками минулого року до середини поточного.

Список використаної літератури

1.Визначення основних чинників сталого розвитку регіонів України/ Щ. І. Чічкань// Економіка промисловості. — 2010. — № 4. — С. 120−125.

2.Державне забезпечення соціальних потреб регіонів/ В. Ф. Піхоцький// Регіональна економіка. — 2010. — № 1. — С. 107−113.

3.Державне стимулювання розвитку регіонів/ Я. Ф. Жовнірчик// Економіка та держава. — 2010. — № 6. — С. 74−76.

4.Державне управління регіональним розвитком України: визначення основних понять/ О. Б. Коротич// Вісник економічної науки України. — 2010. № 2(18). — С. 57−61.

5.Диспропорції соціально-економічного розвитку регіонів України та шляхи їх зниження/ В. В. Томарева// Держава та регіони. — 2012. — № 6. — С. 148−152.

6.Дослідження регіональних аспектів соціально-економічного розвитку України/ І. Юрчишин// Україна: аспекти праці. — 2009. — № 5. — С. 39−44.

7.Креативність — важливий аспект підвищення рівня розвитку регіонів України/ Т. К. Кваша, Д. П. Касьяненко// Формування ринкових відносин. — 2010. — № 2. — С. 225−230.

8.Практичні підходи до оцінки ефективності соціально-економічного розвитку на регіональному рівні/ П. Ю. Курмаєв // Формування ринкових відносин. — 2010. № 2. — С. 171−174.

9.Рейтинговый анализ социально-экономического развития регионов/ С. Е. Иванов// Економіка промисловості. — 2009. — № 4. — С. 40−47.

10.Стратегічне планування розвитку регіонів: основні поняття, вимоги та алгоритм здійснення/ А. П. Тіщенко// Вісник економічної науки України. — 2010. — № 2. — С. 158−161.

11.Тенденції соціально-економічної диференціації регіонів України та пропозиції щодо її зменшення/ І. Новак// Соціальний захист населення. — 2009. — № 2. — С. 52−55.

12.Фінансові інструменти стійкого і збалансованого розвитку регіонів/ Т. К. Кваша// Формування ринкових відносин. — 2010. — № 11. — С. 197−204.

13.ПОКАЗНИКИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ ТА КРИМІНОГЕННА СИТУАЦІЯ/ О. В. Гладківська, В. В. Бєсєдна// Правова інформатика. — № 19 (3). — / 2009.

економічний соціальний розвиток регіон