Економіка і управління підприємством

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНИКА»

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ДИСЦИПЛІНИ «ЕКОНОМІКА ТА УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ»

Виконав: студент 1-го курсу ОКР «Магістр»

групи ААГ 11з Гаєвський А. А. __________

Прийняв: Калиновська Н. Л. _____________

м. Львів 2013р.

ЗАВДАННЯ НА КОНТРОЛЬНУ РОБОТУ:

І. ТЕОРИТИЧНІ ПИТАННЯ

1. Поняття та склад основних фондів підприємства

2. Ціни і ціноутворення на підприємстві

3. Продуктивність праці та її планування

ІІ. ЗАДАЧА

ІІІ. ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ ЛІТЕРАТУРА

І. ТЕОРИТИЧНІ ПИТАННЯ

1. Поняття та склад основних фондів підприємства Основні фонди (засоби) — це сукупність засобів праці, матеріально-майнових цінностей, які функціонують у натуральній формі як у сфері матеріального виробництва так і у невиробничій сфері протягом тривалого часу і вартість яких поступово зменшується у зв’язку зі зносом.

До основних засобів відносять будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби та інші матеріальні цінності вартістю 500 грн. за ціною придбання і терміном служби більше одного року.

Основні засоби класифікують за наступними ознаками:

1. За функціональним призначенням розрізняють:

· основні виробничі фонди (виробничі корпуси, обладнання, транспортні засоби). Основні виробничі фонди функціонують в сфері матеріального виробництва та обслуговують постачальницьку, збутову та комерційну діяльність підприємства;

· основні фонди невиробничого призначення (адміністративні будівлі, складські приміщення, оргтехніка, об'єкти соціально-культурного та побутового обслуговування). Основні фонди невиробничого призначення функціонують в сфері нематеріального виробництва, створюють умови для нормального виробництва та відтворення робочої сили.

Виробничі основні фонди є частиною основних фондів, яка бере участь у процесі виробництва тривалий час, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вартість основних виробничих фондів переноситься на вироблений продукт поступово, частинами,. у міру використання. Поновлюються основні виробничі фонди через капітальні вкладення.

Невиробничі основні фонди — це житлові будинки та інші об'єкти соціально-культурного й побутового обслуговування, які знаходяться на балансі підприємства.

На відміну від виробничих основних фондів невиробничі основні фонди не беруть участі в процесі виробництва і не переносять своєї вартості на вироблений продукт. Відтворюються вони тільки за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства. Незважаючи на те, що невиробничі основні фонди безпосередньо не впливають на обсяг виробництва, збільшення цих фондів пов’язане з поліпшенням добробуту працівників підприємства. Це в кінцевому рахунку позитивно позначається на результатах діяльності підприємства. На зростанні продуктивності праці.

2. За галузями народного господарства: промисловість, сільське господарство, зв’язок, транспорт.

3. За ознакою належності: власні, орендовані;

4. За натурально-речовими ознаками: будови, споруди, передаточне обладнання, машини і обладнання, транспортні засоби, вимірювальні і регулюючі прилади та ін.

5. За використанням: діючі, недіючі, запасні.

6. За роллю у виробництві продукції:

· активні - безпосередньо впливають на предмет праці (машини, механізми, виробниче обладнання);

· пасивні - забезпечують нормальне функціонування виробничого процесу (будівлі та споруди виробничого призначення).

Підприємство зацікавлене в оптимальному підвищення питомої ваги активної частини основних фонів, тобто тих, які забезпечують процес виробництва. Поліпшити структуру ОФ можна за рахунок оновлення та модернізації, ефективнішого використання виробничих приміщень, ліквідації зайвого малоефективного обладнання.

Відтворення ОФ — це процес їх безперервного поновлення. Розрізняють просте та розширене відтворення. При простому відтворенні відбувається заміна окремих зношених частин, тобто постійно відновлюється їх виробнича потужність. При розширеному відтворенні передбачається кількісне та якісне збільшення ОФ, тобто підвищення рівня продуктивності устаткування.

Згідно Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» основні фонди розподіляються за наступними групами:

· група 1 — будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передаточні пристрої;

· група 2 — автомобільний транспорт та вузли (запчастини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти; інформаційні системи тощо;

· група 3 — інші ОФ не включені до перших груп (машини та обладнання).

2. Ціни і ціноутворення на підприємстві

Ціна — грошове вираження вартості товару (продукції, виробів, робіт, послуг), тобто ту кількість (сума) грошей, яке покупець платить за товар. В умовах ринкової економіки значення ціни величезне, вона визначає структуру і об'єм виробництва, рух матеріальних потоків, розподіл товарної маси. Ціна впливає на масу прибутку, рентабельність продукції і виробництва та, в кінцевому рахунку, на рівень життя суспільства.

Ринкова ціна формується під впливом низки чинників: попиту і пропозиції, витрат виробництва, цін конкурентів і ін Попит на товар визначає максимальну ціну, яку можуть встановлювати фірми. Валовівитрати виробництва (сума постійних і змінних витрат) визначають мінімальну її величину. Істотний вплив на ціну роблять поводження конкурентів і ціни на їхню продукцію. Найважливішим чинником ціноутворення є також державне регулювання цін. Існують прямі й непрямі способи впливу держави на ціни. Прямі (адміністративні) способи — це встановлення певного порядку ціноутворення, непрямі (економічні) — спрямовані на зміну кон’юнктури ринку, створення певного положення в області фінансів, валютних та податкових операцій, оплати праці.

Цінова політика підприємства — це встановлення (визначення) цін, які забезпечують виживання підприємства в ринкових умовах, включає в себе: вибір методу ціноутворення, розробку цінової системи підприємства, вибір цінових ринкових стратегій тощо.

Існують три основні цілі цінової політики: забезпечення виживаності підприємства, максимізація прибутку і утримання ринку. Забезпечення виживаності підприємства — головна мета фірми, що здійснює свою діяльність в умовах жорсткої конкуренції, коли на ринку багато виробників з аналогічними товарами. Важливими компонентами даної цінової політики є обсяг збуту (продажу) та частка на ринку. Для захоплення більшої частки ринку і збільшення обсягу збуту використовуються занижені ціни.

До максимізації прибутку прагнуть не тільки компанії, що мають стійке положення на ринку, але й не впевнені у своєму майбутньому фірми, що намагаються максимально використовувати вигідну кон’юнктуру ринку. У цих умовах фірма робить оцінку попиту і витрат стосовно до різних рівнів цін і зупиняється на таких цінах, які забезпечують максимальний прибуток. Утримання ринку полягає в збереженні фірмою існуючого положення на ринку або сприятливих умов для своєї діяльності.

На систему ціноутворення, а, відповідно, на цінову політику підприємства, має великий вплив стан грошової сфери, а саме: зміна купівельної спроможності рубля і курси іноземних валют до рубля. Зайвий випуск грошей в обіг знижує їхню купівельну спроможність — вони знецінюються. Механізм впливу змін валютного курсу на ціни різноманітний.

Методи ціноутворення — це способи формування цін на товари і послуги. Розрізняють витратні і параметричні методи ціноутворення. Витратні, методи засновані переважно на обліку витрат виробництва і реалізації продукції, параметричні - на обліку техніко-економічних параметрів товарів.

Витратні методи. До витратних методів ціноутворення відносяться методи повних, стандартних і прямих витрат.

Метод повних витрат — це спосіб формування цін на основі всіх витрат, які незалежно від свого походження списуються на одиницю того або іншого виробу. Основою визначення ціни є реальні витрати виробника на одиницю продукції. Метод застосовується підприємствами, положення яких близько до монопольного, і збут продукції практично гарантований.

Метод стандартних витрат дозволяє формувати ціни на основі розрахунку витрат за нормами з урахуванням відхилень фактичних витрат від нормативних. Його перевага полягає в можливості управління витратами за відхиленнями від норм, а не за їх повною величиною. Відхилення по кожній статті періодично співвідносяться з фінансовими результатами, що дозволяє контролювати не тільки витрати, але й прибуток. Метод забезпечує безперервне співставлення витрат. Найбільш складним елементом системи стандартних витрат є визначення стандартів витрат. Для формування економічно обґрунтованих стандартів необхідне детальне вивчення методів виробництва, технічних характеристик і цін аналогічної продукції конкурентів, вимог до даних виробів, пропонованих на світовому ринку, і т. п. Метод стандартних витрат, на відміну від простого відображення витрат, дає можливість по факторного їх аналізу .

Метод прямих витрат — спосіб формування цін на основі визначення прямих витрат виходячи з кон’юнктури ринку, очікуваних цін продажу.

Основна перевага методу полягає в можливості виявлення найбільш вигідних видів продукції. Передбачається, що непрямі витрати практично не змінюються ні при заміні одного виробу іншим, ні при зміні в певних межах масштабу виробництва. Тому чим більша різниця між ціною виробу і скороченими витратами, тим вище валовий прибуток (покриття), а відповідно і рентабельність. Таким чином, непрямі витрати не розподіляються на конкретні вироби, в цілому по підприємству вони повинні бути покриті за рахунок валового прибутку.

Різновидом методу прямих витрат є метод стандартних прямих витрат, що суміщає переваги методів стандартних і прямих витрат. Цей метод дозволяє управляти скороченими витратами за відхиленнями і вимагає проведення аналізу скороченою номенклатури витрат, на основі якого можна визначити «вузькі місця» виробництва і вжити необхідних заходів щодо підвищення його рентабельності.

Параметричні методи. Параметричні методи ціноутворення ґрунтуються на обліку техніко-економічних параметрів товарів. До них відносяться методи питомої ціни, балів і регресії. Метод питомої ціни використовується лише для орієнтовних оцінок щоб уникнути грубих помилок. Метод балів доцільно застосовувати при формуванні цін на товари, параметри яких різноманітні і не «піддаються безпосередньому кількісному порівнянню (зручність, дизайн, потужність, колір, запах, смак і т. д.). Метод регресії дозволяє моделювати зміну цін в залежності від сукупності їх параметрів, суворо визначати аналітичну форму зв’язку, а також використовувати рівняння регресії для визначення цін товарів, що входять в даний параметричний ряд. У результаті формується взаємопов'язана система цін на товари.

Обґрунтування цін в умовах ринку спирається на використання всієї сукупності цінових методів.

Метод питомої ціни Заснований на формуванні цін по одному з головних параметрів якості товару Метод балів Заснований на використанні експертних оцінок значущості параметрів товарів за наступним алгоритмом:

Відбір основних параметрів Нарахування балів по кожному параметру Підсумовування балів за базовим і вихідній товару Розрахунок цін на товари за співвідношенням сумарних балів Метод регресії Полягає у визначенні емпіричних формул (регресійних рівнянь) залежності цін від величини декількох основних параметрів якості в рамках параметричного ряду товарів Цінова система Цінова система — це єдина, упорядкована сукупність різних видів цін, які обслуговують і регулюють економічні відносини між різними учасниками національного та світового ринків. Ціни диференціюються по ряду ознак.

Диференціація цін по галузях і сферах обслуговування економіки. Будується на основі врахування особливостей окремих галузей національного господарства і включає такі види цін:

оптові ціни на продукцію промисловості - ціни, за якими промислова продукція реалізується усім категоріям споживачів (незалежно від форми власності);

закупівельні ціни на продукцію сільського господарства — ціни, за якими реалізується сільськогосподарська продукція колгоспами, радгоспами, фермами та населенням (продукція особистих підсобних господарств);

ціни на будівельну продукцію — являють собою або кошторисну вартість об'єкта (граничний розмір витрат на будівництво кожного об'єкта), або усереднену кошторисну вартість одиниці кінцевої продукції типового будівельного об'єкта (за 1 м 2 житлової площі, 1 м 2 малярних робіт і т. д.);

тарифи вантажного і пасажирського транспорту — плата за переміщення вантажів і пасажирів, яка стягується транспортними організаціями з відправників вантажів і населення;

ціни на споживчі товари — використовуються для реалізації товарів у роздрібній торговельній мережі населенню, підприємствам і організаціям;

зовнішньоторговельні ціни — це ціни, за якими здійснюється експорт вітчизняних та імпорт зарубіжних товарів і послуг. Формування цін цієї групи принципово відрізняється від визначення національних цін.

Зовнішньоторговельні ціни поділяються на експортні та імпортні.

Експортні ціни — ціни, по яких російські виробники або зовнішньоторговельні організації продають вітчизняні товари (послуги) на світовому ринку.

Імпортні ціни — ціни, по яких російські фірми закуповують товари (послуги) за кордоном. Ціни на імпортовану продукцію встановлюються на базі митної вартості імпортного товару з урахуванням митних мит, валютного курсу, витрат на реалізацію даного товару всередині країни. При цьому в структурі імпортних цін значне місце займають непрямі податки (акциз і податок на додану вартість).

Диференціація цін за ступенем участі держави у ціноутворенні характеризується впливом держави на цінову політику. Відповідно до цього ознакою класифікації ціни поділяються на ринкові і регульовані.

Диференціація цін за стадіями ціноутворення відображає кількісну взаємозв'язок цін, що складаються в міру руху товару (послуги) від виробника до кінцевого споживача. Ціна на кожній попередній стадії руху товару є складовим елементом ціни наступної стадії. Виділяють оптові ціни виробника, відпускні оптові ціни, оптові ціни закупівлі і роздрібні ціни.

Оптові ціни виробника формуються на стадії виробництва товару (послуги), носять проміжний характер, покликані компенсувати витрати виробника продукції (послуги) на виробництво і реалізацію та забезпечити запланований підприємством прибуток.

Оптові ціни закупівлі включають посередницькі надбавки (знижки). Можливі два варіанти розрахунку оптової ціни закупівлі. За першим варіантом вона визначається, як різниця між ціною реалізації продукції посередником споживачеві (підприємства-споживача, іншому посереднику, торгової організації) і ціною, по якій товар був куплений у постачальника (виробника, посередника). За другим варіантом оптова ціна закупівлі розраховується, як сума елементів, її складових.

Роздрібні ціни формуються у сфері роздрібної торгівлі. Крім оптових цін закупівлі вони включають торгові знижки (надбавки). Роздрібні ціни забезпечують необхідні умови для прибуткової роботи роздрібної торгівлі.

Диференціація цін по транспортній складовій здійснюється в залежності від порядку оплати транспортних витрат.

Диференціація цін за характером цінової інформації заснована на обліку специфіки цієї інформації.

Цінові стратегії - обґрунтований вибір з кількох варіантів ціни (або переліку цін), спрямований на досягнення максимальної (нормативної) прибутку для фірми на ринку в рамках планованого періоду.

Стратегії диференційованого ціноутворення засновані на неоднорідності покупців і можливості продажу одного і того ж товару за різними цінами. До стратегій диференційованого ціноутворення відносяться:

стратегія знижок на вторинному ринку — заснована на особливостях змінних і постійних витрат по угоді. Фірмі вигідно використовувати цей метод. Наприклад, часто нові ліки стикаються з конкуренцією ідентичних, але набагато більш дешевих непатентованих коштів. Перед фірмою постає вибір: або зберегти досить високу ціну на патентовані ліки і втратити частину ринку, або знизити ціну, зазнати збитків на цій різниці, але зберегти або розширити ринок збуту. Можлива стратегія полягає в диференційованому ціноутворенні на запатентовані та непатентовані ліки, а також в диференційованому ціноутворенні або стратегії знижок на вторинному ринку, в окремих ринкових сегментах, орієнтованих па певні демографічні групи (наприклад, студенти, діти, пенсіонери);

стратегія періодичних знижок — базується на особливостях попиту різних категорій покупців. Ця стратегія широко застосовується при тимчасових і періодичних зниження цін на модні товари поза сезоном, поза сезонним туристичних тарифів, цін на квитки на денні вистави, на напої протягом дня, а також при встановленні цін на комунальні послуги під час пікового навантаження. Стратегія також застосовується при зниженні цін на застарілі моделі, пріоритетному встановленні цін на дефіцитні товари і в стратегії «зняття вершків», тобто встановлення високої ціни на новий вдосконалений товар в розрахунку на споживачів, готових його купити за цією ціною. Основний принцип стратегії такий: характер зниження цін можна прогнозувати в часі і він відомий покупцям;

стратегія «випадкових» знижок («випадкового» зниження) — спирається на пошукові витрати, мотивуючі випадкову знижку. Таким чином, фірма намагається одночасно максимізувати число покупців, інформованих про низьку ціну і не інформованих, що купують швидше за високою, ніж за низькою ціною. Тому дана стратегія називається ще «продажем за змінним цінами». Основне застосування стратегії «випадкових» знижок — неоднорідність пошукових витрат, що дозволяє фірмам залучати знижками інформованих покупців.

Стратегії конкурентного ціноутворення. Ці стратегії будуються на обліку конкурентоспроможності фірми за допомогою цін. До стратегій конкурентного ціноутворення відносяться:

стратегія проникнення на ринок — заснована на використанні економії за рахунок зростання масштабу виробництва. Ця стратегія використовується для впровадження нових товарів на ринок;

стратегія «по кривій освоєння» — базується на перевагах набутого досвіду і відносно низьких витратах у порівнянні з конкурентами. При використанні цієї стратегії купують товар на початку ділового циклу отримують економію в порівнянні з наступними покупцями, так як вони купують товар за ціною нижчою, ніж готові були заплатити;

стратегія сигналізування цінами — будується на використанні фірмою довіри покупця до цінового механізму, створеному конкуруючими фірмами. Сигналізування цінами приваблює нових або недосвідчених покупців на ринку, які не обізнані про конкурентні товари, але вважають якість важливим. Приклад використання такої стратегії - успіх деяких дорогих, але низькоякісних товарів;

географічна стратегія — відноситься до конкурентного ціноутворення для сполучених частин ринку.

Стратегії асортиментного ціноутворення застосовні, коли у фірми є набір аналогічних, пов’язаних або взаємозамінних товарів. До стратегій асортиментного ціноутворення відносяться:

стратегія «набір» — застосовується в умовах нерівномірності попиту на невзаємозамінні товари;

стратегія змішаних наборів — створює ефект порівняльної ціни, набір пропонується за ціною, яка набагато нижче цін його елементів. Прикладами такої стратегії служать сезонні квитки, комплексні обіди, набори стереоапаратура і комплектуючих деталей для автомобілів;

стратегія «комплект» — заснована на різній оцінці покупцями одного чи кількох товарів фірми;

стратегія цін «вище номіналу» — застосовується фірмою, коли вона стикається з нерівномірністю попиту на взаємозамінні товари і може отримати додатковий прибуток за рахунок зростання масштабу виробництва;

стратегія «імідж» — використовується, коли покупці орієнтуються на якість виходячи з цін на взаємозамінні товари.

Ціновий стратегічний вибір — це вибір стратегій ціноутворення, заснований на оцінці пріоритетів діяльності фірми. Кожна фірма у ринкових умовах має безліч варіантів вибору цінових стратегій. Цілі фірми та характеристики споживачів обумовлюють цей вибір.

У ринковій економіці при ціноутворенні більшою мірою враховуються фактори попиту, а не пропозиції. При такому підході фактична калькуляція собівартості продукції є лише орієнтиром для визначення зниження цін залежно від впливу різних ринкових чинників.

У зарубіжному управлінському обліку існують поняття довгострокової і короткострокової нижньої межі ціни. Довгострокова нижня межа ціни показує, яку ціну можна встановити, щоб мінімально покрити повні витрати на виробництво і збут товару (дорівнює повній собівартості виробу). Короткострокова нижня межа ціни орієнтований на ціну, яка покриває лише змінні витрати (дорівнює собівартості в частині змінних витрат). Розрахунок довгострокової нижньої межі ціни пов’язаний з калькулюванням повної собівартості виробу, розрахунок короткострокової нижньої межі ціни — з урахуванням і калькулюванням за системою «директ-костинг».

Система «директ-костинг» заснована на розподілі витрат на постійні та змінні і дозволяє оперативно здійснювати розрахунок різних варіантів зниження цін. При даній системі аналізується вплив зниження ціни:

на виручку від продажу товару;

на собівартість продукції;

на масу прибутку від реалізації продукції.

Таким чином, аналіз варіантів за системою «директ-костинг» дає об'єктивну і повну інформацію, оскільки в розрахунок приймається собівартість одиниці виробу тільки в частині змінних витрат, яка постійна в розрахунку на одиницю продукції при зміні обсягу виробництва. Постійні витрати враховуються загальною сумою на весь обсяг продажів. Відзначимо, що аналогічні висновки по розрахунку прибутку за рахунок зниження цін можна зробити і при використанні вітчизняної методики обліку повної собівартості за умови розподілу витрат на постійні та змінні.

Зарубіжні фахівці виділяють два основних етапи процесу ціноутворення на підприємстві:

1) визначення базової ціни, тобто ціни без знижок, націнок, транспортних, страхових, сервісних компонентів та ін. ;

2) визначення ціни з урахуванням вищевказаних компонентів, знижок, націнок та ін. .

3. Продуктивність праці та її планування Продуктивність або продуктивністьпраці служить визначальним показником всякої виробничої або економічної системи. Показники продуктивності при інших рівних умовах є основним критерієм розвитку людського капіталу або трудового потенціалу окремої фірми і всієї країни в цілому, а також рівня доходів та якості життя людей. У сучасних ринкових умовах на кожному нашому підприємстві повинна діяти налагоджена система планування та управління розвитком виробництва за критерієм максимальної продуктивності праці, базою якої повинні служити світові стандарти або показники, досягнуті на передових американських, японських і деяких вітчизняних корпораціях і фірмах.

Як свідчить зарубіжний досвід, планування продуктивності праці є головною умовою правильного визначення та реалізації пріоритетних цілей і завдань зростання трудової віддачі персоналу, які повинні бути не тільки конкретні, але і досяжні на кожному підприємстві в нових ринкових відносинах. Це положення має стати найважливішим орієнтиром довгострокового планування на всіх вітчизняних підприємствах, які мають рівень продуктивності праці значно нижче, скажімо, японського або американського на порозі XXI ст. Один з найбільш важливих уроків японського успіху, як зауважив М. Х. Мескон, полягає в тому, що неможливо добитися стійкої продуктивності при спонтанній, імпульсивної реакції на будь-які виникаючі проблеми. Керівництво фірм має забезпечувати високу продуктивність за допомогою процесу планування. Не маючи конкретних цілей на майбутній період, неможливо також правильно планувати зростання продуктивності на підприємстві. Цілі або плани служать важливими економічними орієнтирами при розробці внутрішньо-фірмової програми підвищення продуктивності праці. Аналіз і узагальнення факторів або робіт, які сприяють зростанню продуктивності праці, допомагає менеджерам-економістам координувати зусилля персоналу організації, що само по собі є одним з головних умов забезпечення продуктивності на всіх стадіях планування та управління виробництвом.

Таким чином, продуктивність праці є найважливішим планово-економічним показником, що характеризує не тільки ступінь раціонального використання трудових ресурсів на підприємстві, але й рівень ефективності всієї ринкової системи в цілому. А це означає, що фундаментальним напрямом розвитку нової ринкової системи повинні стати стабілізація вітчизняного виробництва, що в першу чергу стосується машинобудування, і зростання на цій основі продуктивності праці.

Отже, в умовах переходу до ринку кожному нашому підприємству необхідний плановий «механізм управління ефективністю виробництва за критерієм продуктивності праці, орієнтованого на світовий рівень». Первинною ланкою такого механізму має стати широке застосування наукових принципів планування зростання продуктивності праці на підприємствах і фірмах всіх форм власності.

В економічній теорії і передовій практиці продуктивність праці є досить обширним науковим і оцінними показником, головним критерієм економічної ефективності виробництва, мірилом розвитку техніки, технології та організації виробництва, трудового та людського потенціалу, а також рівня життя людей в існуючих економічних системах. За сферою охоплення об'єкта вимірювання або обсягом свого застосування розрізняють, наприклад, показники продуктивності економіки в цілому, галузі машинобудування, конкретного підприємства, робочого місця або окремих видів продукції. За змістом своїх показників продуктивність може характеризувати величину валової вироблення в розрахунку на одного промислово-виробничого працівника або кількість виробленої продукції, робіт або послуг за зміну, годину або іншу одиницю часу.

В усі часи передові фірми або країни, які організують виробництво товарів або послуг з більш низькими витратами та високими якісними характеристиками, стають економічними лідерами як національного, так і світового масштабу. При оцінці досягнень окремих фірм і країн виникає питання, як вимірювати і планувати продуктивність праці на макроекономічному та мікроекономічному рівнях?

Світова економічна наука виділяє три найважливішімакроекономічні характеристики продуктивності праці на рівні країни:

1. Показник валового внутрішнього продукту на душу населення. Це співвідношення обсягу ВВП до числа жителів найкращим чином служить мірилом національного багатства всієї країни, а не лише однієї продуктивності як такої, оскільки ВВП ділиться на загальну чисельність населення, а не на загальну кількість працівників.

2. Обсяг валового внутрішнього продукту на одного працюючого. Цей показник є більш точним у вимірі продуктивності, але не враховує, що існують у різних країнах відмінностей в тривалості робочого дня.

3. Розмір валового внутрішнього продукту на відпрацьовану годину. Даний показник у розрахунку на одну відпрацьовану або оплачену годину вважається найкращим вимірником продуктивності праці. Однак його важко використовувати при необхідності міжнародних зіставлень продуктивності праці.

При плануванні продуктивності праці на макрорівні зазвичай використовується обсяг валового внутрішнього продукту, а не валового національного продукту. Різниця між ними полягає в тому, що ВВП не включає надходжень від міжнародних операцій і тому може застосовуватися для порівняння рівнів розвитку господарства в окремих країнах. Крім них, існує ще кілька показників, що характеризують рівень і темпи зростання продуктивності, а також тенденції, сектори та галузі господарства. Рівень позначає стан досягнутої продуктивності в певний період часу або в інших країнах. Тенденції або тренди характеризують темпи змін продуктивності протягом тривалого часу, як правило, понад 10 років. Сектори і галузі промисловості визначають існуючі види поділу праці та спеціалізації фірм або підприємств та відповідні показники продуктивності, наприклад сфера матеріального виробництва або послуг. Сфера виробництва в основному включає промисловість, будівництво, сільське господарство і видобувні галузі. До сфери послуг віднесено всі інші види діяльності: транспорт, зв’язок, торгівля, фінанси, страхування, нерухомість, ділові послуги, громадські організації і т. д.

Планування продуктивності праці на макрорівні припускає використання системи показників, що характеризують в кінцевому рахунку співвідношення «випуск» і «витрати» або результатів і затрат праці. У цьому випадку продуктивність праці можна представити формулою де ПТ — продуктивність праці; ВП — обсяг випуску продукції; ЗР — величина витрат ресурсів.

Система показників продуктивності праці на підприємстві містить натуральні, трудові та вартісні вимірники, а також приватні, спільні, багатофакторні та інші.

Як відомо, результати праці персоналу на тих чи інших підприємствах можуть бути виражені різними показниками, що характеризують трудові досягнення окремих виконавців або всього колективу працівників. Працю персоналу, як цілеспрямовану економічну діяльність всього підприємства чи фірми в кінцевому вигляді можна представити величиною сукупного доходу або загальної прибутку. Результати праці різних категорій персоналу визначаються такими відомими економічними показниками, як трудомісткість або зарплато ємкість продукції, продуктивність або ефективність праці, рентабельність або фондоємне виробництва, матеріалоємність або капіталомісткість товару, обсяг виробництва або продажу продукції, витрата ресурсів або втрати часу, якість роботи або умови праці і т. п.

У вітчизняній і зарубіжній економічній науці і практиці найбільше поширення для оцінки результатів праці персоналу в даний час набула система трудових показників, характеризують величину витрат і результатів праці або співвідношення між ними на одиницю продукції, одного працівника і т. д. Найвідомішими в цій системі вважаються показники продуктивності чи продуктивності праці.

Продуктивність праці у загальному вигляді характеризується співвідношенням обсягу виробленої продукції та витратами трудових ресурсів. Цей показник може визначати продуктивність будь-яких економічних ресурсів — землі, капіталу, обладнання, інструменту, матеріалів і т. д.

У ході планування продуктивності праці на підприємстві можуть застосовуватися показники випуску продукції на один відпрацьований або оплачену годину, на одного зайнятого працівника і т. д. При використанні в плануванні показниківбагатофакторноїпродуктивності праці визначаються планований вид діяльності тієї або іншої фірми, обсяг випуску, витрати основного капіталу і живої праці та їх вагові характеристики. Тоді модель багатофакторної продуктивності праці можна представити залежністю:

де ОК — величина основного капіталу фірми; ЖТ — витрати живої праці.

До складу основного капіталу входить вартість обладнання, будівель, землі і товарно-матеріальних запасів. До витрат живої праці відноситься загальне число оплачених годин всього промислово-виробничого персоналу підприємства. Вагові співвідношення витрат праці та капіталу залежать від форми власності та галузевої належності підприємств або фірм.

В плановій практичній діяльності продуктивність праці на вітчизняних підприємствах вимірюється в загальному вигляді кількістю продукції (обсягом робіт), виробленим в одиницю робочого часу, або кількістю робочого часу, витраченого на виготовлення одиниці продукції (роботи). Найбільшу складність при використанні цих методів вимірювання продуктивності праці в розвиткуринкової економіки представляють два питання:

який вид продукції включати в обсяг виробництва (валовий, продану, чистий);

як найбільш повно врахувати затрати праці (живого, матеріалізованої).

У ринковій економіці продуктивність прийнято визначати, як у матеріальному виробництві, так і в сфері надання послуг, включаючи і державні установи. Тому нам слід помітно розширити застосування цього показника в практиці планування. Для вимірювання обсягу виконання робіт і послуг можуть бути використані натуральні, трудові та вартісні показники.

При плануванні рівня і темпів зростання продуктивності праці на машинобудівних підприємствах в сучасних умовах можуть застосовуватися різні показники та формули, а також способи та методи розрахунків.

Рівень абсолютної продуктивності праці, характеризує обсяг випущеної продукції, виконаних робіт і наданих послуг на одного працюючого, можна розрахувати за формулою де П т — продуктивність праці; В п — загальний обсяг виконаних робіт;Рппсередньорічна чисельність промислово-виробничого персоналу.

Темпи зростання продуктивності праці визначаються відношенням приросту виробітку (абсолютної продуктивності) до її базового значення:

де ?П т — відсоток росту продуктивності праці за планований період; В 1 і В 2 — відповідно продуктивність праці в базовому і планованому році.

В процесі планування продуктивності праці на підприємствах і фірмах необхідно визначити вплив різних факторів на темпи її приросту в майбутній період. До основних виробничих факторів зростання продуктивності прийнято відносити технічні та організаційні, які безпосередньо пов’язані з поліпшенням техніки і технології виробництва, вдосконаленням організації праці, виробництва, планування й управління.

Планування продуктивності праці в ринкових умовах передбачає облік дії закону спадної віддачі, який стверджує, що, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання змінних одиниць праці до незмінного ресурсу капіталу дає зменшується додатковий або граничний продукт в розрахунку на кожну наступну одиницю праці. Інакше кажучи, якщо кількість робітників, які обслуговують дане технологічне устаткування, збільшуватиметься, то зростання обсягу випуску продукції буде відбуватися все повільніше, у міру того як більше робочих залучатиметься до виробництва товарів і послуг. Цей закон означає, що в кожному конкретному випадку існує оптимальний рівень продуктивності праці, який необхідно вміти планувати на тому чи іншому підприємстві.

ІІ. ЗАДАЧА Трудомісткість виробничої програми на підприємствах А, Б, В і Г, що входять до виробничо-торгівельного об'єднання, у звітному році за порівнювальними видами продукції становила 6500, 5200, 4500 і 3800 тис. нормо-годин. У наступному за звітним році внаслідок здійснення низки технічних та організаційних заходів передбачається знизити трудомісткість виробничої програми відповідно на 450, 310. 240 і 220 тис. нормо-годин. Розрахувати відсоток збільшення виробітку продукції (на одного робітника) у наслідок зниження її трудомісткості на кожному підприємстві та виробничо-торгівельному об'єднані в цілому.

Умовні позначення:

ДВ%-відсоток зросту виробітку продукції;

Тр1-фактична трудомісткість виробничої програми;

Тр2-заплановане зниження трудомісткості;

ДТр%-відсоток зменшення трудомісткості виробничої програми;

А, Б, В, Г-позначення підприємства;

ОАБВГ-позначення об'єднання.

Коротка умова задачі:

Розв’язок:

Відсоток зросту виробітку продукції ДВ% розраховується за формулою:

ДВ%= ДТр%•100 / 100- ДТр%, тому

1. Визначимо Тр1 та Тр2 для об'єднання в цілому, як суму відомих Тр1 та Тр2 підприємств А, Б, В, Г:

2. Визначимо відсоток зменшення трудомісткості виробничої програми (ДТр%) для кожного підприємства та об'єднання в цілому, за формулою:

ДТр%=Тр2•100% / Тр1

3. Розрахуємо відсоток зросту виробітку продукції ДВ% для кожного підприємства та об'єднання в цілому, за формулою:

ДВ%= ДТр%•100 / 100- ДТр%

Відповідь: у наслідок запланованого зниження трудомісткості на підприємствах А, Б, В, Г виробіток зросте на А-7,43%, Б-6,34%, В-5,63%, Г-6,15%, а об'єднання в цілому досягне зросту виробітку на 6,5%.

ІІІ. ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Дієздатність — це:

г.)здатність особи діяти відповідно до чинного законодавства.

2. Функція менеджменту «організування» відображає:

в.) процес створення структури управління організацією.

ЛІТЕРАТУРА:

основний фонд ціноутворення праця

1. Економіка і управління підприємством (А. Є. Мачкур, Л. А. Лещій, З. О. Коваль);

2. Економіка і управління підприємством (З. М. Скибінська);

3. Міжнародні автоперевезення (проф. Кузьмин О. С.);

4. Методичні вказівки до самостійного вивчення дисципліни для студентів усіх форм навчання спеціальностей 7(8). 7 010 601 «Автомобілі і автомобільне господарство» та 7(8). 5 050 305 «Колісні та гусеничні транспортні засоби»;

5. Методичні вказівки до практичних занять для студентів усіх форм навчання спеціальностей 7(8). 7 010 601 «Автомобілі і автомобільне господарство» та 7(8). 5 050 305 «Колісні та гусеничні транспортні засоби».