Історичний досвід становлення української моделі гендерного паритету

ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОДЕЛІ ГЕНДЕРНОГО ПАРИТЕТУ

В.В. Черняхівська,

аспірант кафедри державного управління філософського факультету,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка м. Київ

THE HISTORICAL EXPERIENCE OF BECOMING UKRAINIAN MODEL OF GENDER PARITY

V. Chernyahivska

Стаття присвячена дослідженню динаміки процесу історичного становлення соціальної і правової рівності між чоловіками та жінками в політичній, державній та самоврядній сфері від минувшини до сьогодення. Розглянуто правове становище жінки в Руській державі, Великому князівстві Литовському, Українській гетьманській державі, українських губерніях Російської імперії та радянській Україні. Наведено періодизацію еволюції української моделі гендерного паритету. Проаналізовано комплекс вжитих заходів, що сприяли настанню позитивних наслідків на шляху досягнення гендерної рівності як у суспільному житті загалом, так і в державному управлінні зокрема. Виявлено чинники які перешкоджали втіленню паритетної демократії між чоловіками та жінками. Вказано на роль християнської ідеології в формуванні суспільної свідомості щодо ролі жінки.

Ключові слова: статус жінки, гендерна рівність, стереотип, соціальна свідомість, рівноправність, управління, гендерний паритет.

The article investigates the dynamics of the process of historical development social and legal equality between men and women in the political, national and local sphere from the past to the present. Considered the legal status of women in the Russian state, the Grand Duchy of Lithuania, Ukrainian Hetman state, ukrainian provinces of the Russian Empire and the Soviet Ukraine. An evolution of periodization models Ukrainian gender parity. The artide analizes complex undertaken activities that contributed to the onset of positive effects on achieving gender equality in public life as a whole and in public administration in particular. The author found factors that impede parity democracy between women and men. Specified the role of Christian ideology in shaping public awareness about the role of women.

Keywords: the status of women, gender equality, stereotypes, social consciousness, equality, governance, gender parity.

Стан гендерної проблематики як у вітчизняному просторі так і у сьогодненні є цікавим для широкого кола дослідників, з вітчизняних слід виокремити Т. В. Бендас, О.А. Вороніна, А. Волобуєва, І.С. Кон, І.С. Клецина, Д. Н. Остапенко, О. Пода, Н. Сидоренко, Т. Старченко які бачать переоцінку «гендерних» цінностей в сучасному суспільному житті держави. В даний час гендерні дослідження широко проводяться в усьому світі, такими вченими як Ф. Л. Джеймс, К. Хорні, К. Уест, С. Фаррел, Т. С. Баранова, Ю.Є. Альошина.

Для детального дослідження вітчизняної гендерної рівності в історичному аспекті необхідно визначитись з періодизацією. Цей процес ми поділяємо на такі етапи (залежно від форм державного правління в Україні протягом століть): а) ранньофеодальний; б) станово — представницький; в) імперський; г) національно — республіканський; д) радянський; е) сучасний в умовах незалежної України.

У ранньофеодальний період Русі (кінець ІХ — початок XIV століть) порівнюючи економічні та соціальні права чоловіків та жінок слід зазначити, що у цивільно-правових відносинах статус жінки в давньоруському праві було набагато вище, ніж, наприклад, в римському чи давньо-германскому. У цих суспільствах жінка, дочка, дружина та мати завжди перебували під опікою чоловіка і були позбавлені правоздатності. Натомість в Русі, жінка в шлюбі зберігала за собою все своє майно, яке і після смерті чоловіка не включалося у спільну спадщину, а вдова ставала повноправною головою сім'ї. [1, с. 12]. Жінки володіли правом на придане і спадок. Ще в дохристиянський період дружини мали своє майно, княгині та інші знатні жінки володіли великими статками, містами, селами. Так, «княгині Ользі належало власне місто, свої місця пташиної і звірячої лову» [2, с. 45]. Чоловіки нерідко майново залежали від дружин. Істотно, в древніх актах не міститься жодного свідчення про те, щоб дружина у будь-який спосіб обмежувалась в праві розпоряджатися своїм майном [3, с. 93]. Так, К. Алексєєв стверджує, що у слов’ян жінки завжди були самостійними власницями свого майна. У давньоруських слов’ян ніколи не було спільного майна подружжя, ще з давніх язичницьких часів майно дружини включалося в загальній сімейній власності, у володінні якою дружина брала участь нарівних сукупно з чоловіком і дітьми [4, с. 121].

Для повнішої характеристики правового становища жінки на Русі варто порівняти його з положенням жінок в Західній Європі. Наприклад, Т. Рябовая пише, що в цих суспільствах світське законодавство серйозно обмежувало дієздатність жінок як в соціальній, так і в економічній сферах [5, с. 39]. Жінки у період середньовіччя практично не могли брати участі в управлінні державою, займати державні посади, претендувати на найбільш престижні професії: лікарів, юристів, священнослужителів. Соціальна активність жінки обмежувалася владою чоловіка, якому вона була зобов’язана служити згідно з нормами канонічного права. Жінка «не може вчити, виступати свідком у суді і гарантом в угодах, вона не має права брати участь у засіданнях судів …» [6, с. 192].

Правове становище жінки на Русі з прийняттям християнства змінюється. Ось як його оцінює М. Дитрих: «В юридичному відношенні російська жінка, ставши християнкою, все ще зберегла свої права; вона ще вважалася законом особою самостійною; при праві володіти майном і розпоряджатися ним по своїй волі. Вона розглядалася законом, як рівна чоловікові і мала навіть і деякі переваги» [7, с. 26].

У зв’язку із наведеним, слід наголосити, що в літературі часто становище жінки на Русі після прийняття християнства подається як повне підпорядкування чоловікові. Але це не так. Жінки, особливо дружини, вдови, дочки та сестри князів мали вагомий вплив у публічній сфері. Так, міщанки, а точніше, вдови — господарки Києва та інших старших міст традиційно мали своїх представників на сільських віче з чіткими інструкціями як вести себе при голосуванні з важливих питань. Як пише С. Соловйов, княгині брали участь у державному житті, навіть посилати своїх підданих у якості послів в зарубіжні країни. Та і власне знатні жінки могли виступати в ролі послів в інші держави [8, с. 122].

У цілому, і церковна і світська влади розглядаючи по-різному становище чоловіка і жінки в суспільстві задавали різні стереотипи поведінки. Згідно із церковними канонами жінка мала зберігати цнотливість до шлюбу, в шлюбі бути вірною чоловікові. Водночас чоловікам дозволялися не тільки дошлюбна свобода, а й вельми вільні погляди на вірність дружині. Церковні твори і проповіді все більше містять в собі ідеї неповноцінності жінки, що принижувало її значення в сім'ї і закріплювало нерівноправність жінок. Покора дружини чоловікові виявлялася навіть при добре виражених її талантах особливо на людях. Їй заборонялося даватипоради чоловікові на людях, демонструвати своє уміння розумітися у справах сім'ї, господарстві, державному житті [9, с. 18].

Таким чином, проаналізувавши узгодженість прав і обов’язків чоловіків та жінок в середньовічної Русі (IX — XIV ст.), слід відмітити: по-перше, присутність гендерної рівності: а) на побутовому рівні та у сім'ї між подружжям; б) у цивільно-правових відносинах при заключенні договорів та відшкодуванні збитків; в) у всіх видах господарської діяльності особливо у середовищі вищих верств населення на загально-державному рівні; г) жінки та чоловіки, як представники одних верств населення, користувалися однаковим судово-правовим захистом. По-друге, звичайно мова йде про гендерну рівність тільки серед вільних підданих Руської землі, так як при наявності елементів патріархального рабства холопи-раби не були суб'єктами правових відносин у державі. По-третє, у дохристиянську добу Русі гендерна економічна рівноправність була звичною. З прийняттям християнства стереотип нерівності почав утверджуватися у суспільній свідомості. Соціальний стан жінки втратив свій високий статус, принижувалося і її правове становище. Проте, штучне насаджування релігійною ідеологією не завжди реалізовувалося в українському суспільстві через традиції рівності, які існували століттями. По-четверте, Русь як одна із європейських ранньофеодальних держав мала досить розвинену військово-адміністративну (десятинну) організацію.

Відтак, з втратою автономії Гетьманщини у складі Російської імперії зникає і політична гендерна рівноправність в українському суспільстві. Особливо після підпорядкування української православної митрополії російському патріархатові, який вважав еталоном поведінки подружжя в сім'ї та суспільстві «Домострой», положення якого суперечили як здоровому глузду, так і українському звичаєвому праву. Дружина у сім'ї повинна була дотримуватися строго регламентованої поведінки, недотримання якої каралося як чоловіком так і церквою [10 с. 13].

Боротьба за гендерну рівність в Російській імперії взагалі та в Україні зокрема, бере початок з другої половини XVIII ст. під впливом ідей Французької революції 1789 та Просвітництва. З’являється новий тип жінок, готових брати участь у суспільному житті. Це Є.Р. Дашкова, графині М. Г. Разумовська, А. К. Воронцова, М.А. Наришкіна. Поява жінок-письменниць і поетес Є.А. Княжніної, Е.А. Вельяшевой-Волинцевої, В.А. Волкової, Є.С. Менипікової свідчило про зростання жіночої самосвідомості. Цьому сприяла поява у 1812 р. так званого «Жіночого патріотичного суспільства» (громади) — першої на теренах імперії організації, яка ставила за мету досягнення цілей публічного характеру. Цією організацією започатковано історію організованої жіночої політичної активності в Російській імперії. До певної міри, віддзеркаленням її діяльності став вчинок жінок декабристів, які відправилися за своїми чоловіками і братами до Сибіру.

У 40-ті роки ХІХ ст. виникли перші комерційні школи для жінок в Петербурзі та Москві. Важливу роль у активізації жіночого руху зіграла Кримська війна 1853−1856, з якою пов’язана поява російської санітарної служби. Саме в цій царині відігравали велику роль жінки милосердя Ш. Будберг, А. Травіна, сестри Є. Бакуніна і Є. Хитрово — внучаті племінниці М.І. Кутузова.

На початку 50-х рр. XIX ст. передова російська інтелігенція уже була добре обізнана з феміністськими рухами на Заході. Свідченням цього є низка опублікованих статей ліберально налаштованих викладачів університетів: фізіолога І. Сєченова, історика Т. М. Грановського (його стаття «Погляд на зміну громадянського стану жінок в нашій вітчизні» спиралася саме на західний досвід), а також хірурга Н.І. Пирогова. У статті літературного критика М. Л. Михайлова «Жінки, їх виховання і значення в сім'ї та суспільстві» (1852), вперше у вітчизняній історії прозвучала вимога щодо рівноправності жінок у соціально-політичному житті [11].

Реформи 60−70-х рр. ХІХ ст. радикально, хоч і непослідовно, змінили всі сторони життя в Російській імперії. Гендерна рівність повинна була проявитися насамперед у виборчому праві, але саме у цій сфері жінки фактично були віднесені до категорії політично неправоздатних громадян. Вони не мали пасивного виборчого права і були позбавлені можливості брати участь в державному управлінні та місцевому самоврядуванні. Все це спонукало жінок до активної боротьби за отримання політичних прав.

Так, у 1867 з ініціативи М.В. Трубнікової, Н.В. Стасової, Є.І. Конраді та ін. жінок дворянського звання підписали петицію на ім'я ректора Петербурзького університету з проханням дозволити їм відвідувати лекції. Одночасно, на адресу Першого з'їзду природознавців Росії була подана петиція з проханням підтримати ідею заснування Вищих жіночих курсів. І ректор, і з'їзд висловили співчуття жінкам, але ініціативу не підтримали. Проте, у 1878 в Петербурзі відкрилися найвідоміші з жіночих курсів — Бестужевські, названі так в честь професора-історика К.Н. Бестужева-Рюміна. Проте, завершувати освіту жінкам доводилося за кордоном — насамперед у Німеччині та Цюріху. Водночас, жінки, які закінчили курс наук в Росії, чи на Заході, як правило, мали проблеми з працевлаштуванням і навіть створене в 1893 р. за ініціативою М. Стасової «Суспільство Допомоги закінчити курс наук» не могло забезпечити роботою всіх [12].

У період контрреформ підлягало ревізії і міське самоврядування. За Міським положенням 1892 р. (ст. 26), особи жіночої статі - власники виборчого майнового цензу — могли уповноважувати на участь у виборах, без дотримання вимог цензу, тільки своїх батьків, чоловіків, синів, зятів, онуків, рідних братів і племінників [21, с.118]. Таким чином, цей нормативний акт прирівняв жінку до неповнолітніх і вступив у суперечність з вимогами цивільного права того періоду, яке визнавало за жінкою самостійність в розпорядженні своїм майном [13, с. 123].

Натомість вже XIX століття внесло свої корективи у сфері гендерної рівності значно рішучіше. Так, 15 квітня 1917 р. Тимчасовий уряд видав Постанову «Про проведення виборів гласних міських дум» і «Тимчасові правила щодо проведення виборів гласних міських дум» [14, с. 323]. Як вказують О. Ярмиш і О. Головко, «Уперше в колишній Російській імперії впроваджувалось демократичне, пряме і рівне виборче право. Обирати й бути обраним до органів міського самоврядування могли усі громадяни чоловічої та жіночої статі усіх національностей та віросповідань, які досягли 20 років. Під час складання списків ці особи повинні були мешкати у цьому місті, або мати в ньому домівку, або інші заняття, пов’язані з містом. Кожен виборець мав один голос» [16, с. 41]. Міські вибори, у яких брали участь жінки, пройшли влітку 1917 р. в умовах політичної та соціальної нестабільності. [16, с. 7].

Проте, вже з середини ХІХ століття зростає жіноча активність за гендерну рівність, хоча вагомої участі в політичній діяльності українське жіноцтво в Західній Україні не набуло. Водночас усвідомлення необхідності звільнення особистості незалежно від статі було притаманним як чоловікам, так і жінкам. Всі вони однаково схвально ставилися до ідей фемінізму — руху за всебічне звільнення жінки.

Скасування кріпацтва, перехід до капіталістичного способу виробництва, всебічна трансформація суспільного життя стали основними передумовами оформлення жіночого руху як соціально-політичної сили. Всі ідеї формувалися в руслі соціальної модернізації і трансформації, становлення демократичної громадянської свідомості. Щоправда, серед основних цілей було відстоювання права жінок на освіту, на участь у духовному житті, в суспільному виробництві.

Проблемні питання, щодо рівних прав чоловіків і жінок, які аналізувалися крізь призму змісту та закономірностей розвитку національної свідомості й формування моральної культури, знайшли відображення в роботах тогочасних українських вчених. У своїй доповіді І. Франко, в місті Перемишлі (березень 1903 р.), зазначив: «Поява цілого ряду українок на літературній ниві, під стягом української мови і нових демократичних і народолюбних ідей, була першим доказом, що національне почуття прокидається вже в самому ядрі українського народу, доходить до тих кругів, де воно звичайно доходить найпізніше і найтяжче. Від тепер можна було сподіватися кращого, швидшого росту нашого розвитку» [17, с. 17]. Конкретно, юридичне закріплення гендерної рівності в державному управлінні та фактична реалізація цього соціального явища розпочинається з революційних демократичних подій в Україні 1917 — 1918 рр. та створенням основ української національної держави і права. Вперше у Розділі II. «Права громадян України» (ст. 10) Конституції Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) від 29 квітня 1918 р. зафіксовано: «Актова, громадянська і політична правомочність громадянина УНР починається з 20 літ. Ніякої ріжниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає» [19, с. 52]. Такого конституційного положення на той час не мала жодна країна світу. Видатним гендерним ідеологом періоду національного державного відродження в Україні була Софія Русова. За її словами: «Жіноче питання одне з найскладніших, які ставить перед нами наше культурне життя, яке може розвиватися правдивими шляхами в залежності від багатьох економічних, етичних і культурних умов громадського життя. Воно вимагає зростання почуття правди й волі в людях, воно не вкладається ні в які законодавчі постанови, бо воно цілком залежить від моральних відносин людей між собою, від розвитку пошани людини до людини, від самоутримування своєї розбещеності заради гуманного почуття до жінки» [20, с. 70]. Будучи членом Центральної ради, Софія Русова здійснювала керівництво департаментом дошкільної та позашкільної освіти при міністерстві освіти УНР. Крім цього, вона була однією із засновниць української національної школи, видавництва «Українська школа» та організувала І та ІІ з'їзд українського товариства «Просвіта», метою якого було створення національної системи освіти [21, с. 292]. Поряд з Софією Русовою у роботі Центральної Ради та створених нею установ приймали участь такі жінки-інтелектуалки, як Л. Старицька-Черняхівська, М. Грушевська, З. Мірна, М. Ішуніна, В. О’Коннор-Вілінська, Л. Яновська, С. Любинська, О. Пащенко, В. Ничаївська, Н. Захарченко, О. Клер, М. Лисиченко, Ю. Шевченко, О. Андрієвська та інші [17, с. 12]. У «Законах про тимчасовий державний устрій України», виданих 29 квітня 1918 р. Гетьманом Української держави П. Скоропадським, практично поновлюється станова структура суспільства, виокремлюючи два суб'єкти прав і обов’язків — козаків і громадян. Про гендерну рівність у державному управлінні ні у конституційних Законах 29. IV. 1918 р., ні в іншому законодавстві Гетьмана не йдеться, хоча фактично соціальні права жінок набули значного розширення. Так, у «Проекті Конституції основ державних законів УНР» доби Директорії професора Київського університету Отто Ейхельмана відроджуються громадівські погляди М. Драгоманова про соціальну рівність жінок і чоловіків у державному самоврядуванні, але цей проект не був затверджений через об'єктивну історичну ситуацію.

З утворенням Західноукраїнської Народної Республіки наприкінці 1918 р. відразу ж виникло питання про гендерну рівність чоловіків та жінок. Воно було вирішено у Тимчасовому основному законі про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської монархії, ухваленому Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 р. В Артикулі IV цього конституційного акту було закріплено: «Права влади іменем Західно-Української Народньої Республіки виконує весь її народ через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього тайного і пропорціонального права голосування без різниці статі. На цій основі мають бути вибрані установчі збори Західно-Української Народньої Республики. До часу зібрання установчих зборів виконує всю владу Українська Національна Рада і Державний Секретаріат» [22, с. 96]. Жінки Західноукраїнської Народної Республіки брали участь до виборів у парламент, займали владні та судові посади, були вояками Галицької армії, після Злуки УНР та ЗУНР разом з жінками Української Народної Республіки створили в Кам’янці-Подільському об'єднану українську жіночу організацію та спільно включились у міжнародний жіночий Рух, брали участь у міжнародних з'їздах Міжнародної жіночої ради, Міжнародного суфражистського союзу та Міжнародної жіночої ліги за мир та свободу" [23, с.72]. Після приєднання Західної України до Польщі політична діяльність українських парламентаристок у Другій Речі Посполитій (1922;1935 рр.) зі захисту національних та соціально — політичних інтересів була досить значною.

З революційним закріпленням радянської влади в Україні починається нова доба у боротьбі за рівні соціально-політичні права жінок та чоловіків. Вже у Конституції УСРР 10 березня 1919 р. опосередковано закріплено за жінками, як громадянами тільки право обирати та бути обраними. Чітко вираженого формулювання про статеву рівність у цьому акті не зафіксовано, а, насамперед, йдеться про класову пролетарську єдність. Проте вже у Конституції УСРР 1929 р. у ст. 66 зазначається: «Право обирати і бути обраним до рад мають, незалежно від статі, віри, раси, національності, осілості тощо, такі громадяни Української Соціалістичної Радянської Республіки, що їм до дня виборів минуло 18 років» [23, с. 285]. Насамкінець, у Конституції СРСР 1936 р. саме жінці присвячена ст. 122 в якій зазначено, що жінці в СРСР надаються рівні права з чоловіком у всіх сферах господарського, державного, культурного та суспільно-політичного життя. Можливість здійснення цих прав жінками забезпечується наданням жінці рівного з чоловіками права на працю, оплату за працю, відпочинок, соціальне страхування та освіту, державною охороною інтересів матері та дитини, наданням жінці при вагітності відпусток зі збереженням утримання, широкою низкою пологових будинків, дитячих яслів та садочків" [24, с. 361]. Аналогічною за змістом була ст. 121 Конституції УРСР 1937 р.

Усі ці конституційні нововведення були прогресивними, оскільки на той час, жодна країна світу законодавчо не закріплювала вичерпне коло прав для чоловіків та жінок нарівних. І надалі конституційне закріплення гендерної рівності в Україні відбулося в Конституціях СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. 25, с. 644].

У другій половині 1950;х — на початку 1960;х років обмежена лібералізація суспільства і «приватизація» особистого життя поступово послабили дію більшовицького гендерного кодексу й підштовхнули до появи альтернативної інтерпретації жіночності й чоловічності в СРСР. Радянська пропаганда завжди пишалась тим, що жінки вперше в історії були залучені до суспільно-політичного і культурного життя країни. Дійсно, до часу завершення радянської історії, жінки становили 51 відсоток всієї робочої сили. Дев’ять десятих жінок працездатного віку працювали або вчилися. За своїм освітнім рівнем радянські жінки практично зрівнялися з чоловіками. Так, за радянських часів, наприклад, Валентина Шевченко не один рік була Головою Президії Верховної Ради України, М. Орлик, Д. Проценко, Л. Хоролець, інші жінки працювали в уряді, на посадах міністрів, голів облвиконкомів і їхніх заступників. Завдяки державній політиці щодо пропорційного представництва жінок у владних структурах відсоток жінок-депутатів у місцевих органах влади становив 50%, а у Верховній Раді - більше третини [21, с. 40].

Проте, звісно, не можна стверджувати, що ці показники свідчать про дотримання принципу рівності та рівноправності в державному управлінні. Наприкінці 1980;х років кожен другий чоловік з вищою освітою займав який небудь адміністративний пост, а серед жінок таких було тільки 7%. Така ж ситуація складась і в політиці. До початку перебудови, коли все вирішувалося зверху, партійною бюрократією, жінки були, хоча б номінально, представлені на всіх сходинках політичної ієрархії, за винятком Політбюро (за всю історію КПРС цієї честі були удостоєні тільки дві жінки — Катерина Фурцева і Олександра Бірюкова). На перших же більш-менш вільних виборах це формальне представництво зазнало поразки [24, с. 41].

Після розпаду СРСР, попри структурні зміни й виникнення нових гендерних практик, трансформація гендерних відносин супроводжувалася поверненням до патріархатних уявлень про ролеві статуси чоловіків та жінок у суспільстві. [21]. На думку О. Кулачек, переміни в політичній системі та встановлення ринкових відносин в Україні, зумовили зміни у соціально-політичних відносинах між жінками й чоловіками. В ейфорії проголошеної незалежності України були знехтувані ідеї рівноправної участі жінок і чоловіків у державному будівництві, і це стало фундаментальною помилкою з погляду використання могутнього наукового, творчого і практичного потенціалу жінок, що й призвело певною мірою до теперішніх сумних наслідків. Це насамперед виявилося на рівні змін соціокультурного контексту подальшої політичної та управлінської діяльності українських жінок, що усуває їх від державотворчого процесу, обмежує роль жінок при розробці та прийнятті управлінських рішень [19, с. 41]. Як один із заходів «широкого» залучення жіноцтва до державного управління, що пропонується деякими вченими і політиками — це повернення до радянської системи квотування, насамперед при виборах до представницьких органів влади.

Проте, як свідчить аналіз літератури і тут виникає низка дискусійних проблем. Ми підтримуємо точку зору О. Марцеляк, щодо запровадження виборчих гендерних квот, яка вважає, що по-перше, введення гендерної квоти порушує принцип вільного вибору, а по-друге, введення гендерних квот прямо суперечить ст. 24 Конституції України, яка гарантує рівність між жінками і чоловіками і забороняє запровадження привілеїв та обмежень за ознакою статевої приналежності [22, с. 94]. В політиці як і в економіці повинна існувати вільна конкуренція в боротьбі за владу, а не штучний пошук кращих претендентів на державницькі посади. У данному випадку слід обережно відноситися до зарубіжного досвіду гендерного квотування на державні посади.

Висновки: Узагальнюючи історичний досвід становлення гендерної рівності українського зразка у соціально-політичній сфері взагалі та в державному управлінні зокрема, можна прийти до наступних висновків, що на шляху до встановлення паритетної демократії між чоловіками та жінками за весь час існування нашого суспільства стояли наступні чинники, які перешкоджали справжньому втіленню цього явища в життя:

• — насадження православною християнською ідеологією в суспільну свідомість сприйняття жінки, як підпорядкованої чоловікові істоти. Тільки проголошення принципу відокремленості церкви від держави, у звязку з революційними подіями початку ХХ ст. починає встановлюватися хоч і формально, але гендерна рівність. І в цьому є велика заслуга інтелектуальної еліти серед жінок, які усвідомлювали непересічність для вирішення проблеми гендерної рівності багатовікових традицій українського народу.
• — відсутність ефективного правового механізму та законодавчого забезпечення принципу соціальної рівності прав жінок і чоловіків у тому числі і в державному управлінні;
• — політичні та економічні кризи протягом усієї вітчизняної історії (війни, іноземні загарбання, релігійні переслідування, голодомори, безробіття тощо) призводили до підвищеного попиту в суспільстві на чоловічу силу. Проте за всю українську історію жінки не стояли осторонь кризових подій, а самостійно керували господарствами, приймали участь у війнах, стояли на чолі земель та навіть цілих державних об'єднань.

Отже, проведений аналіз надає можливість виявити наступне, а саме, що чоловіки й жінки мають особисті погляди і потреби які не завжди співпадають, відповідно представництво жіночої статі в органах влади є надзвичайно важливим для того щоб, їхні інтереси були представлені належним чином при керівництві країною. Відповідно зростає необхідність збалансованої участі чоловіків та жінок у процесі прийняття управлінських рішень та впровадженні заходів що впливають на їхнє життя. Як ми бачимо, історично доведено, що жінки в Україні майже ніколи не були осторонь усіх суспільних проблем але певні стереотипи не дають змогу вийти жінкам на «передову». Зміни у становищі жінки в Україні ймовірні, за умови ведення послідовної гендерної політики. Розробка та впровадження державних стратегій дозволять жіночі статі на паритетних засадах приймати участь у суспільній діяльності та у сімейному житті й тим самим підвищити ефективність державного управління. Базовим підґрунтям таких стратегій є відродження демократичних традицій історично високого суспільного статусу української жінки, насамперед, підтримка прагнень жінки розкрити нові діапазони, досягнути омріяних вершин та врешті решт заявити про свій повноцінний та паритетний статус члена громадянського суспільства.

Література

• 1. Щепкина Е. Из истории женской личности в России, лекции и статьи / Е Щепкина. — СПб., 1914.
• 2. Антокольская М. В. Семейное право / М. В. Антокольская. — М. Прогресс, 1997.
• 3. Неволин К. А. Полное собрание сочинений. Т. 3. История российских гражданских законов. Ч. 1.

  Введение

  и книга первая о союзах семейных. — СПб. 1857. — С. 93

• 4. Алексеев К. Об отношении супругов по имуществу в Древней России и Польше // Чтения общества истории и древностей российских. Кн. 2. — М., 1868
• 5. Рябова Т. Б. Женщина в истории Западноевропейского средневековья. — Иваново. 1996.
• 6. Цит. по: Bonnie S. Anderson, Judith P. Zinsser. A History of their own. Vol. 1. — Penguin Books, 1988. 280 с.
• 7. Дитрих М. Н. Русская женщина великокняжеского времени. — СПб. 1904.
• 8. Соловьев С. М. Сочинения — М., 1993. — Т. 1.
• 9. Лихачева Е. Материалы по истории женского образования в России / Е.Лихачева. — СПб. 1899.
• 10. Домострой: [Електронний ресурс] - Режим доступу http://www.wco.ru/biblio/books/domostroy/main.htm
• 11. Гендерна нерівність жінок. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://ua-referat.com
• 12. Бередников С. Избирательные права женщин России //Союз женщин. 1908. № 2. — С.
• 13. Покровская М. И. Об избирательных правах русских женщин М. И. Покровская //Женский вестник. 1905. № 4. — С.
• 14. О производстве выборов гласных городских дум: Постановление Временного правительства. Приложение: Временные правила о производстве выборов гласных городских дум //Городское дело. 1917. № 8.
• 15. Ярмиш О. Н., Головко О. М. Харківське міське самоврядування на зламі століть: ХІХ — ХХ і ХХ — ХХІ. Досвід історії та сучасності. Х., 2004.
• 16. Нестерцова-Собакарь О. В. Державно — правовий статус жінки в Російській імперії у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.: На матеріалах українських губерній / О.В.Нестерцова-Собокарь// [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://visnyk.univd.edu.ua/?controller=service&action=download&download=9623.
• 17. Морщакова О. С. Історико-соціальні та правові аспекти гендерної рівності О. С. Морщаркова // [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://dspace.tneu.edu.ua/bitstream/316 497/571/
• 18. Книш І. Іван Франко та рівноправність жінок / І.Книш — Вініпег, 1956. — 185 с.
• 19. Хрестоматія з історії держави і права України — Том 2. Лютий 1917 р. — 1996 р. Навч. посіб. Для юридичних вищ. Навч. закл. і фак.: У 2 томах. / В. Д. Гончаренко, А. Й Рогожин, О. Д. Святоцький; За ред. члена — кориспондента Академії правничих наук україни В. Д. Гончаренко. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1997. — 800 с.
• 20. Смоляр Л. Жіночі студії в Україні: Жінка в історії та сьогоденні: Монографія / За заг. ред. Л. Смоляр. О.: Астропринт, 1999. — 440 с.
• 21. Кулачек О. Роль жінки у державному управлінні: старі образи, нові обрії [Монографія] / О.КулачекК.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2005. — 301 с.
• 22. Конституційні акти України. 1917 — 1920. Невідомі конституції України. К., 1992.
• 23. Богачевська М. Дума України — жіночого роду / М. Богачевська/ -К.: Воскресіння, 1993. — 57 с.
• 24. Шостак Н. В. Гендер і його репрезентація в капіталістичній і соціалістичній рекламі. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle
• 25. Гендер по-радянськи: навантаження жінки в СРСР звужувало коло обов’язків чоловіка [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/44 370
• 26. Марцеляк О. Гендерна політика у зарубіжній та вітчизняній виборчій практиці / О. Марцеляк //Вісник центральної виборчої комісії № 3 (13) 2008 р. — С. 91 — 95.

References

• 1. Schepkyna, E. (1914), Iz ystoryy zhenskoj lychnosty v Rossyy, lektsyy y stat’y [From the history of women’s identity in Russia, lectures and articles], Saint Petersburg, Russia.
• 2. Antokol’skaia, M. V. (1997), Semejnoe pravo [Family law], Prohress, Moskow, Russia.
• 3. Nevolyn. K. A.(1857), Ystoryia rossyjskykh hrazhdanskykh zakonov Polnoe sobranye sochynenyj.Ch. 1 Vvedenye y knyha pervaia o soiuzakh semejnykh [Fullcomposition of writings. The history of Russian civil law. Part 1. Introduction and the first book on family unions], 2nd ed, Saint Petersburg, Russia.
• 4. Alekseev, K. (1868), Ob otnoshenyy supruhov po ymuschestvu v Drevnej Rossyy y Pol’she [About the relation of the spouses on the property in ancient Russia and Poland], 2nd ed, Chtenyia obschestva ystoryy y drevnostej rossyjskykh, Moskow, Russia.
• 5. Riabova, T.B. (1996), Zhenschyna v ystoryy Zapadnoevropejskoho srednevekov’ia [The woman in the history of the Western Middle Ages], Ivanovo, Russia.
• 6. Bonnie, S. Anderson, Y.P., and Zinsser, A (1988), History of their ovn, Vol. 1., Penguin Books.
• 7. Dytrykh, M.N. (1904), Russkaia zhenschyna velykokniazheskoho vremeny [Russian woman of grand time], Saint Petersburg, Russia.
• 8. Solov’ev, S.M.(1993), Sochynenyia [Compositions], Moskow, Russia.
• 9. Lykhacheva, E. (1899), Materyaly po ystoryy zhenskoho obrazovanyia v Rossyy [Materials on the history of women’s education in Russia], Saint Petersburg, Russia.
• 10. Izdatel’stvo DAR (2007), «Domostroy», available at: http://vvv.vtso.ru/biblio/books/domostroy/main.htm (Accessed 10 Oct 2016).
• 11. ua-referat (2016), «Gender inequality of womens», available at: http://ua-referat.com (Accessed 10 Oct 2016).
• 12. Berednykov, S. (1908), Yzbyratel’nye prava zhenschyn Rossyy [Election Russian women’s rights], 2nd ed, Soiuz zhenschyn, Moskow, Russia.
• 13. Pokrovskaia, M. Y. (1905), Ob yzbyratel’nykh pravakh russkykh zhenschyn [On voting rights Russian women], 4rd ed, Zhenskyj vestnyk, Saint Petersburg, Russia.
• 14. Horodskoe delo (1917), «On the production elections vowels city councils: Decree of the Provisional Government. Annex: Provisional rules on the production of vowels city councils elections», Horodskoe delo, vol.8.
• 15. Yarmysh, O. N. and Holovko, O. M. (2004), Kharkivs’ke mis’ke samovriaduvannia na zlami stolit' [Kharkiv municipal government at the turn of the century: XIX — XX and XX — XXI], Dosvid istorii ta suchasnosti, Kharkiv, Ukraine.
• 16. Nestertsova-Sobakar', O.V. (2007), «Public — legal status of women in the Russian Empire in the late nineteenth — early twentieth century .: On materials Ukrainian provinces», available at: http://visnyk.univd.edu.ua/?controller=service&action=download&download=9623 (Accessed 10 Oct 2016).
• 17. Morschakova, O.S. (2012), «Historical, social and legal aspects of gender equality», available at: http://dspace.tneu.edu.ua/bitstream/316 497/571 (Accessed 10 Oct2016).
• 18. Knysh, I. (1956), Ivan Franko ta rivnopravnist' zhinok [Ivan Franko and women’s equality], Winnipeg, Canada.
• 19. Honcharenko, V. D. Rohozhyn, A. J and Sviatots’kyj, O. D. (1997), Khrestomatiia z istorii derzhavy i prava Ukrainy [Readings on the history of law Ukraine], Vydavnychyj Dim «In Yure», Kyiv, Ukraine.
• 20. Smoliar, L. (1999), Zhinochi studii v Ukraini: Zhinka v istorii ta s’ohodenni [Women's Studies in Ukraine: Woman in History and present: Monograph], Astroprynt, Odesa, Ukraine.
• 21. Kulachek, O. (2005), Rol' zhinky u derzhavnomu upravlinni: stari obrazy, novi obrii [The role of women in government: the old images, new horizons], Vyd-vo Solomii Pavlychko «Osnovy», Kyiv, Ukraine.
• 22. Unidentified Constitution of Ukraine (1992), Konstytutsijni akty Ukrainy 1917 — 1920 [Constitutional acts of Ukraine 1917 — 1920], Kyiv, Ukraine.
• 23. Bohachevs’ka, M. (1993), Duma Ukrainy — zhinochoho rodu [Duma of Ukraine — feminine gender], Voskresinnia, Kyiv, Ukraine.
• 24. Shostak, N.V. (2010), «Gender and its representation in the capitalist and socialist advertising», available at: http://www.ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle (Accessed 10 Oct 2016).
• 25. Pagiry, O (2012), «Gender in the Soviet Shipping women in the USSR narrow range of responsibilities man», available at: http://tyzhden.ua/History/44 370 (Accessed 10 Oct 2016).
• 26. Martseliak, O.(2008), «Gender policy in foreign and domestic election practice?, Visnyk tsentral’noi vyborchoi komisii, vol.3, pp. 91 — 95.