Нормы та принципи міжнародного права

З Про Д Є Р Ж, А М І Е.

стр.

ВВЕДЕНИЕ

. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ... 2.

1. Система і структура міжнародного права. .. .. .. .. .. 3.

2. Норми міжнародного права. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .

3. Цілі. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .

.. .. .. .. .. 14.

4. Принципи. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .

.. .. ... 15.

5. Звичайні норми. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ... .

.. ... 17.

6. Договірні норми. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .

.. .. 19.

7. Взаємозв'язок звичних і договірних норм. .. .. .. .. ... .

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ... 22.

Список використовуваної літератури. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. 23.

У У Є Д Є М І Е.

Однією з основних та необхідних інструментів управління міжнародними відносинами служить міжнародне право. За сприяння створюється і підтримується світової порядок. Воно робить поведінка держав більш предсказуемым.

Необхідність надійного правопорядку залежить від того, що сваволю загрожує світу і перешкоджає співробітництву. Безпечним може бути лише світ, заснований на законності. Міжнародний Суд ООН підкреслив, що утримання міжнародного правопорядку «є життєво важливих для безпеки й епідемічного добробуту складного міжнародного співтовариства наших дней».

Новий світової порядок мислимо лише як порядок демократичний. Ніхто неспроможна мати монополією бути прийнятим рішень. Держави мають рівним правом щодо участі у вирішенні міжнародних проблем, і тих, що безпосередньо зачіпають свої інтереси. Необхідно забезпечити повагу законних інтересів усіх держав, попри її розмаїття, домагатися гармонізації цих інтересів. Баланс сили підлягає заміні балансом інтересів, що може бути основою стабільності світового порядка.

І це плані важлива роль належить міжнародного права. На його основі відбувається узгодження інтересів. Досягнутого баланс закріплюється, позначається в нормах. Останні сприяють збереженню досягнутого і служать інструментом реалізації який із цього задач.

Відбиваючи як національні інтереси держав, а й інтереси, їх співтовариства загалом, міжнародне право стає просто міждержавним правом, а й правом міжнародного співтовариства в целом.

1. Система і структура міжнародного права.

Міжнародне право — це система юридичних норм, регулюючих міждержавні відносини у цілях забезпечення світу і співробітництва. Визначення відбиває найважливіші риси міжнародного права, яке є систему норм, структурно організованих з урахуванням єдиних цілей і принципов.

Система міжнародного права є комплексом юридичних норм, характеризується принциповим єдністю і водночас упорядкованим підрозділом на щодо самостійні частини (галузі, підгалузі, інститути). Матеріальним системоутворюючим чинником для міжнародного права служить система міжнародних відносин, яку він покликаний обслуговувати. Основними юридичними і морально-політичними системоутворюючими чинниками виступають цілі й принципи міжнародного права.

Система міжнародного права — це складне, а й порівняно нове явище, що у процес становлення, яке ще мало вивчено. У виконанні вітчизняної доктрині йому приділяли найбільшу увагу Д.Б. Левін, Г.І. Тункин, Д.І. Фельдман, Е. Т. Усенко. Усі вони вважали, що загальновизнаною системи міжнародного права й не существует.

Системі міжнародного права властива характерна неї структура. Під структурою розуміються внутрішня організація системи, розташування і з'єднання її елементів, характер їх взаємозв'язки. Інакше кажучи, це внутрішня форма системи, певна упорядкованість її частин. Стійкість цілого залежить від стійкості перетинів поміж його частинами. Від характеру зв’язків залежить характер системи в целом.

Отже, система міжнародного права спирається на той комплекс цілей і принципів, має властивій неї структурою, певними методами формування та функціонування, розвивається у відповідність до властивими їй закономірностями. Наявність цієї системи об'єктивно зумовлено, оскільки лише як досить організованою системи сучасне міжнародне право може виконувати свої функции.

Те, що систему міжнародного права — порівняно нове явище, неодноразово констатувалося доктрина, наприклад, відомим юристом же з Фінляндії Еге. Кастреном.

Сучасне міжнародне право визначило основні мети взаємодії держав, а тим самим міжнародно-правового регулювання. Відтак стало визначати як форми, а й зміст взаємодії государств.

Комплекс основних принципів міжнародного права об'єднав, організовував і соподчинил раніше розрізнені групи норм. Міжнародне право перестав бути лише диспозитивным, з’явився комплекс імперативних норм, т. е. загальновизнаних норм, яких держави не вправі відступати у відносинах навіть із взаємному согласию.

З’явився ще одну ознаку системи — ієрархія норм, встановлення їх соподчиненности Ієрархія норм дає можливість визначити їх місце і роль системі міжнародного права, спростити процес узгодження та подолання колізій, що необхідне функціонування системы.

Особливої уваги заслуговує та обставина, що у міжнародному праві посилюється регулювання процесів створення і імплементації норм. Поступово формується міжнародне процесуальне право, що ознакою зрілості правової системы.

Первинний елемент системи міжнародного права — норма. вона є моделлю певного міжнародного відносини, система ж міжнародного права — нормативна модель системи міжнародних відносин. Ці моделі впливають на міжнародні відносини у цілях максимального наближення їх до свого змісту. Система то, можливо регулятором відносин, оскільки окремі групи норм у складі виконують свої специфічні завдання. Норми впливають друг на одного й припускають одне одного. Тому система мусить бути внутрішньо узгодженої, її частки що неспроможні перебувати у протиріччі. Для такого надзвичайно різноманітного явища, як міжнародне право, — це завдання з легких.

Отже, об'єднання норм до системи міжнародного права зумовили створення їх нових якостей. Завдяки цьому різнопланові норми здатні регулювати міжнародні відносини системно, забезпечуючи диференційовано разом із тим єдине вплив. Для міжнародного права характерні процеси диференціації і інтеграції одночасно. Виникають дедалі нові області співробітництва Києва та відповідно нові галузі міжнародного права. З іншого боку, різноманітних галузей тісніше взаимосвязываются в системе.

Ядро системи утворює загальне міжнародне право, обов’язкове всім держав. З іншого боку, існують регіональні міжнародно-правові комплекси, регулюючі відносини між групами держав. Величезне кількість норм регулює двосторонніх відносинах. Регіональні й двосторонні норми повинні відповідати загальному міжнародного права, в сукупності вони утворюють глобальну міжнародно-правову систему.

Сьогодні у науці немає будь-якої загальновизнаною системи міжнародного права.

2. Норми міжнародного права.

Норма міжнародного права — це створене угодою суб'єктів формально певне правило, встановлює їм права, обов’язки і що забезпечує юридичним механізмом. Їх специфіка залежить від того, що є елементами окремою правовою системы.

Норма є загальне правило, інтерв'ю, розраховане невизначене число випадків. Тож у доктрині здавна ведеться суперечка у тому, чи є нормою постанову договору, закріпляюче конкретне врегулювання і підлягає застосуванню решти випадків. Таке постанову має ознаками норми: воно регулює взаємини сторін, юридично обов’язково, проте розраховане на кількаразове застосування. Такі постанови зазвичай називають індивідуальними нормами.

Специфіка міжнародно-правових і їх системи позначається на конструкції. Головне у цьому, більшість норм утримує лише диспозицію, а санкції визначаються системи у цілому. Конкретні контрзаходи в разі порушення норм можуть передбачатися окремими договорами.

Будучи загальним правилом, норма неспроможна представляти оптимальне рішення всім випадків, скоріш вона лежить при цьому вихідним пунктом. У процесі застосування норми специфіка випадку неспроможна ігноруватися. Разом про те зазначено, що типізація і формалізація — джерело дієвості норм. Ще одне джерело у тому, більшість норм втілюють значний досвід регулювання поведінки государств.

Тенденція до деформализации права має під собою певний грунт. Юриспруденція здавна приділяла увагу «фактичним нормам права», які фігурують під назвами «живе право» (на відміну «паперового»), «емпіричні норми» та інших. Річ у тім. у межах, встановлених нормою, суб'єкти мають відповідний рівень свободи. У загальних нормах подібні рамки ширше, у конкретних — вже. Якщо чітке врегулювання виявляється неможливим, то вдаються до рамкової нормативної конструкції, яка конкретизується в практичної деятельности.

Загалом, і є підстави розрізняти, але з протиставляти, норми деюрі і норми де-факто. Перші - це офіційно визнані правила, другі - самі правила, але з огляду на те, як вони реалізуються на практиці. Ці відмінності, зрозуміло, повинен мати межі. Відхід від сформованих стандартів реалізації норми означає її порушення. Практичне значення даного чинника навряд чи варто подчеркивать.

У міжнародне право поширився термін «м'яке право». Єдності думок із цього питання немає, а найчастіше саме поняття піддається критиці. Проте воно знайшло визнання, широко використовують і тому є зміст її узаконити, всю умовність даного термина.

Аналіз і практики показує, термін «м'яке право» використовується для позначення двох різних явищ. У випадку мова про особливому виді міжнародними правовими нормами, й інші - про неправових міжнародних нормах. У першому випадку маю на увазі такі норми, які, на відміну «твердого права», не породжують чітких правий і обов’язків, а дають лише загальну установку, якої, тим щонайменше, суб'єкти зобов’язані слідувати ". Техніка для подібних норм характерні слова висловлювання на кшталт «домагатися», «прагнути», «приймати необхідні заходи» тощо. п. Такого роду постанов стає дедалі більше, особливо у політичних договорах.

Що стосується юридичної сили подібних норм існують різноманітні точки зору. Але, мабуть, більшість юристів продиктовані тим, законодавчі норми «м'якого права» є міжнародно-правовими. Ця думка знаходить відбиток й у практиці судів государств.

У «м'якому праві» нерідко трапляються становища, які мають слугувати лише прикриттям незгоди сторін. Такі положення є нормами, що не б договорі вони містилися. Є й удавані норми, включаемые до договору тільки тому, щоб приховати її реальний содержание.

Ускладнення правових функцій визначає розмаїття нормативного інструментарію. Постають нові види норм, вдосконалюється їх взаємодія у системі. Про поглиблення системного характеру міжнародного права свідчить, зокрема, зростання кількості норм, спроможних надавати що регулює вплив лише у сукупності коїться з іншими нормами. Прикладом є вельми поширені в договірному праві определения.

Доктрині відомо чимало спроб класифікувати норми, та жодна з них знайшла загального визнання. Узявши в основі лише найважливіші критерії, можна запропонувати таку класифікацію міжнародно-правових норм:. за змістом й місцю у системі - мети, принципи, норми; б) по сфері дії - універсальні, регіональні, партикулярні;. по юридичної силі - імперативні і диспозитивные;. виконуваних функцій у системі - матеріальні і процесуальні;. за способом створення і малої форми існування, т. е. по джерелу, — звичайні, договірні, норми рішень міжнародних организаций.

У політики і доктрині стала вельми поширеною отримала думка, отрицавшая можливість існування універсальних норм. Проте саме життя довела, що у умовах «холодної війни універсальні норми може бути досить ефективними, без універсального міжнародного права глобальна система міжнародних відносин функціонувати не может.

Міжнародна практика виходить із реальність існування універсальних норм.

Головними відмітними ознаками універсальних норм є глобальність дії, загальна обов’язкова сила, створення умов та скасування їх міжнародним співтовариством у цілому. Основний формою існування служить звичай. Універсальні норми утворюють загальне міжнародне право.

Існують норми, затверджені обмеженою кількістю держав, але мають загальне значення. Такі норми встановлюють міжнародний режим (наприклад, для Антарктики, для космічного простору, для океанських проток та інших.). Норми створюються найбільш зацікавленими державами і поступово знаходять визнання із боку інших государств.

Регіональні норми історично передували універсальним. Останні створювалися з урахуванням перших, застосовуючи їх досвід. Цей процес відбувається триває і понині. Разом про те універсальне міжнародне право сприяє прогресу регіональних систем, передаючи їм досвід як більше розвинених регіональних систем, і універсальної системы.

Регіоналізм набирає нового вимір з недостатнім розвитком інтеграційних процесів. У певному регіоні істотно поглиблюється взаємодія держав, що породжує потреба у рівні нормативного регулювання до створення наднаціонального регулювання. Загальне міжнародне право забезпечити таке регулювання неспроможна. Тож у регіоні інтеграції виникають комплекси норм, які мають чималої специфікою, створюються нові механізми правотворчества і правоосуществления. Найбільш показовий у плані Європейський Союз.

Сьогодні як регіональні, а й національні правові системи повинні наводитися у відповідність із універсальними міжнародними стандартами, сприяти їх реализации.

Партикулярні чи локальні норми поширюють свою дію на відносини з обмеженою колом учасників, здебільшого — на двосторонніх відносинах. Їх є основним джерелом є. Але є і звичайні норми що така. Міжнародний Суд ООН успіхом не раз посилався на регіональні, локальні обычаи.

Локальні норм із чисельності значно переважають універсальні. Вони виконують важливі функції щодо останніх, саме: служать засобом їх конкретизації стосовно приватним випадків; сприяють їх реалізації у випадках; регулюють відносини, не охоплювані загальним міжнародним правом. Дуже важливо, що локальні норми легше приймаються, змінюються і припиняються. Вони прокладають шлях загальному міжнародному праву, накопичуючи досвід регулювання. Отже забезпечується динамізм міжнародно-правового регулювання. У цілому нині локальні норми служать інтересам підвищити рівень міжнародно-правового регулювання й підвищення ролі права у житті. Тому загальне міжнародне право відкриває значний простір регулювання на локальної основе.

Локальні норми що немає якістю загальності і тому не входить у загальне міжнародне право. Але вони з цими правами міцно пов’язані, черпають у ньому юридичної чинності, діють у його межах. Не будучи елементами загального міжнародного права, локальні, партикулярні норми утворюють разом з нею більшу і менше єдину систему міжнародно-правових норм.

Однією з характерних ознак сучасного міжнародного права є наявність у ньому комплексу імперативних норм, які мають особливої юридичної силою. Остання залежить від неприпустимість відхилення від норм у взаємовідносинах окремих держав навіть за допомогою їх угоди. Ухвалені закони суперечать їм звичай чи договір будуть недійсні. Знову виникла імперативна норма робить недійсними і суперечать їй існуючі нормы.

Без імперативного регулювання було неможливо обійтися міжнародні відносини у минулому. Воно імперативно визначало порядок створення норм — лише угодою. Императивным був принцип «договори мають дотримуватися», якого немає міжнародного права. Імперативними були заборони піратства і работоргівлі, і навіть деякі правила ведення великої війни. Новизна полягає у тому, що тепер імперативні норми утворюють ціле пасмо, визначальний характер міжнародного права, його й принципи, основний зміст. З іншого боку, імперативні норми отримали офіційне признание.

Передумови становлення імперативного права створив Статут ООН, який заклав підвалини нового світопорядку, визначивши його й принципи. Стала очевидною неприйнятність необмеженої свободи договорів. Статут закріпив переважну силу що випливають із нього зобов’язань. Новим кроком стала Віденська конвенція на право за міжнародні договори 1969 р., яка вперше у позитивному праві чітко закріпила концепцію імперативних норм.

У порушення цих норм з’являються і універсальні правовідносини відповідальності: як безпосередньо постраждале, а й будь-який інший держава буде вправі порушити в плані питання щодо відповідальності правопорушника. Наведені становища знайшли вираження у практиці Міжнародного Судна ООН і було підтверджені Комісією міжнародного права.

Ще однією особливої формою відповідальності порушення імперативних норм є кримінальної відповідальності посадових осіб. Проект статей Кодексу злочинів проти світу та безпеки, підготовлений Комісією міжнародного права, дає чітке уявлення про імперативних нормах, охоронюваних настільки впорядковане. До них належать принципи і норми, які забороняють агресію, втручання, колоніальне інші види іноземного панування, основні засади гуманітарного права, норми про відповідальність за злочину проти человечества.

Впровадження в практику механізму забезпечення імперативних норм буде означати вступ міжнародного права на нову фазу свого развития.

Диспозитивные норми — це норми, допускають відступ від нього по угоді у відносинах сторін. У цьому нічого не винні бути присутня правничий та законні інтереси третіх держав. Більшість універсальних і локальних норм становлять норми диспозитивные. У цьому вся віднаходить своє вираз високий рівень індивідуалізації міжнародно-правового регулирования.

Диспозитивные норми мають повної юридичну чинність. Якщо суб'єкти не домовилися про інше, всі вони зобов’язані виконувати диспозитивную норму, а її порушення відповідають. Диспозитивність норми не в обмеженою обов’язкової силі, суть у тому, що вона не передбачає право суб'єктів регулювати своїх відносин інакше, аніж загальної нормой.

До процесуальним нормам ставляться ті, які регулюють процеси створення і здійснення міжнародного права. З огляду на специфіку регульованих ними відносин, їх функції і наявний нормативний матеріал, можна говорити про формування міжнародного процесуального права. Існують два поняття процесуального права: широке та вузьке. У першому випадку йдеться про сукупності норм, регулюючих як правотворческий, так і правоосуществительный процес. У другому — лише последний.

Перші безпосередньо регулюють поведінка суб'єктів. Другі - визначають наслідки невиконання зобов’язань, що випливають із первинних норм. Поняття вторинних норм ще більше обмежена, ніж поняття процесуального права у вузькому значенні. Але ще важливіше інше, саме розподіл норм на первинні і вторичные.

Процесуальне право — нова галузь міжнародного права. Раніше існували окремі норми що така. Потреба підвищенні ефективності міжнародного права спонукала держави приділяти більше уваги процесу його функціонування. Першорядне значення для формування процесуального права мало прийняття у 1969 р. Віденської конвенції на право за міжнародні договори, значної частини постанов якої носить процесуальний характер, регламентуючи створення, дію і припинення дії договірних норм. Чимало з цих постанов по аналогії можна й до звичайних нормам. Важливе місце у процесуальному праві належить нормам права відділу міжнародних організацій. Для процесуального права, як й у міжнародного права загалом, головне, значення мають основні цілі й принципи, які визначають спрямованість процесів створення і здійснення міжнародного права.

Процесуальні норми мають специфічної санкцією. Створення чи здійснення матеріальних норм з порушенням норм процесуальних в залежність від ступеня порушення тягне у себе оспоримость чи недійсність створених норм чи результатів неправомірного застосування норм.

Функціонування міжнародного права — це суто юридичний процес, зрозумілий на кшталт «чистої теорії права». І це політичне, і моральний процес, і тому політичні та моральні норми мусять в ньому участі й не взаємодіяти з процесуальними нормами.

По способу регулювання розрізняють які забороняють, які зобов’язують і управомочивающие норми. Важливим є те, що домінує у змісті норми, наприклад що забороняє норма забороняє загрозу силою чи його применение.

Поступово відбувається зростання частки норм, які забороняють, а наказують певна поведінка суб'єктів, вчинення ними дій у ім'я досягнення поставленого цели.

Існують норми відсильні, які зобов’язують керуватися правилами, які у інших нормах, актах. Такі норми можна перестріти в багатьох договорах. Відсилають і до неправовим нормам. Бувають відсилання до принципам моралі, справедливості, до резолюціям Генеральної асамблеї ООН і рішенням міжнародних нарад, наприклад до документів ВІВСІ. Завдяки отсылочной нормі зміст неправовий норми знаходить юридичної чинності в рамках даного договора.

Вирізняють організаційні норми, які мають кілька різновидів. Їх завдання регулювання діяльності міжнародних органів прокуратури та организаций.

Науково-технічна революція обумовила бурхливий розвиток технічних зв’язків. Потреба їх регулюванні викликала поширення технічних норм. До них належать норми міжнародного права, які надають юридичну силу вимогам, що випливають із законів природи, науку й техники.

Технічні норми регулюють не функціонування технічних систем, а співробітництво держав, зобов’язуючи їх забезпечувати виконання встановлюваних правил тими, хто експлуатує ці системи. З власного змісту норми є технічними, але з механізму дії - міжнародно — правовыми.

Крім правових є і не правові технічні норми. На відміну від перших, вони мають юридичну чинність і застосовують у силу їх розумності. Особливо активно використовуються подібні норми спеціалізованими установами ООН. Багато акти таких організацій, як Міжнародна організація цивільної авіації чи Міжнародна телекомунікаційна спілка електрозв’язку, перебувають у основному з технічних і виконують великий обсяг регулювання. Головним напрямом у розв’язанні цієї проблеми стане спеціалізація професійних юристів у тому чи галузі технічного сотрудничества.

У літературі обговорюється запитання про наявність в міжнародне право програмних норм. Вони лише закріплюють те, а й визначають, що має бути, у часто присвячені саме майбутньому поведінці. Більшість договорів програмує розвиток сотрудничества.

Програмний елемент в основні принципи має дві аспекти. Перший у тому, що вони спочатку зізнаються у ролі міжнародно-правових норм, та був поступово затверджуються на практиці держав. Особливо показовий принцип поваги правами людини, який великої кількості держав носить програмний характер внаслідок неготовності їх соціально-політичних систем до реалізації міжнародного стандарту в повному объеме.

Другий програмний елемент принципів у тому, що вони у юридично обов’язкової формі визначають основних напрямів розвитку міжнародного права. Це саме можна сказати і до програмного характеру цілей міжнародного права.

Багато положень програм носять характер рекомендацій. Винятково важливою формою рекомендаційних норм є резолюції міжнародних органів прокуратури та организаций.

Рекомендаційні й інші неправові норми взаємодіють із правовими, але, оскільки вони в жодному разі що немає правовими якостями, їх не можна зарахувати до правовим явищам. Чи можуть існувати полуправовые нормы.

Концепція рекомендаційних норм міжнародного права викликана до життя передусім прагненням пояснити природу резолюцій міжнародних організацій. У цьому ігноруються відмінності двох явищ — рекомендаційних і рекомендацій як міжнародних актів. У першому випадку йдеться про нормах, які мають регулювати відносини рекомендаційним способом, встановлюючи бажану, доцільну модель поведінки, але з зобов’язуючи виконувати її. У другий випадок маю на увазі акти, які мають силою рекомендацій, наприклад резолюції Генеральної асамблеї ООН, що потенційно можуть утримувати категоричні розпорядження, але з мають юридичної силой.

3. Цели.

Міжнародно-правова мета — це модель бажаного стану у майбутньому, яку суб'єкти погодилися реалізувати і додали їй юридичної чинності. Цілі займають важливе місце у системі міжнародного права. Як мовилося раніше, є системоутворюючим і системоорганизующим чинником. Діючи елемент системи, мети припускають наявність принципів, і норм, проходження яким веде до мети, а також засобів контролю над відповідністю і поведінки целям.

Що стосується цілей принципи і норми є засобами її досягнення. Досягнення оптимального співвідношення цілей і коштів — одну з основних завдань теорії та практики міжнародно-правового регулювання. Мета у що свідчить визначає характер коштів. Проте це в жодному разі не підтверджує того, ніби мета виправдовує засоби. Останні мали бути зацікавленими адекватні першої. А вибір коштів визначається принципами.

Узгодження цілей — корінна проблема світової політики міжнародного права. Фактично, весь механізм політико-правового взаємодії держав є комплексом узгодження целей.

Генеральної соціально-політичної метою міжнародного права є забезпечення нормально функціонувати наявної системи міжнародних взаємин держави і її розвиток. Характерна риса сучасного міжнародного права у тому, що стимулювання соціальноекономічного прогресу стала однією з головних його целей.

Сформулювавши мети всесвітньої організації, Статут ООН цим визначив і цілі міжнародного права:. підтримувати світ образу і безпеку;. розвивати дружні стосунки;. здійснювати співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного гуманітарної характеру й у заохочення та розвитку шанування правами людини й основних свобод;. створити умови для, у яких можуть дотримуватися справедливість і на повагу до зобов’язанням, що випливають із договорів та інших джерел міжнародного права.

Значення останньої мети, що полягає у забезпеченні міжнародної законності, для реалізації інших цілей неодноразово підкреслювалося керівниками государств.

Перелічені мети є головними. Вони займають центральне місце в ієрархії цілей міжнародного права.

Про зростанні практичного значення цілей свідчить і те що, що у міжнародні договори їм приділяється велика увагу, розширюються присвячені їм преамбули. Часом навіть закріплюються й у статтях центральної частини договора.

Будучи нормою загального характеру, мета має специфікою. На відміну від конкретної норми, мета можна забезпечити більшою або меншою мірою. Звідси випливає значення міжнародного стандарту досягнення цели.

Цілям належить важлива роль як і правотворческом, і у правоосуществительном процесі. Норми створюються з урахуванням цілей міжнародного права, які мають імперативного характеру і допускають відхилення від нього за згодою окремих суб'єктів. Тож і ми здійснення конкретних і актів має відбуватися відповідно до цілями міжнародного права.

Цілі відіграють істотне значення у визначенні ефективності міжнародного права. Доцільність означає ознака діяльності, що відбиває її відповідність поставленої мети. Ефективність залежить від того, як і мері досягнуте відповідає поставленої цели.

4. Принципы.

Характерною ознакою міжнародного права є у ньому комплексу основних принципів, під якими розуміються узагальнені норми, відбивають характерні риси, і навіть головний зміст міжнародного правничий та які мають вищою юридичною чинністю. Ці принципи наділені також особливої політичної й моральної силою. Вочевидь, у дипломатичної на практиці їхній зазвичай називають принципами міжнародних відносин. Сьогодні будь-яке як — нибудь значиме політичне рішення то, можливо надійним, коли вона спирається на основні засади. Про це свідчать і факт наявності посилань для цієї принципи переважають у всіх значних міжнародних актах. Важливість даного становища підкреслюється України в міжнародній практике.

Принципи історично обумовлені. З одного боку, необхідні для функціонування системи міжнародних взаємин і міжнародного права. З інший — їх існування й реалізація можливі у цих історичних умовах. Принципи відбивають корінні інтереси держав і журналіста міжнародного співтовариства загалом. З суб'єктивної боку відбивають рівень усвідомлення державами закономірностей системи міжнародних відносин, своїх національних інтересів та загальних интересов.

У межах міжнародного права є різні види принципів. У тому числі важливе останнє місце посідають принципы-идеи. До них належать ідеї світу і співробітництва, гуманізму, демократії та ін. Вони свій відбиток у таких актах, як Статут ООН, пакти про права людини, та у багатьох інших документах. Основний обсяг регулюючого дії принципы-идеи здійснюють через конкретні норми, відбиваючись у їх змісті і направляючи їхня цілющість. Разом про те які й власними силами служать регулятором міжнародних отношений.

У численних міжнародних актах перелік основних принципів не однаковий, але збігається у найавторитетніших універсальних актах, якими є Статут ООН і ухвалена Генеральною Асамблеєю у розвиток її положень Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх стосунків і співпраці між державами згідно з Статутом ООН 1970 р. У цих документах перераховані такі принципи: 1. незастосування сили, чи загрози силою; 2. мирне вирішення суперечок; 3. невтручання; 4. співробітництво; 5. рівноправність і самовизначення народів; 6. суверенне рівність держав; 7. сумлінне виконання зобов’язань з міжнародного праву.

Заключний акт НБСЄ 1975 р. доповнив наведений перелік трьома принципами: непорушність кордонів, територіальну цілісність, повагу прав людини. Останні два були виділено як самостійних в Декларації 1970 р., але відбито у зміст інших принципів. Що й казати стосується принципу непорушності кордонів, він недоотримав універсального визнання, тому носить регіональний характер.

Отже, принципи можуть і регіональними. Отримали поширення двосторонні акти про принципи (декларації, договори). Нерідко сюди включаються політичні та інші принципи, наприклад неподільність світу, рівна безпеку, добросусідство, збереження загального спадщини людства, охорона довкілля та др.

Принципи виконують важливі функції. Вони визначають основи взаємодії суб'єктів специфічним чином, закріплюючи основні правничий та обов’язки держав. Принципи висловлюють і охороняють комплекс її загальнолюдських цінностей, основу яких вмостилися такі найважливіші цінності, як світ образу і співробітництво, прав людини. Вони служать ідейній основою функціонування та розвитку міжнародної права. Принципи — це фундамент міжнародного правопорядку, вони сьогодні визначають його політико-правової образ. Принципи є критерієм міжнародної законности.

5. Звичайні нормы.

У міжнародне право існують два виду звичайних норм.

До традиційному виду ставляться сформовані на практиці неписані правила, що їх суб'єкти визнають юридичної чинності. До нового виду ставляться норми, що є неписаними правилами, визнані юридично обов’язковими, але створюються де вони тривалої практикою, а результаті визнання однієї чи кількох прецедентів. До сформування норм другого виду особливе значення має тут нормативна практика, коли норма формулюється в неправовій акті, переважно у резолюції міжнародної організації, та був визнається як норми міжнародного права.

Важливість звичайних норм залежить від того, що вони служать основним будівельний матеріал у загальне міжнародного права. Звичайними нормами є основні засади. Велика роль звичайних і в галузях міжнародного права.

Звичайна норма загального міжнародного права приймається більшістю держав, які представляють головні форми цивілізації й захопити основні правові системи світу, тобто. міжнародним співтовариством у целом.

Регіональні й локальні звичайні норми приймаються з дозволу всіх безпосередньо зацікавлених держав чи организаций.

Згода суб'єкта на обов’язковість йому звичайній норми загального міжнародного права то, можливо изъявлено шляхом яскраво вираженого чи мовчазного визнання (відсутність протесту). Злагода з регіональної чи локальної звичайній нормою має бути ясно выраженным.

Звичайна норма необов’язкова для визнав її суб'єкта щодо будь-якого дії чи факту, які мали місце до признания.

Звичайна норма повинна тлумачитися сумлінно у світі її об'єкту і мети, з урахуванням інтересів усіх доказів її змісту, на кшталт основні цілі і принципів Статуту ООН.

Припинення звичайній норми загального міжнародного права може мати місце в згоди міжнародного співтовариства в целом.

Відмова окремого суб'єкта від прийнятої їм звичайній норми припустиме лише в тому випадку, якщо вона можливість випливає з його характера.

Істотне порушення звичайній норми загального міжнародного права одним суб'єкт дає іншим суб'єктам право за погодженням призупинити її дію, у свої стосунки з правонарушителем.

6. Договірні нормы.

Договорная чи конвенционная норма є правило, яке міститься у міжнародно-правовому договорі, придающем їй юридичної чинності. Відповідно до загальним міжнародним правом договірна форма презюмирует, що її зміст має юридичну чинність, якщо інше нічого очікувати доведено. Тому важливо відрізняти політичні домовленості від міжнародно-правових договорів. Вирішальним чинником є намір сторін, а судять про неї насамперед із формі акта.

Роль договорів неухильно растет.

Основна особливість договірних норм залежить від їх формі. Вони мають переваги писаного правничий та вже у дію цієї представляють собою незамінний інструмент міжнародно-правового регулювання. Ускладнення міжнародних взаємин держави і інтенсифікація регулювання пред’являють підвищені вимоги до точності, конкретності норм. У результаті регулювання усе більшого обсягу міжнародних відносин можна гарантувати лише за допомогою договірних норм, що забезпечують чітке регулювання нерідко з допомогою географічних карт, графіків, цифр, формул тощо. п. Багато найважливіші області співробітництва взагалі немислимі без договірних норм, наприклад скорочення Збройних Сил, питання безпеки, мирного врегулювання і др.

Важливим якістю договірних норм є стабільність її змісту. Тому забезпечують досить високий рівень передбачуваності поведінки учасників. Більшість звичайних норм у плані менш надійні. Процес створення договірних норм відрізняється демократизмом. У ньому на рівної основі беруть участь всіх зацікавлених держави, усунення від участі України кожного з них неправомерно.

Дедалі більше високі вимоги висуваються до якості, до наукової обгрунтованості норм. У цьому плані кодификационные конвенції як джерело загального міжнародного права й не мають собі рівних, оскільки готуються з участю значної частини вчених і досвідчених юристов.

7. Взаємозв'язок звичних і договірних норм.

Розглядаючи особливості звичних і договірних норм, не можна обминути питання взаємозв'язку. Слід сказати велике практичне і наукові значення проблемы.

У доктрині існують різні думки щодо взаємозв'язку звичних і договірних і їхньої ролі у цьому. Разом про те отримує поширення переконаність у нерозривність зв’язку два види і її необхідності для функціонування міжнародного права.

Після закріплення договорі звичайна норма не втрачає свого характера.

При визначенні співвідношення договірних та звичних норм посилаються на ст. 38 Статуту Міжнародного Судна ООН, а її місце поставила конвенції. Здається, що в разі це пояснюється лише тим, що конвенція чітко формулює норму, незаперечно доводить її прийняття сторонами і, нарешті, є хіба що спеціальної нормою, що підлягає застосуванню при розбіжності з нормою общей.

Договори служать засобом здійснення норм звичайного права. Вони зміцнюють їх авторитет, надають їм чітку форму, конкретизують зміст, визначають способи проведення жизнь.

Звісно ж, що на посаді загальне правило договірна норма повинна змінюватися і доповнюватися у тій чітко висловленої формі, як і у неї прийнята, т. е. конвенційним путем.

Зміна чи заміна звичайній норми договірної відбувається автоматично, а ввозяться порядку, властивому зміни звичайних норм взагалі. Договір, зокрема і кодификационный, виступає у разі як практика як і доказ наміри учасників змінити відповідні звичайні нормы.

Рішення Міжнародного Судна ООН визнають можливість створення норм загального міжнародного права з допомогою договорів. У цьому висуваються такі критерії: 1. становище договору має бути нормообразующий характер щодо загального міжнародного права, т. е. має бути придатним цього з змісту про відповідне намір учасників; 2. будучи конвенційною за походженням, норма вводиться до складу загального міжнародного права внаслідок прийняття її як такою; 3. прийнята у такий спосіб норма стає обов’язкової навіть держав, що ніколи в конвенції не участвовали.

Сам собою договір не створює норми загального міжнародного права. Для цього потрібні визнання її положень як такі. Це є ще одним доказом те, що загальне міжнародне право є правом обычным.

З, А До Л Ю Ч Є М І Е.

Людство наближається історичного рубежу — настає третє тисячоліття зв. е. Минуле наповнений найбільшими звершеннями й разом із тим незліченними стражданнями і жертвами.

Сучасне міжнародне право — цього права Статуту ООН, що втілив сподівання людства, змученого від постійних воєн та особливо враженого жертвами Другої світової війни. За таких умов поновому має вирішуватися багато проблем зовнішньої політики України, і проблема відносини національних героїв і інтернаціональних интересов.

Один із головних функцій міжнародного права полягає у гармонізації інтересів держав, і навіть інтересів держав і журналіста міжнародного співтовариства в целом.

Сьогодні інтереси міжнародного співтовариства мають зайняти центральне становище у міжнародно-правової концепції держави, аби забезпечити світ образу і безпеку, розвиток світової економіки, науку й техніки, досягти рівня керованості світової системи. Через це корінні національні інтереси кожної страны.

Список використовуваної литературы.

1. О. Лукашук І.І. Міжнародне право. Підручник. М., 1996.

2. Черниченко С. В. Міжнародне право: сучасні теоретичних проблем. М., 1993.

3. Шестаков Л. Н. Имперактивные норми у системі сучасного міжнародного права. М., 1982.

4. Лихачов В. М. Усунення прогалин в сучасному міжнародному праве.

Казань, 1989.