Розпорядок дня. 
Повсякдення професорів Києво-Могилянської академії XVIII ст.

Ритм дня могилянських професорів залежав не лише від розкладу занять, а й був пов’язаний, цілком природно, з добовим та річним церковним колом, адже від релігійних свят залежали вихідні, вакації та денний розклад. Тож для маркування життєвих циклів застосовували літургійний календар (переважно, коли йшлося про масштаби року) та астрономічний час.

Маємо всі підстави вважати, що вимірювання добового часу професорами у XVIII ст., та й загалом ченцями, відбувалося за допомогою годинників, причому вже не стільки «публічних» (як-от ратушних чи на дзвіницях), а призначених для індивідуального вжитку. Годинники, як невеличкі персональні, так і більші стаціонарні (зазвичай настінні), перетворилися на звичний елемент побуту «чиновних» монахів. У покоях київського митрополита Арсенія, приміром, був щонайменше «зиґарик застінний» із «важничками» на «струнках» завдовжки 3 сажні (526,5 см), а для догляду за годинниками у помешканні одного з його попередників, Рафаїла (Заборовського), спеціально винаймався майстер, як-от 1736 р., коли «1ванъ єнуковскій дзигармистръ умовилъся зигара на ц-лій годъ смотрит и слюсарство д-лат» за 10 рублів на рік. Золотоверхо-михайлівський архімандрит Іоаникій (|1753 р.) мав і «часи срєбніє безъ цепки старіє», і «часи золотіє съ цепкою срєбною», і «часи столовіє вєликіє», а китаївський «началник» Ігнатій — «зикарикъ карманній турєцкій». У видубицького ігумена Якова Воронковського були «часи столовій стоячій», а в начальника Ближніх печер Печерської лаври ієромонаха Єрофія — «часы костяньїє малєнкіє» (1766 р.; щоправда у посмертній фіксації його майна вони значилися поламаними). У заповіті 1781 р. лаврський архімандрит Зосима згадав «часы карманньє золотьіє, такожъ часы столовьє и ст-нньїє», а кирилівський настоятель Кирило у духівниці 1783 р. — «часи карманные съ числами срєбрєньїє».

Деякі зі стаціонарних годинників вирізнялися достатньо розкішним та відповідним до становища власників оформленням. Так, видубицький настоятель Сиф Гамалія (|1767 р.) за трапезою дізнавався час із механізму, що виглядав, згідно з лаконічним описом, наступним чином: «часы столовые м-дные позолощєнніє, съ одной сторони Распятіє, зъ другой Воскрєсєніє, съ третой Адамъ съ Євою рисованниіи, внутрснасть жел-зна», а «сверху колоколчикъ». Зрештою, ректор Никодим також мав «часы карманные серебранные въ футляр-» та «часы м-ди жолтой» (мабуть, «стаціонарні»).

Орієнтуватися у часі занять викладачам допомагав, окрім годинників, також кількаразовий дзвоник, про який згадує академічна інструкція 1734 р. При цьому навчителі двох найнижчих «шкіл» мали з’являтися в аудитріях до третього дзвінка, наступник двох — відразу після нього, професори поетики та риторики — після четвертого, незважаючи на свої приватні «нужди». Про викладачів філософії та теології у документі не згадано, вочевидь, їхній високий статус та зайнятість іншими справами дозволяли певні дисциплінарні послаблення.

Ми не знаємо, яким був нормативний розпорядок дня професорів, на відміну від, наприклад, студентів-бурсаків, тож спробую бодай загально його описати, залучивши фрагментарні документальні дані. Впродовж навчального року викладачі чималий відтинок світлового дня проводили в аудиторіях. Скільки ж часу займало викладання? Є згадка, що в 1736/1737 н. р. теологічна лекція читалася зранку та пообіді, щоправда, двома викладачами, але невідомий час їх тривання. У ХУШ ст. в єпархіальних школах Російської імперії, що часто функціонували на власний розсуд архієреїв, практикувалося проведення трьох занять до та одного після обіду. Кожна лекція тривала дві години. У першій половині 1760-х рр. заняття у могилянських «латинських школах», тобто від граматичних класів до богослов’я, тривали дві години до обіду (з 9 до 11) і дві після (з 15 по 17) в понеділок, середу, п’ятницю, та дві години (з 9 до 11) до обіду у вівторок і четвер. У суботу теж були лекції — дві години до обіду (з 9 до 11) і дві після (з 15 до 17). Очевидно, що навчителям потрібен був час для підготовки лекцій, адже навряд чи вони могли, враховуючи періодичні, подеколи щорічні зміни викладацького складу, настільки володіти матеріалом, аби подавати його без попереднього розпрацювання, навіть якщо йшлося про точне повторення курсів попередників.

Вчителі іноземних мов витрачали на пояснення своїх предметів менше часу (скільки — залежало від мови, яка вивчалася). Викладання гебрейської займало одну годину по обіді (з 17 до 18) у понеділок і середу та одну годину по обіді (з 15 по 16) у вівторок та четвер. Опанування грецької мови припадало на понеділок, середу і п’ятницю по дві години (від 7 до 8 та з 13 до 14) і вівторок, четвер та суботу по одному заняттю (із 7 до 8). Саме стільки ж часу в ті ж самі дні, але в інші години, тривало вивчення французької мови (відразу після грецької), натомість німецьку викладали дві години по обіді у вівторок, четвер та суботу (від 13 до 15). До того ж, принаймні у 1730-і рр., у неділю ще викладалася (тоді професором теології) велика інструкція (своєрідна ґрунтовна катехизація та тлумачення Святого Письма). Якщо пригадати, що навчання кількох предметів, як-от мов, у різний час було доменом того самого професора, то стає зрозумілим, що на інакшу, аніж аудиторна, працю в «академіків» залишалося не так уже й багато часу.

Згідно з інструкцією 1734 р., наставники у святкові та вільні від навчання дні разом зі студентами «всегда и непременно, за исключением законной причины, обязываются посещать[…] все церковныя молитвословия и службы, и особенно святейшую литургию». Годі нагадувати, що «все церковныя молитвословия и службы» у святкові дні у часі тривали більше, аніж у звичайні, та могли забирати кілька годин. Викладачі справді, принаймні, як сповіщала 1759 р. богоявленська братія, брали участь у богослуженнях та співали на кліросі. Зрештою, та ж таки інструкція зобов’язувала професорів щодня по закінченню занять разом із підопічними йти до церкви на короткі молитви.

На Великі церковні чи на храмові монастирські свята та в окремі дні Великого посту могилянські професори залишали Академію, аби казнодіяти (чи при Софійській катедрі, чи в котрійсь із обителей), що, між іншим, поповнювало їхні гаманці. Упродовж приблизно 1,5−2-х місяців літніх вакацій триб життя навчителів мінявся. Влітку вони могли роз'їжджатися по монастирях митрополії задля підзаробітку (найперше — виголошення проповідей, особливо у храмові свята). Втім, як свідчить розпорядження київського преосвященного 1759 р., відразу по святі Успіння Богородиці (15 серпня) їм належало прибути до Києва. Того року, наприклад, могилянські наставники гостювали та напучували богомольців у Мгарській, Густинській, Максаківській та Успенській Юсковській Красногорській обителях. Слід зазначити, що у XVIII ст., особливо у середині — другій половині, професори переважно належали до чернечої громади Братського монастиря, а от раніше до викладання призначалися також монахи інших обителей, тож на вакації професори могли попросту вертати до своєї братії.

Зрештою, саме на вакації мала би припадати найнапруженіша інтелектуальна праця «академіків». Частково наслідуючи єзуїтські зразки (там викладачів переміщали між різними закладами), у Києві практикували регулярну ротацію «педагогічних» кадрів. Дуже часто один викладач навчав у тій самій «школі» не більше одного повного циклу, упродовж якого тривало опанування того чи іншого курсу, себто у граматичних класах, піїтиці та риториці — 1 рік, філософії — 2 роки, теології — 4 роки (до 1770-х рр.). Затим, якщо «педагогічний» шлях продовжувався, професор переходив у наступну, вищу «школу». Звісно, ця схема мала свої винятки, але загалом дотримувалася. Тож, скажімо, читаючи упродовж року один курс, на наступний рік викладач мав підготувати інший, а саме влітку для цього було найбільше вільного від занять часу.

Значно більше відомостей збереглося про розклад префектів, а особливо ректорів Київської академії. Їх повсякденний цикл значно урізномінітнювався низкою позаакадемічних обов’язків. Так, братський настоятель як ректор мав «порядочно» утримувати Академію, як архімандрит — опікуватися функціонуванням Братського монастиря. Він зазвичай також викладав теологію, хоча відомо кілька випадків звільнення братських настоятелів від викладання. За архімандрита Сильвестра Кулябки теологічний курс у 1743−1744 н. р. читав префект Михаїл, у 1746−1747 — префект Варлаам Лащевський. Ректора Сильвестра Ляскоронського 28 серпня 1751 р. звільнили від викладання богослов’я, призначивши замість нього префекта Георгія Кониського. Архімандрит Братського монастиря Самуїл викладав теологію ще до призначення настоятелем із 4 (за іншими даними — 26) вересня 1759 р. до 27 червня 1764 р. Потім його звільнили за власним проханням. Самуїл не викладав до 1 листопада 1766 р., після чого повернувся до занять. Протягом 1764−1766 рр. богословський курс читав ігумен Петро-Павлівського монастиря Віктор Ладижинський. Відомі й інші приклади залучення настоятелів київських монастирів до викладання, про які згадано вище: вчителем гебрейської мови з 1774 р. був петро-павлівський ігумен Рувим, префектом і професором теології з 1784 р. — ігумен тієї самої обителі Іоан, викладачем богослов’я у 1785 р. — видубицький ігумен Дмитро Устимович.

Могилянський ректор традиційно входив до складу «присутствія» духовної консисторії — дорадчого колегіального органу при київському митрополиті з судовими та адміністративними функціями. У різний час її засідання відбувалися по-різному (наприклад, від 6 до 3 днів щотижня, у першій половині дня, починаючи від 7−8 години), залежали від свят (у такі дні, а також у неділю були вихідні), специфічних обставин (як-от епідемії чуми) тощо. Зрештою, кількість витраченого на наради часу залежала від добросовісності її членів. За спостереженнями Оксани Прокоп’юк, упродовж 1762−1767 рр. могилянський ректор відвідав від 66 до 87% засідань і лише одного року — 29%. Той, хто брав участь у зібраннях при катедрі у Софії, витрачав першу половину дня на вирішення справ митрополії (сюди входить також час на прибуття, який для братського настоятеля ускладнювався проїздом через торгову площу). Як сповіщав ректор Давид Нащинський 1759 р., у дні перебування в консисторії він пропускав трапезу, що відбувалася в обителі у строго визначений час. За твердженням київських настоятелів 1770 р., участь у роботі консисторії, навіть нещоденна, завдавала і самим консистористам, і монастирям немалої «трудності».

Крім засідань у консисторії, ректори могли працювати в інших комісіях чи долучатися до справ, що потребували їхньої компетенції. У 1732 р. могилянському «началнику» Амвросію Дубневичу доручили розслідування справи про чудотворну ікону. З осені 1733 р. до зими 1735 р. він був членом Кодифікаційної комісії, яка займалася складанням зводу законів для «Малороссії». Братський «началник» Сильвестр Кулябка у 1744−1745 рр. за дорученням митрополита Рафаїла займався складанням книги «О собственных всякого чина должностях и прочем».

Архієрей посилав у Росію вітати новокоронованих імператорів та імператриць переважно богоявленських настоятелів, тож вони перебували поза Академією кілька місяців. У 1730 р. білет на коронацію отримав братський ігумен Іларіон Левицький. 1742 р. митрополит Рафаїл відправив братського архімандрита Сильвестра Кулябку вітати з коронацією Єлисавету Петрівну; у 1745 р. він знову їздив у Петербург з поздоровленнями великому князю Петру Федоровичу та великій княжні Катерині Олексіївні, був там залишений і висвячений на єпископа. У березні 1762 р. привітати з коронуванням Петра ІІІ Федоровича відрядили братського архімандрита Самуїла Миславського. До Києва він повернувся у червні 1762 р., «похвально исправивши» митрополиче доручення, однак ненадовго: 26 липня його знову відправили вітати Катерину ІІ (повернувся 22 жовтня 1762 р.). Більше ніж на рік (враховуючи час, витрачений на дорогу) залишали Академію ректори, які їхали до Петербурга на чергове богослужіння. У 1773 р. обов’язок служити в Петербурзі поклали, згідно з указом Синоду, на братського архімандрита Тарасія Вербицького (виїхав 4 лютого 1773 р. і був залишений у Велико-Новгородській єпархії). 1783 р. настала черга братського архімандрита Касіана.

Через цілу низку обов’язків ректори часто подавали клопотання про зменшення обсягу повноважень. 1757 р. Манасія Максимович просив митрополита, щоправда, безуспішно, звільнити його від обов’язків управління монастирем. Він згадав, що до його повноважень належало не лише ректорство, а й викладання богослов’я та керування монастирем, а донедавна — ще й читання великої інструкції:

«Звания архимандрическое, ректорское и профессорское теологическое досел — несу, сколко могу, в той прежде приятной надежд—, что я думал удовлетворить Академии по ректорскому, школ— по профессорскому, а монастиру по архимандрическому званию, но в том я обмилился. Бога на сов—сть свид—теля призиваю, что не можно сим вс—м званиям вдруг на себ— им—ющимся удовлетворить одному челов—ку. Школные профессорские д—ла запинают течение д—л монастирских, а монастирские препятствуют школним».

Манасія скаржився, що ректор має вирішувати судові справи щодо монастирських маєтностей, які тягнуться десятиліттями, однак за викладацькими обов’язками не має для цього часу. Він просив призначити іншого архімандрита, а йому залишити лише викладання. При цьому Максимович був згодний поступитися владою, перейшовши у підпорядкування нового настоятеля, статусом (прирівнятися до соборного ченця) та матеріальними вигодами (залишити ректорське помешкання та попередню натуральну «порцію»).

Давид Нащинський клопотався на початку грудня 1758 р. перед митрополитом про звільнення від засідання у консисторії до часу приготування ним богословського курсу, а також про початок викладання від нового року. Самуїл Миславський у 1767 р. вказував на свої наступні повноваження: засідав у консисторії та в експедиції благочинних справ (у середині 1760-х рр. її збори відбувалися у катедрі з 9 години ранку протягом двох годин); управляв монастирем, контролюючи всі його спірні земельні справи; керував Академією; наглядав за шкільним і бурсацьким «строением», позаяк виникали постійні ускладнення щодо них з київським магістратом; викладав теологію; відправляв богословські та філософські диспути; казнодіяв; перевіряв проповіді вчителів та київських священиків; виправляв, згідно з синодальним наказом 1762 р., зібрання повчальних слів Святих Отців; наглядав за новим переписом академічної бібліотеки. Ректор просив звільнити його від участі в роботі консисторії та експедиції.

Префект у час, що розглядається, зазвичай був професором філософії. Окрім того, він заступав ректора в керівництві Академією та, як намісник, управляв монастирем. Винятки (коли не було поєднання всіх цих обов’язків) траплялися, однак помічник «началника» мав достатньо позааудиторних справ, що урізноманітнювали його щоденний розклад.

Документи дають мало поживи для виокремлення та дослідження індивідуального «простору» у професорському розпорядку. Небагато можна сказати й про культуру відпочинку. Традиційні рекреації як її частина мали не менш важливе соціальне навантаження, перетворюючись на своєрідний «парад» студентів та наставників перед міською громадою, що допомагав вихованцям, серед іншого, покращити матеріальне становище.