Історичний аспект розвитку політичної економіки

РЕФЕРАТ на тему:

" Історичний аспект розвитку політичної економіки" .

Економічне буття, економічні явища й проце­си завжди привертали до себе увагу людей, особливо вчених. Чому? Річ у тім, що економічні питання торкаються життя кожної людини: вони регулюють можливості життєдіяльності сім'ї, виникають у взаємовідносинах між людьми, між окремою особою та державою, між приватними закладами, між приватними та державними закладами і т.д. Тобто, в буденному житті: на транспорті, в мага­зині, на роботі, в навчанні, під час відпочинку, займаючись підприємницькою діяльністю, кожен з нас виступає учасником економічних відносин і, вільно чи невільно, в своїй діяльності приймає рішення, які зачіпають не лише власні економічні інтере­си, але й економічні інтереси людей, що нас оточують, нарешті, інтереси суспільства. Отже, перша проблема, яка постає перед людьми, — це проблема оптимальності тих рішень, які вони при­ймають у процесі своєї господарської (економічної) діяльності. Від чого ця оптимальність залежить? Від знання законів розвитку економіки. Тому прагнення людей проникнути в суть економічних процесів диктувалося і диктується практичними потребами еконо­мічного життя, впливу на нього в потрібних напрямах, прийняття ефективних рішень у процесі будь-якої економічної (господарської) діяльності.

Ще в Античному Світі економічна думка досягла значного розвит­ку. Економічні погляди Ксенофонта, Платона, Арістотеля, а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії мали великий вплив на розвиток економічної науки наступних епох. Немало економічних спостережень ми знаходимо і в Біблії. Вона дає певне тлумачення економічного життя стародавніх народів, що населяли Палестину і навколишні землі у II і І тисячоліттях до нашої ери. Як правило, ці тлумачення даються в формі заповідей, вказівок про поведінку людини.

Але хоч економічні погляди, школи зародилися давно, еконо­мічна теорія як самостійна наука виникла відносно недавно. Поштовхом цьому було зародження й розвиток капіталізму, формування національного ринку. Тоді ж з’явилася й назва цієї науки — політекономія. Вона походить від поєднання трьох давньогрецьких слів «політейя» — суспільний, державний устрій і вже знайомих нам «ойкос» і «номос», що в сукупності означає: наука про закони ведення суспільного господарства.

Вперше назва «політекономія» була вжита французом Антуаном Монкретьєному «Трактаті політичної економії», який побачив світ у 1615 p. Чому саме так Монкретьєн назвав свій твір, а не просто «економія» або «економіка», як це робили давньогрець­кі мислителі або його сучасники? Річ у тім, що починаючи з Ксенофонта й Аристотеля, всі, хто вживав ці слова (економія, економіка), вкладали в них первісний зміст — це домоводство, управління особистим господарством, сім'єю. Але Монкретьєн пише не про таке господарство. Його думки були скеровані на процвітання господарства як державної, національної спільності. Підкреслюючи саме це, він і поставив перед словом економія визначення політична.

Проте головна заслуга Монкретьєна не в тому, що він дав назву новій науці, а в тому, що в своєму «Трактаті», спеціально присвя­ченому економічним проблемам, він вперше виділив особливий предмет дослідження, відмінний від предмета інших суспіль­них наук. Саме з цього моменту в загальному понятті «економіка» починають виділяти два аспекти: економіку як систему господар­ської діяльності та економіку як систему наукових знань про господарську діяльність. А в самій економічній науці почався процес диференціації знань. З одного боку, формуються теоретичні економічні науки, з іншого — прикладні. Тепер економічна наукаце система дисциплін про економіку, провідною з яких є полі­тична економія, яка відіграє роль теоретичного фундаменту, виконує по відношенню до всіх інших економічних дисциплін методологічну функцію. Див. схему.

Система економічних наук.

У процесі розвитку політекономії як науки можна виділити декі­лька етапів.

Меркантилізм Політекономія як наука почала оформля­тися лише із зародженням капіталістичного ладу, й тому об'єктом її вивчення була не економіка взагалі, а економіка капіталістичного способу виробництва. А так як капіта­лістичні відносини почали складатися насамперед у торгівлі, то це знайшло відображення у теоретичних розробках перших економіс­тів, які досліджували цю систему. Зокрема, виходячи з чисто поверхневої оцінки ринкових процесів, вони: 1) ототожнюючи багатство з грішми, вважали, що багатством є лише те, що може бути реалізоване в грошах, золоті- 2) виробництво розглядали лише як передумову для створення багатства- 3) безпосереднім джерелом багатства вважали обіг (торгівлю), тому що там товари перетворю­ються в гроші й виникає прибуток завдяки продажу товарів дорожче, ніж вони були куплені.

Однак не всякий обіг вважався джерелом багатства, а лише то­ргівля між країнами (міжнародна), бо саме вона збільшує кількість грошей у країні, тоді як внутрішня торгівля лише перекладає гроші з одних рук у інші, не приносячи країні прибутку. Звідси загальний висновок: баланс у зовнішній торгівлі повинен бути активним, тобто треба менше купувати за кордоном і більше продавати. Виходячи з цього, продуктивною вважалася праця, зайнята лише в торгівлі, насамперед у міжнародній, оскільки вона (так виглядало зовні) найбільш сприяла нагромадженню багатства країни.

Цей перший напрям політекономічної думки, який отримав у літературі назву меркантилізм (від італійського «мерканте» -торговець, купець), почав формуватися ще в останній третині 15 століття, але широкого розвитку набув з 2-ї половини 16 ст. Найбільш відомими представниками меркантилізму були: англій­ські економісти Уїльям Стаффорд (1554−1612 pp.) і Томас Мен (1571−1641 pp.), італієць Г. Скаруффі (1519−1584 pp.), француз Антуан Монкретьєн та росіянин Іван Посошков (1652−1726 pp.).

Політика меркантилізму (накопичення грошей), протекціонізму⁶ і державної регламентації господарства в епоху становлення капіталізму (15−18 ст.) була пануючою в країнах Європи — від Португалії до Московії. Зокрема, починаючи з другої половини 17 ст., вона широко застосовувалася Францією. Теорію меркантилізму успішно розробляли італійські спеціалісти. В Німеччині мерканти­лізм у формі так званої камералістики був офіційною економіч­ною доктриною до початку 19 ст. Проте провідну роль у розробці ідей меркантилізму та реалізації політики меркантилізму відіграли англійські економісти. Це пояснюється тим, що Англія раніше інших країн Європи стала на шлях капіталістичного розвитку і її буржуазія мала більше досвіду в утвердженні нового суспільно-економічного ладу.

Класична політекономія.

3 розвитком капіталізму, у зв’язку з тим, що капітал із сфери обігу проникає в сферу виробництва (і фундаментально там закріплюється), основні положення меркантилізму починають втрачати акту­альність: на порядок денний виходять нові вимоги — свободи торгівлі та підприємництва. В політичній економії це знайшло відображення в гому, що концепція меркантилізму поступається місцем теоретич­ним поглядам фізіократів у Францґі і класичної школи в Англїі. Починається другий етап у розвитку політекономії.

Фізіократи — представники одного з напрямків класичної по­літекономії, який виник у Франції в середині 19 ст. як реакція на меркантилізм. Вони, на відміну від меркантилістів, джерело багатства вбачали не в сфері обігу (торгівлі), а у виробництві. В цьому їх заслуга. В той же час фізіократи обмежували виробницт­во лише землеробством. Промисловість вони вважали непродукти­вною галуззю господарства, й тому всі зайняті в цій сфері нале­жали до «безплідного класу». Визначними представниками Фізіократизму у Франції були: Франсуа Кене (1694−1774 pp.), Анн Робер Жак Тюрго (1727−1781 pp.), Віктор Мірабо (1715−1789 pp.). Теорії фізіократів розроблялися також в Італії, Великобританії, Німеччині, Швеції, Польщі та інших країнах.

Вершини свого розвитку на цьому етапі політична економія досягла в працях представників англійської класичної школи. Це: Уїльям Петті (1623−1687 pp.), Адам Сміт (1723−1790 pp.) i Давид Рікардо (1772−1823 pp.). Головні наукові досягнення класиків — це прагнення виявити глибинні закономірності в суспільному життіпостановка в центр теоретичної системи процесу виробництва, причому будь-якого виробництва, а не лише землеробського, як у фізіократівзапочаткування трудової теорії вартостівиявлення нетрудового характеру прибутків підприємців. Завдяки саме цим доробкам дана школа отримала назву класичної.

Прагматизм і марксизм у політекономії.

З досягненням капіталістичним суспільст­вом високого ступеня зрілості виявилися його внутрішні суперечності. Це неминуче породило нові напрямки в розвитку політекономії, а саме прагматичну та пролетарську політекономії (19−20 століття).

Представники прагматичної політекономії, по-перше, вихо­дячи з концепції обмеженості факторів виробництва, головну роль зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців. По-друге, як ідеологи буржуазії, вважали основним своїм завданням прямий захист, всіляке прикрашання буржуазного ладу, не зупи­няючись навіть перед замовчуванням суперечностей капіталізму. Але історичний досвід довів важливу роль соціальних питань у розвитку людського суспільства, тому прагматики 20 ст. змушені все частіше вдаватися до розгляду в економічній теорії і соціально-економічних питань, хоча відводять здебільшого їм другорядну роль.

Відмінність представників прагматичної політекономії від їхніх попередників полягає в тому, що представники класичної політ­економії прагнули розкрити дійсні закони становлення та розвитку суспільного ладу, в якому вони жили (капіталізму). Тому А. Сміт і Д. Рікардо виводили прагнення до прибутку, нагромадження капіталу із законів виробництва. Прагматики ж з метою апології капіталістичного виробництва обмежуються описом і поверхневою класифікацією зовнішньої видимості економічних процесів і не розкривають їх суті, а самі закони виробництва виводять з еконо­мічних інтересів буржуазії, прагнення до прибутку.

Прагматизм, враховуючи інтереси пануючого класу капіталіс­тичного суспільства — буржуазії, починаючи з 30-х років 19 ст., став домінуючим напрямом розвитку політекономії. Засновниками його виступили англійські економісти Томас Роберт Мальтус (1766−1834 pp.), Джеймс Мілль (1773−1836 pp.) і француз Жан Батист Сей (1766−1832 pp.). У 20 ст. серед його представників ми бачимо таких відомих економістів, як Джон Мейнард Кейнс (1883−1946 pp.), Фрідріх Хайек (1899−198 pp.) — Великобританія, Уеслі Клер Міт-челл (1874−1948 pp.), Пол Самуельсон (нар. 1915 p.) — США.

Як противага прагматичній політекономії в середині 19 ст. ви­никає пролетарська політекономія. Основи її заклали ідеологи робітничого класу Карл Маркс (1818−1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820−1895 pp.). На відміну від прагматичної політекономії, яка увіковічнює буржуазний. -ад"дпролетарська (згодом вона стала називатися марксистською), розкриваючи внутрішні суперечності капіталізму, доводить, що капіталізм так само закономірно, як він прийшов на зміну феодалізму, повинен поступитися місцем ново­му, більш прогресивному суспільному ладові - соціалізму. Розвиток марксистська політекономія отримала в працях В.І.Леніна (1870−1924 pp.), а практичне втілення її ідеї знайшли в побудові першої в світі соціалістичної держави — Радянського Союзу (1922 p.), причини розпаду якого — предмет досліджень майбутніх економіс­тів і політологів.

Сучасний етап розвитку політ­економії.

Межею, що поділяє названі два напрями в політекономії, є відношення до власності на засоби виробництва. Представники прагматичної політекономії відстоюють приватну форму власності як основу суспільного ладу. Марксисти ж вважають, що такою основою, яка може забезпечити найвищу ефективність розвит­ку суспільного виробництва, є суспільна власність на засоби виробни­цтва. Історичний же досвід свідчить, що протиставлення цих двох форм власності, породжуючи досить серйозні соціальні катаклізми, гальмує суспільний прогрес. Обидві форми в своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному розвитку. Проблема полягає лише в тому, як вони використовуються відповідно до конкретних умов та ступеня розвитку продуктивних сил суспільства. Це, зокрема, є проблемою номер один для сучасної України, економіка якої є перехідною.

Саме проблемою поєднання позитивних рис прагматичної шко­ли, яка має вагомі доробки в з’ясуванні закономірностей мікроекономічних процесів, і класичної та марксистської політекономії з їх безсумнівними досягненнями в галузі вирішення соціальних питань і виявлення закономірностей проходження макроекономічних процесів і повинна займатися політекономія на сучасному новому етапі її розвитку.

Етапи розвитку політекономії.

І етап.

ІІ етап.

ІІІ етап.

ІV етап.

Використана література:

1. 1.Башнянин Г.І. Політична економія. — Київ: ІЗМН, 1997. — 302 с.

2. 2.Башнянин Г.І. Політична економія. — Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000. — 528с.

3. 3.Борисов Е. В. Экономическая теория. — Москва: Юрайт, 1998. — 478.