Історія розвитку, завдання та розділи Антропології

План

Вступ

1. Завдання та розділи Антропології

2. Історія розвитку Антропологічної науки

Висновок

Використана література

Вступ

Термін «Антропологія» має грецьке походження й означає дослівно «наука про людину» (антропос — людина; логос — наука). Його вперше застосував Арістотель, що вживав це слово переважно при вивченні духовної природи людини. Стосовно фізичної будови людини термін «антропологія» вперше зустрічається в назві книги Магнуса Хундта, що вийшла в Лейпцизі в 1501 р.: «Антропологія про достоїнство, природу і властивості людини і її елементів, частини людського тіла». Це твір чисто анатомічний. У 1533 р. з’явилася книга італійця Галеаццо Капела «Антропологія чи міркування про людську природу», що містить дані про індивідуальні варіації людини. У 1594 р. вийшов твір Касмана «Антропологічна психологія, чи навчання про людську душу» і слідом за ним друга частина — «Про будову людського тіла в методичному описі».

Таким чином, у західноєвропейській літературі досить рано ввелося подвійне розуміння терміна «антропологія», а саме як науки про людське тіло, з одного боку, і про людську душу — з іншого. Такий двоїстий зміст має, наприклад, «антропологія» в одному англійському творі, опублікованому анонімно в 1655 р. під заголовком «Відвернена антропологія чи ідея про людську природу, відбита в коротких філософських і анатомічних висновках».

Французькі енциклопедисти додавали терміну «антропологія» дуже широке значення, розуміючи під ним усю сукупність знань про людину. Німецькі філософи XVIII — початку XIX ст., зокрема Кант, включали в антропологію головним чином питання психології. Протягом XIX ст. і дотепер в Англії, Америці і Франції під антропологією розуміють науку, по-перше, про фізичну організацію людини і, по-друге, про культуру і побут різних народів і племен у минулому і сьогоденні.

1. Завдання та розділи Антропології

Задача антропології — простежити процес переходу від біологічних закономірностей, яким підкорялося існування тваринного предка людини, до закономірностей соціальних. Таким чином, антропологія займає в колі біологічних дисциплін особливе місце. Маючи предметом свого дослідження людину, вона не може не вийти за межі природно-історичних питань; вивчаючи людину, вона вступає в ту область знань, де діють фактори соціально-історичні. З цього прикордонного положення антропології в ряді наук випливає і її відношення до суміжних галузей знання. Антропологія нерозривно пов’язана з іншими біологічними науками і разом з тим самим тісним чином стикається з науками суспільними. Антропологія в цьому змісті як би увінчує собою природознавство. Засновник антропологічної науки в Росії А. П. Богданов у мові на урочистих зборах Московського університету в січні 1876 р. вказав, що природознавство без антропології залишається незавершеним і тільки «з антропологією природознавство не є якимсь особливим островом, відділеним бездною від інших наук» .

Антропологія включає три основних розділи: морфологію, антропогенез і расознавство чи етнічну антропологію.

Розділ морфології розв’язує питання, пов’язані: а) з індивідуальною мінливістю фізичного типу, б) з його віковими змінами від ранніх стадій зародкового розвитку до старості включно, в) з явищами статевого диморфізму, г) з аналізом тих особливостей фізичної організації людини, що виникають під впливом різних умов життя і праці.

Розділ антропогенезу зосереджує свою увагу на тих змінах, що перетерплює природа найближчого предка людини, а потім і самої людини протягом четвертинного періоду. Це морфологія людини і його попередника, розглянута в часі, що вимірювається геологічним масштабом_..

Розділ расознавства, присвячений вивченню подібностей і розходжень між расами людини, може бути названий за аналогією з розділом антропогенезу морфологією, розглянутою в просторі, тобто на всій поверхні земної кулі, населеної людиною.

Розділ морфології складається з: 1) мерології (від грецького «мерос» — частина), що вивчає варіації окремих органів людини й окремих тканин, а також їхній взаємний зв’язок, і 2) соматології (від грецького «сома» — тіло), що вивчає будову людського тіла в цілому, тобто закономірності варіацій росту, маси, окружності грудей, пропорцій і т.д. Важливим підрозділом соматології є та галузь антропології, що ставить своєю задачею встановлення стандартів чи норм розмірів людського тіла, тобто найбільш часто зустрічаються комбінації розмірів, і розробляє методи розрахунку, що дозволяють установити, як часто зустрічаються ті чи інші відхилення від цих комбінацій. Антропологія тим самим дає можливість організувати на цілком науковій основі масове виробництво предметів індивідуального використання (взуття, одяг, головні убори, рукавички, меблі і т.д.), що особливо важливо в умовах планової організації народного господарства. Велике значення має морфологія для встановлення норм фізичного розвитку в різних віках, а також варіацій статури і їхнього зв’язку з фізіологічними особливостями організму.

Найбільш важливими допоміжними дисциплінами для розділу морфології є нормальна анатомія, ембріологія і гістологія людини.

У розділі антропогенезу розглядаються питання про місце людини в системі тваринного світу, відношенні його як зоологічного виду до інших приматів, відновлення шляху, по якому йшов розвиток вищих приматів, дослідження ролі праці в походженні людини, виділення стадій у процесі людської еволюції, вивчення умов і причин становлення людини сучасного типу.

Розділ антропогенезу включає: 1) вивчення сучасних і викопних мавп і напівмавп, 2) еволюційну анатомію людини, 3) палеоантропологію, тобто вивчення викопних форм людини. Необхідними допоміжними дисциплінами для цього розділу є: з наук природно-історичних — геологія четвертинного і третинного періодів, фізіологія вищої нервової діяльності; з наук соціально-історичних — археологія палеоліту; з наук філософських — психологія.

Расознавство, чи етнічна антропологія, вивчає класифікацію расових типів, поширення їх по території Землі, історію формування рас і закономірності змін расових типів.

У числі суміжних дисциплін, з якими особливо тісно стикається расознавство, варто назвати з кола біологічних наук — генетику і біометрію, а з наук соціально-історичних — археологію пізнього палеоліту і наступних епох, етнографію, мовознавство й історію.

Терміни «расознавство» і «етнічна антропологія» нерідко вживаються як рівнозначні. Етнічна антропологія — тільки частина расознавства, що вивчає антропологічний склад народів світу і проблему етногенезу.

Антропологія в цілому, а особливо розділи, присвячені проблемі походження людини і його рас, із самого зародження знання про природу людини були ареною жорстокої ідеологічної боротьби між матеріалістичною наукою, з одного боку, і ідеалістичним і метафізичним світоглядом — з іншої.

В основі антропологічної методики лежить антропометрія, чи вимір розмірів людського тіла. Необхідність кількісної характеристики випливає з того, що всі розміри виявляють безупинну мінливість, причому, як правило, межі коливань розмірів однієї якої-небудь групи людей заходять за межі коливань іншої. Це явище, називається «трансгресивною мінливістю», мабуть, приводить до необхідності числових визначень.

2. Історія розвитку Антропологічної науки

Як самостійна область науки антропологія виникла пізно — наприкінці XVIII — на початку XIX століття. Однак найбільш ранні спроби зрозуміти місце людини в природі, його подібність з іншими організмами, його своєрідність, варіації людського типу по різних країнах, вікові зміни, пояснити його походження є, очевидно, настільки ж древніми, як саме наукове знання взагалі. Основні етапи формування антропологічних знань збігаються з поворотними періодами історії людського суспільства. Переходи від однієї соціально-економічної формації до іншої, що супроводжувалися бурхливою переоцінкою цінностей, боротьбою між старим і новим світоглядом, підйомом чи катастрофою тисяч індивідуальних доль не могли не вести до глибокого роздуму про сутність людської природи. Люди хотіли знати про «призначення» людини, про сили, що привели людину у світ і які, озброївши її розумом, підняли над усіма живими істотами й у той же час зробили жертвою незлічимих нещасть і соціальної несправедливості. Зачатки наукових знань про людину виникли в надрах античної філософії. В у творах філософа мілетської школи Анаксимандра (610—546 р. до н.е.), що намагався пізнати походження і розвиток буття — безмежного, чи «апейрон», викладаються ідеї про виникнення людини шляхом ряду перетворень його її — тварин. Зачатки еволюційного погляду на людину можна знайти в Демокрита (близько 470−380 р. до н.е.) і в Эмпедокла (490−430 р. до н. е.). Античні філософи прагнули визначити головні джерела відмінностей людини від тварин. Анаксагор (500−428 р. до н.е.), Сократ (469—399 р. до н. е.) висловлювали думку, що людина зобов’язана своїм високим положенням у світі наявності в неї руки. Думки про величезну роль слова (мови) для людини розвивав знаменитий афінський учитель красномовства Исократ (436−338 р. до н.е.).

Однак філософія була не єдиним джерелом, що породжувало антропологічні узагальнення. Зоологічні спостереження над домашніми і дикими тваринами також вели до міркування про місце людини в органічному світі. Анатомування тварин і вивчення захворювань людини сприяли росту знань про явища мінливості окремих органів людського тіла під впливом їхніх функцій.

Варто вказати, що анатомічні знання накопичувалися ще задовго до того, як вони одержали відображення в працях грецьких учених.

Широко відомо високе мистецтво бальзамування трупів у Древньому Єгипті. Воно, безсумнівно, вимагало знань в області будови людського тіла. Реалістичною, вражаючою своєю портретністю, скульптура Древнього Єгипту також безсумнівно припускає достатнє знайомство з анатомією. Те ж варто сказати і про скульптуру древнього Криту.

Спостереження мандрівників знайомили античних людей із племінними, расовими відмінностями людей. Таким чином, накопичувалися знання, що надали ходу розвитку науки допомагали висвітлювати питання про походження людини (філософія, зоологія), про морфологічні варіації в людини (медицина), про людські раси (географія).

Алкмеон Кротонський (близько 500 р. до н.е.), розсікаючи трупи тварин, зробив ряд анатомічних відкриттів. Один з найвідоміших лікарів стародавності — Гіппократ (460−356 р. до н.е.) — вивчав вплив клімату на організм людинии; йому ж належить навчання про темперамент, побудований на уяві про чотири «соки» людського тіла: кров, жовту жовч, чорну жовч і слиз. Перевага крові, по Гіппократові, характерно для сангвініка, жовтої жовчі — для холерика, чорної жовчі — для меланхоліка, слизу — для флегматика.

Велике значення для розширення географічного кругозору в античному світі мали подорожі Геродота (484−406 р. до н.е.). До наших днів його твору — одне з найважливіших джерел для вивчення побуту і вдачі древніх народів, а до деякої міри і їхнього фізичного типу. Так, описуючи колхів (предків грузинів, жителів Колхіди), Геродот казував, що вони темношкірі і кучерявенькі. Описуючи жителів північного Причорномор’я, Геродот повідомляв, що велике і численне плем’я, що жило між верхнім Доном і середнім плином Волги, — будини — «усі блакитноокі і рудоволосі». Свідчення такого роду дуже коштовне, тому що вони доповнюють дані палеоантропології і дозволяють скласти уявлення про поширення деяких антропологічних типів до епохи «переселення народів».

Вивчення людини досягає в античний час своєї вершини в Арістотеля (384−322 р. до н.е.). У своїх працях «Істерія тварин», «Про частини тварин», «Про виникнення тварин», «Про душі» Аристотель закладає основи вивчення тварин. Він розробляє класифікацію, розглядає функціональну роль частин тіла, а також механізмів їхнього виникнення, аналізує кореляції (зв'язку) частин. Він широко використовує порівняльний метод вивчення і вводить у біологію принцип аналогії. Аристотелю належить ідея «сходів істот» ряду чи поступового підвищення організації. Варто мати на увазі, що хоча погляди Арістотеля були далекі від ідей еволюції, однак його принцип ступенеподібного розташування істот зіграв у XVIII ст. велику роль у розвитку еволюційного навчання.

Арістотелю належить величезна заслуга в розробці проблеми місця людини в органічному світі. У його творах можна знайти безліч глибоких думок про морфологічні особливості людини, що відрізняють його від тварин. Однак Аристотель розійшовся з Анаксагором і Сократом в оцінці ролі руки людини. У цьому міркуванні очевидна телеологічна сутність світогляду Аристотеля, що пояснювало наявність рук у людини, виходячи з тієї мети, який служать руки в істоти, наділеної розумом.

З учених древнього Рима найбільше значення в історії антропологічних знань має Лукрецій Кар (99−55 чи 95−51 р. до н. е.), автор поеми «Про природу речей», у якій він розвивав ідеї про природне походження органічного світу і людини і дав чудову по яскравості картину розвитку культури від первісної дикості до цивілізації. Інший найбільший римський учений — Клавдій Гален (131−200 р. н. е) — завоював собі славу і незаперечний авторитет протягом майже чотирнадцяти сторіч як медик і анатом. Гален зробив численні розкриття трупів тварин, головним чином собак і нижчих мавп.

Епоха середніх століть у Європі — період застою у всіх областях знань. — У цей час традиції античних авторів знаходять своє продовження в Передній і Середній Азії, де жили і діяли такі гіганти наукової думки, як Ібн-Сина і Біруні. Від цього часу в анатомічній сучасній номенклатурі збереглася чимала кількість арабських термінів.

Епоха Відродження протиставила аскетизму і залізному гніту церковної догматики Середньовіччя полум’яне замилування людиною, його фізичною і духовною міццю. «Це був найбільший прогресивний переворот, — писав Энгельс, — пережитий тоді людством, — епоха, що мала потребу в титанах і яка породила титанів по силі думки, пристрасті і характеру, по багатосторонності і вченості». Щоб скласти собі представлення про те, з яким захватом писали люди цієї епохи про людське тіло, досить прочитати наступні рядки чудового скульптора і ювеліра Бенвенуто Челіні: «Ти змусиш свого учня змальовувати ці чудові стегнові кістки… Коли ти намалюєш і добре закріпиш ці кісти у твоїй пам’яті, то почнеш малювати ту, котра міститься між двох стегон; вона прекрасна і називається sacrum… Потім ти будеш вивчати спинний хребет, що називають хребетним стовпом. Він спирається на хрестець і складений із двадцяти чотирьох кісток, називаних хребцями… Тобі буде приємно малювати ці кістки, тому що вони чудові».

Епоха Відродження ознаменувалася великими успіхами в області анатомії людини. Чудово, що Леонардо да Вінчі пропонував вивчати якнайбільше варіантів будови і вибирати як норму середній. Він же помістив малюнок руки людини поруч з малюнком руки мавпи.

На першому місці серед анатомів варто назвати реформатора анатомії Везалія (1514−1564), найважливіша праця якого «Фабрика людського тіла» була заснована на ретельному вивченні тіла людини. Великий внесок в анатомію внесли Фалопій, Євстахій, Фабрицій. Серед зоологічних робіт велике значення мали праці Клузія, що описали різних екзотичних тварин, Геснера, автора п’ятитомної енциклопедії тварин і безлічі інших робіт, Белона, що вивчав птахів і дав повчальне зображення кістяка птаха поруч з кістяком людини в однакових позах і з однаковими літерними позначеннями гомологічних частин. Особливого згадування заслуговує Уліс Альдрованді (1522−1605), що зробив спробу побудувати класифікацію тварин по ступені їхнього споріднення. Альдрованді також належить заслуга правильної оцінки значення кам’яних стріл, що знаходяться в землі; він вважав їхніми виробами древніх людей. Варто нагадати, що в середні століття в кам’яних стрілах бачили метальні знаряддя відьом. Правильне тлумачення кам’яних сокир як виробів людських рук давав також натураліст кінця XVI ст. Меркаті.

Величезне значення для розвитку знань про раси мали великі географічні відкриття XV і XVI століть. Їм передували подорожі веніціанця Марко Поло (1254−1323), що познайомило європейців з високою культурою китайського народу і перші зведення, що повідомило, про населення багатьох азіатських країн.

Одним з важливих для антропології наукових результатів далеких подорожей було перше безпосереднє ознайомлення європейців з мавпами. Так, супутник Магелана Пігафета (1598) писав, що на африканських берегах «водиться безліч мавп, що наслідуючи людським рухам роблять велику приємність знатним особам». Знання про африканських антропоморфних мавп у XVII ст. накопичувалися завдяки мандрівникам (наприклад, англієць Пуркас — 1625) і анатомам (голландець Тульпіус—1641, англієць Тайсон — 1699). Можливо, що описаний Пуркасом «понго» — це горила, а «энджеко» — шимпанзе. Об'єктами досліджень Тульпіуса і Тайсона були шимпанзе.

Названі дослідження послужили важливим матеріалом для обґрунтування надалі ідеї близькості предків людини до тварин. Ця ідея одержала свій розвиток у боротьбі матеріалізму проти ідеалізму у французьких філософів-матеріалістів XVIII ст. (Дідро, Гельвеції, Ламетри, Гольбах).

Одночасно з висловленнями сміливих здогадів про походження людини від тварин у XVIII ст. будувалися класифікаційні схеми. Найбільший натураліст Карл Ліней (1707−1778) виділив загін приматів, у який він помістив разом з кажаном, лемуром і мавпою також і людину. Йому ж належить і виділення виду Homo sapiens і його поділ на чотири раси.

Серед численних подорожей найбільш велике значення мали три плавання англійського мореплавця Джемса Кука, зроблені ним з 1768 по 1779 р. у Тихому океані. У результаті цих плавань було спростовано чисто умоглядне переконання, що панувало тоді в науці, в існуванні величезного континенту «Невідомої Південної землі» (у південній частині Тихого океану). Крім того, було відкрите східне узбережжя Австралії, були вперше нанесені на карту такі великі острови, як Нова Зеландія, Нова Каледонія і безліч інших великого і малого розмірів. Були зібрані зведення про природу острівного світу Тихого океану, про зовнішній вигляд і культуру його населення.

Найважливішим періодом у розвитку антропології й у її формуванні як особливої науки була середина минулого сторіччя. 60-і і 70-і роки XIX ст. характеризуються ростом інтересу до питань систематики людських рас, їхнього походження і розселення. У Парижі, з ініціативи Поля Брока, у 1859 р. ґрунтується Антропологічне наукове суспільство, при якому були організовані музей і Антропологічна школа. У 1863 р. ґрунтується Антропологічне суспільство в Лондоні, у 1864 р. — антропологічний відділ Суспільства аматорів природознавства в Москві. Пізніше аналогічні організації виникають у Німеччині, Італії й інших країнах.

У числі основних задач цих суспільств значиться вивчення людських рас. Увага широких кіл суспільства до расових розходжень у людини характерно для епохи імперіалізму — епохи остаточного територіального розділу світу між найбільшими капіталістичними державами і загострення протиріч між невеликою жменею пануючих націй і поневолених народів колоніальних і залежних країн. Колоніальна експансія європейських держав, різкі національні протиріччя в самій Європі в зв’язку з об'єднанням Німеччини і її перемогою у франко-пруській війні, загострення національного питання в царській Росії, війна Північних і Південних штатів Америки і пов’язане з ними негретянське питання — усі ці обставини надзвичайно підсилюють інтерес різних груп суспільства до проблеми расових особливостей у людини. У цей період прогресивні суспільні сили вступають у запеклу боротьбу з апологетами реакції, що відстоюють теорію нерівності рас. Расизм знаходить собі особливо благодатний ґрунт у середовищі американських і англійських полігеністів, що намагаються обґрунтувати законність торгівлі неграми, аргументами на користь «теорії» близькості темношкірих рас до тварин. Найбільш принципову і послідовну критику ці рабовласницькі погляди зустріли з боку російських революційних демократів, головним чином Н. Г. Чернишевського. Фактичне їхнє спростування було дано дослідженнями Н. Н. Миклухо-Маклая на Новій Гвінеї.

Висновок Найбільшою подією в історії антропології була поява праць Чарлза Дарвіна «Походження людини» (1871) і «Про вираження емоцій у людини і тварин» (1872). Вони були підготовлені насамперед ідеями еволюціоністів XVIII ст., працею Ламарка «Філософія зоології» (1809), працею самого Дарвіна «Походження видів» (1859), поруч робіт його прихильників — Гексиля, Геккеля й ін., а також успіхами археології палеоліту (Бушу де Перт), четвертинної геології (Ляйелль) і інших галузей знання. Роботи Дарвіна завдали нищівного удару телеологічним поглядам на людину, і в цьому — найважливіша сторона прогресивного значення його праць для антропології.

Питання походження й еволюції людини розроблялися в часи Дарвіна головним чином зоологами. Антропологія 60−70-х років зосереджувала свою увагу на вивченні рас. У ці ж роки посилено розробляються питання методики антропометрії (Брока, Бер, Велькер, Богданов), а пізніше — прийоми варіаційно-статистичного дослідження, що дозволяють шляхом обліку статистичної вірогідності результатів встановлювати чи відкидати розходження між середніми арифметичними групами, що зіставляються.

Однак уже наприкінці минулого сторіччя проблема антропогенезу робиться невід'ємною частиною антропологічної науки. Разом з цим природно народжувалося питання про взаїмовідносини між расознавством, з одного боку, і навчанням про виникнення і розвиток людини — з іншого. Ідеологи реакції перенесли закономірності природного добору в людське суспільство. Так виникли тенденційні, глибоко помилкові напрямки — «антропосоціології», «соціальний дарвінізм», «расистська євгеніка» і інші лжетеорії, покликані виправдати експлуатацію і винищування колоніальних народів. Усім цим побудовам протистоїть справжня наука і, насамперед, величезна маса фактичного матеріалу, зібрана вченими багатьох країн світу.

З досліджень в області антропогенезу особливо широку популярність набули роботи Абеля, Болька, Буля, Вейденрейха, Грегорі, Дюбуа, Кизса, Ле Гро, Кларка, Ліки, Лота, Матейки, Монтегю, Серджи, Швальбе, А. Шульца; в області расознавства — Біасути, Боаса, Деникера, Джиуфріди, Руджери, Заллера, Куна, Г. Шапіро; в обох областях — Валлуа, Грдлічки, Столигво і багатьох інших.

Використана література:

1. Вовк Х. Основи антропології. // Київ, 1995.

2. Вовк Х. Антропологія. // Київ, 1994.

3. Гинзбург. Елементи антропології для медиків. // Київ, 2000.

4. Дяченко В. П. Антропологічний склад українського народу // Львів, 1994.

5. Сегеда С. Антропологія // Київ, «Либідь», 2001.