Зміст

• 47. Державний лад України в умовах нової економічної політики. Конституція УСРР 1929 р.
• 107. Розкрийте і проаналізуйте адміністративно територіальний поділ українських земель на середину ХІХ ст. у складі Російської та Австрійської імперії та Угорського королівства
• 73. Визначте найголовніші наслідки революційних подій 1905 — 1907 рр. у Російській імперії та в Україні
• Список використаної літератури

47. Державний лад України в умовах нової економічної політики. Конституція УРСР 1929 р.

Зміни в державному ладі УРСР були пов’язані, перш за все, з тенденцією до об'єднання економічних, політичних, воєнних зусиль радянських республік. Слід підкреслити, що ініціатива такого об'єднання виходила з центру/від апарату більшовицької партії в Москві.

Утворення Союзу РСР. Ще в середині 1919 року партія провела під вивіскою братнього союзу об'єднання життєво важливих сфер діяльності республік — оборони, економіки, праці, фінансів, транспорту, пошти і телеграфу, управління якими здійснювалося з Москви. 28 грудня 1920 року було підписано договір між РСФСР і УРСР про воєнний і господарський союз. У преамбулі договору підкреслювалася незалежність і суверенність обох держав. Але за допомогою об'єднаних наркоматів партійна влада активно втручалася у внутрішні і зовнішні справи України. Фактично, на початок 1921 року оформилася унітарна держава — Росія, під владним впливом якої знаходилися Україна, Білорусія і Закавказька Федерація. Більшовицька партія брала на себе основну частку державних повноважень. Отже, існувала держава з досить централізованим управлінням, яка не мала тільки одного — загальної назви. Московські партійні лідери вважали за необхідне «автономізувати» радянські республіки, тобто зрівняти їх за правовим статусом з автономними одиницями, що входили до складу Російської Федерації. Навпаки, лідери радянських республік (перш за все України і Грузії) прагнули до більшої самостійності.

Процес «автономізації» очолив нарком у справах національностей РСФРР Й. Сталін. Призначений у квітні 1922 року на нову в партії посаду генерального секретаря він мав можливість тиснути у цьому напрямі одночасно по партійній і державній лініях. У серпні 1922 року було створено комісію політбюро ЦК РКП (б) для підготовки рішення про вдосконалення відносин між республіками. Сталін усунув від роботи в комісії представників республік і фактично сам підготував проект рішення під назвою «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками». Ним передбачалося входження національних республік у Російську Федерацію на правах автономії. Знову ж таки, слід підкреслити, що Сталін своїм планом не вигадав чогось нового, він організаційно оформив взаємини між радянськими республіками, що склалися на той час, адже партія все зробила для того, щоб ці взаємини не перевищували рівень автономних. «Автономізація» визвала протидію в партійних організаціях радянських республік, перш за все в Україні. Негативно відреагував на неї і Ленін, який в листі до політбюро обґрунтовував нову форму об'єднання. Пропонувалося, щоб Російська і Закавказька федерації разом з Україною і Білорусією утворили рівноправний союз. Жовтневий пленум ЦК РКП (б) прийняв ленінський план об'єднання і утворив конституційну комісію, яка висловилася за трьохступеневу систему центрального управління: єдині, об'єднані і автономні наркомати. Єдині наркомати мали безроздільну владу на території всієї федерації, об'єднані — здійснювали зв’язок по лінії центр — республіка. Статус автономних у республіках зберігали наркомати юстиції, внутрішніх справ, освіти, охорони здоров’я, землеробства і соціального забезпечення. 10 грудня 1922 року в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд рад, який схвалив Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. Делегати з'їзду звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави і запропонували скликати загальносоюзний з'їзд. 30 грудня 1922 року в Москві у приміщенні Великого театру відкрився І Всесоюзний з'їзд Рад. Він ухвалив рішення про утворення Союзу РСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими документами чотири радянські республіки — РСФРР, УСРР, ЗСФРР і БСРР — утворили єдину союзну державу. Договір визначав структуру загальносоюзних органів влади та їх компетенцію. До системи центрального управління входили союзні, союзно-республіканські та республіканські наркомати. Було обрано Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР у складі 371 члена, 88 з яких представляли Україну. Також було обрано чотирьох голів ЦВК, від України — Г. Петровського.

Цікаво, що безпосередньо в день роботи І з'їзду СРСР В. Ленін, виведений тяжкою хворобою з політичного життя, змінив свою точку зору відносно нового об'єднання. В листі «До питання про національності, або про «автономізацію» він негативно відізвався про утворення СРСР і висловив, жаль, «що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіційно називають, здається, питанням про Союз Радянських Соціалістичних Республік». У листі він запропонував знову повернутися до проблеми утворення СРСР, з тим, щоб залишити союз тільки двох відомств — військового і дипломатичного, а в усіх інших сферах державної діяльності відновити самостійність республік. Важко зрозуміти, чому Ленін так кардинально змінив свою позицію відносно нового союзу.

Доопрацювання Договору і Декларації продовжувалося в 1923 році, коли було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР.

В процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася жорстка політична боротьба. Сталін та його прибічники намагалися максимально обмежити суверенітет республік. Комісія при РНК УСРР на чолі з X. Раковським підготувала свій проект Союзного договору, який захищав суверенні права республік. Але надії на те, що центральне Партійне керівництво прислухається до голосу України виявилися марними б липня 1923 року друга сесія ЦВК СРСР прийняла постанову про схвалення Основного Закону СРСР і негайне надання йому чинності. Остаточне затвердження чинності Конституції СРСР мало відбутися на II з'їзді Рад Союзу РСР. Напередодні П з'їзду Рад відбулися з'їзди Рад союзних республік, які також схвалили Конституцію СРСР. 31 січня 1924 року Конституцію СРСР остаточно затвердив ІІ з'їзд Рад СРСР.

За Конституцією УСРР 1919 року Україна була унітарною державою. В 1924 році волею більшовицької партії в її складі з’явилося автономне вкраплення.

Переслідуючи стратегічні політичні цілі, більшовицьке керівництво СРСР приймає рішення про створення молдавської державності. Але оскільки більша частина молдавської території знаходилася під владою Румунії, було вирішено розмістити цю державність на українській території. За переписом 1926 року 48,5 відсотка населення Молдавської АСРР становили українці і тільки 30,1 відсотка — молдавани.

За вказівкою з Москви 29 липня 1924 року ЦК КП (б)У прийняв рішення про утворення Молдавської автономної республіки. Це рішення було підтверджене постановою ВУЦВК «Про утворення Автономної Молдавської СРР» від 12 жовтня 1924 року.

19—23 квітня в м. Балті (нині районний центр Одеської області) відбувся І Всемолдавський з'їзд Рад, який підтвердив проголошення Молдавської АСРР і прийняв Конституцію МАСРР. 10 травня 1925 року IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив Молдавську «АСРР у складі УСРР.

Проблема українського населення так званої Придністровської республіки, що існує нині, була закладена політикою більшовицької партії в ті роки, оскільки до складу Молдавської АРСР включили райони, Де, головним чином, проживали українці.

Утворення Союзу РСР і прийняття союзної Конституції внесли суттєві зміни в структуру органів влади і управління УРСР.

Вищі органи влади і управління. Структуру органів влади на початку 20-х років визначала Конституція УСРР 1919 року. До вищих органів влади і управління належали Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і РНК.

Всеукраїнський з'їзд Рад розглядав найважливіші питання розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі, фінансів, культурного будівництва тощо. Його рішення мали вищу юридичну силу. З 1926 року змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів Рад. Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) був вищим органом влади в період між Всеукраїнськими з'їздами Рад. Після прийняття Конституції СРСР 1924 року повноваження ВУЦВК регулювалися Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 року. Воно визначало порядок обрання ВУЦВК, термін повноважень, періодичність скликання сесій (тричі на рік).

В період між сесіями вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади УСРР була Президія ВУЦВК. Її діяльність, склад регулювалися Наказом про порядок роботи Президії ВУЦВК від 1 липня 1926 року. Наказ передбачав створення Малої Президії ВУЦВК, що відігравала роль внутрішнього допоміжного органу. Вона готувала питання до засідань Президії, організовувала їх проведення.

В зв’язку з прийняттям Конституції СРСР 12 жовтня 1924 року було затверджено нове Положення про Раду Народних Комісарів УСРРПоложення докладно визначало склад РНК, до якої входили голова, його заступники, голова Вищої Ради Народного Господарства, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР, народні комісари. Тенденція до створення командно-адміністративної системи привела до посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої. РНК одержала право розгляду і розв’язання найважливіших загальнодержавних питань в тому числі і прийняття нормативних актів.

Центральне управління в окремих сферах діяльності держави здійснювали народні комісаріати.

На Україні за Конституцією 1919 року функціонувало 16 народних комісаріатів. Після прийняття Конституції СРСР 1924 року народні комісаріати були поділені на загальносоюзні, об'єднані і самостійні (культурні). Фактично, у віданні УСРР було 6 самостійних, або культурних наркоматів — внутрішніх справ, землеробства, юстиції, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення. Об'єднані наркомати УСРР знаходилися в подвійному підпорядкуванні: відповідному об'єднаному наркомату СРСР і ВУЦВК УСРР. Всього було 5 об'єднаних наркоматів — Вища Рада народного господарства, фінансів, праці, робітничо-селянської інспекції, внутрішньої торгівлі. До загальносоюзних наркоматів відносилися: воєнно-морський, зовнішньої торгівлі, іноземних справ, пошт і телеграфів, шляхів сполучення. 12 жовтня 1924 року було затверджене Загальне положення про народні комісаріати УСРР. У 1927—1929 роках було прийнято ряд положень про окремі наркомати, в яких чітко визначалися права, обов’язки і структура наркоматів.

Місцеві органи влади і управління. Процес зміцнення Рад йшов зверху донизу. Партійне керівництво прийшло до висновку, що кращої системи, через яку можна ефективно здійснювати управління суспільством, існувати не може. Місцеві Ради і виконкоми визнавалися єдиними повноважними органами державної влади на місцях.

У 1921—1922 роках приймається ряд постанов, які регулювали перевибори місцевих Рад, терміни скликання з'їздів Рад губерній і повітів. Але існуюча система адміністративно-територіального поділу ускладнювала ефективний контроль за місцевим управлінням.

У 1922 році в Україні розпочалася адміністративно-територіальна реформа, її правові основи були закладені постановою ВУЦВК «Про упорядкування і прискорення робіт по адміністративно-територіальному поділу УСРР» від 1 лютого 1922 року. Одеська і Миколаївська губернії були об'єднанні в одну — Одеську, Запорозька губернія була приєднана до Катеринославської, Кременчуцька губернія була розформована. В результаті реформи кількість губерній в Україні скоротилась з 12 до 9. 12 квітня 1923 року ВУЦВК ухвалив постанову «Про новий адміністративно-територіальний поділ України», яким затвердив новий поділ республіки на округи і райони. Реформа призвела до значного зменшення кількості адміністративно-територіальних одиниць: замість 102 повітів стало 53 округи і замість 1989 волостей — 706 районів. Кількість сільських Рад скоротилась з 15 696 до 9307. Це був важливий крок на шляху централізації управління.

Але від старого адміністративно-територіального поділу в Україні залишались ще губернії. Президія ВУЦВК постановою від 3 червня 1925 року «Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління» ліквідувала з 1 серпня 1925 року поділ республіки на губернії. Віднині територія УСРР поділялася на 41 округ, 680 районів, 10 314 сільрад. Також було створено 12 національних районів і 549 національних сільрад, що говорило про толерантність українців по відношенню до інших національностей. Остаточний перехід на триступеневу систему управління завершився в 1929 році.

Ліквідація губерній сприяла наближенню партійного Центру до місцевих органів влади, їх безпосередньому втручанню в справи місцевого управління. І хоча Ради вважалися повновладними органами, працювали вони під покійним контролем і наглядом партійних органів. Велике значення в місцевому управлінні відігравали комітети незаможних селян (комнезами). Часто на селі вони були єдиними органами радянської влади і підміняли своєю діяльністю сільради. 27 травня 1922 року ВУЦВК прийняв Закон про комнезами, який встановлював їх права і обов’язки в умовах нової економічної політики. Законом були розширені адміністративні повноваження комнезамів. Обов’язки комнезамів зводились до: активної участі у боротьбі з контрреволюцією; охорони порядку (боротьба з бандитизмом, контрреволюцією, п’янством і кулаками); допомоги уряду в проведенні соціалістичного землеустрою; сприянні органам радянської влади в проведенні різних державних повинностей, збору сировини, активної участі у всіх видах кооперації і прагнення оволодіти нею в інтересах незаможного селянства; сприяння господарському будівництву з проявом власної ініціативи в електрифікації села; участі в роботі робітничо-селянської Інспекції і в установах Червоного Суду; участі в справі народної освіти тощо. Отже, об'єднання незаможників мали перед собою два завдання: захист політичних і економічних інтересів незаможного селянства і сприяння органам радянської влади в справі державного і господарського будівництва на селі. Ці завдання здійснювалися як шляхом надання допомоги державним органам, так і безпосередньою участю незаможників в роботі державного апарату. Але з часом комнезами, які було створено як допоміжний орган по встановленню радянської влади на селі, виконали свої завдання і Їх діяльність вступала в протиріччя з діяльністю сільських Рад. 16 листопада 1925 року ВУЦВК і РНК приймають декрет «Про комітети незаможних селян УСРР», яким комнезами були перетворені в добровільні громадські організації захисту інтересів сільської бідноти.

У 1925 році приймається ряд нормативних актів, які визначали права і обов’язки усіх місцевих органів державної влади. Найважливішими серед них були: Положення про окружні з'їзди Рад і окружні виконавчі комітети, Положення про районні з'їзди Рад і районні виконавчі комітети, Положення про сільські Ради, Положення про міські і селищні Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.

Найбільшого значення партійна влада надавала розвиткові сільських Рад. 12 жовтня 1927 року ВУЦВК прийняв нове Положення про сільські Ради, за яким вони стали найвищими органами влади на підвідомчій їм території. Одночасно приймається і нове Положення про міські Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, за яким міські Ради здобули право складати бюджети міст і розпоряджатися кредитами.

Конституція УСРР 1929 року. 15 травня 1929 року XI Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив нову Конституцію УСРР. Вона складалася з 82 статей і 5 розділів: 1. Загальні положення; 2. Про устрій Радянської влади (цей розділ складався з двох частин: одна була присвячена центральним органам влади, друга — місцевим); 3. Про виборчі права; 4. Про бюджет Української СРР; 5. Про герб, прапор і столицю Української СРР.

Розділи про виборчі права і про бюджет були введені в Конституцію вперше. Новою була і стаття про столицю Української СРР. Ст. 2 і 3 Конституції визначали правовий статус УСРР відносно союзного центру. Суверенні права України в порівнянні з конституцією УСРР 1919 року були значно звужені. Як і раніше, за нею визнавалося право на власне законодавство і управління, але за умовою визнання зверхності загальносоюзних актів.

Ст. 18 підтвердила утворення у складі УСРР Молдавської АСРР. Без змін залишилася система вищих органів влади і управління. Конституція 1929 року встановила нову періодичність скликання з'їздів Рад. Відповідно до ст. 23 Конституції чергові Всеукраїнські з'їзди Рад скликалися ВУЦВК один раз на два роки. Надзвичайні з'їзди Рад могли скликатися ВУЦВК як за своєю ініціативою, так і на вимогу Рад і з'їздів Рад місцевостей, де мешкало не менше третини виборців УСРР. До виключної компетенції Всеукраїнського з'їзду Рад відповідно до ст. 22 Конституції було внесено: затвердження змін і доповнень до Конституції Української СРР і Конституції Молдавської АСРР, зміну кордонів Української СРР і Молдавської АСРР, вибори Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету і вибори представників Української СРР до Ради Національностей ЦВК СРСР.

Вперше було визначено компетенцію Президії ВУЦВК. Вона отримала право законодавчої ініціативи.

Місцевими органами влади Конституція УСРР 1929 року визначала Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, районні і окружні з'їзди Рад, а також їхні виконавчі комітети. Районні і окружні з'їзди скликалися один раз на рік. Виконкоми обиралися з'їздами Рад і в період між з'їздами були вищими органами влади на місцях.

107. Розкрийте і проаналізуйте адміністративно територіальний поділ українських земель на середину ХІХ ст. у складі Російської та Австрійської імперії та Угорського королівства

На початок XIX ст. українські землі у своїй більшості на Лівобережжі, Правобережжі і на Півдні знаходилися в складі Російської імперії. Західноукраїнські території — Галичина, Північна Буковина та Закарпаття — були окраїнами Австрійської імперії.

Українські землі в Російській імперії офіційно називалися «Малоросія». За Південною Україною закріплюється назва «Новоросія». Підкреслимо, що ці назви мали суто російське походження. Український народ продовжував називати Лівобережжя — Гетьманщиною.

Після правління Катерини II, яка знищила залишки автономії України, український народ покладав певні надії на імператора Павла І. Але все, що спромігся зробити останній, зводилося до відновлення в українських землях старої судової системи, дії" магдебурзького права та старого адміністративного поділу на повіти. На краще українці сподівалися і тоді, коли імператором став Олександр І, який мав репутацію гуманного, ліберального правителя. Генерал-губернатором Малоросії було призначено князя Олексія Куракіна. Тактичний, освічений, він шанував традиції українського народу, користувався його повагою, але і йому не вдалося зробити хоч що-небудь для відновлення автономії України. Імперська політика визначала систему державного управління та зміни, які відбувалися в ній протягом XIX — початку XX ст. Так, тенденція зміцнення поліцейсько-бюрократичної системи привела до ліквідації навіть згадки про автономію України. Здійснюючи по відношенню до неї дискримінаційну політику, самодержавство насаджувало в органах управління та самоврядування на території України чиновників великоруського походження. В той же час, в апарат місцевого управління, поліції, суд входили і представники українського дворянства. Досить часто вони займали провідні посади в апараті вищих органів влади, тим самим продовжуючи традиції, започатковані ще Петром І. Представники торговельної та підприємницької верхівки допускалися лише до участі в органах управління містами.

Введений в Україні механізм політичного управління було побудовано таким чином, щоб максимально забезпечити впровадження в життя імперської політики відносно інших народів У першій половині XIX ст. було завершено перетворення намісництв у губернії та створення місцевого апарату управління на зразок губерній центральної Росії. Намісництва були ліквідовані відповідно до указу Павла І «Про новий поділ держави на губернії» від 12 грудня 1796 року. В 1803 році кількість українських губерній виросла до дев’яти. Це були такі губернії: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Слободсько-Українська (з 1835 року— Харківська), Таврійська, Херсонська та Чернігівська. Територія кожної губернії, за винятком Криму, поділялася на повіти. Частина губерній об'єднувалася в генерал-губернаторства. Їхнє утворення характеризувалося частими змінами адміністративно-територіального складу. В 1801 році Київська губернія входила в одне генерал-губернаторство з Мінською губернією; Волинська, Подільська, Полтавська і Чернігівська губернії складали Малоросійське генерал-губернаторство. В 1832 році з Волинської, Київської, Подільської губерній було створене єдине Київське генерал-губернаторство. В 1803 році в одне генерал-губернаторство ввійшли Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії. В 1812 році ці губернії разом з Бессарабською областю склали Новоросійське генерал-губернаторство. В 1835 році були створені Полтавське, Харківське і Чернігівське генерал-губернаторства.

У першій половині XIX ст. самодержавство продовжувало проводити в Україні перебудову системи управління за російським зразком. У царських указах підкреслювалась обов’язковість для губерній України загальнодержавного управління і загального з іншими губерніями імперії їхнього правового становища.

Центральне управління Україною здійснювали безпосередньо імператор і створені в 1802—1811 роках міністерство внутрішніх справ і ті галузі міністерства, які мали свої органи в системі місцевого управління України. Адміністративний апарат на місцях очолювався в кожному генерал-губернаторстві відповідно генерал-губернатором, а в губерніях був репрезентований губернаторами і адміністративно-поліцейськими губернськими установами. Генерал-губернаторами і губернаторами в Україні, як правило, були вищі військові чини.

Система губернського управління складалася з губернатора, губернського правління та губернських установ галузевого управління — казенної палати, рекрутського присутствія, присутствія поліції, суду та інших органів, підпорядкованих губернатору.

Губернське державне управління здійснювалось при участі станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

У підпорядкуванні губернського апарату знаходився повітовий апарат управління. Він був створений в першій половині XIX ст. по всій Україні, за винятком Криму. Система повітового управління, головну роль в якій відіграв земський суд, включала повітове казначейство і митні установи, повітове правління державних маєтностей та ін. Земський суд являвся одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом громадського порядку і здійснював правосуддя. Система повітових установ вінчалась повітовим предводителем дворянства і повітовими дворянськими зборами, які вибирали чиновників на деякі адміністративні та судові посади.

Органами селянського управління були сільський схід та обраний ним сільський староста, а також збирач податків, доглядачі хлібних магазинів, училищ та лікарень, сільські писарі. Компетенція сільського сходу була обмеженою. Він вибирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні суперечки, розподіляв і перерозподіляв землі в сільській громаді і т. ін. В обов’язки сільського старости входили скликання та розпуск сходів, виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного управління, нагляд за станом шляхів, мостів. Органи волосного управління складалися з волосного сходу, волосного старшини і волосного селянського суду. Волосний схід обирав посадових осіб сходу, розподіляв грошові оброки і повинності.

Сільські і волосні органи самоуправління були підпорядковані не тільки системі державних органів управління селянами — мировим посередникам, повітовим мировим з'їздам і губернським по селянських справах присутствіям, але й поміщикам. Так, право скликання сільського сходу належало і мировому посереднику, і місцевому поміщику.

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі були найбільш відсталою окраїною Австрійської імперії

В результаті згоди між австрійським урядом і угорськими панівними станами в 1867 році абсолютна Австрійська монархія перетворилася в дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію. Вона поділялася на дві частини: Угорщину — з Закарпаттям, Трансильванією та Хорвато-Славонією і Австрію — з Буковиною і Галичиною, Далмацією, Істрією, Крайною, Моравією, Сілезією, Трієстом та Чехією.

Західноукраїнські землі в складі Австро-Угорської імперії знаходилися в колоніальному становищі, були сільськогосподарським придатком її економіки. На початку XIX ст. на західноукраїнських землях панувала австрійська система управління. Очолював край призначений імператором губернатор, якому підпорядковувалось губернське присутствіє. Галичина поділялася на циркули (округи) з окружними старостами на чолі.

У містах були створені магістрати в складі бурмістра і радників, які призначались урядом.

Антидемократична Конституція від 4 березня 1849 року проголосила Австрію неподільною монархією з загальними фінансами, єдиною митною системою і військовою організацією. Для управління окремими провінціями (вони отримали назву коронних країв) імператор призначав намісників. Для Галичини у вересні 1850 року, як і для інших австрійських провінцій, була прийнята крайова конституція, яка передбачала поділ краю на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський). Створення цих округів передбачало поділ населення на три групи по національній ознаці. Краківський округ — з польським населенням, Львівський — з польським та українським і Станіславський — з українським населенням. Але ця система управління в зв’язку з скасуванням конституції так і не була введена в дію.

У 1849 році замість губернського управління в Галичині було запроваджено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління на чолі з крайовим президентом. Намісник, як і крайовий президент, був одноособовим главою краю. Поряд з намісництвом, як центральним органом краю, існували місцеві органи — повітові старости, які в своїй діяльності підпорядковувалися намісникам. Повітові старости мали широкі повноваження при вирішенні різних господарчо-адміністративних питань. Вони здійснювали функції нагляду над товариствами, об'єднаннями преси і органами місцевого самоврядування. Аналогічні функції в міських і сільських громадах виконували бурмістри і войти, які були підпорядковані повітовим старостам.

На відміну від Галичини і Буковини, Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини була поділена на 71 жупу (область). На початок XX ст. закарпатські землі складалися з 4 жуп. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які збирали податі та інші платежі.

Села були самостійними юридичними одиницями, їхня автономія здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління з старостами на чолі.

Поряд з центральними урядовими органами адміністративного управління в Галичині і Буковині існували також органи крайового і місцевого самоврядування. В 1861 році імператор створив галичанський і буковинський крайові сейми на чолі з крайовими маршалками. Вся діяльність сеймів підпорядковувалася центральній владі. Імператору належало право скликання та розпуску сеймів, призначення нових виборів.

У сфері місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством з боку повітів, міст, сіл, рішення яких вимагали затвердження їх сеймом. Повсякденний нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим і розпорядчим органом сейму.

У 1862 році приймається загальнодержавний закон про місцеве самоврядування і на його підставі в 1866 році був опублікований галичанський крайовий закон про громади. Цим законом були створені правові основи самоуправління в Галичині. У відповідності з ним затверджувались повітові громади (гміни), які територіальне співпадали з адміністративними повітами. Органами повітової громади була повітова рада — як керівний і повітовий комітет — виконавчий орган місцевої влади. Головою повітового комітету був повітовий староста, який вступав на посаду тільки після затвердження імператором.

У другій половині XIX ст. була проведена реформа органів міського самоврядування. 14 жовтня 1870 року затверджується статут для Львова, який діяв тут до 1933 року. В Австрії такі статути були надані 33 містам, у тому числі Кракову і Чернівцям. Згідно з наведеними статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат.

73. Визначте найголовніші наслідки революційних подій 1905 — 1907 рр. у Російській імперії та в Україні

1) еволюція політичного режиму та зміни у діяльності органів державної влади,

2) поява великої кількості різноманітних політичних партій. Які розпочали легальну діяльність,

3) проголошення царизмом свободи особи, слова, совісті, зібрання та союзів,

4) прискорення товарних відносин у сільському господарстві і соціальне розмежування на селі,

5) заборона існування будь-яких українських організацій і застосування української мови, проводження політики русифікації,

6) зміни в державному, адміністративному та кримінальному праві як наслідок еволюції суспільно — політичного ладу українських земель.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, задіяність різних соціальних верств. Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утворення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. У ході революції осередками професійного руху стали Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об'єднань.

Зростання політичної свідомості, концентрація сил, організованість були характерними для селянського руху цього періоду. Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Найбільшого поширення пі об'єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Всього в українських землях було створено 120 селянських і волосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.

За роки революції вибухоподібне розгортається кооперативний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Харківській 1905 р. — 2, а 1907 р, — 50 кооперативів. Аналогічні процеси відбувалися і в інших регіонах України.

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни. Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904—-1905 рр., призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: «піднесення — кульмінація — спад» яким відповідають кардинальні зміни та зрушення в суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: поєднання та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни.

Список використаної літератури

1. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ: Нарис політичної історії. — К., 1993

2. Жулинський М. Силою, волею, словом народу // Голос України. — 1993. — 28 січня

3. Іванов В. Історія держави і права України. — К., 2003

4. Історія держави і права України. — у 2-х т. — Т. 1, 2. / За ред. В. Тація. — К., 2003

5. Історія держави і права України: Хрестоматія. — К., 1992

6. Історія України. Під ред. В. Смолія. — К., 1997

7. Копиленко О. Уроки Центральної Ради // Радянське право. — 1991. — № 11

8. Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1994

9. Кульчицький В., Настюк М., Тищик Б. Історія держави і права України. — К., 1996

10. Політична історія України. — К., 2001