Тарас Федорович

Тарас Федорович.

.

.

Піднесення ролі козацтва після Хотинської війни 1621 р. супроводжувалося появою нових авторитетних ватажків. В Запорозькій Січі обирається гетьман нереєстрових козаків, формуються відповідні структури. Одним із перших булаву здобув Тарас Федорович, відомий також під іменем Тараса Трясила.

Вихідець із козацької родини з Чигирина (р. н. не від.). Після Куруківської угоди займав посаду корсунського полковника. Навесні 1629 р. на чолі загону запорожців їде до Криму, а восени козаки знову обирають Трясила гетьманом.

Ситуація в Україні в той час була досить напруженою. Запровадження нового загальнодержавного податку зустріло рішучий опір населення. Не вщухали конфесійні конфлікти через небажання властей легалізувати православну церкву. Масове покозачення селян та міщан, незадоволення реєстрових умовами служби свідчили про назрівання нового народного повстання. З метою його відвернення уряд Речі Посполитої після підписання Альтмаркського перемир’я 1629 р. направив на Київщину значну частину коронного війська. Лише в районі Києва нараховувалося близько 8 тис. жовнірів. Уперше правлячі кола шляхетської Польщі наважилися зайняти військами територію, населену переважно козаками й незакріпаченими селянами. Не одержуючи тривалий час платні, жовніри вдавалися до мародерства, спалювали і руйнували оселі місцевих жителів, не зупинялися й перед кривавими розправами.

Гетьман реєстрових Григорій Чорний вже не ризикує з’являтися на Січі. Пройшли чутки про його перехід в уніатство і обіцянки вести непримиренну боротьбу з «випищиками» — козаками, що з різних причин опинилися поза реєстром. Під час перегляду останнього в січні—лютому завдяки Чорному із списків викреслили близько 300 запорожців — учасників кримських походів. Він поставив умову їх повернення до реєстру: прибуття у волості з артилерією й також подальшої беззастережної покори. Але запорожці виступили в середині 1630 р. з Січі у складі повстанської армії.

На чолі 10-тис. війська Тарас Федорович вирушив у напрямку Черкас. Полки очолювали Андрій Діденко, Данило Білоцерківець, Михайло Пивоваренко, Богдан Кизим. З Боровиці він звернувся з універсалами до українського народу, в яких закликав братися до зброї для здобуття козацьких вольностей і захисту православної віри, тобто визволення України з-під польського панування, знищення католицизму й уніатства.

Тисячі селян, жителів міст і містечок Подніпров'я, Брацлавщини, Волині й навіть Галичини приєднувалися до повстанського війська, створювали загони народних месників. Тим часом Федорович наприкінці березня підійшов до Корсуня і разом з міщанами розгромив жовнірський гарнізоі. Звідти ж відправив посольство до Бару на Поділлі, де знаходилася резиденція коронного гетьмана С. Конецпольського з пропозицією відмінити чинність Куруківського договору та покарати як зрадників реєстрових, що втекли з Корсуня до королівського війська. Конецпольський дав негативну відповідь і наказав активізувати підготовку карального походу проти повстанців. Проте стягнути до Бару загони виявилося нелегкою справою, адже їх навмисно розквартировували на значній відстані один від одного, щоби запобігти об'єднанню і виступу у зв’язку з тривалою затримкою платні. Конецпольський звернувся також з універсалом до шляхти, в якому йшлося про великий розмах повстання на Подніпров'ї і містився заклик негайно приєднуєватися до війська із своїми загонами. Про події в Україні він одночасна повідомив і короля. Сигізмунд III зі свого боку надіслав листи до місцевих магнатів з наказом виступити на допомогу гетьману. Крім того, Конецпольський прийняв рішення мобілізувати до війська рекрутів із селян і міських жителів.

Тим часом перебування повстанців на Правобережжі зумовило активізацію їх окремих загонів. У реляції варшавському сейму коронний гетьман зазначає, що універсали Тараса Федоровича та «заклики осіб духовних і світських грецької релігії, в яких сповіщалось, що віру їх нищать, роздратували чернь і всю Україну розбурхали так, що ніхто з тамошньої шляхти не був у безпеці в своєму домі». Очевидно, що звернення до населення надходили від київського митрополита Іова Борецького, який здавна підтримував тісні стосунки з козацтвом, вбачаючи в ньому головну силу у захисті православ’я від католицької експансії.

Для об'єднання окремих загонів Федорович здійснив рейд по Правобережжю, а поблизу Стайок, де здавна існували надійні переправи, повстанці перейшли на лівий берег Дніпра. Козацький гетьман намагався використати ріку як природний оборонний рубіж. Здобувши Бориспіль і Баришівку, він направився до Переяслава, куди прибували загони з Київщини, Полтавщини, Чернігівщини. За свідченням боярина з Путивля Григорія Гладкого, який за завданням московського уряду вів розвідувальну роботу в Україні, у таборі під Переяславом нараховувалося близько 37 тис. повстанців. У Москві намагалися використати козацький рух для боротьби з Річчю Посполитою. Царське військо готувалося до наступу у напрямках Полоцька, Смоленська і Києва, проте Переяславська угода 1630 р. зірвала ці плани.

Тарас Федорович вирішив дати бій під Переяславом, надійно укріпивши табір до підходу противника. В одному з українських літописів зазначалося, що повстанці зібралися «до міста Переяслава і розташували стан свій між Трубежем і Альтою».

Водночас у Барі велися активні приготування до каральної експедиції. Проводи коронного війська супроводжувалися урочистою месою католицького духовенства, яке благословило Конецпольськото на якнайшвидше винищення повстанців-іновірців. Серед населення Подніпров'я настійно поширювалися чутки про намір карателів викоренити православ’я. Вони грунтувалися на тому, що вже наприкінці 1629 р. жовніри розправилися із священиками й прихожанами київської Братської церкви, вчинили звірячий погром, викинувши геть богослужебні книги.

В авангарді коронного війська Конецпольський послав відомого ката стражника Самуїла Лаща. На шляху до Переяслава той учинив жорстокі розправи над мирним населенням Лисянки, Димера, Івниці, інших сіл та містечок. А 6 квітня з Бара виступило коронне військо і рушило через Вінницю й Білу Церкву до Києва. Під час переправи на південній околиці міста, коли головні сили вже перебували, на лівому березі Дніпра, на Конецпольського напав великий загін повстанців й чимало шляхтичів потрапило в полон.

Під Переяслав прибуло близько 8 тис. жовнірів, а разом із магнатськими загонами та частиною реєстрових козаків чисельність польсько-шляхетського війська досягала 12 тис. На відміну від повстанців карателі були добре озброєні, мали в обозі як легку, так і облогову артилерію. З перших днів травня розпочалися відчайдушні штурми повстанського табору. Проте опір зростав з кожним днем, і Конецпольський постійно писав листи до короля з проханням нових підкріплень.

Становище коронного війська ускладнювалось також активними діями невеликих повстанських загонів по всьому Подніпров'ю. Вони розгромили жовнірські частини на шляху до Переяслава в Копачеві, Димері, Білгородці. Лише одному із шляхетських загонів вдалося переправитися на лівий берег, але в п’яти верстах від Борисполя він був оточений і повністю знищений. Поблизу Києва повстанці спалили десятки човнів, щоб не допустити переправи на Лівобережжя противника. Там же успішно діяв загін під проводом Сави Чернця. Все це сприяло успіхові основних сил Тараса Федоровича під Переяславом.

Найбільш яскраві епізоди битви досить детально висвітлені у так званому Львівському літописі. 15 травня Конецпольський довідався про підхід до міста півторатисячного загону народних месників. Відправлений на його знищення полк Лаща не зумів справитися з завданням. Доручивши загальне керівництво військом Миколі Потоцькому, Конецпольський вирушив на чолі 2-тис. загону жовнірів на допомогу Лащу. Проте значна перевага сил не забезпечила швидкої перемоги. Оточені зусібіч ворргами, повстанці мужньо відбивали атаки і живими в полон не здавались.

Оцінивши ситуацію, Федорович несподівано напав на обоз коронного гетьмана. Після жорстокої сутички повстанці захопили гармати і боєприпаси противника і відступили, до Переяслава. Конецпольський дуже шкодував за втратою найближчого радника ротмістра Ганнібала, а також трьох десятків інших відомих шляхтичів. Серед загиблих у рядах повстанців згадується і син митрополита Іова Борецького Степан.

У ніч на 20 травня невеликий козацький загін проник до ворожого табору. Штаб Конецпольського охороняла так звана «Золота рота» (назва походить від золотого кола на її прапорі) чисельністю близько 150. знатних шляхтичів, які були повністю знищені. Ці події яскраво відобразив Т. Шевченко:

Лягло сонце за горою,.

Зірки засіяли,.

А козаки, як та хмара,.

Ляхів обступали.

Як став місяць серед неба,.

Ревнула гармата;

Прокинулись ляшки-панки,.

Та й не повставали:

Зійшло сонце — ляшки-панки.

Покотом лежали…

Великі людські втрати та відсутність підкріплень поставили коронне військо в скрутне становище. А через відтягування платні жовніри мали намір відмовитися від подальшої служби. Надіслані уніатами до Переяслава декілька тисяч золотих потрапили до рук повстанців. Тому коронний гетьман виступив ініціатором переговорів між ворогуючими сторонами. Він пропонував Федоровичу припинити воєнні дії на умовах збереження Куруківського договору 1625 р., визнання старшого, якого призначить король, та повернення полонених жовнірів.

Враховуючи критичне становище коронного війська, козацька старшина прагнула використати момент для закріплення своїх прав і привілеїв. З іншого боку, запорожці не бажали йти на угоду з шляхтою й умовили Тараса Федоровича, зважаючи на втрати, відійти на Січ. Ці обставини помітно позначилися на ході й результаті подальших переговорів, які від імені повстанців повів Антон Бут. Крім того, наближення строку закінчення Деулінського перемир’я між Річчю Посполитою і Московською державою не дозволяло коронному гетьману настоювати на виконанні всіх вимог.

Зрештою, згідно із статтями Переяславської угоди від 29 травня 1630 р. повстанці визнали свою провину, але відмовлялися видати властям Т. Федоровича. Залишався в силі Куруківський договір. 300 запорожців, виписаних із реєстру в лютому 1630 р., поновлювалися у правах. Старшим реєстрового війська коронний гетьман призначив Тимоша Орендаренка.

Отже, угода відбивала інтереси, насамперед, реєстрового козацтва. Указом короля реєстр збільшився з 6 до 8 тис. козаків. Багато селян-учасників повстання не бажали повертатися у кріпосну залежність. Вони відмовлялися виконувати феодальні повинності, створювали нові загони месників. Окремі стихійні виступи мали місце на Чернігівщині, Київщині, Брацлавщині. Збільшився потік втікачів на Запорожжя, що викликало чутки про плани Конецпольського організувати новий похід на Подніпров'я. Сигізмунд ІІІ звернувся на сеймі до сенаторів із закликом схвалити додаткові асигнування на зміцнення жовнірських гарнізонів Україні, що було покладено в основу відповідної постанови.

Прибуття польських частин на територію Київського воєводства взимку 1631 р. викликало піднесення народного руху, підтримане запорожцями. До Ніжина, де зібралося близько 2 тис. чол. із Січі підійшов загін під проводом Івана Балилівця. Протягом двох місяців вони протистояли коронному війську, яке силою намагалося захопити місто. В цей же час Тарас Федорович знову розсилає із Запором жя заклики для продовження боротьби за козацькі вольності. На початок червня на них відгукнулося близько 15 тис. козаків.

Все це стало відомо коронному гетьману, який зумів через своїх агентів обіцянками й підкупами реєстрової старшини відмовити перебуваючих на державній службі від підтримки запорожців. На посаду старшого реєстру Конецпольський замість Орендаренка призначив лояльного щодо уряду Речі Посполитої Івана Кулагу. Через суперечності в рядах козацтва справа до повстання не дійшла. Нереєстрове козацтво змушене було відійти на Запорожжя, а шляхті вдалося розсіяти дрібні селянські загони.

У складних політичних обставинах Тарас Федорович не втрачав надії на продовження збройної боротьби. Довідавшись про приїзд в Україну московських послів, він у другій половині вересня з’являється у Каневі, де вже перебував Г. Гладкий з царською грамотою. В ній містилася пропозиція до запорожців перейти на службу до московського царя. Старший реєстру Іван Кулага затримав депутацію і надіслав листа до Конецпольського. Звернення зумовлювалися тим, що разом з московитами прибули і посланці шведського' короля, з яким Річ Посполита перебувала в стані війни.

Шведський король Густав-Адольф і раніше робив спроби встановити контакти з українськими козаками, походи яких на Чорне море ускладнювали польсько-турецькі відносини, відповідно уряд Речі Посполитої не міг зосередити на тривалий час військові сили на території Прибалтики. Вісті з України про повстання козацтва під проводом Тараса Федоровича активізували зовнішньополітичні зусилля скандінавського монарха. Влітку 1631 р. за його дорученням таємний радник Яків Руссель організовує нове посольство до запорожців. Ця нелегка місія випала на долю французів на шведській службі капітана П'єра Ладмірала і. хорунжого Жана де Грева. Через територію Московської держави вони і прибули в Україну, де мали вступити в переговори із запорожцями і пообіцяти допомогу у справі захисту їхніх вольностей та релігійних свобод.

В очікуванні відповіді від Конецпольського Іван Кулага скликав козацьку раду, щоб вислухати на ній посланців. Бурхливе обговорення пропозицій тривало протягом кількох днів. Тим часом Кулага одержав листа від коронного гетьмана з наказом заарештувати П. Ладмірала і Ж. де Грева і передати до рук польських властей. Старший реєстру ретельно виконав завдання, і невдовзі шведські посланці опинилися у Варшаві. А членів московської депутації відправили додому. Так невдало завершилася спроба Швеції і Московської держави встановити контакти із запорожцями, Однак ця подія не минула марно для козацтва — вона стала підтвердженням його сили і визнання європейським світом.

Якщо в попередні роки боротьба за «вольності» не сягала далі намагання закріпити за певною групою козаків права й привілеї, то вже на Корсунській раді восени 1632 р. було заявлено про намір поширити козацькі порядки на територію Лівобережжя. Нереєстрове козацтво на чолі із своїм ватажком Тарасом Федоровичем стає основною силою, яка намагається перенести традиції Запорожжя в інші райони з відповідною адміністрацією і судочинством.

Наприкінці 1632 р. розпочалася польсько-московська війна, названа пізніше Смоленською. Уряд Речі Посполитої великі надії покладав на українське козацтво, і тому не випадково серед ватажків загонів бачимо Тимоша Орендаренка, Якова Острянина, Тараса Федоровича. Як це траплялося й раніше, за послуги урядові козаки не отримали повної плати, незважаючи на відхід до Речі Посполитої за умовами Поляновського договору 1634 р. .значних територій. Наступного року на Канівській раді Тарас Федорович знову закликав козаків до повстання. Старшині й цього разу вдалося відвернути антиурядовий виступ, що спонукало козацького ватажка до дій іншого характеру. Бєлгородський воєвода А. Тургенєв сповіщав у червні про від'їзд до Москви Тараса Федоровича з метою добитися для козаків дозволу поселитися на південних околицях держави. Однак у офіційних царських колах, які спиралися на Поляновський договір, це прохання не знайшло підтримки. З Москви Федорович від'їжджає на Дон, оскільки з донцями в запорожців завжди були товариські стосунки і козаки неодноразово приходили на допомогу один одному.

Перебуваючи на Дону, Федорович, очевидно, мав відомості про події в Україні. Адже після зруйнування Кодацької фортеці гетьман Іван Сулима закликав на допомогу до боротьби проти коронного війська і донських побратимів. Посольство на Дон мало також конкретне завдання запросити на Запорожжя і Федоровича як досвідченого полководця. Невідомо, чим закінчилися переговори, але якщо й приходили з Дону на допомогу Сулимі, то вже після його полону.

На жаль, не збереглися документальні свідчення про дальшу долю Тараса Федоровича. Цілком можливо, що він брав участь у наступному великому повстанні в Україні 1637—1638 рр. або ж, як немало запорожців, залишився на Дону. В усякому разі літописне твердження про те, що і після 1630 р. Федорович перебував серед козацьких ватажків «со славою девять лет й скончался спокойно», близьке до істини.

В особі Тараса Федоровича ми бачимо представника нової генерації козацьких ватажків. Він не лише усвідомив необхідність боротьби проти польсько-шляхетського панування в Україні, але й як керівник великого народного повстання ставив реальні плани реалізації задуманого. Головну рушійну силу корінних перетворень Федорович вбачав у козацтві, яке протягом десятиліть виробило на Запорожжі основи української державності.

.

.

_.

.