Християнство у контексті історії і культури українського народу

Варіант № 10.

1.Християнство у контексті історії і культури українського народу.

План.

1.Різноманітні течії, віри та обряди українського народу.

2. Прийняття християнства на Україні.

3. Існування та знищення мітрополій на українських землях.

4. Відродження давніх мрій про національну церкву.

5. Роль християнства у розвитку української культури.

Використана література.

2. Нові релігійні течії та організації України.

План.

1.Вступ до теми.

2. Основні релігійні течії та церкви України.

2.1. Українська Православнв Церква.

2.2. Українська Автокефальська Православна Церква.

2.3. Греко-Католицька церква.

Римо-Католицька Церква Протистанські Церкви.

3. Висновок.

1.Релігійне життя українських племен було дуже складне. Перед запровадженням християнства кожне плем"я шанувало своїх богів і мало власні культи, але з процесом творення держави відбувається об"єднання цих богів.

У релігійних веруваннях українців існували дві течії: обожнення природи в різних формах та культ роду. Для українця вся природи була населена масою різних божеств: польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та інші живуть, моляв, у річках, болотах, у лісах і можуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі ікони. У зв"язку з таким поглядом на природу існували різноманітні обряди. Свята, пов"язані зі змінами весни, літа, осени, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів: коляди, щедрування, «маслениця», веснянки, Купала. У цих святах відбувається старовинний хліборобський скомарський побут.

Існувала віра в життя після смерті. Вірили, що після смерті людська душа не гине, а переходить до раю. Щороку в честь померлого справляли поминки, що називалися тризною. При всіх обрядах нашим предкам помогали знахарі і вілууни, що знали як лікувати слабості і заворожувати людям майбутне.

Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки богато з них перейшло до християнства, зберігше свою внутрішню суть, хоч вони були і пристосовані до християнських свят. Старі поганські уявлення збереглися в масі пісень обрядових, сезонових, пов"язаних з різними видами праці.

На Русь християнство прийшло з Візантії. Поширювалася думка, що це було актом провидіння: Бог відкрив очі Володимира, язичницького князя, на правдиву віру, і він став християнином, а відтак охрестив увесь народ.

Наукові джерела аргументовано подають інше: князь Володимир, видатний політичний діяч свого часу, добре усвідомлював необхідність заміни язичництва вірою, яка відповідає духовним потребам нового суспільного розвитку.

До X ст. існували Православні патріархії: Константинопольська, Александрійська, Антохівська, Єрусалимська, Посилаючи священників на Русь, константинопольський патриарх вважав Руську Православну Церкву своєю дочірною. Спочатку Русь не мала свого кліру, але поступово з"явилися монастирі, у яких готували служителів культу.

Процес християнізації Русі був тривалий і складний. Відмова від батьківської віри розуінювалася як зрада. Переходячи у християнство під тиском князівської влади, народ довший час зберігав двовір"я. Християнський культ накладався шаром на язичницьки обряди і свята, десь відбувалося заміщення одних богів іншими, десь властивості язичницьких та християнських святих і богів суміщалися, а подекуди жорстоко знищувалася навіть згадно про язичницьки святині.

Коли на нашу землю прийшли татаро-монголи, відбувся занепад князісько-дружинного життя, Татарщина залишила глибокий слід на всіх ділянках життя, відбилася на політичному укладі, на відносинах соціальних, культурних, навіть на народній вдачі та психіці. Частина київських церков безпечно загинула, але ж ні св. Софія, ні Печерський монастир не були зруйновані.

Ставилися до хрестиянської релігії неодекватно, навіть з пошаною до церкви. Духовенство було звільнене від данини. Але після татарської руїни, митрополит Київський в спустошеному Київі почував себе, видно, не добре і переїхав до Володимира-на-Клязьмі, де було спокійніше.

Галицько-Волинська держава домоглася митрополії 1303р. Константинопольський патріарх Афанасій благословив створення Галицької митрополії й надіслав митрополита-греа Ніфонта. У 1448р. Москва призначила власного митрополита Іону, реалізуючи давне прагнення Руської Церкви до незалежності від Константинополя. Через десять років відбувся поділ Київської метрополії на дві: Київську та Московську. Тепер у Київі існувати митрополії Київська та Галицька, а до Москви відійшла назва «Всієї Русі».

До Галицької митрополії прилучено єпархії: Володимирську, Перемиську, Луцьку, Туковську і Хомську. Нові метрополії в ряду митрополій патріархату дало 81-ше місце.

Галицька митрополія існувала недовго. Наступник Ніфонта, Петро Роменський (1305−1326), 1309 року став митрополитом «всея Русі» і перебував постійно в Москві. Його заступник грек Теогност (1326−1353рр.), добився ліквідації Галицької митрополії. Року 1347 патріарх видав грамоту про прилучення Галицької митрополії («Малої Русі») до митрополії Київської (властиво Московської - на підставі «неохоти вірхних» до цього поділу, про що повідомив патріарха …московський князь Семен).

Під владою Польщі православна церква зазнала утисків та переслідуань. Для Католицької церкви XVIIст. виявилося дуже нелегким: у 30-х роках велика частина віруючих відійшла від неї під впливом вчення Мартина Лютера (1483−1546), засновника протестантизму. Рим активізував політику на сході Європи, населеному слов"янами. У Бресті 1596р. була підписана Унія, згідно з якою утворювалася нова церква — Греко-Католицька. У ній зберігався православний культ, а догматика впроваджувалася католицька. Тепервизнавалося верховенство папи Римського, церква підпорядковувалося Риму. Чимало впливових сучасників виступали проти Унії. Особливо непримеренну позицію займав князь К. Острозький (1526−1608рр.) відомий український культурно-освітній діяч, який мав свій план Унії.

Під пануванням короля Жичмонта III православни терпіли великі переслідування; заходи шляхти та наказів не мали успіху. По смерти Жичмонта III 1632р. підчас безкоролівя козаки під проводом гетьмана Івана Кулаш-Петражицького підняли знову справу віри. Новий Король Володислав, не такий завзятий католик, згодився на уступки. Затверджено дві митрополії, православну та уніятську. Православні затримали єпархії Львівську, Перетишльську та Луцьку (та мали дістати ще одну на Білій Русі), уніями дістали єпископства володимирське, хоптське та пинсько-турівське (та полоцько-вестебське на Білій Русі). Православним Київським митрополитом обрано Петра Могилу (1633−1647рр.) Він визначився як організатор церкви та опікун шкіл. Братська колегія в Києві піднялася на високий рівень, пізніше названо її Могилянською. Сучасний уніятський митрополит Рутський (1614−1637рр.) зреформував чернецтво у василіянський чин та також тильно дбав про школи.

На сході України події розвивалися інакше. Руська Православна церква 1589р. домоглася стуленя Патріархату: Константинопольський патріархат Ієремія благлсловив на сан Московського патріарха митрополита Іова. У 1654р. відбулося приєднання до Росії.Київський митрополит Сильвестр Косов після тривалого опору присягнув на вірність московському цареві. У 1686р. Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархові на правах автономії. Київ опинився у залежності від Московського патріарха.

Патріаршество у Москві скасовано 1721р. Петро I запровадив замість нього Синад, державний орган на чолі з обер-прокурором. Зрозуміло, цезарополізм не сприяв розвиткові віри, церкви, духовності.

Патріаршество було відновлено на території колишньої Російської імперії після лютневої революції 1917р. Церква негативно поставилася до жовтневого перевороту, хоч нова влада прийняла Декрет про свободу совісті. Цим Декретом всі релігійні напрями були зрівняні у правах, церква відокремлена від держави, а школа — від церкви, тобто впроваджувалося світська освіта.

Давні мрії українців про національну церкву відродилися з проголошенням УНР. Директорія видала 1 січня 1919р. «Закон про Автокефальну Православну церкву». У 1921р. були висвячені перші ієрархи УАПЦ — Василь Липківський та Нестор Шараєвський. Серед народу України поширювався вплив УАПЦ, але у 1930р. її керівництво, скликавши надзвичайний Собор, заявило про саморозпуск Церкви. Яка була тому причина? Сталінські репресії примусили її «зізнатися» в антирадянській контрреволюційній діяльності.

Пожовтнева практика, попри всі гуманистичні заяви радянської влади, була репресивною. Церкви закривали, священослужителів знищували, звинувачуючи у нескоєних злочинах. Переслідувань зазнавали абсолютно всі релігійні напрями, всі церкви та секти. Руську Православну Церкву ліквідували у 1937р., всіх вищих церковних ієрархів та більшість свяжеників заарештували. Так було на всій території СРСР. Лише в року світової війни, коли народ піднявся боронити землю від фашистів, тиск проти релігії та церкви дещо послабився.

У 1946р. «дійшла черга» до Греко-Католицької Церкви, що «залишалася своєю» для великої частини населення західних областей України. Ініціативна група на чолі з Гавриїлом Костельником провела роботу, спрямовану на підготовку Собору, спрямовану у Львові 7−10 березня 1946р. Собор прийняв ухвалу про розірвання Унії 1596р. та повернення у лоно Православної Церкви. Ця насильницька акція зумовила хвилю репресій. Табори Собіру, Півночі, Казахстану заповнили люди, звинувачені в українському буржуазному націоналізмі та приналежності до «уніатської» церкви. Досить згадати долю митрополита Йосипа Смілого, який мужньо витримав гулагівські тортури, зберігши вірність Христовій науці.

Тепер Греко-Католицька Церква реабілітована й відновлена у правах. Релігійні громади зареєстровані, проводять службу Божу, благодійницьку діяльність, як й інші християнські осередки.

Християнство зіграло двоїсту роль у розвитку української культури. З одного боку, велика спадщина греко-римського античного світу дісталося нам далеко не в повному виді, тому що пам «ятники античної культури безжалісно знищувалися ранніми християнами. З іншої сторони християнство дуже вплинуло на становлення української культури. Не можна не відзначити великого впливу, що зробило християнство на спосіб мислення і систему цінностей українців, тобто на духовну культуру. Християнська релігія виступає як світоглядна опора свідомості, вираження запиту на святе, чисте життя, що виникає в людини, стомленого плотським активізмом пізньої, античності.

Біблія, біблійні образи і сюжети протягом століть домінували в живописі і скульптурі, вносячи тим самим чималий внесок у формування культу звільненого Христа. Краще, що створило українське зодчество — церковна архітектура, — була покликана прославляти велич бога і церкви. Музика в католицькому храмі, так само як і церковний хор у православних богослужіннях, не могла не робити свого впливу на музичну культуру народів. Біблійні афоризми, образи, сюжети, короткі і ємні поняття («важкий хрест», «шлях на Голгофу», цар Ірод, зрадник Іуда й ін.) століттями формували і харчували системи життєвих сприйнять, оцінок, моральних понять. Найважливіші догмати і постулати церкви про слухняність, терпіння, воздаяння на тім світлі формували в народах представлення про неминучість, дарування понад порядки, що панують на землі. У кращому випадку можна було сподіватися на рятування від них після страшного суду і другого пришестя Христа, а до цього приходилося терпіти і сподіватися на воздаяння в царстві небесному. Словом, протягом багатьох століть, навіть тисячоріч, норми побуту і моралі, представлення й асоціації, традиції культури і добутку літератури — усе це формувалося під сильним впливом християнської церкви.

На древній Русі християнство сприяло появі і розвитку топологічної спільності храмової архітектури, монументальної мозаїки і фрески, іконопису і музики. Російські міста стали прикрашатися храмами й іншими монументальними будинками — фортецями, князівськими палатами і т.д., житла громадян і селян — предметами прикладного народного мистецтва. Особливе значення в середньовічній російській культурі (як і в західній) придбало будівництво храмів, що ставали центрами культурного й інтелектуального життя. Одним із самих знаменитих архітектурних споруджень став величний київський собор Св. Софії. Храм утілює собою спрямованість людини до бога. Купол храму уособлює молитовне горіння до небес, спосіб прилучення до божественного.

Храмова культура сприяла також розвитку монументального живопису й іконопису. Були створені регіональні художні школи в Києві, Новгороді, Ярославлеві, Ростову Великому. Церкви розписуються за допомогою зразків — канонів, вони називалися «таблетками», а пізніше «прописами».

Християнізація Русі багато в чому сприяла виникненню української філософії. Через християнство українська філософія змогла, не утративши своєї унікальності, прилучитися до філософської традиції Візантії і через неї - до античної філософії. Митрополит Іларіон став засновником «історичного богослов «я» — продуктивного і життєвого філософського напрямку. Перша спроба осмислити людське існування як цілісність, у єдності особистого, сімейного і державного життя, належить великому князю Володимирові Мономаху. Він створив «практичну філософію», у якій поряд із глибокими філософськими прозріннями давав практичні ради і розробляв етичні норми.

Список літератури :

1. Кудрявцев В. В. Лекції по історії релігії і вільнодумства.

Навчальний посібник. М., 1997.

2. Полікарпов В.С. Історія релігій. Лекції і хрестоматія. М.,.

1997.

3. Радугин А. А. Введення в релігіоведення: теорія, історія і.

сучасні релігії. Курс лекцій. М., 1996.

4. Культурологія. Навчальний посібник. Під ред. Драч Г. В. Ростовна;

Дону, 1995.

5. Чернокозов А.І. Історія світової культури. Навчальний посібник.

Ростову-на-Дону, 1997.

2.Слово церква має не одне значення. Передусім так називається православний храм. Але цим же словом називають і релігійні напрями (на відміну від секти). Тому вислів, наприклад, мусульманська церква потрібно розуміти не як назву храму послідовників Аллаха (там цей храм називається Мечеть), а як саму назву конфесії. Балтисти молятся у молитовному будинку, католики — у костьолі, отже, балтистська церква — це означення саме релігійного напрямку, а не приміщення. Йдеться не про специфіку храмобудування (хоч це й важливий аспект), а про конфесії.

Історія і практика християнства та інших релігійних течій в Україні за останні роки стала предметом частної полеміки як серед світських аналітиків, так і богословів, священослужителів та мирян.

Розбудова незалежної Української держави виявила тяжку історичну спадщину, що дісталася Україні в царині церковного життя та державно-церковних стосунків, Уся наша історія переповнена спробами використання цекви як фактора геополітичних змін, статистськихми виявами держави, щодо церкви, намаганням відродити церкву, яка б стверджувала національну самобутність народу та його природне право на свободу, а також спробами її нищення, нівеновання та уніфікування.

Сьогодні різні політичовані організації або їх члени, порушуючи конституцію, внутрішні закони — релігійних общин і церкви, втручаються до суто релігійної сфери, проголошуючи об"єктами інтересів специфіку богослужіння церковних общин, їхню конфесійну залежність, що викликає численні протести віруючих. Така практика полегшується тим, що широким колам населення України майже нічого не відомо про історію і сучасне становище, тих чи інших церков, нетрадиційних конфесій, які діють на терені країни, про їхне, так би мовити, національне і політичне обличчя.

На Україні, після хрещення, виникають такі релігійні течії:

(Софійний характер київського християнства;

(Рух за незалежну руську митрополію і українську православну церкву (XI-XXст.).

(Українська греко-католицька церква.

(нетрадиційна релігійність та Україна.

На основі цих течій на Україні існують такі церкви:

1). Українська Православна Церква, яка до 1990 року називалась Руською Православною Церквою і була Екзорхатом Московської Патріархії. Вона має самостійнвсть у внутрішніх справах.

Основи християнського віровчення визначені у Символі віри, укладеному «отцями церкви» і затвердженому на Нінейському (325) та Константинопольському (381) вселенських соборах. Символом віри називають перелік головних догматів, що становлять основу віровчення будь-якого релігійного напрямку або церкви.

Основою апостолівського християнського вчення є віра в єдиного Бога-Отця, Бога-Сина Ісуса Христа, Бога Духа Святого, що що говорить через пророків; віра в єдину, святу, апостольську церкву, силу хрещення, відпущення гріхів, воскресіння мертвих і життя прийдешнього світу. Важлива роль у християнському культі належить Богородиці, Діві Марії. Заступниці страждених душ.

Християнство визнає маїнства, тобто вважає, що вища сила таємничим способом передає свою благодать при здійсненні обрядів хрещення, милопомазання, євхаристії, покаяння, маслосвяття, священства, шлюбу.

2.Українська Автокефальська Православна Церква, яка знову відродилася і має багатьох прихильників. На Соборі в Києві 5 червня 1990р. ствердила свою незалежність і вибрала Патріарха Київського і всієї України. Автокефалія (грецьк. «авто" — сам, «кефалі» -голова) — це самоуправління, адміністративна незалежність православних церков.

3. Греко-католицька Церква об"єднує віруючих, вихованих на засадах Берестейського Собору 1596р. З перших днів свого існування всі зусилля церкви були спрямовані на зміцнення духовного життя своєї внутрішньої структури, встановлення відповідної адміністрації у єпархіях в межах України, налагодження зв"язків із греко-католицькою церквою у діаспорі. Сьогодні Українсько греко-католицька церква має 11 єпископів, три єпархії)Львівську, Івано-Франківську і Лукачевську) та більше п"яти мільйонів віруючих. Громади греко-католиків є у Києві, Одесі, Миколаєві, Донецьку, Вінниці, Житомирі, Луцьку і.т.д.

Відновлюється структура традиційних чернегих орденів Греко-Католицької Церкви. Серед них головчі ордени-василіани, редемптористи, студити і жіночі василіанки, йосафатки, святого Вікентія (бельгійськи), Присвятої Родини, сестри-служебниці. Всі ордени мають спільне призначення — проводити якомога ширшу місіонерську діяльність серед населення. Проте вони відрізняються певними функціональними особливостями. Наприклад, черниці ордену св. Вікентія здебільшого працюють сестрами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним вихованням дітей; черниці ордену Пресвятої Родини обслуговують хворих і людей похилого віку; редемптористки, студити активно займаються місіонерською діяльністю та підготовкою кадрів для церкви.

4. Римо-Католицька Церква, що визнає своїм безпосереднім главою Папу Римського.

Католицизм має багато спільного з православ"ям і водночас відрізняється від інших напрямків у християнстві системою віровчення, культу, своєрідними засобами пристосування до стрімкої зміни соціальної діяльності і нової релігійної свідомості. Католицизм доповнив «Символ віри» новими догматами. Католицизму притаманні догмати християнства, але він має й специфічні риси, особливості, котрих не знає православна церква. Особливості такі: вчення про «чистилище» — місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від грехів і в подальшому переходити в пекло чи рай. Що людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги духівництва, яке має значні переваги перед мирянами і повинно мати надзвичайні права і привілеї. Забороняє віруючим читати Біблію, оскльки це є виключним правом духівництва. Католицизм вважає катонічною лише Біблію, яка написана латинською мовою, якою не володіє переважна частна віруючих.Богослужіння в католицькому культі ведеться латинською мовою, незразумілою більшості віруючих.

Надзвичайно велику роль у католицтві відіграє культ Богородиці, або мадонни. Католицька церква навіює жінкам, що в діві Марії вони мають свою заступницю перед Богом, що Мадонна може допомогти їм у всіх життевих труднощах.

5.Численні Протестантські церкви, які іноді називаються сектами і баптисти, п"ятдесятники, тенноніти, адвентисти сьомого дня. Це також християни, але вони не визнають таїнства, не поклоняються іконам, хрестять не немовлят, а дорослих.

Людина для протистантизму — уже не є ланкою в ланцюзі надособистісної спільності, як цн було в середньовічному християнстві. Індівідуалізація, характерна для буржуазної епохи, висуває на порядок денний таку перебудову релігійних уявлень, в якій людина зі своєю релігійною своєрідністю змогла б включитися у ситуацію ррелігійного переживання. Наприклад, якщо православ"я і католицизм регламентують систему постів, виходячи з власних смаків, пристрастей, звичок.

Зазнала змін у притистантизмі і сама ідея Бога. З погляду протистанської ідеології, Бог існує тому, що він потребен людині, котра в нього вірить. «У що віриш, те й маєш» — ось формула протестантів. У різних країнах Західної Європи протестантизм набуває особливих, специфічних форм. Найбільш значними напрямами у протистантизмі, що виникли в XVI ст., були лютеранство і кальвінізм, неохристиянські рухи, релігії орієнталістського напряму, езотеоритичні об"єднання, неоязичництво, синтетичні неорелігії, сайєнтологічні рухи, сатанізм.

Аналіз сучасного стану нетрадиційної релігійностітдає можливість виявити його характер, специфіку діяльності цих течій в нових історичних умовах, їхні взаємини з суспільним середовищем, зокрема з державними структурами.

Представники неокультів непросту релігійну ситуацію в Україні, а тому постійно турбуються про створення собі своєрідного позитивного іміджу серед населення, кришнаїти представники Церкви, Єднання, різні неопротестанські течії виявляють зацікавлення справами духовно-національного відродження України. Вони охоче йдуть на співпрацю з громадськими науковими та іншими організаціями. Разом з тим активність неорелегійних утворень, цілеспрямована орієнтація на молодь, інтелектуальну частину суспільства, використання деякими з течій активного психологічного впливу, жорстокості, авторитаризм лідерів, строга дисципліна зумовили неоднозначність оцінок діяльності неорелігії, прояв крайніх форм несприйняття їх. Останнє проявляється зі сторони православних та католицьких церков. Вони розглядають діяльність неорелігійних спілок яктаку, що наносить шкоду процесу державотворення, як неправомірек вторгнення на канонічну територію православ"я і.т.ін.

Останнім часом все відчутнішим стає тиск на державні органи з боку окремих політичних організацій і партій, а також громадських об"єднань батьків, діти яких стали членами неорелігійних груп. В засобах масової інформації почастішали прямі заклики до заборони діяльності неорелігійних утворень в Україні, до введення жорстокого мханізму їх леганізації.

Аналіз нетрадиційної релігійності дозволяє зпрогнозувати можливі явища і процеси в цьому середовищі на найближчу перспективу. Відмічається, що протягом ближчих років релігійний іноваційний процес буде продовжуватися з різною мірою інтенсивності.

З боку модернових релігійних утворень слід чекати активного пошуку форм взаємовідносин з державою, громадськістю, традиційними церквами.

Поки ж що нетрадиційні релігії виборюють право на існування, і ця тенденція збережется й надалі, якщо не закон, а емоційне і політико-прагматичне відношення чиновника буде визначати долю тієї чи іншої громади.

У новому Законі України (1991р.) «Про свободу совісті і релігійні організації» зазначалося: «Ніхто не може встановлювати обов"язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.».

Отже, плюралізм поглядів передбачає не лише проголошення, а й створення реальних умов для кожного напрямку, головне, щоб вони засновувалися на принципах гуманізму, добра та милосердя.

Використана література:

Релігієзнавство. Лубський В.І.ПідручникК.:Вілбор, 1997.

Релігієзнавство. Калінін Ю.А., Є.А.Харьковченко. Підручник. -Київ, 1995.

3.Українська культура:історія і сучасність:навчальний посібнік/ за редакцією Черепанової С.О.-Львів:Світ, 1994.

PAGE.

PAGE 1.