Якість і рівень побутового обслуговування селян України у 1950—60-х рр

Побутова сфера в житті соціуму становить одну з важливих ланок для налагодження оптимально зручних умов життя, покращення добробуту родини, залучення людини до сучасних найновітніших досягнень науки і техніки. Зрештою, якісна робота соціально-побутових закладів дозволяє людині економити й ефективніше використовувати вільний час. Звільнення від щоденної рутинної хатньої роботи сприяє збільшенню часу на задоволення культурно-освітніх і духовних потреб людини. Отже, від рівня якості побутового обслуговування прямо залежить і рівень життя людини.

У житті радянського соціуму вирішенню проблем побутового обслуговування відводилося важливе місце. Про це говорять численні постанови Уряду і Комуністичної партії, в яких почергово час від часу акцентувалося на необхідності вдосконалення роботи соціально-побутових закладів. Так, 1959 р. в документах наголошували на особливо поганому побутовому обслуговуванні трудівників села. На середину 1960;х рр. якість соціально-побутової сфери села залишалася вкрай нерозвиненою. Зокрема це стосувалося можливостей задовольняти побутові потреби мешканцями сіл України.

Важливе значення для розуміння соціальних процесів, які відбувалися в УРСР, мають перші повоєнні десятиліття, а саме 1950;60-ті рр. Адже рівень і якість щоденного буття, в тому числі й побутове обслуговування селян, задоволення життєвих потреб сільських громадян наприкінці 1960;х рр. зумовило вагомі зміни на селі, а саме відтік молоді і людей працездатного віку до міст, внаслідок чого розпочалося старіння села і, зрештою, його занепад. Метою цієї статті є аналіз якості побутового обслуговування сільських громадян у 1950;60-х рр., а також становища сільської соціально-побутової інфраструктури та рівня отримання побутових послуг мешканцями сіл.

Для розуміння загальнодержавної політики щодо села виняткову роль мають праці В. Даниленка, І. Романюка, В. Барана та ін. [1−2]. До вивчення сільської соціально-побутової інфраструктури зверталися такі науковці, як В. Маланчук, О. Кувеньова, І. Рибак [3]. Втім, проблема якості та рівня побутового обслуговування сільських громадян у 1950;60-х рр., у контексті рівня життя сільської людини, поки ще не стала предметом окремого дослідження.

Серед всіх відомих у 1950;60-х рр. видів соціально-побутових закладів, найпоширенішими на селі були магазини. Вони відігравали важливу роль в наданні соціально-побутових послуг. У Постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 6 березня 1959 р. зазначалося, що в країні з кожним роком збільшується виробництво і продаж населенню товарів широкого вжитку.

У сільській місцевості УРСР для задоволення потреб сільських громадян функціонували різні види магазинів: універмаги в районних центрах, сільунівермаги, культмаги, книжкові магазини, магазини госптоварів, продовольчі магазини, магазини з продажу хлібу та хлібобулочних виробів. Протягом 1950;60-х рр. зросла мережа сільських закладів торгівлі та була вдосконалена її структура [3, 198]. На 1950 р. у селах працювали 41,2 тис. магазинів. На середину 1950;х рр. їхня кількість вже дорівнювалася 50,5 тис. [4, 410]. Поряд із більш-менш великими магазинами, у сільській місцевості існували і дрібні. В них, як правило, продавали всі найбільш необхідні товари або ті, якими наділяло магазини сільське споживче товариство (CCT). Такі торгівельні точки у повсякденні селяни звали «копераціями» [5].

Численні протоколи засідань сільських рад, матеріали перевірок та багато інших документів свідчать, що сільські магазини, призначені для надання послуг мешканцям сільської місцевості, не спроможні були задовольняти їхні потреби. Практично 100% товарів господарсько-побутового характеру у 1959 р. селяни купували в містах [3, 201].

Загалом постачання сільської торгівельної мережі товарами першого вжитку цілком залежало від районної споживчої спілки (РСС), на базах якої, як правило, були відсутні найбільш популярні товари. До того ж голови ССТ часто невірно розподіляли між магазинами товари — перш за все, між рідними та близькими друзями, а в інші сільські магазини товари завозилися за залишковим принципом [6, 13]. Так само і продавці магазинів, передусім, сповіщали про появу товарів своїх родичів або сусідів. Таким чином, інші селяни мали або задовольняти свої потреби винятково за рахунок асортименту товарів у сільському магазині, або шукати інші шляхи отримання необхідної продукції.

Чимало проблем сільським мешканцям завдавала віддаленість населених пунктів від магазинів. Подекуди доводилося ходити пішки 2−3 км за товарами першої необхідності [7, 10]. При цьому, сільські магазини часто працювали без графіку роботи. Їх зачиняли і відчиняли, коли було зручно продавцям.

У більшості областей ситуація була схожою. Матеріали засідань сільських рад зафіксували значні недоліки в постачанні сільських магазинів продуктами харчування, через що у них, як правило, був досить обмежений набір продукції. На початку 1950;х рр. до торгівельної мережі майже не завозили цукор, цукерки, печиво, рибопродукти, масло (тваринне і рослинне), ковбасні вироби тощо [6, 86]. Борошно завозили лише один раз на місяць, бракувало круп [6, 21]. Споживча кооперація не задовольняла потреби сільського населення й у спеціях (дріжджі, лавровий лист, сода тощо) [8, 26]. Щорічно, під час роботи сесій сільських Рад, піднімали питання про роботу ССТ та його керівників. 1952 р., як і в наступні роки, сесії Олександрівської сільської Ради Краснолиманського р-ну, Донецької обл. критикували роботу Коровоярського ССТ: не завозиться печений хліб, рибопродукти, масло, крупи, цукор. До магазину погано поступає гас (відсутній понад місяць), будівельні матеріали, оліфа, фарби, віконне скло тощо [6, 12]. 1959 р. Коричинецька сільська Рада Деражнянського р-ну, Хмельницької обл. звертала увагу на погану роботу магазину, в якому не вистачало товарів широкого вжитку, дрібного інвентарю, були перебої з завезенням хлібу, недостатньо круп тощо [9, 16]. В крамницях деяких сіл Львівської обл. 1963 р. були відсутні жири, ковбасні вироби, оселедці, кілька, тюлька, шкільні зошити, дешева тканина для пошиття шкільної форми, дитяче взуття тощо [10, 3]. Мало-Янісольська сільська Рада Володарського р-ну, Сталінської (Донецької) обл. відзначала відсутність у магазинах гасових ламп, лампового скла [11, 25]. Сільські магазини Одеської обл. 1965 р. у більшості задовольняли потреби селян в печеному хлібі, підручниках для школярів та інших товарах. Однак паливо для хат до магазинів завозили погано, через відсутність транспорту. До того ж вугілля, в першу чергу, купували працівники сільських магазинів [12, 12].

З причини поганого постачання магазинів, ССТ не виконували плани заготівлі сировини. Так, 1952 р. Коровоярське ССТ Краснолиманського р-ну, Донецької обл. тільки із заготівлі у населення яєць виконало план на 200% та макулатури на 100%, а з іншої сировини, зокрема хутровини, пухового пір'я тощо, не було виконано [6, 87]. В Одеській обл. заготівля сільгосппродуктів у системі ССТ також проходила незадовільно, оскільки, скажімо на здані яйця, люди не могли отримати необхідний товар (вугілля для опалення) [12, 12].

Безліч сільських магазинів перебували в антисанітарних умовах, адже тут пиячили, курили, не мили підлогу, покрівлі протікали, що вело до псування товарів [7, 10]. «Лавочна комісія» сільради мала контролювати роботу магазинів і розподіляти між ними товари [13, 88]. Однак внутрішній вигляд магазинів залишався жахливим. У Львівській обл. 1963 р. перевірка роботи сільської інфраструктури показала, що в антисанітарному стані перебували крамниці багатьох сіл: не прибрано, брудно, з товарів — тільки горілка, сіль і сірники. Хліб завозився вкрай погано, через що було багато скарг від покупців [14, 3]. Невеликі крамниці, площею біля 5−6 кв. м, розміщені в приватних хатах, характеризувалися неохайністю: «промислові і продовольчі товари поряд з тарою, яка стоїть навалом в коридорі і під прилавком, розкидана по всій крамниці. В крамниці брудно. Сіль зберігається в стайні» [10, 3]. У селах Кримської обл. магазини перебували в подібному антисанітарному стані [15, 26].

У практиці роботи сільських магазинів було розповсюдженим вивезення товарів на поля. Однак і в цьому питанні, спрямованому на створення більш зручних умов для придбання селянами товарів першого попиту, існували нарікання: товари на поля до бригад завозилися нерегулярно і в основному тільки сірники та тютюнові вироби.

В багатьох селах існувала проблема завезення якісного та свіжого хлібу. На початку 1950;х рр. неодноразово розглядалося питання постачання хлібу в сільську торгівельну мережу. Хлібні вироби, як правило, завозилися до магазинів погано, хліб поступав винятково житній, не якісний [13, 86]. До того ж часто глевкий, непридатний до вживання в їжу [16, 21]. Саме тому досить довго в родинах хліб випікали домогосподарки. На це витрачалися зайвий час, зусилля, паливо. До того ж у тих домогосподарствах, де возили зерно на млин, також витрачалися додаткові гроші.

Наприкінці 1950 — на початку 60-х рр., з метою підвищення ефективності жіночої праці у сільськогосподарському виробництві, колгоспи активно створювали власні хлібопекарні [3, 208]. Відтоді, можна було залишати зерно, отримане на трудодні в артілі, його віддавали на млин, потім до хлібопекарні й колгоспна родина могла купувати вже готовий хліб у магазині за 3 коп. (вартість випічки). За 1959;1965 рр. у селах України побудовано 427 хлібопекарень і 450 відремонтовано. Це дало можливість звільнити понад 5 млн. жінок від випікання хлібу в домашніх умовах [3, 209]. Однак хлібопекарні були малопотужними, тому не могли повністю забезпечити потреби сільського населення у хлібі та хлібобулочних виробах широкого асортименту. Випікання хлібу в домашніх умовах протягом 195 060-х рр. було справою винятково жіночою та доволі розповсюдженою. Оскільки ж потужність хлібопекарень погано використовувалася навіть на початку 1960;х рр., хліб доводилося возити з міст. У деяких селах він потрапляв до магазинів лише через 3−4 дні [14, 4]. Тому на селі розповсюдженою була практика придбання хлібу на декілька днів уперед.

Для створення сприятливих соціально-побутових умов на селі, протягом перших повоєнних десятиліть, відкривали перукарні, лазні, буфети та інші заклади. Однак селяни у повсякденному житті користувалися послугами таких закладів мало, що було пов’язано з їх недостатньою розповсюдженістю, низькою якістю обслуговування та високими цінами за послуги [17, 8]. За результатами, проведеного 1963 р., обстеження бюджетів колгоспників, було зроблено висновок, що зі 100 родин, які мешкають у сільській місцевості (малися на увазі колгоспники) і мають потребу в лазнях і душових, тільки одна родина мала можливість систематично користуватися цим видом послуг, а шість родин зі ста — нерегулярно. Інші 93 родини не користувалися лазнями і душовими. Отже, справа санітарно-гігієнічного обслуговування знаходилася винятково в межах можливостей кожної окремої сільської родини [17, 8].

Навіть гірше було з пральними. На сто родин, які мали потребу у користуванні пральними, жодна не отримувала таких послуг. Так само незадовільними були можливості селян користуватися послугами перукарень, майстерень з ремонту одягу, взуття, меблів та електроприладів. Щоправда і потреба в таких видах послуг була не тотальною, адже на селі меблі купували порівняно рідко, а електрика нещодавно потрапила до сільських осель.

На місцях по різному підходили до виправлення такої ситуації. Так, у Львівській обл., з метою покращення побутового обслуговування населення, 1963 р. було прийнято рішення організувати фургон автомайстерні для збору взуття та одягу для ремонту, а також відкрити пункт для прокату пральних машин при кожному сільмагу [18, 56].

Протягом десятиліття зростала кількість підприємств громадського харчування на селі. На 1950 р. у сільській місцевості було 4,6 тис. таких закладів, а 1955 р. — вже 6,9 тис. [4, 413]. Втім, підприємства громадського харчування в селах України перебували в поганих, навіть антисанітарних умовах. На день перевірки побутових підприємств с. Дилівка Львівської обл. у буфеті не було жодної холодної закуски (крім печива), води та хлібу. Хоча у достатній кількості - горілка, вино та пиво. В буфеті було брудно, а підсобне приміщення перебувало в антисанітарному стані [10, 2].

Загалом побутове обслуговування сільських мешканців протягом 1950;60-х рр. було низької якості. В постанові Верховної Ради Української РСР від 31 серпня 1964 р. відзначалося, що, незважаючи на розширення мережі побутових підприємств у сільській місцевості, план із обсягу промислових послуг населенню виконано тільки на 64%, а непромислових — на 81,4%. На 1965 р. у селах України нараховувалося 15,4 тис. підприємств побутового обслуговування населення [19, 270]. Кількість перукарень дорівнювала 1,7 тис., пунктів прокату — 267, пральні - 3, лазні та душові - 161. Більш розповсюдженими були підприємства з ремонту й індивідуального пошиву одягу та взуття.

Покращенню побутового обслуговування українського села сприяла телефонізація та будівництво шляхів сполучення з твердим покриттям. Наявність телефонного зв’язку надавала можливість швидко отримати інформацію. Однак села України телефонізувалися вкрай повільно. На 1 липня 1960 р. у сільській місцевості були телефонізовані 99,7% сільських рад, 97% радгоспів, 96, 7% колгоспів, 79,3% відділень зв’язку.

У 1954 р., за рахунок місцевого бюджету, передбачалося телефонізувати 1000 колгоспів. Постанова Ради Міністрів СРСР від 1953 р. запропонувала Міністерству сільського господарства СРСР надавати органам Міністерства зв’язку заяви на телефонізацію колгоспів з районними центрами та внутрішньоколгоспну телефонізацію [20, 19−21]. Однак якість телефонного зв’язку, навіть у тих колгоспах, де він існував, була поганою. Комутатор на виклик відповідав повільно, а час виклику колгоспу складав 20−30 хв. Причиною була неоперативна робота телефоністки та перевантаженість комутатора [20, 135]. Прослуховування було вкрай слабким і сильно відчувалася радіопередача [20,138]. Відсутність телефонів у колгоспах і зв’язок з деякими господарствами через два комутатори не давав можливості підтримувати постійний оперативний та швидкий зв’язок [21, 57]. Подекуди зв’язок з колгоспами здійснювали через три комутатори, що унеможливлювало з'єднання, яке проходило 30−40 хв. Внутрішньовиробничий зв’язок на 1960 р. було організовано лише у 145 колгоспах, 173 радгоспах і 51 РТС, причому він був дуже поганим.

Наявність шляхів з твердим покриттям давала можливість сільським мешканцям свободу пересування, вивезення товарів сільського господарства на ринки в міста і віддалені населені пункти. Зрештою, налагоджений автомобільний зв’язок між селом та містом сприяв покращенню споживання селянами побутових послуг. На 1955 р. протяжність автомобільних шляхів сполучення з твердим покриттям в Україні дорівнювала 43,9 тис. км [4, 466]. Наявними були також і ґрунтові дороги. Однак після весняного бездоріжжя вони, в основному, перебували у важкому проїжджому стані, а рух автомобільного транспорту ускладнювався через істотну колійність, ямковість, вибоїни [21, 101].

Постанова Ради Міністрів СРСР про будівництво Головшляхбудом СРСР під'їздних автомобільних шляхів до садиб колгоспів була прийнята 29 серпня 1957 р. і була спрямована на надання допомоги колгоспам у будівництві зручних шляхів сполучення. Однак до середини 1960;х рр. проблема автобусного сполучення, в основному, була вирішена між обласними та районними центрами, а в середині сільських районів ситуація залишалася нестабільною, залежною від природних умов, оскільки забезпеченість дорогами з твердим покриттям була на низькому рівні [3, 191].

Таким чином, на селі в перші повоєнні десятиліття повільно збільшувалася мережа соціально-побутових закладів, які обслуговували сільських громадян. При цьому постачання торгівельних закладів знаходилося в прямій залежності від розвитку легкої промисловості, наявності кваліфікованих кадрів і, зрештою, від можливостей колгоспів підтримувати роботу сільської інфраструктури. Враховуючи, що в селах України впродовж 1950;60-х рр. було обмаль доріг з твердим покриттям, очевидно, що основна маса селян, які мешкали у віддалених невеликих сільських населених пунктах, не маючи можливості отримати якісні соціально-побутові послуги на місцях, були змушені користуватися ними в районних великих селах, а також в містах, що вело до витрат зайвого часу та фізичних зусиль.

Література

побутовий обслуговування інфраструктура.

• 1. Історія українського селянства: Нариси в 2 т. — Т. 2. — К., 2006.
• 2. Баран В. Україна 1950;60-х рр.: еволюція тоталітарної системи. — Львів, 1996.
• 3. Рибак І.В. Соціально-побутова інфраструктура українського села (1921—1991 рр.). — Кам'янець-Подільський, 2000.
• 4. Народне господарство Української РСР. Статистичний збірник. — К., 1956.
• 5. Особистий архів автора. Свідчення про життя. Кутішенко Марія Степанівна (1951 р. н.), с. Ришавка Коростинецького р-ну, Житомирської обл.
• 6. Державний архів Донецької області (далі — ДАДО). — Ф. р. 3342. — Оп. 1. — Спр. 52.
• 7. ДАДО. — Ф. р. 3189. — Оп. 1. — Спр. 26.
• 8. ЦДАВО України. — Ф. 582. — Оп. 24. — Спр. 514.
• 9. Державний архів Хмельницької області. — Ф. р. 4173. — Оп. 2. — Спр. 1.
• 10. Державний архів Львівської області (далі — ДАЛО). — Ф. р. 221. — Оп. 2. — Спр. 5034.
• 11. ДАДО. — Ф. р. 3189. — Оп. 1. — Спр. 55.
• 12. Державний архів Одеської області. — Ф. р. 5766. — Оп. 1 — Спр. 114.
• 13. ДАДО. — Ф. р. 3342. — Оп. 1. — Спр. 31.
• 14. ДАЛО. — Ф. р. 221. — Оп. 2. Спр. 5033.
• 15. Державний архів Автономної Республіки Крим. — Ф. р. 4444. — Оп. 1. — Спр. 19.
• 16. ДАДО. — Ф. р. 3189. — Оп. 1. — Спр. 19.
• 17. ЦДАВО України. — Ф. 582. — Оп. 24. — Спр. 1048.
• 18. ДАЛО. — Ф. р. 221. — Оп. 2. — спр. 5051.
• 19. Народное хозяйство Украинской ССР в 1979 году. Статистический ежегодник / Отв. за вьт. Б. Сивко. — К., 1980.
• 20. ЦДАВО України. — Ф. 539. — Оп. 1. — Спр. 2979.
• 21. ЦДАВО України. — Ф. 539. — Оп. 1. — Спр. 2978.