Житлове забезпечення переселенців в УРСР (1940-1960-ті рр.)

Житлове забезпечення переселенців в УРСР (1940;1960;ті рр.)

структурі суспільства. Пов’язано це з урядовою переселенською політикою. У перші післявоєнні роки її здійснення обумовлювалося бажанням і необхідністю відновлення економічного потенціалу країни. Задля цього союзний уряд активно застосовував сільськогосподарські переселення із малоземельних районів до недостатньо заселених і організовані набори робітників у промисловість та будівництво. Успіх переселенської політики визначався, по-перше, якістю проведеної масово-роз'яснювальної роботи серед населення, а по-друге, ступенем осідання мігрантів у місцях вселення. Беззаперечну першість у процесі заохочення та закріплення переселенців на новому місці посідали житлові умови. Оскільки переселення були добровільними, йому передувала широка агітаційна робота, в якій уповноважені з переселення та оргнабору яскраво змальовували перспективи та пільги переселення.

Історіографія питання досить обмежена, що пов’язано з відсутністю історичних досліджень переселенського руху в радянські часи. Планові переселення та політика оргнабору вивчалися здебільшого правознавцями [1; 2] в контексті обґрунтування їх економічної доцільності та правового регулювання. Після проголошення незалежності України та розсекречення архівних документів з’являються історичні розвідки [5; 7]. Не менш важливу роль у нашому дослідженні відіграли загальні роботи з історії соціально-побутових умов населення [6] та житлового забезпечення [23; 24].

Мета дослідження полягає у з’ясуванні стану забезпечення житлом сільськогосподарських переселенців та робітників по оргнаборах у зазначений період.

Одним із пунктів союзних урядових постанов «Про пільги по переселенню» було забезпечення сільськогосподарських переселенців житлом на пільгових умовах. Під цим малася на увазі можливість отримати в безоплатне користування домівку із необхідністю сплати по ній розстрочки, або можливість отримати позику від держави під її будівництво. Право власності на житло наставало лише після погашення позики, виділеної під його будівництво, або після сплати розстрочки за умови безперервної праці в колгоспі упродовж п’яти років [8]. Що стосується робітників по організованих наборах, то під час вербування вони укладали трудові договори із підприємствами та будівництвами. Одним із пунктів договору була обов’язкова підготовка підприємством або будівництвом на момент прибуття робітників обладнаних гуртожитків відповідно до встановлених норм житлової площі, з наданням ліжка та постільної білизни [2, 45]. З сімейними робітниками трудові договори укладалися лише в тих випадках, коли підприємства або будівництва, на які спрямовувались робітники, могли забезпечити їх належними житлово-побутовими умовами. Їм мали надати окремі квартири або кімнати, за які вони сплачували квартплату та комунальні послуги. Можна припустити, що ці заохочення виступали стимулюючим фактором. Проаналізуємо фактичний стан справ із забезпеченням сільськогосподарських переселенців та робітників по оргнаборах житлом.

Одночасно зі складанням планів щодо сільськогосподарського переселення уряд проводив активне будівництво задля розв’язання житлового питання. Встановлювалися спеціальні плани будівництва. Цьому передувала ревізійна робота. Уповноважені здійснювали огляд майна колгоспів та виявляли наявну кількість вільних хат, що можна було передати переселенцям, кількість будівель, які потребували ремонту тощо. З огляду на цю інформацію затверджувалися плани будівництва, організовувались будівельні бригади, виділялися матеріали та пільгові кредити.

Документи свідчать про систематичне недовиконання планів будівництва. Так, на 1951 р. було заплановано побудувати 31 460 хат та відремонтувати 8540. Облвиконкоми місць вселення звітували лише про будівництво 3489 будинків та ремонт 4289 [11, 3]. У 1952 р. план будівництва та ремонту було виконано лише на 31,6% [12, 36]. 45,8% характеризується виконання плану спорудження будинків для переселенців на 1961 р. [22, 53]. У цьому контексті, слід звернути увагу на те, що в такому ж стані перебувало будівництво житла для переселенців і в інших республіках СРСР. Наприклад, план підготовки домівок по колгоспах та ліспромгоспах Карело-Фінської РСР у 1951 р. був виконаний на 64,1%. Для прийому переселенців у цьому ж році в Красноярському краї було підготовлено лише 1238 будинків або 58,5% від плану, в Хабаровському краї - 42,3%. Подібне становище з підготовленням домівок фіксується й у Приморському краї та Сахалінській області [4, 61]. Більше того, криза житлового забезпечення переселенців відбувалася на фоні загальносоюзної проблеми житлового будівництва. В післявоєнні роки, незважаючи на серйозну житлову кризу, яка виявлялася у гострій нестачі житла, низькому рівні розвитку комунальних служб, дефіциті будівельних матеріалів і товарів, необхідних для облаштування помешкання, питання соціального забезпечення населення не входили до переліку першочергових. Влада обрала найпростіший спосіб розв’язання житлового питання — ремонтування старих будинків, будівництво гуртожитків, бараків та дешевого нового житла. На жаль, зведення нового житла здійснювалося повільними темпами та з серйозними дефектами.

Отже, переселенці опинялись у вкрай важких побутових умовах. Із необхідністю пристосування до нових ментальних та кліматичних умов життя, перед ними поставала проблема співіснування з місцевими мешканцями. Адже переважна більшість новоселів на певний час розміщувалися на квартирах у місцевих колгоспників. Останні, як правило, не раділи подібному сусідству та, не соромлячись переселенців, висловлювали своє незадоволення. Невиконання планів будівництва призводило до того, що переселенці вимушені були розміщуватися по дві-три родини в одному будинку. Затягувалось будівництво й надвірних будівель та господарських приміщень. Часто худобу тримали у цих же житлових кімнатах. Скупченість людей, відсутність водопостачання та палива, антисанітарія — це страшні будні значної частини переселенців. Більше того, нерідкими були випадки розміщення переселенців у землянках та напівземлянках. Станом на 1949 р. в УРСР в землянках проживали 48,7 тис. сімей колгоспників, а на підселені - 51 тис. [24, 119].

Водночас надані переселенцям будинки залишали бажати кращого. Будівельні бригади часто лише мурували стіни, а весь інший комплекс робіт (зведення покрівлі, обмазка стін, встановлення вікон та дверей тощо) родини переселенців робили самостійно [10, 26]. Фіксується багато випадків неякісного будівництва. Так, у багатьох будинках Каховського та Ново-Маячковського районів Херсонської області, зданих переселенцям, мали місце обвали стель, стін, була неякісно виконана кладка каміння. Страждав і зовнішній вигляд будинків — в одних і тих самих домах встановлювалися вікна різних розмірів. В окремих будинках Жовтневого району Кримської області стіни зводилися без підбору каміння, деякі ряди кам’яної кладки не мали зв’язку, глиняний розчин перемішувався із землею, порушувалася глибина закладення фундаменту. Наслідком неякісного та дешевого будівництва ставали руйнування будівель. Так, у колгоспі ім. Шевченка Веселовського району Запорізької області під впливом атмосферних опадів розвалилися дві хати [13, 150]. В Троїцькому районі Одеської області зведені будівлі за зовнішнім виглядом не відповідали ніякому проекту і мали вигляд хібар (маленький розмір, тісні кухні, у кімнатах — по два вікна, стіни у переважній більшості - криві, не оштукатурені, вікна — без кватирок, рами не засклені, печі диміли тощо) [16, 8].

З метою здешевлення будівництва радянська влада закликала переселенців перевозити з собою на нові місця зруби хат, будівельні матеріали, ліс, черепицю тощо. Для цього надавалися пільги, однак процес супроводжувався значними недоліками, як-то: крадіжки майна переселенців на шляхах прямування, плутанина з накладними, затягування часу вивантаження вантажів на станціях місць вселення через відсутність робочих рук тощо. Належної охорони переселенського майна та контролю за його подальшою долею зазвичай не встановлювали. Яскравим прикладом неорганізованості під час перевезення майна переселенців є випадок на станції Ерастовка Сталінської області, куди прибув ешелон з 10 вагонами будівельних матеріалів переселенців. Через те, що будматеріал не був промаркований та вантажився скопом, було важко встановити, де і чий ліс. Тому кожна переселенська родина отримала матеріали в кількості кубометрів, вказаних в ешелонних списках [15, 14]. Однак у цьому випадку якість будівельних матеріалів могла різнитися із тією, яка була у майна переселенців, що викликало справедливе незадоволення.

З метою пришвидшення темпів будівництва влада застосовувала традиційні для радянської дійсності додаткові заходи. Мова про соціалістичні змагання, шефство окремих підприємств та організацій над колгоспами й радгоспами, збір коштів через організацію недільників тощо. Проте традиційними залишались й недоліки у справі організації будівництва. Нерідко головною причиною невиконання плану зведення домівок для переселенців було використання будівельних матеріалів не за призначенням, залучення будівельних бригад до робіт, не пов’язаних з будівництвом для переселенців, відсутність контролю за витрачанням коштів та кредитів, виділених під будівництво. Для прикладу, в колгоспі ім. Хрущова Волноваського району Сталінської області 212 м³ лісу, виділеного на переселенські заходи, було використано на потреби колгоспу, не пов’язані з переселенням. Колгоспом ім. Кагановича Жовтневого району Миколаївської області неправомірно було використано 51 509 крб. переселенського кредиту [16, 18]. На жаль, таких прикладів безліч у кожній області вселення.

До труднощів будівництва додавалася проблема використання житлового фонду переселенців не за призначенням. Так, у радгоспі «Червоний Сиваш» Херсонської області 20 переселенських будинків були зайняті головою колгоспу, бухгалтером, механіком, ветфельдшером та ін. [21, 80]. У колгоспі ім. Будьонного Кіровоградської області переселенку Марію Коваль з чотирма дітьми поселили в землянку, а три переселенські будинки були зайняті колгоспом під комору та ізолятор для хворої худоби [17, 116].

У 1957 р. вийшла постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР «Про розвиток житлового будівництва в СРСР», у якій констатувався факт невідповідності, житлового будівництва в сільській місцевості тогочасним потребам. Дійсно, у післявоєнні роки в сільському господарстві отримали розповсюдження одноповерхові однокімнатні житлові домівки, не розраховані на якийсь благоустрій. Їх будували за типовими проектами Б-17, № 107, У-а та 2Д-34.

Розглянемо, для прикладу, типовий проект У-а, який отримує перевагу у Кримській області. Будівля мала одну або, в кращому випадку, дві житлові кімнати, кухню-їдальню та передпокій. Загальна житлова площа кімнати становила 13,8 м²., спальні - 11,4 м²., кухні-їдальні - 10,6 м²., передпокою — 3,79 м². Хата мала ганок та комору площею 2,12 м². Не передбачалося санітарно-технічне оснащення будинку та можливість його влаштування у майбутньому [21, 133].

Інші типові проекти мали приблизно таку ж площу і так само не були розраховані на влаштування санітарно-технічного обладнання. Окрім того, що таке будівництво абсолютно не враховувало кількісний склад родин, спостерігаються й відступи від типових проектів. Наприклад, зовнішня прибудова (сіни та комори), а також відкрита веранда, передбачені проектом Б-17, часто не будувалися з метою здешевлення робіт. Цими ж міркуваннями керувалися і під час скорочення кількості вікон в житлових кімнатах та на кухні, що негативно впливало на освітлення приміщення. Сільське населення висловлювало незадоволення такими домівками та, зважаючи на їх високу вартість, не бажало оформлювати під них кредити. Якщо будівництво за проектом Б-17 коштувало в середньому 7000 крб., а за проектом № 107 — 5000 крб. [3, 62−63], то вартість цього житла під час передачі селянам часто зростала до 9000, а інколи і 13 000 крб. [18, 36]. Це наслідок того, що вартість будівництва більшою частиною колгоспів визначалася не шляхом сумування конкретних витрат по кожному дому, а шляхом поділу загальної суми витрат на кількість збудованих об'єктів, в окремих випадках до витрат зараховували й тваринницьке будівництво. Факти завищеної вартості мали місце в колгоспах Херсонської, Сталінської, Миколаївської, Одеської та ін. областей. Навіть після ревізій та переоцінок частина переселенців відмовлялися приймати будинки їхню низьку якість. Вони вважали за краще поселитись у радгоспній квартирі і сплачувати квартплату, ніж прийняти окремий будинок і сплачувати заборгованість по позиці Держбанку.

Головне Управління організованого набору робітників та переселення при РМ УРСР виступало з пропозиціями до проектних установ розробити декілька різноманітних типових проектів будинків для переселенців, розрахованих на забезпечення кожної родини двома кімнатами з кухнею вартістю до двох тис. крб. за один будинок. До їх появи будівництво для переселенців продовжували здійснювати за типовим проектом 2Д-34 [21, 74]. У жовтні 1962 р. з’являється проект постанови Головного Управління організованого набору робітників та переселення при РМ УРСР «Про будівництво багатоквартирних (багатоповерхових) будинків для переселенців у радгоспах південних областей України» [5, 166]. Пропонувалось з 1964 р. припинити зведення індивідуальних будинків для переселенців за рахунок кредитів Держбанку. Натомість розпочати підготовку житла для прийому переселенців шляхом спорудження багатоквартирних (багатоповерхових) будинків за рахунок капіталовкладень.

Однак, незважаючи на увагу держави до питання забезпечення переселенців житлом, у 60-х рр. ХХ ст. на селі залишалося чимало нерозв’язаних проблем та труднощів. Мова йде про погане водопостачання, відсутність у багатьох сільських поселеннях криниць, гарячого водопостачання, 98% хат не мали каналізації, були проблеми із забезпеченням селянських осель теплом в осінньо-зимовий період [7, 30].

Не кращими були умови життя робітників у містах. Більшість підприємств, шахт та будівництв не могли забезпечити переселенців хоча б стерпними житловими умовами. У переважній більшості на них чекало ліжко-місце в гуртожитку з обмеженою кількістю побутового інвентарю. У кращому випадку прибулих розміщували на сімейних квартирах. Оскільки основними поглиначами робочої сили були окремі міністерства та відомства УРСР, як-то вугільної промисловості, хімічної, чорної металургії, будівництва паливних підприємств тощо, то кожне з них мало свій план житлового будівництва. Проте вони із року в рік не виконувалися. Так, за 1954 р. план житлового будівництва Міністерством вугільної промисловості УРСР було виконано лише на 61,3%, за 1955 р. — на 55%. За неповними даними Міністерства, в 1955 р. до трестів надійшло більше 52 тис. заяв від робітників шахт та будівництв з проханням надати їм житло [19, 5]. Через неспроможність матеріально-побутово влаштувати робітників, фіксують випадки відмови керівників окремих трестів, шахт, будівництв від запланованого організованим набором контингенту. З цих же причин нерідко була тяганина під час оформлення робітників на роботу, незаконне розірвання трудових договорів. Так, більше 300 робітників, які прибули по оргнабору з Дрогобицької, Одеської, Харківської та Черкаської областей для роботи в тресті «Ворошиловграджитбуд», через відсутність житла були перенаправлені в трести «Краснолучшахтобуд» та «Ворошиловградшахтобуд» [20, 2]. Робітники справедливо скаржились, що їхня розподілення та забезпечення роботою відбувається із порушенням трудових договорів. Більше того, якщо за трудовим договором підприємство або будівництво мали надати робітникові житло та роботу впродовж доби з моменту прибуття, то інколи цей процес тривав 5 — 6 днів і більше. Робітники ночували на вокзалах, в коридорах контор, санпропускниках [20, 2].

Наступним випробуванням для робітників по оргнаборах ставали запропоновані житлові умови. Якщо говорити про стан зведеного та відремонтованого житла, то у багатьох випадках спостерігається зарахування недобудованих будівель як завершених, здача в експлуатацію неякісно збудованого житла або без окремих елементів благоустрою. Регулярні перевірки Міністерства Держконтролю УРСР виявляли в робітничих гуртожитках порушення санітарно-технічних норм. Більшість з них була в аварійному стані. Антисанітарні умови пов’язувалися з відсутністю регулярного водопостачання та електроосвітлення. Використання каганців сприяло закопченню стін. Взимку гуртожитки недостатньо опалювалися. Зрозуміло, що за такі умови робітники відмовлялись вносити платню, яка різнилася залежно від заробітку та становила від 16 до 46 крб. на місяць [20, 36]. Волога, бруд та холод на додачу до важких умов праці сприяли дезертирству та прогулам. За даними Міністерства вугільної промисловості УРСР, 26 тисяч робітників самовільно залишили виробництво в 1955 р., а 15 тисяч були звільнені за прогули [19, 7].

Однак навіть таких необлаштованих гуртожитків не вистачало, щоб забезпечити робітників хоча б окремим ліжко-місцем. У кімнатах робітничого гуртожитку ОСМЧ-4 м. Краматорськ замість 8 — 9 осіб розміщувалися 20 — 30 [9, 12]. На шахті № 12/12 біс тресту «Краснолучвугілля» в гуртожитках на кожного робітника припадало всього 1,25 кв. м. жилої площі [9, 13]. Зважаючи на складнощі з жилою площею, трести порушували постанову РМ УРСР, де встановлювалося, що підприємства повинні приймати 20% сімейних робітників по оргнабору, та категорично відмовлялися від цього.

У ще гірших умовах мешкали робітники в порядку підселення на приватних квартирах. Для прикладу, в селі Княгинівка жила родина робітника Черковського, яка складалась з п’яти осіб. Всі вони розмістились у маленькій кімнаті з земляною підлогою та розбитими вікнами, стіни від вологи були вкриті пліснявою. Взимку та влітку в кімнаті збиралися ґрунтові води, які треба було щоденно вичерпували [19, 14]. Окремим робітникам доводилось тулитися в одній кімнаті з господарями [20, 6].

Украй важкими були умови і в шахтних селищах. З метою якомога скоріше відзвітувати про виконання планів будівництва житла, в експлуатацію здавалися недобудовані будинки. Так, у селищі Нова Дружівка комбінату «Ворошиловградвугілля» у 1951 р. були здані шість двоквартирних та два восьмиквартирні будинки без водопроводу та каналізації [14, 6].

Причини несвоєчасного введення в експлуатацію житла для робітників по оргнаборах були ті ж, що й у сільськогосподарському напрямку переселень — неповне забезпечення будівництв робочою силою, відволікання її на спорудження інших об'єктів, нестача будівельних матеріалів та використання їх не за призначенням тощо.

Висновки

Таким чином, у житлових умовах переселенців в УРСР в 1940 — 60-ті рр. існувало багато гострих проблем. До них можна віднести нестачу житлового фонду, неякісне та затяжне будівництво, відсутність водопостачання, порушення санітарно-технічних норм у гуртожитках та робітничих селищах. Розв’язання житлової проблеми здійснювалось вкрай повільно. Незважаючи на вжиті заходи, залучені матеріальні та людські ресурси, на кінець 1960;х рр. житлове будівництво ще не встигало за індустріалізацією та темпами сільськогосподарського розвитку.

Список використаних джерел і літератури

• 1. Волков А. И. Правовое регулирование сельскохозяйственного переселения в СССР / А. И. Волков, И. В. Павлов. — М.: Госюриздат, 1959. — 191 с.
• 2. Гуреев П. А. Льготы при оргнаборе и общественном призыве / П. А. Гуреев. — М.: Юрид. лит., 1968. — 135 с.
• 3. Державний архів Одеської області (далі - ДАОО). — Ф. Р-6271. — Оп. 1. — Спр. 3. — 140 арк.
• 4. ДАОО. — Ф. Р-6271. — Оп. 1. — Спр. 26. — 133 арк.
• 5. Жбанова К. Ю. Організовані переселення в південні області Української РСР у 1955 — 1967 рр. / К. Ю. Жбанова // Сіверянський літопис. — 2015. — № 2 (122). — С. 163−170.
• 6. Ковпак Л. В. Соціально-побутові умови життя населення України в другій половині ХХ ст. (1945 — 2000 рр.) / Л. В. Ковпак — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — 250 с.
• 7. Лисак В. Ф. Спосіб життя селян УРСР у контексті державної політики 1950 — 1960;х рр. // Наукові праці: Науково-методичний журнал. — Том 76. — Вип. 63. Історичні науки. — Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. — С. 28−32.
• 8. Постановление СМ СССР от 19.02.1953 г. «О льготах по переселению» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.consultant.ru
• 9. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 3952. — 23 арк.
• 10. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 30. — Спр. 2170. — 47 арк.
• 11. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 30. — Спр. 2534. — 211 арк.
• 12. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 30. — Спр. 2962. — 157 арк.
• 13. ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 9. — Спр. 5081. — 194 арк.
• 14. ЦДАВО України. — Ф. Р-2605. — Оп. 8. — Спр. 612. — 113 арк.
• 15. ЦДАВО України. — Ф. Р-4626. — Оп. 1. — Спр. 85. — 121 арк.
• 16. ЦДАВО України. — Ф. Р-4626. — Оп. 1. — Спр. 107. — 28 арк.
• 17. ЦДАВО України. — Ф. Р-4626. — Оп. 1. — Спр. 160. — 199 арк.
• 18. ЦДАВО України. — Ф. Р-4626. — Оп. 1. — Спр. 244. — 58 арк.
• 19. ЦДАВО України. — Ф. Р-4626. — Оп. 3. — Спр. 25. — 146 арк.
• 20. ЦДАВО України. — Ф. Р-4626. — Оп. 3. — Спр. 47. — 53 арк.
• 21. ЦДАВО України. — Ф. Р-4626. — Оп. 3. — Спр. 159. — 156 арк.
• 22. ЦДАВО України. — Ф. Р-4626. — Оп. 3. — Спр. 320. — 97 арк.
• 23. Янковська О. Реформи в УРСР у соціальній сфері (1950 — 1960;ті рр.): житлове забезпечення /О. Янковська, Д. Бачинський // Україна XX століття: культура, ідеологія, політика. — 2013. — Вип. 18. — С. 132−149. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Uxxs_2013₁₈_18
• 24. Янковська О. Житлова проблема в УРСР у повоєнні роки / О. Янковська // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. — К., 2008. — Вип. 14. — С. 117−126.