Біологічні засади мотивації: фізіологічні механізми біологічних (базових) потреб (реферат)

Реферат на тему:

Біологічні засади мотивації: фізіологічні механізми біологічних (базових) потреб

Мотивації - це емоційно забарвлене прагнення людини або тварини задовольнити основні потреби. Мотивації формуються на основі вибіркового збудження мозкових структур, що призводить до цілеспрямованої пошукової поведінки [2−4, 6, 11]. Поняття потреби використовується не тільки для позначення прогалин у пізнанні механізмів мотивації, воно має цілком визначене самостійне значення. Серед провідних ліній еволюційного розвитку життя в розвитку потреб — не вихідних нужд, які задані самою організацією життя та є більш менш постійними, а потреб, які задовольняються за участю спеціальних механізмів, за допомогою власної активності.

Розрізняють мотивації біологічні (первинні, базові, прості, нижчі) та соціальні (вторинні, складні, вищі). Біологічні мотивації (голоду, спраги, температурні, страху, агресії, статеві, батьківські та інші) спрямовані на задоволення провідних біологічних потреб організму. Вони є вродженими й формуються на основі спадкових механізмів. Дозрівання різних біологічних мотивацій здійснюється вибірково та послідовно в різні вікові періоди. Наприклад, мотивації голоду й спраги дозрівають раніше, ніж статеві та батьківські [11]. Тварини можуть одночасно відчувати кілька потреб, проте завжди є провідний параметр загальної біологічної потреби, який має назву домінуючого. Це найбільш важлива для виживання особини або роду потреба, яка засаднича в акті поведінки, що спрямована на її задоволення.

Якщо біологічну мотивацію розглядати як системну реакцію організму, то, за азами фізіології, її виникнення мають обумовлювати зовнішні та внутрішні подразники. Справді, безпосередньою причиною виникнення біологічних мотивацій є подразники, що містяться у внутрішньому середовищі організму. Вони пов’язані зі зміною різних провідних показників, що визначають нормальний перебіг процесів обміну. Наприклад, зміна рівня поживних речовин, осмотичного тиску, функціонального стану статевих клітин, рівня гормонів тощо. Іншими словами, виникнення біологічних мотивацій зумовлено зміною гомеостатичних показників, вони становлять внутрішні потреби організму.

З іншого боку, біологічні мотивації можуть бути зумовлені й зовнішніми подразниками. Ці фактори в фізіології отримали кілька назв: ключові, «звільняючі» й рілізінг-фактори. Наприклад, харчову мотивацію може зумовити вид або запах їжі. Вигляд супротивника може спровокувати агресивну реакцію. Біологічна основа такої мотивації - це спадково обумовлені внутрішні механізми. Так, агресивні реакції зумовлені певними змінами в нервових центрах під впливом адреналіну та норадреналіну.

Співвідношення зовнішніх та внутрішніх факторів у виникненні мотиваційної поведінки в різних умовах може змінюватись [10, с. 11−13].

За думкою В. Вілюнаса (2006), з загальнобі-ологічної позиції потреба — це така нужда організму, щодо якої він озброєний спеціальними механізмами її виявлення та усунення. Іншими словами, потреба — це не тільки нужда, а й визначений засіб її задоволення, що закріпився в процесі філота онтогенезу [3].

Перед обговоренням цих механізмів слід уточнити, що для більш повного опису мотиваційної реальності поняття нужди й потреби недостатньо. Справа в тому, що життєвий процес, який вони характеризують, здійснюється в двополюсній системі «організм — зовнішнє середовище». За відсутності в організмі чогось необхідного, нужда та потреба не можуть бути повністю розкрити без вказівки на необхідність, яка є в зовнішньому середовищі, а не в організмі [2].

Найбільш детально вивчено фізіологічні механізми задоволення базових потреб організму, таких як голод і спрага.

Фізіологічні механізми голоду. Основну тригерну* роль у виникненні почуття голоду відіграє зниження інтенсивності метаболічних процесів у тканинах та зменшення концентрації живильних речовин у крові. Внаслідок цих процесів формується так звана «голодна кров». Відчуття голоду також спричиняють періодичні спорожнювання депо живильних речовин. Це, насамперед, вуглеводи та жири з печінки, м’язової тканини й жирової клітковини. У стінках судин, клітинах печінки та проміжного мозку є так звані хеморецептори. Оскільки їх основна функція полягає в реакції на концентрацію глюкози в крові, їх називають глюкорецепторами. У разі зниження вмісту глюкози в крові вони подають імпульси через відповідні нейрони в гіпоталамус, який формує відчуття голоду.

Крім глюкорецепторів, відчуття голоду можуть формувати терморецептори. Тому в разі зниження температури навколишнього середовища в теплокровних зростає споживання їжі. В цьому є певний біологічний ценз — підтримка необхідної температури тіла при холодній погоді звичайно вимагає від організму додаткової енергії. Ця енергія вивільняється за рахунок додаткового розщеплення глюкози [14].

Крім вищезазначеного, первинний імпульс до формування почуття голоду може поступати безпосередньо з клітин головного мозку, які активуються внаслідок заданого режиму харчування (ритмічність споживання їжі, тривалість інтервалів між її прийомами, якісний і кількісний склад). Прагнення до споживання їжі має назву апетит. Його формування може відбуватись також без участі глюкорецепторів: через зоровий аналізатор (на вигляд їжі), через аналізатор нюху (на запах їжі), навіть через слуховий аналізатор (коли розповідають про щось смачненьке) тощо. Існує поняття специфічного апетиту, спрямованого на споживання певної їжі. Наприклад, за нестачі в організмі деяких солей, може виникнути специфічний апетит «хочу чогось солоного». Проте, надання переваги певним блюдам, може виникнути як результат виховання або культурних традицій.

Інформація від рецепторів через периферійні нейрони потрапляє до харчового центру, — функціональне об'єднання нервових елементів, розташованих на різних рівнях центральної нервової системи. Основним елементом харчового центру є гіпоталамус. Ту т відбувається трансформація внутрішньої харчової потреби організму в процес нервового збудження. Дослідження В. Anand засвідчили, що електричне подразнення латеральних ядер гіпоталамусу призводить до посиленого споживання їжі навіть у нагодованих тварин. Руйнування цієї ділянки гіпоталамусу навпаки — призводить до відмови від прийому їжі [16]. Харчове збудження, що виникає в гіпоталамусі, поширюється у висхідному напрямку на підкоркові лімбічні та ретикулярні структури головного мозку та кору великих півкуль.

П. К. Анохіним та К. В. Судаковим було сформовано нейрофізіологічну теорію голоду, згідно з якою, за зниження рівня живильних речовин в організмі за рахунок нервової та гуморальної сигналізації збуджуються харчові центри латеральної частини гіпоталамусу. Вони починають викликати посилену дію на кору великих півкуль головного мозку, формуючи мотивацію голоду та поведінку, спрямовану на добування їжі [1].

Процес поглинання їжі закінчується задовго до того, як відновлюється запас глюкози. Процес насичення складається з двох фаз. Перша фаза — сенсорне насичення розвивається внаслідок дії їжі на рецептори ротової порожнини й шлунку. Збудження від рецепторів через периферійні нейрони досягає клітин вентромедіальної частини гіпоталамусу та гальмує клітини латеральної його частини. Внаслідок вищезазначених процесів відбувається зниження активуючого впливу на кору великих півкуль [1]. Відчуття ситості завжди супроводжується зняттям напруги та позитивними емоціями у зв’язку з активацією парасимпатичної нервової системи. Цей факт досвідчені менеджери використовують для формування комунікаційних каналів. Проведення попередніх переговорів або переговорів про наміри звичайно матимуть кращі результати, якщо обидві сторони будуть у позитивному настрї. Зняття напруги та формування позитивного емоційного фону може забезпечити проведення таких перемовин в ресторані.

Ті посібники з менеджменту комунікацій, які радять викладати суть справи до того, як подали основне блюдо — не дружать з фізіологією. Системній фізіологічній реакції на задоволення потреби в їжі необхідно дати «працювати». Тут у нагоді будуть всі заходи. Чим більше рецепторів підключено — тим швидше і сильніше можна активізувати парасимпатичну нервову систему. Тому не потрібно нехтувати ні легкою музикою, ні виглядом їжі, ні інтер'єром ресторану. Оскільки за нашими національними звичаями запрошуюча сторона сплачує рахунок, саме вона найбільше зацікавлена в результаті зустрічі, то й меню — її привілей. Потрібна вивчити смаки запрошених й можливі обмеження в їжі. Це принципово, бо діабетик, який відмовив собі (а ще гірше, якщо ні) у тістечку — відмовив собі у позитивних емоціях. То чому він має зважати на потреби вашої фірми? Починати основні перемовини потрібно тільки після улюбленої страви гостя, коли запрошений фізіологічно готовий прийняти позитивне рішення.

І ще низка проблем управління персоналом, пов’язаних з фізіологічними механізмами голоду та насичення. Оскільки глюкорецепторів в організмі людини багато, то їх активація, яка відбувається в період, який передує голоду, поширюється на інші клітини нервової системи. Це відбувається внаслідок процесів іррадіації* нервового збудження. Тобто час перед обідньою перервою в більшості працівників — це найбільш продуктивний час для творчої, й не тільки творчої, праці.

І навпаки — після обідньої перерви — системні фізіологічні процеси спрямовують організм на відпочинок. Ще в минулому сторіччі фізіологи підрахували, що для активної роботи всіх органів та систем, організмові потрібно близько 20 літрів крові, насиченої киснем. Це проти 3,5−5,0 літрів які має доросла людина. Регуляція діяльності організму розрахована так, що кров перерозподіляється, залежно від потреб організму, в ті системи, де вона найбільш потрібна. У випадку після прийняття їжі - в кишково-шлунковий тракт. Тобто, ні м’язи, ні кора великих півкуль (робочі органи нашого персоналу) не отримують достатньої кількості кисню. На яку продуктивність праці можна розраховувати?

Співробітники управління охорони здоров’я при наших держадміністраціях, які мають великий чиновницький досвід, розповідають, що коли за часів М. Горбачова з кабінетів забрали дивани, різко зросли проблеми з кишково-шлунковим трактом у власників кабінетів. Раніше їм обідньої перерви вистачало і на прийняття їжі, і на перепочинок на диванчику.

Праця менеджера, управлінця чи підприємця, бізнесмена є напруженою, спричиняє гострі стресові, іноді хронічні стани. Звичайно, у людини, яка має відповідний генотип до такого виду діяльності, до вгамування гормонального стресу залучаються адаптивні механізми.

Проте вони мають обмеження і за їх виснаження наступає період функціональних порушень, що передує виникненню хвороб стресу. Яку з цих хвороб «обере» конкретний організм менеджера — це проблема його генотипу та способу життя, культури харчування зокрема. Щоб уникнути виразки шлунку, обід з гарячих страв і перепочинок на диванчику для підприємця, який працює 10−12 годин на добу, — не остання річ.

Відчуття голоду виникає періодично, тому базова потреба в отриманні та споживанні їжі є постійною. Її задовольнити раз і назавжди неможливо. Проте вона добре співіснує з іншими потребами організму. В нормальному режимі харчування, почуття голоду, яке періодично відчуває кожна людина, не заважає задоволенню соціальних потреб самореалізації, влади або афіліації. Хоча, потрібно зауважити, що в більшості людей, які пережили тривале голодування, спостерігається понижена здатність приймати ризикові рішення. Тобто, можна зробити припущення, що тривале голодування, на загальному негативному емоційному фоні, залишає певний структурний слід в корі великих півкуль головного мозку людини.

Теорія та практика менеджменту радить уважно ставитись до потреби співробітника в придбанні та споживанні їжі. Як правило це вирішується комплексом матеріальних мотивацій:

• матеріальне заохочення-

• соціальні бонуси — в багатьох компаніях є безоплатне харчування співробітників або безпосередньо в офісі, або в кафе, яке розташоване поряд.

Є компанії, які запроваджують систему кулінарії за замовленням.

Ще одне нематеріальне заохочення, яке використовується для формування командного духу компанії, — це корпоративні свята. Споживається смачна їжа, активізується парасимпатична нервова система, настрій покращується, і ось співробітник, який сидить навпроти, з яким виникли напружені стосунки — здається своїм хлопцем. Можна залагодити навіть особистий конфлікт та знайти вирішення виробничого. Або принаймні може виникнути намір налагодити нормальні стосунки.

Фізіологічні механізми спраги. Спрага є загальним відчуттям, яке виникає внаслідок комбінованої дії багатьох типів рецепторів, що розташовані як на периферії, так і в головному мозку людини. Основні нервові структури, які відповідають за регуляцію водно-сольового балансу, розташовані в проміжному мозку, в гіпоталамусі. На клітинах передніх ядрах гіпоталамусу розміщені осморецептори. Вони активуються в разі підвищення внутрішньоклітинної концентрації солей, тобто тоді, коли клітини втрачають воду. Тому осморецептори називають рецепторами спраги [5]. Крім осморецепторів, у формуванні відчуття спраги беруть участь й інші рецептори ротової порожнини та глотки. Їх активація викликає відчуття сухості в роті. До комплексу рецепторів спраги приєднуються також рецептори на стінках великих вен.

Основні фізіологічні принципи спраги об'єднує теорія множинних факторів. За нею спрага може бути обумовлена підвищенням осмотичного тиску крові та внутрішньоклітинною дегідратацією. У клітинах гіпоталамусу, а також внутрішніх органів виявлено специфічні рецептори, що реагують на зміну осмотичного тиску крові. Збудження цих рецепторів приводить до стану активації ті відділи головного мозку, які входять до складу питного центру. Формується відчуття спраги й мотиваційна поведінка, спрямована на її задоволення. Одночасно відбувається збудження супраоптичних та паравентрикулярних ядер гіпоталамусу й посилюється надходження в кров антидіуретичного гормону, що сприяє збереженню організмом водних ресурсів [5].

Адаптації до відчуття спраги не виникає. Єдиний засіб задоволення спраги — це вода. Тіло дорослої людини містить близько 75% води. Якщо людина, яка важить 70 кг втрачає тільки 350 мл води, — виникає почуття спраги. Ці дані свідчать про необхідність забезпечення водою та напоями співробітників компаній. Українські компанії, які цінують персонал чинять по-різному. Завозять питну воду з артезіанських свердловин, мінеральну воду. Встановлюють апарати для чаю та кави в коридорах компанії - для відвідувачів. Чашка кави, журнал — і необхідність трошки почекати вже не так дратує.

Сформовані внутрішні атрибути корпоративної культури компанії можуть дозволяти або не дозволяти пити чай або каву на робочому місці. Якщо так — то необхідні у відділах чайники та кавоварки. Якщо ні - то відповідні кімнати для прийняття їжі. Якщо менеджер дозволяє своїм співробітниками витрачати 15−20 хвилин для чаювання, це не даремне витрачання робочого часу. Людина задовольняє свою базову потребу — тому в неї покращується настрій. З позитивними емоціями — робота піде краще.

І ще один позитив чаювання в колективі. Співробітники спілкуються, формується команда, в якій ми завжди разом — і чай п'ємо, й працюємо. А якщо потрібно — можемо і попрацювати за члена команди, який занедужав.

Задоволення базових потреб голоду та спраги — підвалини відповідної мотиваційної поведінки та харчового інстинкту. Філогенетичною складовою харчового інстинкту є інстинкт полювання. Хоча існує думка, що під час еволюції відбулася автономізація інстинкту полювання від харчової насичуваності організму [17]. Відмежування інстинкту полювання від харчового інстинкту зумовило його підпорядкування іншим інстинктами — годуванню дитинчат та заготівлі їжі про запас. Полювання може бути зумовлене не специфічними особливостями організму, а загальною агресивністю людини та її схильністю до боротьби [3].

Між базовими та соціальними потребами перебувають потреби, які задовольняються інстинктами самозбереження. Мотивація самозбереження належить до індивідуальних мотивацій.

У класичній психології та психофізіології існують різні думки. У. Макдоуголл виокремлює три інстинкти самозбереження: уникання субстанції, ситуаціїдискомфорту [21]. К. Б. Мадсен розрізняє мотиви безпеки та уникання болю [19]. В. Вілюнас розглядає мотивацію самозбереження на трьох рівнях: болю, страху та фобії, тривоги [3].

Больова чутливість є найбільш яскравою сенсорною системою, яка постійно працює на службі мотивації самозбереження [3].

У фізіології больове відчуття трактують як інтегративну функцію організму, що мобілізує різноманітні функціональні системи для захисту організму від впливу шкідливих факторів та включає такі компоненти, як свідомість, відчуття, пам ять, мотивація, вегетативні, соматичні та поведінкові реакції, емоції. Виникнення болю супроводжується низкою об'єктивних змін в організмі, які стосуються різних функціональних систем (дихання, кровообіг, забезпечення статики та кінетики організму тощо). Відчуття болю ініціюється в спеціальних рецепторах. Збудження від ноцицептивного подразнення передається по нервових волокнах до центральної нервової системи. Саме больове відчуття формується саме в структурах центральної нервової системи. Прийняття рішення щодо дії, адекватній стану організму та умов, у яких він перебуває, відбувається в корі великих півкуль головного мозку. У формуванні больової інтеграції бере участь лімбічна система мозку, яка безпосередньо стосується пам’яті, мотивації та емоцій. Відчуття болю запам’ятовується й відіграє негативну мотивацію уникнення ситуацій, що можуть спричинити больові відчуття.

Страх та фобії - це захисні інстинктивні реакції, що попереджають про небезпечний контакт. Мотиваційна чутливість до страху і фобій — засади навчання. Під час навчання обережності формується мотивація «дистантного» самозбереження. Інстинктивна реакція страху зумовлює швидке запам’ятовування того, що зумовило її виникнення [3].

У тварин є чотири типи поведінки в небезпечних ситуаціях, які обумовлені генетично [20]:

1. Втеча, віддалення або запобігання — від певних загроз.

2. Агресивний захист (гнів, дряпання, кусання або розсіювання небезпечної субстанції) — вражає джерело небезпеки.

3. Ступор/іммобілізація можуть бути корисними:

• допомагають оцінити небезпеку, уточнити її локалізацію-

• роблять тварину менш помітною.

4. Підпорядкування/смиренність можуть бути корисними, якщо небезпека походить від власної групи.

Зазначені реакції характерні для тварин, проте в процесі антропогенезу не могла повністю зникнути їх генетична база. Людина може виявити ці типи поведінки без попереднього досвіду.

Тривога — стан, який виникає за наявності потенційної загрози й забезпечує певний рівень самозбереження. Здатність до тривоги є вродженою, складовою інстинкту самозбереження й успадкована людиною в процесі філогенезу [7]. Тому біологічно обґрунтованою є реакція співробітників на проведення організаційних змін. На кожному рівні управління, а також для виробничого персоналу, такі зміни містять потенційну загрозу, пов’язану з можливістю втрати робочого місця. Стан «нервозності», який передує впровадженню організаційних змін — це своєрідна конфліктна ситуація, наявність якої несумісна з нормальною робочою обстановкою. З іншого боку, логічною є поведінка персоналу — опір змінам. Основним елементом подолання такого опору є зняття стану тривоги серед управлінського персоналу, що приведе до нормалізації психологічної обстановки на рівні виробничих посад. Сама невизначеність часто кваліфікується людиною як потенційна загроза. Тому для формування заходів подолання опору організаційним змінам насамперед потрібно роз’яснювати переваги для організації й безпосередньо для управлінського персоналу від впровадження таких змін.

Соціальна тривога людини має біологічне обґрунтування, пов’язане з почуттям безпеки від чужого самоствердження [24]. За висновками В. К. Вілюнаса, існує чимало галузей біологічного життя, в якому мотивація самозбереження має забезпечити (крім захисних реакцій на дію шкідливих речовин й дистантного запобігання на основі страхів контакту з ними) особливий вид сторожкості в потенційно безпечних ситуаціях. Стан тривоги, що виникає в таких ситуаціях, спонукує до їх уникання, а за необхідності перебувати в них — шукати і якомога раніше виявляти загрозу.

Персонал однієї організації умовно можна поділити за рівнем тривоги. На полюсах цього континууму будуть особистості з патологічно заниженим або підвищеним рівнем тривожності, в середні - з різним рівнем тривожності. Розподіл співробітників за цим критерієм зумовлений їхніми генетичними особливостями. А те, як біологічна обумовленість впливатиме на поведінку співробітника залежить від виховання. Незважаючи на те, як рівень тривожності впливатиме на поведінку людини в колективі (тобто наскільки цю характерну, генетично зумовлену ознаку пригальмовано під час виховання), цей критерій має бути серед тих, які необхідно враховувати у розподілі функціональних обов’язків та призначенні на посади.

Люди з низьким рівнем тривоги належать до несталого типу психічної конституції. Для такого психотипу характерний потяг до отримання миттєвого задоволення. Для них відсутня перспектива, вони мотивуються тільки сьогоденням. Для реалізації такої особистості потрібен жорсткий контроль. За його відсутності, за інших несприятливих факторів розвитку в людини з таким типом психічної конституції можуть розвинутись безвідповідальність, відсутність потягу до стійких стосунків, безцільність існування [23].

За концепцією D. Lykklen (1995), особистості, з патологічно заниженим рівнем тривожності, потрапляють у розряд осіб з асоціальним розладом особистості [18]. Характерною біологічною ознакою таких людей є знижене збудження симпатичної нервової системи. Експериментальні дослідження Schachter S. свідчать про знижену здатність у соціопатів навчатись уникати помилок, яка нормалізується, якщо штучно подразнювати електричним струмом симпатичну нервову систему. Таке подразнення моделювало почуття тривоги, якщо було зроблено помилку [23].

Асоціальність, пов’язана з низьким рівнем тривожності, проявляється в ранньому онтогенезі й не залежить від умов життя та виховання, тому можна припустити її еволюційне походження. Таку асоціальність вчені розглядають як особливу стратегію внутрішньовидової поведінки. Вона вигідна для особистостей з проблемними стосунками в групі. Індивіди, які зазнають поразки у внутрішньовидових змаганнях за життєві блага, змушені стати на шлях порушення правил співіснування [3]. У таких осіб відбувається зменшення рівня серотоніну. Зниження цього нейротрансмітеру призводить до погіршення рівня контролю за поведінкою й високої імпульсивності. Для виду загалом наявність таких особин може бути навіть корисна при високому рівні внутрішньогрупових конфліктів або вторгненні чужинця [8]. На короткий проміжок часу наявність асоціальних особистостей в групі може бути корисна колективу, групі, виду.

Підвищеним рівнем тривожності характеризуються люди з успадкованою сензитивною психічною конституцією. Такий тип людей характеризується вираженою схильністю до пошуку небезпеки. Оскільки люди з цією психічною конституцією характеризуються здатністю уявляти майбутнє та готуватись до нього заздалегідь, вони можуть уникнути можливих життєвих проблем. Здатність та схильність такої людини жити віддаленими життєвими планами вважається важливою специфічною особливістю її мотивації [22]. На полюсі цього континууму — особи з підвищеним рівнем тривожності. Це люди з соціальною фобією та підвищеним рівнем соціальної тривоги.

Потреби у безпеці «обслуговуються» також індивідуальними (боротьба та домінування) та груповими (об єднання, групування зусиль для боротьби, ієрархічне підпорядкування) інстинктами. Базовою особливістю людини вважається також схильність до суперництва та змагальності. Використання вищезазначених потреб активізують природну мотивацію людини.

Література

1.Анохин П. К., Судаков К. В. Нейрофизиологическая теория голода, аппетита и насыщения // Успехи физиологических наук. — 1971. — Т. 2. — № 1. — С. 3−12..

2.Вилюнас В. К. Психологические механизмы мотивации человека. — М.: Наука, 1990..

3.Вилюнас В. Психология развития мотивации. — СПб.: Речь, 2006..

4.Данилова Н. Н., Крылова А. Л. Физиология высшей нервной деятельности. — М.: МГУ, 1989..

5.Лакомкин А. И. Жажда // БСЭ. — 1978. — Т. 8. — С. 35−36..

6.Милнер П. Физиологическая психология. — М.: Мир, 1973..

7.Мєй Р. Проблема тревоги. — М.: Эксмо-Пресс, 2001..