Індоіранські мови на карті світу

ВСТУП Головною ідентифікуючою ознакою етносу є мова. Як зазначає Кочерган М. П. нині у світі за різними даними нараховується від 2,5 до 7 тисяч мов (за даними інтернету 1999 р. — 6703 мови). Точно визначити кількість мов неможливо, оскільки відмінність між різними мовами і діалектами однієї мови умовна.

У залежності від схожості мов окремих народів їх об'єднують у групи та сім'ї. Точно визначити кількість мов неможливо, оскільки відмінність між різними мовами і діалектами однієї мови умовна.

Мова є універсальним засобом передачі інформації про природу, про всі сторони життя людства, а також про саму себе, відображенням культури суспільства й кожного його представника. Тому знання не лише самої мови, а й знання про мову надзвичайно важливі для розвитку як окремо взятої особистості, так і суспільства в цілому.

Чи мають сенс пошуки спільних елементів у структурі найрізноманітніших мов світу? На це питання слід відповісти ствердно. Які б не різні мови за своєю граматичною будовою, яка б не своєрідна їх національна специфіка, варто пам’ятати, що основні функції мов єдині: усі вони слугують засобом спілкування, засобом вираження думок та почуттів людей, що живуть у суспільстві. Тому дослідження якихось спільних елементів у структурі мов світу представляє не лише теоретичний, а й практичний інтерес. У всіх мовах світу є область універсального, але, на жаль, поступове уявлення про кількість універсальных рис зменшується. Залишається все менше таких властивостей, які для мов є спільними. При видному скороченні кількості мов, все більш очевидним стає міжмовне варіювання.

Мова сприймається як з'єднуючий елемент між окремою людиною та ментальністю нації, до якої вона належить. Завдяки мові можливо не тільки віднайти цей зв’язок на сучасному етапі, а й прослідкувати його розвиток у ході всієї історії нації та суспільства. Актуальність теми дослідження визначена систематизацією значного діалектного розмаїття індоіранських мов на лінгвістичній карті, яка стає своєрідною фотографією структурної багатоманітності й територіальної варіативності мови, зручними для одночасного візуального охоплення багатьох діалектних відмінностей на великих етномовних територіях і визначення закономірностей розподілу на них окремих мовних явищ.

Процеси глобалізації - виникнення імперій і глобальних релігій, — коли панівна мова витісняла всі інші, були закладені основи для сходження мов. Глобалізація поступово витісняє малі мови. Тенденція така, що в віддаленому майбутньому, можливо, світ буде говорити на одній — двох мовах міжнародного спілкування. На щастя для лінгвістів, у світі залишається ще багато так званих географічних кишень, де мовне розмаїття зберігається.

Відмінною особливістю даної роботи є те, що дані по кожній конкретній мові співвідносяться з даними її географічного поширення, прив’язаного до конкретних археологічних культур і певного антропологічного типу людей. Сучасні мови разом із народами — носіями цих мов пройшли довгий, часом тернистий шлях у своєму розвиткові. У вченні про націю, як історичну форму спільноти людей, мова разом з територією, економічним життям, культурою та особливостями психології виступає однією з найхарактерніших ознак, що входять у це поняття.

Об'єктом дослідження курсової роботи є вивчення мовних явищ, їх поширення, генетичної спорідненості та інших якостей, яке дає змогу краще пізнати етногенез народів, що є носіями індоіранських мов.

Предмет дослідження — індоіранські мови на карті світу.

Головна мета дослідження — з’ясувати межі поширення індоіранських мов.

Для досягнення мети поставлені завдання:

1) дослідити роботи вчених, пов’язані безпосередньо з темою вивчення мовної карти світу;

2) розкрити склад індоіранських мов та діалектів та визначити їх мовний та діалектний статус;

3) виявити закономірності розвитку індоіранських мов від минулого до теперішнього часу;

4) описати різні точки зору на методи дослідження індоіранських мов;

5) розкрити соціолінгвістичну ситуацію у співвідношенні носіїв індоіранських мов на карті світу.

Мета дослідження зобов’язала до використання комплексу методів лінгвістичного дослідження, зокрема, метод ареальної лінгвістики, метод опису, графоаналітичний метод. Провідним підходом був порівняльно-історичний метод.

Матеріалом дослідження є індоіранські мови: види мов, їх функції, склад, ступень їх самостійності відносно одна одної та їх географічне розповсюдження.

Джерельна база роботи складається з досліджень як зарубіжних, так і вітчизняних вчених.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що проведений аналіз поширення індоіранських мов в історичному, географічному, функціональному та генетичному аспектах.

Практичне значення роботи полягає у тому, що в досліджені здійснено систематизацію відомостей щодо походження та розповсюдження індоіранських мов.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ІНДОІРАНСЬКИХ МОВ

1.1. Основна класифікація мов світу та методи їх вивчення У світі існує безліч мов. По-перше, різниця пов’язана з різницею діалектів і мов, по-друге — з визначенням ареалу та сферою використання, по-третє - з оцінкою «життєвості» мови.

Велика кількість мов обумовлює необхідність класифікації. У сучасному мовознавстві розроблено 4 класифікації: 1) ареальна (географічна), 2) функціональна, 3) типологічна (морфологічна), 4) генеалогічна.

Перша заснована на вивченні мовної карти світу — описує межі поширення. Друга заснована на дослідженні функцій і сфер використання мов (культурна, дипломатична, мова освіти та ін).

Найбільш важливими є типологічна і генеалогічна класифікації.

Типологічна класифікація мов: мови аналітичного і синтетичного ладу.

Вона прагне охопити матеріал усіх мов світу, відобразити їх подібності та розбіжності й при цьому виявити можливі мовні типи та специфіку кожної мови або групи типологічно схожих мов, при цьому спирається на дані не тільки морфології, а й фонології, синтаксису, семантики (значення слів, їх зміна).

Генетична класифікація заснована на ознаці споріднення — спільного походження, що встановилася тільки після виникнення поняття мовної спорідненості та затвердження в лінгвістичних дослідженнях принципу історизму (ХІХ ст.). Вона складається як підсумок вивчення мов за допомогою порівняльно-історичного методу. Генетична класифікація мов існує у вигляді єдиної схеми. Оскільки вона є лінгвістичною, вона не співпадає з антропологічною і, зокрема, не потребує приналежності народів, які розмовляють на споріднених мовах, до єдиної раси. Хоча утворення мовних сімей відбувається постійно, становлення їх відноситься, як правило, ще до епохи до появи класового суспільства. 12, с.275]

Як пише Якушин Б. В. порівняльно-історичний метод зароджується наприкінці XIX століття, коли в ході вивчення мов були встановлені фактори схожості цих мов. На основі встановленої подібності виникає гіпотеза про спорідненість цих мов і єдності їх походження. [18, с. 75] Так, порівняльно-історичний метод став основою формування особливої ??галузі в мовознавстві.

Індоіранські (часом їх звуть арійські) мови — це велика родина індоєвропейської мовної родини. До неї входять 310 мов у двух галузях і 2 некласифіковані мови:

· індоарійська — 221 мова у десяти підгалузях і 12 некласифікованих мов;

· іранська — 87 мов у трьох підгалузях і 1 некласифікована мова;

· 2 некласифіковані мови: бадеська, луватська.

З початком порівняльно-історичного дослідження індоєвропейських мов традиційно поділялася на індоарійських та іранську групу, звідки походить термін «індоіранські мови». Однак активні дослідження «малих» мов Гіндукушсько — Гімалайського регіону, які розгорнулися у другій половині XX ст., змусили вчених переглянути дихотомічну класифікацію (ієрархічна класифікаційна система, в якій кожен клас може бути розділений на два підкласи) і визнати, що схема розпаду праарійскої мови була значно складніше поділу аріїв на індоаріїв і іранців.

Насамперед з’ясувалося, що виявлені у XIX ст. у важкодоступних долинах, прилеглих до півдня від Гіндукушу, нурістанські мови не є гілкою індоарійських, як вважалося довгий час, а самостійною гілкою всередині арійських мов, що виділилася з праарійського стану ще до розходження аріїв на індоаріїв та іранців.

Тому в науковий оборот все більше входить термін «арійські мови», що описує нурістанські та індоіранські мови. Сучасну класифікацію арійських мов можна представити в наступному вигляді:

1. Нурістанська гілка

· Нурістанські мови: південні (кати, вайгалі, ашкун), північні (прасун).

1. Індоіранська гілка

· Індоарійські мови: острівні (сингальська і мальдівська), материкові (хінді і урду, бенгалі, орія, пенджабі, сіндхі, гуджараті, маратхі, непали та ін), циганські (європейсько-циганська, домар та ін), середньоазіатська (пар'я)

· Дардські мови: західні (пашаї, кховар, калаша і ін), східні (кашмірська, шина і ін)

· Іранські мови: західні (фарсі, а також дарі і таджицька, курдський, белуджська, талишська та ін), східні (пушту, памірська, осетинська та ін).

1.2. Давні індоіранські мови

Багато мовознавців виникнення науки про мови датують 1660 роком виходом «Універсальної граматики», інші — початком XIX ст. — появою порівняльно — історичного мовознавства, визначаючи весь попередній період як «донаукове» мовознавство. Як і всі органи людського організму, мова та мовлення пройшли довгий шлях розвитку, обумовлений, перш за все, біологічними законами. Хоча сучасними методами антропології та археології можна хоча б встановити географічні місця виникнення та розвитку мови, а також відповідності примітивних стадій мови таким же стадіям антропогенезу, питання про прамову актуальне в сучасній лінгвістиці, але дебатуєме. Є загальновизнаний метод встановлення спорідненості мов порівняльно — історичний. Він являється в лінгвістичній науці нормою, яка і дозволяє встановлювати спорідненість мов. Проблема, і поки невирішена, в тому, що порівняльно — історичний метод достовірно працює лише на історичній глубині приблизно в 6−10 тисяч років. Після вказаної історичної межі починаються суперечності між лінгвістичними школами. Деякі вчені вважають, що цей метод можна розповсюдити аж до мови пралюдства.

Походження арійських мов пов’язується з реконструюванням праарійскої мови, що виділилася з індоєвропейської спільності і існувала до свого розпаду в III тис. до н. е. За морфологічними, лексичними і деякими фонетичними ознаками праарійска мова виявляє глибинну близькість з предками грецької і вірменської мов.

Як зазначає Кодухов В. І. найдавнішими зразками арійських мов, які дійшли до нас, є:

· Мітаннійска арійська мова — найдавніша письмова фіксація (XV-XIII ст. до н. е.) однією з форм давньоарійської мови у вигляді імен богів у договорах хуррітоязичної держави Мітанні, конярської термінології хурритів, запозичень з аккадської і інших стародавніх письмових мов Близького Сходу. Вважається найбільш близькою до давньоіндійської (правда зближується в основному архаїзмами, володіючи власними інноваціями). Вважається, що мітаннійскі арії були швидко асимільовані в хурритському середовищі, і їх мова не залишила нащадків.

· Давньоіндійська мова — літературна форма мови стародавніх індоаріїв, традиційно колективна на ведичну мову і санскрит. Мова Вед відповідала розмовній давньоіндійскій, існуючій в Пенджабі за часів складання найдавніших гімнів Рігведи (1500−1300 рр. до н. е.), в пізньоведичний період консервативна релігійна мова стала сильно відставати від розмовних форм (званих пракріті), що в підсумку привело до вироблення санскриту («обробленої мови») — законсервованої і впорядкованої форми літературної давньоіндійської мови.

· Авестійська мова — літературна мова пам’ятників Авести (1200−600 рр. до н. е.), найбільш близька до давньоіранської мови. Мова найдавнішої частини Авести — Гат — особливо близька до мови давньоіндійскої Рігведи.

З середини I тис. до н. е. з’являються мови, що демонструють відхід від давньоарійської форми і все більш розбіжні між собою:

· Індійські пракріті (пали, пайшачі, надалі шаурасені, Магадхи, апабхранша та ін).

· Давньоперська мова, а згодом і средньоіранські мови (середньоперська, парфянська, Бактрійська, согдийська, хорезмійська, хотаносакська).

У давньому мовознавстві виділяють чотири наукові традиції: давньоіндійську, давньокитайську, класичну, арабську.

Найдавнішою науковою традицією є давньоіндійська. Вона налічує 3000 років.

Виникнення давньоіндійського мовознавства зумовлене суто практичними потребами. Із покоління до покоління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників — Рігведа, Самаведа, Яджурведа й Атхарваведа. Уже в самих Ведах розглядаються деякі мовознавчі питання, зокрема питання фонетики, орфографії, граматики і лексики.

Давньоіндійське мовознавство першої половини IV — другої половини III ст. до н. е. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст. 15, с.269]

Найвідомішіим давньоіндійським мовознавцем є Паніні (V—IV ст. до н. е.) — один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтаксичного рівнів. Його вважають і родоначальником індійської діалектології (у своїй граматиці він звертає увагу на діалектні особливості Східної Індії), а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод; (у багатьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою). Граматика Паніні впродовж двох тисячоліть була зразком опису класичного санскриту. 18, с.66]

Інші давньоіндійські граматисти Яска (Vст. до н. е.), Вараручі (IIIабо IIст. до н. е.), Катьяяна (IIIст. до н. е.), Патанджалі (IIст. до н. е.), Бхартріхарі (V—VI ст. н. е.) розвивають учення Паніні. Давньоіндійські вчені започаткували ідею історичного розвитку мов і їх порівняльно-історичного вивчення. Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку, що вони постали з однієї мови — санскриту. Отже, він застосував порівняльно-історичний метод задовго до того, як його стали використовувати в Європі.

Датський мовознавець Вільгельм-Людвіг Томсен зазначав, що «висота, якої досягло мовознавство індусів, цілком виняткова, і до цієї висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., та й то навчившись багато чого в індійців» .

Історичну ж тяглість переважної більшості іранських мов за Якушиним Б. В. неможливо прослідити за відсутністю або недостатністю писемних пам’яток при тому, що деякі мови і досі залишаються безписемними або малописемними. Впевнено можна говорити про розвиток перської мови, історія якої може бути простежена з VI ст. до н.е., про тісний зв’язок з нею таджицької мови і про продовження согдійської мови у сучасній ягнобській. Навіть питання діалектологічної приналежності мови Авести досі не має однозначної відповіді. З другого боку, перська мова на протязі багатьох століть зробила великий вплив на інші іранські і часом неможливо вилучити з них персидські запозичення, які нерідко витісняли з безписемних або малописемних мов питому лексику, яка тепер вже втрачена назавжди.

Отже, дослідити родинні стосунки іранських мов надзвичайно важко.

1.3 Сучасні індоіранські мови та мовні конфлікти Сучасні індоіранські мови налічують більше 300, включаючи великі мови з десятками (іноді й сотнями) мільйонів носіїв і мови міжнаціонального спілкування. При цьому більше 75% числа носіїв припадає на індоарійську групу, мовами якої розмовляють насамперед у густонаселених областях Південної Азії. Дещо менше говорить на іранських мовах, кількість носіїв яких, однак, сягає близько 150 млн чоловік. Дардські мови досить нечисленні (у межах 5−6 млн).

Деякі мови здавна виконують роль мови міжнаціонального спілкування, а також домінуючої мови літератури і науки, переважно мови держави та засобів масової інформації. До них відносяться хінді, урду та фарсі.

Статусом державної мови в даний час володіють: хінді (Індія, Фіджі), урду (Пакистан), бенгальська мова (Бангладеш), фарсі (Іран), а також його різновиди: дарі (Афганістан), таджицька (Таджикистан), пушту (Афганістан), сингальська (Шрі-Ланка), непальська мова (Непал), а також осетинська в частково визнаній державі Південна Осетія.

Крім цього біля 20 індоіранських мов (включаючи деякі з перерахованих вище) є офіційними мовами тих чи інших автономних утворень або штатів в Індії, Іраку, Росії і частково визнаній державі Косово (Додаток А).

В гіндукушсько — індійському регіоні індоарійські мови разом з присутніми тут іранськими (пушту, памірські, парачі, ормурі, в деякій мірі східні белуджські) утворюють Центральноазіатський мовний союз, який виник на основі місцевого неіндоєвропейского субстрату. Характерними рисами цього мовного союзу є виникнення ретрофлексних приголосних (язичні приголосні, які вимовляються з загинанням кінчика язика назад) і деякі інші.

Сучасні індійські та іранські мови характеризуються низкою загальних тенденцій. Майже цілком втрачена давня словозміна (флексія) іменника і дієслова. В іменниковій парадигмі замість багатовідмінкової флективної системи відмінювання проводиться протиставлення прямої і непрямої форми, тобто аналітичний спосіб вираження граматичного значення. В ряді мов на базі цих аналітичних конструкцій утворюється нова агглютинативна відмінкова флексія (східний тип індійських мов, серед іранських — осетинська, белуджська, гілянська, мазандеранська). В системі дієслівних форм отримують велике поширення складні аналітичні конструкції, що передають значення виду і часу, аналітичний пасив, аналітичний словотвір. В ряді мов утворюються нові дієслівні форми, на яких службові слова аналітичних конструкцій набувають статусу морфем (в індійських мовах, насамперед східного типу, цей процес зайшов далі, в іранських спостерігається лише в розмовній мові). У синтаксисі для нових індоіранських мов характерна тенденція до фіксованого порядку слів і для багатьох з них — до ергативності.

Загальною фонологічною тенденцією в сучасних мовах обох груп є втрата фонологічного статусу кількісного протиставлення голосних, посилення значення ритмічної структури слова (послідовності довгих і коротких складів), дуже слабкий характер динамічного словесного наголосу і особлива роль фразової інтонації.

Слід зазначити, що різні індоіранські мови не рівноцінні за кількістю носіїв, розвиненостю літератури, офіційному статусу і ступеню престижності. Якщо, наприклад, на одному полюсі буде перська — абсолютний гегемон на іраномовному просторі протягом останнього тисячоліття, державна мова регіональної держави з багатою літературою, то на іншому — мунджанська, неписьменна побутова мова декількох тисяч гіндукушськіх горян, які втратили навіть фольклор рідної мови.

Між носіями різних мов існує певне тертя, що проявляється в конфліктах щодо прав тіє чи іншої мови.

Так у Індії перший значний конфлікт виник у Таміл-Наду і був пов’язаний із планами запровадження хінді, як єдиної офіційної мови. Політичні аналітики пов’язують цей конфлікт із приходом до влади у штаті партії Дравида Муннетра Кажаґам і майже повного витіснення в ньому партії Індійський Національний Конгрес.

В інших штатах, таких як Бенгалія, Махараштра, Карнатака й, до певної міри, Керала теж існує сильне почуття гордості за свою мову. Виражаючи осуд нав’язуванню чужої місцевим жителям мови хінді в результаті перевищення своїх конституційних повноважень центральними органами влади, уряди Махараштри та Карнатаки запровадили обов’язкове вивчення державних мов штатів у навчальних закладах.

Уряд Індії намагається пом’якшити ці конфлікти за допомогою різноманітних кампаній, координованих Центральним інститутом індійських мов та відділеннями міністерства розвитку людських ресурсів. 8, с.251]

1.4 Ареал індоіранських мов та їх мовний та діалектний статус

Індоіранські або арійські мови — найбільш східна гілка індоєвропейської сім'ї мов, похідна до єдиного предка («праіндоіранської мови») і пов’язана походженням з міграціями давніх аріїв. Компактний ареал розселення сучасних носіїв арійських мов простягається від Паміру, Бенгалії і Шрі-Ланки до Анатолії, Сирії і Північного Кавказу. Мови поширені в Таджикистані, Афганістані, Бангладеш, Індії, Ірані, Непалі, Пакистані, Шрі-Ланці; в регіонах країн Середньої Азії, Кавказу і Закавказзя: Вірменії, Азербайджані, Туркменії, Узбекистані; в прилеглих до них регіонах Росії; в Іраку, Китаї, Сирії, Туреччині. Циганська мова і споріднені їй діалекти поширені по всьому світу, значною мірою — в Європі. Значні хіндіязичні громади існують також на Фіджі, Маврикії і в Сурінамі. Загальне число носіїв наближається до 1,2 млрд людей, що робить дану гілку найбільшою серед індоєвропейських мов.

У різних галузях мовознавства нерідко при абсолютно очевидному поділі ареалу на якісь локальні мовні різновиди, великі труднощі представляє кваліфікація ступеню їх самостійності відносно одна одної та оточуючих мов. У багатьох випадках у практиці трактування та класифікації таких одиниць спостерігається неоднозначне вирішення питання, чи є мовні різновиди того чи іншого ареалу: а) самостійними близькородинними мовами; б) діалектами якої-небудь єдиної мови; в) діалектами, складовими — «перехідна зона» або «зона вібрації» між двома (або більше) спорідненими мовами (в останньому випадку додаткові труднощі бувають пов’язані ще й з проведенням географічного кордону, часом досить умовного); г) спорідненими мовами поряд з діалектами, які до них відносяться, і т. п.

Прийнята в класифікації індоіранських мов традиція кваліфікації локальної форми мови, як мови чи діалекту, досить давно вже грунтується на принципах, які, незважаючи на відносно тривалу розробку цієї проблеми, лише порівняно недавно отримали формулювання в теоретичній літературі.

Відомо, наприклад, що з IX до початку XVI ст. існувала єдина, так звана, класична перська мова, яка існувала на великій території нинішнього Ірану, Афганістану та Середньої Азії, та поширилася до кордонів Індії та витіснила у низці регіонів місцеві мови. Вона існувала у формі розмовної мови, розчленованої на діалекти. Однак її діалектна диференціація була відносно невелика і не заважала взаєморозумінню. При цьому існувала єдина літературна мова, в якій діалектні відмінності були зглажені. Поява і розповсюдження цієї літературної мови було тісно пов’язано зі сформованими в цей період певними історичними умовами. Зміна цих умов у період пізнього середньовіччя і історичній долі Ірану, Афганістану та Середньої Азії в слідуючі епохи в зв’язку з ослабленням політичних і культурно-економічних контактів, здобутками та міграціями різних народів, а потім утворенням декількох держав і відносною стабілізацією трьох різних культурних центрів, призвели до того, що в даний час склалися три різні мови — перська, таджицька і так звана дарі, або фарсі-Кабул, кожна з яких має свою літературну норму і статус офіційних мов у державному діловодстві. Навколо цих трьох літературних мов групуються нині старі діалекти, які групувалися свого часу навколо єдиної мови.

Аналогічне співвідношення деяких індоарійських літературних мов, наприклад бенгальської і асамської, які представляють собою досить близькоспоріднені лінгвістичні одиниці, які мають кожна свою писемність, літературну норму і статус офіційної мови.

З іншого боку, так звані «діалекти гінді» визначаються як діалекти лише тому, що є єдина літературна мова гінді, яка їх об'єднує. При цьому дані «діалекти» настільки несхожі, що їх цілком коректно було б вважати самостійними мовами, тим більше, що взаєморозуміння між носіями їх різних груп неможливо. При цьому відомо, що літературних мов тут раніше було декілька і що в сферу впливу літературного гінді залучені не тільки близькоспоріднені, але і віддалені в генетичному плані локальні одиниці.

Крім того, наявність певних літературних мов, навколо яких групуються безписемні локальні одиниці, допомагає ще в одному плані - в членуванні ареалу. Так, наприклад, в індології. «Слід враховувати, — пише Г. А. Зограф, — що будь-яка класифікація нових індоарійських мов і діалектів на сучасному етапі неминуче опиняється в якійсь мірі відносно. Це обумовлено складністю лінгвістичної карти Північної і Центральної Індії. Всі живі індоарійські мови, в тому числі і найбільш розвинені, володіють значним числом локальних діалектів і говірок. Межі між сусідніми діалектами практично маловідчутні. Це стосується не лише діалектів однієї мови, а й територіально дотичних діалектів, що відносяться до різних мов. Локальна форма мови змінюється через кожні кілька десятків кілометрів, але зміни ці не настільки значні, щоб зробити мову незрозумілою для найближчих сусідів. У міру ж збільшення відстані ростуть і діалектні відмінності, поки не відбувається перехід до нової мови. По всій Північній Індії, від Бенгалії до Панджабі, немає жодного помітного мовного кордону, хоча змінюються шість мов, представлених десятками діалектів. Те ж саме може спостерігатися і в інших напрямках; різкі кордони між спорідненими мовами простежуються лише там, де існують природні перепони у вигляді гір або пустель».

Саме така справа в Центральному та Північному Ірані, де безписемні локальні одиниці, що належать до північно-західної гілки іранських мов (в результаті чого перська літературна мова, яка відноситься до південно-західної гілки, не є для них близькоспорідненою), виявляють настільки складну і заплутану картину, що їх чітка класифікація і в даний час є спірною. Наприклад, далеко розійшлися діалекти афганської мови і розглядаються як діалекти єдиної мови в основному за принципом наявності єдиної етнічної самосвідомості у їх носіїв, оскільки літературна мова тут хоч і єдина, має досить відчутну диференціацію на два різновиди.

Як зазначає Білецький О. А. [1], надзвичайно складне питання класифікації малих та безписемних мов і/або діалектів на території Ірану, які ще недостатньо вивчені і внутрішнє угрупування яких ще багато в чому залишається неясною. Відносяться частиною — до північно-західної, частиною — до південно-західної гілки іранських мов вони в ряді областей (у сільській місцевості) зберігаються у вигляді безперервного континууму, в інших місцях — у вигляді залишкових острівців серед вже персомовного населення. «Вони не є діалектами перської або будь-якої іншої сучасної іранської мови і в той же час настільки далекі одна від одної, що з точки зору сучасного свого стану можуть розглядатися як відокремлені лінгвістичні одиниці. Ставлення цих численних говорів один до одного, так само як і до інших іранських мов, цілком поки не з’ясовано, і їх лінгвістичне угрупування представляє великі труднощі.

Термін «мова» тут потребує уточнення: «мова чого?» (тобто якої спільноти) або «мова кого?» (якого народу). У цьому плані традиційне в індоіраністиці використання терміну «мова» у тих випадках, коли класифікаційне місце даної локальної одиниці ще не встановлено, з коментарем географічного або етно-географічного характеру типу «мова рушанцеі Радянського Паміру», «мова азербайджанських курдів», «мова афганських Хазар», «мова північно-азербайджанських ратів «і т. п., видається цілком правомірним. [1, с. 108]

Висновки до розділу 1

В першому розділі курсової роботи за допомогою порівняльно — історичного методу виявлено закономірність розвитку мов, на прикладі індоіранської групи, від минулого до теперішнього часу. Цей метод є важливим засобом історичного вивчення різних сторін структури індоіранських мов, особливо фонетики, морфології і лексики. За допомогою порівняльно-історичного методу здобуто дані про стан окремих елементів досліджуваних мов у різні історичні періоди. А через те, що історія кожної мови нерозривно пов’язана з історією народу, порівняльно-історичне вивчення споріднених мов є важливим засобом наукового проникнення в глибоку доісторію стосунків між предками носіїв сучасних індоіранських мов.

Таким чином, порівняльно-історичне дослідження особливостей індоіранської групи індоєвропейських мов приводить до висновку, що всі вони є результатом розпаду колись єдиної індоєвропейської прамови.

Також у першому розділі встановлено, що в практиці індо-іраністичної традиції у спірних випадках при класифікації безписемних мов визначальним виявляється соціально-етнічний критерій. Підтверджено, що традиційне в індоіраністиці використання терміну «мова» у тих випадках, коли класифікаційне місце локальної одиниці ще не встановлено, з коментарем географічного або етно-географічного характеру типу є цілком правомірним.

індоіранський мова конфлікт географічний

РОЗДІЛ 2. СКЛАД ТА ФУНКЦІЇ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИХ МОВ

2.1 Індійські (індоарійські) мови

Індоарійські мови (індійські) — це галузь індоіранської родини індоєвропейської мовної надродини. Як пише Кочерган М. П. до індійської групи належать більше 96 живих мов, якими розмовляють 761 млн. 75 тис. осіб. Найпоширенішими є гінді, урду, бенгалі, панджабі, лахнда, сіндхі, раджастхані, гуджараті, маратхі, сингальська, Непалі, біхарі, орія, кашмірі, циганська. 6, с.65] (Додаток Б).

Гінді — державна мова Індії. Нею розмовляють 182 млн. осіб. Поширена в штатах Уттар-Прадеш, Малх’я-Прадеш, Хар’яна, Біхар, Раджастхан, в Делі. Писемність — на основі оригінального письма деванагарі. Мова гінді поділяється на західну і східну. Під терміном «мова гінді» мається на увазі група діалектів західного і східного гінді. До основних діалектів західного гінді відносяться кхарі болі, бридж бхаша, бангру, каннауджи і бунделі, до західного — авадхі, багхелі і чаттісгархі.

Основним діалектом групи східного гінді є авадхі. Авадхі говорять в районах Лакнау, Файзабада, Аллахабада, Канпура і в інших місцях.

З січня 1950 року гінді проголошено державною мовою Республіки Індії.

Урду — державна мова Пакистану (поряд із англійською) й одна з літературних мов Індії. Розмовляють нею 58 млн. осіб. Використовує перське письмо. Спільна розмовна частина гінді й урду отримала назву гіндустані й стала мовою міжнаціонального спілкування у великих містах та на торгових шляхах.

Мовою бенгалі розмовляють 189 млн. осіб, переважно в Бангладеш і Західній Бенгалії. Користується власним оригінальним письмом нагарі з X ст. Бенгальською мовою створена одна з найзначніших новоіндійських літератур, нею, зокрема, писав лауреат Нобелівської премії 1913 р. Рабіндранат Тагор (1861—1941).

Мовою панджабі (пенджабі) розмовляють майже 56 млн. осіб на півночі Індії та в Пакистані. Літературна мова склалася наприкінці XIX ст. Користується двома писемностями: в Індії — гурмукхі, в Пакистані — письмо урду. Панджабі - сучасна індоарійська мова, що відноситься до індоєвропейської родини. Вона входить до п’ятнадцяти офіційних мов Індії, а також є однією з основних у Пакистані. В Індії панджабі розповсюджена головним чином у штаті Панджаб (столиця м. Чандигарх) і деяких прилеглих до нього районах, що займали донедавна територію колишнього Східного Панджаба. Деякі діалекти панджабі зафіксовані й у частині районів штату Хімачал Прадеш. У ряді міст інших штатів Індії є групи населень, що говорять мовою панджабі. До числа таких міст у першу чергу відносяться Делі і Калькутта.

Лахнда поширена в Пакистані і в басейні верхнього Інда. Писемність, а основі арабського алфавіту.

Сіндхі поширена на півночі Пакистану і в штатах Махараштра, Гуджарат і Раджастхан в Індії. Кількість носіїв сіндхі — 19 млн. 720 тис. осіб. Література розвивається з XVII ст. У Пакистані використовується арабське письмо, в Індії — деванагарі. Група сінді належить до групи сучасних іноарійських мов. Ця мова розвивалась зі старого панкриту Сінда.

Своєрідність розвитку мови і літератури сіндхі пояснюється географічними та історичними умовами. Відсутність літературних пам’яток раннього періоду не дає можливості повністю відновити історію мови і літератури населення стародавнього Сінда, про який до нас дійшли дуже убогі відомості.

В період мусульманського правління (800- 1843), оскільки офіційною мовою була перська, поети писали перською мовою або мовою сіндхі, використовуючи арабську графіку або шрифт гурмукхі. У 1852 р. було проведено реформу графіки сіндхі, яку розроблено на основі арабської. Було почато роботу над складанням учбових посібників, граматик, словників сіндхі.

Велика увага приділялась перекладу на мову сіндхі з інших індійських мов (санскриту, урду, хінді, панджабі, бенгалі, гуджараті, маратхі та ін.).

Широку боротьбу за визнання рідної мови в Індії ведуть сіндхііндуси, які емігрували у 1947 р. з Пакистану. Так, в кінці 1957 р. в Делі відбулась перша Всеіндійська конференція, на якій розмовляли сіндхі, яка вимагала внесення сіндхі в число «основних індійських мов». Покійний прем'єр-міністр Індії Дж. Неру підписав заклик про те, що «сіндхі повинен отримати ті ж права, які мають інші мови». Результатом цього заклику було рішення використовувати мову сіндхі в університетах, у Міністерстві освіти і наукових дослідженнях, в Центральному управлінні по середній освіті, в Департаменті пошти і телеграфу та ін.

Раджастхані поширена на північ від Пенджаба, в основному в штаті Раджастхан. Розмовляють нею до 18 млн. осіб. Писемність — на деванагарі.

Гуджараті — офіційна мова штату Гуджарат в Індії. Чисельність мовців 44 млн. осіб. Має власне письмо, яке подібне до скорописного варіанта деванагарі. Носії гуджараті проживають в багатьох великих містах Індії (Бомбей, Пуна, Бангалор, Мадрас, Калькутта) і за її межами — в Пакистані (Карачі) Бірме (Рангун), Сінгапурі і в Південній Африці. Генеалогічно гуджараті належить до індо арійської групи мов індоєвропейської родини. По своєму устрою гуджараті займає проміжне положення між хінді і маратхі.

Вивченню гуджараті приділялось менше уваги ніж хінді і маратхі. Перші граматики гуджараті з’явились до середини ХІХ ст., але їх кількість невелика. Із числа досліджень з історії мови виділяється монографія Т. Н. Даве. 7, с.138]

Маратхі — офіційна мова індійського штату Махараштра з центром Бомбей, одна з основних літературних мов Індії. Користуються нею 64 млн. 783 тис. осіб. Писемність — на леванагарі. Серед діалектів маратхі своїми фонетичними і граматичними особливостями виділяється південний конкані, розповсюджений, в основному, на території Гоа.

Власне маратхі має два головних діалекти — деші і конкані (кокні). Основні різниці між ними полягають в тому, що кокні властиві відсутні в діалекті деші назалізація голосних, а також деякі архаїчні риси флекси.

Література маратхі з самого початку створювалась в значній мірі на кокні, однак в теперішній час літературна мова орієнтується на діалект деші, який є провідним діалектом маратхі, на основі якого формується національна мова. Центр області Деш, де представлена мова маратхі, — м. Пуна.

В основному словниковому фонді маратхі значне місце займають елементи, відсутні в інших індоарійських мовах. В їх число входять деякі родинні імена, назви частин тіла і багатьох інших важливих предметів і процесів. 7, с.140]

Сингальська мова — офіційна мова Республіки Шрі - Ланка. Носії мови 13 млн. 220 тис. осіб. Користується одним із різновидів південноіндійського письма —грантхі. Має писемні пам’ятки (наскельні написи) з III ст. до н.е.

Непалі — державна мова королівства Непал. Розмовляють нею майже 16 млн. 56 тис. осіб. Література розвивається з XIX ст. Користується письмом деванагарі.

Орія — офіційна мова штату Орісса в Індії. Чисельність мовців — 31 млн. Пам’ятки писемності належать до XI ст. Використовує власне письмо, для якого характерне округле накреслення букв.

Кашмірі локалізована в Кашмірській долині Північного Індостану, офіційна мова штатів Джамму і Кашмір в Індії. Розмовляють нею 3,4 млн. осіб. Має пам’ятки писемності з XIII ст. Традиційне письмо — на основі графіки шарада і нагарі, а сучасна писемність — на основі арабського алфавіту.

Циганська мова відокремилася в V—X ст. н.е. Частина індійських племен емігрувала через Іран на Балкани, а з Балкан проникла в Італію, Німеччину, Румунію, Угорщину, Чехію, Молдову та Україну, а згодом — у Південну й Північну Америку, Австралію і Нову Зеландію. Чисельність її носіїв — до 5 млн. Писемності не має, хоч були спроби її створити. Використовують у побуті та писемному фольклорі. 6, с.66]

Ленді - одна із сучасних індоарійських мов, який відноситься до індоєвропейської сім'ї. Слово «ленді» означає «західний». Оскільки основна маса носіїв ленді живе у Західному Панджабі, англійські лінгвісти називали цю мову західним панджабі, хоча і вказували на суттєві відміни його від панджабі. Також мовою ленді говорить основна маса джатів, і іноді його називають джаткі, а завдяки тому, що центральною областю розповсюдження цієї мови є Мултан, до нього прилегла назва мултані.

До розмежування Індії у сільській місцевості, де проживала велика кількість носіїв ленді, кількісне співвідношення мусульман до індусів і сікхам було 9:1, а у містах — 1:1. Після розподілу майже всі індуси і всі сікхі переселилися в Індію, тому зараз майже всі носії ленді в Пакистані - мусульмани. В Індії ленді знає щонайменше декілька десятків (якщо не сотен) тисяч чоловік.

Індійські і пакистанські вчені зазначають у своїх працях про великий вплив ленді на ряд новоіндійських мов, в тому числі на панджабі і урду.

До індійських мов належать також такі мертві мови, як санскрит, палі, пракрити.

Санскрит — одна з основних давньоіндійських мов, яка функціонувала з І тисячоліття до н.е. в Північній Індії.

Палі — мертва літературна мова середньовікової епохи в Індії, яка й тепер використовується як мова буддійської релігії в Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Лаосі, Камбоджі та В'єтнамі.

Пракрити (від санскр. prakrta «природний, простий») — розмовні середньоіндійські мови та діалекти. Деякі з них пізніше були літературно оброблені і використовувалися в релігійних проповідях, ділових документах, драматургії, загалом у художній літературі.

2.2 Іранські мови За Кочерганом М. П. мовами іранської групи користуються 80 млн. 415 тис. осіб. До них належать перська, таджицька, афганська, балучі, курдська, осетинська, татська, ягнобська, талиська і мертві давньоперська, авестійська, пехлеві, мідійська, парфянська, хорезмійська, согдійська та скіфська (Додаток В).

Перська мова є найпоширенішою серед іранських мов.

Чисельність мовців — 31 млн. 280 тис. Це офіційна мова Ісламської Республіки Іран і мова міжнаціонального спілкування (Афганістан, Пакистан, Індія, Ірак, ОАЕ, держави Закавказзя і Середньої Азії). Має давню писемну традицію (пам'ятки письма з першої половини IX ст.) і багату літературу. Писемність — на основі арабського алфавіту. Літературна мова має три варіанти: перська (фарсі) в Ірані, дарі в Афганістані, таджицька у Таджикистані.

Перською мовою писали такі видатні поети, як Рудакі, Фірдоусі (X ст.), Омар Хайям (XI—XII ст.), Нізамі (XII ст.), Сааді (XIII ст.).

Таджицька мова — державна мова Таджикистану. Поширена також в Узбекистані, частково Киргизії, Казахстані та Афганістані. Загальна кількість мовців становить 7,2 млн. Літературна таджицька мова походить від класичної персько-таджицької (IX—XV ст.) мови — єдиного джерела для носіїв перської, таджицької та афганської дарі. Писемність сучасної таджицької мови — на основі кириличної графіки.

Афганська (пушту, пашто) мова локалізована в Афганістані (в районах Кандагара, Джелалабада, Газні, Хоста, а також у провінціях Кабул та Фарах); в Пакистані (Вазіристан, Белуджистан, Пешевар). Загальна чисельність носіїв афганської мови досягає 25 млн. Писемність — на основі арабської графіки.

Балучі (белуджська) мова поширена в Пакистані, Афганістані, Туркменії. Розмовляють нею 4,3 млн. осіб. Користується арабським алфавітом.

Курдська мова поширена на південному сході Туреччини, на півночі Сирії, півдні Ірану, в іранському Курдистані, Вірменії, Азербайджані та Туркменії. Загальна кількість мовців — 20 млн. Перші писемні пам’ятки на основі арабської графіки належать до XI ст.

Осетинська мова поширена в Північній Осетії (Росія) і Південній Осетії (Грузія). Загальна чисельність мовців — 480 тис. Писемність виникла наприкінці XVIII ст., тепер — на основі кирилиці.

Татською мовою розмовляють 15 тис. осіб у південно-західному Ірані, а також в Азербайджані та Дагестані. Писемність — із 20-х років XX ст. (спочатку на основі латинської, а з 1938 р. — на основі кириличної графіки).

Ягнобська мова локалізована в долині ріки Ягноб (на північ від Душанбе). Розмовляють нею 2,5 тис. осіб. Писемності не має.

Талиська мова поширена на півдні Азербайджану та на суміжній території Ірану. Користується нею всього лише 200 осіб. Мова безписемна.

Давньоперська мова була поширена на південному заході Персії. Від неї походять сучасні перська, таджицька і дарі мови. Найдавніші пам’ятки — написи Дарія І 521—486 pp. до н.е.

Пехлеві (середньоперська) мова використовувалася в південній частині Ірану в III—VII ст. Є наступницею давньоперської мови і попередницею новоперської.

Мідійська мова — мова племен мідіїв, які заселяли північно-західну частину сучасного Ірану. Перші згадки про них датуються IX ст. до н.е. Писемні пам’ятки не збереглися.

Хорезмійська мова була поширена в Хорезмі (оазис у низовині Амудар'ї). Від II ст. до н.е. до середини VIII ст. — офіційна мова Хорезмійської держави. Засвідчена в пам’ятках ЦІ—II ст. до н.е. Витіснена тюркськими мовами в XV—XVI ст.

Согдійська мова була локалізована в долині та верхів'ях річки Зеравшан із центром у Самарканді. Після IX ст. витіснена персько-таджицькою та тюркськими мовами. Найдавніші пам’ятки датуються II—IV ст. Скіфська мова існувала на території Північного Причорномор’я (від Дунаю до Волги) з VIII ст. до н.е. до V ст. н.е. Пам’яток письма не має. Збереглися топонімічні назви, в тому числі назви рік Дунай, Дніпро, Дністер, Дон, а також племен і власні імена в грецьких написах.

Термін «іранські мови» виник в західній науці в сер. XIX ст. для позначення групи мов, генетично пов’язаних з Іраном як з етнокультурним регіоном і родинних, близько чи досить віддалено, що панує протягом останнього тисячоліття мови Ірану — перської.

Існує досі нерідка плутанина «перської» та «іранської». Слід пам’ятати, що під «іранською мовою» розуміють не переважну мову Ірану (перську), а одну з численних мов іранської групи (до яких, в тому числі, належить й перська). Крім того, не слід вважати, що кожна іранська мова має бути відчутно схожа на перську. В силу дуже ранньої диференціації групи для більшості іранських мов спорідненість з перською (або будь-якою іншою іранською) може бути показано тільки засобами порівняльно-історичного мовознавства і на перший погляд не очевидно. 15, с.268]

Ряд іранських мов має конфесійне значення. Перш за все це культові мови або мови релігійної літератури, не вживаються в побуті і світській літературі.

Авестійська мова, найдавніша із зафіксованих іранських, до цих пір зберігає значення мови священних текстів і молитов для зороастрійців і в цьому подібна санскриту, латині і церковнослов’янській. Авестійська мова — мова, якою написана священна книга «Авеста» (IV—VI ст.). Вважають, що «Авесті» передувала багатовікова усна традиція передачі текстів уже мертвою мовою. Тексти написані фонетичним письмом арамійського походження. Зберігається як мова богослужіння в зороастрийських общинах Індії та Ірану.

· Середньоперська мова довго залишалася мовою релігійної літератури у зороастрійців і в новоперську епоху; в даний час її використання припинилося.

· Парфянська мова до XIII в. використовувалася як релігійна мова маніхейських громад в Турфані.

Парфянська мова була офіційною мовою парфянської держави Аршакідів у III ст. до н.е. — III ст. н.е. (територія сучасних Ірану, Вірменії, частини Іраку і Середньої Азії). У НІ—VI ст. продовжувала частково використовуватися в Сасанідській імперії. Найдавніші пам’ятки (І ст. до н.е.) написані парфянським письмом із внесенням ідеограм, деякі з релігійних пам’яток — фонетичним письмом.

· Гураном мова є мовою релігійної літератури шиїтської секти АХЛ-ул-Хакко, заснованої в XV ст., при цьому рідними мовами багатьох членів цієї громади є курдськай або туркменська. 11, с.276]

2.3 Дардські мови За В. Н. Ярцевою особливу проміжну группу індоіранської мовної гілки складають дардські мови. В даний час серйозного перегляду піддається положення дардськіх мов, зазвичай їх трактували як гіндукушсько-гімалайське відгалуження індоарійських. В даний час накопичена достатня аргументація, щоб вважати дардські мови самостійною гілкою всередині власне індоіранських (без нурістанскіх), що співвідносить з часу виділення з індоарійської і іранської і за деякими параметрами займає проміжне положення між останніми. Відносно їх статусу у вчених немає єдиної думки. Р. Б. Шоу, С. Конов, Дж. А. Грирсон (в ранніх роботах) вбачали в дардських мовах іранську основу, відмічаючи їх особливу близькість з памирськими. Г. Моргенст'єрне в цілому відносить їх до індійських мов, як і Р. Л. Тернер. Грирсон (в пізніх роботах), Д. І. Едельман вважають їх самостійною групою, яка займає проміжне місце між індоарійськими та іранськими мовами.

Етнонім «дарада» (санскр. darada — спочатку позначав народ, що жив по сусідству з Кашміром. Він згадується також у Геродота. Нині дардами (Дард, dard) називають себе носії гурези, одного з діалектів мови шина. Поширенням на всі дардомовні народи регіону та їх мови цей термін зобов’язаний угорцю Лейтнеру, який перебував на англійській службі, хоча словом «дарду» кашмірці ще у XIX ст. позначали північно-західних горян. Для жителів північно-західної Індії в санскритській літературі також вживався термін Pisaca, а місцевий пракрит називався пайшачі (Paisaci).

Деякі річкові долини, населені дардами, згадуються в Рігведі. Ймовірно, зона формування дардських мов безпосередньо примикала до ареалу ведичної мови. У средньоіндийску епоху долини річки Кабул і верхнього Інду піддалася експансії індоарійських пракритів, а в подальшому новоіндійських мов і пушту, остаточно відтіснили дардів в гори і роздробивших дардський ареал на ізольовані частини. В горах дарди стикалися з носіями місцевих неіндоєвропейських мов (пор. ведич. kirata-) і поступово асимілювали її. Залишками доіндоєвропейського населення, не накопиченого дардами, є буриши. Буришський культурний і мовний субстрат особливо помітний у дардів-шина, але і буриши зазнали сильного дардському впливу. 7, с.212]

Дардомовні народи проживають в штаті Джамму і Кашмір (Індія), на території Азад Кашмір, контрольованій Пакистаном, в провінціях Гілгіт-Балтистан і Хайбер-Пахтунхва (північ Пакистану) і на північному сході Афганістану (провінції Кунар, Нангархар, Лагман, Капіса).

Дардські мови діляться на 3 підгрупи. Найбільш відомі мови: кашмірі, шина, група мов кохистані (східна підгрупа); кховар, калаша, пашаї, тірахи, гавар, вотапурі і ін. (центральна підгрупа); ашкур, прасун, вайгалі, коти, дамелі (західна підгрупа, звана часто кафірською). Писемність — лише на кашмірі.

Багатовікову письмову традицію має тільки мова кашмірі. Ряд мов отримали нещодавно пісемність (на основі арабської графікі). Традиційне письмо на основі графік шарада і нагарі; носії кашмірського діалекту каштаварі використовували різновид такарі. Сучасні кашмірі і нещодавно отримали писемність кховар, майян, шина, пашаї користуються арабським алфавітом в різних модифікаціях. Решта мов безписемна. На кашмірі, кховар, пашаї і шина ведеться радіомовлення.

За багатьма ознаками дардські мови включаються до центрально-азіатської родини.

Окремим важким завдання при описі дардськіх мов є визначення статусу різних мовних одиниць. Відсутність у переважної більшості дардськіх мов скільки-небудь старої писемної традиції і, отже, розробленої літературної (або «стандартної») наддіалектної норми, зробило важким вирішення питання «мова чи діалект» для цілого ряду локальних мовних одиниць.

При цьому для носіїв будь-якої такого мовного різновиду, особливо неписемний, поняття «діалект» не існує: він говорить мовою своєї місцевості або свого народу. Наукові дефініції цього поняття в самих різних працях зводяться до кваліфікації діалекту як різновиду більш загальної мови. 7, с.217]

Висновки до розділу 2

В розділі 2 курсової роботи розкривається склад індоіранських мов (індійських (індоарійських), іранських та дардських мов), області розповсюдження. Досліджуються родинні стосунки індоіранських мов за допомогою порівняльного аналізу їх лексики. Порівнюючи окремі мови, можна помітити, що між деякими з них є подібність.

Первісно всі споріднені мови, як просторово — часові варіанти прамови, характеризуються однаковим мовним типом, але з розвитком мов їх тип може зазнавати більших або менших змін.

Також в другому розділі розкрито соціолінгвістичну ситуацію у співвідношенні носіїв індоіранських мов на карті світу. Сучасні індоіранські мови налічують більше 300, включаючи великі мови з десятками (іноді й сотнями) мільйонів носіїв і мови міжнаціонального спілкування.

При цьому більше 75% числа носіїв припадає на індоарійську групу, мовами якої розмовляють насамперед у густонаселених областях Південної Азії. Дещо менше говорить на іранських мовах, кількість носіїв яких, однак, сягає близько 150 млн чоловік. Дардські мови досить нечисленні (у межах 5−6 млн).

ВИСНОВКИ В ході дослідження з’ясовано межі поширення індоіранських мов та виконано поставлені завдання, а саме:

1. Проведено дослідження роботи вчених, які пов’язані безпосередньо з темою вивчення мовної карти світу. У давньому мовознавстві виділяють чотири наукові традиції: давньоіндійську, давньокитайську, класичну, арабську. Найдавнішою науковою традицією є давньоіндійська. Вона налічує 3000 років.

Виникнення давньоіндійського мовознавства зумовлене суто практичними потребами. Із покоління до покоління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників — Рігведа, Самаведа, Яджурведа й Атхарваведа. Уже в самих Ведах розглядаються деякі мовознавчі питання, зокрема питання фонетики, орфографії, граматики і лексики.