Особливості роботи соціального педагога з «дітьми вулиці»

Особливості роботи соціального педагога з «дітьми вулиці»

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ З «ДІТЬМИ ВУЛИЦІ»

1.1 Сутнісно-причинний аналіз явища «діти вулиці»

1.2 Соціально-правові і педагогічні основи організації роботи з «дітьми вулиці»

1.3 Аналіз досвіду роботи з «дітьми вулиці»

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ФОРМ І МЕТОДІВ РОБОТИ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА З «ДІТЬМИ ВУЛИЦІ»

2.1 Робота соціального педагога з «дітьми вулиці»

2.2 Експериментальне дослідження проблеми та рекомендації щодо удосконалення роботи з «дітьми вулиці»

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ

ВСТУП

Сучасне українське суспільство характеризується складними соціально-політичними і економічними процесами, які неоднозначно позначаються на житті людей. Одночасно з розшаруванням суспільства зростає кількість людей, які потребують додаткової уваги з боку держави. Прикро, що до такої категорії потрапляють і діти, особливо ті, які виховуються у проблемних, кризових сім'ях. Недостатня підтримка з боку сім'ї, природна потреба у співчутті, співпереживанні, духовному захисті штовхає їх на крайні форми поведінки. Однією з них є втеча з дому, життя на вулиці з усіма наслідками цього соціального явища.

За підрахунками науковців в Україні на 2009 рік налічувалося 230 тис. дітей, які ідуть жити на вулицю, і вулиця стає для них домівкою. З них більше 20% - жертви сексуального насильства, 60% - наркомани і 10−20% - ВІЛ-інфіковані [3, с. 8]. За статистичними даними більше з дому тікають дівчата — 56,7%, і 43,3% - хлопці.

Як зазначалося в доповіді ЮНІСЕФ Незалежній комісії з гуманітарних питань ООН у 1999 році, дитина потрапляє на вулицю найчастіше через те, що сім`я переживає кризу і якщо ще не розпалася, то принаймі вже перебуває на межі розпаду.

Дітьми вулиці здебільшого стають ті хлопчики та дівчатка, котрі живуть у незаможних чи неблагополучних сім'ях. Окрім того, як стверджують працівники притулку, прокуратури, міліції, доволі часто на вулиці опиняються діти, які народилися і яких виховували в цілком нормальних на перший погляд родинах. Одні втекли з дому, бо їм набридло слухати постійні сварки батьків, інші рідко бачили батька та матір через їх надмірну зайнятість, ще хтось утікає з дому, бо батьки неспроможні задовольнити їхні забаганки: купити модний одяг чи дорогі телефони. Серед людей побутує також думка, що на вулиці опиняються діти, чиї батьки поїхали на заробітки, Проблема «дітей вулиці» в Україні надзвичайно актуальна і складна, щодня тисячі позбавлених домашнього тепла підлітків на наших очах вживають алкоголь, вживають наркотики, жебракують та вчиняють злочини.

Дослідження показують, що дитину, яка хоч день прожила на вулиці та пізнала принади «легкого життя», потім дуже важко втримати вдома. Ті, кого привели безпосередньо з вулиці до притулку, потраплять на вулицю по декілька разів, адже їх манить «свобода».

Як показують дослідження, дітям, котрі перебувають понад шість місяців на вулиці, притаманний синдром дромоманії. Дромоманія — схильність до бродяжництва, яку розглядаємо не як розлад психіки, а як соціальне явище, тому основна мета у подоланні безпритульності та бездоглядності - це своєчасне виявлення та вилучення дитини з вулиці.

До подолання дитячої безпритульності потрібно долучатися всім, а особливо соціальним працівникам, вчителям, батькам.

Питаннями соціально-педагогічної допомоги «дітям вулиці» займалися та займаються відомі вчені: Бородуліна С., Бочарова В., Гапон Ю., Дахно Р., Звєрєва І., Хлєбік С., Клейберг Ю., Максимова Н., Шакурова М. До проблем «дітей вулиці» зверталися також: Моруга Л., Зінченко А., Зайчевська Т., Зайцева З. Гуляр О., Максимова Н., Новік С., Петрович В., Самолова О., Капська А. та багато інших.

Однак, проблема оптимізації змісту, форм і методів роботи соціальних педагогів з «дітьми вулиці» залишається на даний час однією з найактуальніших і недостатньо дослідженою, що й зумовило вибір теми дипломної роботи: «Особливості роботи соціального педагога з «дітьми вулиці«.

Об'єкт дослідження — соціальна робота з «дітьми вулиці».

Предмет дослідження — зміст, форми і методи роботи соціального педагога з дітьми вулиці.

Метою дипломної роботи є визначення на основі аналізу наукових джерел і експериментального дослідження особливостей роботи соціального педагога (її змісту, форм і методів) з «дітьми вулиці».

Завдання дипломної роботи:

1. Проаналізувати психологічну та соціально-педагогічну літературу з проблеми соціальної роботи з «дітьми вулиці», розкрити сутність та причини виникнення явища «дітей вулиці» та визначити особливості роботи соціального педагога з цією категорією населення.

2. Провести експериментальне дослідження проблеми та проаналізувати його результати.

3. Розробити рекомендації щодо удосконалення форм і методів роботи соціального педагога з «дітьми вулиці».

Методи дослідження: Для вирішення поставлених завдань використано ряд теоретичних методів: аналіз наукової і методичної літератури з питань соціально-педагогічної діяльності з «дітьми вулиці», узагальнення, порівняння та емпіричних методів: узагальнення досвіду соціально-педагогічної роботи з даною категорією, інтерв'ювання, анкетування, контент-аналіз.

Практичне значення дипломного дослідження полягає в тому, що матеріали проведеного нами дослідження можуть бути використані в роботі соціальних педагогів, волонтерів, студентів педагогічних спеціальностей при підготовці до практичних занять, вчителями у виховній роботі, батьками в профілактичній роботі з дітьми.

Структура дипломної роботи: Робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел і додатків.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ З «ДІТЬМИ ВУЛИЦІ»

1.1 Сутнісно-причинний аналіз явища «діти вулиці»

Аналіз різних наукових джерел дає нам підстави стверджувати, що діти вулиці - це неповнолітні втікачі з власних домівок, для яких вулиця стала постійним місцем перебування.

Серед дітей вулиці виділяються чотири основні категорії:

1. Ті, хто не має батьків узагалі;

2. ті, чиї батьки живі, однак діти цілком утратили з ними зв’язок;

3. ті, хто чергує життя на вулиці з життям у родині;

4. ті, що ночують удома, але весь день проводять на вулиці без догляду «позитивних» старших [8,с.15].

До дітей вулиці в Україні також відносяться такі категорії: безпритульні діти — діти, які не мають постійного місця перебування через те, що втратили близьких, або коли їх вигнали з дому; бездоглядні діти — це діти, які мають де жити, але через бездоглядність близьких вони змушені тікати з дому; діти-утікачі з виховних установ — діти, що зазнали психологічного та інших насильств у закладах інтернатного типу; діти-втікачі із зовні благополучних сімей — це ті підлітки і діти, що мають високий рівень конфліктності і віддаленості у психологічному розвитку, діти, що за своїми психологічними ознаками схильні перебувати на вулиці (позбавлені батьківського піклування) [29,с.268].

В Україні сьогодні ще не існує точного визначення цієї категорії, тому діти вулиці розглядаються як неструктурований об'єкт і до нього належать діти, які залишилися без батьківської опіки і визначеного місця проживання.

Починаючи з 1997 року в Україні проводиться ряд досліджень з характеристики «дітей вулиці», з’ясування їхнього стилю життя і потреб. Аналіз цих досліджень дає змогу стверджувати:

1) більшість дітей вулиці - це діти підліткового віку, з них хлопчиків більше на вулиці, ніж дівчаток на даний час, а в 1997 році було навпаки;

2) ці діти часто проживають без батьків або тільки з матір'ю чи батьком;

3) серед батьків таких дітей часто зустрічаються освічені особи, які мають постійну роботу;

4) значна частина дітей має проблеми з батьками;

5) «діти вулиці» — це також ті, які мають низьке матеріальне становище;

6) «діти вулиці» часто зазнають насилля з боку ровесників;

7) значна частина таких дітей часто заробляє сама собі на життя, займаючись злодійством, жебракуванням;

8) діти часто голодують;

9) діти вулиці вживають алкоголь, палять, нюхають клей і вживають наркотики [29,с.270].

У ході дипломного дослідження нами також з’ясовано, що основні психофізичні характеристики дітей, які формуються в умовах вулиці, визначаються раннім залученням дитини до виживання. Більшість безпритульних дітей втратили сімейні зв’язки: були покинуті батьками, або самі їх покинули.

Важливо звернути увагу на те, чому ці діти не відвідують, або нерегулярно відвідують школу. Згідно з даними опитування кожна третя дитина не має бажання відвідувати школу, тому, що їй там не цікаво, в 30% - немає грошей на шкільні приладдя, в 22% - дома немає умов для навчання, у 18% - діти змушені заробляти на життя самостійно, в 4% - немає документів [23,с.36].

Аналіз багаторічного досвіду роботи з дітьми, що формуються вулицею, свідчить, що більшість таких дітей з раннього дитинства відчуває жорстоке ставлення до себе. Це не може не позначитися на фізичному і психічному стані дитини.

Насамперед зупинимось на характеристиці психологічних і особистісних якостей «дитини вулиці» та визначимо причини, через які дитина опинилась на вулиці. Вчені відзначають, що у значної частини дітей, які виховуються у умовах відсутності батьківської опіки розвиваються такі типи поведінки: пригнічений стан характеризується — пасивністю, апатією; соціальна провокація характеризується контрастними емоційними реакціями; гіперактивний тип характеризується легкістю входження в контакти, виражений демонстраційною поведінкою з вираженими інтересами до оточуючих, що сприймається дітьми як гра; добре пристосовані діти, цей тип характеризується компенсаторною поведінкою, що розвивається, коли не можна задовольнити певні потреби дитини.

Обстеження дітей, які виховуються поза сім'єю свідчить не про відхилення у розвитку, а про формування примусово інших механізмів його функціонування. Діти вулиці виявляють слабку здатність розвивати свої соціальні ролі, зважаючи на свої можливості встановлювати дружні стосунки [10,с.58].

Досвід показує, що травмуючим фактором є втрата батьків, позбавлення опіки близьких, розміщення в інтернати-притулки. В таких ситуаціях потрібно дотримуватися таких етапів:

1. Вилучити дитину з несприятливих умов життя.

2. Провести діагностику стану дитини.

3. Відновити соціальні зв’язки дитини в сім'ї, школі [42,с.34].

Кажучи про дітей, які перебувають на вулиці, ми повинні пам’ятати, що більшість з них виховуються в несприятливих умовах (наприклад, батьки алкоголіки чи щось інше). Для них характерні всі, або деяка частина особливих характеристик особистості. Це важливо розуміти, щоб у процесі роботи бачити у складній поведінці дитини не навмисну неслухняність, а внутрішню неготовність дотримуватись деяких норм [31,с.145].

Якщо вивчити досвід інших країн, то можна сказати, що дитяча безпритульність включає в себе не тільки дітей, які не мають де жити, а й дітей, які мають житло, але вулиця є для них другою домівкою. Наприклад, у Великобританії дітей вулиці називають до 18 років — це юні втікачі, а після 18 років — бездомні [14,с.85].

Таким чином, можна сказати про те, що в багатьох країнах існує соціальна проблема дитячої життєдіяльності в умовах вулиці. Причому, зауважимо, що у всіх країнах ця проблема є серйозною і потребує негайного комплексного вирішення.

Аналіз ситуації дитячої бездомності було здійснено фахівцями Українського інституту соціальних досліджень в 2005;2008 роках, які детально окреслили причини виходу дитини на вулицю. Це, насамперед:

1. Погіршення матеріального становища значної частини населення.

2. Збільшення незайнятих дітей і підлітків.

3. Економічна експлуатація дорослими дитини (залучення дітей до крадіжок, шахрайства тощо).

4. Послабленням відповідальності батьків за утримання і виховання дітей.

5. Загострення розбіжностей і конфліктів між батьками і дітьми.

6. Ослаблення роботи щодо організації дозвілля дітей за місцем їх поживання і навчання.

7. Негативні тенденції у засобах масової інформації.

На думку експертів сьогодні у ЗМІ створено образ молодої людини, яка не докладаючи зусиль, може досягти в житті всього, чого захоче. Навіть про долю вуличної дитини фільми закінчуються щасливо. Цей стиль («легкість життя») привертає увагу підлітків і вони виходять на вулицю в пошуках нових вражень, як в кіно [53,с.84].

Наявність цих факторів пояснюється працівниками внутрішніх справ, працівниками кримінальної міліції у справах неповнолітніх посиленням контролю з боку дорослих, які експлуатують дітей і отримують свої доходи. [5,с.1−2].

Проте, на нашу думку, поява дітей на вулиці має соціально економічні корені.

Актуальним у контексті дипломного дослідження є аналіз запропонованої дослідниками М. Єрохіним і М. Коротковим моделі «Вертушки».

Суть моделі полягає в тому, що процес входження особистості в кризову ситуацію розбивається на п’ять етапів: від стадії байдужості - до протилежної стадії, коли людина має ваду і навіть не усвідомлює, що з нею слід боротися.

Модель «Вертушка» або «двері, що крутяться» називається так тому, що перейти з одного положення до іншого неможливо.

Автори моделі виділяють такі фази:

1-стадія байдужості

2- стадія роздумів

3- стадія підготовки

4- стадія дій

5- стадія підтримки дій.

1. Стадія байдужості - дитина навіть не розглядає причини виходу на вулицю.

2. Стадія роздумів — дитина задумується над тим, щоб залишити дім і сім'ю.

3. Підготовча стадія — дитина має намір вийти на вулицю.

4. Стадія дії - дитина йде на вулицю.

5. Стадія підтримки дії - перебуває на вулиці.

Автори виділяють також фази, коли дитина хоче повернутися з вулиці додому:

1А — Стадія невизначеності

2А — Стадія роздумів

3А — Підготовча

4А — Стадія дій

5А — Соціальний cупровід

Рис. 1. Модель «Вертушка»

1. Стадія байдужості - коли дитина не думає про те, щоб повернутися додому.

2. Стадія роздумів — дитина роздумує повернутися їй чи ні.

3. Підготовча стадія — робить спроби повернення, приймає рішення повертатися чи ні.

4. Стадія дії - робить спроби повернення.

5. Стадія підтримки дії - дитина, яка повернулася з вулиці, назад не повертається.

Спеціалісти притулків відзначають, що з дітьми стадії 4, 5, 1А, 2А працювати дуже важко [30,с.270−271].

У процесі написання дипломної роботи ми також виділили ще ряд причин, зумовлених зубожінням сімей, що призводять до погіршення статусу дітей, а іноді до позбавлення батьківської турботи: безробіття батьків, відсутність постійного місця роботи батьків, відсутність постійного житла, розлучення батьків з найбільш помітних тенденцій. Після розлучення дитина залишається з матір'ю, яка не завжди здатна забезпечити догляд за нею [36,с.2].

Є також такі страшні причини, коли батьки заставляють дитину жебракувати. Як свідчить статистика, з’явилося багато таких сімей, в яких батьки заставляють дитину іти жебракувати і навіть продають дітей злочинним формуванням для участі в кримінальній діяльності: жебракування; кримінал; проституція.

Однією з причин виникнення явища «дітей вулиці» є також злочинні дії батьків, внаслідок яких вони потрапляють у місця позбавлення волі, позбавляють дітей батьківського догляду і в результаті діти потрапляють у державні заклади.

Діти також дуже часто потрапляють на вулицю через конфлікти з друзями ті іншими людьми, через проблеми, які в них виникли і щоб втекти від них, діти ідуть на вулицю.

Ще однією причиною виникнення цього ганебного явища є бездумне, безконтрольне проведення дитиною вільного часу. Зрозуміло, що вільний час потрібний кожній людині, але потрібно вміти правильно ним розпоряджатися, щоб він не призвів дитину до бездіяльності, негативних явищ. Адже часто, щоб згаяти вільний час, людина вдається до непристойних і згубних вчинків: авантюр, правопорушень. Або знаходить таких же, що байдикують, «друзів», і тоді ця «співдружність» може заподіяти лиха і собі, і оточуючим людям.

Добре, коли дитина має багато друзів. Але бувають у наш час друзі, які негативно впливають на дитину, можуть привчити її курити, вживати алкоголь, займатися грабіжництвом і навіть бродяжництвом. Адже головною особливістю підліткового віку є потреба у спілкуванні з однолітками. Бажання самовизначитись, самоствердитись, властиве підлітковому віку, часто стає мотивом зайняти достойне, задовольняюче підлітка, місце серед ровесників, заслужити їх повагу та схвалення, що часто визначає поведінку дитини.

З огляду на це, важливим завданням як педагогів, так і батьків, є максимальне задоволення потреби дитини в спілкуванні. Спілкування з однолітками уявляється понадцінним саме в підлітковому віці, оскільки в цей період така форма взаємних стосунків є свого роду моделлю майбутніх дорослих стосунків. Взаємодіючи з однолітками, підлітки глибше пізнають себе, порівнюють себе з іншими дітьми, отримують один від одного інформацію, яку вони не змогли отримати від дорослих.

Враховуючи велику значущість спілкування в юному віці, можна впевнено вести мову про те, що вибір підлітком життєвого шляху багато в чому залежить від того, в яку групу він потрапляє. Інколи буває, що тільки місце проживання та навчання штовхає підлітка в коло впливу асоціального угрупування. Із-за інтелектуальної та соціальної незрілості він швидко уступає психологічному впливу її лідера, починає у всьому наслідувати звичаї та норми поведінки, прийняті тут, тільки тому, що «всі так роблять». Чим менше індивідуалізована свідомість підлітка, чим слабкіший його зв’язок з батьками і чим яскравіше виражена реакція емансипації, тим більше вірогідності, що таке асоціальне угрупування стане для нього референтним, тобто найбільш значущим, таким, що скеровує всю його поведінку.

Досліджуючи проблему причин виникнення явища «дітей вулиці», ми стверджуємо, що найбільш сприятливими для розвитку особистості є демократично побудовані групи, де наявна невелика кількість членів, немає чітко визначеного постійного лідера, жорсткої структури, де всі питання вирішуються колегіально, а стосунки засновані на взаєморозумінні, взаємодопомозі, рівних правах, спільних інтересах та соціальне схвалюваній діяльності.

Така невелика група дітей і підлітків звичайно не протиставляє себе дорослим. Навпаки, підлітки нерідко активно співпрацюють з кимось з дорослих (батьків, вчителів) на основі спільних інтересів.

Доброзичливі стосунки у групі, поєднання різних людей (з різними характерами, стилями мислення) значно підсилює інтелектуальні можливості групи загалом порівняно з можливостями кожного учасника. Недаремно кажуть: «Одна голова — добре, а дві - краще».

Але є групи, побудовані на інших принципах, у них міжособистісні взаємини будуються інакше. Це — асоціальні угрупування. Асоціально спрямовані угрупування, незважаючи на те, що в них входять підлітки і юнаки, мають ознаки дитячих угрупувань. Вони виникають там, де діти опиняються за волею обставин, тобто стихійно (двір, вулиця). У них відсутня організація продуктивної діяльності, яка замінюється безцільним гаянням часу або ігровою активністю. Особистість пригнічується груповими нормами поведінки, які стають обов’язковими для новачка. Спілкування між членами групи не вибіркове, а знеособлене, оскільки вони не мають індивідуальних інтересів, поглядів, світогляду. Тут не буває вибіркового емоційного зосередження на одному з ровесників. Все підміняється одноманітними спрощеними стосунками, які виникають не за особистісним вибором, а за місцем угрупування.

Зазначені особливості асоціальних угрупувань приваблюють туди саме тих дітей і підлітків, які ще не досягли особистісної зрілості та відчувають себе комфортно лише в такій групі: зі своїми специфічними моральними цінностями і нормами поведінки, над якими не прийнято замислюватися, — їм потрібно просто підкорюватися; з жорсткою ієрархією стосунків; з необхідністю ідентифікації себе зі всіма членами групи, що дає почуття захищеності; з притаманними таким групам засобами розваг: паління, вживання алкоголю й наркотиків, хуліганство.

Спеціальні дослідження, проведені в таких групах, показали, що вони складаються з дітей і підлітків, які мають більш низький, у порівнянні з віковою нормою, рівень психічного розвитку; примітивні інтереси та потреби і, найголовніше, часто потерпає стан емоційного дискомфорту.

Відокремленість асоціального угрупування від інших дитячих і підліткових об'єднань, прагнення до повної автономії, протиставлення себе світу дорослих дає підліткам, що входять до неї, відчуття своєї дорослості, незалежності, задовольняє потребу в самоствердженні. Ця ж потреба, ймовірно, стимулює агресивність членів групи, їх некритичність до своїх дій, бажання шляхом насилля стати «господарями «своєї території, «тримати в остраху весь район» тощо.

Асоціальна група організована за принципом підпорядкування з чітко визначеною роллю кожного підлітка, що перебуває на тому чи іншому ступені ієрархії. Те, що має право робити лідер або його наближені, не має права навіть спробувати «шістка» — найзневажуваний підліток, що знаходиться на найнижчому ступені ієрархії. З іншого боку, група забезпечує захист усіх своїх членів від нападів представників інших аналогічних груп, жорстоко караючи образників (звідси, наприклад, бійка «стінка на стінку»). Як правило, такі угрупування мають свою територію (подвір'я, горище, вулиця, підвал, інколи навіть район міста), яка ревно оберігається від посягань інших груп, з якими вони найчастіше знаходяться в конфлікті.

Асоціальність подібних угрупувань, яка не завжди проявляється в діях, завжди відображається в моральних цінностях і нормах. Там лідирують або фізично сильні підлітки, або енергійні та інтелектуально розвинені, які спираються на фізичну силу малоінтелектуального наближеного («дебільного ординарця»). Цінується наглість, жорстокість, агресивність. Характерна некритичність до думки лідера та його підручних, легка індукція емоцій, думок та станів, тобто, коли висловлена кимось (з тих, хто знаходиться на вищому ступені ієрархії) думка або висловлене почуття миттєво передається іншим членам групи, без переосмислення отриманої інформації. Основний стиль проводження часу такої групи — беззмістовна активність [38, с.6−7].

Природно, що асоціальне угрупування формується з так званих «важковиховуваних» підлітків і дітей, які не зуміли нормально адаптуватися у школі і сім'ї. Тут вони знаходять розуміння, емоційну підтримку, відчуття своєї значущості, що робить особливо привабливим (а може, і життєво необхідним) спілкування з такими ж «вигнаними з суспільства», як і вони.

Однак і цілком благополучні, на перший погляд, підлітки також можуть потрапити в цю групу, хоча і через інші причини: у відповідь на жорстку регламентацію їх поведінки батьками; з метою отримання інформації, яка звичайно приховується від них дорослими; в силу інерції (коли підліток приходить у групу слідом за однокласником-«вигнанцем», оскільки товаришує з ним з дитячого садка); внаслідок відсутності інших, більш прийнятних для нього форм дозвілля та середовища спілкування тощо. Як буде надалі складатися доля підлітка, наскільки сильним буде вплив на нього асоціального угрупування, залежить від багатьох факторів, але перш за все — від особистості самого підлітка та від особливостей його психічного розвитку.

Уміння правильно оцінити тип групи, свою потребу у спілкуванні з цими людьми, своє місце у групі - важлива риса дорослості, до якої так прагнуть діти і підлітки.

1.2 Соціально-правові і педагогічні основи організації роботи з «дітьми вулиці»

Згідно з Конституцією України «утримання і виховання дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, покладається на державу» (стаття 52). В свою чергу в статті 20 зазначається, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, або яка в її власних якнайкращих інтересах не може займатися в такому оточенні, має право на особистий захист і допомогу, що надається державою.

Надання допомоги дітям, які залишилися з різних причин без батьківської опіки є надзвичайно важливим напрямком соціальної політики держави. Оскільки Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини, то вона взяла на себе низку зобов’язань по забезпеченню і захисту дітей, які залишилися без батьківської опіки.

Професійна діяльність соціального працівника / педагогав базується на певних документах, законах, актах, указах. Міжнародна декларація по забезпеченню виживання, захисту і розвитку дітей проголошує пріоритетність проблем дитини у суспільстві. Таке рішення було прийняте 30 вересня 1990 року в м. НьюЙорку керівниками 190 держав. І ця декларація зобов’язує полегшити скрутний стан дітей, які проживають у важких умовах.

Конвенція ООН про права дитини визначає пріоритет інтересів дитини у суспільстві, наголошує на недоступності дискримінації дитини за будь-якими ознаками та необхідності виявлення державою особливої турботи про соціально — депресованих дітей: інвалідів, біженців, сиріт.

Збільшення кількості дітей, які виховуються поза сім'єю, загострення проблем соціального сирітства вимагають прийняття нагальних рішень щодо створення умов для навчання і виховання, соціального захисту та материнського забезпечення. З цією метою розроблені «Заходи щодо поліпшення становища дітей», які затверджені Указом Президента України від 17 жовтня 1997 року № 1153. Основною метою реалізації заходів зазначено поліпшення становища дітей, позбавлених батьківської опіки.

На подолання негативних явищ у дитячому середовищі, попередження дитячої бездоглядності спрямований Указ Президента України від 18 березня 1998 року «Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей» [1,с.11].

На розв’язання таких проблем затверджена Державна програма запобігання дитячій бездоглядності на 2003;2005 роки, затверджена 21 лютого 2003 року № 154 (2003). У програмі визначено, що робота, яка проводиться в регіонах є малоефективною. Кожного року в Україні збільшується кількість дітей на вулиці і через малоефективний контроль з боку суспільства за вихованням та утриманням дітей у неблагополучних сім'ях виникає ситуація, коли все більше таких дітей не отримують соціального захисту і стають «дітьми вулиці».

Одним з аспектів розгляду парламентських слухань, що відбулися 22 грудня 2008 року також було обговорення проблеми, що стосується безпритульних дітей в Україні і шляхи подолання цієї проблеми.

На рівні Кабінету Міністрів України рекомендується, в першу чергу, удосконалити механізм державного управління і контролю за виконанням положень ООН. Реалізація контролю за становищем дітей в Україні можлива за умови визначення центрального органу виконавчої влади. Відповідно до ч. 2 Ст. 170 Сімейного кодексу України у виняткових випадках при безпосередній загрозі для життя та здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право прийняти рішення про термінове вилучення дитини в батьків та позбавлення їх батьківських прав. У цьому випадку прокурора повинні терміново повідомити і в семиденний строк звернутися до суду з позовом про позбавлення батьківських прав обох або одного з батьків [33, с. 358].

На сьогодні згідно з чинним Сімейним кодексом України на органи опіки та піклування покладаються такі обов’язки:

· захист прав сім'ї (ст. 19);

· надання дозволу забрати дитину з пологового будинку бабі, діду у тому випадку, коли батьки відмовляються від неї (ст. 143);

· захист прав та інтересів дитини у разі її звернення (ст. 152);

· звернення з позовом до суду про позбавлення батьківських прав (ст.165);

· опікування дітей, батьки яких позбавленні батьківських прав (ст.167);

· встановлення опіки над дитиною (ст. 128);

· нагляд за дотриманням прав усиновлених дітей, які проживають в Україні (ст.235);

· контроль за умовами утримання, виховання, навчання дітей, над якими встановлено опіку, піклування (ст. 246).

Сімейний кодекс України не містить норм щодо представництва цього органу в місцевих органах виконавчої влади, не конкретизує структури, яка безпосередньо займається вирішенням питань захисту прав дітей, позбавлених батьківського піклування (Цивільний Кодекс, ст. 56) [20, с. 248].

Оскільки на сьогодні не існує законодавчого визначення, що собою представляєють «органи опіки та піклування» як орган виконавчої влади, вирішення питань захисту прав дітей на місцевому рівні здійснюється згідно Кодексу про шлюб та сім'ю (1969 року), який втратив чинність, а також Правилами опіки та піклування, затвердженими на рівні спільного наказу міністерств ще в 1971 році [1, с. 56].

Міністерство охорони здоров’я України надає медичну допомогу «дітям вулиці» та іншим потребуючим.

Міністерство освіти і науки України розробило систему інформування про сім'ї потенційних усиновителів, опікунів та піклувальників. Крім того, міністерство постійно працює над механізмом повернення дітей шкільного віку у школу, які її покинули. Основна увага приділяється створенню «телефону довіри», на який можна безплатно подзвонити і викласти свої почуття і потреби [19, с. 232].

Отже, в Україні «діти вулиці» є досить поширеним явищем і вирішення проблеми соціально-педагогічної роботи з такими дітьми аргументовано певними нормативно-правовими документами, однак потребує негайного її вирішення.

Якщо підходити до визначення поняття «безпритульність» з точки зору соціального явища, то увага насамперед має акцентуватися на середовищі, на тих соціальних умовах, які формують це явище. Воно має включати в себе перелік обставин, характерних рис середовища, в яких дитина опинилась у такому стані та, у відповідності до цього, види бездоглядності мають визначатися залежно від наявності або відсутності в цьому середовищі тих чи інших конкретних обставин, умов.

Нами встановлено, що психофізичні особливості дитячого організму вимагають створення навколо дитини належних матеріальних і моральних умов існування та виховання. У таких умовах гармонійно виховуються повноцінна людина. А якщо сукупність їх частково або повністю відсутня, дитина потрапляє в стан безпритульності.

Таким чином, безпритульність — це соціальне явище, яке характеризується відсутністю у дитини сукупності сприятливих умов для фізичного, духовного та інтелектуального її розвитку. Ці умови постійно змінюються і залежать від того, наскільки гостро й повно ставиться проблема охорони дитинства в країні, а також від наявності реальних можливостей надання конкретної допомоги безпритульним дітям.

Якщо брати за основу поняття безпритульності як соціального явища, яке характеризує відсутність сукупності сприятливих умов, що оточують дитину, то відповідно класифікація видів бездоглядності має базуватися на аналізі цих умов. Отже, джерелом проблеми є особистість дитина, яка йде з дому, зі школи на вулицю, залишаючись без родини. А основними причинами виходу дітей на вулицю є проблеми в сім'ї, школі, з друзями. Тому й потрібно шукати ту основну причину, першооснову, через що дитина пішла з дому і тоді вже боротися з проблемою.

На основі аналізу різних наукових джерел ми дійшли висновку, що більш доцільно проводити профілактику цього явища. Правові засади попередження явища «дітей вулиці» є. Так, різні міністерства України видають різноманітні акти, що стосуються прав дітей, і безпосередньо через місцеві органи займаються захистом дітей. Дитина в будь-який момент може звернутися в місцеві органи, особливо тоді, коли порушуються її права; коли в дитини проблеми і вона немає куди дітися (йдеться насамперед про орган опіки і піклування).

Отже, причини того, що діти залишаються без батьківської опіки і стають дітьми вулиці, мають різний характер. Проте наслідок є один — позбавлення дитини конституційного права на сімейне виховання і батьківську турботу. У першу чергу це відбувається в неблагополучних сім`ях та загострюється в умовах розпаду родини.

1.3 Аналіз досвіду роботи з «дітьми вулиці»

Ми вже вище зазначали, що явище «дітей вулиці» є поширеним і має місце не лише в Україні. Так, в країнах Латинської Америки, зокрема Бразилії, Аргентині, є певна кількість дітей, які живуть на вулиці і вчиняють переважну кількість асоціальних вчинків.

У країнах Європи дитяча безпритульність включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, у Бельгії розрізняють три групи «дітей вулиці»: 1) діти вулиці протягом більшої частини дня; 2) діти, які жебракують, працюють на вулиці; 3) діти, котрі живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.

У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулиці, називають «покинутими».

В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін «неповнолітні групи ризику».

У Великобританії осіб вулиці залежно від віку називають: 1) «юні втікачі» — діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; 2) «молоді бездомні» — особи, що не мають роботи та постійного місця проживання; 3) «ті, що сплять на вулиці» — підлітки та молодь, що не мають постійного притулку, ночують під мостами та в різних місцях вуличних будівель.

У Греції, Туреччині, Угорщині, Хорватії «дітьми вулиці» називають переважно циганчат та дітей біженців.

Таким чином, з наведених прикладів можна зробити висновок про те, що в багатьох країнах існує соціальна проблема дітей, життєдіяльність яких у переважній більшості обумовлена умовами вулиці.

До «дітей вулиці» в Україні відносять такі групи неповнолітніх:

1) безпритульні діти — діти, які не мають постійного місця проживання в зв’язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих у сім'ї, та діти, яких вигнали з дому батьки;

2) бездоглядні діти — діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів); психічних розладів батьків; байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

3) діти-втікачі із виховних установ — діти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;

4) діти-втікачі з зовні благополучних сімей — діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;

5) діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці - діти, позбавлені систематичного батьківського піклування; аутсайдери шкільних колективів; діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

Зупинимось на аналізі досвіду роботи з «дітьми вулиці». Так, у м. Києві з 2007 року діє проект, спрямований на підтримку «дітей вулиці», сприяння їх соціальній реінтеграції, вилучення з надзвичайно несприятливого соціального середовища та забезпечення хоча б мінімальної соціальної безпеки. Таким чином, діяльність команди Карітас-Київ у цьому напрямку полягає у соціальній роботі з наступними цільовими групами:

1. Діти, які живуть або часто перебувають на вулиці:

а) діти, у яких відсутній соціально-психологічний зв’язок із сім'єю, які повністю позбавлені житла та/або батьківського піклування;

б) діти, які мають родину та житло, але більшість часу проводять на вулиці через проблеми у сім'ях, зокрема асоціальний спосіб життя.

2. Молоді люди без певного місця проживання (віком від 15 до 22 років), які потребують соціальної адаптації та реабілітації, зокрема серед них:

а) дівчата, вагітні, або які вже народили дітей;

б) новонароджені діти представників даної цільової групи («друга генерація дітей вулиці»).

3. Сім'ї, які переживають гостру соціально-психологічну кризу і не спроможні самостійно забезпечити належне піклування та виховання дітям.

Основні види діяльності у цьому напрямку: функціонування Соціального центру для дітей вулиці; допомога у покращенні та стабілізації їх життєвої ситуації, включаючи навчання, соціальні послуги від різних державних та недержавних організацій; вплив на їх повернення до соціально прийнятних норм життя; утвердження ефективних оперативних стосунків з державними структурами, організаціями з метою залучення їх та громади до активної допомоги дітям вулиці.

Проект здійснюється проект здійснюється за підтримки BMZ (Федерального Міністерства економічної співпраці та розвитку Німеччини). Персонал проекту має практичний досвід роботи із цільовою групою, налагоджені стосунки з державними та недержавними організаціями, які дотичні до проблем дітей та молоді. Карітас Київ за роки роботи вже налагодив співпрацю з рядом організацій, діяльність яких може сприяти інтегруванню «дітей вулиці» в суспільне життя, подоланню їх маргіналізації, зокрема: з кількома районними в м. Києві державними соціальними службами для сім'ї, дітей та молоді, медичними лікувальними закладами (насамперед, це Обласна клінічна лікарня швидкої допомоги), з ГУМВС України в м. Києві та деякими обласними і районними відділами Міністерства внутрішніх справ, дільничними відділеннями міліції, а також з освітніми установами — школами, інтернатами, училищами як м. Києва, так і найближчих регіонів, вихованці яких опинилися в числі наших підопічних. Карітас Київ також співпрацює з іншими недержавними організаціями, які працюють з сім'ями, дітьми та молоддю, що опинились у складних життєвих обставинах («Дорога додому», «Надія і Житло для дітей», «Кожній дитині», Погляд та ін.).

«Карітас-Київ» має обладнане приміщення, в якому розташований Центр для дітей та молоді, а також транспортний засіб для регулярних виїздів по місту для вуличної аутріч-роботи. Важливим фактором є той факт, що представники цільової групи вже знайомі з діяльністю соціальних працівників Карітас Київ на аутріч-маршрутах, мають досвід спілкування з ними; інформація про «точки», куди виїжджають аутріч-працівники, вже тривалий час незмінна і передається в середовищі дітей вулиці. Основна робота з дітьми все ж здійснюється в Соціальному центрі. Тут вони можуть отримати цілий перелік послуг різного спрямування:

1. Санітарно-гігієнічні послуги: стрижка нігтів та волосся, купання в душі і миття голів, профілактичні та лікувальні заходи проти педикульозу, прання одягу.

2. Медичні послуги: перша медична допомога (обробка дрібних ран, перев’язка), загальне обстеження (вимірювання тиску, температури, обстеження з метою запобігання поширенню педикульозу, інфекційних захворювань верхніх дихальних шляхів, шлунково-кишкового тракту тощо), супроводження до лікарні швидкої допомоги.

3. Харчування в благодійній їдальні: надання гарячих обідів найбільш потребуючим підопічним.

4. Психолого-педагогічні послуги: індивідуальна та групова робота з дітьми, зокрема, проведення освітніх занять (уроки з граматики, математики, географії, анатомії, англійської мови та ін., освоєння навиків роботи користувача у різних комп’ютерних програмах), проведення тренінгових занять особистісного спрямування, бесід, дискусій, розвиваючих ігор, перегляд найкращий вітчизняних і зарубіжних фільмів, що несуть позитивний смисл, та їх обговорення і т. ін.

5. Культурно-виховні послуги: розширення кругозору, поглиблення знань про навколишній світ, розвиток особистих здібностей шляхом участі в освітніх та культурно-творчих заходах (екскурсії до музеїв, театру, планетарію, організація конкурсів, святкових концертів, проведення уроків творчості (малювання на папері та на комп’ютері, ліплення з тіста, пластиліну, плетення бісером, вишивання, орігамі та ін.)).

6. Соціальні послуги: надання їх здійснюється у кількох напрямках:

1) соціально-юридична допомога в оформленні документів, що посвідчують особу (паспорт, свідоцтво про народження);

2) інформаційно-юридична допомога з питань отримання/повернення житла; включає роботу соціальних працівників Соціального центру та підрядних працівників зі з’ясування юридичного становища клієнта, написання звернень до райдержадміністрації м. Києва, подання заяв до органів МВС, нотаріальних контор, відділу приватизації, позовів до суду і т.д., допомогу в постановці на позачерговий квартирний облік тощо;

3) допомога у працевлаштуванні (пошук вакансій, сприяння при проходженні співбесіди з працедавцями);

4) соціальне втручання в кризових ситуаціях;

5) соціальне інспектування та патронаж.

Соціальне втручання та робота в сім'ях спрямована на покращення фізичних і соціально-побутових умов проживання, налагодження нормального соціально-психологічного клімату в родинах підопічних, сприяння виходу кризових сімей з проблемної ситуації. У співпраці з районними центрами соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді соціальні працівники Карітас Київ здійснюють соціальне інспектування неблагополучних сімей.

Діти довіряють працівникам Карітас Київ і самі приходять до Соціального центру, інколи, вже маючи конкретний запит на допомогу (наприклад, у виробленні документів, налагодженні стосунків з представниками освітньо-виховного закладу, звідки дитина втекла і боїться повертатись, у допомозі в працевлаштуванні тощо), однак частіше просто щоб обігрітись, помитись, перекусити гарячої їжі. Забезпечивши найбільш нагальні потреби вуличної дитини — у харчуванні та теплі, — працівники Карітас Київ можуть приступити до з’ясування життєвої ситуації дитини та розробляти й реалізовувати план подолання проблеми.

Окремим напрямом роботи, який, втім, органічно доповнює інші види діяльності з реінтеграції і соціальної адаптації дітей і молоді, які опинились в складних життєвих обставинах, є робота футбольного гуртка в рамках проекту «Адвокація прав підлітків, які ведуть вуличний спосіб життя, та підлітків, схильних до девіантної поведінки», що здійснюється за підтримки UNICEF. Діти, які приходять до Соціального центру Карітас Київ, мають можливість двічі на тиждень займатися з висококваліфікованим тренером, відпрацьовуючи ігрові навики та просто здобуваючи позитивний досвід спілкування з однолітками.

На базі роботи гуртка створено дитячу команду «Мрія», яка цієї осені вже мала можливість себе проявити, здобувши перше місце на міжрегіональному чемпіонаті з міні-футболу в рамках проекту «Червона картка дитячій бездоглядності».

Серед найбільш успішних форм роботи працівників Карітас Київ з вуличними дітьми слід назвати організацію літніх таборів для дітей і молоді на природі. Спільне перебування впродовж декількох днів у наметовому таборі сприяє глибшому порозумінню команди проекту та підопічних, формуванню більш дружніх стосунків між ними, вихованню відповідальності та взаємопідтримки у дітей, формуванню у них навиків самоорганізації та самоуправління.

Відтак, у напрямку допомоги дітям та молоді Карітас Київ надає цілий комплекс соціально-психолого-педагогічних послуг, що спрямовані на реінтеграцію та соціальну адаптацію дітей і молоді, які опинились в складних життєвих обставинах, профілактику дитячої, підліткової та молодіжної безпритульності, підтримку сімей, які опинилися в кризових ситуаціях, а отже сприяння захисту материнства, батьківства та дитинства і укріплення престижу й ролі сім'ї в сьогочасному українському суспільстві.

Як приклад, можна навести також діяльність громадської організації в м. Тернополі, яка своєю метою має попередження бродяжництва та жебракування серед малолітніх. Вона співпрацює з різними відділами міліції, громадськими організаціями, а також з Тернопільським міським центром соціальних служб сім`ї та молоді.

Служба у справах неповнолітніх облдержадміністрації спільно з облрадою прийняли рішення впровадити у сільських і селищних радах на громадських засадах посади уповноважених, які відслідковуватимуть стан соціального сирітства на селі [30, с.1−2].

Зараз практично в усіх містах України починають створюватися благодійні фонди допомоги безпритульним дідям. Наприклад, Лубенський міський благодійний фонд соціальної опіки дитини «Відродження», Вінницький Центр соціальної допомоги та реабілітації дітей «Шанс», Одеський благодійний фонд «Мир вам» та центр «Гніздечко», Хмельницький фонд «Милосердя» на облаштування дитячого центру та ін.

«Притулки на колесах» успішно діють у Львові, Тернополі, Хмельницькому, Донецьку та Івано-Франківську.

Проект «Надання допомоги „дітям вулиці“ і соціально незахищеним дітям і підліткам» знаходиться на фінальній стадії. До кінця проекту планується офіційне відкриття консультативних пунктів і центрів перебування «дітей вулиці» у 7 областях України, видання навчального посібника для соціальних працівників по роботі з «дітьми вулиці», а також активна робота з цільовими групами.

Велика увага роботі з «дітьми вулиці» приділяється на Волині в цілому і в м. Луцьку, зокрема. Так, у Волинському обласному Центрі соціальних служб для молоді працює спеціальна служба для роботи з безпритульними дітьми. Діють обласні соціально-психологічні центри для роботи з бездоглядними дітьми в містах Луцьку та Ковелі (так звані Кризові центри). Діє притулок для дітей вулиці Служби у справах дітей і молоді обласної держадміністрації та ін.

соціальний незахищений дитина педагог

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ФОРМ І МЕТОДІВ РОБОТИ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА З ДІТЬМИ ВУЛИЦІ

2.1 Робота соціального педагога з «дітьми вулиці»

Аналізуючи соціально-педагогічну роботу з «дітьми вулиці», необхідно мати на увазі роботу з широким колом дітей, які вже на вулиці або можуть там опинитися. Під час роботи з кризовою дитиною необхідно враховувати особисту думку дитини, оскільки вона має свободу вибору. Крім того, дитина повинна мати можливість обирати місце проживання. Якщо вона не хоче повертатися в сім'ю, але згодна залишитися в притулку, її не можна змушувати повертатися додому, навіть, якщо на цьому наполягають батьки. Якщо дитина не хоче жити в одному інтернаті, але погоджується на інший, то це потрібно врахувати [52, с. 63].

Завдання соціального педагога по роботі з «дітьми вулиці» є досить складними та багатоаспектними.

Розглянемо детальніше аспекти діяльності соціального педагога на різних її стадіях.

Перша стадія — відсутність проблеми: дитина у стадії байдужості можливості виходу на вулицю. Завдання соціального педагога є створення педагогічних і соціальних умов, щоб ігнорувати припущення думки виходу на вулицю.

Друга стадія — профілактична соціальна робота. На цій стадії потрібна профілактична робота з дітьми та підлітками для вирішення конфліктів із батьками та вчителями; залучення дітей до клубів за інтересами, до молодіжних організацій, до спортивних секцій.

Третя стадія — допомога у поверненні дитини додому. Соціальний педагог повинен вживати дії, спрямовані на пробудження у дитини бажання залишити вулицю.

Четверта стадія — подолання невизначеності. Метою роботи на цій стадії є подолання байдужості дитини до свого життя.

П’ята стадія — закріплення за соціальним інститутом. Активізується спілкування дитини з соціальним педагогом-працівником. Діти звертаються за допомогою. Метою роботи є допомога дитині в поверненні до нормального життя.

Шоста стадія — соціальний супровід — цей період вимагає особливої уваги соціального педагога-працівника, який супроводжує дитину або його сім'ю, до якої дитина повернулася.

Отже, роботу соціального педагога з дітьми вулиці можна змоделювати таким чином.

2- профілактична соціальна робота (2−3 стадії)

3-допомога у поверненні з вулиці (4−5 стадії)

1- відсутність проблем

6- соціальний, 4 — подолання супровід (5А) невизначеності

5— закріплення за соціальним інститутом (2А- 4А) На основі аналізу різних соціально-педагогічних джерел і досвіду практичної діяльності соціального педагога з різними категоріями населення ми стверджуємо, що соціальний педагог для бездомних дітей є «швидкою допомогою». Він бере на себе відповідальність за їхню долю, підтримуючи у складних ситуаціях. Він намагається ввести дитину у новий світ і цим світом може бути притулок, життєдіяльність у якому орієнтована на те, щоб повернути дитину до сім'ї.

У процесі дослідження нами встановлено, що всю роботу з «дітьми вулиці» можна умовно розділити на три етапи:

1. Профілактика можливого виходу на вулицю.

2. Створення соціальних, психолого-педагогічних умов для повернення з вулиці.

3. Сприяння закріпленню дитини за соціальним інститутом.

Виходячи з таких основних етапів соціально-педагогічної роботи, ми акцентуємо увагу на доцільності розгляду її комплексно та інтегративно, з передбаченням її кінцевого результату.

Отже, ми наголошуємо на тому, що:

по-перше, діяльність соціального педагога має бути зорієнтована на цілісний процес виховання особистості дитини, який містить певні дії, конкретні заходи, спрямовані на надання допомоги клієнту — «дитині вулиці»;

по-друге, робота соціального педагога має бути зорієнтована на результати, які досягаються лише через організацію надання послуг, головною метою яких є заздалегідь визначений результат — повернення дитини з вулиці додому або в притулок.

З огляду на це, ми зазначаємо, що неважливо скільки соціальний педагог провів бесід, консультацій, важливо скільки дітей повернулося додому з вулиці.

У контексті нашого дослідження важливим є розгляд проблеми, що торкається роботи соціального педагога з кризовими сім'ями. Робота з сім'ями важлива на всіх стадіях роботи з дітьми, які перебувають у складній життєвій ситуації. Насамперед, соціальний педагог може і повинен надавати допомогу на початку зародження кризи, що діє як профілактика бездоглядності і безпритульності дітей.

Якщо педагог вчасно втрутився в проблему, то це може мати позитивні наслідки, особливо при втручанні в сім'ю, коли він вивчає корені проблеми (з чого вона почалася, що її спровокувало). Педагог має провести корекцію в сім'ї. Іноді дитину треба вилучити з сім'ї з проблемами.

На даний час, як свідчать статистичні дані, є дуже багато конфліктуючих сімей. Зараз вони розглядаються на суспільному рівні. Так, дослідження «самопочуття» української родини розглядалося в ракурсі розвитку за 2001; 2008 роки, а «дитячі» питання — у руслі рішення проблеми дитячої безпритульності і бездоглядності [30, с.282−283].

Вчені різних галузей (педагоги, психологи, конфліктологи) аналізували та узагальнювали причини сімейних конфліктів, конфліктних ситуацій і просто сварок, які в кінцевому результаті приводять до розпаду родин. Було встановлено, що це, у першу чергу, зради. Потім — ревнощі, погані житлові умови, незгода в розподілі домашніх обов’язків, втручання батьків у сімейні справи молодих, безвідповідальність у відносинах один з одним, хвороби, різні підходи до виховання дітей.