Военный комунізм практично

Военный комунізм на практике.

Прийшовши корумпованої влади, уряд більшовиків відразу ж розпочало так звану «червоногвардійську атаку», із капіталу, хаотично национализируя підприємства, службовці і власники яких звинувачувалися у «саботаж і контрреволюції». Проте спроби у відповідність відносини із своїми ж власними політичними установками передати підприємства у управління робочим, фабрично-заводским комітетам наштовхнулися те що, що фабзавкомы, які представляли робочих, шукали лише особистої вигоди, а виробництво була близькою до краху. Як писала одна з чільних революціонерів, М. Подвойский, навесні 1918 р.: «Робітники та селяни, що брали найбезпосереднішу особисту участь в Жовтневої революції, не розібравшись у її історичне значення, думали використовувати її задоволення своїх безпосередніх потреб». Такі наміри було оголошено «анархо-синдикализмом», т. е. прагненням протиставити групові інтереси трудящих загальнодержавним інтересам диктатури пролетаріату. 28 червня 1918 р. Ленін підписує декрет про націоналізації майже всієї великої промисловості. Формально він був із Брестським світом, оскільки за його умовам доводилося платити викуп «за націоналізовану після 30 липня 1918 р. німецьку власність. Німці списків такий власності не представили, а радянське уряд їхнє співчуття також не мало. Було вирішено оголосити про перехід до руки держави всієї великої власності в усіх галузях промисловості відразу. У листопаді 1920 р. були піддані націоналізації й дрібні підприємства, які були кустарними, ремісничими майстернями. Націоналізовані чи поставлені під державний контроль підприємства або не мали права купувати сировину й продавати продукцію. Але сировину і дизельне паливо не підвозилися, оплата за вироблену продукцію не здійснювалася. Виробництво катастрофічно падало, було наслідком як повсюдних бойових дій, а й постійно усиливавшейся централізації. Робітники втікали з предприятий.

Еще складніше виглядали справи в селі. Відповідно до «Декретом про землю», прийнятим 25 жовтня 1917 р., поміщицькі, монастирські й інші землі конфисковывались і гроші передавалися селянам. Радянська влада стверджувала, що селянство загалом одержало 150 млн. десятин землі. Але це цифра не була доведено. Інші підрахунки стверджують, що навпаки — під час конфіскації було вилучено лише у 1918 р. щонайменше 45 млн. десятин селянської землі, що були на хуторах і отрубах, т. е. що одержали по земельну реформу Столипіна. «Декрет про землю», складений есерами, але який у життя Леніним, зводився як до конфіскації земель, але їхньою фактичною націоналізації, і навіть до впровадження зрівняльного землекористування, до забороні розширювати оранку, орендувати і купуватиме земельку, використовувати працю найманих працівників. Ця аграрна революція була результатом якихось вікових мрій селянства чи реалізацією більшовицької доктрини. Вона стала результатом помилок, пануючих умонастроїв «прогресивної» інтелігенції багато десятиліття. Її заклики до рівності і ідеалістичної справедливості були реалізовані практично більшовизмом. Але трудящий селянин землю втратив. Була відроджено громада, причому навіть у тій формі, яка була до столипінських реформ. Вона відродилася у самій примітивною формі, характерною для «азіатського способу виробництва», головним у якій було пряме вилучення продовольства за умов колективної ответственности.

Все це вкупі й призвело до жахливому падіння рівня аграрного виробництва. У 1919 р. була офіційно введена продовольча розверстка. Цього разу, на відміну царського і тимчасових урядів, за невиконання завдань зі здачі продовольства вводилися суворі каральні санкції. Вони почали головним засобом добування продовольства. Але це не допомагало. Наростав стихійний обмін, рішуче, ніж раніше розвивався -«чорного ринку». Щоб недопущення поїздок городян в село, а селян на місто та припинити «буржуазну» стихію, великі міста оточили загороджувальними загонами. Населення міст чи вимирало, чи бігло. З 1917 по 1921 р. населення, наприклад, Петрограда скоротилася з 2,5 млн. людина до 700 тис. людина. У окремі місяці смертність з голоду була ж, як й у критичні тижня ленінградської блокади. Фактично лише «чорного ринку» допомагав вижити тим, хто мав можливість отримати поліпшене постачання, працюючи в партійно-державному аппарате.

Исчезали продукти, люди, робоча сила. Вихід бачився в прискоренні мілітаризації праці, бо ентузіазм окремих фанатиків не міг замінити нормально функціонувати економіки. Натомість створювалися нові «трудові армії», котрі працювали заготівлі дров, ремонті шляхів та т. п. Централізоване планування породжувало дедалі нові установи типу Главкрахмал, Главшвейма-шина, Главспичка, Главкость чи Чеквалап — Надзвичайна комісія з заготівлі валянків і постолів. Але розростання що така установ мало і іншу причину: їх наявність дозволяло влаштувати роботу і отримати картки задля рідних, знайомих, друзів. Спосіб ж обгрунтувати необхідність відкриття нової «контори» перебував завжди. Саме роки «військового комунізму» склалася перекручена антиринковий централізована економіка, зачатки якої виявляються й у кінці XX века.

Всеобщая нестача товарів, що супроводжувалась антиринковою риторикою, неминуче призводила до «комунізації» побуту. Скасовувалась плату воду, газ, електрику, тим більше вода не йшла, газ не горів, електролампочки не світилися. Безкоштовний проїзд у міському транспорті пов’язана з тим, що транспорт зупинився. Скасування квартплати проводилася по тому, коли шляхом «ущільнення» в «буржуйські» квартири вселялось кілька сімей, які мали можливості оплатити її. Результатом «військового комунізму» стало повна руйнація господарства, масовий голод і деградація. Але радянська влада удержалась.

При підготовці даної праці були використані матеріали з сайту internet.