Межі встановлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів (реферат)

Реферат на тему:

Межі встановлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів Боротьба зі злочинністю полягає не лише у розкритті злочинів і притягненні до відпо­відальності осіб, винних у їх вчиненні, а й у їх профілактиці. Вирішення цього важливого завдання передбачає комплекс заходів, до яких входить ефективне законодавче регулю­вання профілактики злочинів, робота відповідних державних структур, контроль з боку керівництва держави за станом профілактики злочинності тощо.

З метою забезпечення активної наступальної протидії злочинності та досягнення упо­віль­нення темпів її зростання на основі чітко виражених пріоритетів, поступового наро­щу­вання зусиль держави і громадськості, вдосконалення законодавства, організації засо­бів і методів запобігання і розкриття злочинів Президент України Указом від 25.12.2000 р. № 1376/2000 затвердив Комплексну програму профілактики злочинності на 2001;2005 роки [1].

Окремим напрямом зазначеної програми є вдосконалення законодавства, яке регулює профілактику злочинності, зокрема передбачено розробити комплекс нормативно-право­вих актів, спрямованих на вдосконалення профілактики злочинності, серед яких закони про профілактику злочинності, про посилення боротьби з терористичними актами, про основні засади міграційних процесів та ін.

П­рофілактика злочинності також вважається одним з головних завдань органів дізнан­ня та досудового слідства [2]. Ст. 23 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) зобов’язує орган дізнання, слідчого, прокурора під час проведення досу­дового слідства обов’язково виявити причини і умови, які сприяли вчиненню злочину. Піс­ля встановлення цих причин і умов слідчий у разі необхідності повинен скласти подан­ня в порядку ст. 23−1 КПК України для усунення виявлених причин і умов, які сприяли вчиненню злочину. Але процес виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, має ряд проблемних питань. Дискусійним є питання, чи входить виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, до предмета доказування. Зокрема п. 10 Проекту нового кри­мі­нально-процесуального кодексу України відносить безпосередні причини злочину та умови, що сприяли його вчиненню, до предмета доказування [3], тоді як чинний КПК, а саме ст. 64 КПК не відносить причини і умови, які сприяли вчиненню злочину, до обста­вин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі.

Існує питання, до яких меж слідчий повинен встановлювати причини і умови, що сприя­ли вчиненню злочину, і як визначити достатність цього встановлення, тоді як закон не згадує про ці поняття.

Новий тлумачний словник української мови дає таке визначення слова межа: 1. Лінія поділу якої-небудь територіїграниця. 2. Вузька цілинна смуга між полями, що є водночас і польовою стежкою або шляхомобміжок, межник. 3. Простий, обмежений чим-небудь. 4. Допустима норма чого-небудь дозволеногокрай, кінець, грань, ліміт, рамки, поріг. 5. Останній, крайній ступінь [4].

У кримінальному процесі існує питання меж доказування при встановленні обставин, які входять у предмет доказування. Тому перш ніж торкатися питання про межі виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, слід коротко зупинитися на дослідженні питан­ня, що ж саме в науці кримінального процесу розуміється під межами доказування. Серед вчених немає єдиного розуміння визначення меж доказування, а також співвідно­шен­ня предмета доказування з межами доказування.

І.Б. Міхайловська, В. Г. Танасевич під межами доказування розуміють необхідну і достатню сукупність доказів, зібрану по справі, забезпечує її правильне вирішення [5], такої ж думки дотримується і Є.Г. Коваленко, зазначаючи при цьому, що якщо поняття предмета доказування виражає, що повинно бути з’ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Правильне встановлення меж доказування передбачає: а) забезпечення з необхідною повнотою з’ясування обставин, що складають предмет доказуванняб) ви­ко­ристання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для до­сто­вірних висновків у справі [6]. Р. Д. Рахунов вважає, що межі доказування — «це менш вда­лий вираз обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі» [7]. Як зазна­чає Л.М. Карнєєва, якщо предмет доказування слід розглядати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що визначають глибину їх дослід­ження, можна умовно визначити, як межі по вертикалі [8]. Торкаючись цього питання М.С. Алексєєв звертає увагу на те, що межі доказування відрізняються від предмета доказування тим, що вони вказують на ті межі у з’ясуванні, пізнанні фактів, які дозволяють точно встановити такі факти і правильно на цій підставі їх юридично кваліфікувати [9]. На подібне співвідношення понять, що розглядається, звертає увагу і Ц. М. Каз, вважаю­чи, що на відміну від предмета доказування, який визначає, що підлягає встановленню по справі межі доказування, встановлюють кордони, у яких здійснюється доказування на різних етапах процесуальної діяльності [10].

Таким чином, якщо М.М. Алексєєв під межами доказування розуміє кордони дослід­ження доказів, за допомогою яких встановлюється предмет доказування, то Ц. М. Каз під цим поняттям розуміє кордони дослідження обставин, які утворюють предмет доказу­вання. В. М. Тертишник під межами доказування розуміє такий ступінь достатності та достовірності системи доказів, який дозволяє зробити однозначний і неспростовний висновок як по кожному з елементів предмета доказування, так і по справі в цілому. Цей ступінь характеризується повним, всебічним дослідженням усіх обставин справи [11].

Автор вважає, що І.Б. Михайлівська, В. Г. Танасевич, Є.Г. Коваленко найбільш вда­ло визначили межі доказування як необхідну і достатню сукупність доказів, яка зібрана по справі і забезпечує її правильне вирішення. Проте це визначення потребує певного уточнення. Сукупність доказів повинна не забезпечити «правильне вирішення справи», а дати слідчому вичерпні і достовірні підстави для прийняття мотивованого рішення по справі. Крім того, при цьому обов’язково повинні бути дотримані вимоги ст. 22 КПК, в якій зазначено, що прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність.

Щодо меж встановлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, у літературі існують також різні думки.

На думку А. Б. Сахарова, для того щоб уникнути неповноти виявлення обставин, які сприяли вчиненню злочину і гарантувати вичерпне з’ясування і належну фіксацію необхід­них даних про особу злочинця і причини злочину, слід відповідним чином визначити межі доказування. При цьому включити до них такі факти і обставини, встановлення яких, хоча і не пов’язане безпосередньо з вирішенням конкретної справи, але разом з тим абсо­лют­но необхідно для здійснення успішної боротьби зі злочинністю, попередження анало­гічних злочинів у майбутньому [12].

Г. Ф. Горський також вважає необхідним доказувати причини і умови, «які викликали вчинення конкретного злочину, в першу чергу, які стосуються події злочину, особи злочин­ця, умов його праці і побуту, виховання і зв’язків [13].

На думку В.К. Звірбуля, у кримінальній справі необхідно доказувати ті обставини, стосовно яких слідчий вживе заходів щодо їх усунення [14].

У зв’язку з цим виникає питання, чи повинен слідчий з’ясовувати лише обставини, які сприяли вчиненню конкретного злочину, який він розслідує, чи повинен з’ясовувати й інші обставини, які не були причиною цього злочину, але можуть сприяти вчиненню інших злочинів.

Як же встановити достатні межі причин і умов, що сприяли вчиненню злочину? Обов’яз­ково слід дослідити коло обставин, які необхідно довести під час виявлення причин, що сприяли вчиненню злочину, а також коло обставин, які необхідно довести під час дослід­ження умов, які сприяли вчиненню злочину.

Новий тлумачний словник української мови дає таке визначення слова «причина»: 1. Яви­ще, яке обумовлює або породжує інше явище, мотив, приключка, притичинапроти­леж­не, наслідок. 2. Підстава, привід для яких-небудь дій, вчинків [15]. Слово «умо­ва» цей словник пояснює так: 1. Взаємна усна чи письмова домовленість про що-небудьуго­да, договір. 2. Вимога, пропозиція, які висуваються однією з сторін, що домовляються про що-небудь, а також при укладанні угоди, договору. 3. Необхідна обставина, яка робить можливим здійснення, створення, утворення чого-небудь або сприяє чомусь [16].

За своїм значенням і змістом «причини» й «умови» категорії не рівнозначні, значною мірою, у зв’язку з суспільно небезпечними діяннями, є предметом вивчення науки криміно­логії. Вчені не мають єдиного погляду на визначення і розуміння причин злочину й умов, що сприяли його вчиненню. Наприклад, В. М. Тертишник визначає причини й умови, які сприяють вчиненню злочинів як обставини об'єктивної дійсності та особливості особис­тос­ті обвинуваченого і потерпілого, які обумовили, детермінували злочин і зробили можливим його вчинення [17]. Н.Ф. Кузнєцова визначає причини й умови злочинності як систему негативних для відповідної суспільно-економічної формації та певної держави соціальних явищ, що детермінують злочинність як свій спадок [18]. На думку інших вче­них, причиною конкретного злочину необхідно вважати сукупність взаємозалежних об'єктивних обставин, що породили в особи рішучість учинити злочин (при здійсненні умисного злочину), чи такі пороки морального виховання, які дозволили йому вчинити протиправне діяння, що заподіяло шкоду суспільству з необережності [19]. Змістовна невизначеність категорій «причини» й «умови» щодо вчинення злочину ускладнює їх встановлення в процесі розслідування, а також застосування необхідних заходів для їх усунення. В. М. Кудрявцев запропонував усю сукупність причин й умов, які сприяли вчи­ненню злочину, називати обставинами, що сприяли вчиненню злочину [20]. Однак такий підхід не вирішує проблеми. Причина конкретного злочину й умови, які сприяли його вчиненню, є сукупністю взаємозалежних обставин, які породжують злочинний намір чи визначають виникнення наміру та реальну готовність особи вчинити злочин (причини), створюють фактичну можливість для реалізації мотиву в досягненні злочинного резуль­тату (умови). А тому реальним є встановлення слідчим обставин конкретного злочину й умов, які сприяли його вчиненню, які, як вважає автор, необхідно віднести до загального предмета доказування — до ст. 64 КПК. При цьому слід зробити застереження, що причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, повинні бути доведені лише за наявності можливості їх доказати. Щодо проблеми включення до предмета доказування причин та умов, які сприяють вчиненню злочину, М. С. Строгович зауважував: «По-перше, не в усіх справах слідчим та судом ці обставини можуть бути з’ясовані в усіх деталях, і робо­та з подальшого з’ясування їх може тривати у відповідних господарських, адміністра­тивних та інших організаціях на підставі повідомлення слідчого, прокурора та суду… По-друге, ми не включаємо ці обставини в головний факт тому, що всі елементи головно­го факту повинні увійти у зміст обвинувального висновку та вироку, тоді як з приводу обставин, які сприяли вчиненню злочину, слідчий робить подання, а суд виносить окрему ухвалу [21].

Як вважає В. М. Тертишник, причини й умови злочину тісно взаємопов'язані. Вони складаються із сукупності взаємодіючих між собою обставин, до яких належать: 1) особ­ливості об'єкта посягання та наявність криміногенних факторів (деліквентна поведінка жертви тощо) — 2) антисуспільна установка особистості обвинуваченого та причини її формування- 3) конкретні життєві ситуації, які у взаємодії з внутрішніми якостями особис­тості обвинуваченого спричинили злочин та сприяли його вчиненню [22]. Існує думка, що причина злочину, в свою чергу, може складатися з таких обставин: 1) антисуспільних погля­дів особи, яка вчинила злочин- 2) зовнішніх обставин, що сформували ці погляди- 3) життєвих ситуацій, які у взаємодії з позицією особи викликали злочинну дію [23]. До умов, які сприяли вчиненню злочину, як правило, належать фактори, в тому числі й недо­ліки в діяльності посадових осіб, підприємств, організацій, установ, завдяки яким особі було полегшено здійснення її злочинного наміру [24].

Отже, як підсумок, у кожній кримінальній справі слідчим повинні бути встановлені причини й умови, які сприяли вчиненню злочину. Ці обставини потрібно з’ясовувати в межах, необхідних для того, щоб визначити, чи становлять вони небезпеку і які заходи попереджувального характеру повинні бути застосовані.

Встановивши причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, слідчий вносить на адресу юридичної чи службової особи відповідне подання (ст. 23−1 КПК), що підкреслює його провідну роль як суб'єкта доказування у встановленні вказаних обставин і в ініцію­ванні вжиття заходів щодо їх усунення.

До умов, які сприяли вчиненню злочину, слід віднести фактори, у тому числі й недоліки в діяльності посадових осіб, підприємств, організацій, установ, завдяки яким особі було полегшено здійснення її злочинного наміру.

До причин, які сприяли вчиненню злочину, слід віднести комплекс обстави, до яких належать такі групи: перша — протиправні погляди, судження та світогляд особи, яка вчинила злочиндруга — обставини, що мали вирішальний вплив на формування протиза­кон­них поглядів і вчинків. Третя група поєднує конкретні ситуативні обставини повсяк­ден­ного життя, які самі по собі у взаємодії з обставинами інших груп призвели до вчинення злочину.

Межі виявлення обставин, які сприяли вчиненню злочину обмежуються конкретною кримінальною справою. Це відповідає вимогам закону, зокрема ст. 23 КПК. Також слід­чий повинен з’ясувати обставини, які сприяли вчиненню конкретного злочину, який він розслідує, а також й інші обставини, які не були причиною цього, але можуть сприяти вчиненню інших злочинів. Саме таке визначення меж з’ясування причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, відповідає завданням кримінально-процесуального законодавства і політиці держави у сфері профілактики злочинності.

Література:

1. Про комплексну програ­му профілактики злочинності на 2001;2005 роки: Указ Президента України від 25.12.2000 № 1376/2000.

2. Про організацію роботи органів досудового слідства системи Міністерства внут­рішніх справ України: Наказ МВС України від 25.12.2003 № 1600.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект закону України від 29.04.2003 № 3456.

4. Новий тлумачний словник української мови у 4-х т. / Укладачі: Василь Яременко, Оксана Сліпушко. — К., 1999. — Т. 2. — 912 с.

5. Теория доказательств в советском уголовном процессе. Часть общая. — М.: Юриди­ческая литература, 1966. — 583 с.

6. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 576 с.

7. Рахунов Р. Д. О понятии доказательства и главном факте доказывания // Советское государство и право. — 1965. — № 12. — С. 100.

8. Карнеева Л. М. Доказательства в советском уголовном процессе: Учеб. пособие. — Волгоград, 1988. — С.79.

9. Алексеев Н. С. Доказывание и его предмет в уголовном процессе // Актуальные проблемы советского государства и права в период строительства коммунизма: Сб. научн. трудов. — Л., 1967. — С. 417.

10. Каз Ц. М. Субъекты доказывания в советском уголовном процессе. — Саратов, 1968. — С. 15.

11. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. — 4-те вид. — К.: Видавництво «А.С.К.», 2003. — 1120 с. — С. 275.

12. Сахаров А. Б. О личности преступника и причинах преступности в СССР. — М.: Госюриздат, 1961. — 279 с.

13. Горский Г. Ф. Выявление и изучение причин преступности. — Воронеж: Изд-во Воронежск. ун-та, 1964. — 93 с.

14. Звирбуль В. К. Деятельность следователя по предупреждению преступлений: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — М., 1963. — С. 21.

15. Новий тлумачний словник української мови у 4-х т. / Укладачі: Василь Яременко, Оксана Сліпушко — К., 1999. — Т. 3. — 928 с.

16. Новий тлумачний словник української мови у 4-х т. / Укладачі: Василь Яременко, Оксана Сліпушко. — К., 1999. — Т. 4. — 945 с.

17. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. — 4-те вид. — К.: Видавництво «А.С.К.», 2003. — 1120 с., — С. 627.

18. Криминология: Учебник / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой и Г. М. Миньковского. — М., 1994. — С. 136.

19. Беляев Н. А., Волгарева И. В., Кропачев Н. М. и др. Криминология: Учебник / Под ред. В. В. Орехова. — Санкт-Петербург, 1992. — С. 108.

20. Кудрявцев В. Н. К вопросу об изучении причин преступности // Сов. государство и право. — 1964. — № 5. — С. 12.

21. Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. — Т.1. — М., 1968. — С. 363−365.

22. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. — 4-те вид. — К.: Видавництво «А.С.К.», 2003. — С. 627.

23. Зеленецкий В. С. Предупреждение преступлений следователем. — Харьков, 1975. — С. 11.

24. Цимбал П. В., Баулін О.В., Мигрин Г. П. Податкова міліція як орган дізнання: Навчальний посібник. — Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2001. — 179 с. — С. 60.