Конфуціанство і Даосизм

Свідчення про життя Всесвіту, які накопичилися, вимагали філософського осмислення. Так виникли найважливіші вчення — конфуціанство і даосизм.

Даосизм виник на межі з шостого по п’яте століття до н.е. Його засновником був мудрець Лао-цзи, автор відомої «Книги про дао і де». Головне слово в цій праці - дао, що буквально означає шлях. Цим словом позначали також й інші поняття: правило, порядок, сенс, закон тощо. Дао вічно єдине, незмінне, неперехідне. Воно є коренем усього, матір'ю всіх речей: людина залежить від землі, земля — від неба (космосу), небо — від дао, а дао — від самого себе. Дао — це єдиний об'єктивний закон, якому підпорядковується весь світ.

Лао-цзи стверджував, що людина, не будучи спроможною змінити природний порядок речей, повинна надати можливість речам розвиватися самим по собі. Призначення людини полягає в пасивному спостеріганні за природним перебігом подій і в намаганні осягнути науку дао.

Прихильники даосизму проповідували відмову від активних дій і висували теорію недіяння. Ця теорія — основний принцип даосизму. Лао-цзи стверджував, що все у світі залежить від дао, а не від «божественного бажання» або якихось надприродних сил. Не заперечуючи існування богів, він вважав їх усього лиш породженням дао. Даоси заперечували культ предків, відкидали жертвопринесення небу, землі, річкам, горам та іншим обожненим явищам природи. Також Лао-цзи вважав (щодо теорії недіяння), що великі держави, великі царства не потрібні. Селянам слід дати спокій, вони мають жити згідно з традицією: «Нехай країна буде маленькою, а народ нечисленним; скільки б у людей не було знарядь, нехай вони ними не користуються; люди нехай до самої смерті не йдуть далеко від домівки» якщо будуть кораблі, візки, нехай ніхто на них не їздить; якщо будуть панцири, мечі, нехай ніхто не воює; замість того, щоб писати, нехай люди краще плетуть бахрому й китиці; нехай буде ошатним їхній одяг, нехай буде мирною їхня оселя, нехай будуть щасливими їхні звичаї; і якщо вони зазирнуть за межі сусідньої країни ї звідти долине кукурікання півнів, гавкіт собак, то нехай доживуть до старості, ніколи не побувавши на тому боці".

«Якщо не піднесуть розумників, у народі запанує порядок і мир; якщо не будуть більше потрібні рідкісне й дороге, припиниться пограбування народу».

Легенда розповідає, що Лао-Цзи, наляканий війнами та суспільним безладом, які панували в ті часи, вирішив покинути Китай, подавшись на захід верхи на буйволі. Коли він уже мав перетнути кордон, один із воїнів, які стояли там на сторожі, попросив його щось написати про своє вчення. І хоча Лао-Цзи був переконаний, що його думки неможливо виразити словами, усе-таки погодився задовольнити прохання воїна. «Дао Де Дзин» («Дорога та її сила»), де зібрано думки Старого Вчителя, була написана в ІІІ ст. до н.е. його послідовниками.

Моя думка з приводу теорії недіяння двояка. Адже, звісно, патріотизм та вічний мир — це дуже добре, але життя, на мою думку, не має сенсу без освіти, морального та духовного розвитку, а головне — віри.

До речі, основна категорія вчення Дао трактувалося як «шлях природи». Ідеалом суспільного життя вважалося повернення до «природної рівності» — «золотого віку» людства.

Центральною проблемою доктрини даосизму є вчення про безсмертя. Створення такого вчення стало найважливішою метою даосизму через те, що в давньокитайській філософсько-релігійній думці проблема безсмертя душі була в цілому розвинена мало. Даоси створили своє вчення про безсмертя, виходячи з віри у фізичне безсмертя через безкінечне продовження життя.

У Китаї з’явилися монастирі, в яких жили десятки й сотні тисяч даоських монахів, які отримували значні прибутки від землі й від своєї релігійної діяльності. Діяльність монахів і жерців була надзвичайно різноманітною: вони пророкували долю, ворожили — кількість способів ворожіння досягала багатьох десятків, займалися виганянням злих духів, продавали заклинання й амулети, визначали кращі, тобто вільні від злих духів місця для зведення могил і будівель, визначали дні й години, найбільш сприятливі для будь-якої важливої справи — весілля, похорону, моменту вирушення в дорогу. Вірячи, що душа померлого здатна впливати на долю живих, жерці й монахи намагалися задобрити її хорошим місцем для поховання тіла, точним дотриманням усіх обрядів під час похорону тощо.

Приблизно в той же час, на межі з шостого по п’яте століття до нашої ери, в Китаї виникає інша дуже важлива релігійно-світоглядна система — конфуціанство. ЇЇ засновником був проповідник Кун-Цзи, відомий у європейській транскрипції як Конфуцій (Учитель Кун). Причину всіх негараздів і безчинств у суспільстві - а час дійсно був неспокійним, недаремно цей час увійшов в історію як період «Воюючих царств» — Конфуцій убачав у занепаді моралі людей. Він вважав, що головними чеснотами людини є вірність, слухняність і повага до батьків та старших.

Конфуцій учив, що кожній людині відведене цілком певне місце у світі й суспільстві; також вчитель Кун стверджував, що суспільна структура, як і структура всього світу, є вічною й незмінною. Кожна людина повинна виконувати відведену їй у суспільстві роль: син повинен поважати свого батька, підлеглий — начальника. В основі такої поведінки людини повинні лежати мораль і етика: Конфуцій вірив, що людина за своєю природою більше схильна до добра, ніж до зла, сподівався на ефективність моральної проповіді і виступав проти тих, хто прагнув заснувати суспільство, побудоване на насильстві і страхових покарань.

Конфуцій говорив про необхідність морального авторитету уряду: «Якщо влада не буде жадібною, то й люди не будуть красти. Держава, в якій все гаразд, обов’язково дасть людям щасливе життя».

Вчення Конфуція — це перш за все зібрання правил, моральних настанов, в основі яких лежала ідеалізація давнини, ідея про необхідність дотримання встановлених норм життя і культ покірності по відношенню до старших за віком і посадою. Це вчення вплинуло на весь китайський народ та на всі народи Східної Азії.

Філософ вважав, що китайці мають бути врівноваженими і справедливими, а ще був глибоко переконаний у тому, що:

«За манерами легко впізнати виховану людину»;

«Чого собі не бажаєш, того не роби іншим»;

«Хто, плекаючи старе, осягає нове, той може буде вчителем».

Ідеал суспільного устрою Конфуцій вбачав у тому, щоб кожний був на своєму місці: «Правитель має бути правителем, працівник — працівником, батько — батьком, а син — сином».

Конфуцій не покладав великої надії на нащадків стародавніх знатних родин. Він хотів спиратися на тих, кого шляхетними робили їхні знання, гуманність і чесноти: «Той у кому природні якості пригнічують освіченість — дикун. Той, у кому освіченість природні якості, — пересічний переписувач. Той, у кому врівноважені освіченість і природні якості, перетворюється на шляхетну людину».

Згодом конфуціанство з панівної ідеології перетворюється на найважливішу державну релігію. У ІІІ ст. до н.е. Конфуція було канонізовано, його особистість було оточено ореолом святості, на його честь будуються храми. На основі його вчення і давніх релігійних вірувань виникає конфуціанство як релігійна система. У ІІ-І ст. до н.е. вона стає державною релігією Китаю. Ця релігія висвічувала ідею тотального панування й підкорення, її найважливішим догматом було обожнювання імператора й освячення його влади.

Конфуціанство не мало особливої касти жерців: функції верховного жерця виконував сам імператор, спілкування ж з дрібними божествами було привілеєм державних чиновників, так званої вченої верстви. Чиновники досконало знали конфуціанську літературу: (це було основним критерієм при відбиранні їх на службу), і саме вони були основними охоронцями конфуціанських заповідей.

Порушення конфуціанських заповідей каралося навіть смертною карою як найтяжчий злочин. Звичайним покаранням було перетворення на державних рабів як самого порушника, так і членів його родини.