Карельський перешийок

Карельский перешийок

Е. А. Балашов.

1. Давня родина

Земли, які є предметом нашого розгляду, було заселено людиною ще за доби мезоліту, тобто. близько 8 тисяч літ е. Це засвідчують численні археологічні знахідки, знайдені у місцях стоянок первісної людини. У III тисячолітті е. сюди проникли зі Сходу племена, створивши неолітичні культури ямочно-гребенчатой кераміки, — мабуть, предки финноязычных народів, яких згодом і відбулася літописна корела.

Главным промислом первісного населення було рибальство, і навіть полювання. Ці заняття мали щонайменше важливого значення й у древніх фінських племен, які лише у 1 тис. н.е. стали переходити до землеробства і осілому способу життя. Природні умови були мало придатні для ведення тут сільського господарстваколом дрімуча важкопрохідна тайга, численні болота у закутку південної і центральній частині Карельського перешийка, валуни і скеліу його північній частині. Величезного праці варто було місцевих жителів перетворити ці невжитки в родючі ріллі та луки. Спочатку вимагалося звільнити з допомогою вогню (т.зв. подсечно-огневым методом) ділянки від лісу, потім розкорчувати їх, прибрати сотні й однієї тисячі рифів і після цього можна було займатися обробленням угідь. Таким древнім способом, перейнятим від слов’ян, корінні жителі перешийка іноді користувалися на початку нинішнього століття. Камені, прибрані з полів, по традиції вкладалися акуратно вздовж краю поля чи дороги отже вибудовувалася своєрідна цегляний мур, предохраняющая посіви від вытаптывания домашніми тваринами. До цього часу поблизу старих розорених сіл можна зустріти ще ці свідоцтва праці їхніх колишніх обитателей.

Вероятно, ще до приходу фінських племен в Приладожье, там жили древні саами (лопари), які згодом або асимілювалися з прибульцями, або витіснила ними на північ в Лапландію. Тема противоборств древніх саамских і карельських племен відбивається у народному епосі «Калевала «через образи казкових героїв Вяйнямейнена і Еукахайнена. У IX столітті на західному узбережжі Ладозького озера вже сформувалося окреме плем’я, яке називає себе Karjala, звідки російське Корела. Отже, племінної територією Корелы віддавна був Карельський перешийок, де у районі Кэкисалми (нинішній Приозерск) пізніше склався і центр древньої Карелії, в новгородське час іменований Корелой. І все-таки як Карельським перешийком обмежувалися землі Карелії. Ранні літописі називають Корельскою землею всю територію, де мешкали карели, тобто на захід, півночі і сходу від Ладозького озера. Згодом кордону Карелії змінювалися внаслідок розділу між територіями сусідніх держав. Перший розділ на шведську і новгородську Карелію стався в 1323 року. Надалі військове стан стало характерним явищем, по крайнього заходу, для Карельського перешийка. Протягом 7 століть державні кордону змінювалися на перешийку загалом разів у століття. Нині історичні землі Карелії також поділені між Росією і Фінляндією. Сучасним Північно-Західним кордонів Росії ледве перевищила 50, але у їх межах вже сталися величезні масштабам зміни. Насамперед, з 1944 року в Карельському перешийку й у Ладожской Карелії повністю зникло корінне населення, а нинішньої республіці Карелія, нині, проживає близько 20% етнічних карел. З іншого боку, жителі колишніх територій фінляндською Карелії та його нащадки розсіяні нині за всієї Фінляндії і її межами. Але, попри настільки значні зміни, Карелія історично все ще залишається Карелією, оскільки етнічну батьківщину карельського народу визначають зовсім на минущі міждержавні границы.

2. Між Сходом і Западом

" Первісний населення всього прибережжя Фінської затоки і Ладозького озера були фіни, які поділялися втричі галузі: Чудьблизько Чудського озера і з Нарові, водьзі сходу Чуди і ИжораНевою і Ижоре… Поширення слов’янського елемента у цієї великої землі йшло мирним шляхом: обидві національностіслов'янська та фінськийЧудь брали участь навіть разом у покликання Варягів. «.

" Списки населених пунктів Російської імперії «(т.37. XXVIII, СПб., 1862).

К VIII віці зв. е. землі, розташовані південніше берегів Неви і Ладоги, стали заселяти східні слов’янипсковські кривичі і ильменьские словене.

По-видимому, в ті часи ще було серйозних підстав до якихось територіальних суперечок хоча би за причини досить низкою густоти населення у ще не освоєних цивілізацією місцях. Життя вирувала тоді вздовж водних артерій, якими здійснювалася транспортування товарів хороших і міграція населення. Східні шляху вікінгів вели через Карельський перешийок до Великого Новгороду, і сягали аж до Константинополя. Це був знаменитий торговий шлях «із варягів у греки », поблизу якого виникали в багатьох поселення торгового люду. Поселення часто доводилося зміцнювати захисту від які відбулися нападений.

Прибалтийско-финские племена ділилися сталася на кілька гілок: суомі (Сумь), хямэ (Ємь), карели, водь, ижора, ліви, ести і вепси (Весь). Найближчими сусідами племен суомі і хямэ були шведи, карелам ж сусідами припадали новгородці, і цю обставину могло б не спричинити долю єдиного колись населення Карелії. Як шведи, і слов’яни на той час перебували, безсумнівно, більш вищому щаблі у суспільному розвиткові, ніж фінські племена, живуть тоді ще у законам родоплемінних отношений.

Выгодное становище Карелії, хутрові багатства Півночі привертали до собі увагу як Швеції, і Великого Новгорода. Зрозуміло, що обидві могутніх і конкуруючих держави прагнули підпорядкувати своєму впливу Карелію, яка до 1270-х років ще перебувала у складі ні тій, ні іншої держави. Торгові інтереси, отже, призвели до перших військових столкновений.

В 1156 року шведський король Ерік IX висадився з військом у гирлі річки Аури, що протікає у нинішнього р. Турку у Фінляндії, й підпорядкувала своєї місцевої влади місцеву народність суомі, звернувши фінських язичників в католицьку веру.

Вслед для цього в 1187 року новгородське військо, об'єднавшись з карелами і естонцями, зробило набіг на шведське поселення Сигтуна, коли колись біля сучасного Стокгольма і представляло серйозної конкуренції російської торгівлі Півночі. З свого боку шведи, що з скореними ними місцевими племенами суомі і хямэ, нерідко нападали на карельські і новгородські володіння в Приладожье. Але велися ці набіги й не так з розширення державних кордонів, яких офіційно не існувало, скільки заради наживи та грабування сусідніх територій, з другого боку були своєрідною формою боротьби за ринки збуту. Територіальні претензії з єдиною метою панування над Карелією оформилися в зв’язки Польщі з релігійним суперництвом між Візантією і Римської церквою. Остання, виборюючи сфери свого впливу, вказувала шведським єпископам і феодальної знаті шлях сходові, де язичництво поступово змінювалося православним християнством. Язичництво намагалися викоренити обидві церкви, проте католицизм застосовував, коли літописні свідоцтва, жорсткіші заходи проти невірних, ніж прихильники православ’я. Вогнем і мечем хрестили шведські місіонери язичників, частина з непокірних згоріло живцем на вогнищах, змирилися ж здобули поступово в такий спосіб нову веру.

Но і православне новгородське воїнство нерідко робив спроби поширити свій вплив західні околиці. Так було в 1227 року новгородський князь Ярослав зробив військовий похід до Фінляндії і Карелію, метою якого треба було примусове хрещення місцевого населення. Але ці заходу дедалі ж ми досягли своєї цілі й вже у 1277−78 рр. син Олександра Невського князь Дмитро Олександрович нової каральної експедицією в Карелію завершує справа свого діда і тим самим приєднує фактично «Корельскую землю «до Великого Новгороду.

Итак, до кінця XIII століття — усе прибалтийско-финские племена стають залежними від своїх могутніх сусідів: суомі і хямэвід шведів, а карели, водь, ижора, вепси і чудьвід новгородців. ХII-ХIII ст. ознаменовываются періодом трьох шведських хрестових походів сходові. Найуспішнішим них був, мабуть, останній, зроблений у 1293 року під керівництвом маршала Торкеля Кнутссона, який створив у тому року знамениту Виборзьку замок. У 1295 року шведи просунулися далі Схід до Ладожскому озера, захопивши поселення новгородських карел, що називався, як стверджує старовинне переказ, Кэкисалми. Завойовники почали будувати на острові нове зміцнення, охрестивши його Кексгольмом. Але те року новгородцям вдалося вибити шведів звідти, після чого фортеця отримала назваКорела.

3. Світ «на віки вічні «

Военное становище, тривав 30 років, закінчилося 1323 року укладанням Ореховецкого світу, який став першим офіційним мирний договір між Швецією і Великим Новгородом. Цей довгоочікуваний світ «на віки вічні «, як був такий договору, закріпили між сторонами великий князь Юрій Данилович і шведський король Магнус Еріксон. Швеція мусила все розлучитися відносини із своїми надіями володіти всієї Карелією, але «з дружби «отримало дарунок від Юрія Даниловича три, вже захоплених на той час шведами, западнокарельских цвинтаря: Яскис, Эврепя і Саволакс. Текст договору визначав першу офіційну державну новгородско-шведскую кордон так: » …а розлучення і межа: від моря ріка Сестрея, від Сестреи мох, серед моху гора, оттоле Сая-река, від Сае Сонячний камінь, від Сонячного каменю на Чермной щілини на озеро Лембо… «(Цитується за книгою «Хрестоматія з історії Карелії «Петрозаводськ, 1939 — Є. Б.) і далі йде перелік прикордонних орієнтирів до виходу Ореховецкой кордону до узбережжя Ботнического затоки. Перша північно-західна кордон давньоруського держави майже три століття розділяла Карельський перешийок в меридиональном напрямі отже західна частину його разом із Виборгом залишалася під шведським пануванням, а східна з фортецею Корелазберігалася за новгородцями. З тих давнини виявився розділеним надвоє і саме доти єдиний карельська народ, а культура його продовжувала формуватися вже близько впливом з одного боку західноєвропейського католицизму, а з іншого боку восточно-славянского православия.

По Ореховецкому світу (Іменується як за назві фортеці Горішок, закладених у 1323 року на Горіховому острові біля витоків Неви, що й уклали Ореховецкий мирний договір. — Є. Б.) дельта Неви та її береги, і навіть південна і східна частини Карельського перешийка територіально входили у складі Водской пятины Пана Великого Новгорода. Західна шведська Карелія було закрито для спільної міжнародної торгівлі. Зате новгородські карели отримали право використання прикордонних територіях шведської Карелії промислових угідь для рибальства і лову бобрів. Це зберігалося по них також верб наступні століття, до Столбовского мира.

Однако в усіх прикордонні деталі вдалося включити до цьому договорі. Шведські межевальщики, певне, ще погано знали окраїнні землі своєї країни, а тим більш неписані кордону місцевих володінь нових підданих, мабуть особливо прихильно які стосуються своїм завойовникам. Через війну острів Ретусаари (відомий нам наче острів Котлін), про який вкотре тексті договору взагалі згадувалося, відійшов фактично до новгородським владениям. Проте у ньому були пасовища, належали селянам шведської Карелії. Двоїсте тлумачення назв припливу Сестри і його основного русла, яким проходила Ореховецкая кордон, також породило згодом грунт взаємних раздоров.

4. Через низку войн

Заключенный світ все-таки опинився нестійкий, прикордонні території раз у раз переходили особисто від в руками і протягом трьох століть землі часто червонилися кров’ю як воїнів, а й мирних мешканців навколишніх сіл. Підраховано, що з період із 1323 по 1595 рік, тобто. до Тявзинского світу, між Швецією і Руссю було проведено 40 мирних переговорів. Постійні війни лягали важким тягарем на плечі місцевого населення, яку часто піддавалося спустошливим разорениям. Селянські тяготи доповнювалися ще й жорстоким голодом, викликуваним частими неврожайними роками, і смертоносними епідеміями, часом уносящими зі світу жителів цілих сіл. Але самі місцеві карельські селяни виявлялися винними в загостренні прикордонної ситуації. Так причиною безлічі прикордонних війн — у XV-XVI ст. було також ініціативи жителів прикордоння у вчиненні грабежів і розбійних нападів у своїх найближчих сусідів. Такі нападу робилися як із одного, і з іншого боку кордону. Селяни у своїй зазвичай гнали худобу, забирали майно і інвентар, тобто, ніж було на той час розжитися. Зрозуміло, що кожен такий захід негайно викликало реакцію протилежного боку. Потім у який розгорівся конфлікт доводилося втручатися військам. Через війну прикордонні околиці виявлялися повністю розореними і безлюдними. Щоб знову залучити селян до освоєння розорених сіл прикордоння владі доводилося на надання переселенцям різні пільги. У шведської Карелії одній з таких пільг було визволення з налогов.

Также були спроби усунути причину чвар з допомогою повну заміну населення прикордонних сіл. Так шведський король Густав Ваза наказав виселити колишніх цих сіл подалі від кордону, а натомість переселити туди селян із віддаленіших районів Фінляндії «не вкусившими ще розбою ». Проте ця міра успіху досягла. Умови життя і зовнішні обставини не змінилися та грабежі невдовзі відновилися вновь.

В 1570 року знову почалися війни, що з перервами тривали 25 років. Швеція боролася проти Данії, Польщі та Росії за панування на Балтиці. Росія сконцентрувала Півдні Карельського перешийка значну кількість військ, яких добряче постраждали жителі прикордонних сіл шведської Карелії і місцевість в вкотре була цілком разоренной.

В 1580 року у війні стався перелом. Головнокомандуючим шведських військ став уродженець Франції Понтус де ла Гарди. Він висунувся своїми головними силами до кордону із єдиною метою захоплення російської Карелії і Ингерманландии. Невдовзі шведи взяли фортеця Корелу, знову перейменувавши їх у Кексгольм, та був і весь Ингерманландия, то є Ижорская землю було захоплена шведськими військами. Тоді для успішного здійснення походу Росію безкультурну й швидкого пересування військ та артилерії шведи побудували нові дороги з численними інженерними спорудами через непрохідні болотисті місця. Ці споруди зафіксувалися у народній топоніміці як «мости і рови Понтуса ». Одне з таких мостів зберігся у містечку Корпикюля (від цього села не лишилося й сліду) на болоті під шаром моху, а струмку Сомерико (цей струмок протікає північніше нинішнього селища Ленінське) знайшли залишки кам’яного мосту. На північ від станції Куоккала (нині Репино) було також болото Понтуса, яке здобуло таке ім'я від того, що командувач побудував дорогу цю болото для перевезення гармат в іншу бік кордону. Після походів Понтуса російські війська неодноразово нападали на Виборзьку і Кексгольмский льони, поки 1583 р. військове протистояння не закінчилося Плюсским перемир’ям. Але нинішнє становище були влаштувати Росію… Невдовзі спалахнула війна, у яких Росії вдалося відновити стару Ореховецкую кордон в Карельському перешийку й повернути колись втрачені землі. У 1595 року уклали Тявзинский світ, яким, зокрема, було вже передбачено, щоб острів Ретусаари (Котлін) ділився надвоє між Росією і Шведо-Финляндией, якої відтоді стала належати лише західна частина острова. Але й Тявзинский світ був скоротечен…

5. Під шведської короной

Польская інтервенція змусила Василя Шуйського укласти угоду з Швецією, якої передавалася частина Карельського перешийка разом із фортецею Корела. По Выборгскому договору 1609 року вийшла нова межа між Швецією і Росія встановлювалася приблизно на усе ж лінії, через яку через кілька століть утвердилася межа між Санкт-Петербурзької губернією і Великим князівством Финляндским (див. илл. З). Починалася вона як і Ореховецкаявід гирла річки Сестри до її верховий і вниз річкою Сая (нині р. Вовча), але від середнього течії останньої кордон повертала різко Схід вгору річкою Тунгельманйоки, що тепер зветься Смородинкой, і крізь високу гряду перевалювала до озера Коскиярви (нині оз. Б. Борково), впадаючи далі за річці Коскитсанйоки (Шкірочка) до іншої річкуВийсйоки (нині р. В’юн) і далі через болото Лумисуо (нині бол. Нескориме) виходила до берега Ладозького озера.

Война, між тим, тривала. Шведське військо, дотримуючись домовленість, спочатку вийшла на допомогу Росії проти поляків, але, переконавшись у повній плутанини, влаштованій в той період Московії, відійшло тому. Проте, коли розгорілася боротьба за російський престол, шведо-финляндские війська сягнули самої Москвы.

2 березня 1611 року після шестимісячної облоги капітулював російський гарнізон фортеці Корела. Шведи просунулися далеко на південь всередину Росії і близько до зими 1617 року останньої довелося укласти важкий світ зі Швецією на селі Столбово. Відповідно до Столбовскому світу Росія втрачала весь Карельський перешийок, а й південно-західні терени аж до річки Луга. Відірвану від імені Росії південну частина колишньої Водской пятины Великого Новгорода шведи іменували Ингерманландией чи Ингрией. Сушествует гіпотеза, що це забуте нині назва своїм корінням піднімається ще до XI віці, точніше, до 1019 року, коли перша хрещений король Швеції Олаф видав свою дочка під назвою Інгігерда (в хрещенні Ганна) за новгородського князя Ярослав Мудрий. У посаг Інгігерда отримала тоді Ладогу і Ладожскую волость. Цими землях мешкало прибалтийско-финское населення, мовою якого шведське ім'я Ingegard звучало дещо інакше і свої території, підвладні Інгігердою, вони поступово почали називати Инкеринмаа, як і означає перекладу російський- «земля Інгігерди ». У російському варіанті слово Инкеринмаа чи Инкери одержало також свій власний звучанняИжора. Шведські завойовники, не які володіли місцевими фінськими мовами, додали до незрозумілого їм слову Инкеринмаа шведське «ланд «- земля. У результаті вийшло громіздке «Ингерманланд », у якому слово «земля «повторюється двічі на фінському і шведському варіантах. Пізніше до цієї конструкції додалося російське закінчення «іє «і утворилося финно-шведо-русское назва Ингерманландия, а скороченому варіантіИнгрия. Західний кордон Ингрии проходила річкою Нарва, східнапо р. Лава, південнапо р. Луга, і, нарешті, із півночі Ингрия обмежувалася рікою Сестрою. За Сестрою починалася Карелия.

Хотя, відповідно до укладеним Столбовскому договору, шведські влади не повинні були дотримуватися певні гарантії прав православного населення, якому потрібно було залишатися на завойованих шведами територіях, тим щонайменше це зобов’язання невдовзі зійшло нанівець. Зберігши формально православні цвинтарі, шведська адміністрація паралельно початку впроваджувати у яких лютеранські громади, розвитку яких активно сприяла. Позбавлена підтримки Православна Церква опинилася у вкрай стиснутому становищі. Православне населення краю, серед якого було карели, ижора і росіяни, початок поступово таємно відходити з зайнятих шведами в Росію, головним чином Бежитскую і Деревскую пятины, соціальній та Біломорську Карелію і до Онезькому озера. Загалом у XVII столітті з Ингерманландии і Приладожской Карелії пішло понад 30 тис. людина. У тому числі значну частину становили жителі Кексгольмского льону (див. илл. 4). Зрозуміло, Виборзьку льон, лютеранизированный раніше, уникнув таких міграцій. Принаймні того, як Ингрия втрачала своїх колишніх жителів, переселявшихся за межі шведського королівства, місцева влада намагалися заповнити утворений вакуум. Для цього він вони запрошені німецькі колоністи для освоєння ингерманландских земель, але німців прибуло замало, і тоді шведи почали переселяти в Ингрию карел зі східних районів Фінляндії (Саво) і з західній частині Карельського перешийка (Эврепя). Ці карели і стали початком новому етнічному освіті, — ингерманландцам чи, точніше, ингерманландским финнам.

После укладання Столбовского світу з Росією Швеція продовжувала ще вести війну з Польщею, а по тому брала участь у 30-ти літньої війні у Європі. Усе це виснажувало країни та важкою тягарем лягало на плечі підданих. До того ж Становище погіршилося обрушившимся голодом, свирепствовавшим протягом десятиліть, і навіть багаторазовими епідеміями чуми. Жителі Карельського перешийку та Ингерманландии відчували самі тягарі й поневіряння, що інші піддані шведської корони, з тією різницею, що частіше опинялись у зоні бойових дій. У 1656 року Росія оголосила війну Швеції та послала свої війська на Кексгольм. Облога Кексгольма (Корела) і Нотебурга (Горішок) успіхом не увінчалася і росіяни війська відійшли тому. Але цього походу, і навіть викликаного їм народного повстання православних карел і росіян, багато села Кексгольмского льону і Ингрии перетворилися на згарища, а жителі їх звернулися на бегство.

В XVII столітті Шведська імперія остаточно стала військовим державою із великою армією, яку редконаселенная метрополія була на змозі утримувати. Такому державі були потрібні дедалі нові війни, під час яких армія годується з допомогою грабежу чужих територій і контрибуцій. Однак у мирні періоди численна армія розоряла економіку своєї країни. На початку XVIII століття у Швеції склалося украй важкий економічне становище також і через тривалих неврожайних років, викликали жорстокий голод у сільській місцевості, який выкашивал часом цілі села. Лихо вразило найсильніше Східну Фінляндію і Карелію. Становище була настільки важким, що де-не-де навіть виникали голодні бунти. Шведським військам вдалося придушити повстання і його ватажокселянин з Куркийоки Лаурі Килаппастратили в Кексгольме. Така доля спіткала Каріна-Даниленка та однієї з його сподвижников.

6. «Велике лихоліття «

Новая війна проти Швеції, розпочата російським царем Петром 119 серпня 1700 року, стала не лише боротьбою Росії за виходу Балтийскому морю, але й боротьбою за становище Великої держави до Північної Європи. У Росії її цю війну називають Північної, тоді як у Фінляндії вона відомий також й під трохи інакшим ім'ям, а саме- «Велике лихоліття », чи буквально- «Велика злість ». Цим підкреслюється період окупації Фінляндії російськими військами, що тривав, починаючи з 1710 (захоплення Виборга), до 1721 г.

Первые удари невеликих сполук петровських військ відчули жителі Карельського перешийка восени 1701 року. Шведський місто Нотебург (бывш. Горішок) загинув у жовтні 1702 року, а травні 1703 року російських військ узяли іще одна шведський містоНиеншанц. Тоді ж розпочали закладання Петропавлівської фортеці на Янис-саари (Заячий острів). Ранньої весни цього року чотирьохтисячна російська армія втрутилася у межі шведської Карелії, де з села Липола розігралася бій, в результаті чого була майже повністю знищено котрий обіймав там оборону шведо-финляндский «Чорний полк », що складалася з 600 драгунів. Ще потужна атака петровських військ повторилася влітку 1703 года.

Осенью 1706 року велике російське військо чисельністю близько 18 тис. людина перейшло Сестра-реку і рушило до Виборгові. Чисельність Виборзького гарнізону була понад тисячу людина, облога тривала тільки 4 дня, потім раптово обстріл припинилася та російські війська ретирувалися. Мабуть, причиною цього було то, що водночас Швеція уклала світ із Польщею й Карл XII міг напасти на Росію з іншого. Також у умовах осінньої бездоріжжя постачання армії стало важким, а дії сухопутних військ без підтримки флоту виявилися малоэффективными.

Второй похід на Виборг відбувся березні 1710 року, коли російські війська під керівництвом Ф. М. Апраксина зробили льодовий похід від про. Котлін до стін Виборга. Щойно зійшов лід, туди прибув російський флот, котрий доставив потужні гармати, з допомогою яких осаждавшие розстрілювали фортечні мури з 400 метрів. Попри те що, що це атаки було відбито шведським гарнізоном, сили захисників повністю виснажилися і 13 липня командування фортеці капітулював. Обіцянка Петра I надати гарнізону фортеці свободу був виконано, і всі залишили її стіни, разом із сім'ями було взято в полон, і відправлені в Россию.

Таким ж чином було обложено російських військ під керівництвом генерала Р. У. Брюса іще одна шведський місто Кексгольм (Корела). 8 вересня 1710 року гарнізон Кексгольма капітулював. Тепер російським військам відкрили шлях у центральні райони Финляндии.

За вісім військових років жителі Карельського перешийка зазнали важкі зміни. Усі чоловіче населення воювало за шведської армії, отже, виявилося по більшу частину або у числі убитих, або у числі полонених. Тих, хто міг б служити у російському війську, але його здатний виконувати фізичну роботу, відправляли для будівництва фортифікаційних споруд й Санкт-Петербурга. Там ж ми працювали й полонені. Невські болотисті берега почали їх безіменними могилами. У деяких селах все-таки залишалося рідкісне населення, що складався головним чином, з безпомічних старих і малолітніх дітей. Невелика частина селян укривалась й у лісах в спеціально зроблених заздалегідь ямах і землянках. Ця традиція будувати укриття у разі війни у глухих місцях вкоренилася у карел з здавна і, мабуть, часто рятувала їхню відмінність від повного уничтожения.

Хотя Виборзьку і Кексгольмский льони були вже захоплено петровскими військами на початку другої десятиліття XVIII століттявійна тривала. У травні 1713 року російський флот висадив десант у Гельсінгфорса (Гельсінкі) і шведо-финляндские війська здали там своїми панівними позиціями. Або (Турку) також довелося залишити. У 1714 року вся Фінляндія виявилася захопленої російських військ. Пізніше війна перекинулася на територію Швеції. Шведи пішли шляхом укладання з Росією буде лише тоді, коли петровські війська вже погрожували захопленням Стокгольма.

Русские війська, розміщені Фінляндії, перебували в становищі окупаційної армії й місцеве населення змушений був підкоритися всі вимоги на новий режим. Не завжди ці вимоги, і засновані нові порядки припадали до душі колишнім шведським підданим. Зрештою почалася партизанська війна, заподіяла значної шкоди російським гарнізонах. Це викликало відповідні каральних заходів проти місцевого населення, котрий покривав партизанів і ще більше ускладнило внутрішню обстановку в стране.

В 1721 року Північна війна закінчилася Ништадским світом. Нова кордон Росії на Карельському перешийку встановилася північно-західніше Виборга. Вона проіснувала все-таки недовговсього 22 года.

Опирясь на підтримку Франції, Швеція оголосила війну Росії у березні 1741 року, сподіваючись здобути реванш за втрачені землі. Ця війна невдовзі закінчилася черговим поразкою Швеції та повторної окупацією Фінляндії російських військ. У результаті 1743 року за в укладанні миру м. Або (Турку) нова т.зв. Абоская кордон встановилася річкою Кюмийоки. Отже Росія просунула свої межі ще глибше до Фінляндії. Війна 1741−1743 років іменується у Фінляндії «Пикку-виха », що у перекладі російською означає «Мале лихоліття «(буквально «Мала злість »). Мабуть визначення «Мала «тут висловлює короткочасність події проти попередньої войной.

7. Донационное землевладение

После Північної війни Карельський перешийок став Виборзької провінцією Санкт-Петербурзької губернії, та був і Виборзької губернією. Ще за часів Північної війни Петро на подяку за ратні заслуги роздаровував захоплені військами землі своїм наближеним і воєначальникам. Ця практика тривала й у мирне час. Коли Карельський перешийок був у складі Російської імперії, то старе административно-церковное розподіл на волості і парафії зберігалося без змін. Багато волості або частини волостей було передано до ролі дарчих (чи донационных) земель російським вельможам, що згодом влаштували ними свої маєтку. Селяни, мешканці них, автоматично перейшли у власність російських поміщиків. Спочатку донационные землі, як і довколишні селяни, мало турбували своїх нових власників, що й так вже мали власні влаштовані маєтки і садиби у районах Росії. Тому поміщики спочатку рідко навідувалися до своєї нові володіння і ділами на місцях розпоряджався зазвичай призначений при цьому управляючийфогт. Але коли його на зміну старим поміщикам прийшли їхні діти й онукиситуація змінилася. На Карельському перешийку почали з’являтися їх садиби і тепер карельські і фінські селяни вже постійно знаходилися під пильним оком російського пана. Кріпосницькі порядки, панівні у Росії, помалу стали поширюватися і ці області. Звиклі до європейських свобод селяни Карельського перешийка, колишні шведські піддані, сприйняли ці нововведення, зрозуміло, без особливої радість і намагалися, як могли, надавати пасивне опір кожному притеснению із боку поміщиків. Відтепер всім селянам ставилося обов’язок платити оброк, або працювати на панщині. Проте поміщик мав право замінити на власний розсуд все селянські оброки відпрацюванням на панщині. Оскільки останній засіб остаточно закабаляла працівника, те вона й використовувалася практично повсюдно. Робочий день починався зі сходом сонця і закінчувався з його заходом. Фізичні покарання застосовувалися часто-густо. Майже у кожному селі були спеціальні місця для проведення екзекуцій. Зазвичай вони виконувалися з допомогою батога чи вербових прутів, змочених в солоною воді. Такі виховні заходи часто залишали на тілі жертву важкі каліцтва протягом усього життя, інколи ж бували й смертельні результати. Пам’ять про те далеких часи проявилася й у місцевої топоніміці, яка, як відомо, в 1948;49 рр. піддалася тотальної ліквідації і збереглася хіба що фахівцям-філологам на старих довоєнних картах. Так, на Карельському перешийку кілька пагорбів, які називалися Орьянмяки («Холм раба »). Очевидно, колись і стояли стовпи, яких прив’язували винних селян, чи хати, де містилися невільники. Селяни перешийка намагалися опиратися крепостническим порядків, закликаючи до судочинства, що часто зумовлювало протилежних результатів. З цієї боротьби поміщик завжди виходив переможцем. На користь останнього у селян зазвичай вилучалися кращі орні землі, у яких цим самим селянам доводилося відпрацьовувати панщину. Крім іншого обов’язок селян входило зміст у своїх будинках російських солдатів у ролі постояльців. Хоча офіційно селяни були від годівлі цих постояльців, тим щонайменше, вони мусили робити це частенько. Щоправда, через 20 років у тих галузях Фінляндії, що відійшли до Росії після 1743 року, було побудовано казарми і росіяни війська перемістилися туда.

Во багатьох місцях й лісові угіддя стали також недоступними місцевих жителів, оскільки заготівлю деревини і вартість будівельних матеріалів на них можна було робити лише з дозволу господаря. Самовільна рубання прирівнювалася до розкраданню і суворо карала. Величезні лісові масиви належали Сестрорецкому збройового заводу та охороні їх здійснювали козачі патрулі. Один із розпоряджень керівництва заводу навіть забороняло будь-які самовільні переїзди селян з територій, підлеглих заводу, без особливого дозволу. Отже, жителі колишньої шведської Карелії поступово виявилися на становищі крепостных.

8. Підкорення Финляндии

Новой спробою Швеції повернути втрачені финляндские землі стала війна 1788−1790 рр., розпочата проти Росії Густавом III. Обидві воюючі боку, як шведська, і російська, понесли у цій війні значних збитків, але зміни існували кордонів ці події не привели. Разом про те, це викликало виникнення серед шведо-финляндской армії змови проти реваншистських ідей Густава III. Частина офіцерів, серед яких неможливо було багато і уродженців Фінляндії, усвідомлюючи, що нескінченні війни з Росією крім розбою, грабежу, насильства, й злиднів. щось приносять народу, звернулися із таємним посланням до імператриці Катерині II, у якому утримувалося пропозицію до припинення війни" та тонкий натяк до можливості відділення Фінляндії від Швеції. А ще пропозицію дали вельми ухильну відповідь відповідь. Невдовзі Аньяльский змова (Називається як за містечка Аньяла, де дислокувалися військові частини змовників. — Є. Б.) викрили, організатори арештовано і покарані, крім, яким вдалося перебігти на російську сторону.

Интересы світової політики надали рішуче впливом геть подальший розвиток русско-шведских відносин. У 1805 року Швеція приєдналася до Третьої коаліції, яка виступила проти Наполеона. Прагнення останнього ізолювати Англію з допомогою континентальної блокади від союзників, у тому числі був і Швеція, виразилося угодою між французьким і російською імператорами, підписану Тільзіті в 1807 року. У певному сенсі Фінляндія виявилася приманкою для Росії, з допомогою якої Наполеон підштовхнув Олександра до війни зі Швецией.

Война, початок 1808 року, з перших бойових операцій склалася на користь шведів. Російським військам порівняно легко вдалося зайняти всю Південну Фінляндію, навіть Аландські острови Фіджі і Готланд. Потім без бою капітулювала фортеця Свеаборг. До 1809 року Фінляндія була знову повністю окупована російськими військами. Подальші воєнних дій відбувалися вже в шведської території. У той час у завойованій Фінляндії починається народне опір, яка в партизанську війну. Становище загрожувало перейти в критичне, і цю обставину змусило Олександра вдатися до компроміс в фінляндському питанні. За півроку до замирення, у березні 1809 року російський імператор скликав сейм у місті Борго, у якому була підписана «Велика хартія ». Тим самим було цар гарантував країні визнання її Конституції і релігії. Після цього є всі стану Фінляндії присягнули на вірність Великому князю Финляндскому.

17 вересня 1809 року Швеції довелося на укладання з Росією, що й було скріплене договором м. Фридрихсгамне (Хамина). Фінляндія була прилучена до Російської імперії, отримавши зовсім особливий державно-правової лад, відповідальний духові та поглядам її населення. Цей порядок, безперечно, Фінляндія успадкувала від Швеції, що надала політичні права своєї східної провінції ще 1362 р., а титул Великого князівства Фінляндія отримало 1581 р. на вшанування перемоги шведського воєначальника Понтуса де ла Гарди і приєднання Кексгольмского округу. Тривале шведське панування справила значний вплив в розвитку Фінляндії, для культури її народу цілому. Аж по 1863 р. у Фінляндії зберігався пріоритет шведського мови, у якому бажала говорити вся фінська аристократия.

9. Фінляндська автономия

Согласно букві Закону монаршої волі фінляндському народу було гарантовано «особлива конституція », «особливе вище уряд «- Сейм, «особливе фінляндське громадянство «і «певна територія ». Завдяки своєму особливому становищу Фінляндія могла мати власну грошову одиницю і національну гвардію (Гвардійський Фінський стрілецький батальон), на основі якої в 1878 року була створена та фінський армія з країн батальйонів. Такі привілеї поступово почали викликати дратує великодержавної російської бюрократії. Прагненням урізати «зайві «свободи фінів диктувалася її політика межі ХХ століття. Особливо гостро виражалися розбіжності російського самодержавства і фінляндською автономії в районах Карельського перешейка.

Еще в 1811 року за вказівкою Олександра Виборзька губернія повернули у складі автономного Великого князівства Фінляндського. Про цю подію принесло значне полегшення становищу місцевих селян, хоча й виправила повністю все несвободи російського спосіб життя. Але безроздільному панування російських поміщиків на Карельському перешийку все-таки настав край. Їх права були кілька ограничены.

Прежде всього нове становище не влаштувало управління Сестрорецкого збройового заводу, що позбавляється як дармовий робочої сили в, а й головних лісових угідь волості КивеннапаЛиндуловских лісів. Ця обставина породило умонастроїв російських господарів ідею відділення волості Кивеннапа від автономної Фінляндії і приєднання її до Санкт-Петербурзької губернії. Проти такої передачі негайно виступили всі жителі Кивеннапы, надіславши на столицю делегацію з проханням залишити волость у Фінляндії. Проте рішення з цього питання прийняти усі ж ми встигли, оскільки у 1825 року помер Олек-сандр І, і йдеться відсунулося на задній план.

Уже за рік новий монарх Микола І видав маніфест, яким все донационные землі було оголошено власністю російських панів. Корінні жителі отримали можливість у десятьох літній термін укласти відносини із своїми господарями договору оренди, або залишити землі назавжди. Після такої рішення питання відділенні Кивеннапы був снят.

Когда в 1812 року Карельський перешийок возз'єднався з іншою Фінляндією, тодішній виборзький губернатор Карл Шернваль висловив ідею викуп донационных земель у російських власників, аби потім фінські селяни змогли поступово викупити їхні вже у фінського держави. Під той час серед російських поміщиків були бажаючі продати свої землі, до такого рішення також схилявся і цар Олек-сандр І. Але в Фінляндії нема тоді цього досить грошових коштів. У 1863 року фінляндський сейм прийняв рішення взяти позичку один мільйон марок для викупу донационных земель, хоча остаточно це рішення перейшло лише сили лише в 1867 року. Державу ж надала можливість фінським селянам викуповувати землі у власність протягом 39 років. Кошти, які сплатило фінляндське держава російським власникам їх попередникам, котрий одержав свого часу землі задарма, були дуже обтяжливі для економіки Фінляндії. Ця ціна, виплачена селянами за їхню колись і отбираемую потім них шматок на кусень землю, спричинила занепад сільського господарства на Карельському перешийку. економічний розвиток регіону в другої половини ХІХ століття перебувало на рівні, що у попередньому столітті. Скотарство було так мало розвинене, що «навряд чи можна говорити про нього як галузь сільського господарства «- висловився хоча б Карл Шернваль про тваринництві всієї Виборзької губернії за станом першу половину ХІХ століття. Сіно не обробляли, а лише збирали з природних лук, заплав річок, полян, прибережних очеретів. Ресурси молочарства залишали бажати кращого: корівники були маленькими і темними, молоко очищали процеживанием через ялівцеві гілки, за коровами був належного догляду. Набагато краще містили коней. Їх годували сіном, тоді як коровам давали листяний корм й наступну чверть сіна. Поголів'я худоби було невелика, до того що ж лісові хижаки постійно зменшували його. Адже відстріл хижого звіра був повсюдно заборонено, як і самовільна рубання дерев. Вовки і ведмеді почувалися у повній безпеці, забираючись іноді навіть в корівники. Між тим, у 1840-х роках здобиччю лісових хижаків стало дуже багато дітей, що сама генерал-губернатор втрутився й навіть організував у волості Кивеннапа цькування вовків з допомогою роти литовських стрілків. Винагороду кожного вбитого звіра зросла, та поступово хижаки стали исчезать.

Поскольку землеробство і скотарство в районах Карельського перешийка перебував у XVIII-XIX ст. за примітивному рівні, то місцеві жителі намагалися знайти собі інші гроші на прожиття. Близькість російської столиціСанкт-Петербурга до прикордонним волостях Фінляндії дозволяла їхніх жителів вести активну торгівлю виробленими в селі продуктами. Олія, молоко, м’ясо, худобу, ягоди, предмети кустарного виробництваусе це користувалося попитом петербуржцям. Широко використовувані фрахтові гужевые перевезення давали роботу багатьом місцевим візникам, У важкі часи неврожаю селяни Карельського перешийка мали змогу закуповувати збіжжя у Санкт-Петербурзі і відчувати голоду, з яких було добре знають селяни віддаленіших повітів. Багато фінські селяни йшли на заробітки в Санкт-Петербург і найчастіше обгрунтовувалися там на постійне проживання. Проте після жовтневих подій 1917 року чимало їх повернулися знову на рідні места.

10. Петербуржці і финны

Железная дорога, яка пов’язала фінський містечко Риихимяки з Санкт-Петербургом, значно вплинула подальшу долю Карельського перешийка. Російське уряд був дуже зацікавлений у будівництві цієї магістралі, оскільки передбачалося, що цей шлях ще більше прив’яже Фінляндію до Російської імперії. Будівельні і експлуатаційні роботи з Фінляндської залізниці, зокрема й ділянку, розташований російській не стоїть осторонь Санкт-Петербурга до Белоострова, здійснювало фінляндське держава. Росія також запропонувала значні грошові субсидії для будівництва цій залізній дороги. У період з 1868 по 1870 рік спорудженні магістралі працювали 11 900 фінських робочих. Тоді у Фінляндії був сильний голод, і з усіх кінців країни на Карельський перешийок стікалося безліч народу пошуках праці та хліба. Навіть разгоревшаяся страшна епідемія черевного тифу, уносившая тисячі життів, не призвела до дефіциту робочої сили в. Фіни, строившие цю залізницю, в здебільшого згодом облаштувалися відразу ж у селах, що виникли поблизу нових станцій. На експлуатації залізниці працювали близько 1500 фінів, які були основний відсоток працюючих до паровозних бригад. Уся залізнична інфраструктура, зокрема будівлі вокзалів, будувалася за типовими проектами фінських інженерів і архітекторів. Велику популярність отримав фінський архітектор Бруно Гранхольм, вишикував вокзали в Терийоки (нині Зеленогорcк) й у Раяйоки (в часи війни ця станція піддалася повного знищення і більше не відновлювалася). У цих чудових будинках запечатлился стиль національного романтизму разом із карельськими мотивами.

Строительство залізниці РиихимякиСанкт-Петербург, що протягнулась крізь усе Карельський перешийок, стало потужним чинником, що перетворило землі в дачну зону для забезпечених верств петербурзького суспільства. Жителі столиці отримали прекрасну можливість у лічені години добиратися з душного центру міста на просочені свіжим морським повітрям піщані пляжі Фінської затоки. Вже з кінця минулого століття тут почали з’являтися перші вілли російських дипломатів і високопоставлених державотворців. Невдовзі дешевші ділянки узбережжя стали забудовувати своїми дачами і городяни середнього достатку. Безліч дачників бідніші воліло користуватися послугами місцевого населення, охоче котрі здають у найми свої місця на період. Нерідко самим господарям доводилося жити у цей час у лазнях, сараях чи у времянках, надаючи кращі економічні умови проживання своїм літнім гостям. Введення приміщень у найми швидко набула характеру особливого промислу для місцевого населення. Багатим російським домовласникам також був і обслугакухарі, пралі, майстрів, покоївки, двірники. Місцеві жителі дуже прикордонних сіл поступово почали відвикати від важкого селянської праці і переходити більш легкі хліба, займаючись обслуговуванням російських панів з Санкт-Петербурга. Особливо великий дохід по доти приносили извозчичьи пасажирські перевезення санкт-петербурзьких дачників від залізничних станцій до літнім квартирах та назад. Цілі кавалькади пролеток і тарантасов постійно чергували у станцій, чекаючи пасажирів із підхожих поїздів. Процесія візників, слідувала від станції відносини із своїми сідоками, часом розтягувалася сталася на кілька кілометрів дорогами, провідним до узбережжя. Пасажирські перевезення залізниці від Санкт-Петербурга до Терийоки і навпаки вже у часи обслуговувало 20 пар поїздів. Тільки дачах селища Терийоки мешкало на початку більш 5000 петербуржців, які щоранку їхали до столиці працювати, а ввечері поверталися обратно.

Расширенное дачне побудову прикордонних фінських селах невдовзі перетворилася на справжнє завоювання Карельського перешийка петербуржцями. Корінні жителі швидко опинилися у чисельній меншості, яке зайняте здебільшого обслуговуванні багатих панів. Продавати свій край чинився набагато вигідніше, ніж працювати у ньому. Отже, або багато ділянок, які належали раніше карельському населенню, поступово перекочували до рук приїжджих із Санкт-Петербурга. У першу чергу селяни намагалися продавати непридатні до обробленню територіїпіщані вересковые галявини, у яких будувалися розкішні різьблені дачі, схожі на палаци королів. Навколо нових хором розбивалися прекрасні парки з фонтанами і скульптурами в романтичному стилі. Заможні господарі не шкодували грошей на високохудожній декоративне оздоблення своїх дачних резиденцій, де часом проводили як свій вільний час, а й жили там постійно. Першим помітив і гідно оцінив краси прибережній місцевості житель Санкт-Петербурга державний радник Рафаель фон Гартман, який побудував на Терийоки свою розкішну дачувіллу Аліса. Особливої вишуканістю відрізнялися чудові російські дачі такі як «Замок Арфа «в Келломяки, дача Сахарова в Терийоки, садиба Орловського в Тюрисевя (нині Ушково). Дуже скромними оселями здавалися тоді як ними вдома місцевих карельських селян, ютившиеся неподалік. (Цікаво зазначити, що коли і взимку 1939;40 рр. частини Червоною Армією захоплювали вцілілі фінські селища, в яких збереглися старовинні російські дачі та вілли, то політруки не пропускали випадку щодо пропагандистської роботи серед особового складу. Вказуючи на розкішні особняки, вони примовляли: «У цьому, товариші червоноармійці, було давання Маннергейма ». Маннергейм олицетворялся тоді з головним фінським буржуєм, неймовірно обогатившимся на крові робітничого класу. Так поступово побрехеньки политруков перекочували й у голови переселившихся після закінчення війни на завойовані землі радянських громадян, нащадки до цього часу впевнені у існування якихось міфічних «дач Маннергейма «хіба що у кожному селищі перешийка. Тоді як ніяких дач барон До. Р. Маннергейм на території Карельського перешийка ніколи у відсутності, хоча часом і відпочивав у своєї родички Марі Прокопэ. — Є. Б.) Поступово прикордонні землі Фінляндії бо так руссифицировались, що фіни, приїжджали сюди з центральних районів країни, часто вже не зрозуміти своїх родичів без додаткових роз’ясненьдуже багато російських слів вже встигло ввійти у ужиток місцевого карельського діалекту. Повсюдно почали з’являтися нові православні церкви, кількість яких навіть перевищила кількість фінських лютеранських храмівособливо у волостях Уусикиркко, Терийоки і Кивеннапа. Також вводилися російські школи для дачного населення, а переважне право для придбання земель на Карельському перешийку фактично набули російські подданные.

В довершенні лише у 1911 року російський Рада міністрів несподівано оголосив своє рішення відокремити від Фінляндії дві її прикордонні волостіКивеннапу і Уусикиркко і передати їх Санкт-Петербурзької губернії. Це негайно викликало бурхливу хвилю протестів із боку корінного місцевого населення, національне свідомість якого до тих часів ще перебував у повної відчуженості від України всього того що відбувається на Батьківщині. Стали влаштовуватися мітинги протесту, у яких були зібрані десятки тисяч підписів під Адресою, згодом поданих у Сенат надання російському самодержцю. З боку російських влад цього звернення народу Фінляндії жодної реакції ніякої, проте дійсною передачі навряд чи відбулося через розпочатої невдовзі Першої світової войны.

Эта війна взагалі внесла значні корективи у життя населення Карельського перешийка. Насамперед зник потік дачників з Санкт-Петербурга. Навпаки, багато петербуржці відразу ж потрапляє залишили ці місця, що здавалися їм небезпечними через можливої висадки морського десанту узбережжя Фінської затоки. Військове час не дозволяло росіянам блаженствувати на золотих пляжах Фінляндії, гаманці їх швидко спорожніли, чудові особняки знелюдніли, обслуга зникла, парки, позбавлені догляду, почали заростати, вдома старіли. У стані містилися лише ті маєтку, у яких російські господарі залишалися жити постійно. Коли 1917 року Фінляндія здобула незалежність й остаточно завоювала цього права внаслідок громадянську війну 1918 рокукордон зі Радянської Росією повністю закрита, і без господарів колишні російські маєтку поступово перейшли у власність фінляндського держави. Чимало з цих будинків були пізніше розібрані і перевезені у центральні райони Фінляндії, що у деякій мірі вберегло ці будівлі від знищення в період воєнного лихоліття і повоєнного «освоєння ». Лише поодинокі колишні російські дачі дивом збереглися до нашого часу, проте без належного догляду та уваги дні їхнє співчуття також, на жаль, полічені. Більше довговічні кам’яні будинку збереглися набагато краще хотілося б сподіватися, що ми вже довго зможемо милуватися їх архитектурой.

Хотя багато дачники залишили Фінляндію у важкі для Росії часи історичних змін, все-таки деякі російські сім'ї віддали перевагу залишитися у своїх фінських дачах, ніж жити у більшовицької Росії. У тому числі був великого русского художник І. Є. Рєпін, дача якого була Куоккала (нині Репино). Цим російським довелося, звісно, на початковому етапі змиритися зі своєю новим становищем національної меншини, причому багато російські школи було закрито, і зв’язку з російської культурою тоді було дуже обмежена. Багатьом російським довелося також розпочати вивчення фінською мовою, позаяк нині вони у іншій мовній середовищі. Але перебудовуватися нового лад довелося як російським, що у Фінляндії. Місцеві селяни виявилися також у інших умовах, ніж раніше. Адже з закриттям кордону з Росією повністю перервалася зв’язку з Петроградом і відпала потреба в обслуговуванні пітерських дачників. Цілі галузі виявилися непотрібними цих умовах. Тепер місцеві прикордонних районів мали з категорії обслуговуючого персоналу перейти до категорії виробників, тобто знову зайнятися нелегким сільськогосподарським виробництвом. Багатьом ламка була надзвичайно болючої. Легкі гроші, перепадавшие від росіян панів, залишилися лише спогадах, і тепер треба було добувати гроші на прожиття важкою працею на ріллі. Деякі досі продовжували сподіватися, що кордон відкриється знову й чекали «у моря погоди ». Але час змусило та його розпочати соху і час розпочинати обробляти нові участки.

11. Від автономії до независимости

Как вже згадувалося, надане Олександром Першим Фінляндії «особливе «становище, різко відрізняє його від інших національних околиць імперії, не влаштовувало тих росіян монархів, які відрізнялися симпатіями до інородців. Після ліберальними поступками Олександра ІІ, внаслідок чого був скликаний Сейм, зрівняний у правах фінський мову разом із шведським, створена національна армія, Фінляндія відчула зворотний тенденцію із боку російської держави. Вже у лютому 1899 року було видано царський маніфест, ліквідував конституційне право фінів на самоврядування. У 1901 року розпущена фінська національна гвардія, почалася відверта політика руссификации. Усе це викликало вибух націоналістичних антиросійських настроїв на фінському світі початку й сприяло зростанню опозиційних настроїв на Фінляндії. Після революції 1905 року настала деяка перепочинок і царизм було схилився до реформ, відновивши колишні финляндские свободи. Однак було лише короткий затишшя перед боєм. У 1910 року фінський парламент був знову позбавлений права вирішувати питання самоврядування. Нині це справу взялася російська Державна Дума і Раду міністрів. Серед перших рішень цих владних структур став закону про рівних цивільних правах російських письменників у Фінляндії і її свободи слова. Невдоволеним було дозволили відбувати свій термін на каторзі чи Сибири.

Стремление фінів до незалежності підігрівалося великодержавним і часто, шовіністичними настроями деяких державних чиновників на російському уряді, особливо по тому, як Державна Дума винесла свій вердикт свобод автономного князівства, що вилився словами: «Фініш Фінляндії «. Через війну спроби самодержавства урізати громадянські свободи і право фінського народу призводили до зворотномуФінляндія ставала набік тих сил, які прагнули знищити саме російське самодержавство. Усі опозиційні партії, й у першу чергу партія російських більшовиків, знаходили у Фінляндії надійного заступника своїм далекосяжних планам. Загалом у тридцяти верст царських покоїв лідери партії проводили свої конференції майже ризикуючи бути арестованными.

После лютневої революції 1917 року. Фінляндія порушила питання перед Тимчасовим урядом про вихід із складу Російської імперії. Проте Керенський відтягував як могла розгляд цього питання, оскільки його противником ідеї відділення Фінляндії. Однак падіння Тимчасового уряду було скликаний фінляндський Сейм, який 6 грудня 1917 року, оголосив Фінляндію незалежним державою. Залишалося лише цього факту визнати Росії. Проголошений У. І. Леніним Декрет на право націй самовизначення не залишав більшовикам жодного шансу на ухилення від фінляндського питання. 31 грудня цього року Рада Народних Комісарів визнав де-юре незалежність Фінляндії. Вожді пролетаріату були безумовно впевнені у швидкої і неминучої перемоги світової революції, яка, зрозуміло, мала стерти будь-які риси між державами. У цьому плані на Фінляндію покладалися великі надії, збутися що у остаточному підсумку усе було не суждено.

27 січня 1918 року у Фінляндії почався страйк робочих, переросла в збройне повстання. Він був підтримане найбіднішими верствами фінського нашого суспільства та певної частини російських солдатів та матросів, які у той час у Фінляндії на складі військових гарнізонів, розквартированих у містах країни. Невдовзі всього півдня Фінляндії було охоплено пожежею громадянську війну. Над Виборгом і Гельсінкі майоріли червоні прапори, а законному уряду країни довелося терміново евакуюватися на північний захід у місто Ваза. У у відповідь червону експансію, створення Ради Народних Уповноважених і проголошення Фінляндії Соціалістичної Робочої Республікою уряд Свинхувуда доручило тоді відставному генералу російської армії, Георгієвському кавалерові, барону Маннергейму очолити народне ополчення, яка полягає головним чином із селян. Кістяком новостворюваної фінської армії став який повернувся в Німеччині батальйон фінських єгерів, що проходили там вишкіл. Війна йшла під гаслом Визвольної, оскільки вважалося, що порятунок Фінляндії від червоних є одночасно остаточним звільненням країни від російської панування й військової присутності. На останньому етапі війни у Ханко висадилася навіть німецька дивізія фон дер Гольця, яка вибила червоних з Гельсінкі. На півночі фінам допомагала шведська добровольча «Чорна бригада «Ялмарсона. До травня 1918 року загони фінської Червоної Гвардії було розбито, які залишки бігли в Радянську Росію. У боях загинуло близько 4000 червоних фінів і 1000 білих, розстріляно 8000 людина й у концтаборах померли від голоду 12 000 червоних. Кілька сотень російських було також схоплені і страчені. У цьому громадянської війни у Фінляндії була закончена.

В 1919 року у прикордонних районах в Радянській Росії спалахнуло повстання ингерманландских і карельських селян проти більшовизму і поза приєднання до Фінляндії, яке таки було придушене на більшої території загонами червоних. Отже військове протистояння між Радянської Росією і політично незалежної Фінляндією закінчилася лише до 1920 року, як між цими державами уклали Тартусский (Юр'ївський) мирний договор.

При цьому боку домовилися, що советско-финляндская кордон відповідатиме колишньої кордоні Великого князівства Фінляндського. (Цими переговорах стояв і питання про перенос кордонів північніше Петрограда за форт Інв. Ще 1918 р. прокомуністичне уряд самопроголошеної «Фінляндської Соціалістичної Робочої республіки «пішло в такі поступки на користь Радянської Росії. Однак у 1920 р. більшовики мали справа вже із зовсім іншим урядом, яке жорстко обстоювала інтереси своєї країни й негайно відкидало всілякі пропозиції радянської дипломатії про перенос лінію кордону від р. Сестри.- Є. Б.) Одночасно радянське керівництво повернуло Фінляндії старий борг царського уряду, який ще 1864 року передати райони Печенги (Петсамо) за відступлені Росії землі села Куоккала. Петсамо стало частиною Фінляндії на 1920 року. Фінляндія виконала ще й умова радянської боку, вивівши свої війська з прикордонних районів Радянської Карелії, де їх підтримували селянське повстання проти большевизма.

12. По ту бік Сестры

1920;е роки стали для фінляндського прикордоння початком значного піднесення та прогресу землеробства. Орні площі розширювалися переважно по рахунок лісових угідь. Почалася також меліорація боліт з єдиною метою перетворення на орні земли.

С 1920 по 1937 рік у волості Кивеннапа площа оброблюваних полів збільшилася приблизно 2000 га, що становить 52% приросту від обсягу сільгоспугідь. Грунт і клімат дуже підходили для обробітку зернових культур, особливо пшениці, а також картоплі. Среднеплодоносные легкообрабатываемые грунту, рясне кількість річних опадів, тепле літо і довга осінь вигідно відрізняло цю місцевість з інших районів Південної Карелії. Важливою галуззю сільськогосподарського виробництва було тваринництво. Відхід за живіт! 1ыми значно поліпшився, багато уваги приділялося питанням селекції. У 1937 року побудоване тваринницьке инспекционное суспільство, оказавшее велику допомогу сільським трудівникам. Волость Кивеннапа займала провідні позиції з свинарстві, поступаючись першість лише знаменитої свинарській волості Саккола (нині Громово), що була відома в всієї Фінляндії. Продукція сільського господарства, особливо мясомолочная, вирушала тепер цілком і повністю лише у напрямі Центральної Фінляндії, оскільки дороги, провідні позиції у Петроград, було відрізано границей.

Пограничный режим був у часи суворі. Береги річки Сестри затягли рядами колючого дроту, здебільшого від в Радянській Росії. Усі мости через річку було висаджено крім єдиного залізничного мосту у станції Бєлоостров, яким здійснювалися все залізничні перевезення між Фінляндією та СРСР. Попри посилену охорону кордону по обидва боки певна частина місцевого населення продовжувала займатися контрабандою, тому на додаток до митному персоналу на фінляндською боці Карельського перешийка було засновано митна поліцейська служба під назвою «Прикордонна стража Перешийка ». У 1936 року стала постійно діючої і здобула він все митні функції. Прикордонна стража була розподілено уздовж усієї кордону, проживаючи у прикордонних селах і беручи участь активно публікується в сільського життя. Силами прикордонних застав часто проводилися спортивні змагання, зазвичай по лижним гонок і стрільбі. Фізичною підготовки й витривалості фіни надавали особливого значення. Спортивні молодіжні суспільства виникли майже кожному селі Карельського перешийка. Їх об'єднували центральні союзи спортивних товариств волостей. У Кивеннапе, наприклад, було спортивне суспільство «Укко », в Уусикиркко- «Тэрявя », заснований ще 1902 року, в Терийоки було кілька спортивних товариств, які неодноразово змінювали свої названия.

Для навчання невідомих молодих дівчат домоведенню повсюдно створювалися відділення жіночого суспільства «Мартта ». На 1917 року у Терийоки виникло відділення Союзу жінок Финляндии. Эти організації прагнули з допомогою курсів, лекцій, виставок та інші методів виховати умілих господинь виростити з покоління роботящих, активних людей.

В Фінляндії і, зрозуміло, на Карельському перешийку були ще й скаутські організації, почали своєї діяльності вже у 1910;1911 годах.

В 1899 року у волості Кивеннапа селяни заснували суспільство хліборобів. Ще 1910 року вона організувало першу сільськогосподарську виставку, де багатосторонньо були подані досягнення сільськогосподарського виробництва волости.

Во другий половині ХІХ століття у Фінляндії почали грунтуватися народні школи. Мережа їх постійно збільшувалася, і до кінця 1930;х нинішнього століття, у більшості сіл Карельського перешийка були свої народні школи, давали 7-летнее освіту. Просвітницька діяльність розгорталася й у створюваних повсюдно молодіжних суспільствах. На початку своєї діяльності ці суспільства засновували у різних селах хати-читальні, курси на ліквідацію неграмотності, пісенні хори, постановочні студії, і навіть проводили різноманітні спортивні заходи. Велику допомогу молодіжні суспільства надали розвитку бібліотечного справи. Перше бібліотечне суспільство виникла Фінляндії на 1922 року. Кошти на купівлю книжок отримували зазвичай від проведення культурно-масових заходів, які організовувалися молодіжними товариствами. Усі громадські організації, і навіть просвітницькі установи мали власних осель, побудовані з допомогою і кошти жителів тих сіл, де їх розташовувалися. Власні будинку мали ще й відділення Союзу Робітників Финляндии.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.