Суспільні відносини, що виникають у зв «язку із заподіянням шкоди життю або здоров» ю громадян внаслідок медичної помилки

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ РОЗДІЛ 2. ПРАВОВА ПРИРОДА МЕДИЧНОЇ ПОМИЛКИ ЯК ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ВНАСЛІДОК ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ ЖИТТЮ АБО ЗДОРОВ’Ю ГРОМАДЯН

2.1 Поняття медичної помилки

2.2 Класифікація медичних помилок

2.3 Об'єктивна і суб'єктивна сторони медичної помилки РОЗДІЛ 3. ШКОДА ЯК НАЙВАЖЛИВІША УМОВА ВИНИКНЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ВНАСЛІДОК ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ ЖИТТЮ АБО ЗДОРОВ’Ю ГРОМАДЯН МЕДИЧНОЇ ПОМИЛКОЮ РОЗДІЛ 4. ОСОБЛИВОСТІ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАПОДІЯНОЇ ПАЦІЄНТОВІ НЕВДАЛИМ МЕДИЧНИМ ВТРУЧАННЯМ

4.1 Відшкодування майнової шкоди, заподіяної в наслідок медичної помилки

4.2 Відшкодування немайнової шкоди, заподіяної в наслідок медичної помилки ВИСНОВКИ СПИСОК ПОСИЛАНЬ ВСТУП Актуальність теми. Основною метою медичної діяльності є відновлення і підтримання здоров’я, збереження життя людини, тому парадоксально сприймається сама проблема заподіяння шкоди життю або здоров’ю пацієнта лікарем або іншим медичним працівником. В процесі надання медичної допомоги медичні працівники постійно перебувають у ситуації ризику, коли з тих чи інших причин може наступити несприятливий результат медичного втручання. Несприятливі наслідки в лікувальній практиці можуть бути обумовлені не тільки об'єктивними причинами, але і помилками медичного персоналу.

Дані проведених в Україні досліджень дозволяють говорити про високий рівень медичних помилок у діяльності медичних працівників. Найважливішою умовою, що забезпечує належне надання медичних послуг, є юридичні гарантії, в системі яких істотне місце належить цивільно-правового інституту зобов’язань щодо відшкодування шкоди, заподіяного життю або здоров’ю громадян медичної помилкою. Сучасний стан забезпечення прав пацієнтів, юридичні гарантії їх реалізації, не в змозі звести до мінімуму можливі порушення в цій сфері. Тому особливої до себе уваги вчених, законодавців, медичних працівників вимагають теоретичні та практичні питання, пов’язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної внаслідок медичної помилки.

Правозастосовча діяльність постійно стикається з проблемою правової невизначеності, умов виникнення зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди життю або здоров’ю громадян медичною помилкою, яка наочно виявляється при вивченні матеріалів-судової

Законодавець не дає чітких понять або критеріїв визначення шкоди, протиправності, причинно-слідчої зв’язку, провини, обґрунтованого медичного ризику, що ускладнює юридичну оцінку несприятливих наслідків надання медичної допомоги. В Україні відсутній ефективний механізм реалізації права громадян на відшкодування заподіяного майнового та немайнового шкоди у разі медичної помилки.

У науковій літературі існує дискусія щодо юридичної кваліфікації помилкових дій медичних працівників. В цілях захисту і забезпечення права громадян на відшкодування шкоди, заподіяного життю або здоров’ю внаслідок медичної помилки, з’являється необхідність у теоретичного осмислення і нормативному оформленні поняття медичної помилки, формування чіткого підходу до визначення умов виникнення досліджуваного зобов’язання.

Вищевикладене підтверджує актуальність дослідження, спрямованого на обґрунтування нових теоретичних положень, формування практичних рекомендацій, пов’язаних із зобов’язаннями по відшкодуванню шкоди життю або здоров’ю громадян внаслідок медичної помилки.

Інституту відшкодування шкоди завжди приділялася особлива увага в цивілістики. Теоретичну основу дослідження склали фундаментальні праці вчених-цивілістів, таких як М. М. Агарков, Б. С. Антимонов, A.M. Белякова, М.І. Брагінський, С. М. Братусь, В. В. Витрянский, О.С. Іоффе, O.A. Красенів, Н. С. Малеин, О. М; Садків, А.П. Сергєєв, A.A. Собчак, Е. А. Суханов, В. А. Тархов, Ю. К. Толстой, Е. А. Флейшиц, A.M. Эрделевский, К. Б-. Ярошенко та ін.

Окремі аспекти проблеми медичної помилки досліджені в роботах В.І. Акопова, А. П. Громова, І.В. Давыдовского, C.B. Єрофеєва, Р. Н. Колоколова, О.В. Леонтьєва, М. М. Малениной, A.A. Мохова, І.Ф. Огаркова, A.M. Рабець, Р. Рігельман, О.М. Савицької, Ю.Д. Сергєєва, A.A. Старченко, Ц. Р. Стеценко, І.В. Тимофєєва, A.B. Тихомирова, М.Ю. Федорової та інших вітчизняних і зарубіжних учених. Автори в своїх роботах позначили багато що потребують подальшого вивчення проблемні аспекти.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв’язку із заподіянням шкоди життю або здоров’ю громадян внаслідок медичної помилки.

Предметом дослідження є цивільно-правові норми, які регулюють відносини, що виникають внаслідок заподіяння шкоди життю або здоров’ю громадян у результаті медичної помилки, а також практика’их.применения.

Мета дослідження полягає в розробці теоретичних положень і практичних рекомендацій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди життю або здоров’ю громадян у результаті медичної помилки.

Згідно з зазначеною метою дослідження в роботі поставлені такі основні завдання:

1. досліджувати сутність, значення, особливості, проаналізувати рівень правового регулювання інституту зобов’язань з заподіяння шкоди життю або здоров’ю громадян внаслідок медичної помилки;

2. сформулювати юридично обґрунтоване визначення медичної помилки як підстави виникнення зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди життю або здоров’ю громадян;

3. досліджувати умови виникнення зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди життю або здоров’ю громадян у результаті медичної помилки, виявити їх особливості та проблеми встановлення правозастосовними органами, запропонувавши авторський підхід до визначення шкоди, протиправності, причинно-слідчої зв’язку, провини як умов виникнення вивчаються зобов’язань;

4. виробити і обґрунтувати пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання відносин, що виникають у зв’язку із заподіянням шкоди життю або здоров’ю громадян у результаті медичної помилки, а також сформулювати рекомендації щодо забезпечення права громадян на відшкодування шкоди, заподіяного внаслідок помилкового поведінки медичного персоналу; провести аналіз проблемних питань формування системи добровільного страхування цивільної відповідальності медичних працівників, досліджувати можливість введення в Україні обов’язкового страхування цивільної відповідальності суб'єктів надання медичної допомоги на випадок заподіяння шкоди життю або здоров’ю громадян;

5. визначити, правові механізми забезпечення права громадян на відшкодування шкоди, заподіяного життю або здоров’ю внаслідок медичної помилки.

Методологічна база та методи дослідження. В основі роботи лежить комплекс загальнонаукових методів пізнання — діалектичний, системний, формально-юридичний, формально-логічний, статистичний, порівняльно-правовий, соціологічний, емпіричний та інші.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ Відшкодування шкоди — один з найважливіших інститутів сучасного українського права. Шкода, спричинена внаслідок правопорушення, адміністративного делікту, злочину, зловживання правом, має бути відшкодована у випадках і в розмірах, установлених законодавством.

Історія розвитку законодавства щодо відшкодування майнової і моральної шкоди сягає давнини. Практично до початку ХХ ст. за вказані правопорушення існувало досить суворе покарання, яке, здебільшого, було кримінально-правовим [4; c. 50−53].

Можна зазначити, що в різні періоди розвитку української держави, починаючи від славної Київської Русі і закінчуючи здобуттям незалежності, український народ, а зокрема кожна особа, мала право на відшкодування завданої шкоди, чи взагалі була позбавлена цього права.

Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося законодавство Київської Русі. Виникнувши на основі звичаєвого, що мало місце у східних слов’ян ще у додержавній період, законодавство було поставлене під службу державі, послідовно відстоювало і захищало інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Про це свідчить перший юридичний звіт, яким був «Устав» і «Закон руський». Останній захищав власність багатих від спроб її привласнення бідними і в основу його було покладено принцип поділу людей на вільних і залежних.

З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система у Запорізькій Січі. Козаки не визнавали дій статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя в Запорізькій Січі відбувалося відповідно до стародавніх звичаїв, «словесного права і здорового глузду». Гордість української нації - запорізьке козацтво, для яких честь і гідність інколи шанувалась набагато більше життя. Вільний дух козака зводився до принципу «життя віддати, а честь не посоромити» [26; c. 326−327].

Перший державний нормативний акт України — конституція П. Орлика (1710 р.) важливе місце відвела захисту честі та гідності від різних порушень. Можна сказати, що конституцією впроваджувався порядок судового розгляду спорів з приводу захисту честі та гідності. Все це свідчило про високий рівень державності того періоду.

За часів радянської влади відносини між державою і особою будувалися згідно з марксистською доктриною — від держави до людини, в якій держава мала необмежену владу. Особа за своїм правовим становищем у такому суспільстві не могла бути рівноправним суб'єктом права, а про відшкодування завданої шкоди, не могло бути й мови. Історія розвитку нашої держави затьмарена періодами масових репресій і свавілля, де проблема відшкодування шкоди, на мій погляд, досягала межі апогею, тобто шкода не тільки не відшкодовувалася, а й кожна особа була позбавлена своїх прав [49; c.23−25].

Із проголошенням України незалежною, суверенною, демократичною і правовою державою, — де людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю, кожна людина, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних переконань, статі майнового стану, повинна почувати себе в безпеці і захисті. Адже саме демократична держава бере на себе обов’язок гарантії та захисту прав і свобод, законних інтересів. Тому що держава вважається демократичною не тільки прийнявши ряд гарантій захисту прав і свобод, а й у випадку порушення цих прав, вона сприяла тому, що вони були відновлені і на правопорушника була покладена відповідальність за заподіяння шкоди. Кожен день нам приходиться ставати свідками порушення прав і свобод людини і громадянина, це явище безперервне, але в протиріччя цьому нашим основним завданням, як майбутнім юристам, є правильне тлумачення, роз’яснення, повідомлення громадян про те, що кожна людина має право на відшкодування завданої майнової чи моральної шкоди, і не можна боятися чи цуратися цього права. Адже, як показав час, що минув після прийняття Конституції України, проголошені в ній права і свободи, гарантії їх захисту набувають все більшого реального наповнення [49 c. 23−25].

У законодавстві передбачено два види шкоди, що підлягає відшкодуванню, — шкоду матеріальну і шкоду моральну. Стаття 16 чинного Цивільного кодексу України (від 16 січня 2003 р.), в якій ідеться про захист цивільних прав та інтересів судом, передбачає право кожної особи звернутися до суду за захистом свого/особистого немайнового або майнового інтересу, способами захисту якого є, поряд з іншими, відшкодування майнової шкоди та відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Слід зазначити, що, на відміну від відшкодування матеріальної шкоди, відшкодування моральної шкоди є порівняно новим інститутом, адже цивільне право колишньої тоталітарної держави такого способу захисту прав та інтересів громадян не передбачало. Його вперше в національному законодавстві було введено Законом України «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій» від 6 травня 1993 р. № 3188-ХП. Цим Законом до ЦК 1963 року відшкодування моральної шкоди було введено (статті 6, 7 та 440 і) як новий спосіб захисту цивільних особистих прав [48; c. 106−109].

До речі, Верховний суд України, з огляду на новизну цих норм та на необхідність узагальнення практики і надання рекомендацій судам, неодноразово звертався до питань застосування судами такого способу захисту інтересів особи, як відшкодування майнової шкоди. Зокрема, Пленум Верховного Суду України 31 березня 1995 р. прийняв постанову № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», яка була уточнена постановою Пленуму Верховного Суду від 25 травня 2001 р. № 5.

Отже, можна зазначити, що проблема відшкодування шкоди не просто актуальна, вона є надзвичайно болючою для більшості населення будь-якої країни. Нам доводиться спостерігати, скільки людей звертається до суду за захистом свого порушеного права. Тільки хотілося б, щоб кількість заяв, поданих до суду, відповідала кількості розглянутих, а в результаті прийнятих правильних рішень, щодо відшкодування заподіяної шкоди. Тому, що весь механізм відшкодування шкоди потребує значного доопрацювання, тому що, за статистикою, розмір відшкодування шкоди дуже мізерний. А кількість людей, які не знають, що існує наявність права на відшкодування такої шкоди взагалі існує, в результаті чого людина в демократичній державі почуває себе не захищеною.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВА ПРИРОДА МЕДИЧНОЇ ПОМИЛКИ ЯК ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ВНАСЛІДОК ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ ЖИТТЮ АБО ЗДОРОВ’Ю ГРОМАДЯН

2.1 Поняття медичної помилки Людині властиво помилятися. На превеликий жаль, медичні працівники також помиляються. При цьому, як стверджують автори монографії «Організаційно-правові основи приватної стоматологічної діяльності», професійна помилка — це, як правило, складний, драматичний, а інколи й трагічний момент в будь-якій медичній практиці, у тому числі — стоматологічній [2; c. 64].

Упродовж останніх років у вітчизняній соціальній сфері виокремилась й набула стрімкого розвитку проблема захисту прав суб'єкта (лікаря та пацієнта) в охороні здоров’я. Це явище, слідом за відомими російськими ученими [4; c. 50−53], можна пояснити кількома причинами.

По-перше, постійним, хоча й дуже повільним, зростанням правової свідомості громадян, що пов’язано з функціонуванням незалежних засобів масової інформації, зміцненням ринкових відносин у більшості сфер, з якими громадянин стикається повсякденно, — торгівлі, побутовому та сервісному обслуговуванні, ознайомленням з юридичним досвідом тих, хто зумів відстояти свої права людини, громадянина і споживача як у судових інстанціях, так і не доводячи справу до суду.

По-друге, пересічні громадяни отримали можливість звертатися в раніше закриті відомчі лікувально-профілактичні заклади за медичними послугами на платній основі. Саме це, в кінцевому підсумку, дало можливість порівнювати рівень та якість допомоги, отриманої у цих спеціальних закладах охорони здоров’я і в муніципальній медичній мережі.

І, по-третє, законодавчим започаткуванням цивілізованого захисту прав пацієнтів шляхом запровадження системи медичного страхування. В Україні, правда, вона поки що представлена лише формою добровіль ного медичного страхування.

Сьогодні є очевидною необхідність створення медико-юридичної концепції оцінки якості лікувально-профілактичних заходів, медичних помилок і обов’язків щодо відшкодування збитків, які були спричинені життю та здоров’ю пацієнта (громадянина) в результаті надання (ненадання) медичної допомоги.

У контексті викладеного, значною мірою зростає інтерес і до з’ясування сутності та меж використання поняття «лікарська помилка» яке, до речі, в науковий обіг першим в історії вітчизняної медицини запровадив М.І. Пирогов. Відомо, що формування та обґрунтування дефініції того чи іншого поняття, явища або процесу — одна з найскладніших процедур наукового дослідження. Поширилася навіть думка про те, що правильне тлумачення наукових понять вирішує майже половину наукового завдання.

Першим серед тих, хто досліджував прийоми, підходи і закони правильного мислення, утворення понять і виведення з них нових суджень, отримуючи при цьому нові знання, історики називають учня Платона, видатного давньогрецького філософа і вченого-енциклопедиста Аристотеля (384−322 рр. до н.е.). Його думку про те, що шлях до сутності явища пролягає через його визначення, поділяють учені всього світу [2; c. 43−45].

Системний аналіз публікацій українських і російських авторів, в яких розглядається проблема відповідальності за правопорушення в медичній галузі, свідчить про те, що, за узагальненням Ю.Д. Сергєєва (м. Москва), діапазон варіантів тлумачення поняття «лікарська помилка» досягає діа метрально протилежних значень [2; c. 27−28].

Так, одні дослідники, серед яких переважають юристи, під цим терміном розуміють недобросовісні та необережні дії чи прийоми з надання медичної допомоги, внаслідок яких було заподіяно шкоди здоров’ю паці єнта чи навіть настала його смерть.

Інші науковці і практики, серед яких переважають лікарі за фахом, — продовжують дотримуватися поглядів відомого радянського патолога І.В. Давидовського, який ще 1928 р. сказав, що лікарська помилка — це добросовісний заблуд лікаря, що виключає карну відповідальність.

Сам Ю.Д. Сергєєв вважає, що вживати термін «лікарська помилка» в експертній оцінці та практиці недоцільно і невиправдано. Але він все ж пропонує викласти зміст досліджуваного поняття в такій редакції: лікарська помилка — це невинне спричинення шкоди здоров’ю або життю особи внаслідок проведення діагностичних, лікувальних, профілактичних заходів особою (особами), покликаними надавати такого роду допомогу згідно з законом, угодою, спеціальним правилом або практикою, щосклалася [2; c. 18].

Інший сучасний російський дослідник А.П. Зільбер, автор відомогобагатотомного видання «Етюди критичної медицини», серед книг якого за глибиною наукового аналізу слід виокремити монографію «Етика і закон в медицині критичних станів» (1998), стверджує, що, враховуючи рівень правосвідомості суспільства та поки що не дуже високу правову культуру медичних працівників, не слід відмовлятися від поняття «лікарська помилка» як альтернативи для позначення кримінального дійства. При цьому під лікарською помилкою слід розуміти щирий заблуд лікаря без елементів халатності, необережності та злочинного професійного невігластва [3; c. 33].

На думку старшого наукового співробітника кардіокомплексу Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) Російської Федерації О. О. Агапова, лікарські помилки — це прорахунки лікарів, які реально погіршили стан пацієнта — або через неправильні дії, або через відсутність таких дій. Але лікарську помилку не слід кваліфікувати як показник неспроможності лікаря. Більшість лікарських помилок, що відображені в офіційній статистиці, є наслідком підвищеної відповідальності та зацікавленості лікаря: яка помилка — такий і лікар. Адже, як стверджував академік Є.І. Чазов, медицина — це така наука і така професія, в якій, на відміну від інших, не можна сліпо працювати за інструкціями. У техніці простіше — там розробляються технологічні схеми, регламенти, й інженер, точно використовуючи розробки, працюючи за чіткою схемою, отримує відмінні результати. У медицині це неможливо, оскільки її основний принцип: немає хвороби, є хвора людина. А розробити точну схему лікування однієї хвороби у сотнях, тисячах варіантів просто неможливо [3; c. 56].

Укладач практичного посібника «Медичне право» О. В. Тихомиров, аналізуючи спадщину російських юристів І.Г. Вермеля та Ф.Ю. Бердичівського, стверджує, що численні спроби медиків дати визначення лікарської помилки не мали успіху. Адже поняття «відсутність проступку» — несамостійне, оскільки існує лише завдяки тому, що є поняття «проступок». Саме тому, на думку О. В. Тихомирова, для того, щоб відмежувати «лікарську помилку», яка не тягне за собою кримінальної відповідальності, від такої, що може стати її причиною, необхідно передусім визначити основи кримінально-правової відповідальності медичного персоналу. Ґрунтуючись на дослідженнях І.Г. Вермеля, О. В. Тихомиров називає три умови, за яких повинна наставати кримінальна відповідальність медичних працівників за неналежне лікування [27; c. 45−47].

Перша умова. Дії медичного працівника, що розглядаються в конкретному випадку, були об'єктивно помилковими та суперечили загальновизнаним і загальноприйнятим правилам медицини.

Друга умова. Медичний працівник, в силу отриманої ним освіти та займаної посади, повинен був усвідомлювати, що дії його є неправильними і можуть завдати шкоди хворому.

Третя умова. Ці об'єктивно неправильні дії спричинили (прямо чи опосередковано) настання несприятливих наслідків — смерть хворого або суттєву шкоду його здоров’ю.

На думку О. В. Тихомирова, відповідальність на підставі закону за спричинення шкоди життю або здоров’ю, що стала результатом «лікарської помилки», — чи в результаті неналежного виконання професійних обов’язків за необхідності усунення загрози життєвим інтересам особи або у випадку ненадання допомоги хворому на підставі наявної загрози цим інтересам — настає незалежно від того, добросовісним чи недобросовісним був заблуд медичного працівника [24; c. 47−49].

Автор навчального посібника для вищих навчальних закладів «Медичне право» М. Ю. Федорова, посилаючись на М. Р. Рокицького, наводитьтаке визначення поняття лікарська помилка: це — добросовісний заблуд лікаря, який став причиною певної шкоди здоров’ю хворого. Слід розглядати два аспекти поняття, що аналізується. По-перше, йдеться тільки про добросовісні заблуди лікаря, а не про халатність; дії, що скоєні у стані алкогольного сп’яніння або зловмисно, належать до лікарських проступків, які підлягають судовому розгляду. По-друге, лікарська помилка не обов’язково призводить до будь-яких ускладнень.

2.2. Види медичних помилок М. Ю. Федорова рекомендує класифікувати лікарські помилки за причинами. На її переконання, передусім лікарські помилки слід поділяти залежно від того, в якій сфері або на якому етапі надання медичної допомоги вони були допущені. До цієї групи належать такі лікарські помилки [23; c. 23]:

* діагностичні помилки — помилки у розпізнаванні захворювань та їх ускладнень, недогляд чи помилковий діагноз захворювання або ускладнення. Ця група помилок найчисленніша;

* лікувально-тактичні помилки, які, як правило, є наслідком діагностичних помилок, хоча така залежність не є абсолютною;

* технічні помилки (прорахунки під час діагностичних та лікувальних маніпуляцій, процедур, методик, операцій);

* організаційні помилки — недоліки в організації тих чи інших видів медичної допомоги, відсутність належних умов функціонування тієї чи іншої служби;

* деонтологічні помилки — це помилки у поведінці лікаря, його спілкуванні з хворими та їхніми родичами, середнім і молодшим медичним персоналом;

* помилки заповнення медичної документації (малозрозумілі, нечіткі записи операцій, неправильне ведення щоденника післяопераційного періоду, погрішності при оформленні виписок при скеруванні хворого до іншого лікувально-профілактичного закладу).

Залежно від причини, лікарські помилки можна поділити на такі, що стали результатом об'єктивних чи суб'єктивних причин. Об'єктивні причини, на думку М.Ю. Федорової, як правило, створюють фон, а реалізується помилка зазвичай під впливом суб'єктивних причин, що відкриває реальні можливості для скорочення лікарських помилок [23; c. 24].

До об'єктивних причин лікарських помилок можна віднести відносність медичних знань; вірогідність атипового перебігу хвороби у конкретного пацієнта, що зумовлено особливостями його організму; різницю в рівні кваліфікації, професійному досвіді лікарів, в оснащенні лікувально-профілактичних закладів діагностичною технікою, їх забезпеченні лікарськими засобами.

Важливо й те, що постійно трапляються нові захворювання, а раніше відомі, але такі, що рідко зустрічаються на практиці, також можуть становити серйозну діагностичну проблему. Слід мати на увазі, окрім того, й так звані поєднані захворювання, які дуже важко розпізнати, а ще важче лікувати.

Суб'єктивними причинами лікарських помилок можуть стати неповноцінний огляд і обстеження хворого, самовпевненість лікаря, відмова від поради колеги чи консиліуму чи, навпаки, його бажання прикритися авторитетом консультантів тощо.

Деякі спеціалісти виокремлюють також умови, які сприяють лікарським помилкам. Так, російський дослідник М. Р. Рокицький, досліджуючи, зокрема, цю проблему в хірургії, називає серед них екстремальний характер ситуації (раптову профузну кровотечу, зупинку серця тощо), яка вимагає від лікаря миттєвої реакції й термінового втручання; втома хірурга, потік складних операцій або вимушену необхідність виконувати роботу, яка невластива основній спеціальності за відсутності в лікувально-профілактичному закладі спеціалістів відповідного профілю [23; c. 25].

Розмежовуючи лікарські помилки залежно від причин, що їх зумовили, М.М. Малеїна відзначає, що лікарські помилки, зумовлені суб'єктивними причинами, за які можуть бути порушені кримінальні справи, є наслідком необережності, браку знань і досвіду в лікаря. Окремі професійні правопорушення чиняться свідомо (наприклад, незаконне виконання аборту, ненадання хворому допомоги тощо), але зв’язок лікарів з їхніми негативними наслідками можна визначити лише як необережність. До лікарських помилок, які не тягнуть за собою юридичної відповідальності з урахуванням об'єктивних причин, М.М. Малеїна відносить дії медичних працівників (закладів), що не порушують встановлених законом і підзаконними актами правил, але кваліфікує їх як такі, що спричинили пошкодження здоров’я чи стали причиною смерті пацієнта через недостатню забезпеченість лікувально-профілактичних закладів спеціалістами, обладнанням, ліками, а також через атиповий перебіг хвороби, аномальні анатомічні особливості пацієнта, не прогнозовані алергічні реакції та інші явища, які медичний персонал не міг передбачити [23; c. 20].

На переконання М.Ю. Федорової, думку якої автори теж поділяють, при аналізі описаних вище випадків, доцільно було б виокремлювати лікарські помилки, що є діями (чи бездіяльністю) медичного персоналу, об'єктивно здатними спричинити негативні наслідки для життя і здоров’я пацієнта.

Відомий фахівець у галузі медичного права С. Г. Стеценко вважає (а ми поділяємо його думку), що з позицій медичного права недопустимо трактувати категорію «лікарська помилка» неоднозначно, адже це перешкоджає виробленню єдиного методологічного підходу та єдиних принципів правової оцінки помилок у галузі охорони здоров’я. На його переконання, лікарська помилка — це дефект надання медичної допомоги, пов’язаний з неправильними діями медичного персоналу, які характеризуються як добросовісний заблуд за відсутності ознак зловмисного чи необережного проступку.

С.Г. Стеценко вважає, що на сьогодні маємо всі підстави твердити про доцільність вживання терміна «медична помилка», оскільки професійні помилки нерідко трапляються в практичній роботі і середнього медичного персоналу. Заслуговує на увагу новий погляд і методологічне медико-юридичне трактування поняття «медична помилка» та його юридичної оцінки і правових наслідків при оцінці якості лікувально-профілактичних заходів російських учених І.В. Тимофєєва та О.В. Леонтьєва. Ґрунтуючись на гуманістичних принципах: «лікування не повинно бути важчим за захворювання», з одного боку, та «без вини немає підсудного» — з іншого, ці науковці стверджують, що поняття «медична помилка» за юридичним змістом близьке до поняття «дефект у проведенні лікувально-профілактичних заходів». А при вирішенні правових питань, на їхню думку, слід вживати термін «медична помилка», оскільки саме він використовується в основних юридичних документах в сутнісному значенні «професійна помилка». З метою стандартизації змісту окреслених понять, вони пропонують такі дефініції [29; c.14−16].

Медична помилка — погрішність при виконанні медичних дій. Залежно від ступеня суспільної небезпеки, наявності необережної форми вини медичного працівника та шкоди, заподіяної здоров’ю пацієнта, медична помилка виключає або призводить до виникнення різних видів юридичної відповідальності.

Дефект — помилкова дія (бездіяльність) медичного персоналу, що виразилися у неправильних наданні (ненаданні) допомоги, діагностиці захворювань і лікуванні хворих (потерпілих). За даними Британського національного агентства безпеки пацієнтів, тисячі жителів Великої Британії щорічно гинуть через помилки медичних працівників. З 2005 р. через помилки, допущені лікарями та персоналом британських лікарень, постраждали 526 599 пацієнтів. У 2159 випадках некомпетентність або недбалість медичних працівників стали причиною смерті хворих.

Коментуючи дані агентства, представник міністерства охорони здоров’я Великої Британії відзначив, що незважаючи на серйозність наведених цифр, ті, хто постраждав у результаті неправильного лікування, становлять лише невелику частку величезного потоку хворих, яких щорічно обслуговує Національна система охорони здоров’я, а якщо помилки й трапляються, ми повинні вчитися визнавати їх і вчитися на них.

Певні особливості має стандартизація медичної допомоги у США. На столі у кожного американського лікаря лежить «Reference Book» — книга, в якій детально та поетапно описано: як лікувати різні хвороби, що робити при виникненні ускладнень тощо. Якщо дотримуватися формального підходу, то виходить, що медициною може займатися кожна людина, яка має таку книгу та вміє читати. І, як це не парадоксально, об'єктивну статистику лікарських помилок можна вивести, тільки якщо вважати помилками відхилення від встановлених норм (читай — відхилення від стандартів, що визначені Reference Book). Як стверджують дослідники, на сьогодні це поки що єдиний критерій, який, на превеликий жаль, дуже слабо пов’язаний зі здоров’ям людей.

Системний аналіз нормативно-правових актів України та медичної й юридичної наукової літератури свідчить про те, що в Україні, як, до речі, за твердженням Ю.Д. Сергєєва, і в Росії, поняття «лікарська (медична) помилка» поки що не має належного теоретико-методологічного забезпечення ні з правових, ні з судово-медичних позицій і, як результат, є індиферентним до правової та експертної практики.

Викладене дає підстави рекомендувати Комітетові Верховної Ради України з питань охорони здоров’я виробити офіційне тлумачення поняття «медична помилка» та закріпити його у законі. На думку авторів, положення про кваліфікацію медичних помилок слід ввести до нової редакції Основ законодавства України про охорону здоров’я або як доповнення до Закону України «Про права пацієнтів в Україні». Але при цьому обов’язково слід врахувати думку С. Г. Стеценка про те, що помилки медичних працівників, які сталися з об'єктивних причин (недосконалість медицини, відсутність необхідних лікарських засобів і медичного обладнання тощо), доцільно визнати такими, що не несуть за собою відповідальності конкретних медичних працівників. Перелічені негативні результати повинні розглядатися з позицій відповідальності лікувально-профілактичних закладів та їх керівників. Коли ж йдеться про медичні помилки, в основі яких лежать суб'єктивні причини (неправильна інтерпретація результатів лабораторно-інструментальних досліджень, недостатній досвід тощо), необхідно передбачити персональну відповідальність медичних працівників.

Слід наголосити на тому, що перші подібні спроби на пострадянському просторі вже здійснені в Росії та Республіці Молдова. Так, ст. 63 Основ законодавства РФ про охорону здоров’я громадян передбачає право медичних працівників на страхування професійної помилки, внаслідок якої спричинено шкоду здоров’ю пацієнта, що не пов’язано з необережним чи халатним виконанням ними професійних обов’язків. А в карному кодексі РФ, який набув чинності з 1 січня 1997 р., дається офіційне трактування поняття «шкода здоров’ю». У преамбулі Закону Республіки Молдова «Про права та обов’язки пацієнтів» (чинний з 1 липня 2006 р.) наводиться законодавче тлумачення лікарської помилки.

Залежно від ступеня суспільної небезпеки, наявності необережної форми вини медичного працівника, покликаного надавати медичну допомогу згідно з законом, угодою, спеціальним правилом або практикою, що склалася, та шкоди, що заподіяна здоров’ю пацієнта, медична помилка виключає або призводить до виникнення різних видів юридичної відповідальності.

Латинський афоризм стверджує: «Еrrare humanum est» — кожній людині властиво помилятися. Не є, звичайно, винятками і медичні працівники. Порушуючи проблему медичної помилки та ініціюючи її однозначне трактування, автори публікації в жодному разі не ставлять під сумнів професіоналізм українських лікарів. Вони послуговуються тими міркуваннями, що відсутність офіційного тлумачення цього поняття не допомагає, а, навпаки, шкодить медичному загалу. При цьому йдеться не про обмеженість знань, вмінь чи практичних навичок медичних працівників, а про неправильний, деструктивний характер тверджень щодо недоцільності використання в науковому та практичному обігу категорії «медична помилка». Від того, що ми замовчуватимемо медичні помилки, їх кількість не зменшиться, а тим більше, вони самі собою не щезнуть.

2.3 Об'єктивна та суб'єктивна сторони медичної помилки Як вже зазначалося, негативні наслідки при наданні медичних послуг можуть виникнути через об'єктивні причини, які медичний працівник не міг передбачити. До таких випадків відносяться алергічні реакції на медичні препарати, особливості анатомічної будови тіла, функціональні особливості організму, які неможливо було встановити при належному проведенні діагностики та лікування. На нашу думку, цілком справедливо відносити подібні ситуації (які іноді розглядаються як медичні помилки) до категорії нещасного випадку або казусу, при настанні якого, на думку більшості науковців, надавач медичної послуги має бути звільнений від відповідальності. Разом з тим, цивільне законодавство України передбачає, що відповідальність медичних закладів, які надають медичні послуги за плату, при здійсненні ними підприємницької діяльності будується за принципом об'єктивної відповідальності, тобто незалежно від їх вини, за винятком настання обставин непереборної сили (ЦК, ст. 906).

З огляду на вищезазначене, вважаємо за необхідне коротко визначити сутність поняття «непереборна сила», яка не збігається з сутністю поняття «казус».

Поняття непереборної сили (vis major, forse majeure, act of God) існує вже не одне тисячоріччя. Воно було відоме ще римському приватному праву класичного періоду. «Непереборна сила» — це особливе явище (вища сила, «божий промисел», доля, подія), яке перевершує ті людські сили, що можна йому протипоставити, і тому воно звільняє від відповідальності.

У правовій літературі, в рамках дискусії, предметом якої було визначення непереборної сили як обставини, що звільняє від відповідальності без вини, її зіставляли з казусом. Таке порівняння було зумовлене їх деякою подібністю, що полягає, по-перше, у тому, що і непереборна сила і казус з об'єктивної сторони являють собою «збіг обставин», які виниклі зненацька та з різних причин викликали зміни в об'єктивній дійсності. По-друге, як при наявності непереборної сили, так і при наявності казусу в конкретних випадках можливе звільнення правопорушника від відповідальності. Однак це співвідношення було обумовлене також і їхньою різницею: при дії непереборної сили від відповідальності звільняється правопорушник, який несе відповідальність як за вину, так і безвинно, а при наявності казусу від відповідальності звільняється правопорушник, який несе відповідальність тільки за вину.

Казусом найчастіше називають суб'єктивний випадок, маючи на увазі, що зміни в об'єктивній дійсності, тобто «збіг обставин», є його об'єктивною стороною, породженою суб'єктивними причинами: по-перше — характером діяльності правопорушника, а по-друге — його суб'єктивним станом у момент заподіяння збитків (шкоди), що полягає в тому, що правопорушник не знав і не повинен був знати, що його дії спричинять виникнення зитків (шкоди). Інакше кажучи, казус — це цивільне правопорушення, зроблене без вини. Суб'єктивна сторона такого правопорушення характеризується відсутністю наміру або необережності правопорушника, тому відповідальність без вини — це, умовно кажучи, відповідальність за казус.

Непереборну силу, навпаки, іменують об'єктивним випадком, виходячи з того, що головну роль у виникненні конкретного «збігу обставин» грають не сама по собі діяльність правопорушника і не суб'єктивний стан останнього, а вплив на його діяльність обставини, яка з ним не пов’язана та постає для нього у вигляді «долі» або «вищої сили».

У праві поняття «казус» і «непереборна сила» використовуються здебільшого коли мова йде про відповідальність. Це природно, оскільки відсутність вини при казусі є підставою звільнення від відповідальності правопорушника, що в силу закону або договору відповідає тільки за вину, а непереборна сила є підставою звільнення від відповідальності без вини, тобто від відповідальності «за казус». [39; c. 226] Внаслідок цього непереборна сила як межа відповідальності без вини, на наш погляд, також повинна характеризуватися відсутністю вини.

Як зазначалося вище, казус і непереборна сила, будучи різновидами випадку, являють собою фактичні зміни в об'єктивній дійсності, об'єктивні результати дії визначених причин.

Фактичні ж зміни в об'єктивній дійсності, що відбулися від дії обставини непереборної сили, породжені саме нею самою, хоча і не безпосередньо, а шляхом впливу на поведінку конкретного правопорушника. Саме обставини непереборної сили, наділені особливими об'єктивними характеристиками, обумовлюють відсутність вини правопорушника, створюючи тим самим казус. Однак обставини непереборної сили обумовлюють настання не звичайного, а так званого «кваліфікованого випадку». Така назва вказує на той факт, що випадок обумовлений не суб'єктивними, а особливими об'єктивними обставинами, які мають зовнішнє походження. Тому непереборна сила як межа відповідальності без вини це кваліфікований випадок [38; c. 189].

Для вирішення питання про те, чи можна шкоду здоров’ю чи життю послугоотримувача, що виникла при здійсненні медичної діяльності, віднести на рахунок дії «непереборної сили», завжди необхідно розглядати не ізольовану дію якогось зовнішнього фактора (наприклад, аномальний розвиток патологічного процесу через анатомічні особливості організму пацієнта), а особливого роду поєднання, зв’язок дій послугодавця, «зовнішнього» фактора та шкоди. Причому зазначений зв’язок має носити характер не причинно-необхідного зв’язку, а причинно-випадкового поєднання подій.

У зазначеному контексті слід погодитися з думкою правознавців, які вважають, що тільки «кваліфікований випадок», тобто випадок, якому притаманні окремі специфічні риси — неможливість відвернути настання його як події та надзвичайний характер — дають можливість юридичним і фізичним особам, що займаються підприємницькою медичною практикою, уникнути цивільно-правової відповідальності. Настання простого випадку звільняє від відповідальності тільки некомерційні медичні заклади, які надають безоплатну медичну допомогу. Тому вважаємо, що для комерційних та некомерційних медичних закладів потрібно встановити однакові підстави відповідальності за заподіяння шкоди у випадку припущення медичних помилок казуального характеру [43; c. 556−559].

Розібравши фактори та обставини, що впливають на можливість припущення медичних помилок, можемо зробити висновок, що медична помилка — це правомірні та обґрунтовані дії чи бездіяльність особи, яка надає медичні послуги (допомогу), несприятливий наслідок яких пов’язаний з недосконалістю та обмеженістю методів та засобів сучасної медичної науки, важкими об'єктивними умовами медичного втручання, атиповими будовою тіла або функціонуванням окремих органів, нестандартними реакціями організму пацієнта на застосування медичних препаратів чи процедур та виник незалежно від уважності та професійності надавача медичних послуг при відсутності в його діях (бездіяльності) умислу чи інших ознак складу цивільного правопорушення. Саме таке визначення потрібно, на думку автора, ввести до законодавства, приймаючи, зокрема, Медичний Кодекс та Закон «Про захист прав пацієнтів» [45; c. 670]

Таким чином, під поняттям «медична помилка» ми пропонуємо розглядати лише ті помилки (дії або бездіяльність) медичних працівників, які мають казуальний характер або прирівнюються до непереборної сили і, відповідно, не передбачають настання цивільно-правової відповідальності. У випадку надання платних медичних послуг тільки кваліфікація «кваліфікованого» випадку (казусу) дозволяє виключити застосування цивільно-правової відповідальності.

медичний шкода здоров’я відповідальність РОЗДІЛ 3. ШКОДУ ЯК НАЙВАЖЛИВІША УМОВА ВИНИКНЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ВНАСЛІДОК ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ ЖИТТЮ АБО ЗДОРОВ’Ю ГРОМАДЯН МЕДИЧНОЇ ПОМИЛКОЮ Щоб зрозуміти специфіку відшкодування шкоди здоров’ю, спричиненої невдалим медичним втручанням, доцільно буде спочатку визначити, у чому така шкода полягає.

Законодавство України чітко не розкриває поняття «шкода здоров’ю». Під «шкодою» взагалі у цивільному праві прийнято розуміти зменшення, знищення суб'єктивного цивільного права чи блага.

Отримати більш наближену до суті цього поняття відповідь можна у нормативних актах, які стосуються тілесних ушкоджень. Так, наказом Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Правил судово-медичного визначення ступеню тяжкості тілесних ушкоджень» від 17 січня 1995 р. № 6 (далі — Наказ № 6) визначено, що у разі неналежного надання медичної допомоги, що виявилося у порушенні анатомічної цілісності тканин і органів та їх функцій, такі порушення розглядаються як тілесні ушкодження (п. 1.3.). Тобто така шкода розглядається як синонім тілесних ушкоджень.

Відповідно до пункту 1.2 Наказу № 6 під тілесними ушкодженнями (тобто шкодою здоров’ю) слід розуміти: порушення анатомічної цілісності тканин, органів та їх функцій, що виникають як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів — фізичних, хімічних, біологічних, психічних.

У пункті 2.1.6 Наказу № 6 даються також визначення таких споріднених «шкоді» понять, як «розлад здоров’я» та «наслідок ушкодження». Розлад здоров’я — це пов’язаний з ушкодженням послідовно розвинутий хворобливий процес. Наслідок ушкодження — це повне загоєння ушкодження і зникнення хворобливих змін, які були ним зумовлені.

За даними дослідження нормативних та літературних джерел, до шкоди здоров’ю, яка заподіяна при здійсненні медичних втручань, можна віднести: тілесні ушкодження, які полягають у порушенні анатомічної цілісності органів і тканин або їх фізіологічних функцій; виникнення супутнього основному захворюванню пацієнта, послідовно розвинутого хворобливого процесу або патологічного стану, що залишають після зникнення (видужання) стійкі наслідки ушкодження у вигляді спотворення зовнішнього вигляду частин тіла, порушення функцій органів чи їх систем; зараження невиліковною хворобою чи хворобою, яка потребує тимчасової або постійної ізоляції від суспільства; безповоротно згаяну можливість вилікування хворого, а також розвиток психічного захворювання, що виникло у результаті медичного втручання [ 37; c. 28].

Вбачається, що як заподіяння шкоди здоров’ю при наданні медичної допомоги (послуги) може розглядатися не тільки ушкодження при медичній маніпуляції якогось конкретного органа (наприклад, сечоводу при операції на матці), а й суттєве погіршення (ускладнення) перебігу захворювання, яке підлягало лікуванню. Наприклад, прогресування пухлинного захворювання внаслідок невдалого (невчасного) оперативного втручання.

Безповоротно згаяна можливість вилікувати хворого має такі ж шкідливі наслідки, що й інші перелічені випадки. Через дефекти у діагностуванні чи лікуванні нерідко пропускається момент, коли ще можна вилікувати пацієнта чи зупинити (обмежити) розвиток патологічного процесу. Недбалість чи професійна необізнаність медичних працівників можуть позбавити хворого досить великого шансу повністю одужати чи продовжити термін життя.

У правовій літературі виділяють такі різновиди шкоди при наданні медичної допомоги (послуги):

· фізична шкода (ушкодження здоров’я);

· майнова шкода (реальні втрати: втрата заробітку; витрати на лікування, протезування, посилене харчування, спеціальний догляд тощо);

· моральна шкода (фізичний біль та моральні страждання).

Проте з цією класифікацією можна погодитися лише частково. Автор вважає, що шкода здоров’ю може бути тільки двох видів: майнова (матеріальні витрати та втрати) і моральна. Наприклад, відчуття болю в ділянці шиї, сиплість голосу в пацієнта, що постраждав у результаті ушкодження поворотного нерва при операції з видалення зобу, є моральною шкодою, до якої однозначно входить і поняття «ушкодження здоров’я» (фізична шкода). А витрати цього пацієнта на відновлення якості життя (якщо це буде можливо) будуть майновою шкодою. Таку позицію можна підтвердити і посиланням на положення статті 23 ЦК, яка говорить, що фізичний біль та страждання належать до моральної шкоди. Такого поняття як «фізична шкода» цивільне законодавство України не містить. Тому обидва зазначені види шкоди можуть розглядатися як складові «шкоди здоров’ю».

Правомірне заподіяння шкоди У медичній практиці, передусім у пластичній хірургії, естетичній стоматології, непоодинокі випадки, коли пацієнти звертаються до медичних закладів для проведення медичних втручань, які під кутом зору людини зі здоровим глуздом у жодному разі не потрібні для їхнього організму. Це операції зі збільшення окремих органів чи частин тіла (при їх середніх, нормальних розмірах), видалення окремих органів чи частин тіла (ребер, зубів, пальців на ногах), вживляння у тіло сторонніх предметів, зміна розрізу очей, кольору шкіри тощо. Наприклад, для досягнення схожості з леопардом Том Леппард з Австралії хірургічним шляхом змінив форму верхньої губи (розсік навпіл), вставив клики, змінив розріз очей, приживив собі вуса з волосіні та штучні пазурі, а також частково видалив носовий хрящ та покрив 99,9% своєї шкіри татуажем, візерунок якого нагадує шкіру леопарда [26; c. 326−327].

Аналогічна ситуація й щодо здійснення естетичних стоматологічних процедур (відбілювання, інкрустація зубів тощо), коли через прагнення до вдосконалення зовнішності чи досягнення якихось стандартів краси, моди, пацієнт фактично погоджується на заходи, що безповоротно ушкоджують його здорові зуби, тобто шкодять здоров’ю.

У зазначених та схожих випадках пацієнт дає згоду на заздалегідь ризиковані та шкідливі медичні втручання. Однак при дотриманні з боку медичного закладу (медичного працівника) усіх вимог та стандартів здійснення медичних втручань таку шкоду здоров’ю, на нашу думку, можна вважати правомірною. Тобто у такому разі пацієнт не може розраховувати на якісь компенсації чи відшкодування. Основне завдання медичних закладів (приватно практикуючих лікарів) — юридично правильно зафіксувати згоду пацієнта на застосування таких шкідливих втручань та його поінформованість щодо заздалегідь передбачуваних негативних наслідків [26; c. 326−327].

Українське законодавство окремо таких випадків звільнення від відповідальності не передбачає, але й не заперечує їх. Цікаво, що на відміну від вітчизняного Цивільний кодекс Російської Федерації (ст. 1064) прямо передбачає відмову у відшкодуванні шкоди, заподіяної на прохання або за згодою потерпілого, якщо дії заподіювача шкоди не порушують моральні засади суспільства (те, що у світі прийнято називати «boni mores» — загальноприйняті уявлення).

РОЗДІЛ 4. ОСОБЛИВОСТІ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАПОДІЯНОЇ ПАЦІЄНТОВІ НЕВДАЛИМ МЕДИЧНИМ ВТРУЧАННЯМ Дослідивши норми чинного законодавства України, можна окреслити особливості, притаманні відшкодуванню шкоди здоров’ю, заподіяної при невдалому медичному втручанні.

По-перше, відшкодувати шкоду, яку завдано здоров’ю, неможливо. Унікальні особливості здоров’я не завжди дають можливість повернутися в той стан, який був до медичного втручання. Здебільшого ця шкода є невиправною. Як доводить медична наука та практика, навіть трансплантація органів не дає стовідсоткового відновлення організму. Тому основне завдання норм цивільного законодавства — визначити справедливий порядок грошової компенсації для постраждалих пацієнтів.

По-друге, цивільне законодавство України (ст. 1172 ЦК) передбачає відшкодування юридичною особою (у тому числі медичним закладом, його медичним персоналом) або фізичною особою (медичним працівником — підприємцем) шкоди, заподіяної при виконанні ними своїх трудових (професійних, службових) обов’язків. До речі, при заподіянні каліцтва або іншого ушкодження здоров’я організація чи громадянин, відповідальні за шкоду, зобов’язані відшкодувати:

а) потерпілому заробіток (доходи від трудової діяльності), втрачений ним унаслідок викликаної цим втрати або зменшення працездатності, а також відшкодувати викликані ушкодженням здоров’я додаткові витрати на лікування, придбання ліків, протезування, постійний догляд, посилене харчування, санаторно-курортне лікування тощо (ст. 1995;1999 ЦК);

б) у разі смерті потерпілого — непрацездатним особам, які перебували на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання (у тому числі дитина, народжена після смерті) — частку середньомісячного заробітку потерпілого, що припадала на цих осіб або на яку вони мали право відповідно до чинного законодавства (ст. 1200 ЦК);

в) у разі ушкодження здоров’я неповнолітнього, який не досяг 14 років (учні — 18 років) і не має заробітку на час заподіяння шкоди, — пов’язані з ушкодженням здоров’я необхідні витрати на лікування, протезування, постійний догляд тощо. Після досягнення потерпілим 14 років (учнями — 18 років) — шкоду, пов’язану з втратою чи зменшенням його працездатності, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом, а після початку трудової діяльності потерпілого відшкодування може бути збільшено (на його вимогу), виходячи з розміру винагороди працівника його кваліфікації. Якщо такий неповнолітній на момент ушкодження здоров’я мав заробіток — виходячи з розміру його заробітку, але не нижче ніж з мінімальної заробітної плати (заробітку) (ст. 1999 ЦК).

По-третє, кожен потерпілий споживач медичної послуги має право вимагати відшкодування заподіяної шкоди незалежно від того, чи був він у договірних відносинах з виробником (виконавцем, продавцем) цих послуг (ст. 16, 17 Закону України «Про захист прав споживачів»). До того ж, відповідно до чинного цивільного законодавства України шкода, завдана внаслідок недоліків послуг (робіт), підлягає відшкодуванню їх виконавцем (ст. 1210 ЦК).