Частина 2. Безпека у надзвичайних ситуаціях. 
Забезпечення безпечних умов життєдіяльності населення за умов ослаблення системи державного регулювання і контролю у сфері економіки

Завдяки розвитку інституціональної теорії установилося розуміння того, що соціальна система не може бути зведена до економічної системи, так само, як до політики, культури або моралі. Визнання взаємозалежності різних сторін життєдіяльності суспільства веде до розуміння його системної природи. Виходячи з цього, слід розглядати механізм регулювання національної економіки як такий, що формується під впливом певного набору інституціональних чинників.

Економічна безпека — це стан держави, в якому вона забезпечена можливістю створення і розвитку умов для плідного життя її населення, перспективного розвитку її економіки в майбутньому та в зростанні добробуту її мешканців [3, c. 24].

Суспільство зустрічається з рядом економічних проблем, які не можуть бути вирішені за допомогою економіки, тобто вирішення здійснюється виключно саморегулюванням.

Механізм регулювання економіки складається з певного співвідношення механізмів державного й громадського регулювання, а також саморегулювання. Вирішальна роль у цьому процесі відводиться державному регулюванню економіки.

Державу слід розглядати як суспільний інститут, який відображає й забезпечує реалізацію загальнонаціональних інтересів, не обмежуючись при цьому тільки сферою економіки.

Участь держави й максимально припустимі межі її втручання в економіку передбачають виконання нею певних функцій:

• 1. Протистояння так званим «хронічним хворобам ринку» а саме:
  • — зниження рівня циклічності розвитку економіки реалізацією антициклічної політики;
  • — зменшення інфляції за допомогою антиінфляційної політики;
  • — скорочення безробіття проведенням соціальної політики.
• 2. Здійснення діяльності як суб'єкта майнових відносин. Традиційно об'єктом державної власності є національне надбання, змішані корпорації й життєво важливі галузі інфраструктури ринку.
• 3. Стимулювання розвитку фундаментальних наукових досліджень, а також нових галузей і таких напрямів НТП, які потребують великих інвестицій. Цю функцію держава виконує через інвестиційну політику.
• 4. Створювання законів і правил, які регулюють економічну діяльність, а також контроль і відповідальність за їх виконання.
• 5. Реалізація національних інтересів у світовій економіці [4].

На основі викладеного вище можна навести визначення суті держави. Держава — це організація економічної, політичної, правової й ідеологічної влади в суспільстві, за допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека, здійснюється реалізація загальнолюдських і класових соціально-економічних функцій.

Однак існує також інший підхід у визначенні функцій держави, коли їх поділяють на внутрішні й зовнішні, тобто захист інтересів конкретної держави на міжнародній арені, реалізація національних інтересів світової економіки, забезпечення обороноздатності країни.

Звичайно виділяють три види засобів (регуляторів) впливу держави на економіку:

• — економічні;
• — адміністративні;
• — правові.

Економічні регулятори є основними в ринковій економіці. Тут немає прямого втручання держави в діяльність суб'єктів ринку. Цілі, які ставить перед собою держава, досягаються не примушенням, а створенням такого економічного середовища, що змушує підприємців діяти в бажаному для держави руслі.

Адміністративні регулятори необхідно застосовувати в ринковій економіці, але вони є підпорядкованими порівняно з економічними регуляторами.

Правові регулятори спрямовані на створення законодавчої бази («правил гри») й здійснення контролю за її виконанням. Особливе значення має правова основа підприємництва — рушійна сила розвитку ринкової економіки.

При цьому держава використовує певні методи.

Метод прямого втручання означає, насамперед, існування державного сектора економіки. Пряме втручання держави відображається і у прийнятті законодавчих актів, покликаних упорядковувати відносини між ринковими суб'єктами. Сюди відносять закони, що обмежують ділову активність, Цивільний і Податковий кодекси та ін. До прямого втручання можна віднести також систему державних закупівель, що гарантують потрібним державі фірмам збут продукції й вигідну ціну. Держава може прямо й повністю фінансувати (цільове фінансування), наприклад, регіональні програми у депресивних районах, освоєння космосу та ін. [5].

Метод непрямого втручання припускає проведення державою певної економічної політики: бюджетно-податкової, грошово-кредитної, амортизаційної, валютної, митної та ін.

Застосовуючи різні методи при виконанні своїх функцій, державі не слід забувати про вимоги, які ставить до цих методів ринкова система господарювання, а саме:

• — виключати будь-які дії держави, що розривають ринкові зв’язки;
• — впливати на ринок (краще економічними методами);
• — економічні регулятори не слід заміняти або послабляти ринковими стимулами;
• — необхідно постійно контролювати позитивні або негативні ефекти, що виникають у зв’язку з використанням державних методів ;
• — слід ураховувати національну специфіку.

Значного поширення в умовах демократії набули процеси за назвою «логролінг». Це торгівля голосами, коли одна партія (або особа) обіцяє підтримку другій у голосуванні з якого-небудь питання в обмін на підтримку при голосуванні з іншого питання.

Існує процес реалізації своїх економічних інтересів через офіційних осіб шляхом добре організованих груп тисків, або лобі. Лобісти прагнуть одержати політичну ренту, тобто отримати економічну ренту через політичні інструменти, наприклад, виграш від введення імпортних мит, виділення величезних коштів на закупівлю військової продукції.

Згідно з теорією суспільного вибору стверджується, що з економічних причин існують політична нерівність між окремими групами населення й можливе прийняття неефективних рішень, тобто «провали» держави. Тому «провали» ринку підсилюються іноді ще й «провалами» держави.

Для виконання зазначених функцій державі слід приймати до уваги теорію суспільного вибору, що вивчає різні способи й методи, за допомогою яких люди використовують урядові заклади у власних інтересах.

Суть цієї теорії полягає в тому, що сама політична сфера розглядається як різновид ринку. Звідси поведінка державного чиновника визначається законами ринку, й він не обов’язково буде керуватися міркуваннями про суспільне благополуччя своїх виборців [6].

При ринковій економіці споживача цікавить максимальна корисність товарів, що він придбав, бізнесмена — найбільший прибуток, представника державних органів — максимальна приватна вигода (бути переобраним, одержати при виборах більше голосів). Тому в процесі прийняття будь-яких політичних й економічних рішень державні чиновники неодмінно будуть враховувати свої приватні інтереси.

Особливість підходу теорії суспільного вибору до політичних процесів полягає в тому, що особистий інтерес розглядається як основний спонукальний мотив, і не тільки в повсякденному житті й бізнесі, але і у суспільному житті.

Значного поширення в умовах демократії набули процеси за назвою «логролінг». Це торгівля голосами, коли одна партія (або особа) обіцяє підтримку другій у голосуванні з якого-небудь питання в обмін на підтримку при голосуванні з іншого питання.

Існує процес реалізації своїх економічних інтересів через офіційних осіб шляхом добре організованих груп тисків, або лобі. Лобісти прагнуть одержати політичну ренту, тобто отримати економічну ренту через політичні інструменти, наприклад, виграш від введення імпортних мит, виділення величезних коштів на закупівлю військової продукції.

Згідно з теорією суспільного вибору стверджується, що з економічних причин існують політична нерівність між окремими групами населення й можливе прийняття неефективних рішень, тобто «провали» держави. Тому «провали» ринку підсилюються іноді ще й «провалами» держави, до яких відносять [7]:

• — обмеженість необхідної для ухвалення рішення інформації (урядові рішення приймають за відсутності надійної статистики або при перекрученій інформації);
• — недосконалість політичного процесу (лобізм, маніпулювання голосами, пошук політичної ренти);
• — обмеженість контролю за бюрократією й стрімке зростання державного апарата;
• — нездатність держави повністю передбачити й контролювати наслідки прийнятих рішень.

Незважаючи на все перелічене вище, будь-яка форма втручання з боку держави в цей час є більш сприятливою, ніж колись, тобто вдосконалювання державних установ, форм і методів роботи забезпечить їх доброчинне втручання в недосконалу ринкову систему господарювання.

Державне регулювання національної економіки (ДРНЕ) — це управління соціально-економічними і екологогосподарськими процесами у державі з метою їх збалансованого розвитку.

Фактори, що спричиняють необхідність державного регулювання національної економіки, є такими:

• — наявність об'єктів власності, що не піддаються приватній експлуатації;
• — перерозподіл доходів з метою зниження соціальної напруженості;
• — забезпечення розвитку фундаментальної науки і освіти, а також стратегічних проривів на найважливіших напрямках НТП;
• — існування найбільших інвестиційних проектів у новітніх галузях з неясними перспективами попиту;
• — необхідність захисту середовища перебування людини;
• — обов'язковість вирішення регіональних економічних проблем;
• — захист національних інтересів на світовому ринку.

Державне регулювання економіки можна розглядати у двоякій площині:

• 1) з теоретичного погляду;
• 2) з практичного погляду.

З теоретичного погляду державне регулювання економіки (ДРЕ) — це система знань про сутність, закономірності, дії та правила застосування типових методів та засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.

З практичного погляду ДРЕ — це сфера діяльності держави для цілеспрямованого впливу на поведінку учасників ринкових відносин з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики.

Первинним суб'єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює і захищає свої інтереси як виборець за допомогою голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрямки соціально-економічної політики або методи та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Тому суб'єктом державного регулювання економіки стає держава в особі державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).

Об'єктами державного регулювання економіки є [4]:

• — економічна система держави (агрегований об'єкт ДРЕ);
• — економічні підсистеми (економіки регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення);
• — соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон’юнктура і т.д.);
• — відносини (кредитні, фінансові зовнішньоекономічні тощо);
• — ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т.д.).

Складність втілення названих об'єктів державного регулювання в чіткі організаційні форми зумовлює, як правило, опосередкований вплив держави на розвиток підсистем, процесів, відносин, ринків і т. п. Тому безпосереднім об'єктом державного регулювання є діяльність підприємств, державних органів, домашніх господарств.

Методологічною основою ДРЕ є економічна теорія і передовсім макроекономіка.

Система державного регулювання економіки ґрунтується на взаємоузгодженні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів у економічному обігу держави з метою досягти максимальної ефективності за умов їх обмеженості. Система має три складові частини, а саме:

• — прогнозування;
• — макроекономічне планування, або економічне програмування;
• — програмно-цільове планування;

Прогнозування — це науково аргументоване передбачення ймовірних тенденцій і напрямків при розв’язанні стратегічних завдань суспільства. Прогноз — це передпланова розробка багатоваріантних моделей плану.

Макроекономічне планування являє собою науково обґрунтовану організацію суспільства, соціально-економічного і виробничого процесів у країні, регіоні, галузі, на підприємстві. В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розробки та реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСРУ). План (програма) формується урядом з метою реалізації економічної політики держави [8].

Програмно-цільове планування являє собою спосіб вирішення державних соціально-економічних проблем в різних ланках організаційної структури економіки. Реалізується через цільові комплексні програми (ЦКП).

Держава, як суб'єкт суспільних інтересів, виконує комплекс взаємозв'язаних функцій і завдань, з одного боку, як власник майна та підприємець, а з іншого, як регулятор соціально-економічних процесів.

Під державним регулюванням за умов ринкової економіки, розуміють такий вплив органів управління (координації) на розвиток національної економіки, який, використовуючи методи прямого регулювання (інвестиції, дотації, ціни) та побіжного регулювання (кредитна, амортизаційна, податкова політика), орієнтує державний, приватний та змішаний сектор економіки на використання фінансового механізму та економічних регуляторів.

Державне регулювання здійснює свої функції за допомогою певних форм та методів впливу на економічні процеси. Світовий досвід виділяє наступні головні форми державного регулювання економіки [9]:

• 1) Структурна політика — обґрунтування цілей і характеру структурної перебудови економіки, визначення пріоритетних ланок суспільного виробництва і оптимального співвідношення між ними.
• 2) Індикативне планування — це адекватна ринковим відносинам форма макроекономічного планування. Показники індикативного плану не мають для окремих господарських суб'єктів статусу обов’язкових завдань, а носять рекомендаційно-орієнтований характер, тобто орієнтують товаровиробника на випуск певного виду продукції.
• 3) Бюджетно — податкова політика — це найбільш давній інструмент державного втручання у ринкову економіку. Бюджетна політика реалізується через визначення оптимальних співвідношень між доходами і витратами держави. Ефективність бюджетної політики залежить від податкової політики. Держава через рівень оподаткування, порядок обчислення податкової бази та систему податкових пільг та обмежень визначає, з одного боку, величину надходжень до державного бюджету, а з другого боку, спрямовує ділову активність господарських суб'єктів у відповідності до встановлених цілей та пріоритетів економічного розвитку.
• 4) Грошово-кредитна політика — заходи центрального банку, спрямовані на зміну грошової маси у обігу, обсягу кредиту, рівня процентних ставок та інших показників, за допомогою яких держава має можливість впливати на економічну кон’юнктуру.
• 5) Цінове регулювання економіки. Держава може втручатись у ціноутворення у формі прямого регулювання, а саме встановлення фіксованих цін на найважливіші товари, граничного їх рівня, заморожування цін на певний термін та інше, а також у формі побіжного регулювання — зміни рівня та диференціації ставок товарних податків.
• 6) Антимонопольна політика — це регулювання процесу створення монопольних структур в економіці з одного боку і створення сприятливих умов для дії ефективної конкуренції з іншого боку.

Державне регулювання економіки — це система заходів для здійснення підтримуючої, компенсаційної, регулюючої діяльності держави, які спрямовані на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку й вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки.

Підтримуюча діяльність держави передбачає правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової й виробничої інфраструктури, підтримку конкурентного середовища.

Компенсаційна діяльність держави покликана врівноважувати недоліки або негативні наслідки ринку.

Регулююча діяльність держави передбачає упорядкування економічних і соціальних відносин з метою реалізації певних цілей, що стоять перед національною економікою.

Отже, під методами державного регулювання економіки треба розуміти способи впливу держави через законодавчі і виконавчі органи на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до національної економічної політики. Схема класифікації [10] цих методів показана на рис. 4.1.

Рисунок 1.

Комплексна діяльність держави має здійснюватися на принципах:

• — наукової обґрунтованості, яка враховує вимоги об'єктивних економічних законів, реалії економічного, політичного й соціального життя, національні особливості;
• — узгодженості інтересів (загальнодержавних, регіональних, групових);
• — системності, обумовленої функціонуванням самої національної економіки як складної системи, що має різні рівні й містить множини елементів;
• — цілеспрямованості на досягнення конкретних цілей;
• — пріоритетності (у зв’язку з обмеженістю державних ресурсів необхідно визначити основні проблеми розвитку національної економіки, на яких слід зосередити свої зусилля);
• — комплексності, тобто використання всього арсеналу засобів й інструментів, які є в розпорядженні держави (правові, економічні, адміністративні);
• — мінімальної достатності (державі слід виконувати тільки ті функції, які не може забезпечити ринок);
• — ефективного використання форм, методів та інструментів державного регулювання національної економіки, адекватних цілям і ситуації, що склалася в країні, тобто рівновазі витрат на утримання апарату державного управління й грошових результатів державного втручання в економіку [8].