Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, хронологічні рамки та адміністративно-географічні межі наукового дослідження, визначено його мету і завдання, об'єкт і предмет, обґрунтовано теоретично-методологічну новизну, практичне значення та апробацію результатів роботи.

У першому розділі «Історіографія, джерельна база і методологія дослідження» схарактеризовано стан опрацювання наукової проблеми, проаналізовано особовості експериментальної бази дослідження — архівні документи і матеріали, їх автентичність та інформаційна самодостатність, з’ясовано основні теоретико-методологічні принципи дисертаційної роботи.

У підрозділі 1.1. «Історіографія проблеми» виокремлено чотири основні періоди історіографічного процесу: перший охоплює 1920;ті рр.; другий стосується 30 — 50-х рр.; третій припадає на 60 — 80-ті рр., а четвертий засвідчує специфіку сучасного історіографічного дискурсу — 90-ті рр. ХХ — початок ХХІ ст. Періодизація віддзеркалює особливості наукового висвітлення конкретної теми, відтак виокремлено літературу періоду 20-х рр., яка вирізняється наявністю низки теоретичних і прикладних праць. Концептуально три перших періоди характеризують становлення і розвиток радянської історіографії.

Упродовж 20-х рр. спостерігався активний розвиток історико-педагогічної науки, виходили друком бібліографічні видання. Роль і місце інтелігенції в державних структурах висвітлив Ю. Ларін, повсякденну службову діяльність, стосунки партійно-радянської номенклатури з непманами показав І. Кондурушкін, організаційної схеми та функціональних ознак системи освіти торкалися М.А. Авдієнко, Н. Мірза-Авак'янц, О. Мізерницький.

Історія системи радянської освіти та формування керівних кадрів досліджувалася протягом 30 — 50-х рр., але за усталеною теоретико-методологічною схемою, яка віддзеркалювала основні принципи сталінської модернізації соціально-економічних відносин і культурно-освітнього життя суспільства. На початку 30-х рр. з’явилася перша історико-біографічна праця про українського наркома освіти, побачила світ монографія А. Бейліна про спеціалістів різних галузей «народного господарства». Науково-публіцистичні розвідки М. Авдієнка, Д. Заславського, С. Вольфсона, С. Кафтанова, І. Хаїта, Б. Воліна, які стосувалися системи освіти та формування «соціалістичної інтелігенції».

У 1930;х рр. побачили світ статті та промови Є. Гірчака, А. Хвилі, у яких, окрім культурно-освітніх питань, висвітлювалися обставини і наслідки масового політичного терору проти інтелігенції та партійно-радянської номенклатури. Упродовж 1950;х рр. з’явилися статті В. Самофалова, Ф. Шерстюка про кадрову політику в 20 — 30-х рр., побачила світ перша колективна монографія з історії народної освіти. Теоретичне поняття «номенклатура» і саме суспільне явище не з’ясовувалися тоді, а також залишалися поза увагою і репресовані керівники партійно-радянських органів, реабілітація яких припала на другу половину 50-х рр., але не викликала зацікавлень у науковців.

Традиційним висвітленням історії формування системи освіти, підготування керівних кадрів, діяльності інтелігенції характеризувалися праці істориків 60 — 80-х рр. Так, про культурно-освітній розвиток суспільства в 20 — 30-х рр. в УРСР писали С. Гутянський, Г. Ясницький, Г. Шевчук, а на початку 60-х рр. вийшла монографія Ю. Курносова і А. Бондара про підготовку кадрів інтелігенції. Формування радянської інтелігенції стало пріоритетним напрямком в історіографії того періоду, унаслідок чого з’явилися праці О. Лутченка, В. Волкова, В. Ульяновської, колективні монографії з історії та історіографії проблеми. Вони дотично характеризували і номенклатуру системи освіти. До історико-партійних досліджень слід віднести біографічні нариси про партійно-радянську еліту УРСР, зокрема книгу Ю. Бабка та І. Білокобильського про М. Скрипника, проте з оцінкою політичного «ухилу», монографію В. Морозова про політичну діяльність В. П. Затонського.

Протягом 60 — 80-х рр. історики визначали систему освіти та її номенклатуру відокремлено, не торкаючись соціально-політичних характеристик, функцій, ролі й місця в суспільному житті. Фахівці не використовували термін «номенклатура», уживаючи інший — керівні кадри.

Формування сучасної історіографії з питань партійно-радянської номенклатури припадає на 90-ті рр. ХХ — початок ХХІ ст., яке відбувалося шляхом визначення причин і наслідків масових репресій, з’ясування тоталітарної політичної системи влади, дослідження суспільно-політичної діяльності державних діячів, вивчення системи народної освіти, політики українізації та інтелігенції. Історики активно вивчали політичні та національно-культурні пріоритети діяльності М. Скрипника, про що свідчать наукові роботи В. Шарпатого, В. Солдатенка, а також дослідження трагічної долі О. Шумського, про його роль і місце в політичному житті українського суспільства. З чотирьох українських наркомів освіти 20 — 30-х рр. найменш з’ясованими є біографії В. Гринька та В. Затонського, про яких частково згадують І. Лікарчук, В. Липинський, М. Кузьменко. Ґрунтовністю вирізняються праці М. Панчука про теорію й історію українського націонал-комунізму, В. Даниленка та М. Кузьменка про номенклатурне оточення наркома Скрипника.

Персоніфікований і системний підхід до вивчення номенклатури партійно-радянських органів влади характерний для праць В. С. Лозицького про структуру партійних органів, В. Ф. Солдатенка про діяльність Г. Л. П’ятакова, М. О. Фролова про становлення «компартійно-радянської еліти» в Україні 1917;1922 рр., М. С. Дорошка про номенклатуру партійно-державної системи влади в УРСР 20 — 30-х рр. Вони висвітлюють організаційно-політичні принципи формування та функціонування КП (б)У, особливості підготовки кадрів, не торкаючись управлінців системи освіти. Об'єкт і предмет дослідження тісно переплітається, бо концептуальним стрижнем дослідження номенклатури постає персоніфікований підхід. Поняття «номенклатура» значно ширше від тлумачення в контексті кадрової політики та конкретних високопосадовців, позаяк є переліком державних посад, функцій владних підрозділів, своєрідним регламентом і конституцією службовців. Особовий склад номенклатури культурно-освітніх установ в УРСР репрезентовано в монографії О. С. Рубльова.

Сучасна зарубіжна історіографія наголошує на історичних та історико-політологічних аспектах функціонування номенклатури СРСР 20 — 30-х рр., але переважно політичної історії та походження тоталітарної системи. Варто назвати праці О. В. Хлевнюка про діяльність і структуру політбюро ЦК ВКП (б), Є.Г. Гімпельсона про формування політичної системи в 20-х рр., А. Г. Вишневського, Т.Ю. Красовицької про модернізаційні процеси, Ю. Жукова про політичні реформи другої половини 30-х рр., А. В. Блюма про органи політичної цензури. Зарубіжна історико-політологічна наука представлена працями Д. Мейса, Е. Морена, М. Восленського, Б. Шулєр. Вони торкаються персоналій і системних засад функціонування партійно-державних структур.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база» систематизовано архівні документи та матеріали, з’ясовано їхню репрезентативність, проаналізовано статистичні довідки, документальні видання, періодику. У дисертації використано матеріали архівних фондів ЦДАВО України, особливо Наркомосу УСРР (Ф. 166). Серед них протоколи засідань колегії, річні звіти структурних підрозділів та відділів народної освіти, анкети співробітників, особові справи наркомів, їхніх заступників, керівників управлінь. Особові справи високопосадовців зберігаються також у фонді ВУЦВКу (Ф. 1), позаяк керівники вищої ланки державного управління були членами цього законодавчого органу. Кількість справ дає змогу виявити еволюцію кадрового складу, соціальне та політичне походження посадовців, структурні зміни. На підставі наказів наркомів, які збереглися у фонді НКО УСРР (Оп. 2, 3), вдалося простежити плинність і специфіку призначення керівних кадрів. Пізнавальну цінність становлять штатні списки працівників наркомату освіти (Оп. 8. Спр. 263).

Документи та матеріали архівного фонду НК РСІ УСРР (Ф. 539) розкривають функції номенклатурних працівників державних установ, відтворюють обставини їх переміщення, призначення, звільнення. Доповідні записки інспекторів групи радуправління НК РСІ мали характерну назву «Про номенклатуру стандартних посад у державних установах», відтак фіксували історичні факти появи терміну і самого явища.

Протоколи засідань Раднаркому УСРР (Ф. 2), матеріали архівних фондів державного виробничого об'єднання України (ДВОУ, Ф. 177), Центрального статистичного управління (ЦСУ УСРР, Ф. 582), Вищої ради народного господарства (Ф. 34), Державного планового комітету при РНК УРСР (Держком УРСР, Ф. 337), Наркомату соціального забезпечення УРСР (Ф. 348), Всеукраїнського комітету Всесоюзної професійної спілки працівників освіти (Ф. 2617), які залучено до роботи, становлять її джерельну базу, що дало змогу виявити соціально-політичні функції номенклатури.

Важливим джерелом інформації для вивчення номенклатури є документи та матеріали КП (б)У, які зосереджені у фондах ЦДАГО України. Протоколи, стенограми пленумів і різних нарад, доповідні записки, матеріали до засідань політбюро ЦК КП (б)У (Ф. 1., Оп. 6, 16, 20), а також особові справи М. Скрипника, О. Шумського, В. Затонського (Ф. 39), Я. Ряппо (Ф. 22) становлять джерельну базу дисертаційного дослідження. Її доповнюють матеріали Російського державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ, Ф. 81, 82), тобто колекції особових фондів В. М. Молотова і Л. М. Кагановича. Загалом у дисертації використано 164 архівні справи.

Джерельну базу дослідження становлять статистично-довідкові видання 20 — 30-х рр., матеріали перепису населення 1920, 1923, 1926 та 1937 років. Тематично-довідкові статистичні видання фіксують національний склад, соціальне походження, партійність, кількість установ, мережу вищої середньої школи, які розкривають об'єкт діяльності номенклатури, її службові навантаження. Статистичні збірники ЦСУ УСРР відтворюють загальну кількість культурно-освітніх закладів, але без аналітичних довідок про соціально-професійний склад управлінців. Інформативну цінність становлять довідники губернських відділів освіти, у яких є поіменний склад номенклатури. Системний аналіз радянського апарату здійснено в 1929 р., коли було проведено вибірковий перепис службовців державних органів влади. Обліку підлягали такі категорії: вищий керівний, загальноадміністративний, контрольно-інспекторський, молодший службовий персонал.

Статистичні матеріали кількісного складу партійно-радянської номенклатури є у фахових періодичних виданнях 20-х рр. — «Вісник статистики України», «Вісник ЦК КП (б)У», а також у додатках до періодичних видань. У дисертації використано збірники документів і матеріалів, опублікованих у різні роки, але переважно сучасні видання, особливо за фондами російських архівів.

У підрозділі 1.3. «Методологія дисертаційного дослідження» враховано сучасну теоретико-методологічну парадигму висвітлення політичної історії, особливо в УРСР періоду 20 — 30-х рр., проаналізовано переваги й недоліки формаційного підходу, з’ясовано «кризовий стан» історичної науки та запропоновано авторську концепцію дослідження номенклатури освітніх установ в УРСР, тобто важливого соціально-професійного прошарку радянських службовців, які регулювали науку, освіту, культуру, духовне життя. Досліджено сучасну теоретичну базу історіографії проблеми, з’ясовано нові підходи (біографічний, історико-партійний, політологічний, повсякденності), а також розкрито складові самого поняття «номенклатура». Підкреслено важливість застосування структурно-системного принципу, відтак номенклатура розглядається з двох основних позицій — функціонального статусу державних посад та соціально-професійного складу управлінців. Вони не є тотожними, оскільки співвідносяться як загальне та особливе.

З огляду на використання системного підходу тлумачиться доцільність уживання визначень «партійно-радянська» або «партійно-державна» номенклатура.

У другому розділі «Соціальний статус та адміністративно-організаційні функції номенклатури» розглянуто особливості становлення керівного складу структурно-управлінських підрозділів Наркомосу, оперативно-виконавчу діяльність секретарів і радників, з’ясовано службові обов’язки інспекторсько-керівних кадрів місцевих органів народної освіти, освітньо-кваліфікаційний рівень управлінців.

Підрозділ 2.1. «Структурно-управлінські підрозділи Наркомосу». Дослідження архівних документів і матеріалів, опублікованих нормативно-правових актів, зокрема Кодексу Законів про освіту (1922 р.), а також історичні події та факти розвитку системи освіти свідчать про одночасність її формування та модернізацію. Організаційна вертикаль номенклатури фактично залишалася без суттєвих змін, хоча протягом 20 — 30-х рр. відбулося декілька адміністративно-територіальних реформ. Вони вплинули на кількість радянських службовців, яка відповідала статусу та повноваженням номенклатури функціональних підрозділів — Наркомосу, обласним чи районним відділам освіти. Удосконаленню підлягали функції політико-ідеологічних та окремих фахових структур системи освіти. Зазначено, що в науковій літературі поняття «система освіти» і «схема освіти» почасти ототожнюють, а вони суттєво вирізняються, тому що перше означає співвідношення галузей освіти, організаційні принципи та форми їх функціонування, а друге віддзеркалює структуру, що вже існує, — вища, середня, початкова, професійна.

Становлення кількісного складу номенклатури вищої ланки, тобто кадрового корпусу НКО УСРР, відображало структуру системи освіти, її завдання й функції, організаційну схему. Статус адміністративно-керівного персоналу залежав, окрім політико-ідеологічних чинників, від державної номенклатури посад та їхніх регулятивних функцій. Номенклатура вищої ланки управління (нарком, його заступники, члени колегії) і середньої (начальники управлінь, головкомів, відділів) представляли соціально-професійну категорію — державних службовців. Їхня кількість у центральному апараті, враховуючи кадрові чистки та адмінтерподіли, перебувала в межах 250 осіб.

У 1920 — 1922 рр. в Україні відбувалося формування самодіяльної української системи освіти, яка відрізнялася від російської галузевою схемою та структурою, мала власну управлінську вертикаль. Функціонально та організаційно вона була радянською, переймаючись ідеологізацією освітньо-духовного життя суспільства, а принципи самоуправління зумовили й відповідний статус республіканської номенклатури.

Кодекс законів про освіту (1922 р.) та конституційно-республіканський статус Наркомосу, а також відповідна адміністративно-політична позиція української номенклатурної еліти 20-х рр. визначали певну самобутність системи освіти в УСРР. Самостійність Наркомосу УСРР забезпечувалася принциповою позицією колишніх боротьбистів, а з іншого боку, повноваженнями союзної конституції, згідно з якою наркомат освіти належав до відомства республіканського підпорядкування. Формально НКО УСРР залишив за собою статус самодіяльного, але протягом другої половини 30-х рр. він втратив регулятивно-керівну функцію в царині науки, технічно-галузевої освіти, мистецтва. На середину 30-х рр. припадає фізичне усунення вищого керівного складу Наркомосу, тобто номенклатури з великим досвідом роботи та відповідної кваліфікації, позаяк 39% мали вищу, а 31% середню освіту.

У підрозділі 2.2. « Діяльність оперативно-виконавчого інституту наркомівських секретарів і радників « схарактеризовано персональний склад та службові функції особистих секретарів наркомів, секретаріату Наркомосу, колегії та організаційних його підрозділів. Їхні посади належали до оперативно-керівної ланки держслужбовців, права, обов’язки та завдання якої передбачалися відповідними штатними інструкціями. Водночас діяли секретаріат наркома, окремо секретаріат — Головсоцвиху, Головпрофосу, Головполітосвіти. Існувала посада вченого секретаря НКО УСРР. Назви «столи особового складу», «колегія», «бюро», «головна канцелярія», «секретаріат», які частково були запозичені з дореволюційної доби, відповідають схемі функціонального підпорядкування управлінського апарату.

Секретарі мали вищу або середню спеціальну освіту, здобуту ними до 1917 р., і за соціальним походженням належали до інтелігенції. За етнонаціональною ознакою переважали українці, особливо в апараті наркому освіти М. Скрипника. До середини 30-х рр. особистими секретарями та радниками наркомів освіти були вихідці з опозиційних до більшовиків політичних партій — меншовиків, соціал-демократів, есерів. Радники наркома очолювали конкретні напрямки роботи, безпосередньо впливали на розвиток науки, видавничої справи, освіти, мистецтва.

У підрозділі 2.3. «Службові обов’язки інспекторсько-керівних кадрів відділів народної освіти» розкрито роль і місце середньої ланки управлінців, соціальну та просвітницьку функції губернських, окружних, районних, обласних відділів освіти у виконавчих органах державної влади. Призначення їх керівного, особливо професійного кадрового складу, відбувалося під контролем партійних і радянських структур — політбюро ЦК КП (б)У, Штатна комісія при РНК УСРР, НК РСІ, ВУЦВК. Спеціалісти, якщо не мали керівної номенклатурної посади, не вважалися держслужбовцями, хоча становили професійну групу управлінців, працюючи за наймом. Кількість номенклатури губвідділів освіти залежала від території, наявності учнів, неписьменних, штатного розкладу, але не перевищувала 8 осіб. Плинність кадрів була зумовлена політичними та матеріально-побутовими чинниками. Національний склад номенклатури губвідділів не завжди віддзеркалював етнонаціональну структуру населення тієї чи іншої губернії. Так, в апараті Полтавського губвідділу на початку 20-х рр. з 42 осіб — українці становили лише 12, а решту, тобто дві третини, — нацменшини. Значна частина представників колишніх опозиційних політичних партій, названих більшовиками «дрібнобуржуазними», не пристала до КП (б)У в 1920 р., а замалий відсоток партійності пояснюється надто прискіпливим ставленням партійних органів до інтелігенції. Переважна більшість керівників губернських освітніх підрозділів мали вищу або середню освіту, з них 85,3% були позапартійними.

Реорганізація середньої ланки освіти, яка відбувалася упродовж 30-х рр., супроводжувалася кадровими чистками та фізичною ліквідацією керівної ланки районних та обласних відділів освіти. Спостерігалося постійне «неудокомплектування» штатного розкладу, яке становило в 1932 р. від 31 до 164 осіб на район, протягом 1933 — 1934 рр. районну ланку управлінців було «оновлено» на 90%, обласну на — 100%. Керівні посади обіймали переважно чоловіки, з них 72% були партійними, 83% належали за соціальним станом до службовців, а українці становили 92%. Таким був стан середньої ланки номенклатури напередодні масового терору. Наприкінці 30-х рр. запроваджувалися правила та норми діяльності інспекторів шкіл, їх контрольно-ревізійні повноваження.

У підрозділі 2.4. «Освітньо-кваліфікаційний рівень управлінців» досліджено особовий склад та професійно-кваліфікаційні ознаки фахівців базових підрозділів НКО УСРР — Головсоцвиху, Головпрофосвіти, Головполітосвіти. Їх адміністративний статус і стиль роботи, а також права та обов’язки надавали конкретним виконавцям функцій номенклатури, які переважно належали до категорії держслужбовців, будучи водночас членами галузей профспілки. У фахових структурах зосереджувалася професійна еліта, яка мала вищу університетську освіту, одержану до 1917 р. в Київському, Харківському, Новоросійському, Московському, Петербурзькому психоневрологічному, Ніжинському історико-філологічному університетах. Конкретний напрямок роботи головкому вимагав відповідної базової освіти — психолого-педагогічної, економічної, індустріально-технічної, філологічної тощо. Діяла система науково-педагогічних та методологічних комітетів, які виконували регулятивно-консультативні функції, хоча з виразними ознаками політичної цензури. До них запрошували відомих науковців, що, безумовно, посилювало інтелектуальний склад номенклатури та управління.

У третьому розділі «Суспільно-політичні пріоритети повсякденної управлінської діяльності радянської номенклатури 1920 — 1928 рр.» структурно виокремлено соціальне походження, партійну належність, національний склад службовців освітніх установ, роль і місце номенклатури вищої ланки у формуванні української системи освіти, політичну позицію окремих наркомів, їхні погляди щодо розбудови внутрішньопартійної демократії та загалом українського суспільства, його культури та освіти.

У підрозділі 3.1. «Соціально-політичне походження і національний склад службовців освітніх установ» проаналізовано анкети службовців, статистичні довідники, протоколи засідань колегії Наркомосу та інші джерела з метою виявити елементи політичної культури, соціальних характеристик, ідейної адаптації колишніх «опозиціонерів» із різних партій. Зазначено, що на початку 20-х рр. в органах освіти, особливо в апараті Наркомосу та губернських відділах народної освіти, переважали представники українських політичних партій (боротьбисти, укапісти). Вони не мали переваги серед загальної кількості особового складу номенклатури, але обіймали ключові посади, тобто становили основу середньої та низової ланки номенклатурних працівників. Саме вони, користуючись політико-правовими актами про відносини між відомствами РСФРР та УСРР, наполегливо і принципово обстоювали самодіяльність української системи освіти. Серед освітніх установ були представники різних політичних партій: УПСР, УСДРП, УКП (б), Бунду, Палей-Ціон, меншовиків, російських есерів, федералістів-соціалістів. Вони керували основними підрозділами Наркомосу, становили стрижень його найвищої управлінської ланки — колегії. Завідувачі відділів освіти зазвичай були членами КП (б)У, а більшість інспекторів — позапартійними.

Національне та соціальне походження, політичний статус номенклатури освітніх установ залежали від просування українізації, від залучення боротьбистів, від політики пролетаризації системи освіти, освітнього рівня інтелігенції, професійної структури населення. Українізація, незважаючи на її ідеологічне та адміністративно-політичне обмеження, сприяла підвищенню питомої ваги службовців українського походження в органах державної влади, зокрема серед інспекторів освіти, завідувачів райвно та деяких підрозділів облвно. Зазначено, що національний склад номенклатури залежав від її освітнього рівня, позаяк на ту чи іншу посаду призначали насамперед дипломованих фахівців, особливо в 20-х рр. Курс на «пролетаризацію» студентів певним чином нівелював освітній ценз, відтак почала зростати частка інших етнічних груп, хоча вони вирізнялися професійними пріоритетами.

Українська молодь віддавала перевагу гуманітарним дисциплінам. Весною 1922 р. серед членів КП (б)У «інопартійці» становили 8,5%, хоча в абсолютних числах рівнозначно кількості всієї КП (б)У в 1919 р. найбільше представництво мали колишні меншовики, особливо в Донецькій, Харківській та Київській губерніях. Боротьбисти за кількістю поступалися, але на революційній хвилі 1917 — 1919 рр. мали ключові позиції в Наркомосі. Наркомат освіти був ледве не єдиною державною установою, у якій переважали українці серед чиновників, тому що мав виразні ознаки республіканського статусу. Українізація апарату відбувалася значно повільніше, ніж його ідеологізація. Частка українців серед номенклатури неухильно зростала до середини 30-х рр. а також показники партійності, але політичні репресії та розпочата русифікація деструктивно вплинули на їх питому вагу. Незначним був і відсоток «старорежимних» чиновників в управлінських структурах — близько 9%, але 72% фахівців держапарату соціально-професійно сформувалися до 1917 р.

У підрозділі 3.2. «Роль Г. Ф. Гринька у реформуванні системи освіти» досліджено повсякденну роботу наркома, простежено еволюцію його поглядів, виокремлено суспільно-політичні пріоритети, з’ясовано реформаторський курс та особистий внесок у розбудову української радянської системи освіти.

В історико-політологічній літературі з питань освіти і радянського державотворення постать Г. Ф. Гринька висвітлена епізодично. Відсутня наукова біографія самобутнього наркома освіти УСРР та наркома фінансів СРСР. Він був реформатором системи освіти, тому що стояв біля витоків Наркомосу, обстоював принципи української системи профосвіти, не сприймав організаційну схему й концепцію освіти РСФРР. Реформування старої системи освіти було неминучим, тому що відбувалася загальна модернізація суспільства на ідеологічних принципах більшовизму. З огляду на це деякі перетворення (абсолютизація ролі дитбудинків у вихованні дітей, ліквідація університетів, надання технікуму статусу вишу тощо) віддзеркалювали своєрідну добу революційного романтизму. Нарком освіти Гринько був швидше прагматиком, а не романтиком, а його боротьбистське минуле і більшовицьке посадове призначення, безумовно, позначилися на номенклатурній діяльності радянського службовця.

Перенесення уваги на професійно-технічну освіту, якою переймався нарком, а з іншого боку, курс на пролетаризацію вищої школи надто абсолютизовували індустріальний напрямок, характерний для промислових країн Європи, до стандартів якої схилявся сам Гринько. Його не можна вважати ініціатором українізації, тому що він тлумачив культуру як засіб комуністичного виховання. Переломним етапом формування радянської системи освіти, на думку самого Гринька, був 1920 р., коли в галузі освіти відбувалася «друга жовтнева революція». У дисертації зазначено, що здійсненню реформаційного курсу сприяли заступники наркома та фахівці різних галузей знань, особливо з його минулих боротьбистських однопартійців.

У підрозділі 3.3. «Номенклатурна кар'єра конструктора радянської професійної освіти Я.П. Ряппо» окреслено організаційну діяльність одного з найвпливовіших заступників наркома освіти, який працював в освітній системі майже 10 років. Якщо Гринько забезпечував політичне керівництво реформаційними процесами, то його заступник, на думку авторитетних дослідників, розробив «схему совєтської народної освіти». Його праці, промови, доповіді свідчили про особистий внесок у розбудову професійно-технічної освіти в Україні. Будучи освіченою людиною з колосальним політичним досвідом, Ряппо принципово обстоював самодіяльність української системи освіти, відтак і Республіканський статус номенклатури. Він належав до РСДРП (інтернаціоналістів), а до РКП (б) прийшов у 1920 р., тобто політичні погляди і ментальність Ряппо відрізнялися від решти високопосадовців українського спрямування. Номенклатурний вплив заступника наркома освіти поширювався не лише на профосвіту, а також на розвиток науки, зокрема сходознавства. Реорганізацією університетів, гімназій займався безпосередньо Ряппо, розробляючи різні схеми, виокремлюючи спільні та відмінні ознаки української та російської освітніх систем. Йому належить розроблення програм, методичних інструкцій із питань профосвіти. Він, як зазначено в дисертації, був прагматиком, тому що переймався конкретними напрямками системи освіти. Принципова позиція Ряппо стосовно збереження самодіяльності української системи освіти та НКО УСРР, яку він захищав протягом 20-х рр., пояснюється не політичними переконаннями колишнього «інтернаціоналіста», а, насамперед, республіканським статусом номенклатури, продекламованим союзною конституцією.

У підрозділі 3.4. «Громадянсько-політична позиція держслужбовця О. Я. Шумського: феномен націонал-ухильництва» з позиції історизму простежено суспільно-політичну діяльність радянського високопосадовця, еволюцію його політичних поглядів, обставини й мотиви опозиціонерства, протистояння республіканської та всесоюзної номенклатур.

Політичну діяльність Шумського висвітлено науковцями в контексті формування українського націонал-комунізму 20-х рр., політичних репресій, виокремлено вплив його боротьбистського минулого та повсякденну роботу, погляди, ідеї, дії. Авторитетні дослідники феномену українського «націонал-комунізму» М. Панчук і Д. Мейс вважають, що нарком становив певну функціональну загрозу для виразних уніфікаторських зазіхань союзних чиновників. До цього беззаперечного факту залучилися особисті амбіції Шумського та Кагановича, протистояння яких засвідчувало приховану конфронтацію між республіканською і всесоюзною номенклатурою вищого рівня. Для останньої «шумськизм» був реальністю, а не «ідеологічним жупелом», як зазначає дехто з істориків, тому що неслухняний нарком освіти не обмежився формальною українізацією, просуваючи її ідеї та принципи на демократизацію внутрішньопартійної діяльності КП (б)У. Позначилося соціальне походження, лідерство у складі УКП (б), дипломатична робота, посада наркома, тобто номенклатурна вага Шумського, бажання першості, а з іншого боку, нереалізовані плани боротьбизму. Його підтримували заступники наркома освіти, які належали свого часу до партії боротьбистів. Нарком Шумський був ініціатором форсування українізації, ідейним прихильником її поширення на інші галузі суспільно-політичного життя, чого не було в його попередників — Гринька та Затонського. За роки наркомства Шумський значно зміцнив одноосібність керівництва, намагаючись обмежити вплив партійних органів на діяльність Наркомосу. Він обстоював розвиток української культури, мови.

У четвертому розділі «Функціонування номенклатурної еліти в умовах реконструкції модернізації суспільно-політичних відносин у 1929 — 1938 рр.», застосовуючи системний аналіз соціально-політичних явищ, досліджено національно-культурні та політичні пріоритети діяльності Скрипника, визначено професійний рівень та службові обов’язки його номенклатурного оточення, роль і місце Затонського в розвитку освітньої системи, особливості кадрової політики і діяльності радслужбовців упродовж другої половини 30-х рр.

У підрозділі 4.1. «Національно-культурні пріоритети політичної діяльності Миколи Скрипника» з’ясовано номенклатурний статус і громадянську позицію українського наркома освіти, його роль і місце в розвитку української культури, радянської держави, системи освіти. Зазначено, що на початку 20-х рр. він, руйнуючи рештки багатопартійності, захищав конституційні повноваження УСРР, висловлював власне бачення формування унітарної держави.

Радянська історична наука характеризувала Скрипника, покликаючись на політичні оцінки 30-х рр., а зарубіжна вибудувала трагічний образ великомученика і щирого «націонал-комуніста». Сучасна українська історіографія є стриманою, проте в деяких працях (В.Ф. Солдатенко, В.Г. Шарпатий) висвітлено певну ідеалізацію номенклатурної і громадсько-політичної діяльності Скрипника. Дисертант схиляється до поглядів М. Панчука і Д. Мейса про те, що призначення українського більшовика наркомом освіти було своєрідним «політичним альянсом» Скрипника та Кагановича, відтак і Сталіна. Нарком продовжував українізацію і намагався реалізовувати власну політико-ідеологічну парадигму в царині національної політики, поширити українізацію на все «культурне життя». З трибуни Х з'їзду КП (б)У він заявив про державне об'єднання у межах УСРР українського народу, що опинився поза нею.

Ідея інтегрування українців в межах власної держави, яка викликала негативні відгуки союзного керівництва залишається малопомітною в історичній літературі, але вона свідчить про наявність у наркома виразної і принципової позиції щодо взаємин республіки і центру. Він визнавав доцільним формування єдиної союзної системи освіти, формування пролетаризації вишів, але на пленумах ЦК ВКП (б), зважаючи на нещодавно опубліковані стенограми, Скрипник намагався зберегти самодіяльний статус Наркомосу та номенклатури загалом. Державницькі та національно-культурницькі пріоритети Скрипника виразно виявили себе в 1928 — 1929 рр., обстоюючи суверенність республіканських наркоматів, відтак і самостійність номенклатури. На пленумах ЦК ВКП (б) Скрипник захищав українську систему освіти, самодіяльний статус республіканських наркоматів, пропонував випрацювати нові принципи взаємин республік з центром.

У підрозділі 4.2. «Професійний рівень і службові функції «скрипниківського оточення» висвітлюється особовий склад, соціальне походження, політичний стаж роботи його заступників, радників, високопосадовців ключових підрозділів Наркомосу. Усі заступники наркома освіти, крім Є.Ф. Гірчака та П. Г. Канцелярського, належали свого часу до небільшовицької партії, будучи українськими есерами, соціал-демократами. Вони переймалися конкретними напрямками роботи, виконуючи накази наркома та ідеологічні настанови політбюро ЦК КП (б)У, яке їх і призначило. Так, Є. Гірчак, з яким Скрипник «викрив» Шумського і М.С. Волобуєва, фактично очолив фронт боротьби з національними ухилами в галузі культури, мистецтва, літератури, науки, друкуючи низку статей і брошур войовничого характеру.

Плинність кадрового корпусу заступників наркома освіти, крім номенклатурних переміщень, свідчила про намагання політичного керівництва обмежити реформаторські тенденції Наркомосу, а також абсолютно підпорядкувати його управлінський апарат. Основним методом опанування ним стали кадрові чистки та репресії, унаслідок яких у 1933 — 1934 рр. відбулася дивовижна ротація повного складу номенклатури Наркомосу УСРР. Чистки торкнулися партійних та радянських органів, за соціально-класовою і політичною ознаками, відтак їх жертвами стали представники колишніх опозиційних партій, яких було чимало в Наркомосі, а також галичан серед номенклатури культурно-освітніх установ. Нарком освіти Скрипник та його заступники і радники, починаючи з кінця 20-х рр., стримували уніфікаторські тенденції в царині освіти, але перша п’ятирічка сталінської модернізації стала поштовхом для згортання українізації та відвертої русифікації суспільного життя, відтак постала потреба в новому кадровому корпусі виконавців.

У підрозділі 4.3. «Керівний стиль та номенклатурно-посадові функції наркома В. П. Затонського « зосереджено увагу на повсякденних турботах радянського чиновника, його повноваженнях, на бюрократизмові вищої керівної ланки державного управління. Фахівці неоднозначно оцінюють постать Затонського. Одні вважають його жертвою режиму, інші - ідеологом і носієм, дехто — заручником тоталітарної системи. Номенклатура державних посад впливала на суспільно-політичну позицію держслужбовців, незважаючи на винятки, характерні для 1920;х рр. Він був чотириразовим наркомом, мав вищу освіту, вирізнявся досвідом роботи. Необхідно зазначити, що саме Затонський у 1919 р. заклав організаційні принципи радянської системи освіти, обґрунтував і поширив суперечливий принцип рівноправності мов.

Плюралізм на «мовному фронті» не задовольняв українську інтелігенцію та боротьбистів, які в 1920 р. мали більшість в органах освіти, що привело до звільнення Затонського і призначення Гринька. Оформлення організаційних засад унітарної держави в 1922 — 1924 рр. збіглося з черговим кадровим призначенням Затонського, який узявся за узгодження основних принципів взаємин між освітніми системами УСРР та РСФРР, визнав російську мову загальнодержавною. Принцип рівноправності мов, запроваджений ним, виявився засобом розбудови союзної держави, уніфікації культурно-освітнього середовища на принципах інтернаціоналізму. У 30-х рр. стиль номенклатурної діяльності наркома Затонського був зумовлений сталінською модернізацією суспільних відносин, набуваючи ознак менторсько-наказного і репресивно-карального характеру, особливо під час хлібозаготівельної кампанії та упродовж 1933 — 1937 рр.

Будучи прихильником унітарної держави та відповідно «загальнодержавного» статусу російської мови, він цілком влаштовував союзну номенклатуру, а авторитет більшовицького лідера надавав йому особливої ваги. Разом з тим, повноваження і статус Наркомосу УРСР другої половини 30-х рр., які значно скоротилися порівняно з попередніми роками, не залишали Затонському іншого вибору. Суттєво змінилася і політична ситуація в Україні. Затонський очолив боротьбу з «представниками контрреволюційного націоналізму», усунув стовідсотково кадровий склад скрипниківського наркомосу, започаткував масову русифікацію школи та довершив уніфікацію системи освіти і культури.

У підрозділі 4.4. «Політико-ідеологічна кампанія хвилявизму в українському суспільстві» застосовано персоніфікований підхід з метою виявлення деструктивного впливу номенклатури Наркомосу на культурно-освітню галузь в Україні, а також досліджено еволюцію кадрового складу НКО УРСР, їхню номенклатурну роль і кар'єру. Термін «хвилявизм» пов’язаний з діяльністю заступника наркома освіти А. Хвилі, котрий виконував функції літературно-мистецького критика, теоретика національного питання, а насправді владного політцензора. За кількістю праць з історії й теорії національно-культурного розвитку в Україні 20 — 30-х рр., які мали виразну ідеологічну спрямованість, він значно переважав доробок Скрипника та Гірчака.

Керуючи відділом преси ЦК КП (б)У наприкінці 20-х рр., Хвиля дотримувався відповідної політичної лінії, викриваючи «хвильовизм», «волобуєвщину» та «шумськизм». Номенклатурно Хвиля контролював діяльність Наркомосу УСРР, тому що протягом 1928 — 1933;х рр. керував культурно-пропагандистським та агітпропвідділом ЦК КП (б)У. Амбітний високопосадовець намагався заявити про себе, але фігура члена політбюро ЦК КП (б)У Скрипника не давала змоги йому «розперезатися» повною мірою. Для Хвилі українізація — засіб, а для Скрипника — мета. У 1933 р., коли його було призначено заступником наркома освіти Затонського, він став основним погромником Скрипника, особливо в питаннях правопису, примусової українізації.

«Хвилявизм» другої половини 30-х рр. став визначальною ознакою масового політичного терору проти освітян, уніфікації системи освіти та форсованої ідеологізації мистецького життя, позаяк у 1936 р. Хвилю було призначено начальником управління мистецтв при РНК УСРР. Заступниками Затонського були представники партійних і радянських органів, які не мали досвіду роботи в освітніх установах, не знали їхньої специфіки. Винятком був І.А. Хаїт, котрий мав вищу освіту, практику викладацької роботи, був ректором Одеського ІНО, але упродовж другої половини 30-х рр. перебував під впливом «хвилявизму», руйнуючи педологію, фіксуючи «засміченість керівних кадрів».

Тоталітарна система витворила відповідну номенклатуру, представниками якої були А. Хвиля та інші, виконуючи генеральну лінію партії, але система мала персоніфіковану опосередкованість, тобто роль і місце чиновника були дуже впливовими та вирішальними.