Процес розвитку і формування особистості

Реферат на тему:

Процес розвитку і формування особистості

Людина народжується як індивід, як суб'єкт суспіль­ства, з притаманними їй природними задатками, форму­ється як особистість у системі суспільних відносин завдя­ки цілеспрямованому вихованню.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі ри­си загальнолюдського, суспільне значущого та Індивідуально непо­вторного.

Індивідуальність — це цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність, самобутність її психічного скла­ду. Не кожен індивід є індивідуальністю. Для цього тре­ба стати особистістю.

Розвиток людини — процес становлення та формування п особи­стості під впливом зовнішніх і внутрішнє, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямова­не виховання та навчання.

Розвиток людини не можна зводити до засвоєння, про­стого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Його не слід роз­глядати лише з кількісного боку. Розвиток полягає пере­дусім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих, у виникненні нових рис пам’яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей особистості.

Формування особистості - становлення людини як соціальної іс­тоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття «розвиток особистості» та «формування особи­стості» дуже близькі, їх нерідко вживають як синоніми. Ви­діляють три види розвитку і формування особистості: сти­хійне, цілеспрямоване, саморозвиток і самоформування.

Людська особистість розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному, соціальному напрямах. Анатомо-фізіологічні зміни — збільшення і розвиток кісткової та м’язової систем, внутрішніх органів, нервової системи. Психічні зміни — передусім розумовий розвиток, форму­вання психічних рис особистості. Набуття соціальних яко­стей, необхідних для життя в суспільстві - соціальний розвиток особистості.

Розвиток особистості залежить від спадковості, середо­вища та виховання. Його джерелом і внутрішнім змістом є такі внутрішні і зовнішні суперечності: процеси збу­дження і гальмуванняв емоційній сфері - задоволення і незадоволення, радість і гореміж спадковими даними і потребами виховання (дитина-інвалід завдяки вихованню досягає певного рівня розвитку) — між рівнем розвитку осо­бистості й ідеалом: оскільки ідеал завжди досконаліший за конкретного вихованця, він спонукає до самовдоскона­лення особистостіміж потребами особистості та мораль­ним обов’язком: щоб потреба не вийшла за межі суспіль­них норм, вона «стримується» моральним обов’язком лю­дини, сприяючи формуванню здорових матеріальних і ду­ховних потреб особистостіміж прагненням особистості та п можливостями: коли особистість прагне досягти певних результатів у навчанні, а рівень її пізнавальних можливо­стей ще не достатній, для вирішення суперечності їй по­трібно посилено працювати над собою.

У навчально-виховній діяльності педагогам слід врахо­вувати, що розвиток особистості школяра має наслідуваль­ний характер (на основі цієї закономірності розробляються теоретичні засади використання методу прикладу у вихо­ванні), а людська особистість розвивається в діяльності (природні задатки людини реалізуються тільки в процесі її життєдіяльності, всебічному її розвитку сприяє залучен­ня до різних видів діяльності), під впливом середовища (умови життя, насамперед близьке оточення, засоби ма­сової Інформації, вулиця, шкільний колектив справляють відчутний вплив на розвиток особистості школяра). Цей розвиток відбувається як результат впливу на всі сторони людської психіки (на уроці, на виховному занятті повин­ні бути задіяні й мислення, і увага, і пам’ять, і уява, й емоційно-почуттєва сфера). Нові риси особистості потребу­ють нового ставлення до неї (врахування у вихованні не тільки вікових особливостей учнів, а й того, що дитина щодня збагачується знаннями, життєвим досвідом, сьогод­ні є іншою, ніж була вчора).

Особливості фізіологічного та психічного розвитку пов’язані з анатомо-фізіологічним дозріванням організму (його органів, центральної нервової системи, залоз вну­трішньої секреції). Увесь процес розвитку людини поділя­ють на певні вікові періоди.

Вікова періодизація (класифікація) — поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізни (періоди), що вимірюються роками.

Уперше своєрідну вікову періодизацію особистості за­пропонував Платон (охоплює життєвий цикл розвитку лю­дини від народження до смерті). У ній розкривається зміст виховання та діяльності особистості на кожному з вікових періодів.

Видатний чеський педагог Я.-А. Коменський розробив чітку для свого часу вікову періодизацію і систему шкіл. Він намітив чотири ступені в системі народної освіти (ди­тинство, отроцтво, юність, змужнілість), кожний з яких був розрахований на шість років.

Нині у шкільній практиці утвердилася емпірична кла­сифікація, пов’язана з розвитком школи і дошкільних за­кладів.

У педагогіці шкільний вік поділяють на: молодший (6−7 — 11−12 років) — середній, або підлітковий (12−15 років) — старший, або юнацький (15−18 років). Межі віко­вих періодів відносно рухомі, тому що природний потен­ціал дітей і виховний вплив на них різні. Кожній віковій групі властиві певні анатомо-фізіологічні, психічні та со­ціальні ознаки, які називають віковими особливостями.

Молодший шкільний вік. Важливими показниками го­товності дитини до навчання є навички до розумових зу­силь, зосередженість у роботі, вміння слухати вчителя і виконувати його завдання. Пізнавальна діяльність відбу­вається переважно в процесі навчання, пам’ять наочно-об­разна, мислення розвивається від емоційно-образного до образно-логічного.

Підлітковий вік. Позначений бурхливим ростом і роз­витком організму. Нові переживання вносить у життя під­літка статеве дозрівання, хоча воно й не є визначальним. Сприймання перебуває у стадії становлення, тому якість його різна. Поліпшується продуктивність пам’яті. Для підлітка характерна розпорошеність інтересів. Значну роль у його житті відіграють різні форми спілкування, по­силюється прагнення дружити. Підлітковий період потре­бує певної диференціації в організації життя хлопців і дів­чат. Наприкінці цього періоду перед учнями реально по­стає завдання вибору професії.

Юнацький вік. Це період формування світогляду, са­мосвідомості, характеру і життєвого самовизначення, яко­му сприяє пізнавальна діяльність. Пам’ять старшокласни­ка стає зрілішою. Мислення здатне абстрагувати і узагаль­нювати навчальний матеріал. Мовлення збагачується нау­ковими термінами, увиразнюється і конкретизується. Вперше старшокласники переживають почуття кохання. В них формуються стійкі професійні інтереси. Прагнення до самовиховання стає рисою особистості.

Всередині кожної вікової групи існують значні відмін­ності, що залежать від природних задатків, умов життя і виховання дитини, їх називають індивідуальними особли­востями (темперамент, характер, здібності та ін.).

Темперамент — індивідуально-типологічна характеристика люди­ни, яка виявляється в силі, напруженості, швидкості та зрівнова­женості перебігу) і психічних процесів.

Темперамент залежить від світогляду, характеру, осві­ти, виховання і позначається на всіх сторонах психічного життя й діяльності людини. Він зумовлений типом нервової системи. Сучасна психологія виділяє такі типи темперамен­ту: 1) сильний, врівноважений, рухливий — сангвінік;

2) сильний, врівноважений, інертний — флегматик;

3) сильний, неврівроважений — холерик- 4) слабкий, галь­мівний — меланхолік. Від урахування цих типологічних властивостей нервової системи школярів у навчальновиховному процесі залежать наслідки навчання і виховання.

Характер — комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, у ставленні до суспільст­ва, до праці, колективу, до самої себе.

Як і світогляд, характер є стрижнем особистості, ви­значає її індивідуальність.

Здібності - психічні властивості індивіда, що є передумовою ус­пішного виконання певних видів діяльності.

До загальних здібностей, які виявляються в усіх видах людської діяльності, відносять загальні розумові здібності, пам’ять, увагу та ін. Спеціальні здібності відповідають вужчому колу вимог конкретної діяльності (музичний слух — для музиканта, творча уява — для конструктора та ін.). Для формування здібностей школярів потрібні від­повідні умови.

Формування особистості відбувається також у процесі розвитку її інтересів, потреб.

Інтерес — спрямованість людини на певний об'єкт чи певну діяль­ність, зумовлена позитивним, зацікавленим ставленням до чогось, когось.

Потреба — необхідність у чомусь.

Схильність — стійка орієнтованість людини на щось, бажання ви­конувати певну працю.

Нехтування індивідуальними особливостями призво­дить до того, що нерідко навіть здібні учні втрачають ін­терес до навчання, праці й потрапляють до категорії так званих важких дітей. Належним чином поставлене вихо­вання передбачає знання кожного учня, тому що без ура­хування індивідуальності школярів неможливе успішне навчання і виховання.

Я.-А. Коменський поділяв дітей відповідно до їх здіб­ностей і характеру на шість груп. Перша — діти з гострим розумом, допитливі й піддатливі. Вони найбільш схильні до наукових занять, і потрібний лише педагогічний підхід, щоб вони не надто поспішали й не переобтяжували себе за­няттями. Друга — діти з гострим розумом, але повільні, хоча й слухняні. Вони потребують «пришпорений». Тре­тя — діти з гострим розумом, допитливі, але «дикі» й уперті. У школі їх не люблять і часто вважають безнадій­ними, проте з них нерідко виростають відомі люди. До та­ких дітей потрібний умілий підхід, інакше багато природ­них талантів загине з вини вихователів. Четверта — ді­ти слухняні та допитливі, але повільні й мляві, їх треба підбадьорювати, щоб вони не занепадали духом, ставитися до них доброзичливо і терпляче, не слід висувати надто су­ворих вимог. Хоч вони й пізніше досягнуть мети, зате будуть міцнішими, як буває з пізніми плодами. і якщо во­ни вже щось засвоїли, то не так легко забувають. П’ята — діти тупі, байдужі та мляві. Потребують особли­вого підходу, що ґрунтується на розважливості й терпін­ні. Шоста — діти тупі із зіпсованою і злостивою вдачею. Переважно це безнадійні учні.

На думку Я.-А. Коменського, суть проблеми зводить­ся до такого вислову Плутарха: «Якими діти народжують­ся, це ні від кого не залежить, але щоб вони завдяки пра­вильному вихованню стали хорошими — це в наших си­лах».

Урахування індивідуальних особливостей учнів у нав­чанні та вихованні - це не пристосування мети і змісту навчання і виховання до окремого учня, а пристосування прийомів, методів і форм педагогічного впливу до індиві­дуальних особливостей з метою забезпечення запрограмо­ваного рівня розвитку особистості. Індивідуальний підхід створює найсприятливіші можливості для розвитку пізна­вальних сил, активності, схильностей і обдарувань кожно­го учня. Такого підходу потребують насамперед важкі ви­хованці, малоздібні школярі, а також діти з чітко вираже­ною затримкою розвитку2.

Розглядаючи питання розвитку і виховання особисто­сті, не можна обійти проблему акселерації.

Акселерація (лат асceleratio — прискорення) — прискорений Ін­дивідуальний розвиток, за якого середньофізичні та психофізіоло­гічні константи дитини або підлітка випереджають оптимальні.

Музичні здібності геніального австрійського компози­тора В.-А. Моцарта стали виявлятися в три роки, в чоти­ри він добре грав на клавесині, в п’ять — сам писав музи­ку, у вісім — створив першу сонату і симфонію, в одинад­цять — оперу. У шість років юний маестро здобув світо­ву славу, а в 14 — був обраний членом Філармонічної академії в Болоньї. За фізичними показниками сучасні ді­ти вже на першому році життя переважають своїх одно­літків минулого століття на 5 см і 1−2 кгпідлітки — на 15−20 см і 9−10 кг, дорослі - на 8−10 смстатеве доз­рівання завершується на 2−3 роки раніше. Якщо на по­чатку XX ст. люди росли до 22−25 років, то наприкінці - до 18−19 (чоловіки) й до 16−17 (жінки).

Коменский Я. А. Великая дидактика. Избр. пед. соч. — М., 1982. — Т. 1. — С. 309−311. 2 Див.: Подласьш И. П. Педагогика. — М., 1999. — С. 123.

Існують різні теорії виникнення явища акселерації.

Геліогенна теорія: вплив сонячного випромінювання на дітей, які останнім часом стали більше перебувати на сонці, завдяки чому стимулюється їхній розвиток. Проте явище акселерації спостерігається і в північних районах, хоча там діти перебувають на сонці значно менше часу.

Теорія гетерозії: стрімкі соціальні зміни, що спричи­няють руйнування соціальних, релігійних, національних і кастових кордонів, зумовлюють укладання міжнаціо­нальних шлюбів і як наслідок — акселерацію.

Теорія урбанізації: розвиток міст і переселення до них сільського населення прискорюють статевий розвиток, ін­телектуалізацію, а це, у свою чергу, — ріст і визрівання організму.

Нітритивна теорія: розглядає акселерацію як резуль­тат поліпшення, вітамінізації харчування.

Теорія опромінювання: виходить з того, що поширен­ня рентгенівських пристроїв, атомна енергетика, випробу­вання ядерної зброї на полігонах створюють фони випро­мінювання у дозах, які стимулюють поділ клітин1.

Протилежний процесу акселерації - процес ретрадацїі - фізичне й інтелектуальне відставання дитини в розвит­ку. Його причина — алкоголізм батьків, народження дітей у більш пізньому віці, спадкова хвороба одного з батьків.

У 1996р. лабораторією гігієни дитинства Українсь­кого наукового гігієнічного центру було проведено дослід­ження серед школярів від 7 до 17 років у Львові, Чернів­цях, Одесі, Києві, Житомирі, Луганську і Донецьку. Но­ві дані про фізичний розвиток порівнювалися з даними 1980;1985 рр. З’ясувалося, що темпи акселерації уповіль­нилися: на кілька кілограмів зменшилася маса тіла шко­лярів, спостерігалося незначне (на 6−8 місяців) уповіль­нення порівняно з попереднім періодом статевого дозріван­ня дівчат. Ріст залишився на попередньому рівні. Крім того, діти протягом року набирають вагу й нормально рос­туть. На думку вчених, темпи акселерації уповільнилися в усьому світі незалежно від рівня життя. Вони поясню­ють це тим, що людство розвивається по спіралі. Щоправ­да, в Україні та багатьох інших країнах цей період збіг­ся з економічними негараздами, через що різко збільши­лася кількість сімей так званого соціального ризику, в яких діти хронічно недоїдають і відстають у розвитку.