Обломівщина

Обломовщина.

В чому полягають головними рисами обломовского характеру? У досконалої інертності, що відбувається з його апатії до всього, що робиться світлі. Причина ж апатії полягає почасти у його зовнішнє становище, почасти ж у образі його розумового і морального розвитку. Що своєму становищу — він пан; «він має Захар і ще триста Захаров», за словами автора. Перевага свого становища Ілля Ілліч пояснює Захарові таким образом:

Разве я мічуся, хіба працюю? мало їм, чи що? худорлявий чи жалюгідний на цей вид? Хіба бракує мені чогось? Здається, подати, зробити є кому! Я разу я не натягнув собі панчоху на ноги, як живу, дякувати Богові! Почну я тривожитися? із чого мені?.. І кому я кажу? Не ти з. дитинства ходив по мене? Ти усе це знаєш, бачив, що вихований ніжно, що ні холоду, ні голоду будь-коли терпів, потреби не знав, хліба собі не є заробляв, і взагалі чорнимо справою не занимался И Обломов каже досконалу правду. Історія її вся служить підтвердженням його слів. З малих років вона звикне бути байбаком тому, що він і і зробити — є кому; отут уже навіть проти волі нерідко він ледарює і сибаритствует. Ну скажіть, будь ласка, що ж б ви ж хотіли від чоловіка, котрий виріс ось у яких условиях:

Захар,—как, бувало, нянька, — назбирає йому панчохи, надіває черевики, а Илюша, вже чотирнадцятирічний хлопчик, тільки і знає, що підставляє йому, лежачи, то ту, то іншу ногу; а ледь що видасться їй немає так, він піддасть Захарке ногою у ніс. Якщо незадоволений Захарка надумає поскаржитися, то одержить від старших стукалку. Потім Захарка чухає йому голову, назбирає куртку, обережно просмикуючи руки Іллі Іллічу в рукави, щоб дуже турбувати його, і нагадує Іллі Іллічу, що потрібно зробити то, інше: уставши вранці — вмитися тощо. п.

Захочет чи чогось Ілля Ілліч, їй варто лише підморгнути— вже троє-четверо слуг кидаються виконувати прагнення; зронить він щось, дістати йому потрібно річ, так не дістає, принести що, збігати чи зачем,—ему іноді як жвавому хлопчику, і хочеться кинутися переробити все самому, а ви тут раптом батько й мати так три тітки до п’яти голосами й закричат:

— Навіщо? куди? А Васька, а Ванька, а Захарка потім? Гей! Васька, Ванька, Захарка! Що ви дивіться, роззяви? Ось мені вас!..

И вдасться ніяк Іллі Іллічу зробити щось самому собі. Тоді він знайшов, що його і покойнее набагато, і вивчився сам покрикувати: «Гей, Васька, Ванька, подай то, дай інше! Не хочу того, хочу цього! Збігай, принеси!».

Подчас ніжна турботливість батьків і докучала йому. Побіжить він зі східців чи з двору, раптом слідом йому лунає десять відчайдушних голосів: «О, ох! підтримайте, зупиніть! Впаде, расшибется! Стій, стій…» Замислить він вискочити взимку близько сіни чи відчинити кватирку, — знову крики: «Ай, куди? як і? Не бігай, не ходи, не відчиняй: уб'єшся, застудишся…» І Илюша з сумом залишався вдома, плеканий, як екзотичний квітка в теплиці, і такий самий, як той під склом, зростав повільно й мляво. Які Шукають прояви сили зверталися всередину і никнули, увядая.

Такое виховання зовсім не від становить чогось виняткового, дивного у нашій утвореному суспільстві. Не скрізь, звісно, Захарка назбирає панчохи барчонку тощо. п. Але не забувати, що така пільга дається Захарке якось по-особливому поблажливості чи внаслідок вищих педагогічних міркувань і зовсім перебуває у гармонії із загальним ходом працювати. Барчонок, мабуть, і саме одягнеться; але він знає, що це задля неї начебто милого розваги, примхи, а сутності, він зобов’язаний цього сам. Та й взагалі він повинен немає потреби щось робити. З що їй битися? Нікому, чи що, подати й б зробити нього всьо, що треба?.. І він себе за роботою вбивати стане, що б їй ні тлумачили необхідність і святості праці; разом з малих років бачить у свій дім, що це домашні роботи виконуються лакеями і служницями, а папенька і маменька лише розпоряджаються так посваряться за погане виконання. І ось в нього вже готове перше понятие—что сидіти, склавши руки почесніше, ніж метушитися з работою… У напрямі відбувається і все подальше развитие.

Понятно, яке дію виробляється таким становищем дитини попри всі його моральне я розумовий освіту. Внутрішні сили «никнуть і в’януть» в разі потреби. Якщо хлопчик і катує їх іноді, то хіба у примхах й у зарозумілих вимогах виконання іншими його наказів. А відомо, як задоволені примхи розвивають безхарактерність як і зарозумілість несовместна з уменьем серйозно підтримувати свою гідність. Звикаючи пред’являти безглузді вимоги, хлопчик скоро втрачає міру можливості і удобоисполнимости своїх бажань, позбавляється будь-якого уменья розмірковувати кошти зрушать з цілями і тому стає у глухий кут з першого перепони, для усунення що потребує вжити власне зусилля. Коли він виростає, його Обломовим, із більшою чи меншою часткою його апатичності і бесхарактерности, під більш-менш майстерною маскою, але з одним незмінним качеством—отвращением від серйозною і самобутньої деятельности Много допомагає тоді й розумовий розвиток Обломових, теж, зрозуміло, направляемое, їх зовнішнім становищем. Як у вперше вони глянуть життя навыворот,—так вже тоді остаточно днів своїх і можуть досягти розумного розуміння своїх стосунків до світу і до людей. Їм тоді й розтлумачать багато, які й зрозуміють щось; але з дитинства укорінене погляд все-таки втримається десь у кутку і безперервно визирає звідти, заважаючи всім новим поняттям і допускаючи їх вкластися на дно душі… І робиться у голові якийсь хаос: іноді людини й рішучість прийде зробити щось, так не знає він, що він розпочати, куди звернутися… І недарма: нормальна людина завжди хоче лише те, що може зробити; зрто він негайно й роблять усе, що захоче… А Обломов… не звик робити щось, отже, неспроможна гарненько визначити, що може зробити і чого, — отже, неспроможна і серйозно, діяльно захотіти чогось… Його бажаннями є лише у формі: «а хоча б, якби оце зробилося»; але це може зробитися — не знає. Тому любить помріяти й жахливо боїться моменту, коли мріяння надійдуть у зустріч із дійсністю. Тут намагається звалити справа когось іншого, і якщо немає нікого, то, на авось…

Все ці риси чудово помічені і з незвичайною силою і істиною зосереджено особі Іллі Ілліча Обломова. не треба уявляти собі, щоб Ілля Ілліч належав якоїсь особливою породі, у якій нерухомість становила істотну, корінну риску. Несправедливо було б, що він від природи позбавлений здібності довільного руху. Зовсім ні: від природи він — людина, як і всі. У хлоп’яцтво їй хотілося побігати і пограти у сніжки з дітлахами, дістати самому те чи інше, й у яр збігати, й у найближчий березняк пробратися через канал, тини і ями. Користуючись годиною загального в Обломовке пообіднього сну, він розминався, бувало: «вибігав на галерею (куди не дозволялося ходити, вона щохвилини ладна була розвалитися), оббігав по скрипучим дошкам колом, лазив на голубник, забирався до глухомані саду, слухав, як дзижчить жук, і стежив очима поле повітря». Бо— «забирався в канал, копирсався, відшукував якісь корінці, очищав від кори і їв всмак, вважав за краще яблукам і варенню, що дає маменька». Усе це могло служити завдатком характеру лагідного, спокійного, але з бессмысленно-ленивого. До того ж та покірливості, переходячи у несміливість та подставление спини іншим, — є у людині явище зовсім не від природне, а суто придбане, точно як і, як і нахабність і зарозумілість. І між обома цими рисами відстань зовсім не від велика, як зазвичай думають. Ніхто не вміє так відмінно вішати носа, як лакеї; ніхто так грубо не поводиться з підлеглими, як, які подличают перед начальниками. Ілля Ілліч, за всієї своєї покірливості, не боїться піддати ногою в пику обувающему його Захарові, і якщо у свого життя робить цього коїться з іншими, так єдино оскільки сподівається зустріти протидія, яку треба подолати буде. Мимоволі він обмежує коло своєї діяльності трьомастами своїх Захаров. А маючи цих Захаров у сто, у тисячу разів больше—он би зустрічав собі протидії і привчився б досить сміливо піддавати в зуби кожному, з ким станеться мати справу.

И таку поведінку зовсім було в нього ознакою якогось звірства натури; і його сам і навколишнім воно, начебто, дуже природним, необхідним… нікому і на думку не прийшло, що можна має поводитися якось інакше. Але — на жаль чи до счастью—Илья Ілліч народився поміщиком середнього гатунку, отримував дохід трохи більше тисяч рублів на асигнації і через те міг розпоряджатися долею світу лише у власних мріях. Натомість у мріях своїх і любив віддаватися войовничим і героїчним прагненням. «Він любив іноді уявити себе якимось непереможним полководцем, перед якою лише Наполеон, а й Еруслая Лазарович щось отже; видумає війну, і причину її: в нього хлинуть, наприклад, народи Африки до Європи, чи влаштує він нові хрестові походи і воює, вирішує доля народів, розоряє міста, щадить, страчує, каже подвиги добра і великодушності».

А він уявить, що він великий мислитель чи художник, що з ним ганяється натовп, і всі поклоняються йому… Зрозуміло, що Обломов не тупа, апатична натура, без прагнень і почуття, а людина, теж чогось шукає у житті, про щось з головою. Але мерзенна звичка отримувати задоволення своїх бажань немає від власних зусиль, як від інших, — розвинула у ньому апатическую нерухомість і ввела їх у жалюгідне стан морального рабства. Рабство це переплітається з барством Обломова, то вони взаємно проникають одне одного й одне іншим зумовлюються, що, здається, немає анінайменшої можливості провести з-поміж них якусь кордон.

Это моральне рабство Обломова становить майже саму цікаву бік її особи і усієї його історії… Але як могла дістатися рабства людина з такою незалежним становищем, як Ілля Ілліч? Здається, хто й по-справжньому насолоджуватися свободою, як і йому? Не служить, не пов’язані з суспільством, має забезпечене стан… Вона сама хвалиться тим, що ні відчуває потреби кланятися, просити, принижуватися, що не подібний до «іншим», які працюють невтомно, бігають, метушаться, — а чи не попрацюють, не поїдять… Він вселяє себе побожну любов доброї вдові Пшеницыной саме тією, що він пан, що він сяє й вирізняється, що і ходить у відповідь так вільно і, незалежно, що він «не пише безперервно паперів, не трясеться зі страху, що запізниться на посаду, не вдивляється в будь-якого оскільки ніби просить осідлати його й поїхати, а вдивляється в усіх і всі так сміливо та вільно, начебто вимагає покірності собі». І, проте вже, все життя цього пана вбита тим, що він постійно залишається рабом чужій волі і потрібна будь-коли височить доти, щоб виявити якусь самобутність. Він раб кожної жінки, кожного зустрічного, раб кожного шахрая, який захоче взяти з нього волю. Він раб свого кріпосного Захара, як важко вирішити, що з них більш підпорядковується влади іншого. По крайнього заходу— чого Захар не захоче, того Ілля Ілліч неспроможна змусити це зробити, а чого захоче Захар, то зробить й дочку проти волі пана, і пан скориться… Воно і слід! Захар все-таки вміє зробити щось, а Обломов нічого неспроможна і вміє. Нічого вже й казати про Тарантьеве і Івана Матвеиче, що роблять з Обломовим хочуть, як і раніше, що й по розумовому розвитку і з моральним якостям значно нижчі його… Чому йому це? Усе від того, що Обломов, як пан, гребує і вміє працюватимете, і не розуміє справжніх відносин своїх до всього навколишнього. Він проти від деятельности—до того часу, поки має вигляд привиду далека від реальної здійснення; то він створює план устрою маєтку і дуже ретельно займається їм, — лише «подробиці, кошторису і цифри» лякають його й постійно відкидаються їм у бік, оскільки де йому із нею возитися!.. Он—барин, пояснює сам Івану Матвеичу: «Хто я, що таке? спитаєте ви… Подите, запитайте в Захара, і він скаже вам: „пан!“ Так, я пан і робити щось вмію! Робіть ви, якщо знаєте, і допоможіть, якщо можете, а й за працю візьміть собі, що хотите:—на то наука!» І думаєте, що він цим хоче лише позбутися роботи, намагається прикрити незнанням свою ліньки? Ні, він справді не знає і вміє нічого, справді неспроможна взятися нізащо яке путнє справа. Щодо свого маєтку (для перетворення якого склав вже план) він в такий спосіб визнається у своїй невіданні Івану Матвеичу: «Не знаю, що таке панщина, що таке сільський працю, що таке бідний мужик, що багатий; не знаю, що таке чверть жита чи вівса, що вона стоїть, що не місяці І що сіють і жнуть, як і коли продають; не знаю, багатий я чи бідний, буду я за рік ситий чи буду нищий—я щось знаю!.. Отже, говоріть і радьте мені, що дитині…» Інакше кажучи: будьте з мене паном, розпоряджайтеся моїм добром, як надумаєте, надавайте мені потім із нього, скільки знайдете собі зручним… Так, на справ-те і сталося: Іван Матвеич зовсім було прибрав до рук маєток Обломова, так Штольц завадив, до несчастью.

И адже Обломов як своїх сільських порядків не знає, як становища своїх справ не розуміє: це ще сяк-так!.. Та ось ніж головна біда: і взагалі життя не вмів осмислити собі. У Обломовке хто б ставив собі питання: навіщо життя, що вона таке, якою її зміст і призначення? Обломовцы досить легко розуміли її, «як ідеал спокою і бездіяльності, порушуваної за часом різними неприємними випадковостями, якось: хворобами, збитками, сварками й між іншим, працею.

Они зносили працю, як, накладене поки що не праотців наших, але любити було неможливо, і був випадок, завжди від цього зцілилися, знаходячи це можливо і належним". Настільки ставився до життя і Ілля Ілліч. Ідеал щастя, намальований їм Штольцу, полягав нема за що іншому, як і ситної жизни,—с оранжереями, парниками, поїздками з самоваром в гай тощо. п., — в халаті, в міцній сні, так для проміжного відпочинку — в ідилічних прогулянках з кроткою, але дебелою женою й у спогляданні того, як селяни працюють. Розум Обломова так встиг з дитинства скластися, що у самому відверненому міркуванні, у самій утопічної теорії мав здатність зупинятися цьому моменті і далі не виходити від цього статус-кво, попри які переконання. Малюючи ідеал свого блаженства, Ілля Ілліч на мав запитати себе про внутрішній його, на мав затвердити його законність і правду, не поставив собі питання: звідки будуть братися ці оранжереї і парники, хто їх стане підтримувати і чого це буде він ними користуватися?.. Не задаючи масі собі подібних питань, не роз’яснюючи своїх стосунків до світу і до суспільства, Обломов, зрозуміло, було осмислити свого життя й тому тяготився і нудьгував від України всього, що він доводилося робити. Служив он—и було зрозуміти, навіщо це папери пишуться; не зрозумівши ж, нічого не знайшов, як у відставку й щось писати.

Учился он—и не знав, до чого можуть послужити йому наука; не довідавшись цього, його вирішили скласти книжки на куток і відсторонено дивитися, як його покриває пил. Виїжджав він у общество—и не вмів собі було пояснити, навіщо в гості ходять; не объяснивши, покинув всі свої знайомства і став по цілим дням лежати на своїх дивані. Сходився разом з жінками, але подумав: проте, чого ж них очікувати й домагатися? подумавши ж, не вирішив питання й став уникати жінок… Усі йому наскучило і набридло, і воно лежало при боці, які з, свідомим зневажанням «мурашиною роботі людей», убивающихся і суетящихся хто знає через чего…

Предыдущие міркування привели нас до того що висновку, що Обломов не є істота, від природи цілком позбавлене здібності довільного руху. Його лінь, і апатія є створення виховання і оточуючих обставин. Головне не Обломов, а обломовщина. Він, то, можливо, став би навіть і, якби знайшов справу з собі: але при цьому, звісно, він мусив розвинутися кілька під іншими умовами. ніж під якими розвився. У нинішньому своє становище не міг ніде знайти собі справи з душі, оскільки взагалі розумів сенсу життя не міг дістатися розумного погляди за свої ставлення до другим.