Міжнародна міграція робочої сили і Україна

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

ФАКУЛЬТЕТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН КУРСОВА РОБОТА Міжнародна міграція робочої сили і Україна Спеціальність: Міжнародні економічні відносини

Переста Василина Вікторівна Ужгород 2012

Зміст Вступ Розділ 1. Форми і тенденції розвитку міграції робочої сили

1.1 Основні причини існування міграції робочої сили

1.2 Форми і тенденції міжнародних міграційних процесів

Розділ 2. Основні напрямки міжнародної міграції на сучасному етапі

2.1 Міжнародна міграція робочої сили у світі

2.2 Вплив міграції робочої сили на світову економіку

2.3 Державне регулювання міграції робочої сили Розділ 3. Роль України у міграційних процесах

Висновки

Список використаних джерел

Вступ Актуальність теми роботи зумовлюється необхідністю дослідження процесів міграції робочого капіталу. Міжнародна міграція робочої сили — це стихійне переміщення працездатного населення з одних країн в інші. Джерелами її є різні форми відносного перенаселення. Проте безробіття — не єдина економічна причина цього явища. Важливим чинником є різниця в національних рівнях заробітної плати.

Метою роботи дослідження є аналіз сучасних аспектів міграції робочого капіталу та з’ясування її наслідків для економіки України. Об'єктом роботи є економічний стан української економіки під впливом міграції. Предметом дослідження виступають міграційні процеси. Якщо раніше міжнародна міграція робочої сили і вивезення капіталу відбувалися переважно в одному напрямі, то в сучасних умовах розвинені країни, які експортують капітал, часто ввозять дешеву робочу силу з країн, що розвиваються. Останні, імпортуючи капітал, експортують робочу силу. Це явище закономірне, оскільки вивезення капіталу супроводжується розвитком капіталістичних відносин і зростанням відносного перенаселення, розоренням дрібних виробників та їхньою вимушеною еміграцією у пошуках роботи. Міжнародна міграція робочої сили у своєму класичному вигляді притаманна передусім господарству розвинених країн і є важливим засобом привласнення монополіями надприбутків від імпорту дешевої робочої сили з менш розвинених країн, колишніх колоній і залежних держав.

Проте не слід вважати, що розвинені країни приймають усіх бажаючих і вимушених виїздити до цих країн у пошуках заробітку. Все жорсткішою стає еміграційна політика останнім часом у країнах Заходу. Вони відбирають насамперед висококваліфікованих працівників і спеціалістів, одержуючи значні прибутки за рахунок економії витрат на фахову їх підготовку. Найсучаснішою формою міграції робочої сили є славнозвісний процес «перекачування мізків» з менш розвинених країн у високорозвинені, що за умов науково-технічна революція приносить молодим державам досить значні матеріальні і моральні збитки. Лише за останні 20 років із цих країн у США, Велику Британію та Канаду емігрувало понад 500 тис. висококваліфікованих спеціалістів різного профілю. Певних масштабів за умов ринкових відносин набуває і взаємна міграція робочої сили між розвиненими країнами, а також між країнами, що розвиваються. За сучасних умов переходу до ринкових відносин міжнародна міграція робочої сили стає все більш поширеним явищем і в країнах Східної Європи. Вже сьогодні еміграція з цих країн у країни Заходу набула значних масштабів.

Дана курсова робота складається з вступу, трьох розділів та висновку.

Розділ 1 описує форми і тенденції розвитку міграції робочої сили і в свою чергу складається з двох пунктів, які розкривають причини міграційних процесів.

Розділ 2 показує основні напрямки міжнародної міграції робочої сили на сучасному етапі. Це розділ поділяється на три пункти, які пояснюють вплив міжнародної міграції на світову економіку та державне регулювання міграції.

Розділ 3 розкриває роль України у міжнародних міграційних процесах.

Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань: — визначити причини міграції робочої сили; - дослідити форми та масштаби міграції робочої сили; - визначити участь України в міжнародній міграції робочої сили.

Розділ 1. Форми і тенденції розвитку міграції робочої сили

1.1 Основні причини існування міграції робочої сили Міграція робочої сили — це переміщення працездатного населення, що викликається причинами економічного характеру. Якщо таке переміщення переходить національні межі, то міграція робочої сили є міжнародною. Міграція робочої сили відбиває процес перерозподілу трудових ресурсів між національними економіками. Сучасні міжнародні економічні відносини нерозривно пов’язані з таким поняттям як міграція населення. Міжнародна міграція існує в різних формах (трудова, туристична, сімейна тощо). Провідна роль у міжнародні економічні відносини належить трудовій міграції, так званій міжнародній міграції робочої сили. Міжнародна міграція посилюється в умовах формування економічних зв’язків у світовому господарстві. Це стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства, стихійного регулювання попиту і пропозиції іноземної робочої сили[2; 34−39] .Економічний та соціальний розвиток людства на початку ХХІ ст., відбувається в умовах поглиблення глобалізаційних процесів. Ці тенденції є тими загальними економічними аспектами, які породжують міжнародну міграцію робочої сили.

Мета міждержавного переміщення трудового потенціалу — прагнення до поліпшення матеріального стану — залишається незмінною, як правило, в тривалій історичній перспективі. Щодо форм міграційних процесів, то вони змінюються залежно від багатьох обставин. Найзагальнішими є постійна і тимчасова форми міграції. Сучасна міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченні певного строку повернутися на батьківщину[12; 6−7]. Причини, які породжують міграцію робочої сили:

1. загальні - визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин:

Ш інтернаціоналізація господарського життя;

Ш нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн;

Ш структурні зрушення в економіці, які обумовлюють витіснення робочої сили з одних галузей і додаткову потребу в ній інших;

Ш економічна політика транснаціональних корпорацій, які концентрують трудомістські виробництва в одних країнах і наукомістські в інших;

Ш політична й економічна нестабільність в окремих країнах. 2. специфічні - пов’язані тільки з міграцією:

Ш відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення;

Ш нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій;

Ш відносний надлишок робочої сили в багатьох країнах, що розвиваються;

Ш відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання;

Ш політичні переслідування;

Ш причини особистого характеру.

Якщо не брати до уваги примусове масове забезпечення рабів з Африки на Американський континент, то можна твердити, що основною причиною масової міграції робочої сили в минулому і сьогодні є низький рівень життя населення. Скажімо, на межі ХХ-ХХІ століть, за даними Організації Об'єднаних Націй, з 6 мільярдів чоловік лише понад 500 мільйонів мали нормальні умови життя, 900 мільйонів жили в злиднях та бідності, 2,5 мільярда чоловік постійно недоїдали. Безперечно, що саме злидні примушували багатьох людей шукати кращого життя в інших країнах[21;117−125]. Основні причини існування міжнародної трудової міграції: а) з боку країни, з якої йде міграція:

Ш велика густота населення;

Ш масове безробіття;

Ш низький життєвий рівень і заробітна плата;

Ш виробнича необхідність (для спеціалістів, що працюють у слаборозвинених країнах). б) з боку країн, які приймають міграцію:

Ш потреба у додатковій висококваліфікованій робочій силі;

Ш потреба у додатковій дешевій робочій силі;

Ш порівняно висока зарплата. Соціально-політичні причини міжнародної міграції робочої сили:

Ш соціально-політичний розвиток окремих регіонів;

Ш політична нестабільність;

Ш військові перевороти;

Ш політичні перевороти. Релігійно-етичні причини:

Ш повернення емігрантів на етнічну батьківщину;

Ш міграція релігійних сект із країн в країну. Природні причини міжнародної міграції:

Ш стихійні лиха (паводки, землетруси і т.д.)[14;136−147] Трудові ресурси (робоча сила) розміщені по світу нерівномірно, а тому в одних країнах відзначається недостача робочої сили, в той же час, як в інших країнах населення набагато перевищує потреби в робочих руках. Найбільші проблеми з безробіттям виникають у густонаселених регіонах світу і малорозвинених країнах, що часто співпадає. Густонаселеними вважаються в основному Південна і Південно-Східна Азія, Північна і центральна Африка, північна частина Латинської Америки.

Безробіття — це соціально-економічне явище, при якому-частину робочої сили (економічно активного населення) не зайнята у виробництві товарів і послуг. Безробітні поряд із зайнятими формують робочу силу країни. У реальному економічному житті безробіття виступає як перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї. До безробітних, відповідно до соціальної статистикою багатьох розвинених країн, належать особи, які не зайняті на момент проведення опитування про статус їх зайнятості, які спробують знайти роботу протягом попередніх чотирьох тижнів і зареєстровані на біржі праці [8;62−77].

1.2 Форми і тенденції міжнародних міграційних процесів Міжнародна міграція робочої сили класифікується за наступними ознаками:

1. За напрямами руху: — еміграція — виїзд робочої сили за межі країни; - імміграція — в'їзд робочої сили в країну; - рееміграція — повернення емігрантів на батьківщину на постійне проживання.

2. За часом: — остаточна — виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання; - тимчасова — виїзд в іншу країну на певний період часу; - сезонна — виїзд населення в іншу країну в певну пору року і на певний термін (на проведення сільськогосподарських робіт); - маятникова — характерна для прикордонних районів країн і проявляється в тому, що працівники живуть в одній країні, а працюють постійно чи тимчасово в іншій.

3. За організацією: — добровільна — непримусове переміщення населення; - примусова — виселення громадян із своєї країни на підставі рішення судових органів; - організована — здійснюють спеціальні інститути згідно з національним законодавством; - самодіяльна — нелегальне переміщення населення за межі своєї країни.

4. За якісним складом: — міграція робочої сили низької кваліфікації; - міграція робочої сили високої кваліфікації;

Міграція висококваліфікованих спеціалістів набуває дедалі більшого розмаху. Виїжджаючих спеціалістів приваблює передусім вищий рівень заробітної плати і побутових умов у розвинутих країнах, а також більші можливості для професійного зростання — міграція вчених («відлив інтелекту»). Може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переселяється в іншу країну або ж залишається в ній після завершення навчання, так і в прихованій формі, коли спеціаліст нікуди не переселяється, але влаштовується на роботу на підприємство, що належить іноземного капіталу.

5. За професійним складом: — міграція робітників;- міграція спеціалістів; - міграція представників гуманітарних професій

6. За характером регулювання міграційних процесів: — вільне переміщення робочої сили. Нічим не обмежене переміщення робочої сили введено в Європейському Союзі з 1 січня 1993 р.; - в'їзд у країну на певний строк. Водночас у багатьох країнах діють жорсткі правила щодо обмеження кількості іммігрантів. Наприклад, у Швейцарії дозвіл на в'їзд у країну дається строком на один рік, потім вимагається його щорічно продовжувати [9;217−223].

Міграційні процеси відбуваються по всьому світу і мають багатовекторну спрямованість, але на світовому ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри, куди в основному стікаються трудові ресурси. Сполучені Штати Америки, Канада — постійно працює 5% іммігрантів (5−12млн.чол.) від загальної кількості всього працюючого населення.

Західна Європа — кількість працюючих іммігрантів 4−7млн.чол. Найбільше їх у Люксембурзі, Швейцарії, ФРН, Франції. Близький Схід — в середньому тут працює 3−5млн. іммігрантів. Найбільше іноземців працює в Об'єднаних Арабських Еміратах, Катарі, Кувейті, Саудівській Аравії. Латинська Америка — число іммігрантів 3−8млн. Найприваблішими країнами є Аргентина та Венесуела.

Австралія — це традиційний центр міграції, котрий стягує на роботу 2−3% іммігрантів від кількості всього числа працівників. Азіатсько-Тихоокеанський регіон — основними імпортерами робочої сили тут є Японія, Південна Корея, Гонконг, Малайзія, Таїланд, Сінгапур. Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції мають, як позитивні, так і негативні сторони [28;54−67].

Виграш країни-імпортера трудових ресурсів: — дана країна отримала дешеву, молоду робочу силу; - отримала готових спеціалістів;

У такій країні прискорюється економічне зростання, зростає державний бюджет.

Виграш країни — експортера трудових ресурсів: — валютні перекази іммігрантів своїм сім'ям (осідає в банках валюта); - експортом трудових ресурсів ослаблює проблему безробіття; - підвищується кваліфікація іммігрантів, які повернулись назад;Негативні наслідки міграції для країн-імпортерів: — виникнення додаткових проблем, пов’язаних з соціальним захистом іммігрантів; - відтік національної валюти у формі вивозу чи переказу; - втрата виучених дешевих спеціалістів-імігрантів, при їх поверненні на батьківщину ;Негативні наслідки міграції для країн-експортерів: — втрата висококваліфікованих підготовлених спеціалістів, так званий «відтік мізків»; - додаткові витрати з бюджету на підготовку нових спеціалістів; - виникнення тенденції до спаду темпів економічного зростання;

Розділ 2. Основні напрямки міжнародної міграції на сучасному етапі

2.1 Міжнародна міграція робочої сили у світі

Серед найважливіших світових центрів тяжіння іноземної робочої сили, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, можна виділити такі: Північний та Південноамериканський регіон, Західноєвропейський ринок, Південно-Східна та Західна Азія, Африканська ділянка переселенських рухів. В останній період щорічно з країни в країну переїжджають 20 млн осіб. На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до Сполучених Штатів Америки та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують Імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в Сполучені Штати Америки емігрувало 3,3 млн чол., в Канаду — більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у Сполучені Штати Америки, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов’язані із Сполученими Штатами Америки історично усталеними традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з урахуванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив іммігрантів в Сполучені Штати Америки і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в Сполучених Штатах Америки становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в Сполучених Штатах Америки зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи [18;372−383].

Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн чол.

Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн чол., у 1980 р. — 4 млн, або 44% загальної кількості населення. Наприкінці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн чол. іммігрантів, частка яких становить понад 50% усієї робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина [4;135−142].

Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук Південно-Африканська Республіка, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн чол.

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної кон’юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із Сполученими Штатами Америки у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв’язків.

Перша стадія (1945—1960 рр.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в Сполучених Штатах Америки виїхало 6,6 млн європейців, у тому числі 1,8 млн — із Великої Британії, майже 1,5 млн — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. — із Федеративної Республіки Німеччини.

Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960—1969 рр.) із 17 млн чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн поїхали за океан, решта ж (13,5 млн) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок сприятливої господарської кон’юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко-зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у Федеративній Республіці Німеччини налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн чол.

Особливо посилився приплив іноземців у Федеративній Республіці Німеччини у 1989 р., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до б млн осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн чол., або 7,7% усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн іммігрантів. Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинуті країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн [6;138−143].

2.2 Вплив міграції робочої сили на світову економіку Світовий досвід свідчить, що трудова міграція забезпечує безперечні переваги як країнам, що приймають робочу силу, так і країнам, які її постачають. Разом з тим, міжнародна міграція робочої сили породжує й гострі соціально-економічні проблеми.

Країни, що приймають робочу силу, отримують при цьому такі переваги: — внаслідок зменшення витрат виробництва підвищується конкурентоспроможність товарів, які виробляються країною, що пов’язано з більш низькою ціною іноземної робочої сили; - іноземні робітники, створюючи додатковий попит на товари та послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;- при імпорті кваліфікованої робочої сили країна, що її приймає, економить на витратах на освіту та професійну підготовку;- іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор у випадку кризи та безробіття;- іноземні робітники не забезпечуються пенсіями і не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм [13;4−5].

Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн і регіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислово розвинених країн знівелювали спад приросту населення, в першу чергу це стосується країн Західної Європи. Залучення іноземної робочої сили призводить до зростання конкуренції на внутрішньому ринку праці до певної міри стимулює зростання продуктивності праці та ефективності виробництва в країні. Економіка цілого ряду промислово розвинених держав була створена за рахунок масового залучення робочої сили ззовні. Практично стовідсотковий внесок у створення та розвиток економіки таких країн, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, зробили іммігранти. Ними зроблено значний внесок і в розвиток економіки Сполучених Штатів Америки, Південо-Африканської Республіки, Аргентини та інших країн.

Але імпорт робочої сили має і «зворотний бік». Так додаткова конкуренція на ринку праці призводить до зростання безробіття. Крім того, масову імміграцію завжди супроводжують зростання соціальної напруженості в суспільстві, конфлікти на расовому, національному та регіональному ґрунті, зростання злочинності та інших негативних явищ. Необхідно також зазначити, що трудящі-іноземці, як правило, зазнають у країні — імпортері робочої сили різних форм дискримінації, починаючи з умов прийняття на роботу, оплати праці і закінчуючи" сферою медичного обслуговування, страхування [5;37−39].

Країни, що експортують робочу силу, також отримують цілий ряд як переваг, так і додаткових труднощів. До переваг можна віднести таке: — експорт робочої сили є важливим джерелом надходжень вільно конвертованої валюти у країну. За даними міжнародного валютного фонду, середня норма прибутку від експорту товарів становить 20%, послуг — 50%, а від експорту робочої сили вона значно вища. Так колишня Югославія у 80-х роках XX ст. отримувала від експорту робочої сили тільки у вигляді переказів 3,5 млрд дол. США, а при повернені працівників з-за кордону — ще стільки ж;- експорт робочої сили означає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів і, відповідно, соціальної напруженості в країні;- безкоштовне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, знайомство з передовою організацією праці тощо.

Водночас країни — експортери робочої сили стикаються з певними негативними явищами. Головне — це «відплив інтелекту», тобто кваліфікованих, ініціативних кадрів, які так необхідні національній економіці.

2.3 Державне регулювання міграції робочої сили До регулювання міжнародних міграційних процесів відносять:

Адміністратино-правове регулювання, яке передбачає:

Ш встановлення правових норм;

Ш встановлення міграційних квот;

Ш встановлення рамок можливостей мігрування (кримінальні норми).

Економічне регулювання міжнародних міграційних процесів полягає в:

Ш встановленні митних внесків чи бар"єрів;

Ш встановленні відповідних візових ставок;

Ш регулювання зарплати мігрантів;

Ш запровадження різного роду штрафних ставок. Рівні регулювання міжнародної міграції робочої сили: Національний рівень — заходи окремої держави по здійсненню міграційної політики у своїй країні.Міжнародний рівень — система заходів по регулюванню міжнародної міграції робочої сили в рамках світового господарства.

Інтеграційний рівень — заходи по регулюванню міжнародної міграції робочої сили в рамках інтеграційного об'єднання [34;39−40]. Система органів, на рівні яких здійснюється національна міграційна політика:

Ш міністерство праці;

Ш міністерство внутрішніх справ;

Ш міністерство юстиції;

Ш національні міграційні служби.

На міжнародному рівні:

Ш міжнародна організація праці (МОП);

Ш міжнародна організація міграції (МОМ).

Членами МОП є:

Ш уряди країн-учасниць;

Ш профспілки;

Ш організації підпрємців.

Регулювання міжнародних міграційних процесів на міждержавному рівні буває:Одностороннє міжнародне регулювання — це державне регулювання міграційних процесів у відповідності з власними інтересами і без узгодження з іншими державами.

Двостороннє регулювання — це регулювання міграційних процесів на основі двосторонніх міждержавних угод.

Багатостороннє регулювання міжнародними міграційними процесами базується на підписанні міжнародних угод, конвенцій на загальносвітовому рівні, а також в межах окремих інтеграційних угрупувань [31;114−118]. Основні правові норми регулювання міжнародних трудових відносин визначаються і контролюються міжнародною організацією праці.

Міжнародна організація праці - це міжнародна урядова організація створена в 1919 році, яка з 1946 року є спеціалізованим закладом Організації Об'єднаних Націй. Україна є членом цієї організації, але ще не всі її положення підписала.

Основні завдання міжнародної організації праці:

Ш захист інтересів і прав трудящих;

Ш підвищення життєвого рівня трудящих;

Ш покращення умов праці,

Ш захист від професійних захворювань;

Ш соціальний захист працівників-імігрантів;

Ш сприяння зайнятості імігрантів.

У той час як більшість країн світу просуваються по шляху лібералізації своєї зовнішньої торгівлі, практично усі вони вживають заходів, що обмежують міжнародну міграцію. Міграція приводить до росту сукупного обсягу виробництва, хоча розподіл економічних вигод від міграції далеко не рівномірно [29;634−640].

Законодавства більшості країн, що регулюють в'їзд іноземців, насамперед проводять чітку різницю між іммігрантами — людьми, що пересаджають у країну на постійне місце проживання, і неіммігрантами — людьми, що приїжджають у країну тимчасово і/або не претендують там на постійне місце проживання. Незважаючи на те що неіммігранти найчастіше можуть знаходитися і працювати в приймаючій країні протягом тривалого періоду часу, найбільш важливим з економічної точки зору є регулювання трудової імміграції.

Звичайно державне регулювання здійснюється через прийняття фінансуючих з бюджету програм, спрямованих на обмеження припливу іноземної робочої сили (імміграції) або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).

Розділ 3: Роль України у міграційних процесах Зростання відкритості українського суспільства неминуче приводить до дедалі більшого втягнення України в міжнародний обмін робочою силою. Перехід до ринкової економіки створює реальні умови для формування ринку праці. Одною з важливих рис його становлення є різке зростання міграційних процесів як усередині країни, так і за її межі. Посилення територіальної міграції населення зумовлюється такими причинами:

§ по-перше, структурною перебудовою економіки і пов’язаними з нею зростанням безробіття, процесами роздержавлення власності й приватизації, які супроводжуються збільшенням мобільності капіталу, його інтенсивним міжгалузевим і географічним переливанням;

§ по-друге, нерівномірністю в розміщенні продуктивних сил, суттєвими відмінностями в соціально-економічних умовах життя в селі і в місті, в різних регіонах країни;

§ по-третє, різким погіршенням екологічної ситуації в окремих регіонах;

§ по-четверте, інтенсифікацією міграційних процесів на національному ґрунті;

§ по-п'яте, розширенням зовнішньоекономічних зв’язків України, а також лібералізацією режиму виїзду громадян за кордон.

Становлення ринкових методів господарювання відбувається в умовах гострих кризових явищ в економічному, соціальному і політичному житті. Ринкова трансформація економіки України здійснюється вкрай непослідовно й безсистемне, що призводить до зростання негативних явищ, поглиблення господарського хаосу [37;82−93].

Почуття постійного занепокоєння в населення країни викликають два чинники, що загрожують його фізичній та економічній безпеці: безпрецедентне зростання бандитизму і насування масового безробіття. Участь українців у глобальних світових міграційних процесах вражає. Згідно Державного Комітету статистики понад 30% етнічних українців (приблизно 20млн.) живуть за межами України, є громадянами інших держав і глибоко інтегровані в їхнє суспільство. Тобто наші мігранти становлять приблизно 20% громадян України і понад 10% від загальної кількості мігрантів у світі. До країн Європи в 2011 році з України переїхало 9 тис. 154 людини (в 2010 році - 10 тис. 511). При цьому на першому місці за популярністю йде Росія — туди виїхало, знявшись із реєстрації в Україні, 4 тис. 524 особи (в 2010 році - 5 тис. 419).

Друге місце серед країн Європи займає Німеччина, куди в 2011 році перебралося з України 1 тис. 778 громадян (в 2010 році - 1 тис. 845), а третє - Білорусь (617 і 714 відповідно).

У країни Америки в 2011 році переїхало 1 тис. 172 людини з України (в 2010 році - 1 тис. 106), у тому числі в Сполучені Штати Америки 1 тис. 81 (в 2010 — 947), у Канаду — 83 (в 2010 — 151).У країни Азії, за даними Держстату, з України переїхало 1 927 громадян (в 2010 — 1 тис. 799), у тому числі в Ізраїль — 1 тис. 616 (в 2010 році - 1 тис. 500 громадян).За результатами опитування студентів Інституту демографії і соціальних досліджень ім. Птухи, 56% молоді віком від 16 до 26 років хотіли б виїхати з України.

У липні минулого року британське видання The Guardian повідомляло, що Україна опинилася на десятому місці за кількістю емігрантів, які виїхали до найбільш економічно розвинених країн.

Основною причиною міграції є соціально-економічна, а саме різниця в рівні доходів в країні, з якої відбувається міграція, та в країні куди мігрують. Саме можливість заробити більше, аніж у власній країні, є однією з причин, яка спонукає сотні тисяч мігрантів щороку залишати рідні місця в пошуках кращої долі за кордоном [29;530−545]. Одним з основних центрів, куди здійснюється міграція є Сполучені Штати Америки та Канада. В цих країнах частка мігрантів серед населення становить близько 10% і перебуває в межах 20 млн. чол. Основними джерелами мігрантів є країни Латинської Америки та країни Південно-Східної Азії. Це зумовлено тим, що Сполучені Штати Америки та Канада, за рахунок зростання економіки, не можуть забезпечити себе робочою силою повністю, а тому країни потребують додаткової, в першу чергу дешевої робочої сили, джерелом якої і виступають країни Латинської Америки та країни Південно-Східної Азії, в яких рівень доходів є значно нижчим та приріст населення є високим.

Іншим регіоном, де спостерігаються найбільші міграційні процеси є Європа, де кількість працюючих мігрантів складає 20 млн. чол. Особливістю цього регіону є подвійна міграція: з країн Центральної Європи у Західну Європу та з країн Східної Європи у Центральну. Західна Європа завдяки високому рівню доходів та постійній потребі у додатковій робочій силі завжди була одним з основних напрямків міграційних процесів як з Центральної, так і з Східної Європи. Після розширення Євросоюзу у 2004 та 2007 роках країни Центральної Європи отримали можливість безперешкодного переміщення у країни Західної Європи. Внаслідок міграційних процесів у Центральній Європі з’являються вільні робочі місця, але з нижчим рівнем доходів. Ці робочі місця заповнюються мігрантами з Східної Європи, в першу чергу з України, де рівень доходів є ще нижчим ніж у Центральній Європі. При цьому слід враховувати, що на практиці мігрант отримує набагато менше за свою роботу, аніж громадянин відповідної країни тієї ж кваліфікації, і ще менше, якщо він працює нелегально. Більшість українських мігрантів працює у Європі нелегально. Як приклад можна привести щоденні черги мікроавтобусів на пунктах перетину кордону, де більшість заявляє, що їде на екскурсію в Європу, хоча насправді майже всі вони заробітчани і не скоро повернуться назад в Україну. Якщо проаналізувати вплив цих міграційних процесів на демографічну ситуацію, то висновки невтішні, в першу чергу для України. Як відомо Європа належить до країн, де вже давно спостерігається негативний приріст населення. Але у Західній та Центральній Європі він заповнюється за рахунок мігрантів, тоді як Україна виступає лише в якості постачальника трудових ресурсів на світовий ринок. При цьому відбувається катастрофічне зменшення населення України, яке на сьогодні складає близько 46 млн. чол. і продовжує зменшуватись, а ще не так давно нас було 52 млн. В Україні є однією з найвищих частка пенсіонерів, тобто відбувається старіння нації [33;127−139].

Міждержавні трудові міграції — важливий чинник надходження в країну нових технологій, досвіду роботи, перебудови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, швидкого й ефективного пристосування до умов світового ринку.

Проте цілком очевидне й те, що масовий відплив продуктивної робочої сили, особливо вчених і спеціалістів, завдасть Україні значних економічних, інтелектуальних та моральних збитків. Виїзд кваліфікованих кадрів, молодих спеціалістів негативно вплине на професійну структуру працездатного населення, погіршить його статево-віковий склад. Еміграція, як правило, супроводжується вимушеним розривом, нехай і не остаточним, сімейних зв’язків, їх послабленням.

Міграційна політика України має спиратися на міждержавні угоди з країнами-потенційними користувачами нашої робочої сили. Такі угоди, крім правової й соціальної захищеності співвітчизників за кордоном (маються на увазі ті, хто збереже українське громадянство), повинні передбачати планомірний, цілеспрямований відбір наших земляків, їх професійну підготовку й перепідготовку на місці, до виїзду за кордон, застережувати умови проживання і, як уже зазначалося, компенсацію за підготовку кадрів нашою державою (витрати на виховання, освіту, оздоровлення та ін.). Важливою функцією молодої української дипломатії має стати захист інтересів громадян України за кордоном, незалежно від того, в якій країні вони перебувають.

Необхідно створити спеціалізовані біржі праці — для посередництва з наймання українських громадян на роботу за кордоном. Такі біржі брали б на себе функцію підбору робочих місць, укладання контрактів, гарантували б додержання угод стороною, що приймає. Міграція — це двосторонній процес. Експортуючи власну робочу силу, Україна неминуче імпортуватиме іноземну робочу силу. Впровадження у виробництво закордонних технологій, освоєння «ноу-хау», створення СГТ, їх участь у приватизації спричинять приплив із-за кордону бізнесменів, менеджерів, комерсантів та інших фахівців. Можливі канали припливу іммігрантів:

§ по-перше, повернення на батьківщину частини тих українців, котрі живуть і працюють у Росії, інших країнах, що утворилися на теренах колишнього Союзу. Ця проблема потребує вирішення на міждержавному рівні;

§ по-друге, рееміграція патріотично налаштованих представників далекого зарубіжжя, які проживають у Північній та Південній Америці, Австралії та інших країнах світу;

§ по-третє, запрошення за потреби на роботу спеціалістів і робочих кадрів з різних країн Європи, Азії, Америки за ліцензіями. Поки що Україна використовує працю іноземних робітників у тих галузях виробництва, де через важкі умови праці відчувається нестача робочих рук. Це металургійна, швейна, суконна, взуттєва, машинобудівна та деякі інші галузі. В середині 90-х років кількість іноземних громадян, які працювали на підприємствах України, становила близько 23,0 тис. чол. Крім того, за неофіційними даними, нині в Україні мешкає понад 500 тис. нелегальних іммігрантів;

§ по-четверте, в'їзд біженців, які рятують своє життя, а також повернення раніше депортованих народів (кримських татар, німців). Що стосується повернення на батьківщину кримських татар, то цей процес відбувається активно: в Крим уже повернулося 170 тис. татар, а загалом очікується понад 300 тис.

Таким чином, інтеграція України у світовий ринок праці передбачає всебічне врахування тенденцій розвитку сучасної міжнародної трудової міграції, її форм та особливостей, механізму її державного регулювання.

Висновки

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв’язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру.

Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях. Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.

Вихід у 90-ті роки на міжнародну арену України як самостійного суб'єкта міжнародних відносин природно актуалізував питання її оптимального залучення до процесу міжнародної міграції — складової загально-інтеграційного процесу. Це не зовсім нове для України явище, оскільки українці здавна були одним з наймобільніших народів Європи, що розселялися — коли добровільно, коли примусово — як у межах свого континенту, так і поза ним, але нинішня ситуація в цій сфері має свої характерні особливості й складнощі, породжені сукупністю як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Зі здобуттям Україною незалежності, демократизацією суспільного життя було усунуто характерні для тоталітарного суспільства обмеження щодо реалізації права людини на вільне пересування і вибір місця проживання. Зростання відкритості українського суспільства неминуче приводить до дедалі ширшої інтеграції країни в процеси міжнародної міграції.

Сучасна еміграція з України — це п’ята у вітчизняній історії хвиля масового виїзду різних категорій населення в пошуках засобів існування за кордон на постійне чи тимчасове проживання.

У 80-ті роки, крім етнічних емігрантів, за межі України виїжджали переважно представники творчої інтелігенції — вчені, музиканти, артисти, художники. На початку 90-х років обсяги еміграції зростали за рахунок високоосвічених та кваліфікованих фахівців зі знанням іноземних мов та комп’ютерної техніки. Паралельно з цим розширилась і географія виїзду: якщо раніше це були 2—3 найрозвинутіші країни, то тепер наші співвітчизники працюють по всьому світу. На нашу думку, наступними етапами дослідження міграції робочої сили може бути вивчення чинників трудової міграції, а також якісна та кількісна оцінка соціально-економічних наслідків міграції для країн-реципієнтів трудових ресурсів.

міграція міжнародний робочий

Список використаних джерел

1. Авдокушин Е. Ф. Международные экономические отношения. — М., 1999.

2. Варецька О. Соціально-економічне підґрунтя трудової міграції населення України // Україна: аспекти праці. -2005. -№ 5. — С. 34−39

3. Внешнеэкономическая деятельность предприятия: Учебник/ Под ред. Л. Е. Стровского. — М.: ЮНИТИ, 1999. — 823 с.

4. Горбач Л. М. Міжнародні економічні відносини: Підручник. -К.: Кондор, 2005. -263, с.

5. Довжук Б. Актуальне регіональне дослідження трудової міграці // Україна: аспекти праці. -2005. -№ 3. — С. 37−39

6. Дяченко Б. І. Європейський ринок праці в системі міжнародної міграції трудових ресурсів // Економіка АПК. -2005. -№ 2. — С.138−143.

7. Економічна теорія: Політекономія / За ред. В. Д. Базилевича. — 2-ге вид., випр. — К.: Знання-Прес, 2003.

8. Євтух В. Міграційна криза і як її побороти. Спроба державного регулювання // Віче. -1997. -№ 7. — С. 62−77

9. Зовнішньоекономічна діяльність. — Донецьк: КП «Регіон», 1998. — 292 с.

10. Киреев А. Международная экономика, -М, 1997.

11. Кириченко О. А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник. -К.: Знання-Прес, 2002. -382, с.

12. Кисільова Т. Регулювання трудової міграції // Праця і зарплата. -2006. -№ 19. — С. 6−7.

13. Кисільова Т. Регулювання трудової міграції // Юридичний Вісник України. -2006. -№ 17. — С. 4−5.

14. Козик В. В. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. -К.: Знання-Прес, 2003. -405, с.

15. Козик В. В., Панкова Л. А., Даниленко Н. В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. — Київ: Знання — Прес, 2000.

16. Кугман П., Обстфельд М., Международная экономика. Теория и практика"-М.:. МГУ, 1997.

17. Кудров В. М. Мировая экономика. — Москва: БЕК, 2000.

18. Липов В. В. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. -Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. -406с.

19. Мазаракі А.А., Чаюн Т.І., Мельник Г. М. Міжнародний маркетинг. — К.: КНТЕУ, 2000.

20. Майкл Бурда, Чарльз Виплош. Макроекономіка (Європейський контекст) (переклад з англійської). — К.: Основи, 2000.

21. Международные економические отношения: Учеб. пособие/Под ред. С. Ф. Сутырина, В. Н. Харламовой. — СПб.: Изд-во С.-Петербург. Ун-та, 1996. — 248 с.

22. Международные экономические отношения / Под ред. В. Е. Рыбалкина. — М., 1998.

23. Международные экономические отношения / Под ред. Е. Ф. Жукова и др. — Москва, Изд."Юнити-Дана" 2000.

24. Мировая экономика / Под ред. И. П. Николаевой, 2-е изд., перераб. и доп. — М.: ЮНИТИ, 2000.

25. Мировая экономика / Под ред. Л. Тарасовича. — СПб: Питер, 2001.

26. Мировая экономика, экономика зарубежных стран / Под ред. проф. В. П. Колесова и проф. М. Н. Осьмовои. — Москва: Флинта, 2000.

27. Міжнародні економічні відносини / Під ред. А. С. Філіпенко та інші. — Київ: Либідь, 1994.

28. Міжнародні економічні відносини: Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак. -К.: Либідь, 1992. -190с.

29. Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. — К.: КНЕУ, 2003. — 948 с.

30. Овчинников Г. П. Международная экономика, Санкт-Петербург, 1999.

31. Передрій О. С. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

32. Пузакова Е. П. Международные экономические отношения. — Ростов-на-Дону: Изд. центр «МарТ», 2000.

33. Роменчак О. Визначення та класифікація міграцій: наближення до операційних понять // Політичний менеджмент. -2006. -№ 2. — С. 127−139.

34. Ромсінюк М. Міграція населення України: національні пріорітети та регіональна диференціація механізму реглювання // Економіка України. — 1999. — № 9. — С. 39−40.

35. Савченко А. Г., Пухтаєвич Г. О., Тітьонко О.М. Макроекономіка. — К.: Либідь, 1999.

36. Світова економіка / А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. — К.: Либідь, 2003.

37. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми: Навчальний посібник.-К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 231 с.

38. Соколенко С. И. Современные мировые рынки и Украина. — К.: Демос, 1995.

39. Сутырин Е. Ф., Международные экономические отношения, Санкт-Петербургского университета, 1996.

40. Україна і світове господарство / За ред. С. В. Головко. — К.: Либідь, 2002.

41. Экономическая теория / Под ред. В. Д. Камаева. — М., 2001.