Висновки. 
Розвиток воєнного мистецтва у війнах періоду другої половини ХХ століття

У дисертаційній роботі здійснено відповідні теоретичні узагальнення і вирішено актуальне наукове завдання вивчення еволюції воєнного мистецтва у воєнних конфліктах другої половини ХХ ст., розкриті основні фактори, що впливають на нього, виявлені закономірності і тенденції його подальшого розвитку з метою вироблення рекомендацій воєнному і воєнно-політичному керівництву держави щодо використання історичного досвіду у теорії і практиці воєнного будівництва в Україні.

Основні результати виконаної дисертаційної роботи наступні:

По-перше, проведено історіографічний огляд, розкрито стан наукової розробки теми. Встановлено, що загалом іноземні та вітчизняні військові історики дослідженню воєнних конфліктів, які відбулися в другій половині ХХ ст., приділяли значну увагу. Про це свідчить велика кількість монографій, документів, статей та дисертаційних досліджень, присвячених висвітленню цієї проблеми. Однак, з тих або інших причин в них недостатньо розкрито основні фактори, що впливали на розвиток воєнного мистецтва в зазначений період, не висвітлені повною мірою еволюція воєнного мистецтва не тільки регулярних урядових збройних сил держав — учасниць воєнних конфліктів, але і іррегулярних збройних формувань чисельних воєнно-політичних організацій, що приймали участь в конфліктах, відсутні практичні пропозиції і рекомендації щодо втілення історичного досвіду у теорію і практику воєнного будівництва в Україні.

При проведенні досліджень дисертантом була розроблена класифікація воєнних конфліктів і визначені основні методи наукового висвітлення, які дозволили з достатньою достовірністю вирішити складні завдання теоретичного і практичного дослідження.

По-друге, встановлено, що в другій половині ХХ ст. в переважній більшості держав-учасниць конфліктів джерела воєнних викликів, воєнних загроз і воєнних небезпек все більше зміщуються усередину держави, обов’язковими учасниками воєнних конфліктів стають іррегулярні збройні формування, які інколи за рівнем своєї боєздатності порівняні з урядовими арміями, а самі збройні конфлікти приймають асиметричний характер — регулярним арміям протистоять іррегулярні воєнізовані формування. Ці фактори накладали свій специфічний відбиток на розвиток воєнного мистецтва. Разом із тим, воєнне мистецтво у локальних війнах та збройних конфліктах зазначеного періоду значною мірою розвивалось в залежності від поглядів вищого воєнно-політичного керівництва держави-учасниці воєнного конфлікту на воєнне будівництво в державі (передумов виникнення та розвитку збройних формувань воєнно-політичних організацій), стану воєнно-промислового комплексу, місця і ролі провідних країн світу в конфлікті, під впливом загальних закономірностей і тенденцій розвитку збройної боротьби.

По-третє, без присутності великих держав практично не обходився ні один воєнний конфлікт другої половини ХХ ст. Ця присутність мала форму або так званої «таємної дипломатії», коли в конфліктному регіоні діяли лише військові спеціалісти з великих держав, їх союзників і сателітів, або безпосередньої участі військових контингентів великих держав у воєнних конфліктах. Ця форма застосовувалась, як правило, в умовах, коли проблему неможливо було вирішити іншим шляхом. Така присутність, головним чином, була характерна для міждержавних конфліктів. Однак, при обох формах присутності великих держав політичний аспект завжди превалював над військовим, навіть коли самі великі держави виступали ініціаторами воєнних конфліктів.

Четверте, незважаючи на те, що у більшості воєнних конфліктів застосовувались нові зразки озброєння і бойової техніки, на розвиток основних форм збройної боротьби вони вирішального впливу не мали. В той же час, на відміну від форм, способи ведення воєнних дій зазнали кардинальних змін. Особливо це позначилось на способах ведення воєнних дій проти іррегулярних збройних формувань.

П`яте, в процесі проведення дослідження були виявлені наступні основні закономірності і тенденції розвитку збройної боротьби: залежність ходу і результатів збройної боротьби від співвідношення інформаційних потенціалів, від якості підготовки військових керівників та від рівня розвитку воєнної науки протиборчих сторін; залежність способів збройної боротьби від технологічності систем озброєння та військової техніки, що застосовується сторонами; значне збільшення можливостей новітніх систем озброєння і військової техніки, зокрема високоточної зброї, засобів повітряного нападу, розвідки і РЕБ, їх широке застосування; перенесення основних зусиль воєнних дій в повітряно-космічний простір; поширення просторового розмаху і динамізму збройної боротьби, збільшення її масштабів (втягнення у воєнний конфлікт багатьох держав) і спектра засобів, що застосовуються (до зброї масового ураження включно); зміни логіко-часової побудови збройної боротьби; зростання ролі і значущості протиборства в інформаційній сфері, використання новітніх інформаційних технологій; одночасне ураження військ (сил), об'єктів тилу, економіки, комунікацій на всій території воюючих сторін, зміна пріоритетів у збройній боротьбі від знищення живої сили противника на ураження об'єктів економічного потенціалу протиборчої сторони; стирання граней між видами збройних сил, втрата сухопутними військами пріоритетної ролі, широке застосування функціональних структур; підвищення ролі сил спеціальних операцій; зростання ролі коаліційних і багатонаціональних сил.

Шосте, на основі проведених досліджень розроблені пропозиції і рекомендації воєнному і воєнно-політичному керівництву держави стосовно основних напрямків використання отриманих результатів історичного досвіду розвитку воєнного мистецтва у воєнних конфліктах другої половини ХХ ст. в теорії і практиці воєнного будівництва в Україні.

Зазначено, що перспективними напрямами подальших досліджень є наступне: історія виникнення і розвитку інформаційного протиборства (інформаційних операцій, інформаційної війни) під час підготовки і в ході воєнних конфліктів; розвиток форм і способів застосування Сил спеціальних операцій у воєнних конфліктах та в боротьбі із іррегулярними збройними формуваннями; застосування міжнародних миротворчих контингентів в миротворчих та стабілізаційних операціях.