Галицько-Волинське Князівство

Галицько-Волинське Князівство

Реферат виконав студент ** гр. ФМЄ.

Міністерство освіти та науки України.

Одеський державний економічний університет Кафедра: історії України Одеса ОДЕУ 2003.

Наприкінці Х — в першій половині XI ст. адміністративним осередком земель Волині й Підкарпаття був Володимир — місто, що його заснував й назвавши своїм ім «ям князь Володимир Святославович. Він передавши управління цим краєм Всеволодові, який був сином Володимира й Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископства й самим головним центром розвитку культури у регіоні.

Після смерти Ярослав Мудрий влада на Волині часто переходила із рук до рук. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136−1142 й 1146−1154 рр. Він, а пізніше його сін Мстислав Ізяславич, спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства був нелегкою, й воно та в окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, котрі нерідко намагалися вести самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогичині, а окремі періоди — також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерти в 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь був поділена між його синами: Роман ставши князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполегливою про «єднавчою політикою Романа Мсти-славича було бзабезпечено єдність Волинської землі.

Трохи по-іншому склалась частка Прикарпаття. Тут уже в 1084 р. утворилися три князівства, в які панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослав Мудрий. Найстарший брат Рюрік Ростиславович володарював у Перемишльському князівстві, куди входили землі над Сяном й Верхнім Дністром приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який после смерти Рюрика ставши князем й у Перемишлі. 1099 року він, спільно із Васильком теребовельським, переміг військо угорського короля в битві под Перемишлем й це на деякий годину припинило напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) про «єднав Перемишльську, Теребо-вельську, Звенигородську землі в однієї князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий годину правив його племінник Іван Ростиславович (Іван Берладник). У 1145 р. відбулося повстання містичів Галича, котрі «запровадили у місто «Звенигородського князя. Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не лише витіснити Івана Ростиславовича із Галича, а і приєднати до своїх володінь Звенигород.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досяг-ло за години правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у «Слові про полку Ігоревім «Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту і Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, на свій чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише із сусідами, а і з Візантією, Священною Римською імперією. З щирим подивом говоритися про Ярослава у «Слові про полку Ігоревім » :

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підпер міські Угорські своїми залізними полками…

Об «єднання Волині й Галичини

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська й Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою про «єднання Волині і Галичини в одному князівстві. Незабаром после смерти Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але й не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., после смерти Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстславичу вдалось домогтися сполучення под своєю владою Волині і Галичини в одне князівство. Незадовго до смерти Роман утвердився й в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа й відчинили йому Подільські ворота Києва.

Утворення про «єднаної Галицьке-Волинської держави було б подією великої історичної ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, «царем на Русі «, «самодержцем всія Русі «, причому слово «самодержець «вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений із грецького титулу візантійських імператорів — автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел после захоплення Константинополя хрестоносцями.

Із захопленням пише автор літопису про ті, що великий князь Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих як тієї лев, сердитий ж був як та рись, …переходив землю їхнього як тієї орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха… «.

Роман здобув собі авторитет сміливими й успішними походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками тат) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за уладові в імперії із Оттоном IV Саксонським, союзником тат. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці із військом краківського князя Лешка Білого под Завихостом на Віслі (1205 р.).

Данило Галицький

Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, котрі не допустили до влади Рома-нової вдови та його малолітніх синів Данило й Василька. як лише княжичі підросли, смердоті розпочали із боярством тривалу й запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше й Галичини.

Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не лише різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а і тім, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростисла-вичі мусіли залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цого був один шлях — надання їм посад й, головне, маєтків, котрі стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм потім змогу протидіяти спробам зміцнення князівської влади. На шкода, нерідко найбагатші бояри вважали более вигідним для собі іноземне заступництво. Вони виходили із того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, й це спонукатиме їхнього давати привілеї боярам, як головній своїй опорі.

Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше й поляків у внутрішні конфлікти боярства із князями вело до зміцнення позицій бояр й до небаченого в інших князівствах загострення їхні боротьби із князівською владою. Вісь що трапилось, скажімо, под годину короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри сам запросили їхні, сподіваючись, що князі із Сіверськоі землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Колі ж Ігоровичі стали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не так на життя, але в смерть. Ігоровичі влаштували розправу над великими боярами, й «убито їхні було б числом 500, а решта розбіглися ». У 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів й «повісили задля помсти ». За дві рокта провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі — це був Єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів. Ще 1214 р, із допомогою частини бояр угорці, котрі вступив у союз із Краківським князівством, захопили Галич й проголосили «королем королівства Галицького «п «ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили із дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті військової, окупації визволив галичан новгородський князь «Мстислав Удатний, який разом із Данилом Романовичем (одруженим із його дочкою) успішно відбив наступ угорського й польського військ. Однак пізніше Мстислав передавши князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому із другою дочкою Мстислава. Врешті, после наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. 1230 р. Данило Романович витіснив угорців з Галича, але й не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р.

Оскільки політичне безпринципні боярські угруповання йшли на догоди із угорськими феодалами, котрі прагнули до захоплення Галичини і Волині, боротьба Данило й Василька Романовичів проти бояр, за про «єднання галицько-волинських земель набирала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі кола населення й на частину бояр, що розраховувала на заступництво князів, їхні підтримали містичіміські купці й ремісники, до того числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення й позиція селян-общинників, котрі входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії про «доброго князя «вже у тієї годину були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, й міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який значно понад відповідав потребам економічного й культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Князь намагався створити центральний апарат управління із вірних собі бояр. У ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних й судових справах ставши двірський. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спирались й на досвід інших країн.

В результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати угруповання галицьких й перемишльських бояр, котрі орієнтувались на підтримку Угорського королівства. У 1237−1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно із Данилом. 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордена, що захопили місто Дорогичин, й взявши в сповнений магістра ордена Бруна. За словами літопису, Данило напередодні проголосив: «Не личить тримати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям) ». Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві й посадивши там тисяцького Дмитра, досвідченого й хороброго воєводу, якому й довелося керувати обороною міста.

Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данило й його брата Василька Романовича. З їхні наказу були споруджені міста-замки Данилів, Крем «янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував «сідлярів, й лучників, й тульників, й ковалів заліза, і міді, й срібла, й життя наповнювало двори навколо замку, поля й села ». Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але й смердоті стосуються і інших новозбудова-них міст.

Фортифікаційна й будівельна діяльність Романовичів був дуже своєчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині і Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. як вказує літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем «янець й Данилів, відступив. Вочевидь, героїчна оборона цих укріплених фортець спричинилась доти, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста ВолиніВолодимира. Боротьба за володимирський дитинець був кривавою. Дружинники й озброєні містичі боролися до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, котрі после відходу орди залишились заповнені трупами. Так саме самовіддано, як свідчать дані археології, захищалися інші міста та феодальні замки. Данило, який у тому годину повертався із Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (в сучасному Сколівському районі); тут він дізнався про навалу й був змушений повернутись до Угорщини, «бо мало із ним було б дружини ». Ймовірно, шлях орди проходив із Прикарпаття на Верецький й через Буковину на Роднянський перевали. Колі в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був послань палатин Григорій із дорученням перекрити карпатські «ворота ». Алі він здав їхні без опору. Не затримуючись Карпат, орди Батия руйнували в Угорщину, де про «єднались із іншою частиною орди, Яка поверталась із Польщі й Чехії. Зруйнування міст й сіл, величезні людські втрати — все це завдало невиправного удару економіці й культурі краю.

Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дозволило відразу ж после відходу орди приступити не дуже до відбудови зруйнованих міст, а і до спорудження нових. В частности було б зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо за ім «ям Да-нилового старшого сина Льова. Одночасно й далі доводилося воювати із непокірними боярами, котрі робили ставку Ростислава Михайловича Чернігівського та його союзників.

В 1245 р. військо Данило Галицького здобуло блискучу перемогу в битві із військом угорського короля та його союзниками коло М. Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна й здібного полководця, надовго зупинила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом й угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, котрі були закріплені шлюбом сина Данило Льва із дочкою Бели Констанцією.

Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги виставити достатньо надійна опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данило із почестями, але й сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. «Про, гірша будь-якого зла честь татарська! «— написавши із цого приводу літописець. Подальша діяльність Данило засвідчує, що він лише в крайніх обставинах йшов на підпорядкування орді, щоб тім самим отримати передишку й зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме із цією метою було б споруджено низку укріплених міст, котрі малі, слова літопису, бути опорою «проти безбожних татар ». Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби із ординцями. У 1254−1255 рр. війська Данило, його брата Василька й сина Льова здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі й Тетерева), а коли зажени хана Курем-си перейшли в контрнаступ, смердоті були відтіснені в свої кочовища. Однак после приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило й Василька були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що смердоті «мирники «орди. Лише столичний Холм не скорився й зберіг свої фортифікації.

Данило провівши активну зовнішню політику. Після смерти останнього австрійського герцога із династії Бабенбергів сін Данило Роман одружився із Гертрудою Бабенберг й із допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба був невдалою (в результаті тривалої боротьби із 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).

Міжнародному авторитетові Данило сприяло вінчання його в 1253 році отриманою від папи Іно-кентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права, на це місто, де свого години розгромив тевтонських лицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицьке-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, тато рахувався із реальними фактами. Взаємини холмського двору із Римом малі політичний характер.

Галицько — Волинське князівство в кінці XIII— на початку XIV ст.

Після смерти Данило Галицького (1264 р.) його сін Шварно Данилович одну годину й про «єднав Галицьке князівство із Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів й Перемишль, а после смерти Шварна — Холм й Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши перед тим Люблінську землю й частину Закарпаття із м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей годину Володимир Василькович (1270−1288), у Луцьку Мстислав Данилович (із 1289 р. також у Володимирі).

На початку XIV ст. Волинське й Галицьке князівства знову про «єднались до рук одного князяЮрія І Львовича, онука Данило Галицького.

Скориставшись із внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на деякий годину знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра і Південний Бугу. Показником могутності Юрія І було б ті, що він, як й Данило, прийняв королівський титул, іменуючи собі королем Русі (тобто, Галицької землі) й князем Володимирії(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької Митрополії, до якої входило кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тім вся Русь входила у склад однієї Митрополії — київської). Утворення Галицької Митрополії сприяло розвиткові традиційної культури й допомагало захищати політичну незалежність про «єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше ставши першим московським митрополитом.

У 1308−1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сині Юрія — Лев II й Андрій. З їхнього іменами заговорили українською у «язана важлива сторінка історії Закарпаття. У 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії — Анжуйської. Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли доля й селяни Закарпаття. На чолі повстанців стали над-жупан Землинського й Ужанського комітатів Петро, сін Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного із Галицьке-Волинських князів — Андрія чи Льова Юрійовича. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але й, не отримавши достатньої підтримки, потерпіло поразку. У 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але й бл.1322 р. було б придушене. Мабуть, саме тоді Галицьке-Волинське князівство втратило Мукачеві й прилеглу округу.

На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія й Льова Юрійовичів орієнтувалось на союз із Тевтонським орденом. Це було б корисно як для забезпечення торгівлі із Балтикою, то й у зв «язку із тім, що все более відчутним був тиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія й Льова 1316 року про підтвердження союзу із Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч галицько-волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно та вело самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія й Льова «непоборним щитом проти жорстокого племені татар ». Виснажлива боротьба з зовнішніми воргами, гострі внутрішні конфлікти князів із боярами й війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, й цим скористувалися сусідні держави. Після смерти останнього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напавши на Львів, пограбував князівський палац на Високому Замку (звідки вивіз «дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями й перлами, а також мантію й трон »), але й скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі ставши боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову й звичаї місцевого населення.

В боротьбі за галицькі землі, котра йшла з змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Лю-барта. Усі ж сили були надто нерівними. У 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив собі «правителем Королівства Русі «, тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. XIV ст. підпорядкував собі інші укра-їнські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство із 1370 р. опинилось под владою Угорського королівства, причому в 1372—1378 й 1385−1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь з Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини й навіть почав карбувати у Львові монету із гербом Галичини й власним ім «ям. Однак 1387 року Галицька земля й західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицьке-Волинського князівства землі між Дністром й Прутом, до того числі територія Сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яку сформувалось саме в цей годину. Поряд із румунською більшістю, значну частину населення цого князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. У устрої й правовій системі Молдавського князівства було б чимало рис, котрі сформувались у Га-лицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого години укладались російською мовою.

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як й всюди в годину, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок із житія іконописця Петра, згодом митрополита, воли-нянина родом. Його, коли досяг семи років «віддали батьки книжок учитись ». Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських й єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Збереглись, зокрема латиномовні грамоти галицько-волинських князів й скріплений печаткою лист заради м. Володимира раді м. Штральзунда (Німеччина) із вимогою повернути володимирським купцям сукно із розбитого корабля. У Галицькій області створена найдавніша східнослов «янська редакція тексту Нового Заповіту, Яка помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої від південних слів «янь. Ряд давніх пам «яток (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє ХІІ-ХІІІ ст. та інші) збереглись у монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучасного Червонограда), що був в ХІІІ-ХІУ ст. великим культурним центром. У Холмі за Льва Даниловича переказано Білоконеве два Євангелія, в які типово народні укра-їнські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов «янську основу тексту літургійних книг.

Велика книгописна майстерня був при дворі князя Володимира Васильковича. Він «був книгар й філософ, якого в всій землі, й опісля нього не якщо ». як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Бересття, Більськ, Кам «янець, Любомль) й єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книжок. Шкіряна оправа найдорожчих книжок оздоблювалась золототканими тканинами (оловір), металевими накладками з зображенням в техніці пе-регородчатої емалі (фініптом). Всі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книжки прикрашались чудовими мініатюрами.

Літописання в Галицькій землі із «стало рано. «Повість про осліплення Василька », Яка ввійшла в «Повість временних літ » , — винятково талановитий твір. Простота й безпосередність викладу вміло поєднується із реалістичними штрихами.

Першу (життєпис Данило Галицького) написано високоосвіченим книгарем у Холмі, в основному із метою звеличення політики Данило — спадкоємця й продовжувача справ давніх володарів Києва. Він — «князь добрий, хоробрий й мудрий », його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігореви-ча та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літописі патріотичний заклик: «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути » .

Волинська частина літопису починається 1261 фатальністю. У основі вон писалася при дворі воло-димирського князя Володимира Васильковича в останні рокта його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Любомль, де любити бувати володимирський князь. З приводу смерти князя до тексту включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина якої — переробка «Слова про законі й благодаті «митрополита київського їларіона. Якщо холмський літописець писавши із точки зору вірних князю бояр, то волинський понад враховує опору князівської влади й на «простих людей «— «містичів », селян. Описуючи подвиг одного із воїнів, автор літопису подчеркивает, що то був «не боярин, ані знатного роду, а простий чоловік ». Відзначено, що Володимир Ва-силькович «світився правдолюбством «також й «щодо простих людей », ті саме заговорили українською уторено й про Мстислава Даниловича. У мові волинського літописця порівняно багато елементів, котрі ставали характерними для тодішньої української народно-розмовної мови.

У літописі згадані й частково переказані окремі «слави «— величальні пісня, із якими мають спільність обрядово-величальні колядки, що становлять один із найдавніших пластів української народно-поетичної творчости. Напевне подібні пісня співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за непокору князю.

Яскравий вияв високого рівня культури — архітектура краю. Будували переважно із дерева, кам «яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (в реконструкції) володимирський Успенський собор, будівництво якого було б завершене 1160 р., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано білокам «яні будівництво церков. У одному лише Галичі відомо розташування не менше ЗО мурованих монументальних споруд, однак лише частина їхнього вивчена археологами. Спорудження найбільшого в Галичині храму — Успенського собору заговорили українською у «язують з створенням тут єпископії в 1157 р. Це — яскравий зразок галицької архітектури. Про чудові храми Данило Галицького в Холмі ми знаємо із літописної розповіді. Особливою красою відзначалась церква Івана. Різьба ними настільки вразила літописця, що він повідомив ім «я скульптора — «хитреця «Авдія. На головних дверях «був зроблений Врятував, але в північних святий Іван, так що усі, хто дивився, дивувалися… «За князя Василька й його сина Володимира Васильковича працював видатний спеціаліст в галузі містобудування «чоловік хитр «Олекса, який спорудив низку дерев «яних міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих був п «ятиповерхова дерев «яно наскельна фортеця ІХ-ХІУ ст. Тустань поблизу села Уріч у Карпатах.

Місцевий іконопис розвивався в Галицьке-Волинській землі под впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері-Одигітрії кінця ХІІІ-ХІУ ст. із Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Галицьке образотворче мистецтво гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коней (зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва). Ряд українських ікон залишаються в руслі художніх традицій Галицько-Во-линської землі, їм, попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм й цілісність композиції, стриманість колориту й одночасно вміння користуватись контрастами барв, емоційна насиченість образу-символа. Ці особливості, органічно зливаючись в ході подальшого розвитку із новими рисами, сталі у майбутньому одним із компонентів національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання й дальший розвиток мотивів, котрі існували ще в середньовіччі.

У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слів «янської спадщини й нових рис, зумовлених зв «язками із Візантією, Західною й Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв «язків із культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи панування іноземних держав укра-їнські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, до того числі й до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українців. Державницькі традиції доби Київської Русі й Галицько-Волинського князівства малі велике значення для збереження й зміцнення історичної самосвідомості українського народу.

Протягом ста років после занепаду Києва Галицько-волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини і водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тім самим у переламний момент історії смердоті зберегли в українців, чи русинів, як їхнього тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичність. Це почуття викличе вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.

Список литературы

1.Субтельний — Історія Украіни.

2.Смолій — Історія Украіни.

3.Конспект лекцій.

4.Грушевський — Історія Украіни.

5.Крип'якевич — Історія Украіни.

6.Український історичний журнал.