Бурбони у Франції

Московська гуманитарно-социальная академія факультет Міжнародні Відносини кафедра истории.

Курсова робота з теме:

«Бурбони у Франции».

Виконала: студентка 2-го курсу групи МО-202.

Алчинова Марія Александровна.

Науковий руководитель:

Єгошина В.Н.

Москва 2001.

Содержание Введение…3 Розділ 1. Бурбони — найстарша королівська династія Европы…

1.1.Родослоная Бурбонов…4.

1.2.Бурбоны — королі Франции…5.

Розділ 2. Генріх IV і Людовік XV як видатні представники династии…

2.1.Генрих IV — гугенот…

2.2.Людовик XV як реформатор…

Заключение

…40.

Список литературы

…41.

Приложение…

Курсова робота присвячена правлячої династії Бурбонів мови у Франції, які царювали з XVI-XIX ст. Ця династія представляє великий інтерес для історії тим, що навіть найвідоміші монархи Франції, такі, як Генріх IV, Людовік XIV, XV були видатними личностями.

У першій главі представлена родовід, і навіть стислі відомості про які правили монархах даної династии.

У другій главі розглянута особистість Генріха IV як першого представника даної династії. Тут описується його прихід до партії влади, Генріх як політичний діяч, Франція періоду його управління. Розкривається питання, яким шляхом гугеноту вдалося стати королем Франції, який боровся з протестантизмом й цілком я не приймав инакомыслящих.

Мета курсової роботи — простежити долю династії Бурбонів мови у Франції: прихід до повалення влади, апогей і крах.

Для написання курсової використані роботи: 1. О. Дюма «Сесіль», «Амори», т.46. М., 2000; 2. С. Ф. Блуменау «Людовік XV»; 3. С. Л. Плешкова «Герих IV Французький»; 4. А.В. Ревякін «Французькі династії: Бурбони, Орлеаны, Бонапарты»; 5. А. К. Рыжов «Усі монархи світу»; 6. Французькі королі і імператори. Під ред. Хартманна, Ростов-на Дону, 1997.

1. Бурбони — найстарша королівська династія Европы.

Бурбони (Bourbon) — (молодша гілка Капетингів) старий французький рід, який, завдяки своєму спорідненню з королівським домом Капетингів, обіймав довгий час французький та інші престоли. Назва своє веде від замку на колишньої провінції Бурбоннэ.

1.1.Родословная Бурбонов.

Перший сеньйор цієї своєрідної, згадуваний у історії, був Адемар. Його четвертий наступник, Аршамбо I, змінив назва родового замку, присвокупив щодо нього своє ім'я, унаслідок чого вийшло Bourbon l «Archambault. Поєднавшись узами кревності з королівським домом Капетингів, Бурбони, як побічна гілка цієї своєрідної, придбали, по смерті останнього чоловічого нащадка інший галузі, Валуа, законні права французькою престол. Особливе важить лінія Вандом (Vendome). З допомогою шлюбу Антона Бурбона, герцога Вандом, з Жанною буд «Альбрэ досягла спочатку наваррського престолу, та був, по смерті останнього представника вдома Валуа, посіла французький престол, від імені Генріха IV і, нарешті, через нього й залежить щасливі війни — престол іспанську та неаполітанський. Серед інших бічних ліній можна назвати ще Монпансьє, Конде, Конті і Суассон. Династія Бурбонів на французькому престолі починається з Генріха IV, сина Антона, герцога Вандом і короля наваррського, який після умертвіння в 1589 р. Генріха III, останнього Капетінга з дому Валуа, став відповідно до Салийскому закону про престолонаследии прямим спадкоємцем французького престола.

Від своєю другою дружини, Марії Медічі, Генріх IV мав п’ятьох дітей, в тому числі Людовіка XIII. Людовік XIII, одружений з Ганні Австрійської, дочки Філіппа III Іспанського, залишив двох синів: Людовіка XIV, й Філіппа, який одержав титул герцога Орлеанського і став родоначальником молодшої Бурбонской династии.

Син Людовіка XIV від шлюбу з Марией-Терезией Австрійської, дочкою Філіппа IV, дофін Луї, помер вже у 1711 року, залишивши від шлюбу з МарієюГанною Баварської трьох синів. вижив онук став в 1715 р. спадкоємцем Людовіка XIV, під назвою Людовіка XV. Останній мав від Марії Лещинской, сина дофіна Луї, що залишив спадкоємця Людовіка XVI і ЛуїСтанислава-Ксавье, графа Прованського, що у 1814 року зайняв французький престол під назвою Людовіка XVIII Шарля Філіппа, графа Артуа, наследовавшего хіба що названому братові під назвою Карла Х. Людовік XVIII у відсутності дітей, Карл ж Х залишив двох синів. З смертю Генріха V в 1883 року згасла старша лінія Бурбонів. Орлеанська лінія, увійшовши на французький престол в 1830 р. і низложенная в 1848 р., веде своє керівництво від другого сина Людовіка XIII та братові Людовіка XIV, герцога Філіппа I Орлеанського що у 1701 г.

1.2.Бурбоны — королі Франции.

Під час правління першого Бурбона Генріха IV (1589−1610) великим потрясінням для монархії і єдності країни стали що почалися 1562 р. релігійні війни — католицької партії протистояли кальвіністи, дуже сильні й впливові, як і раніше, що гугеноти тоді були менш 10% від населення. Лише що перейшло у католицтво колишньому протестантському вождю, який став пізніше королем, вдалося відновити релігійний світ образу і єдність королівства. Нантским едиктом від 1598 р. він надав протестантам релігійну свободу, гарантовані позиції, безпеку вдачі, яких тоді не мало у Європі жодна конфесійне меншість. Гнучкий, який володів непересічним розумом, перший Бурбон Генріх IV зміг зміцнити центральну влада. З 1624 р. перші кардинали Рішельє і Мазаріні при Людовіку XIII (1610−1643) і Людовіку XIV (1643−1715) цілеспрямовано розвивали ним звершене й будували далі абсолютну монархію. Приклад «короля-солнце», Людовіка XIV наслідувала вся Європа; звичаї його двору, етикет, самого французьку мову користувалися нечуваної популярністю; його розкішний палац в Версалі став недосяжним зразком для незліченних князьків. Він зберігав в руках нитки всіх політичних інтриг країни, Версальський двір із суворо відрегульованим етикетом став осередком, звідки виходили всі, всю країну струмували промені пишноти і розкоші. Навіть у епоху самого Людовіка XIV абсолютизм був добряче обмежений чинним основним законом, привілеями, особливо у провінціях і місцях, і багатьма іншими чинниками. У внутрішній політиці Людовік намагався відповідно до принципом «один король — одна релігія» домогтися релігійного єдності підданих — конфліктуючи з татком і янсеністами, переслідуючи гугенотів. У зовнішній політиці його прагнення гегемонії в часи війни за Іспанську спадщину (1701—1714) наштовхнулося на опір Європи. Війни, у яких шукав військової слави, привели Францію до серйозних економічним затруднениям.

Щоб абсолютним монархом, Людовік XIV із неперевершеним мистецтвом грав важку роль «всюдисущого» короля. Ця роль була у змозі лише людини з настільки міцного здоров’я, сильної самодисципліною, потужної волею і нечуваної працездатністю, якими мав «король-солнце».

При Людовіку XV (1715 — 1774) першого міністра Флері (1726—1743) з допомогою політики світу, організаційних питань і стабілізації валюти вдалося знову консолідувати країну: монархія досягла найбільшого розквіту, уособлюючи велич, могутність і стабільність держави. Проте, під час невдалих війн (війна за Австрійське спадщину 1740—1748 рр. і Семирічна війна 1756—1763 рр.) з Англією вона знову втратила великі території в Європі і поза морем. До того ж непомірно виріс її долг.

Однак у останньої чверті XVIII в. наближення капіталістичної епохи ознаменувалося загостренням всіх громадських протиріч, зовнішнім проявом яких з’явився затяжний фінансову кризу держави. Людовік XVI, який вступив на престол в 1774 р., намагався поліпшити фінансове становище. Але непослідовні реформи, які проводилися їм «згори », не дали очікуваних результатів. І тоді був змушений поступитися громадської думки, який вимагав проведення глибоких реформування і добивавшемуся участі у управлінні державою представників «нації «. Людовік XVI вирішив скликати Генеральні штати, відкриття що у травні 1789 р. послужило детонатором глибокої, всеохоплюючої і кровопролитної революции.

Період Великої французької революції нерідко порівнюють із лабораторією, у якій випробовували різноманітні форми побудови державної влади: конституційна монархія, демократична республіка, революційна диктатура тощо. Причому всі режими, засновані на демократичних і республіканських принципах, швидко саморазрушались, виявляючи свою неефективність. На початку ХІХ ст. країна скотилася до військову диктатуру, невдовзі укрывшейся за пишним фасадом імперії. Принцип монархії - спадкова одноосібна влада — взяв гору, але він був виражений в формі заперечення легітимної монархии.

Те, що Людовік XVI помер не своєї смерті, оточений скорбними родичами, а стратили вироком революційного трибуналу, позначилося трагізму протягом усього її долю і це зумовило полярність думок про неї. Для одних, схильних вбачати у реформі Людовіку XVI безневинно вбитого мученика, він був добрим королем, пристрасно увлекавшимся полюванням і усякими ручними виробами, особливо слюсарними, але з тим обладавшим і великими науковими пізнаннями, головним чином області географії. Для інших, вважали його страту заслуженої карою, Людовік XVI був передусім тираном, вставшим по дорозі прогресивних перетворень, тож і скинутими з трону. Поступово до партії влади прийшов Наполеон Бонапарт, представник нової династії, яка у історію як Наполеон I. Династія Бурбонів тимчасово зійшла зі політичної арени. Однак у 1815 року, коли імператор визнав свою поразка, Бурбони знову сіли на трон.

Відразу по смерті Людовіка XVI в 1793 року і його брат, граф Прованський, котрий у Вестфалії, проголосив Луи-Шарля королем Людовіком XVII, а себе оголосив регентом при племінника. Новому королю присягала еміграція, його визнали європейські двори. Але саме маленький монарх саме у цей час починає хворіти, на дитини починають позначатися випробування останніх. 8 червня 1795 року помер паризькій в’язниці Тампль в десятирічному возрасте.

24 червня 1795 р., коли звістку про смерть племінника досягло графа Прованського, той був оголошено королем Людовіком XVIII. Він уже підходив в ролі політичного лідера, ніж Людовік XVI. З початку революції граф Прованський не вимагав від свого старшому братику рішучого відсічі противникам монархії. У 1790 р. він намагався усунути короля від влади, аби брати участь управляти країною як намісника королівства. У 1791 р. він разом з Людовіком XVI втік, але удачливішим брата, благополучно досягнувши Брюсселя. На чолі контрреволюційної еміграції граф Прованський в 1792 р. воював проти Франції за інтервентів, а 1793 р. помчав в Тулон, зайнятий у те час англійцями, але спізнився — фортеця здалася до рук республіканців. Можливо, лише погіршення здоров’я утримувала його використання надалі від ратних подвигов.

Усі негаразди разом відсунулися до минулого після зречення Наполеона Бонапарта 5 квітня 1814 р. Близько трьох годин ночі до замку Хартвел прискакав гонець з довгоочікуваним звісткою: «Сір, відтепер Ви король! «- «Хіба що й раніше ні королем? «- з тими словами Людовік XVIII вирушив спати. То справді був відповідь людини, несхитно впевненого у своїх династичних правах на корону.

Але Людовік XVIII цілком віддавав усвідомлювали, як складно йому буде правити країни, де за чверть століття її відсутності виросло покоління людей, які знали Бурбонів і у яких до них ніяких добрих почуттів, крім, то, можливо, цікавості. Поразка монархії в 1789—1792 рр. послужило поживою для нього серйозним уроком. Єдиний з Бурбонів він твердо мав на думці: чи монархія доповнять конституцією, чи його вже нічого очікувати никогда.

24 квітня 1814 р. Людовік XVIII висадився з корабля в Кале, звідки пішов у замок Сент-Уан. Тут у ході переговорів із делегацією Сенату (одній з палат імперії) і був укладений мав велике значення для всієї Європи компроміс між Капетингом та представниками нової Франції: король панує з божественного права, але своїм підданим він дарує Хартію (конституцію), обмежує його особисту владу. Він залишав у себе всю повноту виконавчої, а законодавчу ділив з двопалатним парламентом. Палата депутатів формувалася з урахуванням цензового виборчого права, палата перів призначалася королем.

То справді був важливий політичний прорив до цивільному світу і цивілізації. Після тривалого деспотизму Наполеона I Франція зі свого державному влаштуванню наблизилася до рівня передових держав на той час — Англії, США. Перед ній з’явилася можливість припинення цивільних чвар й мирної еволюційного прогресу, забезпечує правничий та свободи громадян. Не біда, що початок царювання Людовіка XVIII був безхмарним — Сто днів Наполеона, хвиля білого терору, антиурядові змови. Після історичної епохи внутрішньої і зовнішньої війн, придушення свобод, насильства з особистості не міг очікувати від французів зразкового правосвідомості. Та й самі правові механізми взаємовідносин громадян і держави поки лише складывались.

Людовік XVIII був бездітний позбавлений надії коли-небудь мати дітей. Його шлюб — з Луизой-Марией-Жозефиной Савойской, котра померла в 1810 р., був чистої формальністю. У умовах найбільшими правами на корону мав його молодший брат граф буд «Артуа. Але вчасно повернення до Франції обидва були не молоді - одному виповнилося 59, іншому — 57 років. Ніякої впевненості, що Людовік XVIII встигне передати корону братові, були бути. Щоправда, у останнього було два сыновей.

На початку 20-х здоров’я короля, різко погіршилося. Його зовсім перестали слухатися ноги, і відтепер усе короткий час він провів у великому кріслікаталці, внаслідок чого насмішники відразу охрестили його «королем-кресло ». 16 вересня 1824 р. Людовік XVIII умер.

За Карла Х корону успадкував граф буд «Артуа (1757−1836). Не занадто старанний в науках, легковажний і впертий, схильний до скороминущим захопленням, а й здатний на серйозну прихильність, новий король у багатьох відносинах був протилежністю своєму більш обгрунтованому і розсудливому попереднику. Влітку 1789 р. граф буд «Артуа в суперечках з Людовіком XVI наполягав на рішучі заходи проти свавільні депутатів третього стану. Заодно він настільки скомпрометував себе, що відразу після падіння Бастилії вимушений був податися зарубіжних країн. Навколо нього та його стала групуватися контрреволюційна еміграція. Він був неодмінним організатором і учасником всіх основних її військових акцій проти революційної Франції. Поразка монархічній контрреволюції змусило його приборкати запал. Далі він оселився в Англії, де й жив до 1814 г.

Граф буд «Артуа був одружений зі Марии-Терезе Савойской, сестрі дружини Людовіка XVIII, але своєю увагою їй не докучав. Виключне місце у його життя належало іншу жінку — мадам де Поластрон, двоюрідної сестрі герцогині Полиньяк, фаворитки Марії-Антуанетти. Зв’язок із ній визначила долю майбутнього короля. Перед смертю 1805 р. мадам де Поластрон з нього слово, що він припинить розгульне життя, яку досі вів, і повернеться Богу. Відтоді граф буд «Артуа став ревнителем моральності й благочестя, потрапивши під агресивний вплив абата Латиля, духівника колишньої власної любовницы.

Граф буд «Артуа брав активну участь у відновленні монархії. У тому 1814 р. він вів переговори з союзниками, а 12 квітня в'їхав до Парижа й у протягом днів до прибуття Людовіка XVIII управляв Францією в ролі намісника королевства.

Серед перших його кроків у сфері внутрішньої політики стала скасування цензури друку. Наступні півтора-два роки Карл Х зробив такі заходи, які обмежували корінні інтереси чи переконання широкої населення, в зокрема і в значній своїй частині правлячої еліти. З армії звільнили 250 наполеонівських генералів; закону про святотатстві карав смертної стратою за осквернення святих дарів; закону про так званому мільярд для емігрантів (тобто. відшкодування збитків тим, які у роки революції втік із країни) ображав патріотичні почуття більшості французів, що поділили долю батьківщини під час революції т.д. Частина консервативної партії під тиском суспільної думки перейшов у опозицію. Країна наближалася до політичному кризису.

Фактично Карл Х відмовився від політичного спадщини Людовіка XVIII, який намагався з'єднати — і початковому етапі небезуспішнобожественне право королів з конституційним правом нації. Карл Х вважав за краще вбачати у реформі Хартії із традиційних «вільностей », даруемых королем своїм підданим. Він вибрав шлях відмовитися від компромісу 1814 р., не представляючи, що цим підриває політичну основу монархии.

Людовік XVIII упродовж десяти років свого правління не вибрав часу для церковної коронації, до нього було випадку, щоб король ухилився від таїнства миропомазання, т.к. він побоювався стати королем «в більшою мірою », ніж на те хотіли французи. Інакше повівся Карл X. Прагнучи підкреслити богоданість своєї місцевої влади, він коронувався 29 травня 1825 р. в Реймском соборе.

На виборів у палату депутатів 1827 і 1830 рр. ліберальна опозиція двічі поспіль здобула переконливу перемогу. Політична криза досяг найбільшого напруження. І тоді Карл Х своїми діями прискорив розв’язку. У серпні 1829 р. він призначив уряд на чолі з герцогом Жюлем де Полиньяком, якого поставили завдання — відновити королівський абсолютизм.

На виконання її волі і де з’явилися ордонансы 25 липня 1830 р. стосовно скасування свободу преси, розпуск палати депутатів, підвищенні виборчого цензу і призначенні нових виборів у палату. Карл X, підписав ордонансы.

Протест журналістів і друкарів, втратили роботу в підставі ордонансов, отримав масову підтримку. Через 2 дні Париж повністю опинився у владі повстанців. Лише через п’ять днів він нарешті дав згоду на відставку уряду Полиньяка і скасування ордонансов. Але діячі ліберальної опозиції, верховодившие у Парижі, просто відмахнулися від нього. Залишений усіма, 2 серпня Карл Х підписав зречення «престолу в користь свого малолітнього внука.

Наприкінці періоду Реставрації Франція була країною як не глянь більш благополучній, ніж на початку. Прикмети загального підйому спостерігалися промисловості, сільське господарство, техніці, науці, а про літературі й мистецтві, котрим Реставрація була майже золотим століттям. Чимала заслуга у цьому належала Бурбонам, що забезпечили країні мінімум умов плідної діяльності - світ образу і щодо високий рівень громадянських і політичних свобод. Але Бурбони не зуміли остаточно використовувати той шанс, який надала їм історія в 1814 р. Натомість, щоб впевнено повісті країну шляхом розвитку парламентаризму, зміцнення конституційні права і свобод можливо громадян — шляху, який єдино обіцяв виживання монархії у нових історичних умовах, — вони, особливо у правління Карла X, своїми недалекоглядними діями сприяли разгоранию цивільних распрей.

Карл X, підписавши відречення у користь онука, зажадав і зажадав від тато свого сина вступити як і. Можна уявити собі почуття герцога Ангулемского, всю свідоме життя яке готувалося прийняти корону й у вирішальний момент вимушеного відмовитися від неї. Але той кілька хвилин, що він підписав зречення, формально він вважався королем. Воно й ввійшов у історію династії під ім'ям Людовіка XIX, поставивши сумний рекорд найкоротшого царювання. Політика реставрації Карла X, котрий правив країною з 1824 р., в 1830 р. призвела до революції" і встановленню Липневої монархії; королем став ЛуїФіліп, герцог Орлеанський (1773−1850). Після революції 1848 р. і до цього королю-буржуа довелося зректися престолу. Коли 10 грудня 1848 р. величезною більшістю голосів президентом республіки був обраний ЛуїНаполеон Бонапарт — натхнений ідеєю в усьому слідувати власному знаменитому дядькові, — кінець республіки було вирішено. Потім він був спочатку проголошений глава держави, і потім проведений їм народний референдум 21 листопада 1852 р. в законному порядку визнав його императором.

2. Генріх IV і Людовік XV як видатні представники династии.

Бурбонов.

2.1. Генріх IV — гугенот.

Генріх IV — перший представник династії Бурбонів, останньої правлячої французькою престолі. Після Карла Великого він був першим французьким королем, прозваним Великим. Французи пов’язували з іменем Тараса Шевченка кінець релігійних (цивільних) війн 1562—1594гг. та здобуття права на свободу вероисповедания.

Особистість Генріха IV завжди привертала увагу своєї неординарністю. Французькою престолі уперше з’явиться колишній єретик. Наступник наихристианнейших королів, захисників католицькій Церкві був кальвіністом і зрікся протестантській віри під час останнього акту громадянських війн на марші від воріт Парижа. Велике цікавість викликала приватне життя короля: невільник жінок був відомий незліченними перемогами. І дуже навіть насильницька смерть Генріха IV, приголомшила Францію, викликала чимало різних чуток, давши імпульс до появи легенд про королі та її діяннях. На політичної арені Франції з’явився король, який вражав і приголомшував сучасників своєї нетрадиційністю поглядів і действиях.

Генріх IV народився 13 грудня 1553 р. в Беарне в фамільному замку По, що належить його дідові за материною лінії королю Наварри Генріху буд «Альбре. Спадкоємця нарекли на вшанування діда. Батько немовляти — перший принц крові Антуан Бурбон, герцог Вандом, власник герцогства Вандом, і навіть графств і бароний північ від Луари. Мати Генріха, що дала йому титул короля Наварри, — Жанна буд «Альбре, дочка Маргарити Наваррської і Генріха буд «Альбре. По матері Генріх припадав внучатим племінником королю ФранцискуI (1515—1547).

Починаючи з 1560 г., життя юної Бурбона, ледь яке сягнуло семирічного віку, змінилася. Причиною цього стали дві обставини, котрі зіграли істотну роль долі Генріха. Перше було з новообращением Жанни буд «Альбре. Корольова Наварри прийняла кальвінізм, публічно повідомивши своєму виході з католицькій Церкві зайнялася насадженням протестантизму в Наварі. Малолітній Генріх було звернено матір'ю на нову веру.

Звернення Генріха в протестантизм відбулося роки, коли Франція стрімко наближалася до цивільним війнам. З проникненням кальвінізму тривала соціальна напруга, сопутствовавшая абсолютизму, підігрівалася конфесійними розбіжностями. Корольова Катерина Медічі зробила першого принца крові Антуана Бурбона генеральним намісником Франції. Нове становище зобов’язувало принца крові перебувати при дворі. Так було в 1561 р. сім'я Антуана Бурбона — його перша дружина Жанна буд «Альбре і двоє українських дітей Гайнріх та Катерина — опинилися у Парижі. 8-річний спадкоємець Бурбона удостоївся сидіти за одним столом — між юним Карлом IX і його сестрою Маргаритою Валуа. Відтоді майбутній король Франції був змушена підкорятися чужій волі від імені королеви-матері, ставши заручником її політики. Це було отримано друге фатальний події життя Генриха.

Особиста драма юного Генріха розігрувалася і натомість загальної трагедії, яку переживала Франція, обійнявши 1562 р. громадянську війну. У рік початку громадянські війни Генріх стає першим принцом крові: смерть батька дозволяє йому зайняти його місце. Дев’ятирічного спадкоємця Антуана Бурбона удостоюють усіма почесними титулами. Беарнский принц призначається губернатором і адміралом Гиени. О 13-й років він визнано спадкоємцем всіх володінь своїй матері Жанни буд «Альбре. Корольова Наварри возила їх у Беарн зустріч із місцевими протестантами.

Свій перший розвідку боєм 15-річний Генріх Бурбон зустрів у Ла-рошели в 1568—1569 гг., перебуваючи поруч із главою протестантській партії принцом Конде і адміралом Колиньи. Юнак виявив незвичайні військові здібності в зіткненні з армією католиків і справедливо розділив перемогу з протестантами, які захопили фортеці в провінціях Вони, Сентонж і Керси.

Проект одруження Генріха з Маргаритою Валуа був привабливим для обох сторін. Жанна буд «Альбре розраховувала одруженням сина зміцнити своє становище у Наварі, а й мови у Франції. Катерина Медічі бачила у шлюбі двох сімей королівської крові дозвіл конфесійного питання — мирному співіснуванню двох релігій та, крім того, розширення володінь французького вдома з допомогою приєднання протестантського півдня. Для Генріха шлюб обіцяв очевидні вигоди: він розширював перспективи отримання більшої власти.

Весілля відбулася 18 серпня 1572 року. Маргарита Валуа і Генріх Наваррский 28 років офіційно вважалися подружжям. Події у ніч на 24 серпня (на св. Варфоломія) були лише одне з епізодів громадянські війни. Саме страчували адмірала Колиньи і винищили колір провінційного протестантського дворянства, котра зібралася із нагоди весілля. Понад те, загроза нависла та контроль Генріхом Наваррским. І наваррец змушений був відректися від протестантизму і повернутися до лоно католицтва. Новоявлений король, влада якого освячена (протестанти виключали цю необхідність), став зміцнювати армію, перетворювати міста, у фортеці і готуватися до війни. Одночасно провів часткову секуляризацію багатств католицької церкви. Тоді ж в нього виробився свій принцип управління, якого він намагався дотримуватися і потім, ставши королем Франції, — зміцнюватиме зв’язки з провінціями. Він вірив, що сила влади у її підтримці й не так у центрі, як у провінціях. Запорука доброго управління Генріх Наваррский бачив у вміло підібраних радниках. Молодий король відбирав членів свого найближчого оточення, орієнтуючись на професіоналізм і васальну відданість радників. І але він прагнув спиратися на протестантів, в його раді були й католики.

Мирний період у житті Генріха Наваррського був перерваний у зв’язку з смертю молодшого Валуа герцога Алансонского, смерть якого означала згасання правлячої династії: царствующий 33-річний Генріх III у відсутності потомства. Єдиним законним спадкоємцем престолу залишався принц крові Генріх Наваррский — представник нової династії Бурбонів. У його обличчі офіційний Париж бачив союзника, що може протистояти опозиції абсолютної влади Генріха III.

Тим більше що, передбачаючи можливий союз Генріха Наваррського з Генріхом III, опозиція від імені Католицької ліги разом із татом зробили шалену атаку на наваррца. У 1585 р. оприлюднили булла тата Сікста V, у якій Генріх Наваррский оголошувався єретиком. Цей зухвалий крок мав за мету позбавити законного спадкоємця французького престолу права на корону. Опозиція тріумфувала перемогу, вона висувала на королівський престол свого кандидата — старого Карла Бурбона, дядька Генріха Наваррського. То справді був виклик, кинутий влади, прояв неприйняття її політики. Ситуація ускладнювалася і тим, що з внутрішньополітичні справи Франції втрутилися зовнішні сили. Іспанський король Філіп II підтримував католицьку опозицію та Карла Бурбона, розраховуючи у разі удачі на визнання іспанської інфанти Ізабелли першої претенденткою під час виборів дружини французького короля. У той відповідальне час армія Генріха Наваррського початку воєнних дій. 7 тривалого, відбиваючи опір і терплячи поразки, Генріх Наваррский боровся за престол і поза незалежну Францію. Всі ці роках його життєвого шляху стояла католицька опозиція, підтримувана Церквою і татом. У смертельному двобої на опозицію в 1589 г. загинув останній представник правлячої династії король Генріх III.

Торішнього серпня 1589 р. на правах законного спадкоємця французького престолу протестант Генріх Наваррский виступив із декларацією, у якій обіцяв підтримати мови у Франції римсько-католицьку релігію у її цілісності, більш цього він запевняв, що є велике бажання просвітити себе у католицькому віровченні, навіщо збирається дозволити галликанской церкви скликати національний собор. Декларація не передбачала порушення соціального статусу католиків, ні протестантів, проте обіцяла повернути католикам відібрану в них имущество.

Дворянство ж у загальній масі було невдоволено заявою претендента на престол. З іншого боку, до кінця 1589 р. майже всі великі міста виступали за Католицьку лігу. З нашого боку Генріха Наваррського залишалися південні й західні міста, які створили центр вірності. На противагу Іспанії і татові король Наварри міг прогнозувати допомогу англійської королеви, німецьких протестантських князів, Нідерландів і Венеції. Але союзники ставили умови. Становище складалося непростое.

Генріх готували до облозі Парижа. Він вирішив відрізати його від джерел постачання й примусити голодних парижан здатися. У 1593 р. в обложеному Парижі зібралася асамблея прибічників Ліги. У цьому зборах у порушення традиції престолонаследия було поставлено запитання про вибори короля. Позаяк означена ситуація підштовхнула Генріха Наваррського влади на рішення про зречення протестантській віри, якого давно від нього чекали. Ще п’ять років тому вони звідси неможливо було мови. «Диявол мене обплутує, — писав Генріх Наваррский Діані буд «Андуен. Якщо не гугенотом, то буду турком. Мене хочуть підпорядкувати, мені дають бути, ким хочу"*. Але час змінило ситуацію і поставило наступника престолу перед выбором.

За винятком можливим у цей час особисто з’явитися до Рима до Клементу VIII, він обмежився посланням. Папа не відповів зухвалому наваррцу. І наступника престолу з допомогою галликанской церкви коронувався без папського благословения.

27 лютого 1594 г. всупереч традиції в Шартре, а чи не в Реймсі, відбулася урочиста коронація. Генріх дав клятву на Євангелії, обіцяючи сприяти своїм підданим жити на світі з Божої Церквою і вигнати з королівської землі всіх еретиков.

Через місяць після коронації, ввечері 22 березня 1594 р. Генріх IV без бою ввійшов у Париж. Проте чи все міста беззастережно прийняли короля. Жителі низки міст як у півночі, і Півдні Франції не безуспішно намагалися викупити свої міські волі народів і декларація про відправлення протестантського культа.

Зречення і коронація Генріха Наваррського без санкції римського престолу викликали неоднозначну реакцію як у самій Франції, і у Римі. Генріх IV, оголосивши себе захисником католицькій Церкві, зовсім не від хотів розриву з Римом. Восени 1595 р. у Римі тато Климент VIII погодився заочно прийняти зречення і, відпустивши гріхи, запровадити французького короля в католицьку церкву. Папа нарешті назвав Генріха IV наихристианнейшим королем Німеччині й Наварри. Перший Бурбон французькою престолі не хотів виступати як покровитель реформованої церкви, ні як наихристианнейший король. Державні інтереси ставилися вище конфессиональных.

*Lettres missives, vol. 5, P. 19 (Пер. з фр.).

Опіка дворянстві становила одне з головних напрямів монаршої політики. Він ввів податку право наслідування посади («полетта»), який, завдяки практиці продажу державних посад обіцяв великі гроші. Це нововведення зумовлювало консолідації і самій незалежності служивих чоловіків від короны.

Генріх IV вдався до створення нової інституції інтендантів. На місця направлялися представники короля — інтенданти, яким довірялося втілення у життя королівських рішень. З їхньою допомогою провінції міцніше прив’язувалися до центра. Постійна зміна них мала на меті не допускати злоупотреблений.

Отже, шляхом розумних поступок, сочетавшимся з радикальними заходами король зміцнив своєю владою. Особливе місце займало дозвіл конфесійного питання. Його гострота не ослабла навіть по цивільних войн.

Декларована рівність прав може бути реалізовано протестантами надто обмежених межах. Нантский едикт юридично оформив права католиків і протестантів, і король виступив гарантом цих прав. Едикт не позбавляв протестантів цивільних прав — освіту, на медичної допомоги і ритуальні послуги цих прав, але у католицької Франції був достатньої кількості навчальних закладів протестантській орієнтації, а госпіталі, як і цвинтарі були під опікою католицької церкви, ревно оберегавшей свої привилегии.

У той самий час Генріх IV був змушений піти на поступку: зберегти за протестантами декларація про військові фортеці в південно-західної Франції, фактично визнавши збереження протестантській конфедерації, яка виникла у 1575 року. Ця поступка стала ціною внутрішньої злагоди і розплатою за військової допомоги, надану протестантами Генріху IV у війні з Іспанією в 1595—1598 годах.

На той час, коли Генріх Наваррский визнано королем Німеччині й Наварри, і було 42 року. Боротьба за престол й турботи про майбутнє монархії перетворили колись квітучого лицаря, гордившегося своїм міцного здоров’я, в старика.

Їм була впорядкована придворна система. Двір став як символом, а й місцем влади. Змінилися придворні свята. Знамениті турніри замінили карусель, театралізовані уявлення: живі картини і балет. Крім балету двір любив музичні вечера.

Наприкінці 1599 р. Генріх IV отримав розлучення, взявши у дружини Марію Медічі, кузину Катерини Медичи.

Дня народження наступника престолу майбутнього Людовіка XIII 27 вересня 1601 г. став національним святом, урочистість якому надавало те обставина, що «Франція не знала дофіна з часів Генріха II. Останні Валуа були бездітними і помирали молодим. З цієї нагоди стріляли з гармат переважають у всіх французьких у містах і карбували медалі з зображенням дофіна Людовіка образ Геркулеса, голіруч расправляющегося зі змеями.

На життя Генріха IV неодноразово здійснювали замах, і помер він рукою ченця в 1610 р. Убивця підхопився на підніжку карети під час її вимушеної зупинки і крізь віконце ножем завдати королю три смертельних удару в груди. Розкаяний єретик, запроваджений папою у лоно католицькій Церкві, був убитий. Здійснився вирок, винесений Генріху IV як римскокатолицькою церквою та папістами, а й силами у Франції, не признававшими новацій, увидевшими у діях короля наступ на традиційні права знаті. Політика компромісів прагнення поставити державні інтереси вище конфесійних обернулися для Бурбона смертью.

Його представляли захисником вдів і сиріт, страждальцем і благодійником, і навіть лицарем Ренесансу. Його зображували поруч із Цезарем, Олександром Македонським, Карлом Великим і і з Геркулесом. Апологія Генріха IV посіла чільне місце у французькій правової думки. Постать Генріха IV стала втіленням національної єдності й державного суверенітету. На хвилі захисту національних інтересів сформувалася ціла серія трактатів про своїх правах і суверенітет французького короля, автори яких прагнули довести богообраність Франції, її королів і богоугодность французької державного управління. Абсолютна монархія, над зміцненням якої трудився Генріх IV, набирала силу.

2.2. Людовік XV як реформатор Эпоха правління Людовіка XV і самі особистість монарха породили у науковій літературі різні характеристики. Але переважають два несумісних тлумачення. Одні історики малюють короля апатичним, млявим, ледачим володарем. На думку, цей пересичений розпусник, промотавший витрачати величезні кошти на примхи своїх метресс, не займався державними справами. Якщо ж вірити приписуваним Людовіку висловлювань: «На моє століття вистачить», «Після нас — хоч потоп"**, то виявиться, що він ще й цинічно виправдовував такий спосіб життя. Отместкой би за таке поведінка стали зовнішньополітичні провали, втрата Францією високого престижу у світі, втрата колоніальної імперії. Під пером частини авторів король постає людиною, цілком нездатним реагувати на виклики часу. В їхніх читачів складається враження, що політична курс цього монарха визначив крах старого порядку, а нещасний онук і наступник — Людовік XVI лише поплатився за помилки і деда.

**А. Дюма. «Сесіль». Зібрання творів. Т 46, М., 2000.

Ще одна група дослідників звертає увагу до отримане Людовіком XV хорошу освіту, його допитливість і. Він не вирізнявся цинізмом, а, навпаки, відчував душевні борошна, коли притаманна йому сильна релігійність наштовхувалася на захоплення прекрасною статтю. Констатують прихильність монарха до родичів, його чадолюбие. Історики з симпатією повідомляють про нелюбові короля до пишним офіційним церемоніям, про прагненні якомога швидше опинитися в затишному світі близьких на друзів і сім'ї. Приємним виглядає у їх зображенні та політичне обличчя Людовіка XV. Передбачається, що, якщо рутиною займалися вищі сановники, то контроль за станом справ перебував однак у руках вінценосця. Він мав ясні і що тверді принципи, і він дуже послідовно реалізовував в політичної практиці. Король зовсім не від боявся реформ, а нововведення в судової та адміністративних сферах, здійснені їм наприкінці життя, могли послабити кризові явища в обществе.

У 1711 р., не доживши до 50 років, помер дофін— дід майбутнього короля. У 1712 р. смерть від кору забрала батьків хлопчика — нового престолонаслідника герцога Бургундського і Марию-Аделаиду Савойскую, і навіть його старшому братові герцога Бретонського. Подія викликало розпач главу вдома — Людовіка XIV, чий незвичайно довгий (72 р.) термін царювання підходив до кінця. Майбутнє французьких Бурбонів тонкої ниткою надії пов’язували з уцілілим правнуком короля. Реальна влада при короле-ребенке все-таки зосередилася до рук Філіппа Орлеанського, сделавшегося регентом.

Людовік XV став монархом в 1715 р. у віці п’яти. У житті сироти багато чого залежало від вихователів. Одружився юний монарх у віці 15 років. Одруження з Марією, дочкою польського короля, позбавленої трону, Станіслава Лещинського, відбулося 5 вересня 1725 року. Спочатку сімейна життя складалася вдало. Король полюбив дружину. Швидко збільшувалася потомство. З 1727 по 1737 рр. королева народила десять дітей у тому числі дофіна — Луї Фердинанда.

16-річний монарх усунув з влади й запроторивши герцога де Бурбона і навіть оголосив початок особистого правління. Тоді як він переклав тягар праць із управлінню країною на свого наставника. Михайловський формально першим міністром, кардинал де Флёри фактично грав при Людовіку XV таку ж роль, що кардинал Рішельє при Людовіку XIII. Він зберігав ці позиції з 1726 р. аж до смерті 1743 р., трохи не дотягнувши до 90- летия.

Невдовзі в короля з’явилася нова кохана, якої вдається набагато перевершити колишню у своїй вплив хід справ у королівстві. На відміну від неї, воно відбувалося зовсім з дворянській середовища. Але це молода особа, в дівоцтві Жанна Пуассон, як метеор увірвалася на її вершину французької еліти і став відома світу під назвою маркізи Помпадур. Він отримав чудове виховання і блискучу академічну освіту, що згодом полегшило їй існування у вищому свете.

Маркіза чимало зробила для таких людей мистецтва, забезпечила талантам комфортні умови існування, стимулювала їх творчі зусилля. Але був і зворотний бік медалі: неймовірні витрати за свої примхи. Один лише Бельвю коштував 3 млн. ліврів, його потреби фаворитки витратили 36 924 140 ліврів. Обивателі було невідомо цих цифр, але розкіш била правді в очі тим, хто він мав і убогий статок. Народна ненависть постійно супроводжувала кохану короля і проривалася у численних пуассонадах (по дівочому прізвищу Помпадур — Пуассон) — віршиках і эпиграммах.

Слабкі легкі звели їх у могилу 15 квітня 1764 р., у віці 42 років. Людовік XV важко переживав смерть мадам де Помпадур. Кілька років тому після смерті маркізи у Людовіка був офіційної метрессы.

Після нею протягом кілька років померли та інші близькі королю люди — його син і наступника престолу Луї-Фердінанд, дружина останнього — Марія Йозефа Саксонская, чоловіка самого монарха — Марія Лещинская. Це було жорстоким ударом долі в людини, найбільше який цінив маленький затишний світик сім'ї та друзів. Саме він ставав собою і раніше вів себе природно. Смерть близьких спонукала короля до раскаянию.

Особливо теплими були стосунки з дочками. Король любив спілкуватися із ними, важко переживав розлуку, що вони виховувалися в монастирі. Але виявляв і знаний батьків егоїзм під час вирішення особистих доль. Вийти заміж за підданого французької корони вважалося для королівських дочок нижче гідності. Принцесі Гэнриэтте не дозволили шлюб і з герцогом Шартским з орлеанською галузі правлячої династії. Через війну, крім старшої — Марії Луїзи Єлизавети, вийшла заміж за іспанського інфанта Філіппа, інші сестри залишилися у одиночестве.

Досягнувши повноліття, Людовік приймав постійне що у щотижневих засіданнях Верховного ради, Ради депеш. Королівського фінансового ради. Економічними питаннями займалися Флёри ще й генеральний контролер фінансів Орри і добилися рівноваги між витратами та доходами скарбниці, незмінності золотого і срібного змісту французьких металевих від грошей і інших позитивних результатів. Натомість у сфері релігії і, особливо, в зовнішній політиці відчулося й безпосередній вплив короля перебіг событий.

Традиційне і жорстке суперництво за переважання у Європі сталкивало Бурбонів з могутніми Габсбургами. Хоча цей династія і припинилася хто в Іспанії, інша її гілка володіла великої Австрійської державою і зберігала у себе німецький імператорський титул. У боротьби з головним противником Франція спиралася на побудований нею «східний бар'єр» з дружніх країн: Османської імперії, Польщі, Швеції. Спілки кріпилися з допомогою субсидій. Взаємини із іншим провідним європейською державою — Англією здавалися більш піддаються менявшейся зовнішньополітичної кон’юнктурі. Якщо Франція значно скоротила бюджетні асигнування на флот, то Англія, навпаки, нарощувала військово-морські силы.

Людовік XV, надаючи менше значення безпосереднім завоювань, домагався зміцнення союзницьких зв’язків Франції, зростання її впливу у Європі й у світі, ослаблення позицій головних противників. Відмінність уявленнях про зовнішню політику позначилися на польських справах, як у 1733 р. помер король цієї країни Август II Сильний. Людовік XV хотів посадити на звільнений трон свого тестя, вже котрий обіймав його колись. Флёри ж ми заперечував проти передачі польської корони синові померлого саксонському курфюрсту, чого домагалася вже звикла проводити сусіднє ослабле держава Росія та союзна із нею Австрія. Але фактичний глава уряду банкрутом не хотів суперечити монарху й Франція пішла на величезні витрати, що призвели до обрання Станіслава Лещинського королем. У відповідь російська імператриця Ганна Іванівна було направлено до Польщу багатотисячний військовий контингент, що було вирішальним аргументом для обрання сеймом вже Августа III. Укрывшемуся у Данцігу Лещинському залишалося чекати французького втручання. Франція надіслала допомогу. Але кардинал, не безпідставно, думав, що на Балтиці великої французької ескадри викликає обурення англійців. За цих умов Данциг капітулював, а Лещинський втік із Польши.

Ці події були лише частиною «війни за польське спадщину», в якої головними контрагентами виступали Австрія, з одного боку Франція і Іспанія, — з іншого. У цьому імперія Габсбургів терпіла чутливі невдачі. По Віденському світу 1738 р. Станіслав Лещинський одержав у компенсацію за Польщу Лотарингію, що з його смертю мала б бути частиною Франції. Молодша гілка іспанських Бурбонів оволоділа королівством обох Сиилий. Людовік XV і далі не залишав ідеї спорудити польський трон своїх родичів, сьогодні вже кузена Конті. У напрямі буде діяти таємна дипломатія короля.

В’язень Францією світ виявився недовгим. У 40-і роки країна ввійшла у нову війну, де його головний противник знову стала Австрія. Але свій роль зіграли давні i глибокі антиавстрийские настрої населення — результат вікового протистояння Бурбонів і Габсбургів. До війни підштовхувала невизначеність, що склалася навколо австрійського престола.

Навесні 1744 р. Людовік XV пішов у діючу армію, в Мец. Тут він серйозно захворів і оцінили оточуючі припустили, що вінценосець помре. Але радості мільйонів французів король вижив. Популярність государя досягла апогею, саме його і прозвали «Возлюбленным».

На бельгійському напрямі французьким силам протистояла англоганноверская армія. Наприкінці 1747 г. Франції вдалося захопити все Австрійські Нідерланди й більшу частину Голландии.

Проте мирний договір, укладеної жовтні 1748 р. в Ахене ці перемоги було зведено нанівець. Вона була поступитися Сілезію Пруссії, деякі італійські землі Іспанії і Сардинскому королівству. Франція ж повернула захоплені райони Бельгії й Голландії, не придбавши ничего.

Важливе значення набувала позиція Росії. Логіка міжнародних відносин тих часів мала протиставити її Франції. Адже держави «східного бар'єра», побудованого Францією — Польща, Швеція, Туреччина — часто перебувають у конфлікті з Росією. У грудні 1756 р. Росія приєдналася до антипрусской коаліції, а Франція опинилася у неоднозначному становищі, вимушена поєднувати свої наміри з союзницькими контактами з Россией.

Найбільш серйозними на той час були англо-французькі протиріччя зв’язки Польщі з колоніальної експансією обох країн, соціальній та Європі. На заморських територіях на 10 англійських поселенців припадав лише одне француз. Іншим козирем британців був їх флот, переважав французький за кількістю кораблів, силі бортового вогню й швидкості стрільби в 2—3 разу. Стан військово-морських зусиль і ситуація з колоніями турбували Людовіка XV, яке, проте, що вирішальний значення для результату конфлікту матимуть його сухопутні війська, в міць що їх вірив. Пам’ятаючи про больові точки відносин між Англією і Францією у Німеччині й Південних Нідерландах, він також думав, що за умови поділу Європи на протиборчі коаліції, франко-британское зіткнення швидко переросте у загальну європейську війну, головною ареною якої стане Старий континент. Плани монарха не відрізнялися ясністю, виявляли старе пристрасть до многоходовым комбінаціям заради збільшення престижу країни у світу і сприяння державам, відомим родичами французького королівського дома.

Перед Францією ж виникла альтернатива: або негайні переговори, і досягнення світу, або розширення й зміцнення союзницьких зв’язків і їх продовжити війну до перемоги. Уклали третій Версальський договір з Австрією, якого пізніше приєдналася Россия.

У 1759 р. англійські адмірали розгромили обидві французькі ескадри. Франція втратила Канади та було остаточно розбито таки в Індії. Прагнення взяти за основу блок з Іспанією, з якою підписали «фамільний пакт», принесло не успіхи, а нові поразки, щоправда, завдяки зміні британського кабінету і приходу у влада «королівських друзів» на чолі з Бьютом умови світу, увенчавшего Семирічну війну, були кілька пом’якшені, й Франція вберегла частину Антильських островів. Але, втративши основних заморських територій, вже не могла конкурувати з Англією в колоніальної экспансии.

Непопулярність Людовіка XV збільшилася у процесі розвитку подій, які буде перебільшенням назвати політичною кризою 1950;х років. У на відміну від часів Флёри, король грав провідної ролі. Заодно він спирався на міністрів, найсильнішим у тому числі був генеральний контролер фінансів Машо. Монарх і Машо запровадили новий податок — двадцатину, принципи стягування якому було революційними: однаково підлягали обкладанню все стану і всі країни. Незадоволених було багато; особливо обурювалося духовенство, колись вносившее лише добровільний дар королю. Знад його непоступливості, і навіть під тиском придворної партії «набожних», підтриманої королівської сім'єю, Людовік відступив. 23 грудня 1751 р. священнослужителі звільнялися від двадцатины.

Духівництво виявилося в центрі головного конфлікту на той час. Підвищуючи позицію щодо янсенистов, єпископат зажадав від помирали свідоцтва про сповіді, підписані кюре — прибічниками булли «Унигенитус». На захист нещасних, які мали такого паперу і помирали без причастя і соборування, і сотень французів, яких така ж доля очікувала в майбутньому, виступили парламенти. Стало звичним у літературі звинувачувати магістратів у відстоюванні узко-сословных інтересів від замахів йде по шляху реформ абсолютизму. До священикам, отказывавшим умиравшим у звичайному для християнина прощання з земної життям, парламентарії приймали жорсткі заходи до ареста.

Активно обговорювалася й ідея «єдиного парламенту». За відсутності Генеральних штатів такий парламент міг бути загальнонаціонального представницького органу. Відповіддю стали рішучі дії Людовіка: найзавзятіші опозиціонери заарештували, члени Вищої палати Паризького парламенту відправлені в ссылку.

Відлунням політичну кризу стало замах Дамьена на Людовіка XV. Це було 5 січня 1757 р., коли король виїжджав із Версаля в Тріанон. Сховавшись під сходами виході з палацу, зловмисник завдав монарху удар ножем у бік. Життєво важливі органи залишилися не зачепленими, але спочатку придворним і наодинці королю подумалося, що він помре. У чеканні зміни государя військовий міністр граф буд «Аржансон і Машо стали встрягати в суперечки Помпадур. Але рана швидко зарубцювалася, а невдачливі царедворці були негайно отставлены.

Лиходія взяли дома. Вирок вражав садизмом. Було наказано спалити Дамьену правицю, потім вирвати розпеченими щипцями шматки м’яса з різних частин тіла, залити рани розплавленим свинцем і кипяченым олією, і, нарешті, розірвати з допомогою чотирьох лошадей.

6 серпня 1761 р. Паризький парламент заборонив єзуїтам діяльність. У листопаді 1764 г. з’явився королівський едикт про скасування Ордени єзуїтів мови у Франції. Тяжке поразка країни у Семирічної війні, подальше падіння свого авторитету змусили монарха поступитися тиску громадського мнения.

У роки, за останній період свого життя монарх діяв рішуче, повною мірою проявляючи політичну волю. Те була лінія на викорінення феодально-корпоративистских пережитків у політичному і судової сферах. Одночасно Людовік XV домагався оздоровлення фінансової системы.

Особливо вражаючими були заходи, що їх канцлером і увенчавшие багаторічну боротьбу короля з магістратами. Усі придбані посади упразднялись за викуп. Парламенти та інші вищі суди рекрутувалися на основі. На одну вакансію висувалось по три кандидата, досягли 25 років і мали необхідне освіту й практичного досвіду. Принципово важливими те, що котрий зайняв місце отримував платню потім від держави, тоді як підношення від тяжущихся заборонялися і суд ставав безплатним. Пропонувалося кардинальне перетворення: замість мало залежать від влади і згуртованих корпоративними інтересами власників посад з’являлися чиновники, зобов’язані монархії і просуванням службовими щаблями, та «матеріальним благополучием.

Репресії проти опозиції проходили разом з реформуванням парламентів. Канцлер запроторивши 130 паризьких і 100 провінційних парламентаріїв. Деякі вищі суди упразднялись. Загальна кількість магістратів скоротилося на 2/3. Територія, подпадавшая під юрисдикцію Паризького парламенту, дуже зменшилася. Частина колишніх парламентаріїв, а також люди, підібрані канцлером, склали нові судові органи, презирливо іменувалися суспільством «парламенти Мопу». Невдоволення виявлялося жваво, причому серед які протестували активну роль грали герцоги і пери. Але про нове Фронді не відбувалося й промови. Магістрати виявилися здатними лише з розмови, але не дії. Перемогу святкували реформатор і котрий стояв його король.

Перетворення, здійснені останні роки життя короля, рішучість, жорсткість і енергія, із якими проводилися, ставлять під сумнів найпоширеніший раніше у літературі теза про відсутність у Людовіка XV державної волі. Життєвий шлях монарха скоріш свідчить про пізньому наступі в нього зрілості як державної чоловіка. Але сильною стороною діяльності вінценосця з’явилися бажання й уміння здобувати помилках, постійне набуття досвіду. Результатом і став прорив у першій половині 1770-х років. У цьому переконання та організаційні принципи, якими керувався король, залишалися незмінними. Людовік XV не уявляв для Франції іншої політичної ладу, ніж абсолютна монархія. Його курс ні реакційним, перейнятим прагненням повернути країну назад, часам прадіда. Він, навпаки, выкорчевывал вкорінені архаїчні елементи політичною системою, реформував і модернізував її, зачіпаючи інтереси привилегированных.

Однак у розпал перетворень, 10 травня 1774 р., король помер, заразивши віспою. З смертю Людовіка XV обірвалися та її починання. Онук покійного Людовік XVI, не стримавшись популізму, відновив парламенти у колишньому вигляді. Абсолютизм стрімко наближався зі своєю загибелі, а страна—к «великим потрясениям».

Заключение

.

Отже, династія Бурбонів була правлячої мови у Франції майже два століття і боролася з такою династією як Габсбурги. Усі монархи були видатними особистостями. Деякі їхні вислову, які є особистим девізом, увійшли до пам’ятати історію та характеризують період їх правління. З цих людей творили историю.

Формою правління Франції була цілковита монархія. Приклад Бурбонів можна простежити етапи розвитку цієї країни: У період їх правління Франція була могутнім державою Європи. Історія правління цієї династії залишилася в пам’ятниках літератури, архітектури, скульптури. Після смерті Генріха IV вдячні піддані встановили посередині мосту ПонтНеф бронзову статую Бурбона конем. Або, наприклад, Версаль, дворцовопарковий ансамбль на околиці Парижа, архітектурний шедевр світового значення. Побудували «королем-солнце» Людовіком XIV у 2й половині XVII століття і його резиденцією (закладений у 1661 г.). Версаль при Липневої монархії став музеєм истории.

Доля Бурбонів сумна, трагічна: чи гільйотина, чи еміграція. Власна смерть — це рідкісне явище, особливо королівської особи. Людовік XV і Людовік XVIII померли в зрілому віці від болезни.

1. С. Ф. Блуменау. Людовік XV//Вопросы історії, 2000, № 9.

2. А. Дюма. Амори. т. 46, М., 2000.

3. О.Дюма. Сесіль. т. 46, М., 2000.

4. А.В. Ревякін. Французька династія Бурбонів, Орлеанов,.

Бонапартов//Новая і новітня історія, 1992, № 2.

5. О. К. Рижов. Усі монархи світу, М., 2000.

6. Французкие королі і імператори. Під ред. Хартманна. Ростов-на;

Дону. 1997.