Проблема Тибету у контексті реалізації КНР стратегії регіонального лідерства

Проблема Тибету у контексті реалізації КНР стратегії регіонального лідерства

Прискорення процесу глобалізації, перехід більшості країн світу до постіндустріальної стадії розвитку, інформаційного суспільства зумовлює прискорення урбанізації, корінний перегляд устрою і способу життя, інтенсифікації міграційних процесів, змішуванню і зіткненню національних культур, релігій і етносів, перерозподіл внутрішніх ринків сировини і робочої сили, перетворенню засобів масової інформації в самостійно функціонуючу сферу життєдіяльності суспільства.

Одночасно виникають суттєві проблеми зростання незбалансованості економічного розвитку, соціальних диспропорцій, що викликає націоналістичні і фундаменталістські рухи, ріст злочинності, екологічну кризу, що в свою чергу підриває стабільність соціуму. Все це породжує внутрішню соціальну напруженість, численні конфліктні ситуації, девіації на різних рівнях соціальної реальності. Особливо гостро зазначені проблеми стоять на «порядку денному» країн, які переживають динамічне зростання і перехід з розряду нерозвинених чи середньорозвинених країн до групи розвинених країн. Зважаючи ж на «питому вагу» КНР в системі міждержавних взаємодій та прагнення Пекіна відігравати системоутворюючу роль в регіональних процесах проблеми національної ідентичності мають для Китаю вирішальну роль як контексті загрози державній ідеології і громадському порядку, так і єдності держави.

Ці фактори актуалізують необхідність дослідження внутрішньодержавних конфліктогенних чинників пов’язаних з проблемою національної ідентичності, зокрема проблеми Тибету.

Ця проблематика зумовила визначення основних завдань даної розвідки: 1) проаналізувати корені та витоки тибетської проблеми; 2) визначити вплив проблеми національно ідентичності на характер еволюції взаємодії між центром та регіонами у КНР; 3) встановити вплив проблеми Тибету щодо механізму міждержавних взаємовідносин у АТР й регіональної системи безпеки.

Проблема національної ідентичності та її вплив зовнішню політику країн АТР є складовою комплексних досліджень вітчизняних науковців С. Шергіна, О. Коваля, П. Ленського, Л. Лещенка, С. Проня, Р. Травіна тощо. Особливе значення Азійсько-Тихоокеанського регіону для США та РФ стимулює постійний інтерес дослідників цих країн до проблеми дестабілізуючих факторів міжнародних відносин у АТР пов’язаних з внутрішньополітичними процесами у КНР. Цій проблематиці присвячені дослідження російських фахівців С. Кузьміна, М. Морозова, А. Демьянова; американських політологів М. Паренті, З. Бжезинського, Г. Кіссінджера та ін.

Аналізуючи витоки тибетської проблеми російський політолог М. В. Морозов приходить до висновку: «Фактично, саме прихід КПК до влади в Китаї можна вважати точкою неповернення в тибетсько-китайському конфлікті; якщо в уряду Далай-лами і була потенційна можливість досягти компромісу з Гомінданом і зберегти хоча б релігійну і культурну гегемонію (передавши адміністративне, економічне та зовнішньополітичне управління центральному уряду в Нанкіні), то ні про який дійсний компроміс з ідеологізованою військово-політичної машиною китайського комунізму й мови бути не могло — рано чи пізно офіційна ідеологія неминуче поглинула б традиційні інститути влади, а разом з ними — і самобутню тибетську культуру й національну ідентичність» [1]. На думку ж вітчизняного науковця Р. Травіна проблема Тибету є багатовимірною, з одного боку вона полягає в проблемі збереження унікальної культури тибетського народу, а з іншого — є інструментом зовнішнього тиску на КНР і вагомим фактором міжнародної політики [2].

Отже, Тибетська проблема є проблемною зоною, саме існування якої є загрозою цілісності китайської держави, а відповідно і дестабілізуючою детермінантою системи безпеки Азійсько-Тихоокеанського регіону.

Основні параметри зіткнення інтересів позицій центрального керівництва і релігійно-конфесійної групи інтересів в Тибеті аналогічні з Синьцзянською конфліктною зоною. Політичним ідеалом тибетської і уйгурської опозиції є ідея суверенітету, що розбудовується на основі сепаратизму і націоналізму. Ці проблемні питання внутрішньополітичного життя КНР одночасно мають суттєвий детермінуючий вплив на статусне позиціонування китайської держави на міжнародній арені, оскільки фактично є перешкодою її звеличення як наддержави в умовах регіоналізації і глобалізації.

Разом з тим, з одного боку, проблема загострення відносин між суб'єктами цих конфліктів як в Тибеті, так і в інших регіонах Китаю, вірогідно може бути використана для гальмування динамічного розвитку країни її основними партнерами-конкурентами на світовій арені - США, Японією, Індією тощо; а з іншого, дестабілізація ситуації в районах проживання нацменшин, в тому числі і Тибетському автономному районі (ТАР), носитиме обмежений характер, оскільки розпад КНР загрожуватиме наслідками, які в декілька разів перевищать політичні дивіденди від тимчасового призупинення її переходу до рангу домінантної держави.

Більшість суб'єктів міжнародних відносин визнають Тибет невід'ємною частиною Китаю, а питання національної політики в автономних районах — внутрішньою справою КНР. Аналіз історичних витоків та еволюції проблеми Тибету на думку українських дослідників О. Коваля та П. Ленського засвідчує: «На відміну від інших подібних гострих осередків міжнародної напруги (Косово, Абхазія, Придністров'я та ін.), що торкаються проблеми сепаратизму і мають серйозні загрози національній безпеці окремих багатонаціональних країн, тибетське питання є найскладнішим. Тибет є не тільки місцем компактного проживання „національної меншини“ з певними особливостями патріархального устрою та релігійного віросповідання. Інтерес до Тибету з боку світової спільноти викликаний, насамперед, тим, що він має глибокі, лише йому властиві культурні, історичні та цивілізаційні цінності, що може свідчити про унікальний та самодостатній характер цієї території та її населення» [3].

Специфіка проблеми Тибету зумовлена і тим, що сучасний Китай, який володіє істотним демографічним, економічним і військовим потенціалом, не дозволить нікому використати напружену ситуацію в районах проживання нацменшин. Тому, явна підтримка сепаратистських рухів в СУАР і ТАР, агресія проти КНР під прикриттям гуманітарних приводів призведе до конфронтації на рівні світової війни, різкому зменшенню, якщо не розриву економічних зв’язків між суб'єктами глобалізованого ринку і суттєвих фінансових і політичних втратам. Саме ця причина зумовлює досить обережне розігрування США «тибетської карти», що засвідчує аналіз зовнішньополітичних американських стратегій щодо ТАР. Протягом 1960;х рр. ЦРУ приховано надавало фінансову підтримку тибетським сепаратистам (обсяг «допомоги» щорічно становив близько 17 млн. доларів, з яких 180 тис. — особисто Далай-ламі XIV) [4, с. 3]. В 70-і рр. ХХ ст. курс на зближення з КНР започаткований адміністрацією Р. Ніксона, призвів до тимчасового призупинення таємних операцій американських спецслужб в Тибеті. В подальшому і до сьогодні підтримка США сепаратистських рухів в ТАР має характер інформаційно-психологічних операцій, що знаходить втілення у різнобічній підтримці діяльності Далай-лами XIV і постійному акцентуванні уваги світової громадськості на питанні дотримання прав людини в Тибеті. Так, 17 жовтня 2007 р. президент США Дж. Буш-мол. зустрівся з Далай-ламою XIV, ця зустріч стала першою публічною зустріччю американського президента з духовним лідером Тибету (до цього часу зустрічі президентів США носили приватний характер). Окрім того, Далай-лама XIV був нагороджений Золотою медаллю Конгресу США, яка є найвищою цивільною американською нагородою. Під час церемонії нагородження, яка відбувалася у Капітолії, президент США Дж. Буш-мол. закликав владу Китаю припинити «релігійні гоніння» і почати переговори з Далай-ламою. «Тоді керівники Китаю переконаються, що ця чудова людина — людина миру і згоди. Американці не можуть закривати очі або відвертатися, спостерігаючи страждання людей, яких переслідують за віру», — підкреслив президент [5].

Ці події викликали нове загострення американсько-китайських відносин. Офіційний представник МЗС КНР охарактеризував нагороду як «грубе втручання» у внутрішні справи Китаю. «Слова і справи Далайлами в минулі десятиліття демонструють, що він є політичним біженцем, що займається сепаратистського діяльністю під прикриттям релігії» [6]. Наступник президента США Дж. Буша-мол. президент Б. Обама також провів зустріч з Далай-ламою XIV, але на менш офіційній основі. Зустріч відбулася 18 лютого 2010 р. в так званій Map room (Кімнаті карт), а не в Овальному кабінеті, де проходять зустрічі з главами держав. Окрім того, офіційний Пекін був завчасно повідомлений держдепартаментом США про те, що Далай-ламу XIV приймають як «міжнародно шанованого релігійного лідера і захисника інтересів Тибету» [7]. Така обережність американської адміністрації пояснюється по-перше, прагненням стабілізувати відносини і налагодити політичний діалог з Китаєм, який був ускладнений діями попередньої адміністрації Дж. Буша-мол.; по-друге, США зацікавленні в розвитку співробітництва з КНР в сфері нерозповсюдження зброї масового знищення, особливо в контексті реалізації ядерної програми Північної Кореї; по-третє, намаганням уникати загострення відносин з Пекіном з питань, які для КНР мають політико-моральне значення.

Незважаючи на поміркованість адміністрації Б. Обами щодо позиціонування візиту Далай-лами XIV, офіційний представник МЗС КНР Цзян Юй 5 січня 2010 р. зазначила: «Китайська сторона завжди категорично виступає проти відвідування Далай-ламою інших країн і контактів з ним політичних діячів інших країн в будь-якій формі і під будь-яким приводом» [8]. Разом з тим, необхідно відзначити, що по мірі поглиблення долученості Китаю до взаємовідносин глобалізаційного виміру спроби протистояти реалізації його інтересів з боку інших центросилових акторів глобального та регіонального рівня лише наростатимуть.

Усвідомлюючи небезпеку ескалації конфлікту ідентичності в ТАР, китайський уряд застосовує різноманітні заходи щодо політичного менеджменту і урегулювання. В період 1960;1990;х рр. наголос робився на силових методах, що знаходило відображення в посиленій мілітаризації району. Але, динаміка еволюції тибетської проблеми виявила безперспективність такого шляху, що призвело до перегляду позиції керівництва КНР. Наразі центральна влада Китаю основним засобом розв’язання конфліктного «вузла» оголосила економічний розвиток району [9]. Основними засобами зняття напруженості в ТАР стали: істотні інвестиції в економіку району і створення нових робочих місць з метою забезпечення зайнятості населення.

Домінуючим в стратегії Пекіна щодо «утихомирення» Тибету і попередження розповсюдження сепаратистських рухів є політичний аспект, зміст якого полягає в прагненні реалізувати масову індоктринацію, ідеологізацію і акультурацію тибетського етносу, поступово секуляризувати жителів Тибету і мінімізувати авторитет релігійної опозиції результатами економічних реформ. Важливим аспектом цього стратегічного напрямку діяльності є масове переселення до Тибету китайців, уйгурів, казахів, киргизів і таджиків. За даними російської дослідниці О. Масюк на таємній нараді керівників КНР 12 травня 1993 р. було прийнято рішення під кодовою назвою «512», зміст якого полягає в інтенсифікації переселення до ТАР китайців. За даними міжнародних правозахисних організацій, на сьогодні 60% мешканців Тибету — переселенці, причому 90% державних службовців — китайці за національністю [10]. Проте, на відміну від СУАР, де акції громадянської непокори мають більш гострий характер, в ТАР більшою мірою поширені квієтизм і обмежений політичний індиферентизм, що пов’язано з особливостями релігій цих районів — ісламу і буддизму в формі ламаїзму.

Фактично, реалізація відповідних програм вже призвела до часткової втрати національної ідентичності, маргиналізації населення і «китаєзації» Тибету. При цьому необхідно враховувати, що головна складова унікальної культури Тибету була фактично повністю зруйнована у перші роки існування КНР внаслідок руйнації монастирської системи. Культурна революція, яка розпочалася в Тибеті на сім років раніше ніж на основній території КНР (1966;1976 рр.), після широкомасштабного збройного повстання, яке завершилося еміграцією Далай-лами у1959 р., продовжила цей процес фізичним руйнуванням унікальних культових споруд Тибету, боротьбою з релігійними проявами й заходами щодо придушення національної ідентичності самих тибетців. І хоча, починаючи з 1979 р. китайська влада надали Тибету деяку релігійну свободу і багато монастирів були частково відновлені, але при цьому всі форми дозволеної культурної активності були сильно обмежені і повністю позбавлені всякого національного аспекту. У процесі модернізації міст, розпочатої урядом КНР в 1979 р., було зруйновано більшість збережених традиційних тибетських міських будівель.

Важливою фактором впливу центральної влади КНР на населення Тибету є політика в сфері освіти. На сьогодні рівень грамотності в ТАР становить 25% [11]. Аналізуючи вплив державницької політики КНР на Тибет відомий американських політолог М. Паренті стверджує: «Тибетська історія, культура та релігія мало викладаються в школах. Навчальні матеріали, перекладені тибетською мовою, стосуються в основному китайської історії та культури» [12]. Разом з тим, за твердженням політолога США продовжують надавати суттєву фінансову підтримку тибетській опозиції: «У ХХІ ст. США фінансують підпілля Тибету вже не через ЦРУ, а за допомогою більш поважної організації - National Endowment for Democracy. Конгрес щорічно виділяє 2 млн. доларів тибетцям в Індії, а також додаткові мільйони на „демократичну діяльність“ всередині тибетської еміграції» [12].

Однак головною нерозв’язаною проблемою конфлікту ідентичності між центральною владою і сепаратистськими рухами в Тибетській конфліктній зоні залишається явний насильницький, загарбницький характер приєднання Тибету. До соціальних суперечностей, мовних і культурних проблем додається історична пам’ять, яка поглиблює конфлікт. З 1644 по 1911 рр. Тибет був залежною державою в складі Китайської імперії династії Цинь. У 1911 р. в результаті Сіньхайської революції династія Цинь була повалена, її замінила республіка, а Тибет проголосив власну незалежність. На чолі держави стояв Далай-лам, який поєднував функції світського і духовного лідера. Центральний Тибет — частина Тибету з центром в м. Лхаса — з 1913 по 1950 р. мав всі ознаки державності згідно норм міжнародного права. На момент введення військ КНР до Тибету у 1950 р. на цій території діяв власний уряд.

Керівництво Тибету під жорстким тиском з боку Китаю було змушено підписати 23 травня 1951 р. «Угоду Центрального народного уряду КНР і місцевого уряду Тибету про заходи з мирного визволення Тибету», відмовившись фактично від своєї незалежності. Пунктами цієї угоди було передбачено збереження діючої на той час політичної системи Тибету, статусу і положення Далай-лами, свободи релігії і діючої монастирської системи, а також утримання від насильницьких реформ [13]. Всі перераховані положення угоди, яка увійшла в історію під назвою «Угода з 17 пунктів» не були реалізовані центральною владою Китаю, у зв’язку з чим уряд Тибету розірвав цю угоду в 1959 р.

Суперечності, які виникли між місцевою правлячою релігійною елітою на чолі з Далай-ламою XIV і центральною владою КНР спричинили масштабне антикитайське повстання 1959 р. в столиці Тибету Лхасі. Керівництво Китаю ввело на територію ТАР війська і силою придушило повстання. При цьому, за деякими даними, загинули від 10 до 15 тисяч чоловік. За іншими даними, між березнем і жовтнем 1959 р. в Лхасі та її околицях було знищено 87 тисяч тибетців [14]. Духовний лідер тибетців Далай-лама XIV був змушений просити притулку в Індії, де ним була започаткована діяльність уряду Тибету у вигнанні. З 1960 р. резиденція Далай-лами і ряд Тибету у вигнанні розташовуються у Верхній Дхарамсалі (Індія). Юридично тибетський уряд у вигнанні не визнається жодною державою світу, але його репутація в очах світової громадськості досить висока. Неофіційні представництва тибетського уряду у вигнанні розташовані у Нью-Делі (1960 р.), Катманду (1960 р.), Женеві (1964 р.), Нью-Йорку (1964 р.), Токіо (1975 р.), Лондоні (1981 р.), Брюсселі (1992 р.), Канберрі (1992 р.), Москві (1993 р.), Тайбеї (1997 р.), Преторії (1997 р.).

Наразі перешкодою тибетському сепаратизму значною мірою є розділ території історичного Тибету, згідно якого більша частина тибетців знаходиться поза межами ТАР, в інших чотирьох провінціях Китаю — Цинхай, Сичуань, Гансу і Юньнань. Таким чином, території історичного Тибету входять до складу Китаю. Площа ТАР становить менше половини всього історичного Тибету, а населення ТАР (2,7 млн. чол.) включає одну третину всього населення історичного Тибету [15]. Окрім того, істотна частина тибетців проживає за межами китайських територій: в Індії - 100 тис. чол., в Непалі - 20 тис. чол., в Бутані - 1,5 тис. чол., у Швейцарії - 2 тис. чол., у Європі - 400 чол., в Австралії та Новій Зеландії - 200 чол., у США — 8 тис. чол., у Канаді - 1,2 тис. чол., в Скандинавії - 100 чол. [15].

Починаючи з 1950 р., була започаткована державна політика КНР, зміст якої полягав в масовому переселенні до Тибету ханьців. На сьогодні вони займають домінуюче положення в сфері підприємництва, а також ключові посади в адміністрації, армії і міліції. На сьогодні в усіх автономних районах КНР нараховується до однієї третини китайців (в 1949 р. — від 6 до 10%). В Тибетському автономному районі цей показник становить від 12 до 14% (в 1949 р. — 0,1%). В столиці Тибету Лхасі китайців — 40% від загальної чисельності населення.

Необхідно відзначити, що Організація Об'єднаних Націй тричі випускала резолюції щодо Тибету (у 1959 р., 1961 і 1965 рр.), в яких вона закликала припинити дії, що призводять до порушення фундаментальних прав і свобод тибетського народу, включаючи право на самовизначення. Резолюція Генеральної асамблеї ООН 1723 від 20 грудня 1961 р. підтвердила право тибетського народу на самовизначення. В ній відзначалось, що ГА ООН закликає до припинення практики, яка «позбавляє тибетський народ його основних прав людини і свобод, включаючи право на самовизначення» [16, с. 81].

Переговорний процес між тибетським урядом у вигнанні і центральним урядом Китаю щодо стабілізації ситуації в ТАР починаючи з лютого 1979 р. (зустріч Ден Сяопіна в Пекіні зі старшим братом Далай-лами Гьяло Тхондупом) має перманентний характер. Хоча, практичних результатів і не досягнуто, проте сам діалог вже є позитивним явищем зважаючи на напруженість взаємовідносин двох сторін. Коментуючи характер контактів між офіційним Пекіном та урядом Тибету у вигнанні Далай-лама XIV підкреслив: «Тибетське питання — надзвичайно складне, а Китай надмірно підозрілий і дуже обережний. Потрібен час. Проте безпосередні контакти мають дуже і дуже велике значення» [17].

У вересні 1987 р. звернувшись до Комісії з прав людини Конгресу США, Далай-лама представив «Мирний план по Тибету з п’яти пунктів», вимагаючи «початку серйозних переговорів щодо майбутнього статусу Тибету». Основними пунктами плану були: 1. Перетворення всього Тибету в зону миру; 2. Відмова Китаю від політики переміщення населення, що загрожує самому існуванню тибетців як нації; 3. Повага до основних прав людини і демократичних свобод тибетського народу; 4. Відновлення та охорона природного навколишнього середовища і відмова Китаю від використання Тибету для виробництва ядерної зброї і в якості звалища ядерних відходів; 5. Проведення відкритих переговорів про майбутнє статусу Тибету і про зв’язки між тибетським і китайським народами [18]. Виступаючи в Європейському Парламенті у Страсбурзі у червні 1988 р., Далай-лама, розвиваючи «Мирний план із п’яти пунктів», запропонував провести переговори про «демократичне політичне самоврядування» всіх трьох провінцій Тибету. Це єдине політичне утворення, говорить Далай-лама, буде «пов'язано з Китайською Народною Республікою», а китайський уряд продовжить визначати зовнішню політику Тибету і керувати обмеженим контингентом військ, розміщених у Тибеті в оборонних цілях [18].

Постійний міжнародний трибунал, який зібрався в Страсбурзі у листопаді 1992 р., прийшов до висновку, що тибетці відповідають загальноприйнятим критеріям народу, що володіє правом на самовизначення і тому в них повинна бути можливість реалізувати це право. Трибунал ухвалив, що «присутність китайської адміністрації на тибетській території слід розглядати як іноземне панування над народом Тибету», що «з 1950 р. тибетський народ був позбавлений можливості здійснювати своє право на самовизначення» [19, с. 15,23].

Разом з тим, на сьогодні позиція Далай-лами XIV щодо подальшої долі ТАР полягає насамперед у гарантуванні центральною владою КНР прав і свобод тибетського народу. Представляючи власне бачення перспектив розвитку проблеми Тибету він підкреслив: «До тих пір, поки я несу відповідальність за стан справ у Тибеті, ми залишаємося прихильниками серединного підходу, не домагаємося повної незалежності Тибету і висловлюємо бажання залишатися в складі КНР. Я переконаний у тому, що у довгостроковій перспективі саме такий підхід забезпечить тибетському народу найбільший матеріальний прогрес» [20]. На думку лідера тибетців оптимальний варіант розвитку ситуації щодо Тибету визначається відсталістю ТАР в соціально-економічному розвитку. «Це величезна земля, багата природними ресурсами, але у нас немає технологій і знань для їх розробки. Якщо ми залишимося в межах Китаю, ми можемо отримати набагато більшу користі за умови, що Китай буде з повагою ставитися до нашої культури і навколишнього середовища і надасть нам певні гарантії» — зазначив Далай-лама XIV [17].

Чергове загострення ситуації в ТАР відбулося на початку березня 2007 р. 14 березня 2008 р. — у 49-ту річницю повстання — в тибетській столиці Лхасі відбулися антикитайські заворушення. Це сталося після маніфестацій буддистських монахів, які вийшли на вуличні демонстрації 10 березня — у річницю повстання 1959 р.

Антикитайські виступи і демонстрації були жорстоко придушені військами. Було вбито більше 200 тибетців, в тому числі буддистські монахи. Пекін визнав вбитими лише 19 чоловік, які були переважно китайцями [10].

Коментуючи події в столиці Тибету Лхасі керівник адміністрації ТАР Дзянпа Пуньцог відзначив: «Це організовані, умисні і інспіровані угрупуванням Далай-лами злочини, скоєні за взаємною змовою внутрішніми і закордонними сепаратистами, які прагнуть до «незалежності Тибету» [21].

Аналогічна точка зору була представлена і офіційним представником МЗС КНР Цинь Ганом: «Недавні насильницькі злочини з побиттям, руйнуваннями, грабунками і підпалами зустріли різке засудження і рішучий протест з боку різних кіл громадськості Тибету. Інцидент був навмисне спланований і інспірований клікою Далай-лами, їй не уникнути відповідальності за ці злочини» [22]. Зі свого боку, духовний лідер тибетців Далай-лама, звинуватив Пекін у «культурному геноциді» і закликав співвітчизників до витримки. «Якщо ситуація вийде з-під контролю, — заявив він — то єдиним виходом буде моя повна відставка». Проте, на наступний день представник Далай-лами Тензін Такла, уточнив, що мова йшла лише про відставку з посади глави уряду у вигнанні [23].

Отже, врегулювання конфлікту ідентичності в ТАР сприятиме динамічна реалізація центральною владою КНР заходів з економічного стимулювання розвитку району, поліпшенню умов життя нацменшин, радикального підвищення їх життєвого рівня та освіченості. Для центросилових держав регіону, особливо для РФ інтернаціоналізація конфлікту в Тибеті, так як і в Синьцзяні матиме негативні наслідки. Росії не є вигідним наявність кризової зони поблизу державного кордону. Окрім того, дестабілізація внутрішньополітичної ситуації в КНР може спричинити незворотні зміни на політичному макрорівні, а саме унеможливить розбудову багатополярної системи світоустрою, розбудову якої активно обстоюють РФ та КНР.

Таким чином, посиленню політичного впливу Китаю в АТР і в світі перешкоджають внутрішні конфлікти: між центральною владою і релігійними рухами, між ханьцями і нацменшинами в СУАР і ТАР. Конфлікти ідентичності є загрозою стабільності КНР і можуть за зовнішнього сприяння перетворитись в інтернаціоналізовані локально-регіональні конфлікти, які суперечитимуть інтересам безпеки всіх центрів сили Азійсько-Тихоокеанського регіону.

В близькій і середньостроковій перспективі фактор національних і релігійних розбіжностей є дієвим для США важелем впливу на динаміку нарощування КНР комплексної державної могутності, як держави-конкурента на регіональному та глобальному рівнях.

Враховуючи внутрішньополітичні і зовнішньополітичні тенденції розвитку КНР можна спрогнозувати, що стабільність Китаю як єдиної багатонаціональної унітарної держави залежатиме, по-перше, від ступеня централізації управління і політики центрального керівництва, в тому числі і в сфері регламентації міжетнічних відносин: по-друге, від ролі і місця консолідуючого етносу (ханьців) в системі національної автономії і концепції національно-державного будівництва і позиціонування цих питань в державній ідеології; по-третє, від ментальності і політичної культури, ступеня соціально-економічного розвитку самого консолідуючого етносу, його етнопсихологічних характеристик; по-п'яте, від ступеня випередження політичних перетворень економічними реформами, метою яких є формування незалежного середнього класу і на цій основі - громадянського суспільства, як визначальної умови розв’язання соціальних проблем на демократичних засадах.