Причини та передумови впровадження християнства в Київській Русі

Причини та передумови впровадження християнства в Київській Русі

Зміст Вступ

1. Передумови прийняття християнства

1.1 Історичний нарис з історії формування давньоруської державності

1.2 Язичництво як система світогляду

2. Прийняття християнства

2.1 Причини прийняття християнства

2.2 Особливості історичного вибору князя Володимира

2.3 Ствердження християнства як панівної релігії

Висновки Список джерел та літератури Додатки

Вступ

Історія людства і оточуюче нас життя наводять велику кількість прикладів впливу релігії на людину, а, отже, і на цілі народи. І так само, як кожна країна має свій неповторний колорит, національні звичаї та традиції, так і релігія цієї країни є унікальною та своєрідною. Часто появу релігії пов’язують з божественним, надприродним джерелом. Згідно іншим теоріям релігія — це явище суто соціальне та психологічне. Вона виникає лише на певних ступенях розвитку людської свідомості чи суспільства. І з розвитком цієї свідомості виникають питання, які не є новими, але не припиняють турбувати людей: «Хто ми? Звідки ми? Куди йдемо?» Люди протягом тисячі років намагались відповісти на ці питання. Це бажання виникло і у нас.

Релігія є частиною світогляду людини, людина — частина суспільства, котре власне є носієм і творцем історії. Релігія, яку сповідує більшість населення, впливає і на зовнішню політику, і на менталітет, і взагалі на хід історії.

Події 988 року по наші дні керують історією, бо хто знає, як би вона склалась, якби наші предки стали мусульманами чи залишились язичниками. Це лише припущення, та наслідки за певних умов мали б стати реальністю .У цій реальності існували б зовсім інші люди, можливо не українці, і зовсім інша держава, можливо не Україна. Кожна людина, кожна подія є часткою історичного процесу, і, прослідкувавши зв’язок між подіями і історичними особистостями, між минулим і теперішнім, ми зможемо оцінити, що сприяло культурному розвитку нашого народу, і що ми в цьому процесі загубили.

Таким чином, тема залишається актуальною в сучасній історіографії і кожний дослідник, який займається проблемами історії раннього середньовіччя, повинен орієнтуватись хоча б, в основних положеннях та проблемах прийняття християнства в Київській Русі.

Хронологічними рамками даної роботи є період VIII-XI століть, починаючи зі спроби міфологічного Князя Аскольда хреститися, закінчуючи введенням християнства князем Володимиром на державному рівні.

Територіальні межі даної наукової роботи — територія сучасної України та півночі Росії.

Складність для істориків полягає в тому, що період Київської Русі та прийняття християнства — в значній мірі період не писемний. До нас дійшла лише «Повість минулих літ» монаха — літописця Києво — Печерської лаври Нестора та окремі літописи візантійського та руського походження. Специфіка становлення християнства в Київській Русі визнається всіма вітчизняними істориками, в радянській історичній науці у зв’язку з існуванням «норманської теорії» вона стала предметом глибокого аналізу. Проблема впровадження християнства почала досліджуватись ще в дев’ятнадцятому столітті саме як наукова проблема. Карамзін, Соловйов вперше визначили особливості впровадження християнства. До 1914 року проблема розглядалась в аспекті особливостей історичного вибору. Займалися цією проблемою Л. Гумільов, М. Грушевський. За часи СРСР та існування атеїзму проблема впровадження християнства розглядалась в аспекті державотворчого фактору. Після II Світової війни цією проблемою займались такі корифеї як Греков та Рибаков. На сучасному етапі проблема впровадження християнстваце проблема вибору світоглядної моделі, і вона розглядається як проблема релігійного вибору. Ця специфіка досі залишається предметом гострих дискусій, тому ця тема має необмежений простір для наукової діяльності. Перед тим, як відповісти на питання, які особливості мало впровадження християнства в Київській Русі, потрібно уявити ті причини та передумови, що вплинули на формування саме слов’янського шляху розвитку раннього середньовіччя.

Метою нашого дослідження є виявлення та аналіз причин та передумов прийняття християнства в Київській Русі. Для досягнення цієї мети слід комплексно вирішити ряд завдань: проаналізувати наявні писемні джерела,(що неодноразово робилося нашими попередниками), які здатні підтвердити або спростувати існуючі теорії та гіпотези щодо особливостей впровадження християнства як соціально-політичного явища, з’ясувати чи був вибір закономірним чи випадковим, чи було хрещення — впровадженням християнства зверху чи прийняттям його знизу, окреслити перспективи подальшої роботи над темою.

У відповідності до мети і завдань роботи пропонується її структура. Після вступу, в першому розділі ми проаналізуємо передумови прийняття християнства та язичництво як систему світогляду. В другому розділі буде проаналізовано причини прийняття християнства як державної релігії та форми і методи цього процесу. У висновках буде зроблено загальний висновок щодо передумов, причин та значення впровадження християнства в Київській Русі. Додатками до нашої роботи є ілюстративний матеріал з географічними та історичними мапами та список літератури.

1. Історичний нарис Для того щоб досліджувати впровадження християнства на Русі, необхідно мати уявлення про державотворчі процеси в Київській Русі. Це пов’язано з тим, що розповсюдження християнства та становлення давньоруської державності це два боки процесу становлення Київської Русі, як середньовічної держави. Для цього пропонується прослідити динаміку розвитку державності на території слов’янських племен.

У І тис. н.е. на історичній арені раннього середньовіччя з’являються слов’яни [дивись додаток № 1]. Існує декілька теорій походження та розселення слов’янських племен. Одна з них представлена Нестором літописцем у ПМЛ: «Сіли слов’яни на Дунаї, де тепер земля Угорська і Болгарська.» [ПМЛ-с.6] За іншою, ареал розселення слов’ян знаходиться в межиріччі річок Вісла та Одер. Так чи інакше, а в II половині І тисячоліття загальнослов’янська спільнота розпадається на три етнічні гілки: східну, західну та південну. ПМЛ так змальовує цей процес: «…ті слов’яни, які прийшли та осіли по Дніпру, називалися полянами, а інші древлянами, бо оселились в лісах, а ще інші між Прип’яттю і Двіною і називались дреговичами, а інші сіли на Двіні і називались полочанами від назви річки Полота… Слов'яни, які осіли біля озера Ільмень, прозвались своїм ім'ям…А інші осіли на Десні і по Сулі і називались сіверянами…» [ ПМЛ-с.7 ][дивись додаток № 2 ]

Питання походження Київської Русі завжди цікавило дослідників слов’янського середньовіччя. Саме тому події 862 року, що описуються в ПМЛ, отримали неоднозначну трактову [ПМЛ-с.20−21]. Згідно з «норманською теорією» до 862 року слов’янські племена не мали своєї держави, тому для об'єднання слов’янських племен та створення політичного центру було запрошено з Скандинавії Рюрика Ютландського. Прибічники цієї теорії наголошували на тому, що саме завдяки норманам та варягам Київська Русь набула рис ранньосередньовічної держави. Опоненти норманської теорії зауважують на тому, що археологічні та лінгвістичні джерела спростовують пріоритетне значення «норманського фактору», наголошуючи на тому, що до «призвання «варягів на території слов’янських племен існували протодержавні утворення.

У своїй роботі ми, спираючись на матеріали попередніх досліджень, дотримуємося думки, що нормани були одним з формуючих, але не головних факторів формування державності слов’ян. Таким чином, слід зауважити, що у 862 році за ПМЛ на прохання новгородських купців прибуває разом з дружиною варязький конунг Рюрик [ПМЛ-с.20−21].

Слід зауважити, що в той час слов’яни мали два найбільших града, які одночасно були й політичними центрами племінних об'єднань. Цими містами були Новгород та Київ [дивись додаток № 3 ]. За легендою Київ було засновано трьома братами (Києм, Щеком, Хоривом) та їх сестрою Либідь та названо на честь засновника династії. Київ був центром південно — слов’янського племінного об'єднання. Через Київ проходив торгівельний шлях «із варяг у греки». Місто Новгород знаходилося на півночі Давньої Русі, та було одним з транзитних портів, тому характеризувалося на кінець ІХ століття міцною економічною владою великого прошарку купців.

З VIII ст. племінні союзи поступово трансформувались у племінні княжіння. Це був певний історичний етап між первіснообщинним суспільством та становим. На ранніх етапах розвитку державності влада мала сакральний характер, тобто виділялось два основних носія влади — вождь та волхв, перший відповідав за відносини плем’я з іншими племенами, а другий — за відносини з племінним богом, а звідси й за все внутрішнє життя плем’я. згодом племена об'єднуються у племінні союзи, які з VIII століття трансформуються у племінні княжіння. це етап між первіснообщинним суспільством та становим. Існує віче, яке поступово втрачає свою роль, передаючи всю повноту влади князю. Вже тоді існувала соціальна та майнова нерівність. Зменшується вплив органів військової демократії (віча), втрачається значення ополчення, оскільки воно уступає місце дружинникам князя. Виокремлення дружини — важливий етап у створенні станового суспільства і перетворенні влади князя з родоплемінної на державну. Поступово формується верства землевласників бояр, які отримували від князя за службу вотчину. Щодо селянства, то більша його частина — смерди — була залежною тільки від князівської влади. Гусєв-с.19] Отже, можна казати, що Давньоруська держава існувала ще до покликання Рюрика, а потім лише стабілізувалася її територія та вдосконалювалися інститути влади.

Історичні джерела не містять конкретної інформації щодо княжіння Рюрика. У ПМЛ розповідається про те, що Рюрик почав князювати у Новгороді, що він роздав владу своїм «мужам» [ПМЛ-с.21]. Знову ж, керуючись ПЛМ, можна говорити про князювання Аскольда і Діра [ПМЛ-с.22]. Хоча в літописах Дір та Аскольд майже завжди виступають разом більшість дослідників не вважають їх співправителями. Значна частина істориків стверджує, що Аскольд княжив у 40−60-х роках, а Дір був його наступником і правив до початку 80-х років ІХ ст.

Історики вважають, що саме за часів Аскольда та Діра в Східній Європі виникло Київське князівство. Це була перша держава східних слов’ян. Вона була невеликою, охоплювало переважно Середнє Подніпров'я. Однак вона мала значний економічний і воєнний потенціал, про це свідчить зовнішня політика Аскольда, він дбав про об'єднання східно — слов’янських земель навколо Києва.(В.І.Гусєв — с.21−22)Літопис розповідає що у 866 році Аскольд і Дір пішли на кораблях на Грецію Патріарх Фокій у своїм окружнім листі пише: «Тепер ці руси перемінили еллінську й нечестиву науку на чисту віру християнську» [І.І.Огієнко — с.19−20]. Аскольд і Дір стояли на витоках оформлення Київської держави, їхня зовнішня політика, орієнтовано на греків, зробила значний внесок в поширення християнства .

У 879 році Рюрик помирає і спадкоємцем стає малолітній Ігор, регентом якого був дружинник Рюрика — Олег. Понині історики не можуть дати точної відповіді, ким він був насправді - князем, боярином чи ватажком дружини. Часи княжіння Олега (882−912 рр) характеризуються окняжінням певних земель, тобто Київське князівство перетворюється на велику державу. Захоплення влади в Києві Олегом багато з істориків вважає язичницьким переворотом, тому що бояри, які підтримали Олега — язичника проти Аскольда — християнина, теж були язичниками [О.Д Бойко-с.45−46]. Це підтверджується цілою низкою військових походів проти християнської Візантії. Його похід на Візантію 907 року, результатом якого стає надзвичайно вигідна угода між державами лише сприяє зміцненню Київської Русі та централізації держави. Взагалі правління Олег мало такі наслідки: 1. На київському престолі опинилася інша династія. 2. Об,єднання північної та південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави. 3. державний переворот став початком антихристиянської реакції.

Після смерті Олега при загадкових обставинах на чолі держави став син Рюрика — Ігор (912−945). Початок його правління збігся з повстанням древлян та уличів, причиною якого була відмова підкорятися Ігорю та платити йому данину. В роки правління Ігоря через незахищеність південно — східних кордонів на теренах Київської Русі з’являються печеніги. У 915 році він складає з ними мирну угоду. У 941 та 944 роках Ігор йде на Візантію, але обидва походи закінчуються невдачею, тому змушують Ігоря підписати менш вигідні угоди ніж угоду Олега 911 року. Цікавим моментом цієї події є те, що в тексті угоди згадується християнська Русь, тобто вже в той час можна говорити про поширення християнства серед міського населення Київської Русі.

У 945 році одне з повторних збирань данини призвело до повстання древлян, в результаті якого було вбито князя Ігоря. Після цих подій на чолі Київської Русі стає княгиня Ольга — дружина Ігоря, кмітлива та розумна жінка. У ПМЛ відчувається симпатія літописця Нестора до неї. Звичайно, такого б не було, якщо б Ольга не була християнкою. Щодо місця, де вона прийняла християнство існує декілька теорій: вона прийняла хрещення в Києві від візантійських священиків, або ж охрестилася під час однієї з закордонних візитів у Софіївському соборі. Окрім активної зовнішньої політики, Ольга провела ряд реформ у Давньоруській державі: 1. Регламентувала повинності заможного населення, 2. Чітко встановила терміни збирання данини князями з підлеглих територій, 3. створила осередки князівської влади по всіх племінних княжіннях Київської Русі. Отже, за часи князювання Ольги упорядкувалися норми феодальних відносин, а християнство поширювалось вже на державному рівні.

З 964 року влада в Київській Русі зосередилася в руках князя Святослава (964−972 рр.) Основою його державної політики стає розширення кордонів держави. Він підкоряє в’ятичів, перемагає волзьких булгар та мордву, завдає поразки Хазарському каганату, примушує підкоритися племена ясів та косогів. Для зміцнення влади династії у 969 році Святослав розділив владу між синами. Намісником у Києві стає старший син Ярополк, у древлянській землі - Олег, у Новгороді - Володимир. Ці процеси можна назвати своєрідною адміністративною реформою, яка була частиною грандіозного плану створення могутньої Дніпрово — Дунайської держави.

Відомо, що Святослав не став християнином і все життя дотримувався язичницьких переконань. В той же час, гоніння на послідовників християнства збоку князя не було. Тому можна вважати, що за часів княжіння Святослава, який все життя провів у військових походах подалі від Києва та матері - християнки, християнство без перешкод з боку влади поширювалося по території Київської Русі.

Як бачимо, християнство поширювалося по території Київської Русі ще до правління князя Володимира. На той час Русь мала вже більш-менш організовану державність, для ствердження якої на міжнародній арені орієнтувалася на загальноєвропейські процеси. А Європа того часу жила проблемою поширення християнства, яке швидко стверджувалося на її теренах. Саме тому вищі верстви населення в Київській Русі серйозно підходять до проблеми прийняття Руссю християнства. В той період належність до конкретної релігії мала суто політичний характер. До того ж не слід забувати геополітичних особливостей Київської Русі того часу. Вона була транзитною територією між Скандинавією та Візантією, тому носії цих культур значно збагачували Русь в релігійному плані.

Отже, з всього вище сказаного можна зробити висновок, що християнство пустило коріння в Київській Русі ще до княжіння Володимира. На той час це була релігія певної групи людей, та сприймалася ними в першу чергу не як система світогляду, а як засіб досягнення внутрішньо та зовнішньополітичних успіхів. Проблема впровадження християнства на загальнодержавному рівні було лише питанням часу, для того, щоб християнські ідеї стали зрозумілими для слов’янського менталітету. І потрібна була людина, як взяла б на себе відповідальність за рішення такого рівня. Цією людиною стає князь Володимир Святославович з династії Рюриковичів.

християнство історія язичництво релігія

1.2 Язичництво як система світогляду Щодо язичництва як самодостатньої релігії, то у наших сучасників склався стереотип, що язичництво — це поганська віра, котра заважала розвитку культури і розповсюдження християнства. Ця думка дожила до наших днів завдяки проголошення давньоруським духовенством старої релігії поганством. Але судячи по тому, до якої високої етичної культури дійшли наші предки (наприклад, шанування гостей, обряд одруження) можна казати, що стара віра не була такою язичницькою як її малюють.

Саме слово «язичництво» означає «народна віра» («народ» — це одне з значень давньоруського слова «язик»). Давні слов’яни поклонялись стихіям, вірили у споріднення людей з різними тваринами, приносили жертви богам. Для давньослов’янського світу не існувало єдиного уявлення про богів, тому що давні племена не мали об'єднаної держави, отже, вони не були однаковими у своїх віруваннях. Саме цьому слов’янські боги не пов’язані родинними відносинами. Через розрізненість стародавніх вірувань збереглось дуже мало відомостей про язичництво. Про слов’янських богів дослідники дізнаються, як правило, із християнських повчань проти язичництва та про нижчу міфологію (повір'я про різних духів) — із усної народної творчості багато відомостей отримують завдяки археологічним розкопкам місць язичних святилищ та захоронень.

Язичництво пройшло не один етап формування. Воно відповідало змінам у житті людей, впливом сусідніх народів, зокрема скандинавів. Найстародавніші слов’янські вірування і обряди засновані на поклонінні природі. У свідомості давнього язичника одночасно існували два світи — реальний, людський світ та інший світ, в котрому жили боги (добрі та злі) та душі предків. Інший світ сприймався, з одного боку, як дуже далекий і недосяжний (знаходився під землею чи в небі). В інший світ міг потрапити лише чарівник — волхв, котрий міг використовувати цю посаду для власної користі.

У ту давню епоху, коли головним заняттям слов’ян було полювання, вони вірили, що їхні предки — дикі звірі, зокрема Вовк, Ведмідь, Лосиха, Кінь. З плином часу на зміну тотемним божествам прийшли боги і духи з людським обличчям. Це можна пояснити бажанням людей бути схожими на богів, а завдяки цьому між людьми починає виникати нерівність. Язичницькі обряди справлялись вдома чи перед «образами» богів. Обряди на честь вищих богів справлялись у святинях — священних деревах тощо. Пізніше деяким богам починають будувати святилища з ідолами, навіть з негасимим вогнем,. У жертву приносили дорогоцінності, плоди, злаки. У рідких випадках (навіть «світлим» богам) приносити в жертву людей.

Відправниками культу богів були улаштовувачі жертвоприношення — жерці та охоронець священних знань — волхв. На ряду з ними існували відуни і відьми, котрі поклонялись темним, небезпечним божествам іншого світу. У кожній общині були чарівники — добрі (знахарі) чи злі (чаклуни). Головою язичницького культа у слов’янському племені вважався князь.

Дуже цікавими є стародавні вірування слов’ян щодо влаштування світу. Земля (середній світ) знаходиться на трьох головах Володаря пекла, серед вод океану. Небо (Верхній світ) простягається над землею. Оселя найвищих сил — завжди сяюче «сьоме небо». Землю оточує Світовий океан, посеред якого знаходиться «пуп землі» — священний камінь. Дуже часто згадується, що він лежить біля коріння священного Світового Дерева (у цьому схожість влаштування слов’янського світу і скандинавського) — дуба на острові Буян. Його давні слов’яни вважали віссю, що з'єднує світ. У гілках дерева живуть Сонце, Місяць і зорі, а біля його коріння — Змій. Такий був світ слов’ян, а керували ним могутні боги.

Найдавнішим богом слов’ян був Бог. Він був богом неба, блискавки, володар землі, він — бог — творець. Багато спільного з Родом мають Стрибог і Сварог. Так, Сварог пов’язан з вогнем, Стрибог — з вітром. Супутницями Рода були Рожаниці - богині благополуччя. На честь Рода і Рожниць справлялись бенкети під час свят урожаю чи сонцестояння. З переходом слов’ян до землеробства особливу роль у віруваннях стали грати сонячні боги. Багато в цьому культі слов’яни позичили від східних кочівників, імена божеств мають іранські корені. Декілька століть найбільш популярним був бог сонячного світла Даждьбог, Хорс був богом сонця. Супутником богів Сонця був Семаргл — охоронець сівби, паростків. За думкою декотрих дослідників, Хорсі і Семаргл — це боги скіфського походження, тому ці боги широко поважалися в Південній Русі. Жіночими богинями благополуччя, весняного розквіту життя були Лада і Леля. Загальнослов’янською богинею Матері-Землі була Мокоша. Головним богом урожаю, пов’язаним з нижнім світом, був Велес. Він охоронець звірів, бог багатства.

У розвиненій слов’янській релігії і міфології найвищим богом став Перун. В інших індоєвропейських народів також існували боги схожі на нашого Перуна. Перуна уявляли в образі воїна, він їздить по небу на коні і посилає звідти блискавки. Перун є початківцем слов’ян, головним охоронцем влади князів і дружини. З укріпленням влади князів на Русі Перун користувався все більшою популярністю. Одночасно він і небесний князь. Перун — образ справедливості і правосуддя. Найбільш яскравіше поклоніння Перуну як вищому богу відобразилось в Збруцькому ідолі. Цей унікальний пам’ятник давньоруської культури відобразив світогляд слов’ян на будову світу і ієрархію богів. У ідола чотири обличчя, кожне відповідає одному з богів слов’янського пантеону.

Язичництво відбилось у цікавий релігійний догматичний календар: свята святкувались залежно від стану природи і від польової чи іншої роботи. Пізніше християнство мало змінило цей календар — християнство надало йому тільки нових рис та нових назв, а сам релігійний круг, зв’язаний з природою та взагалі з оточенням, залишився незмінним.

Язичництво склало за роки свого панування серед слов’ян цілу культуру. Воно повністю відобразило побут, працю, відношення наших предків, і найголовніше духовні потреби суспільства. Тому, казати, що язичництво було нерозвиненим не можна. В конкретний історичний період до прийняття християнства Київською Руссю язичництво було сталою системою світогляду, яке відповідала тогочасним потребам суспільства.

Саме християнське духовенство запропонувало в усіх історичних джерелах вважати язичництво «поганською» релігією — системою примітивних ритуалів, щоб нащадки вважали язичництво неповноцінним у порівнянні з християнством.

2. Хрещення Русі

2.1 Причини прийняття християнства З історичних джерел відомо, що Володимир був сином Малуші (Ольжиної ключниці), тобто незаконнонародженим сином і не мав прав на Київський престол [ПМЛ-с.70].

Володимир за бажанням князя Святослава та Добрині стає князем у Новгороді. У 982р. Святослава вбито печенігами, і до влади приходить Ярополк. З цього року три сина Святослава починають боротьбу за владу. У 980р. Володимир здобуває Київ, запорукою перемоги стають норманські та новгородські війська. Існує гіпотеза, що Володимир був схожий на свого нормандського предка — Рюрика, і скориставшись цим, отримав підтримку серед вікінгів острова Ют ланд, звичайно, пообіцявши за допомогу наділити їх землею. Серед новгородців заполучити підтримку було простіше, так як сам Володимир провів у Новгороді певну частину життя, і як князь просто мав право зібрати військо у похід.

Отже, 980р. Володимир стає князем у Києві, тобто у всій Київській Русі. Через те що він був незаконнонародженим сином, він починає пошук шляху ствердження на престолі і намагається консолідувати владу у своїй руках. Цією спробою стає заснування ним язичницького пантеону, котрий об'єднав шість богів. На Старокиївській горі постали ідоли Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Створенням цього пантеону Володимир бажає зрівняти племена між собою, про це свідчить те, що ідоли були розташовані у формі кола. Але зрівняння викликає обурення серед племен, тому що не могли шість богів поєднати вірування у собі всього давньоруського народу через те, що кількість язичних богів перевищувала число «шість» .

Потрібен був новий бог, єдиний бог, котрим вже міг стати Перун. Київській Русі, як державі, і Володимиру, як князю, потрібно було підтвердити авторитет і довести іноземцям, що у Русі існує самобутня культура, добре військо, що сам князь непросто син ключниці, а далекоглядний політик непросто син ключниці. Що з Київською Руссю можна і треба рахуватись.

Зіставляючи всі події, що передували 988 р., ми вирішили поділити причини впровадження християнства за сферами життя і виділити такі: політичні, економічні, соціальні, культурні.

Політичні причини Як вже згадувалось у нашій роботі, Володимиру була необхідна сила, котра б об'єднала племена, з метою централізації влади. А християнство — це одночасно і релігія, і сила, котра стала засобом об'єднання давньоруських земель.

Якими б заплутаними не були відносини Русі з Візантією, але її підтримка була необхідною, так як, по-перше, вона сусід Русі, по-друге, має повагу інших країн, вона могла слугувати еталоном для створення політичних інструкцій Київської держави. Прискоренню впровадження християнства сприяє ускладнення політичного і воєнного становища Візантії. Тривала війна на два фронти (з арабами і болгарами), повстання Варда Фоки, поставили Василя II у скрутне становище. Він змушений був звернутися до Києва, що надавало Володимиру блискучі політичні шанси. Під час русько-візантійських переговорів розглядались питання прийняття християнства Руссю та її володарем, воєнна допомога імперії, його одруження з сестрою імператора Анною. Цей шлюб встановив би родинні зв’язки між Рюриковичами і Македонською династією, але традиції візантійського імператорського дому забороняли мати шлюб з варварами-іноземцями і язичниками В обмін на військову допомогу, Володимир одружується з Анною і охрещується. Місце охрещення невідоме, існує декілька варіантів місце охрещення — Корсунь, Київ, Василев, але це не є принципово важливим, бо насамперед головним є те, що князь стає християнином і родичем Візантійського імператора, таким політичним ходом Володимир отримав поважного союзника.

Звичайно, знайшлись і ті, хто б не підтримав впровадження християнства і хто б взагалі не сприймав Володимира, як князя Русі, тобто опозиція. Нею були волхви, котрі з провадженням християнства просто втрачали роботу, чи ті, хто підтримував Ярополка чи Олега. Володимир міг під прикриттям незгоди цих верств населення з становленням християнства, просто їх знищити. Це був дуже тактичний хід — з одного боку він робить все можливе для поширення нової релігії, а з другого — позбавляється опозиції.

Економічні причини.

Тепер, коли Візантія стала союзником, було б надзвичайно вигідно налагодити з нею торгівельні відносини, з умовами, котрі б задовольняли обидві сторони. Але візантійські купці-християни, могли б не забажати вести якісь переговори з руськими язичниками, так само як і руські з візантійцями, тому введення християнства було необхідним навіть з метою покращення економіки держави.

Якби руські купці стали християнами, то Київська Русь могла вести торгівлю із православною Римською імперією, із Польщею.

Соціальні причини.

Як відомо, на той час у державі існувала соціальна нерівність — це завжди ворожнеча між простим людом та елітою. Володимир намагається хоча б зовнішньо подолати цю проблему християнством. Християнство — це релігія, котра проповідує рівність людей. Використовуючи його, Володимир нібито зрівнював мешканців Русі.

Такі ж самі проблеми існували і між окремими регіонами, наприклад Новгород і Київ, і тут знову допомагає так звана «рівність», котрої, звичайно, ніхто не отримав, але міг думати, що її має.

Цією «рівністю» міг скористатись і Володимир. Не маючи законного права на престол, але зайнявши його, він міг довести слов’янам, що новий Бог-справедливий, і допомагає тим, хто в нього вірить, і що сам Володимир — яскравий цьому приклад.

Культурні причини.

Прийняття християнства сприяло б приєднанню Русі до культури цивілізованих країн (Римської імперії, Візантії, Болгарії). Поширення його сприяло б поширенню писемності. Ще у дохристиянську добу східні слов’яни мали свою писемність, котра могла слугувати засобом пропаганди християнського вчення і одразу нести до людей і релігію, і знання. А народ, котрий вміє писати, читати виходить на етап розвитку культури, що теж було необхідним для створення іміджу держави.

Охрещення Русі - не було явищем раптовим, йому передували історичні події, котрі завжди тісно пов’язані з життя суспільства, тому і причини слід шукати у самому суспільстві, виходячи з його потреб і прагнень.

Тому нова релігія повинна була зачепити кожну з сфер життя народу і провести у них зміни, котрі були б необхідні суспільству чи окремій верстві, тобто владі.

2.2 Особливості історичного вибору князя Володимира

986р. без введення та вступу відкривається у літопису повідомлення про посольство до Володимира мусульман з Волзької Болгарії, іудеїв з Хазарії і християн з Рима і Візантії з пропозиції змінити віру. Літописець з деякою іронією розповідає про вагання Володимира. Так князю «солодко» було слухати мусульман, бо й сам любив жінок і всяку розпусту[ПМЛ с.97]. Про розпустне життя Володимира трохи раніше, 980р., казав цей же літописець. І тим самим спостерігається вже одно протиріччя: спочатку Володимира засуджують за це, а пізніше провина нібито переходить на потерпілих. Від спокус мусульман Володимир відмовився лише тому що: «Русі єсть веселіє пити, не можемо без того бути.» Німці здавалося передбачили схильності князя. На питання: «Яка заповідь ваша?» — вони розвіяли всі сумніви: «поститися кріпко, смиряти дух і тіло своє. Володимир же відправив німців до дому, тому що «батьки наші не прийняли цього» [ПМЛ с.98−99]. Дослідники вважають, що князь нагадував про вигнанця німецьких місіонерів за чверть століття, до цього у 961−962р.р. Хазарські іудеї прибули, почувши про невдачі мусульман і німців. Але спокушувати Володимира взагалі було нічим, весь їх закон зводився до заборони. Володимир змусив іудеїв зізнатися, чому бог розгнівався на їхніх предків і розкидав по різних країнах, а потім ще і прочитав мораль: «як же ви інших учити, коли самі відкинуті Богом і розсіяні?» [ПМЛ-с.99]. Далі у літописі повідомляється про приїзд грецького філософа, котрий заново засуджує всі ті вірування, котрі вже відкинув Володимир. Промова філософа на відміну від попередніх, більш змістовна і у стислій формі відображає основні положення і переваги християнства. За літописом саме завдяки приїзду грецького філософа Володимир вперше зупиняється на християнстві.

987р.у літописі починається зі скликання бояр і старост Володимира (ніби то вони нічого не знали про послів), і повідомлення о пропозиціях болгар, німців, іудеїв, і греків (цього разу греки названі у множині)[ПМЛ-с101]. Посли були направлені в Волзьку Болгарію, в «Німці», а потім — в Царгород. У болгар посли побачили тільки «печаль велику», у німцях «не побачили краси ніякої», а знайшли її у греків. Бояри нагадують князю, що саме грецький закон вибрала мудра Ольга. Питання вирішене. Залишаються формальності. «Де будемо хреститись?» — питає Володимир бояр. «Де тобі любо,» — відповідають бояри [ПМЛ-с.104]. Ось так літопис розповідає про вибір князя Володимира, так він уявляє, чому саме обрано грецьку віру, а не іншу.

Важко повірити у правдивість літопису. І справді, чи можна допустити, щоб болгарський посол міг розказати про свою віру, як про віру, що допускає гріх? Чи можна допустити, щоб посол від євреїв змальовував свою віру, як відкинену Богом? Проте грек каже велику промову і переконує Володимира, що грецька віра найкраща. Тому виникає припущення, що ці промови склав сам автор літопису, склав з метою: опоганити всі віри, а грецьку прославити.

Перше, хто критично поставився до літописної легенди про вибір віри Володимира був професор Є. Голубинський [І.І Огієнко — с. ] Він цілком відкидає легенду про посольства до Володимира й від Володимира. Голубинський подає такі докази:

· Логічні - незгідність факту цих посольств із здоровим глуздом.

· Історичні - незгідність їх з джерелами.

Коли б дійсно до Володимира приходили різні посольства і пропонували нову зміну віри, то це мусило викликати великий розголос. І Володимир досить швидко міг стати зрадником свого народу, тому що для народу язичництво було єдиною вірною релігією. Володимиру, могутньому українському князю, зовсім не було потреб цікавитись вірою болгар, так саме не було як і іудаїзмом, бо політично вони б нічого не дали українському народові. І вже зовсім не можна повірити літописному оповіданню про те, як наші посли були у «німців». Послам Володимира не сподобалось римське богослужіння, але на той час в Римі вже були такі майстри богослужіння котрі могли уразити таку пишну процесію, яка б нічим не поступалась грецькій. Саме завдяки таким невідповідностям виникають сумніви щодо реального відтворення подій у літописі. Ми вже бачили вище, що політично — державні мотиви довели Володимира до думки про хрещення. І саме політичні мотиви, а не релігійні вагання, зупинили вибір Володимира на християнстві. Тому доцільно показати не про вибір Володимира, а про можливість, котра склалась зі збігу обставин і ряду історичних передумов.

2.3 Ствердження християнства як панівної релігії

Початок ствердження християнства як панівної релігії слід датувати 988 роком, тому що саме у цьому році відбулося масове хрещення Русі. За літописом Володимир приїхавши із Корсуня у Київ звелів повалити ідолів: одних порубати, інших попалити. Особливої уваги було приділено Перуну, голові пантеону слов’янських богів:" Наказав прив’язати коневі до хвоста та волочити з гори по Боричеву узвозу до Почайни" [ПМЛ-с111]. З приводу цього літописець моралізує:" Велик ти Господи і чудні діла твої! Вчора ще був шановний людьми, сьогодні зганьблений!" [ПМЛ-с.111] Масове хрещення київського люду проходило наступного дня. За наказом Володимира все населення було запрошено до річки, але важко казати до якої саме: Почайни, Дніпра чи Хрещатика. Князь попередив, що кожен, хто уникне хрещення, «той буде мені ворогом» [ПМЛ-с.112]. Навряд чи можна погодитись з твердженням літописця, що «люди пішли до Дніпра, радіючи і кажучи, що якби це не було добре, то того б не прийняли бояри і князі» [ПМЛ-с.112]. Але і стара релігія не дуже стримувала киян, а наруга над Перуном, мабуть, була бажаною, тому що християнська община в Києві була могутньою.

Так відбулося хрещення киян. Як пише літописець по охрещенні киян «почав Володимир ставити по містах церкви та священиків та зганяти людей на охрещення по всіх містах і селах. Звичайно, це було не так просто: якщо не просто було охрестити киян, де було багато християн, то хрестити поганські села було справою майже неможливою для однієї людини.

В першу чергу Володимиру була потрібна церковна ієрархія — митрополити та єпископи, котрі б займалися подальшим охрещенням Київської Русі. Володимир просив допомоги з цього приводу у Греції, але греки не дуже поспішали надати допомогу своїми священиками державі, яка тільки-но починає християнізацію. Окрім цієї проблеми, Володимира не влаштовувала загальна інтеграція нової київської церкви у східну православну до Візантії. Всі грецькі ієрархи були підпорядковані візантійським імператорам, за якими церковні собори визнали лідерство у церковній ієрархії і надали їм титул імператори — архієреї. Візантійські імператори через єпископів могли диктувати свою волю київським князям, а на це Володимир погодитись не міг.

Саме тому організацію київської церкви було доручено Володимиром болгаро — орхизській церкві, що давало можливість уникнути Константинопольського впливу.

З боку болгарської церкви Володимиру не загрожувало жодної небезпеки. Тоді як константинопольський патріарх був звичайною маріонеткою в руках візантійського імператора, а над Римом тяжіла рука германських імператорів, Західна Болгарія могла б бути реальним союзником Київської Русі. Причому своєю обрядовістю вона була зв’язана з Константинополем, підтримувала тісні контакти з Римом, а мовно була споріднена з Київською Руссю. Боротьба болгарської церкви за автокефалію стала для Володимира зразком у його планах паралізувати усі спроби зазіхань Константинополем на незалежність Київської Русі не лише церковну, а й політичну. Саме в Огризу — резиденцію болгарського патріарх звернувся князь Володимир за священиками — місіонерами, які мали служити хрещенню населення та становленню церковної організації. Це відбувалося до 991 року, а потім основними місіонерами на території Київської Русі були монахи Візантійського єпископату.

Отже від Києва починається поширення християнства. У ньому проводить пропаганду митрополит, грек Леон, а до найбільших міст, що були центрами земель, послано єпископів. Цими містами були Новгород, Чернігів, Ростов, Володимир — Волинський, Білгород, Турів, Полоцьк.

Про яку не-будь політичну боротьбу після прийняття християнства літописи мовчать. Якщо хрещення в Києві пройшло відносно спокійно і спроб реставрації язичництва не було, то у Новгороді ситуація склалася набагато складніша. Нема нічого дивного, що новгородці на відміну від киян почитали саме Перуна. Згідно з повідомленням новгородського літопису, новгородці походили «від роду варязького», а культ Перуна був дуже поширеним серед варязьких дружин.

Отже, щодо заміни свого войовничого бога Перуна на бога рабів новгородська община була агресивно налаштована. Новгородці не бажали впускати єпископа та Добриню з військом у місто, але Добриня разом з тисяцьким Путятою взяли силою Новгород, розтрощивши язичницькі ідоли та заявивши про початок хрещення новгородських земель. Це був кривавий і жорстокий процес, через це серед новгородців виникло прислів'я: «Путята хрестив її мечем, а Добриня — вогнем». Таку реакцію новгородців можна пояснити значним впливом волхвів на людей. Волхви були досить міцною опозицією, тому, відмовляючись від язичництва, Новгород фактично відмовлявся і від волхвів, тобто цей прошарок суспільства залишався без роботи.

У 1007 році на Україну прибув місіонер з Угорщини — Бруно Боніфацій. Він мав намір охрестити печенігів. Згідно з історичними джерелами Бруно Боніфацій від імені київського князя уклав угоду з печенігами, і ті навіть дали згоду на хрещення. Князь погодився з умовами і відправив свого сина до печенігів у якості заручника. Про наслідки діяльності Бруно нічого невідомо. З літописів відомо, що через декілька років печеніги знову розпочали війну, це свідчить про те, що навіть прийняття християнства не змогло вплинути на войовничий характер печенігів.

Князь Володимир також видав Церковний устав. Він надавав Київській великих прав. Так, сфера церковного суду була значно ширшою, ніж у Візантії: йому належали, у більшості випадків, багато справ, пов’язаних з сімейними відносинами. Це повинно було сприяти перетворенню моральних устоїв суспільства на християнські. Авторитет Церкви в середовищі, де залишалися могутніми дохристиянські вірування і традиції, підтримувався земельними володіннями. Це зрівнювало Церков у правах з представниками вищих прошарків суспільства. Цим самим впроваджувались заходи і до того, щоб церковні ієрархи не потрапляли у залежність від місцевих князів і бояр.

Звичайно, ствердження супроводжувалось будівництвом церкв і храмів, і будувались вони саме на місці колишніх язичницьких святилищ-цей факт підкреслює те, що християнство повинно було повністю витіснити язичництво чи будь-які його прояви. Це завдання у повній мірі його виконання, на нашу думку, було неможливим. Для того, щоб нова релігія мала міцні позиції серед народу, треба, щоб сам народ дійсно повірив в нового бога. Силою людей не можна примусити вірити, примус приведе до покори, хоча б зовнішньої, до визнання нової віри теж хоча б зовнішнього, але християнство не стало новим світоглядом для людей. Процес поширення і ствердження християнства розтягнувся не на декілька років чи десятиліть, а на цілі століття. Нова культура, що прийшла з Візантії (архітектура, література, іконопис, процес богослужіння) дивувала людей, котрі за своє життя не мали змоги побачити здобутки світової культури, і тепер вони долучались до християнства через ці своєрідні засоби пропаганди. Отже, християнство ширилось не тільки вогнем і мечем, воно ширилось і словом.

Висновки Згідно з метою нашого дослідження — виявлення та аналіз причин та передумов прийняття християнства в Київській Русі за писемними джерелами — можна зробити такі загальні висновки.

Християнство з’явилось на території стародавньої Русі задовго до часів князювання Володимира. Воно стало політичним засобом для досягнення вищого стану, як і однієї певної людини, так і всієї країни. Хрещення Русі - не було явищем раптовим, воно було тісно пов’язаним з життям суспільства і конкретними історичними подіями. Що дало християнство Київській Русі? Розглядаючи це питання слід сказати, що воно стало не лише способом духовного збагачення народу, а і те, що були певні втрати. Там, де християнство впроваджувалось силою, воно для більшості означало рабство. Саме тому дуже важливо у висновках до нашої роботи підвести підсумок щодо оцінки значення християнства Русі.

Взагалі, дослідники вважають хрещення явищем прогресивним, але при цьому найчастіше порівнюється явище абстрактного християнства і явище абстрактного язичництва. На нашу думку, це порівняння має бути конкретним: що нового дала ця релігія, а що знищила.

Головна перевага язичництва була в тому, що воно за декілька століть свого панування ввібрало в себе світогляд давніх слов’ян з безмежністю фантазії та розвиненої, як на той час, медицини. Відмовляючись від язичництва, суспільство позбавлялось своїх здобутків. Небажання сприймати нову релігію дуже часто супроводжувалось масовими бунтами. Тому церква була змушена пристосуватись до язичницьких свят, зокрема до тих, котрі відносились до циклу сільських робот. Набагато складнішими були відносини з народною медициною, яка найчастіше приймала форму чарів. Тобто духовенство, хоча і боролось з язичницькими пережитками, відносилось до них досить терпимо. Саме ця обставина забезпечувала зворотню терпимість язичників до християнства. Внаслідок такого взаємного обміну терпимості в країні утворилось два культа — язичницький та християнський, а вірніше — три. Третім став язичницько-православний. Язичництво з'єдналось з християнством у людській свідомості, і як наслідок ці дві самобутні релігії утворили нашу сучасну релігію, котра стали чи повинні стати одним з найголовніших культурних надбань українців, бо будь-яка релігія є рухомою силою, основою і стержнем культури і цивілізації.

Прийняття християнства стало насильництвом над віруваннями наших предків, вони були позбавлені права вибору, права, котре дає людині можливість існувати як особистості. Один із засновників сучасного релігієзнавства Макс Мюллер сказав: «Той, хто дає одну релігію, не знає жодної». Саме тому не слід забувати релігії наших предків і того, що реформа Володимира була суто політичною, що вона не відображала дійсних потреб наших предків. На нашу думку, релігійність реформи Володимира лише у її назві, адже релігійний переворот в першу чергу мав відбутися у людській свідомості, а на це потрібен був час. Ось чому процес ствердження розтягнувся на століття, і навіть у нашій сучасній культурі залишається дуже багато місця для проявів язичництва, зокрема, це свято Івана Купала, це колядки і щедрівки, народні прикмети. Можливо, це лише відголосся нашого минулого, але це — наша історична пам’ять, наявність котрої визначає нас як самодостатню націю.

У майбутньому хотілось би розглянути умови прийняття християнства на території Харківщини для того, щоб з’ясувати ким за релігією були наші предки, і як їхні вірування вплинули на нас, сучасних харків'ян.

Список джерел та літератури

1. Аркас М. М. історія України — Русі; 2-ге вид. — К.: Вища школа, 1991

2. Бойко О. Д. Історія України. — К.: Академвидав, 2004.

3. Гуржій О.Г. Історія України. — К.: Україна, 1995

4. Гусєв В.І. Історія України .-К.: Вища школа, 2003.

5. Дулурман Е. К.

Введение

християнства на Русі: легенди, події, факти ;

6. Повість минулих літ. — К.: Україна, 1996.

7. Кузьмин А. Г. Падение Перуна. — М .: Молода гвардія, 1988.

8. Огієнко І.І. Українська церква. — К.: Україна, 1993.

9. Субтельний О. Україна. Історія. — К.: Либідь, 1993.

10. Толочко П. П. Стародавній КиївК.: Наукова думка, 1966.

11. Національні процеси в Україні :Історія і сучасність І частина — К.: Вища школа, 1997

12. Енциклопедія для дітей. Т 6 .Релігії світу ч.1. М.: Аванта+, 2003.