Объединение країни навколо Москвы

Объеденение країни навколо Москвы.

СОДЕРЖАНИЕ ВВЕДЕНИЕ стор. 2.

1. ПОЧАТОК ОБ'ЄДНАННЯ РОСІЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ стор. 3.

2. БОРОТЬБА ЗА ПОВАЛЕННЯ МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОГО ЯРМА стор. 6.

3. ЗАВЕРШАЛЬНИЙ ЕТАП ОБ'ЄДНАВЧОГО ПРОЦЕСУ стр. 12.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

стр. 17.

БИБЛИОГРАФИЧЕСКИЙ СПИСОК стр. 18.

ВВЕДЕНИЕ

Формирование російської державності, безсумнівно, мало спільного з аналогічними процесами за іншими європейських країнах. І й тут патриархально-вотчинная монархія раз вертывается в сословно-представительную з її генераль ными штатами, парламентами, сеймами, зем скими соборами тощо. Однак у однієї й тією самою общественно-эконо мической формації, у руслі єдиного історичного про цесса Московська Русь виділяється все-таки явним своє образием свого державного будівництва. «Це пристрій — ціла по литическая система, якому можна відмовити ні з лад ности і послідовності, ні з практичної пригод ности. Придатність системи довели його результати: вона допомогла державі продовження два століття із гаком, з половини XV і по другий чверті XVIII століття, витримати тристоронню боротьбу на запа де, півдні і південному сході, з якою по тяжкості у жодне порівняння що неспроможні йти зовнішні труднощі, випробуваний ные у ті століття державами Західної Європи» [3, з. 58].

Основная риса такого своєрідності зводиться ось до чого. Москва щоразу сягає максимуму в зосередженні государствен іншої влади з країни, максимуму можливої полити ческой централізації у цих економічних услови ях. Це дозволяє їй мобілізувати в слу чаї військової необхідності вулицю значно більше бойових зусиль і коштів, ніж ворожі до неї держави, попри всі їх многолюд ство і багатство. Ось це значно більше повне исполь зование Москвою свого досить-таки убогого військово-економічного потенціалу обумовило її перемогу у довгих історичних суперечках, які вона вело відносини із своїми противниками.

Данная робота присвячена поетапного розгляду об'єднавчого процесу.

1. ПОЧАТОК ОБ'ЄДНАННЯ РОСІЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ Основным змістом початкового етапу об'єднавчого процесу (кінець XIII — перша половина XIV в.) було скла дывание в Північно-східній Русі великих феодальних центрів — і виділення у тому числі найсильнішого як майбутнього політичного центру і територіального ядра формирова ния централізованого государства.

Монголо-татарское навала і устано вившееся потім ярмо з продолжавшимися набігами ординців сприяли значним изменени ям в Північно-східній Русі. Так, західноєвропейський мандрівник Рубрук на величезному просторі бачив нічого, «крім величезної кількості могил «команов», тобто половців. На східних межах Русі, в волзької Булгарии, той самий картина: там монголи вирубали цілий народ майже зовсім. І Русь, очевидно, очікувала така ж доля. Южнорусские землі, у разі, повністю нагадували Команию і Булгарию своїм кладбищен ским спокоєм. Так, курська земля «багатьох років запустіння великим лісом поростоша і чим звіром домівку бывша». Сільське населення Північно-східній Русі у сво їм болотистому і вкритому густим лісом краї мало великі можливості сховатися кривою шаблі і аркана, але також російський народ поставили до межі винищення. У страшну зиму 1237/38 року б чи знищено всі як — чи великі міста Владимиро-Суздадьской Русі, а коли ці вузли зі спротиву були розрубані, дрібні монгольські від ряди пройшли широкої «облавою» у всій сільській місць ности, б’ючи всіх від малого до велика.

Центр эконо мической і політичною життя Північно-східній Русі перемістився з районів Владимиро-Суздальской в цін тральные і окраїнні, менш доступні для ординців лісові райони, де напередодні і з сле Батиєва навали склався низку інших феодальних князівств (Тверське, Московське, Городецкое, Белозерское, Стародубское, Суз дальское та інших.). Включення правителів цих князівств до боротьби за велике князювання володимирське, за територіальне зростання своїх володінь зовні не виходило далеко за межі типових феодальних княжих інтерфейс биц, але об'єктивно набувало значення початку об'єднавчого процесса.

Главными суперниками у боротьбі у першій третині XIV в. стали Москва і Твер, перетворившись із столиць невеликих перифе рийных князівств в великі феодальні центри Північно-східній Русі. Їх экономиче скому підйому та політичного плекання сприяло швидке увеличение їх за рахунок притоку котрі втекли під тиском татар селян ремісників з деяких інших земель.

В порівнянні з Тверським Московське князівство займало вигідніше становище стосовно іншим російським землям. Що Проходили з його території річкові і сухопутні шляху надавали Москві значення найважливішого вузла торгових оборотів і інших перетинів поміж російськими землями. Москва стала в XIV в. великим торговий центр. Торгові зв’язку московських купців — «сурожан», «суконников» простягнулися далеко межі російських земель. Прикрите із заходу від Литви Тверським князівством, і з сходу і південного сходу від Золотої Орди іншими російськими землями, Московське князівство меншою мірою піддавалося раптовим руйнівним набігам золотоординців. Це дозволяло московським князям збирати й накопичувати сили, створювати поступово перевага в матеріальних й людських ресурсах, щоб виступити організаторами і керівниками поточного об'єднавчому процесі. Географічно становище Московського князівства обумовило та її роль етнічного ядра котра формувалася великоросійської народності.

Основателем династії московських князів був молодший син Олександра Невського Данило. За нього почався швидке зростання Московського князівства. У 1301 р. Данило Олександрович захопив у рязанських князів Коломну, а 1302 р. щодо нього перейшло за заповітом переяславльского кня зя, враждовавшего з Твер’ю, Переяславльское князівство. У 1303 р. приєднався який до складу Смоленського князівства Можайськ, у результаті Москва-река, колишня тоді важливим торговим шляхом, виявилася від джерела до гирла не більше Московського князівства. За 3 роки Москов ское князівство збільшилося майже вдвічі більше, стала однією з найбільших та найсильніших в Північно-східній Русі, і мос ковский князь Юрій Данилович вступив у боротьбу велике князювання Владимирское.

Михаил Ярославович тверський, що у 1304 р. ярлик на велике князювання, стре мился до полновластному правлінню у «всієї Русі», до підпорядкування силою Новгорода і дру гих російських земель. Його підтримувала церкву та її глава — митрополит Максим, що у 1299 р. свою резиденцію у Володимир. Спроба Михайла Ярославовича забрати в Юрія Данииловича Переяслав призвела до затяжною і кровопролитної боротьбі Твері із Москвою, в якої вже вирішується питання й не так про Переяславі, як про політичному чільності на Русі. У 1318 р. по підступам Юрія Даниловича Михайло Ярославович був убитий у Сарае і ярлик на велике князювання переданий московському князю.

Стоит відзначити, що постійне втручання татарських ханів до політичних процеси, які відбуваються на Русі, в певний період було правилом. Так, на руку Москві зіграло невдалий повстання на Твері в 1327 р., придушене татарами із великою жорстокістю. Каральну рать вів у своїй ніхто інший, як московський князь Іван Калита. Влаштований погром надовго усунув Твер з-поміж потенційних противників Москвы.

Заслуживший повне «довіру» татар, Іван Калита як отримав ярлик на Володимирське князівство, а й право збору данини від усіх російських земель. Посилення Москви призводить до того, що Митрополит переносить сюди свою резиденцію; місто, цим, стає церковним центром Русі. Досягнуте Москвою на князювання Калі ти значну перевагу в материаль ных людських ресурсах була підкріплена спорудженням в 1367 р. кам’яного Кремля, усилившего военно-оборонительный пітний циал Москов-ского княжества Внешняя політика Калити була зберегти видимості повної покірності перед татарами, ніж давати приводу до нових вторгненням. У його князювання набіги припинилися: «І бысть оттоле тиша велика на 40 років і престаша погани воевати російську землю» — писав літописець. Збір данини, проистекавший з невблаганною жорстокістю, з’явився засобом накопичення Москвою значних багатств, і навіть мірою на інші російські землі. Калита, не вдаючись по допомогу зброї, політикою щедрих підношень ханам і хабарів ханським чиновникам зміг істотно розширити територію московського князівства з допомогою галицького, угличского і белоозерского князівств. Син Калити Симеон вже отримати титул «великого князя всієї Русі» і поза своє зарозумілість отримав титул «Гордого».

2. БОРОТЬБА ЗА ПОВАЛЕННЯ МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОГО ИГА.

Со другої половини XIV в. починається другий етап об'єднавчого процесу, ос новным змістом якого було розгром Москвою про свої головні політичних суперників перехід від ут верждения за Москвою її політичної верховенства на Русі до державного объе динению навколо російських земель і органи зации нею загальнонародної боротьби за повалення ординського ярма. Багато істориків саме такий момент вбачають у ролі котрий окреслив процес створення державності: «Росія об'єдналася над силу товарних відносин також торгових уз, а силу зовнішньої небезпеки (боротьби з монгольським і литовським тиском). Недолік об'єднуючою, скріпної сили, яку Заході відігравало „третє стан“, з лишком взяла він саме Російська держава» [6, з. 34].

На цьому етапі значно більшу, ніж Орден, небезпеку обману пик дающейся Великоросії являло зі бій Велике князівство Литовське. Литву обійшли сто роною татаро-монгольські орди, не постраждали від на ходи і росіяни землі, разом із корінними, литів скими, які становлять політичне й економічне ядро Великого князівства. Вціліли від монгольського розорі ния також Полоцко-Минские та інші землі Білорус ці, Чорна Русь (Новогородок, Слоним, Волковыйск), Гродненские, Турово-Пинские і Берестейско-Дорогиченские землі завойовані татаро-монгольськими феодалами. Маючи це ядро, великий князь чи товский Гедимин та її нащадки стримують агресію Ордени, громлять татар при Синіх Водах (1362 р.) і осу ществляют широку експансію з допомогою Малої і Велі дідька лисого Русі. Саме тоді Велике князівство Литовське має незаперечне перевага над Московським майже як не глянь: за населенням й рівнем економічного розвитку, що дозволяє йому без особливих зусиль виставити більше воинов-феодалов на полі, аніж за крайньому напрузі сил Москви; по площі й багатством господарських угідь (чорнозем Волині, Чернігівщини і Київщини проти подзола і суглинку центральних великоросійських областей), що дозволило йому надалі збільшувати розрив із Московією в степе ні розвитку продуктивних сил; нарешті, по між народному становищу, бо Литву ззаду підпирала дру жественная і союзна Польща, а й за спиною Великоросії була Золота Орда.

К середині XIV в., крім Московського і Тверського князівств, склалися решта 2 великих князівства — Суздальско-Нижегородское і Рязанське. Правителі цих князівств активно розпочали боротьбу політичне верховенство на Русі. У 1359 р. суздальско-нижегородский князь Дмитро Константино віл спробував скористатися вокняжением у Москві малолітнього Дмитра Івановича, щоб отримати у Орді ярлик на велике князювання. Проте правившие у перші роки за Дмитра митрополит Олексій і бояри майстерною політикою в Орді і прямим у енным тиском на суздальського князя прину ділі останнього відмовитися від домагань на велике князювання. Основним суперником Москви як і залишалося Тверське, князівство, оправившееся від погрому 1327 р. З кінця 1960;х років XIV в. почалася тривала боротьба між великим князем Дмитром Івановичем (1359—1389) і твер ским князем Михайлом Александровичем.

Неудача походів Великого князя Литовського Ольгерда — союзника тверського князя — проти Москви спонукала останнього шукати допомогу у Орді, правителі якої з тривогою стежили за посиленням Москви й готові були йти поддер жати будь-якого її противника. У 1371 р. Міха мул одержав у Орді ярлик на велике князювання, але Дмитро Іванович відмовився визнати його великим князем, вважаючи себе достатньо сильним, щоб вдатися до конфлікт за Ордою. У 1375 р. Дмитро у гла ве московських військ та військових сил, присутніх із багатьох російських земель (і навіть у питомих князівств Тверській землі і росіян князівств, васальних Ольгерду), осадив Твер. Похід московського князя проти тверського князя, блокировавшегося зі злій шими ворогами Русі, уперше взяв характер загальноросійського національно-патріотичного підприємства. Відмовилися підтримувати своє го князя і тверичи, котрі зажадали від цього здачі міста Київ і замирення з Москвою. Тверській князь вимушений був відмовитися від домагань на велике князювання, визнати старейшинство московського князя, зобов’язатися не вступати без її відома в зносини з Ордою і Литвою, допомагати московському кня зю боротьби з його ворогами. Схожі угоди про визнання старійшинства моско вского князя було укладено Дмитром з рязанським та інші князями. Як сказав тверський літописець, Дмитро Іванович «всіх князів російських привожаше під своєї волі, а которыа не повиновахуся волі, але в тих нача злобою посегати».

Со другої половини XIV в. почали про бути ознаки феодального роздрібнення і спільного ослаблення Золотий Орди, всередині її стали виділятися самостійні і полуса мостоятельные «орди». Затяжні усобиці між соперничавшими угрупованнями фео дальной знаті в Орді супроводжувалися калей доскопической зміною ханів або ж одновре менным правлінням двох ворогуючі ханів. Стосунки між Ордою і Руссю ставали вкрай нестійкими й напря женными. Різко побільшало набігів ординських правителів і мурз з російськими землі, особливо у сусідні поруч з Ордою Нижего родскую і Рязанську земли.

Начавшийся розпад Орди був тимчасово призупинений які прийшли до влади кінці 1970;х років темником Мамаєм. Об'єднавши майже всі сили Орди, Мамай почав подго товку до походу на Русь, поставивши поруч із звичайними грабіжницькими цілями також завдання відновлення ослабілої влади над російськими землями і, розгрому Московського князівства. Проте похід цей, що завершився розгромом військ Орди в Куликовської битві, показав, що Москва реально стає сильним незалежним центром російських земель.

Впрочем, вже двох років у московського князя нема досить сил, аби протистояти новому набігу, цього разу хана Тохтамиша. Однак процес посилення Москви стає необоротним. У 1393 р., скориставшись тяже лым становищем Тохтамиша, втянувшегося до боротьби з східним правителем Тимуром, Василь I домігся від цього згоди передати Москві Муромского і Нижньогородського князівств, з присоедине нием яких з’явилася можливість при ступити до створення загальноросійської системи оборони кордонів із Ордою. Приєднання Нижньогородського князівства сталося не залучаючи сили. Нижньогородського князя не підтримали навіть у його власні бояре.

Конец XIV — початок XV в. характеризується початком багаторічного протистояння Москви й Новгорода. Предпри нятая Василем I спроба приєднати до Москви Двинскую землю, багатющу новго родскую колонію, закінчилася невдачею. Сре ді залишалися поза сферою політичного панування Москви феодальних центрів Русі Новгород був найбільшим і найбільш можу щественным, у зовнішній політиці які спиралися насамперед на ворожу Москві Литву.

Утверждение олігархічних форм правління, ликвидировавших демокра тические риси вічовій організації управле ния в Новгороді, антинародна і антинацио нальная політика бояр у боротьбі із Москвою позбавляла їх підтримки новгородського плебсу, що, зрештою, призвело до поразці бояр у боротьбі з Москвой.

В 1456 р. Василь II зробив успішний похід на Новгород, розбивши новгородське ополчення. Законодавча влада віча скасували, право зовнішніх зносин обмежена. Державна новгородська печатку продала місце великокняжеской.

В процесі об'єднання російських в XIV—XV ст. виникало і перші елементи державної централізації - поступове сосредо-точение всієї повноти влади у руках московських князів, обмеження політичних лідеріва і майнові права і феодально-земельной знаті, скасування окремих політичних інститутів (наприклад, посади тысяцкого у Москві), перші кроки щодо встановленню контролю над діяльністю кормленщиков і ін. Дмитро Донський спробував ліквідувати становище церкві як «держави у державі» і зробити його слухняним знаряддям до рук великокнязівської влади, поставивши на митрополичий престол свого ставленика — придворного попа Митяя, однак це спроба закінчилася невдачею. Піти ж розрив сформованих ще від часів Калити союзницьких відносин із церквою великокнязівська влада могла, оскільки потребувала її підтримки у боротьби з іншими феодальними противниками.

Новые підстави отримав союз церкви із московськими князями з середини XV в. У 1439 р. на соборі у Флоренції Папська курія і Константинопольська патріархія підписали акт ухвалення Православною Церквою католицьких догматів і верховного верховенства римського тата при збереженні православних обрядів. Папська курія хотіла цим актом включити до сфери свого впливу Русь та інші слов’янські країни. Однак у Москві розібралися в прихованої підгрунтя флорентійської унії і відкинули її. У 1448 р. які зібралися у Москві на церковний собор російські єпископи обрали зі свого середовища без санкції патріарха нового митрополита — коломенського єпископа Іонові, яку зазначив великий князь Василь II. Цим актом оформлене незалежність російської церкви від константинопольської патріархії. Але, ставши самостійної, російська церква виявилася що надійшла пряму залежність від дедалі міцнішою великокнязівської влади, яка| лише одне могла захистити інтереси церкви в загальросіянині масштабі і закликав підтримати її духовний авторитет.

3. ЗАВЕРШАЛЬНИЙ ЕТАП ОБ'ЄДНАВЧОГО ПРОЦЕССА К кінцю XV в. склалися умови до переходу об'єднавчого процесу у за вершающую стадію — формування об'єднані го Російської держави. Социально-эко номическое розвиток протягом XIV —XV ст. призвело до значного усиле нию феодального землеволодіння і господарства. Маса населення опинилася у різні форми залежність від світських і духів ных феодалів, і навіть від княжої влади. Під її гнітом зникли залишки міського саме управління біля межиріччя Оки і Волги. Торгівля збагачувала переважно феодалів. Кошти городян вилучалися князями для сплати важкої данини в Орду. Економічні зв’язок між окремими землями були ще слабко розвиненими і охоплювали незначну частину населення. Деякі великі міста розвивалися переважно як центри місцевої економічної і політичною жизни.

Большое впливом геть розвиток объедини тельного процесу справила зовнішня опас ность. Здобувши перемоги над своїми соперни ками і досягнувши значних б у боротьби з Золотий Ордою, московські великі князі в XV в. виступили водночас у ролі головної політичної сили на Русі. До цього часу вони мали великими, щільно засе ленними володіннями і спиралися як у які виросли матеріальні кошти, і ось на підтримку різних соціальних верств. Світські і. духовні феодали були заинтере сованы в посиленні великокнязівської влади остільки, оскільки він могла способство вать зміцненню їх до влади над селянами. У цьому різні угруповання феодалів неоднаково ставилися до перспективи зміцнення московської великокнязівської влади. Новгородське боярство і духовенство, наприклад, прагнули зберегти державну і церковну самостійність у своїй землі. Аналогічним було становище у Пскові й у деяких інших землях. Московське боярство підтримувало ідею об'єднання всіх російських земель під владою Москви, але чинило спротив посиленню особистої влади великого князя. Сепаратистські тенденції надто виявлялися у політиці питомих князів.

Прослойка служивих людей — умовних феодальних власників — ще тільки формувалася. Але його помітно активізувався принаймні приєднання до Москви нових територій і переходу володарем московських князів значного фонду земель. Служиві люди були всього зацікавлені у сильною державною власти.

Торгово-ремесленным елементам міста села також потрібно було встановлення сильної єдиної влади біля країни, оскільки він забезпечувала необхідних розвитку торгівлі, і ремесла припинення усобиць і зовнішню безопасность.

Народные маси — селяни, ремісники, промислові люди — сподівалися отримати у особі великокнязівської влади «справедливу» влада, надійний захист від утисків та свавілля з боку місцевих правителів та його адміністрацій, і навіть захисту від нападу зовнішніх врагов.

Завершающий етап об'єднавчого процесу зайняв приблизно 50 років — час великого князювання Івана III Васильовича (1462—1505) і роки князювання його наступника — Василя III Івановича (1505—1533). Найбільшим перешкодою по дорозі цього процесу було існування сильної волі й самостійної Новгородської феодальної республіки. Боярська олігархія прагнула зберегти своєю владою нерозділеним і тому завзято опиралася тискові із боку Москви. Після реформи посадничьего управління всю владу у місті фактично перейшла до боярам і вічовій лад втратив колишнє значення. Через війну маса новгородців втратила інтерес до. збереженню незалежності міста Київ і стала дедалі більше поступово переорієнтовуватися під противника новгородських бояр — московського великого князя.

В 70-ті роки XV в. частина новгородській знаті на чолі з Борецкими взяла курс — на відхід Новгорода під захист великого князя литовського. У у відповідь такі дії Іван III в 1471 р. зробив похід проти Новгорода. Під керівництвом Москви зібралися війська від усіх підвладних їй земель. Похід прийняв характер загальноросійського ополчення проти відступників до «латинству», як інтерпретували цей похід московські літописці. У вирішальному бої річці Шелони маса новгородців боролася неохоче, а полк новгородського архієпископа взагалі простояв весь бій дома. Новгородці зазнали поразки.

В 1478 р. Новгородська республіка була квидирована, вічовій дзвін знято і вивезений у Москві. Проте сила традицій новгородській вільності була такою значна, що московської великокнязівської влади, ніж втратити довіри серед верств новгородського населення, довелося вдатися до певні поступки. Іван III обіцяв не «виводити» (тобто. не засилати) нікого до інших землі, стояти осторонь у справи про земельних вотчинах, зберегти місцеві судові звичаї, не залучати новгородців до несення військової служби в «Низівській землі». У зовнішніх зносинах дипломати ческие зносини зі Швецією велися через новгородських намісників. Новгородська зе мля входила, в такий спосіб, в Російська держава зі слідами колишньої автономии.

Следует відзначити, що російська військова протистояння навряд чи було визначальною для об'єднавчому процесі. Більшість територій перебувала у складі держави що такої роду ексцесів. З іншого боку, історики простежують деяке «шанування», який чиниться Москвою стосовно місцевої еліті. «Покладання Івана III, встановлює для тверских феодалів заборона продавати землі „повз“ своїх міст, об'єктивно сприяло збереженню тверских земель у володінні місцевих пологів» [5, з. 283].

В 1480 р. було скинуто монголо-татарське ярмо. Золота Орда розпадалася. Ахмед-хан, володар так званої Великий Орди, уклавши блок з польско-литовским королем Казиміром IV, вторгся в російську землю, щоб знову змусити московського великого князя платити данина, виплата якої був припинено Іваном III кілька років доти. У цій ситуації Іван III проявив неабияке політичне мастерство—"побил одних татар з допомогою інших". Він перебував у союзі з супротивником Ахмед-хана — кримським ханом Менгли-Гиреем, який вторгся у володіння Казимира IV і тим самим назву йому виступити допоможе Ахмед-хану. Спроба Ахмед-хана форсувати річку Угру у листопаді 1480 р. виявилася невдалою. Недочекавшись допомогу Казимира і побоюючись надвигавшейся зими, Ахмед-хан повів своє військо назад. «Стоянням на Вугру» власне і фактично закінчилося більш як двухвековое іноземне ярмо. Проте залишилися ще ви які йшли з Золотої Орди небезпечні сусіди — Кримське, Казанське, Астраханське ханства, боротьби з якими тривала тривале время.

В 1485 р. Твер після млявого опору здалася московському війську. Вятская землю було приєднана в 1489 р. З входженням північних володінь Новгорода і Вятской землі на склад Російської держави ввійшли неросійські народи Півночі і Північного Сходу.

В 1494 р. між Російським державою і Великим князівством Литовським уклали світ, яким Литва погодилася повернути Росії землі на верхів'ях Оки і Вязьму. Відразу після до Мос кве відійшли верхнє протягом Оки, землі до берегів Десни з її притоками, частина нижньої течії річки Сожа і верхнього течії Дніпра, міста Чернігів, Брянськ, Рильськ, Путивль — всього 25 міст і 70 волостей. Спроба великого князя литовського і польського короля Сигізмунда об'єднати сили у Польщі, Литви, Лівонії, Казанського і Кримського ханств для боротьби з усі лившегося Московського великого князівства успіху досягла. Після ще однією невдалою війни з Росією 1507—1508 рр. литовське прави тельство уклало «вічний світ» з Росією (1508), визнавши її права на землі, які відійшли від Литвы.

В 1483—1485 рр. сталися великі хвилювання смердів в Пскові. Московська великокнязівська влада їх використовувала, щоб схилити зважується на власну бік масу псковського населення і ще послабити позиції знаті. Іван III наказав звільнити аресто ванних смердів. Автор одній з псковських літописів, отражавшей настрої місцевої знаті, бачив причину падіння незалежності Пскова у цьому, що псковичі «не умеюшу свого дому строити, а градом наряжати», що згубило Псков «у вечьи кричание», у результаті настала влада московських намісників. У 1510 р. Псковская республіка прекра тила своє існування.

В 1514 р. внаслідок третьої поспіль війни з Литвою у складі Московського великого князівства ввійшов старовинний російський місто Смоленськ, населення відкрило ворота Московським військам. Смоленську Васі лий III дав жалувану грамоту, сохра нявшую елементи самостійності у суді й адміністрації. Нарешті, в 1521 р. перестала існувати які вже яке у фактичному підпорядкуванні Москви Рязанське князівство. Об'єднання російських земель було переважно завершено.

В результаті утворився величезна держава, найбільша Європі. У цього держави об'єднана російська (великоруська) народність. З іншого боку, Російська держава від початку формувалося як багатонаціональну. З кінця XV в. став вживатися термін «Россия».

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Московское держава зароджувалося в XIV в. під тиском зовнішнього ярма, будувалося і розсувалися в XV і XVI ст. серед завзятій боротьби за своє існування ніяких звань, півдні і південному сході. Воно складалося повільно й тяжко і було країні багатьох жертв. Проте, процес об'єднання зустрічав підтримку всіх соціальних верств російського наро так — від феодального боярства, коли матвієнко залишав двори питомих князів заради служби московському государеві, до простих смердів, які вирішили результат битви на Кулі ковом полі. І саме з цієї при чині великі московські князі зуміли покласти край долями і створити політично що гуртується Російське го сударство, як і раніше, що окремі нього, «землі», продовжували ще впродовж два століття жити са модовлеющей, відособлену одна одної экономиче ской жизнью Можно відзначити головні особливості формування російської державності. Це, по-перше, бойовому строю держави. Московське держава, власне, вело перманентну війну на два фронту. Другу особливість становив тягловий, неправовий пхе рактер внутрішнього управління й суспільного соста ва. Стану раз личались не правами, а повинностями, з-поміж них розподіленими. Кожен мав би чи боронити го сударство, чи вчимося працювати на держава, тобто годувати тих, хто обороняє. Були командири, солдати і ра ботники, був громадян, т. е. громадянин перетворився на солдата і працівника, щоб лише під керівництвом коман діра боронити батьківщину чи нього працювати. Третьої особливістю московського державного порядку була необмежена верховна влада разом з невизначеним простором дії. Саме це особливості і зовсім визначили історичне розвиток держави на наступні столетия.

БИБЛИОГРАФИЧЕСКИЙ СПИСОК Карамзин М. М. Історія держави Російського о 12-й томах. Т.2. М.: Наука, 1989. 637 з.

История СРСР із найдавніших часів остаточно XVIII в.: Учебник/Под ред. Б. А. Рибакова. М.: Вища школа, 1983. — 415 с.

Нестеров Ф.Ф. Зв’язок часів. М.: Молода гвардія, 1984. — 239 с.

Скрынников Р.Г. Історія Російська. IX — XVIII в. М.: вид-во «Весь світ», 1997. — 496 с.

Общество і держави феодальної Росії. Рб. статей. М.: Наука, 1975. — 352 с.

Бушуев С.В. Історія держави Російського. М.: вид-во «Книжкова палата», 1994. — 416 с.