История Португалії

История Португалии.

Древний период..

Хотя біля нинішньої Португалії виявлено численні сліди людської діяльності епохи палеоліту, культури західної та південно-західної частин Піренейського півострова почали формуватися лише над останні десять тис. років. Примітивні люди, які харчувалися ссавцями, рибою і їстівними молюсками, оселилися в VIII тисячолітті е. на полонинах Тежу і інших річок, які впадають у Атлантичний океан. Неолітична цивілізація виникла в III тисячолітті е., коли поліровані кам’яні гармати й керамічна посуд, і навіть сільське господарство й обробка металів проникли сюди, очевидно, з Андалусії і інших ра-йонів Середземномор’я.

После 1000 е. індоєвропейські народи, переважно кельти, перетнули Піренеї кількома послідовними хвилями і змішалися з місцевими племенами. На півдні финикийцы і греки стали торгувати з народами Андалусії і Португалії. Финикийцев витіснили карфагеняни, які закрили Гібралтарську протоку на свої суперників. Згодом на жителів Португалії вплинули андалусцы, карфагеняни і кельти, можливо, що зі Бретані і Британії. Гамилькар і Ганнібал захопили південну частина Португалії та приєднали її до Карфагенской імперії, що існувала на Піренейському п-ове в 240−220 е.

Римский період..

В цей час у центральній частині Португалії переважали лузитанские племена кельтського походження, займалися скотарством. Їх ватажок Вириат довгий час надавав завзяте опір римлянам. Після його підступного вбивства 139 н.е. опір був пригнічений, римська армія пройшла крізь центральну частина Португалії та вступив у нинішню Галісію, на північному заході Піренейського півострова. Римляни відтіснили частина лузитан в ниці райони південніше р. Тежу і заснували місто Эмерита (Меріда) на р. Гвадиане біля нинішньої Іспанії. Він був столицею великий провінції Лузитания. Юлій Цезар дав місту ім'я Пакс-Юлия (нині Бежа) надавав підтримку містам Олисиппо (нині Лісабон) і Эбора (Эвора); Олисиппо був резиденцією римського намісника. Римляни будували дороги, їх звичаї утвердилися країни, а місцеві мови зникли. Віддалений район північніше р. Дору становив окрему провінцію Галлецию, куди входили нинішню Галісію на північному заході Іспанії і північну Португалію. Головним містом південної Галлеции (нині північної Португалії) була Бракара (нині Брага). При імператорі Веспасіана (68−79 н.е.) головні міста отримали латинські права, а 212 н.е. по эдикту Каракали їхні мешканці стали повноправними римськими громадянами. Християнство, очевидно, проникло Португалії у 2 в. У три в. християнські громади були у містах Осонобе, Меріда і Эвора.

В 5 в. Римська імперія була завойована варварами, які перетнули Галію, вторглися до Іспанії і направилися захід. Два племені - свевы і вандали — захопили землі на Галлеции і Лузитании. Вони воювали між собою і злочини робили набіги на сусідні території. У 415 н.е. римляни використовували більш численне плем’я вестготів задля наведення порядку й витіснили вандалів до Африки. Свевы залишилися і зробив своєї столицею Брагу, тоді як вестготи зайняли решту Піренейського півострова і наприкінці кінців в 468 скинули влада римлян. У 585 вестготи підкорили свевов, надавши їм, проте, місцеву автономію. Деякі сліди мови свевов збереглися в португальська мові, і до цього племені приписують деякі збережені досі прийоми агротехніки.

Мусульманский період..

В 711 мусульмани, які до того часу, вже підкорили до Північної Африки, вторглися Пиренейский п-ов і завоювали держава вестготів. Вони зробили своєї столицею Кордову в Андалусії, а араби з Ємену оселилися у південній частині Португалії. Халіфа династії кордовских Омейядов, правившие з 756 до 1031, призначали військових губернаторів у містах вздовж північної межі держави і розміщали там свої гарнізони; південні міста керувалися місцевими кланами. Мосарабы — християни, визнали халіфа і отримали право дотримуватися своєї віри, — зберегли свої релігійні общины.

На півночі майже немає мусульманських поселенців. Християни, зберегли на своїй незалежності в Астурії, захистити гірськими хребтами, окаймлявшими північне узбережжі Піренейського півострова, і утворили незалежне державу на чолі з вестготским правителем. Незабаром вони відвоювали Галісію на північному заході, знищивши багато жителів у прикордонних районах і не повідомивши після себе спустошену територію. О дев’ятій в. християни перемістилися до південну Галісію, а прикордонна область Портукале (Португалія), розташована між ріками Миньо і Дору, захищала від набігів мусульман з півдня, причому лінія оборони проходила вздовж р.Дору. Правитель Кордовского халіфату Мансур (Альмансор) в 997 розграбував ці райони. Після її смерті Кордовский халіфат прийшов у стан анархії і вкриваю його місці утворилися невеликі мусульманські держави, котрі всі більше й більше зазнавали нападів християн.

Основание Португальського королівства..

Во часи Астурийской монархії графи Португалії мали широкими повноваження. Становище змінилася після того, як християнський північ потрапив під владу правителів Наварри і Кастилии. Перший король Кастилии Фердинанд I в 1064 відвоював Коимбру у мусульман і зробив її окремим князівством. Його син Альфонс VI обклав даниною мусульманські міста Сантарен і Лісабон, та їх правителі звернулися по допомогу до Альморавидам, володіли Північної Африкою, які у 1086 перемогли над військами Альфонса. Останній звернувся по допомогу до французьким лицарям, що добре знали про сутичках із мусульманами за Піренеями від прочан, відвідували гробницю апостола св. Якова з Компостелы в Галісії, однією з головних святинь християнського світу. Лицарі почали священну війну з мусульманами. Після лицарями з’явилося французьке духовенство, який прагнув провести релігійні реформи. Від них на Піренейському п-ове було прийнято релігійні ритуали, єдині для Західної Європи, а дух терпимості, яку виявляв Альфонс VI стосовно до своїх мусульманським підданим, був викорінений. Серед лицарів був граф Енріке Бургундський, який одружився з Терезе, дочки Альфонса VI. Енріке і Терезе подарував Португалія, включаючи Коимбру і прикордонні землі. Відтоді починається історія Португалии.

После смерті графа Енріке в 1112 Терезе зірвалася відстояти незалежність країни. У 1128 барони стали бік її молодшого сина Альфонса I Энрикиша і розгромили війська його матері при Сан-Мамеди. Альфонс вибрав Коимбру як своєї резиденції. У 1139 він розгромив мусульман в битву біля Орики і сам собі надав титул короля. У 1147 Альфонс захопив Сантарен, та був, після тривалої облоги, у якій йому допомагали хрестоносці з Англії, Фландрії та Німеччині, взяв Лісабон. Альфонс I має підтримку архієпископа Іоанна Дивного з Браги й у 1179 визнано татом як король, яке королівство робилося під заступництво папського престолу. Як засновник монархії, а фактично і країни Альфонс I Завойовник (Энрикиш) вважається національним героєм Португалії.

Португалия відтепер складалася з північній частині, між ріками Минью і Дору, де дворяни здійснювали феодальну влада; північно-східній частини, чи Траз-уш-Монтиш, рідко населеній прикордонними племенами, які зберігали общинні традиції; графства Коимбра, де одночасно мешкали мосарабы і мусульмани, і UMC нещодавно завойованого прикордонного району вздовж р. Тежу, який обороняли загони лицарів-хрестоносців, дали чернечий обітницю. Тут перебували лицарі орденів тамплієрів, Калатрава і Авис, яким належали великі маєтки і замки. Монахи-цистерцианцы з Алькобасы переселилися ближче до південної прикордонної смузі та обробляли там землі. Щоб заохотити заселення цієї смуги, король надав багатьом громадам привілеї, закріплені в хартіях. Мусульманське вплив на той час відбито в гарматах праці, малюнках тканин, архітектурі й деяких звичаї.

Укрепление династії Альмохадов завадило Альфонсові I завоювати Севілью. Сам він я був поранений під час спроби захопити міста Бадахос, і влада перейшла для її синові, Саншу I (1185−1211), який нагромадив величезні багатства з допомогою збору данини з мусульман та її жителів в східній частині Португалії. Прагнучи затвердити свою абсолютної влади північ від, король Альфонс II (1211−1223) призначив чиновників, щоб забрати землі в дворян і духівництва. Він був охарактеризований першим королем Португалії, який звертався по пораду до кортесам (Королівському раді), скликаним у рік його управління. Кортеси складалася з представників привілейованих класів — духівництва і дворянства. Син Альфонсові II, Саншу II (1223−1248), потрапив під агресивний вплив кліки дворян і він усунутий. Папа передав корону його молодшого брата Альфонсу III (1248−1279). Цей король, якого підтримували городяни Лісабона, енергійно захищав корольовське майно і заохочував внутрішню й зовнішню торгівлю. Зростання обміну товарів розширив грошовий оборот, натуральний оброк замінили грошовим податком. У Лейрии в 1254 вперше Журбі кортесов допустили особи незнатного походження. У зв’язку з захопленням Алгарве за правління Альфонса III південна кордон Португалії була пересунена, прийнявши сучасне становище; цим завершилося територіальне формування країни.

Король Диниш I (1279−1325) був поетом і законодавцем, йому вдалося обмежити вплив духівництва і дворян. Він започаткував університет у Лісабоні, що згодом було переведено в Коимбру. Диниш заохочував розвиток сільського господарства і посадив королівський сосновий ліс в Лейрии про те, щоб використати його згодом у суднобудуванні. Португальські купці вели торгівлю і Франції, Англією і Фландрією, а Лісабон часто заходили італійські суду.

Альфонс IV (1325−1357) брав участь у розгромі останнього великого навали мусульман в 1340, уникнув залучення у цивільний конфлікт у Іспанії. Проте його спадкоємець Педру потрапив під агресивний вплив галисийки Інес де Кастро і його братів, і Альфонс сприяв її вбивства. Драма Інес стала улюбленою темою португальської літератури, і навіть західноєвропейської опери, поем і бурхливих романів. Успадкувавши трон, Педру I (1357−1367) став роз'їжджати країною і вершити правосуддя. Педру I, як та її батько, не втручався у справи Іспанії, але його син Фердинанд I (1367−1383) керував іспанськими легитимистами, котрі виступали проти диктатора Генріха II. Генріх напав на Португалію та змусив Фердинанда прийняти принизливі умови світу. Син Генріха одружився з донькою Фердинанда і по смерті останнього став на португальський престол. Городяни і купці Лісабона відкинули претензії іноземного короля і оголосили престолонаслідником незаконнонародженого сина Педру I, Жуана Ависского. Кортеси, які зібралися у Коимбре в 1385, проголосили його королем. Кастильцы напали на Португалію, але Жуан I (1385−1433) здобув перемогу у битву біля Алжубарроте (14 серпня 1385) і відстояв незалежність Португалії. У ознаменування цієї перемоги була піднесена велика церкву у Баталье. З цієї часу почалася епоха королівського абсолютизму, відзначена появою нового шляхетного стану і зміцненням буржуазії.

Жуан I відновив блок з Англією, закладений Фердинандом, і одружився з Пилипі Ланкаширской, дочки Джона Гонті. Звичаї династії Плантагенетів утвердилися при португальська королівському дворі, і союз обох країн був підтверджено наступними монархами. Саме тоді було написано філософські трактати Жуана Дуарти й історичні твори Фернана Лопиша.

Эпоха географічних відкриттів..

Долгое час головна мета політики Португалії було проведення хрестових походів проти мусульман у Африці. У той самий час зміцнення монархії й підтвердження незалежності країни пробудили національний дух португальців. У 1415 Жуан I захопив Сеуту, що знаходиться навпаки Гібралтару; цю перемогу розглядали як стартова точка експансії у Африці. Син Жуана, принц Генріх Мореплавець, прославився як організатор морських експедицій до Північно-Західним берегів Африки. У місті Сагриш крайньому півдні країни, він заснував знамениту школу мореплавців, де проходили навчання капітани португальських каравел, згодом що прославились географічними відкриттями у Африці й Азии.

Португалия заволоділа островами Мадейра в 1418—1420, а Азорскими — кілька років. Спадкоємець Жуана, король Дуарти I (Едуард, 1433−1438), підтримав експедицію проти Танжера, заплановану його братом принцом Генріхом, але він закінчилася поразкою. Після смерті Дуарти його другою брат Педру, відомий мандрівник, став регентом при малолітньому Альфонсе V (1438−1481). Педру було кинуто виклик із боку єдинокровного брата Альфонса, графа Барселуша, який убив їх у 1449 в Алфарробейре. Юний Альфонс V потім підпав під агресивний вплив угруповання Барселуша, що придбала великі маєтки і влада. Тим більше що принц Генріх (Мореплавець) продовжував енергійно організовувати морські експедиції. До його смерті (1460) португальці відкрили африканське узбережжі до Сьєрра-Леоне.

Альфонс V зробив кілька експедицій в Марокко, захопив Танжер в 1471 і став на іспанський престол. Отримавши відсіч від Фердинанда і Ізабелли, він безуспішно закликав допоможе Франції і був змушений укласти принизливий мирний договір в Алкасоваше. Його син, Жуан II (1481−1495), одне із найбільш здатних правителів Португалії, домігся анулювання цього договору, звинуватив сім'ю Барселуш у зрадництві і нав’язав своєю владою дворянам. Жуан II продовжив курс — на заохочення географічних відкриттів. У 1482 на Золотому Березі побудували форт Міна, у тому року Дієго Кан досяг гирла р.Конго. Жуан тоді ж направив Педру так Ковильяна і Алфонсу ді Пайву сухопутним шляхом ознайомлення з Індією та Ефіопією. Жоден їх не повернувся тому, а повідомлення Ковильяна про його подорожах, очевидно, не досягли Лісабона. У 1488 Бартоломеу Диаш обігнув мис Доброї Надії і виявив, що у Індію потрапиш морем. Експедиція Васко так Гами 1497−1498 завершилася досягненням бажаної мети — відкрили морський шлях в Індію. Упродовж років доти Христофор Колумб досяг Нового Світлана і заявив про претензії нею Іспанії. Жуан II оспорював ця потреба, і з договору, укладеним в Тордесильясе в 1494, між Іспанією і Португалією було досягнуто згоди про поділ ще освоєного світу. Іспанії давалася владу понад усіма землями на захід від умовної лінії, проведеній 370 льє до заходу від о-вов Зеленого Мису, а Португалія отримувала владу понад усіма землями, розташованими зі сходу лінії. Договір дозволив Педру Алваришу Кабралу в 1500 пред’явити права Португалії на Бразилію.

Во час правління Мануела I (1495−1521) Португалія пожинала плоди діяльності принца Генріха Мореплавця і переживала золотий століття. Португальці ще раніше зміцнили свої цитаделі в Марокко, облаштувалися на островах в Атлантичному океані і дистриб’юторів створили торгові центри узбережжя Західної Африки. Потім вони відкрили узбережжі Бразилії, захопили визначити стратегічно важливі позиції з Східної Африці, відкрили Мадагаскар засіках і придбали форпости таки в Індії. Португальцям вдалося підірвати морську торгівлю мусульман в Індійському океані і встановленню контролю над морськими шляхами в Ост-Индию. Португалія монополізувала вигідну торгівлю прянощами і лише кілька років перетворилася на провідну європейську морську державу. Намісник короля таки в Індії, Франсишку ді Алмейда, в 1505 заснував свою резиденцію в Кочине, яке наступник, Афонсу ді Альбукерки, одне із великих діячів португальської імперії, переніс цю резиденцію в Гоа, котрий став столицею Португальській Індії. Альбукерки в 1511 захопив великий ринок торгівлі в Малакке, послав експедиції на Молуккские о-ва, встановив зв’язки Польщі з Бенгалией, Бірмою, Сиамом, Явою і Суматрой, а 1515 встановив контроль над Ормузским протокою біля входу до Перську затоку. Його наступники в 1542 налагодили зв’язки й з Японією, а 1557 придбали опорний пункт Макао у Китаї.

Во час правління Мануела I в португальської архітектурі процвітав пишний стиль «мануэлиано» з морськими і флористическими сюжетами і азіатськими мотивами, а студентів посилали навчання до Франції та Італію. Жив Висенти, основоположник португальського театру, придумував розваги для королівського двору, а Са ді Миранда та інші поети запровадили звернення італійські віршовані форми. Була уніфікована судова система; вплив кортесов початок слабшати, і по смерті Жуана I вони регулярно збиралися дедалі рідше. Лісабон був однією з найбагатших міст Європи, і король містив розкішний двір.

При Жуані III (1521−1557) країна стала відчувати брак державних коштів. Витрати на щорічне спорядження флоту до Індії і комплектування особового складу військових фортець і баз від Бразилії до Китаю, зниження цін на східні товари та надання численних привілеїв обтяжили країну боргами. У умовах португальської монополії на торгівлю на Схід кинули виклик французькі, та був і англійські купці. Виникла необхідність зайняти всю Бразилію, виділивши вздовж узбережжя капитанства, а 1549 було засновано уряд у Баии (нині Салвадор), який швидко перетворився на центр торгівлі цукром. Марнотратне багатство португальського Ренесансу і слава часів колоніальної експансії і підприємництва залишилися позаду. Вони мусили увічнені в героїчної епічної поемі Луїша ді Камоэнса Лузиады (1572), визнаному шедеврі португальської літератури. Настав час повернення до економію газу й дисципліни. Введено інквізиція, і єзуїти стали надавати впливом геть королівську сім'ю і системи освіти, встановивши контроль над університетом у Коимбре і заснувавши університет у Эворе.

Несовершеннолетний онук Жуана III, Себастьян (1557−1578), успадкував трон, а регентство передали спочатку вдові Жуана, Катерину, а потім його братові, кардиналу Энрики. Коли Себастьян досяг повноліття, він посварився із нею обома. Дуже захоплений ідеями мандрівного лицарства, він мріяв про хрестовий похід проти мусульман у Північній Африці. Коли повержений принц Марокко звернувся до нього по медичну допомогу, він зібрав армію, висадився у Африці і зіштовхнувся з сильнішою армією в Алькасаркивире (Эль-Ксар-эль-Кебире). Себастьян, його протеже посаду принца і імператор Марокко знищені були битві 4 серпня 1578, багато португальські солдати були або потрапили до полон. Наступник Себастьяна кардинал Энрики помер 1580. Раді губернаторів потрібно було вирішити питання успадкування престолу. Іспанський король Філіп II, сам наполовину португалець, став на трон, використовуючи підкуп і міська влада. Його противники кілька днів відсиджувалися на Азорських о-вах і просили допомогу Франція та Англії. Напад англійців на Лісабон в 1589 під керівництвом Френсіса Дрейка закінчилося невдачею. Проте віра у відновлення незалежності Португалії була втрачені, і проінвестували щонайменше чотирьох самозванців видавали себе за вбитого Себастьяна.

Три Филиппа..

Филипп II, був у Португалії королем Філіпом I (1580−1598), пообіцяв, що португальські національні інститути будуть збережені. Він був присутній на засіданнях португальських кортесов, і всіх вищих державних установах було винесено користуватися рідною мовою. Проте об'єднання двох держав позбавило Португалію власної зовнішньої політики, і його вороги Іспанії стали ворогами Португалії. Через війни Іспанії з Голландією і Англією довелося закрити порт Лісабон колишніх торгових партнерів Португалії. Потім голландці зробили напади проти португальські поселення на Бразилії, соціальній та Африці та Азії.

Во час правління сина Філіппа, Філіппа III (1598−1621), Іспанія уклала перемир’я з голландцями. Голландські і англійські купці знову зачастили до Лісабона, розширилася торгівля і з Бразилією, але натомість постраждала португальська автономія. Під час правління Філіппа IV (1621−1640) його фаворит граф-герцог Оліварес відновив війну з голландцями, які напали на Баию в 1624, а 1630 окупували Пернамбуку (Ресіфі) і сусідні поруч з ним плантації. Тим більше що португальські володіння в Азії було втрачено через вторгнення голландців і англійців. Португальці тепер бажали мати з Оливаресом, який намагався зруйнувати їх незалежні інститути та нав’язати нові податки, щоб посилити іспанське вплив у Португалії та використовувати її ресурси у війні і Франції. У 1640, коли Каталонія повстала і звернулася за допомогою до Франції, у Португалії спалахнуло загальне повстання. Іспанці були вигнані майже без кровопролиття, і герцог Жуан Брагансский проголосили королем Португалії під назвою Жуана IV (1640−1656).

Реставрация..

Жуан IV був найближчим португальським нащадком Себастьяна по бічний лінії найбільшим землевласником Португалії, та в нього був армії, а скарбниця була порожня. Оскільки Іспанія тоді була під час війни з Францією і зайнята повстанням в Каталонії, він зумів організувати оборону країни і знайти союзників. Союз Португалії з Англією був відновлений у 1642. Французи, подталкивавшие Португалію до відновлення незалежності, відмовилися ввійти у офіційний союз. Голландці, попри вороже ставлення до Іспанії, продовжували займати португальські володіння у Бразилії до того часу, поки бразильці не підняли проти них збройне повстання. Бразильський губернатор Салвадор Корреа ді Са організував експедицію до Африки, щоб вигнати голландців із Куби. Папський престол, котрий перебував під впливом Іспанії, відмовився визнати Жуана IV. У цьому складної обстановці було здійснено зусилля щодо розширенню бразильської торгівлі. Після значних поступок голландцям із нею уклали світ. У 1654 підписаний договір з Англією, яким англійським купцям повернули привілеї в Лісабоні, визнана які перебувають там-таки факторія і надано свобода вероисповедания.

После смерті Жуана IV його старший син Альфонс VI (1656−1683) є ще неповнолітнім, і вдова Жуана IV Луїза здійснювала регентство. Вона марно боролася за укладення договору з Францією, але уклала блок з Англією, яким Карл II одружився з її дочки Катерину Брагансской, отримавши ролі посагу як велику гроші, але й Танжер і Бомбей. Натомість він зобов’язався захищати Португалію, «коли б вона була найбільш Англією». Карл II надіслав солдатів посилення охорони кордонів Португалії, і англійські дипломати в 1668 домоглися, щоб Іспанія визнала незалежність Португалії.

Между тим виявилося, що Альфонс VI неспроможний управляти країною, і його імені це й робив граф Каштелу Мельюр. Він організував одруження Альфонса на французької принцесі Мари-Франсуазе-Изабелле Савойской, що спровокувала відставку Каштелу Мельюра і домоглася розлучення через імпотенції Альфонса. Потім вона над його молодшого брата Педру, який в 1667 затвердили регентом, а по смерті Альфонса став королем Педру II (1683−1706). Португалія встановила добрі стосунки з Англією і Францією, щоб порушити плани Іспанії. Але тепер Іспанія стала менш небезпечної. Шлюб із Мари-Франсуазой-Изабеллой розцінювався як успіх французької політики, тільки після її смерті Педру II одружився з австрійці. Коли зрозуміли, що з іспанського короля Карла II нічого очікувати спадкоємця, французького короля Людовіка XIV став пред’являти претензії до Іспанії і по смерті Карла в 1700 посадив на іспанський престол свого онука, титулованого Філіпом V. Це викликало на сполох ще інших державах, і, коли Англія та Нідерланди підтримали претензії австрійського ерцгерцога Карла, Португалія приєдналася до великого союзу, сформованому для вигнання Бурбонів з Іспанії. Ерцгерцог прибув Португалію, але, хоча англо-португальские війська двічі брали Мадрид, не вдалося ні утримати це місто, ні надихнути іспанців боротьбу з французами. Відповідно до Утрехтским світом 1713 Бурбони залишилися іспанською престолі, а португальці зміцнили блок з Англією і Австрией.

Восемнадцатый століття..

Период бідності перших років реставрації залишився позаду. Хоча наприкінці 17 в. більшість колись великої португальської колоніальної імперії сході втрачено, у частині Бразилії було відкрито родовища золота. Район Мінас-Жерайс охопила золота лихоманка: сюди стікалися старателі з деяких інших частин Бразилії, і з відерця самій Португалії, і адміністрацію колонії довелося перевести з Баии у Ріо-де-Жанейро. У 1728 у районі Мінас-Жерайс були виявлено алмази. Маючи такими багатствами, Жуан V (1706−1750) допомагав мистецтвам, заснував академії і забезпечення бібліотеки й навіть організував громадські роботи. Великий стимул для свого розвитку отримала архітектура. Політичні договори з Великим альянсом завершилися укладанням Метуэнского договору 1703, яким Англія віддавала перевагу португальським винам і вовняним тканинам. Війни і Франції відкрили великий ринок у Англії для портвейну та інших вин, а приплив коштовностей з Бразилії призвів до швидкому розширенню англійської торгівлі в Лісабоні. Кортеси, які регулярно скликалися після реставрації, тепер втратили своє значення, і король здійснював абсолютної влади через своїх министров.

После смерті Жуана V його син Жозе (1750−1777) мало цікавився управлінням та призначив міністром Себаштиана Жозе ді Карвалью (згодом — маркіз Помбал), талановитого адміністратора долю й представника епохи освіти в Португалії. Його здібності проявилися, коли 1 листопада 1755 Лісабон сильно став жертвою землетрусу. Тисячі людей загинули, а палаци, церкві та житлові будинки були зруйновані. Карвалью, отримавши надзвичайні повноваження, забезпечив житлом бездомних і перебудував центр столиці. Його влада викликала ревнощі у потомствених дворян, але карав герцога Авейру і маркіза Тавору, які спробували вбити короля Жозе. Карвалью провів також кампанію проти єзуїтів, усунувши його з постів королівських сповідників, і наприкінці кінців вигнав єзуїтський орден з Португалії та її колоній. Помбал здійснив реформу університету у Коимбре, заснував дворянський коледж і намагався поширити систему світського освіти в усій Португалії. Він також намагався підтримати купецтво країни, заснував компанію з продажу портвейну, підтримував ціни, і ввів стандарти із вирощування винограду. Тим більше що приплив золота з Бразилії почав вичерпуватися, і їх оживити торгівлю з допомогою інших товарів у вигляді організації монопольних компаній не увінчалися.

Падение Помбала по смерті короля призвело до зміни політичного курсу, хоча багато хто його залишилися у своїх посадах. Дочка Жозе, Марія I (1777−1816), відмовилася звинуватити їх у перевищенні влади, але відчувала докорів сумління, розриваючись між відданістю свого батька і скаргами жертв Помбала. Її побоювання зросли після отримання звісток про революції мови у Франції, й у 1792 вона з розуму. Регентом став її син, пізніше король Жуан VI.

Наполеоновские війни..

В на самому початку заворушень мови у Франції португальська поліція вжила заходів із недопущення революційної пропаганди. Іспанські Бурбони, намагалися врятувати своїх французьких кузенів (що він зірвалася), були втягнуті в війну із Французькою Республікою і зазнали поразки. Французи захопили Мадрид і прагнули зруйнувати союз Португалії з Англією, і навіть закрити португальські порти для англійських судів. Ультиматум із боку Франції про наданні переваг у торгівлі та виплаті данини відкинули Португалією в 1797. У 1801 Наполеон спонукав Іспанію напасти на Португалію, але обидві країни дійшли мирному угоді. Французи зажадали змінити владу у Лісабоні, й у 1807 Наполеон, що тепер панував у Європі, вирішив сам розібратися з це питання і наказав генералу Андошу Жюно виступити маршем на Лісабон. Коли французи вже наближалися до міста, португальський королівський двір відплив на кораблях Бразилії, залишивши замість себе регентський рада. Його голова герцог Абрантиш визнав де-факто влада Франции.

В 1808 Португалія була охоплена повстанням. Генерал Артур Уэлсли, пізніше герцог Веллингтон, висадився з великою англійської армією, і змусив Жюно залишити Португалію в умовах перемир’я в Синтре. Регентский рада відновили. Коли маршал Нікола Сульт в 1809 вирушив маршем з Галісії в Порту, Уэлсли зупинив його й відтіснив тому. Інша французька армія рухалася долиною р. Тежу, але розбита у Талаверы. У 1810 маршал Андре Масена поставили на чолі великої французької армії, яку Уэлсли утримував біля Бусаку до того часу, поки відходила до зміцненням у Торриш-Ведраша північніше Лісабона. Французи змушені були відступити в Сантарен, а березні 1811 взагалі залишили Португалію.

Либерализм..

В наступні роки португальська королівська сім'я мешкала у Бразилії, яка цього часу увійшла до складу об'єднаного королівства Португалії, Бразилії, і Алгарве. Жуан VI (1816−1826) успадкував престол по смерті матері. У Лісабоні виникло ліберальне рух проти регентського ради, організоване масонської ложею, яка вимагала усунення англійського генерала Вільяма Берсфорда, що командував португальської армією. Зрештою повстання гарнізону 24 серпня 1820 в Порту поклало початок Португальській революції. Регентский рада спочатку зробив компроміс, а потім капітулював. Військові перешкоджали поверненню Берсфорда, що на той час був у Бразилії, а цивільні революціонери наполягли складанні конституції. Ці події змусили Жуана VI повернутися, заздалегідь погодившись на встановлення конституційної монархії. Свого батьками старшого сина Педру він залишив управляти Бразилією. Бразильці виступили проти від'їзду короля і, коли лісабонські ліберали проігнорували конституційні вимоги Бразилії, в 1822 проголосили незалежність країни з керівництвом Педру.

Первая португальська конституція, що стверджувала, що верховна влада належить народу, було прийнято в 1822 установчими кортесами. Проте вона була непрацездатною, і його враги-абсолютисты згуртувались навколо дружини Жуана VI, Карлоты-Жуакины, іспанки з походження, та його молодшого сина Мигела. У Лісабоні Мигел спробував очолити рух за реставрацію абсолютизму, але зазнав невдачі і він вигнали з країни. Тим більше що Жуан VI погодився на переговори з Бразилією й у 1825 визнав би її незалежність, зберігши у себе титул імператора.

После його смерті 1826 корони Португалії та Бразилії перейшли до Педру IV, який залишався у Бразилії. Педру передав португальський трон своєї малолітньою дочки Марії за умови, що вона вийде заміж над його брата Мигела, а Мигел прийме конституцію, підготовлену Педру в 1826. Ця конституція, відома під назвою Хартія правління, підтвердила обмежену влада монарха. Мигел повернулося на Португалію в 1828 тільки тому, щоб завадити Марії висадитися до берега, відкинути Хартію і оголосити себе абсолютним монархом. Коли він скликав кортеси і скасував Хартію, ліберали повстали, але розбиті. Однак у 1831 Педру посварився з бразильськими лідерами, зрікся престолу у Бразилії на користь свого і пішов у Європу, аби повернути на трон Португалії свою дочка. Педру найняв людей, зібрав гроші у Англії та Франції і влаштував резиденцію на Азорських о-вах. У 1832 він висадився біля Порту і у місто після тримісячної облоги. Потім він висадив військ у Алгарве і почав Лісабон в 1833. Англія й Франція уклали блок з лібералами Португалії та Іспанії, а Мигел зрікся престолу в Эвора-Монти. Педру помер 1834 невдовзі по тому, як кортеси визнали королевою його дочку.

Мария II (1833−1853) успадкувала престол у віці 15 років, Україні було встановлено конституційна монархія. Ліберали у містах підтримано із боку політичних клубів і газет. Сільське населення залишалося відданим старої системи та майже брав участі у громадському життя. Громадянська війна, проведена після наполеонівських походів, і втрата Бразилії довели Португалію до злиднів і обтяжили більші. Ліберали пропонували подолати ці труднощі шляхом конфіскації майна церкви, але у результаті було здійснено передача великих маєтків заможним лібералам чи компаніям.

В вересні 1836 корумпованої влади прийшла більш радикальна фракція т.зв. Сентябристов. Вона визнавала конституцію 1822 і пробувала скоротити державні витрати. У 1837 маршали (герцоги Салданья і Терсейра) підняли повстання, щоб змістити Сентябристов. Проте він зазнала поразка, хоча у наступні роки Сентябристы втратили підтримку. Вибори 1842 продемонстрували явну тенденцію до хартизму — консервативнішої доктрині поборників Хартії, що надавала королю широкі повноваження президента і передбачала призначення (а чи не вибори) верхньої палати. Перехід колишнього радикала Антониу Бернарду Кошти Кабрала набік консерваторів призвів до відновленню герцогом Терсейра дії Хартії. Уряд хартистов влаштувало чистку національної гвардії від політичних впливів, запровадило цензуру преси, та взяла під контроль радикальні клуби. Було реформовано місцеве управління, затверджений адміністративний кодекс. Кошта Кабрал спровокував опозиційне спрямування сільській місцевості. У 1845 було ухвалено Закон, забороняв поховання в церквах. У у відповідь такі дії північ від країни піднялося селянське повстання на чолі з трактирницею Марією так Фонти, що було жорстоко придушене.

В країні зростало невдоволення, й у 1846 королева відправила Коштів Кабрала у відставку. Сентябристы намагалися скористатися сприятливою ситуацією опублікували маніфест, спрямований проти королівської влади. Тоді Марія II відклала у вибори і звернулася до герцога Салданью з проханням сформувати уряд. Сентябристы відреагували цього створенням революційної жунты в Порту. Обидва угруповання озброєні, хоча військових дій майже робили. Після переговорів Грамиду завдяки втручанню Англії й Іспанії 1847 було досягнуто перемир’я. Це дозволило повернутися до тієї влади Салданье і Кошті Кабралу, однак через двох років вони пересварилися, і Кошта Кабрал звільнив герцога. У 1851 Салданья очолив путч, а Кошта Кабрал вимушений був емігрувати.

Реставрация монархии..

После запровадження першого конституційного режиму минуло 30 років. Хоча лібералізм приваблював багатьох видатних особистостей, включаючи Алмейду Гарретта, поета-романтика і драматурга, і Алешандри Эркулану, основоположника португальської історичної літератури, він користувався слабким політичним впливом. У дивовижній країні був стабільних політичних партій, а консерватори і радикали мали протилежні погляди щодо самої конституції. Салданья тепер створював рух національної солідарності, отстаивавшее консервативне відродження і яке готувало програму економічних реформ. Радикально налаштовані у минулому Сентябристы поступово трансформувалися у опозиційну партію істориків, чи Прогресистів. Хартія зі змінами, прийнятих у 1852, діяла до повалення монархії в 1910.

Правительство консолідувало борги у першій половині століття і зробив нові позики, щоб оплатити громадські роботи. У дивовижній країні було покладено залізниці і телеграфні лінії, модернізовані порти, побудовано шосейні шляхи і мости. Щоб догодити міському електорату, ліберали утримували ціни на всі низький рівень, але це, своєю чергою, стримувало економічну активність у сільській місцевості. Індустріалізація розгорталася повільно. Імпорт оплачувався переважно з допомогою експорту портвейну і кори коркового дерева. Єдиним шляхом у розвиток країни був освоєння Португальській Африки, але при цьому бракувало капіталу. Скасування работоргівлі в 1836 змусила шукати нових форм економічної діяльності; вихід знайшли у збільшенні дохідності підприємств біля Анголи. Коли шотландський мандрівник Давид Лівінгстон в 1853 відвідав Луанду, столицю Анголи, він виявив там вдома європейського зразка і бульвари.

Старший син Марії, Педру V (1853−1861), серйозно й чарівна людина, помер молодим 20 років. Його брат Луїша (1861−1889) мало цікавився політикою. Партії Відродженців (колишніх хартистов) і Прогресистів помінялися місцями, перші очолювалися економістом Фонтишем Перейрой ді Крейди, останні - герцогом Терсейрой і єпископом Визеу. Старчик Салданья знову прийшов до влади в 1870, але незабаром по тому, як Франція була втягнута під час війни з Німеччиною, пішов у відставку.

Правительства Португалії формувалися «Відродженцями» чи шляхом коаліцій до 1879, поки що до влади прийшли «Прогресисти», котрі заснували 26 звань перів, щоб отримати більшість у верхньої палаті парламенту. Претензії Англії на Ґвінея і Мозамбік в кінці кінців розглянуті арбітражної комісією, яка з представників навіть Франції, які вирішили питання на користь Португалії. Португальці освоювали район Центральної Африки, розташований між Анголою і Мозамбіком, й у 1886 стали на територію, що від західного узбережжя Африки до східного. Однак у 1890 розширення сфери інтересів Британської Південно-Африканській компанії (на чолі з Сесилом Родсом) на північ призвело до кризи, і Англія пред’явила ультиматум, забороняв португальську окупацію цієї проміжної території. Це викликала обурення у Португалії й сильно послабило режим. Одночасно загострилися фінансових проблемах Португалії. У цьому ситуації Німеччина побачила можливість отримати Португальську Африки й уклала з Англією угоду, у якому відзначалися претензії для цієї території у в разі банкрутства Португалії. Проте, коли Німеччина спробувала нав’язати Португалії позики, щоб спровокувати її банкрутство, британське уряд постало, і англо-португальский Союз відновлено.

Карлуш I (1889−1908) багато зробив підвищення міжнародного престижу Португалії. У його правління відбувалося відродження культури. Найбільшою постаттю на той час був письменник-реаліст Эса ді Кейрош (1845−1900). У 1876 утворилася Республіканська партія. Дві монархистские партії розкололися, і виникає критична ситуація. У 1906 Карлуш I надав диктаторські повноваження Жуана Франку, який правив країною, не скликаючи кортесов. У 1908 Карлуш та її старший син (спадкоємець престолу) було вбито в Лісабоні бомбою, кинутою в королівської екіпаж. Франку було звільнено з влади. Молодший син Карлуша Мануэл II (1908−1910) володів політичний досвід, і поза півтора року і змінилося сім урядів. У 1910 країни спалахнуло повстання, монархія була повалена і республіка.

Республика..

Лидерами республіканців були вчителя, адвокати, лікарі й офіцери. У республіканських кортесах спочатку діяла лише одне Республіканська партія, але незабаром при владі опинилися радикали, чи демократы.

Образование у Португалії першої республіки було закріплено конституцією 1911, у якій містився широкий перелік права і свободи громадян. Португалія оголошувалася парламентської республікою на чолі із Президентом. Президент обирався Конгресом (парламентом) чотири роки. Було створено до двопалатного парламенту, що з палати депутатів (термін повноважень три року) і Сенату (терміном на років).

В 1914, до початку Першої Першої світової Португалія залишалася нейтральній країною. Однак у лютому 1916 в португальських портах були реквізовані німецькі кораблі, та оголосила війну Португалії. Португалія направила експедиційний корпус на Західний фронт. Тим часом помірніші республіканці сформували Об'єднану і Эволюционистскую партії, та жодна їх не могла контролювати демократів лівого спрямування. У 1917 майор Сидониу Паиш спробував з’ясувати більш консервативний режим. Він боровся за створення стабільного держави шляхом умиротворення ворогуючі між собою клерикальних і монархистских груп. «Президентський» режим Паиша закінчився наступного року його убивством. Війна загострила фінансових проблемах, а інфляція різко зросла. Суспільство постійно збурювали страйки, політичні демонстрування таланту і зміни міністрів. 1921;го було викрадено і вбиті прем'єр-міністр, і кількох головних політиків. Було скоєно декілька спроб державного перевороту. З восьми президентів республіки лише одне пробув весь відведений йому за закону термін. Перша парламентська республіка у Португалії була найбільш неспокійною і нестабільної у Європі. За менш ніж 16 років там змінилися 45 урядів.

В травні 1926 генералу Гомишу так Кошті вдалося здійснити військовий переворот, ввійшла до Лісабона, мало зустрівши опору, а президент пішов у відставку.

Через кілька тижнів з участю Англії Кошта був скинуть, було встановлено військова диктатура, і керівництво країною перейшла генералу Антониу Оскару ді Фрагушу Кармоне. Кармоне став тимчасовим президентом, потім обирався президентом в 1928, 1935, 1942 і 1949 і помер обіймали цю посаду в 1951. У 1928 Кармона запросив до уряду доктора Антониу ді Оливейру Салазара, професора економіки Коимбрского університету. Салазар запросив владні повноваження президента і отримав їх. Податкові реформи Салазара забезпечили збільшення позитивного сальдо бюджету. Державний борг був консолідований і скорочено, накопичення пустили економічний розвиток, громадські роботи, оборону і соціальної сфери. 1932;го Салазар став прем'єр-міністром разом із групою учених Коимбрского університету підготував проект конституції 1933, яка встановлювала авторитарний режим, який одержав назва «нової держави».

Новое держава..

В відповідність до конституцією 1933, Португалія і його заморські провінції проголошувалися унітарною корпоративної республікою у главі із Президентом, що обирається прямим голосуванням на семирічний термін. Кортеси складалася з обраного Національного Збори і консультативний орган — Корпоративної палати, організованій на відповідність до функціональними підрозділами суспільства: економічним, соціальним, інтелектуальних цінностей і духовним. Роботодавці організовувалися в гільдії, трудящі - в профспілки. Колективні договори знаходилися під наглядом уряду. Цю систему була спрямовано придушення опозиції, у суспільстві, а політичні партії були замінені Національним союзом.

В початку Другої Першої світової Португалія залишалася нейтральній за домовленістю із Великобританією. У 1940, коли німецькі війська підійшли до Піренеям, Салазар допоміг Великобританії зберегти нейтралітет Іспанії. У 1943 англійці використовували блок з Португалією, щоб отримати базу на Азорських о-вах.

Португалия вийшов із війни майже без втрат. Отримавши від Великобританії кредити, вона нагромадила валютні резерви галузі у фунтах стерлінгів, що дозволило модернізувати кошти повідомлення, розширити торговий флот і розвивати зрошуване землеробство, гідроенергетику і промисловість. Португалія приєдналася до НАТО в 1949.

Серьезная опозиція Салазару вперше проявилася на виборах 1958. Адмірал Америку Томаш, підтриманий Національним союзом, отримав значне більшість голосів, але генерал Умберту Делгаду, очолював опозицію, зібрав чверть всіх голосів. У 1959 відповідно до конституційної поправкою, права вибору президента передали виборчої колегії.

Португальские території Гоа, Диу і Даман на Індостані були окуповані індійськими військами в 1961, коли Португалія відхилила претензії Індії для цієї території. Ще серйозна загроза заморським владениям Португалії виникла 1960;і роки завдяки зростанню національно-визвольного руху на Анголі, Мозамбіку і Португальській Гвінеї. Португалія було направлено до Африку значну частину армії й великі вартість боротьбу з повстанцями.

В вересні 1968 Салазар передав влада своєму помічникові Марселу Кастану, який зберігав його основна політична курс. Тривали війни у Африці, які висотували майже 40% державного бюджету та взагалі гальмували економічного розвитку. Наслідком цих війн стала еміграція 1,6 млн. португальців, які у пошуках роботи виїхали різні країни світу.

Революция..

25 квітня 1974 група офіцерів лівої орієнтації, входившая в Рух Збройних Сил (ДВС), прагнучи припинити війни у Африці, скинула режим Кастану. Хунта, очолювана генералом Антониу ді Спинолой, закликала до припинення бойових операцій на Африці, відновила багато демократичні свободи, включаючи толерантність до політичних убеждениям.

15 травня було сформовано тимчасове уряд на чолі зі Спинолой, у складі кабінету ввійшли соціалісти і комуністи. Проте саме Спинола не хотів планам ДВС зруйнувати колоніальну імперію і зробити радикальні реформи, і у вересні його змінив генерал Франсишку так Кошта Гомиш. Колоніальна система у Африці розпалася до кінця 1975.

В березні 1975, після спроби організації державного перевороту групою правих офіцерів, новий орган ДВС, Вищий революційний рада з величезним переважанням прокомуністично налаштованих елементів, очолюваний прем'єром Вашку Гонсалвишем, став проводити новий державний політику. Гонсалвиш націоналізував більшість банків та багато галузей в промисловості й зробив профспілки, керовані комуністами, єдиними представниками інтересів трудящих.

В квітні 1975 відбулися вибори у до Установчих зборів. Соціалісти отримали 38% голосів, народні демократи — 26%, а комуністи — 12%. Після виборів боротьба між соціалістами, комуністами й лівими екстремістами тривала в профспілках, засобах масової інформації та місцевих органах управління. Комуністи спиралися ось на підтримку безземельних сільськогосподарських робочих півдня й отримували допомогу підприємству від СРСР; соціалістам допомагали навіть країни Західної Європи. У соціалісти вийшли зі складу уряду Гонсалвиша по тому, як і санкціонував перехід органу соціалістів — газети «Република» — до рук лівих. Торішнього серпня, після хвилі антикомуністичних демонстрацій північ від Гонсалвиш було усунуто з посади. Був сформований новий кабінет з величезним переважанням соціалістів та їхніх союзників. Відновилася виплата західних кредитів, у яких Португалії відмовляли за правління прокомуністичної ДВС. Комуністи зазнали чергову невдачу у листопаді, коли військові офіцери лівої орієнтації зробили невдалу спробу державного перевороту.

В квітні 1976 почала працювати нова конституція країни. Політичним партіям дозволялося брати участь у «революційному» процесі створення безкласового суспільства. Націоналізація підприємств і експропріація земель, проведені у 1974−1975, з’являлися необоротними. Конституція встановлювала права на збори і страйки, і навіть на аргументовану відмови від військової служби. Цензура, катування і смертну кару було заборонено. На виборах соціалісти отримали більшість місць у зборах. У червні, після обрання генерала Антониу Рамалью Эаниша президентом, прем'єр-міністром став лідер соціалістів лідер Мариу Соариш.

После 1976 уряду Португалії проводили обережну і помірну політику, спрямовану На оновлення стабільності економіки. У уряді Соариша протягом два роки майже немає його прихильників, і переважали міністри від коаліційних партій. На виборів у грудні 1979 і жовтні 1980 союз помірної Соціал-демократичної (колишньої Народно-демократичної) партії і Соціал-демократичного центру отримав незначне більшість голосів. У 1982 Революційний рада офіцерів, що був дорадчим органом за нового президента з 1976, було розпущено і замінений цивільним радою. Важкий економічну кризу спонукав до створення у нових виборів у квітні 1983, у яких перемогли соціалісти, й сформували коаліційний уряд із соціал-демократами. Мариу Соариш зберіг посаду прем'єр-міністра.

В 1985 соціал-демократи відмовилися підтримувати уряд Соариша й одержали більшість голосів під час виборів. Анибал Кавасу Сілва став прем'єр-міністром коаліційному уряді з допомогою християнських демократів. Мариу Соариш переміг на президентських виборах 1986 і був першим за 60 років цивільним президентом Португалії.

В 1986 Португалія приєдналася до Європейського Спільноти і став проводити реформи, у своєї економіці відповідно до статуту цієї організації. У 1987 соціал-демократи отримали переважна більшість голосів на парламентські вибори. За підтримки соціалістів вони зробили 1989;го поправки в Конституцію, змінивши марксистську фразеологію 1976. У 1991 Соариш був переобраний президентом. Уряд, обраний 1987;го, завершило виконання чотирирічного плану в1991.

Оценка результатів перехідного періоду..

«Розовая революція» у Португалії призвела до швидкому і ефективному перетворенню політичною системою — з традиційного квазикорпоративного авторитарного правління до сучасного парламентську демократію. Країна не позбулася котрі заважали їй кайданів; було відновлено громадянські свободи і вільні справедливих виборів; нормально функціонує парламентська система.

Однако економічні перетворення відбувалися дуже повільно. Усі уряди, зокрема соціалістичні, головне завдання бачили розв’язання проблеми зовнішнього платіжного балансу, приділяючи менша увага таким внутрішніх проблем, як безробіття, інфляція, і повільність економічного зростання. У результаті протягом першого десятиліття після революції дохід на свою душу населення упав нижче дореволюційного рівня.

Второе десятиліття затяжного перехідного періоду характеризувалося чималим зростом всіх показників економічного розвитку. Вступ країни ЄС і заохочувальна інвестиційна політика соціал-демократичного уряду викликали появу кінці 80-х років до підвищення обсягу іноземних інвестицій. У період 1986−1991 приріст виробництва становив від 3 до 5%, а безробіття скоротився з 8% до запланованих 4%.

Некоторые витрати політики кінця 80-х років стали виявлятися на початку 90-х років. Щоправда, інфляція, яка вагалася діапазоні від 9% до 14% у другій половині 1980;х років, скоротилася майже 3% у першій половині 90-х років, проте який рівень безробіття збільшився. Країна страждала також від незбалансованого торгового балансу, дефіциту платіжного балансу і за тягаря зовнішнього боргу. Тим часом спад економіки з періодичним знецінюванням валюти, і опором програмі приватизації уряду привів у початку 1993 до кризи у промисловості, де сталося значне скорочення виробництва.

Поправки до Конституції на 1988 і 1989, та до законодавству (наприклад, закону про приватизацію 1990) стерли соціально-економічні сліди «рожевою революції». Через війну змінилося напрям реформ у сфері землеволодіння та відносин між роботодавцями й які працюють, державна власність обмежилася підприємствами загального користування і виробничим устаткуванням, а регулювання інвестиційної діяльності скасували. Економічна політика у середині 90-х років була на зниження інфляції, і навіть усунення дефіциту бюджету.

На вибори 1 жовтня 1995 прийшло всього 32% виборців. Перемогу здобули соціалісти, яким дісталися 112 місць у Асамблеї Республіки. Соціал-демократи отримали 88 місць, Народна партія і Коаліція демократичного єдності по 15 місць. Антониу Гутерриш призначили прем'єр-міністром.

Через з половиною місяці, 14 січня 1996, президентом був обраний Жоржі Сампайю, колишній генеральний секретар Соціалістичної партії і мій колишній мер Лісабона, який одержав 53,9% голосами й переміг соціал-демократа Анибала Кавасу Силву, колишнього прем'єр-міністра. На місцевих виборів у 1997 перемогли соціалісти.

Новое уряд у кінці 1996 висунуло ряд пропозицій про реформування політичною системою, зокрема. про зменшення числа місць у Асамблеї Республіки, допуск на вибори незалежних мови кандидатів і проведенні публічних референдумів. На початку 1997 між двома головними партіями був досягнуть широкий консенсус за низкою цих питань, хто був, на свій чергу, схвалено Асамблеєю Республіки на вересні 1997.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.