Розкриття проблеми правди і совiстi у творах про трагедiю Чорнобиля

Розкриття проблеми правди i совiстi у творах про трагедiю Чорнобиля У верхiв’ях Днiпра на березi рiчки Прип’ять стоїть мальовниче мiсто Чорнобиль. Воно старовинне — своє лiточислення воно починає з 1118 року, а невеличке, у XX столiттi тут проживало понад 20 тисяч осiб.

Люди займалися своїми справами, ходили на роботу, i нiщо не перед-вiщало бiди.

Колись Павло Тичина, перебуваючи на доядернiй Чорнобильщинi, писав про цю землю як щедру на врожаї, гомiнку в селянських турботах, де вирувало життя, що не вщухало часом i вночi:

…так о тiй порi.

зачмихав трактор i бабахкання.

на весь Чорнобиль розляглось…

Це було колись. Оспiванi з любов’ю Лесею Українкою лiси й озера цiєї мiсцевостi, тепер тяжко враженi невидимою чорною хворобою. Дичавiє земля, хоча ще квiтують i родять сади. Нiхто не споживає тих гiрких плодiв, нiхто не йде до лiсу за його колись цiлющими дарами.

Через страшну трагедiю нашого вiку — Чорнобиль — вимушено кидають все люди, якi прикипiли серцем до рiдних домiвок, милих оковi краєвидiв, до политої їхнiм потом землi, де вони народились, де знайшли притулок їхнi пращури. Поет А.М.Лiсовський пише:

Залишились хати, наче вдови,.

Хмара болю над свiтом пройшла.

I чорнiють вiд смутку пiдкови.

На безлюдних порогах села.

Але нiхто насправдi не знає, де закiнчується та небезпечна зона, де не зможуть нас дiстати невидимi слiди радiацiї.

Чорне коло невiдомо скiльки рокiв залишиться незагойною виразкою на лонi природи, закарбується в серцях людей, якi покинули рiднi домiвки, обжитi, облаштованi мiсця.

Як вiдповiдь на страшну Чорнобильську трагедiю була написана поема Iвана Драча «Чорнобильська мадонна» .

Поет закликає перевiрити свої дiяння i свою совiсть, його турбує майбутнє, що насувається на людство.

Iван Драч пройнятий ненавистю до винуватцiв аварiї, гнiвно засуджує їхнi непродуманi дiї, неуцтво, кар'єризм:

За мудрiсть всесвiтню дурних академiй.

Платим безсмертям — життям молодим…

Чорнобильська мадонна стає уособленням, втiленим закликом до вiдповiдi за все, не гiдне людини, втiленою невiдворотнiстю, суду совiстi, останнiм нагадуванням про вiдповiдальнiсть за майже вже загублений свiт. На своїх руках сива чорнобильська мати несе «хворе дитя» i це хворе дитя — наша планета, наша земля, людство.

Минають роки, вiддаляючи нас вiд того тяжкого лиха, яке випало на долю українському народу. Скiльки людей забрала смерть, та ще не одне поколiння буде вiдчувати на собi цей тяжкий вiдбиток смертi тiєї весни 1986 року.

Чорнобильський вибух, на великий жаль, продовжує тримати життя сотнi тисяч наших землякiв пiд прицiлом, нещадно губити життя людей.