Особливості політичних відносин українського Гетьманату з Кримським Ханством

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН УКРАЇНСЬКОГО ГЕТЬМАНАТУ З КРИМСЬКИМ ХАНСТВОМ

Чухліб Тарас (м. Київ) Доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України Початки українсько-кримських політичних союзів ранньомодерного часу слід шукати ще у першій половині ХVІ ст., коли у 1517 р. від імені Литовсько-Руської держави (Великого князівства Литовського) черкаський і канівський староста Остафій Дашкович забезпечував проведення переговорів з Кримським ханством у Черкасах. У 1522 р. Остафій Дашкович разом з київським шляхтичем Іваном Горностаєм відповідав за перевезення «упоминків» до Криму. Перебуваючи в Криму, він також паралельно збирав розвідувальну інформацію, яку надсилав королеві. Одночасно український урядовець виступав посередником у дипломатичному листуванні між ханом Мегмед-Гіреєм І і польським королем Сигізмундом І. Протягом деякого часу Дашкович навіть був дипломатичним заручником у Кіркорі (тогочасна столиця Кримського ханства) — татари готувалися до походу на Астрахань й не хотіли, щоб Литовсько-Руська держава заважала їм у цьому.

Претендент на кримський трон Іслам-Гірей у 1526 р. вислав до Дашковича свого посла з листом, в якому відзначалося, що він є союзником Великого князівства Литовського. Окрім того, він звертався до українського урядовця з проханням забезпечити проїзд його посла до польського короля.

Однак Дашкович відправив татарина до Бахчисарая, а сам відписав Сигізмундові І, що Кримське ханство готується до нападу на Литовсько-Руську державу. Восени 1528 р. претендент на ханський трон Іслам-Гірей підійшов до тогочасної української столиці Черкас та просив притулку в Остафія Дашковича. Тоді ж черкаський староста разом з королівським урядником Михайлом Григоровичем та підрозділами того ж Іслам-Гірея воював у Північному Причорномор'ї з османськими військами. Навесні 1532 р. черкаський староста зумів вмовити нового кримського хана Саадет-Гірея підписати мирну угоду з королем Сигізмундом І, а отже кримська орда була змушена відійти з Середнього Подніпров'я.

У 1534 та 1535 рр. О. Дашкович на чолі козацьких загонів спільно з кримськими ханами здійснював походи на Москву та Казань. Тоді козацько-татарські війська спустошували значну територію Великого князівства Московського — включно до самої Москви. Після смерті О. Дашковича, його наступник, черкаський і канівський староста Василь Тишкевич проводив переговори з Кримським ханством з метою його участі у війні Великого князівства Литовського з Московською державою. Дипломатичним успіхом В. Тишкевича стало підписання угоди між Литовсько-Руською державою і Кримом у 1540 р.

Більш ніж через півстоліття, у 1585 р., козацький провідник Ян Оришовський надіслав своїх посланців до кримського хана Іслам-Гірея. Тоді українські козаки пропонували ханові давати їм «жалування» в обмін на згоду здійснювати спільні військові походи. На більш якісний рівень козацько-татарські стосунки вийшли вже у ХУІІ ст. Поки значна частина козаків під прапорами різних європейських монархів брала участь у Тридцятилітній війні 1618−1648 рр., керівництво Війська Запорозького на чолі з гетьманом Михайлом Дорошенком укладає договір з Кримським ханством. Згідно з твердженнями дослідників цього питання, цей акт оцінювався саме як союзницький і фактично міждержавний договір, який у правовому відношенні був вищим за попередні домовленості козацтва з іноземними володарями про військову службу. У грудні 1624 р. кримський калга (перша особа після хана) Шагін-Гірей підписує наступний документ, що скріплює дану їм присягу українському гетьману і всьому козацькому товариству в дотриманні союзницьких зобов’язань: «Я, Шагін-Гірей, кримський цар, даємо цей наш присяжний лист запорозьким козакам, насамперед пану гетьману, осавулам, отаманам і всьому Війську. Засвідчуємо цим нашим листом і присягами, що від мене і всіх наших людей не діятиметься жодної кривди і шкоди… І від них (козаків) вимагаємо того, аби так робилося… і на те даємо наш широкий присяжний лист Богу і Пророку». Натомість Військо Запорозьке в особах гетьмана й старшини також склало відповідний лист і затвердило його власною присягою.

У розвиток українсько-кримських домовленостей весною 1628 р. на прохання татарської сторони гетьман Михайло Дорошенко надав військову допомогу обложеному в Бахчисараї ногайськими ордами Шагін-Гірею. Очевидець тих подій писав, що тоді в Криму загинуло близько тисячі українців, а облогу столиці ханства ногайським мурзою Кантемиром було знято. На знак подяки, свідчив документ, «українські козаки були з великою гостинністю прийняті Шагін-Гіреєм і ханом. Їм було дозволено поставити свій прапор із зображенням хреста на стіні ханського палацу…».

Укладення козацько-татарського договору 1624 р. значно вплинуло на плани гетьмана Богдана Хмельницького під час підготовки ним революційного виступу проти Речі Посполитої. У другій половині січня 1648 р., Хмельницький направив посольство на чолі з полковником Яцьком Клишею до Бахчисараю з проханням надіслати військову допомогу проти польських магнатів. Спочатку Іслам-Гірей ІІІ відмовився допомагати українцям з огляду на небажання конфліктувати з польським королем, але потім пообіцяв продовжити переговори у разі, якщо Хмельницький умовить донських козаків не нападати на Крим.

У середині лютого 1648 р. гетьман відрядив нове посольство до Бахчисараю, яке і домоглося укладення договору наприкінці (ймовірно, 23−25) того ж місяця. Великий українсько-татарський союз передбачав такі положення: встановлення дружніх відносин між Військом Запорозьким та Кримським ханством; надання взаємної військової допомоги; заборону татарам пустошити українські землі; оплату гетьманським урядом послуг татар грошима, продовольством, фуражем та частиною військової здобичі. У середині квітня 1648 р. Б. Хмельницький особисто виїхав до Бахчисараю, де «що треба було, розмовляв наодинці» з ханом Іслам-Гіреєм ІІІ. Через декілька тижнів після цих переговорів до козацького війська приєднався 20-тисячний татарський загін. Добре вишколена і загартована у багатьох боях татарська кіннота стала елітним підрозділом української армії. У поєднанні з козацькою піхотою це стало вирішальним у позбавленні війська Речі Посполитої стратегічно-тактичної переваги, яку вона мала перед цим на теренах Східної Європи.

Про важливість українсько-татарських політичних стосунків промовляє навіть те, що саме укладання мирної угоди між Річчю Посполитою і Кримом 15 грудня 1653 р. (яка розірвала союзницькі відносини між Б. Хмельницьким та Іслам-Гіреєм ІІІ) стало вирішальною причиною для підписання українською стороною Переяславсько-Московського договору 1654 р. Тим не менш, у наступні роки гетьманський уряд виявляє велику дипломатичну активність для відновлення миру з Кримським ханством (лютий-квітень, 1654 р. — посольство у Крим С. Савича; серпень, 1654 р. — посольство П. Тетері; жовтень, 1654 р. — переговори з татарським послом Тохтамишагою; січень, 1655 р. — переговори з новим ханом Мегмед-Гіреєм IV під Охматовим; березень, 1655 р. — козацьке посольство до Криму, серпень, 1655 р. — чергове українське посольство в Криму), у результаті чого між гетьманом Б. Хмельницьким і ханом Мегмед-Гіреєм IV 12 листопада 1655 р. було укладене важливе перемир’я під Озерною.

Таким чином, головне завдання — досягнення нейтралітету Кримського ханства у війні України проти Польщі - було виконане. Крім того, в той же час московський цар Олексій Михайлович уклав угоду з Кримським ханством про те, щоб «быти и Крымскому юрту в тишине и в покое и другу ево государеву другом, а недругу недругом и на его Царского Величества украинные городы и уезды, также и на Его Царского Величества подданных на Запорожских Черкасс войною самим не ходить и царевичей и детей своих и братью и племянников и князей и мурз и уланов и всяких воинских людей и черных и крымских и нагайских людей и азовских и никаких татар не посылать…». Проте, на жаль, Озернянське перемир’я проіснувало недовго, а кримський двір не дотримувався своїх міжнародних політичних зобов' язань. Розірвання, в силу різних причин, мирних зв’язків з Кримом у другій половині 1656 — першій половині 1657 рр. привело до значного погіршення міжнародного положення Українського гетьманату.

Від часу смерті Б. Хмельницького і до середини 60-х років XVII ст. уряди Стамбулу й Бахчисараю не мали єдиної точки зору відносно новопосталої на теренах Східної Європи козацької держави. Якщо Порта хотіла напряму підпорядкувати собі його правителів, то Крим намагався зробити так, щоб козацька Україна стала залежною від ханів. Особливо гостро це питання постало в останні роки правління Мегмед-Гірея XV, коли кримський хан став відкрито ігнорувати накази свого сюзерена турецького султана Мегмеда IV Авджи щодо участі у війні між Османською і Австрійською імперіями. Це він робив задля того, щоб мати змогу використовувати свої війська для можливості взяти безпосередню участь у подіях, які розгорталися в Україні.

Гетьман Іван Виговський, який прийшов до влади після смерті Б. Хмельницького у серпні 1657 р., був наступником останнього у його відносинах з Кримом. Вже у лютому 1658 р. він укладає військову угоду з представником Кримського ханства Карашбеєм, що дозволило йому з допомогою багатотисячної орди отримати переконливу перемогу над московською армією під Конотопом (28−29 червня 1659 р.). Хоча тут необхідно зазначити, що вперше у вітчизняній історії нового часу татарські війська були використані гетьманським урядом для придушення внутрішньої опозиції (боротьба X. Виговського з Я. Барабашем, X. Безпалим та М. Пушкарем). Цей факт мав негативний вплив на процеси консолідації української ранньомодерної еліти і в наступні десятиліття.

Сподіваючись нейтралізувати Крим у його допомозі Україні проти Росії, московський цар Олексій Михайлович відправляє до хана посольство І. Опухтіна і Ф. Байбакова. Воно мало запропонувати Мегмет-Гірею ІУ відмовитися від підтримки Яна ІІ Казимира та І. Виговського. Але хана не зацікавила ні ця пропозиція, ні обіцянка росіян значно збільшити «упоминки» юрту — на той час, як відзначають дослідники, серед верхівки Кримського ханства провідною стала думка щодо встановлення протекції над Українським гетьманатом. До речі, з українського боку стосунки між двома державами розумілися не інакше як «дружні», «братерські» та «приятельські». Відмовивши московським дипломатам, татарський візир Сефер Гази-ага, заявив, що цар мусить передати ханові українські міста, які знаходяться під владою гетьмана Виговського. Поза тим, у травні 1658 р. хан Мегмед-Гірей IV відписував у Москву, що «козаки є окремою державою… нікому себе не підпорядковують, мають бажання самі бути у власній державі (виділення наше. — Т. Ч.)».

Після втрати булави І. Виговський розпочинає активну політику щодо налагодження тісних стосунків з Кримським ханством. Очевидно, що завдяки військовій та політичній підтримці татар він знову хотів повернути собі гетьманство. Зокрема, весною-влітку 1660 р. екс-гетьман веде переписку з ханом Мегмед-Гіреєм IV, представниками кримського двору Батир-агою, Агмед-агою, Шабалат-агою, перекопським мурзою Карач-беєм, візирем великих орд Сефер Гази-агою, до нього прибув посланник нурадин-султана Магмет-Ага. Цікаво, що кримський хан особисто переймався розшуком дружини генерального писаря в уряді Ю. Хмельницького С. Голуховського, яку Виговський хотів обміняти на свою жінку, яка була захоплена прихильниками молодшого сина Б. Хмельницького. У липні 1660 р. Мегмед-Гірей IV писав до І. Виговського, що, на жаль, жінка Голуховського «у Кафі того літа» померла від хвороби, а то б він дозволив її викупити, адже «ми на прохання ваше для того самого, що нам багато у всякій справі слугували і багато з нами в дружбі перебували і зараз перебуваєте».

Протистояння українських і польських військ під Чудновим восени 1660 р. призвело до відмови більшої частини козацтва на чолі з легітимно обраним гетьманом Ю. Хмельницьким від принизливих Переяславських угод 1659 р. з царем Олексієм Михайловичем і черговий перехід під зверхність короля Яна ІІ Казимира. Показово, що велика кількість старшини та козацтва під час Чуднівської кампанії спочатку ратувала за те, щоб не визнавати владу короля Речі Посполитої, а укласти військово-політичний союз з Кримським ханством. Як засвідчував очевидець тих подій П. Гордон: «.Більшість. стояла за договір з татарами. Коли вони одержали верх, до султана нурадина було направлено уповноваженого з листом і обіцянкою великих сум грошей., з умовою або з'єднатися з ними, або, в крайньому випадку, відділитися від поляків і повернутися додому».

Новий гетьман Юрій Хмельницький був змушений враховувати присутність великого татарського війська на українських землях. Зокрема, у дипломатичній інструкції, яка була надана наприкінці 1660 р. у керівникові посольства до Варшави С. Опарі, серед інших було поставлено завдання просити у короля, щоб той не дозволяв кримському ханові пустошити Україну. З огляду на ненадання військової допомоги Короною Польською на початку 1661 р. Ю. Хмельницький укладає угоду з Кримським ханством: у листі до польського короля від 14 січня гетьман писав, що «стосовно хана Кримського Його Милості, повідомляємо, що ми уклали Вічний мир, якого ніхто не розірве, хоч би і хотів…». 17 вересня 1661 р. ця угода була підтверджена т.зв. Ставищанським мирним договором з Кримським ханством. У розвиток кримсько-українських домовленостей у травні 1661 р., кримський посол Махмет Маметша вимагав від московського царя виведення російських військових підрозділів з усіх українських міст. Військово-політичний договір, який було підписано Ю. Хмельницьким у таборі під Ставищами, передбачав спільні військові дії України та Криму проти Росії, а також позбавляв права татарську орду визискувати українське населення. Можливо, що також ця угода передбачала «возведення» гетьмана Ю. Хмельницького на трон господаря Волоського князівства.

Очевидно, що вже з того часу можна говорити про відверте бажання кримського двору зробити Український гетьманат своїм васалом. Але щоб досягнути цього, монаршій династії Гіреїв необхідно було витіснити з України не тільки війська російського, а й польського монархів. З останнім було важче, адже перед тим кримський хан уклав мирну угоду з Річчю Посполитою. Та і Османська імперія, виразником інтересів якої виступав Крим, поки що не давала згоди на початок військових дій проти короля. У травні 1662 р. у листі до гетьмана Ю. Хмельницького хан Мегмет-Гірей IV пропонував: «…Государя ратні люди чи польського короля почнуть наступати… цар (хан. — Т.Ч.) ратних людей до нього гетьмана, на допомогу надішле». кримський гетьман татарський політичний Необхідно зауважити, що майже всі походи Ю. Хмельницького на Лівобережну Україну з метою об'єднання українських земель проводилися за участю татарських орд. Одночасно, користаючись потребою гетьманського уряду у військовій підтримці Криму, Бахчисарай планує підкорити його свої владі. Досить промовистою була оцінка тогочасних українсько-татарських політичних відносин одним з провідних представників урядової старшини Українського гетьманату Г. Лісницьким (вересень, 1662 р.): «Татари умовляють усю Україну, щоб вона відторглась від Речі Посполитої і, віддавшись під покровительство хана, а разом і Порти, шукала там своєї безпеки й цілості. Такими й подібними умовляннями вони легко можуть принадити чернь, яка сама охоче схиляється до такого союзу, якого колись уже зазнали».

Очевидно, що великим був вплив кримсько-татарського чинника на обрання гетьманом України Павла Тетері після зречення молодшого Хмельницького. Про це промовляє не лише присутність представника Криму Батирша-мурзи на елекційній козацькій раді, але і його свідчення про те, що саме хан Мегмед-Гірей IV «учинив гетьманом» Тетерю. Однак на початку свого гетьманування «невдячний» гетьман почав вимагати усунення татарських підрозділів з Правобережної України, але цього так і не трапилося, зважаючи на позицію Речі Посполитої. 3 лютого 1663 р. П. Тетеря оскаржував дії татар в Україні до свого сюзерена у Варшаву: «…Вона (кримська орда. — Т. Ч.) здирає з бідних людей майно, завдає їм нестерпних мук, ув’язнюючи попри всяку справедливість, всупереч дружбі, освяченій присягою…».

Гетьман Тетеря, вслід за своїми попередниками, розумів відносини Українського гетьманату з ханством не інакше як «дружні», а отже рівноправні. Традиційно це скріплювалося взаємною присягою, що і було зроблено у таборі під Ставищами під час підписання договору 1661 р. Однак практика взаємовідносин між гетьманом і ханом засвідчувала процес поступового підпорядкування Гіреями своїх північних українських сусідів. «…Мені вже заборонено без волі хана надсилати листи до Вашої Королівської Милості», «…кримські мурзи бажають, щоб Україна, як і Волощина, зробилась данницею Криму», — описував П. Тетеря тогочасні політичні стосунки з Кримським ханством. Поза тим, війська кримського хана допомагали гетьманським підрозділам у багатомісячній облозі (липень-жовтень 1664 р.) м. Ставища на Київщині.

Незважаючи на певне охолодження українсько-кримських стосунків, майже 40-тисячне ханське військо під керівництвом Сефера та Менглі-Гіреїв, а також Дадешаги брало участь у спільному поході короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира і правобережного гетьмана П. Тетері на Лівобережну Україну. Однак, як відзначають дослідники, саме пасивна позиція татар, що не бажали посилення Польщі, призвела до провалу цієї кампанії. Крім того, татарські воєначальники під час походу намагалися умовити українського правителя відмовитися від протекції польського короля на користь підданства турецькому султану Мегмеду ІУ Авджи, що означало б і залежність Українського гетьманату від Кримського ханства, як було у випадку з придунайськими князівствами — Валахією і Молдавією. «Ляхи не мало не бажають вам добра; зробіть так, щоб і нога польська не доходила до Горині, як розграничив покійний Хмельницький; а якщо насміляться піти, то ми готові їх знищити разом з вами. Чи не краще вам поклонитися хану., який ні міст, ні сіл ваших не хоче, а бажає тільки вашої дружби?» — говорив у березні 1664 р. ханський посланець Дедеш-ага гетьману Тетері.

Згідно зі свідченнями сучасників, колишні гетьмани І. Виговський та Ю. Хмельницький проводили активні переговори з татарськими урядовцями щодо відновлення «старої ліги з татарами». Наприкінці 1664 р. хан Мегмед-Гірей ІУ спонукав правобережного гетьмана П. Тетерю до підписання нового кримсько-українського миру. Одночасно кримський хан вмовляв лівобережного гетьмана І. Брюховецького «відступити від царя» та підписати мирну угоду з Юртом. Отже, у недалекій перспективі Кримське ханство бачило козацьку Україну об' єднаною за їхнього сприяння, що передбачало політичну підлеглість гетьманських урядів Правобережжя та Лівобережжя татарській династії Гіреїв.

Окремо у когорті керманичів козацької України, що підтримували тісні стосунки з кримськими татарами, треба відзначити діяльність гетьмана Степана Опари, який, на думку вчених, перший серед тогочасних вітчизняних діячів практично впровадив у життя турецько-татарський напрям у зовнішній політиці Українського гетьманату. Перебування Опари на посаді правителя правобережної частини Українського гетьманату було дуже коротким, порівнюючи з урядуванням тут інших козацьких достойників, адже воно тривало всього протягом двох місяців — з 11 червня до 18 серпня 1665 р. Ще у листопаді-грудні 1664 р. С. Опара налагодив тісні стосунки з ханом Мегмет-Гіреєм IV, а у січні наступного, 1665 р., погодився на визнання протекції короля Речі Посполитої, якому присягнув наприкінці квітня у Лисянці Вочевидь, це було зроблено з огляду на польськотатарський мир, що діяв у той час. Та визнання польської протекції, як засвідчили наступні події, було лише спритним політичним ходом С. Опари і стало засобом до унезалежнення правобережної частини Українського гетьманату за татарською допомогою. На середину 1665 р. він розсилає універсали до населення правобережних міст та містечок; підписуючи ці звернення як «старший брат Війська Запорозького», Опара обіцяє українцям такі самі вольності, які вони мали за часів гетьмана Б. Хмельницького.

Комендант польського гарнізону Білоцерківської фортеці Стахурський повідомляв короля Яна ІІ Казимира у листі від 7 липня 1665 р.: «Опара… стягає своє військо над річкою Росавою, хоче там обрати гетьмана, де й на орду сподівається». В іншому листі до канцлера Пражмовського білоцерківський комендант відзначив, що Опара розіслав свої листи правобережним полковникам (в т.ч. білоцерківському і поволоцькому) закликаючи їх на козацьку раду і при цьому обіцяючи всім ханську протекцію. Розуміючи, що кримський хан хоча і є монархом й володарем потужної військової держави, проте має свого сюзерена — султана Османської імперії Мегмеда IV Авджи, Опара висилає до Стамбулу козацьке посольство, які прибули до турецької столиці в середині червня 1665 р. Головним завданням українських дипломатів було добитися прихильності могутнього володаря імперії, а також заручитися його військовою підтримкою й монаршим дозволом татарському хану посилати свою орду на допомогу С. Опарі проти московських залог. Турецький султан пішов назустріч проханням козаків — у кінці липня він вислав на допомогу Опарі елітний яничарський підрозділ на чолі з мурзою Кан-Мехмедом. Окрім того, Порта не мала заперечення проти участі татар у спільних діях з військами Опари. Невдовзі до гетьмана прилучилися ординські загони на чолі з мурзами Камаметом, Батурши, Батиром і Тенешом, всього близько 22 тисяч вояків.

Одночасно з дипломатичними заходами Опара робить спробу зміцнити своє становище діями військового характеру. Разом з татарами він планує вирушити у напрямку Канева. Метою цього походу повинно було стати захоплення міста з подальшим перетворенням його на своєрідний плацдарм для переправлення військ на лівий берег Дніпра задля прихилення на свій бік лівобережної частини Українського гетьманату. Перед цим Опара вирішує захопити містечко Мотовилівку, куди 16 серпня підійшов разом з яничарами і татарами Кан-Мехмед. Після численних штурмів Мотовилівки (татари також атакували Фастів і Васильків), де оборонялися прихильники його опонентів Дрозденка і Децика, війська Опари змушені були відійти від мурів містечка. Тим паче, що до канцелярії гетьмана надійшли відомості про сполучення основних сил брацлавського та овруцького полковників. Щоб не допустити цього, Опара висилає у район можливого сполучення своїх противників Кальницький і Уманський полки разом з 5-тисячним татарським загоном.

Цей наказ гетьман віддав 17 серпня 1665 р., а вже наступного дня він був раптово ув’язнений татарами, коли прибув до них на військову нараду у районі Богуслава. Ось як описував цю подію лівобережний полковник Д. Ярмоленко: «… 18 дня серпня той Іуда Опара з усією старшиною їздив того ж дня до мурз на раду; і ще неподалік від наметів стали татарове в строях, і не допустивши до наметів мурзиних, стали Опару грабувати й всю його старшину і в одних сорочках до мурз повели, також його радників зв’язали, а йому як Іуді другому подарували кайдани на шию і залізо на ноги». Аналогічні свідчення про арешт Опари вніс до своєї хроніки польський літописець Йоахім Єрлич.

Що ж спричинило до такого підступного ув’язнення гетьмана С. Опари його вчорашніми спільниками? Як на нашу думку, тут зіграв свою роль збіг багатьох чинників. Насамперед Опарою був незадоволений хан Мегмед-Гірей ІУ та його оточення, яких гетьман трактував не як протекторів, а лише як рівних союзників, і часто-густо не прислухався до настанов представників хана. Крім того, на нашу думку, кримський володар не міг вибачити гетьманові його звернення до султана в обхід Бахчисараю. Безпосереднім поштовхом до арешту Опари стали перехоплені татарами листи гетьмана до брацлавського полковника В. Дрозденка, в яких останній намовлявся до спільного виступу не лише проти короля, але й татар: «І ті мурзи ті слова йому виговорювали: ти де королю і нам присягав, а тепер де хочеш воювати».

Певну роль в усуненні Опари зіграв також білоцерківський комендант Стахурський, який постійно намовляв Кан-Мехмеда і татарських мурз до цього. Очевидно, свою руку до скинення гетьмана приклав його генеральний обозний П. Дорошенко. Адже вже наступного дня після арешту Опари татари після декількох невдалих спроб захопити козацький табір звернулися до українців: «якщо де візьмете Дорошенка, що мурзи поставили гетьманом і приймете до себе за гетьмана, то вас не станемо добувати». З цих висловлювань можна зробити висновок, що перед цим генеральний обозний П. Дорошенко вже мав якісь розмови з ханськими воєначальниками щодо перебування С. Опари на гетьманській посаді й, можливо, сам (або через своїх представників) запропонував татарам підтримати свою кандидатуру на володіння булавою замість невдалого, як на його думку, попередника. Очевидним також є і той факт, що в момент роззброєння Опари «з усіма дорадниками в т. ч. й бунчужним Жилкою» Дорошенка не було затримано, й він перебував у татарському таборі не у статусі полоненого, як його нещодавні соратники.

Разом з найближчими старшинами С. Опару відразу ж відправили до Бахчисараю, але тут знову у події втрутився П. Дорошенко (що, до речі, є ще одним доказом його активної участі у змові проти гетьмана), який «усім мурзам і старшим татарам великі подарунки давав, і бив чолом, щоб Опару повернули; і тільки для його прохання, посилили і з дороги вернули (Опару. — Т.Ч.) і з ним проклятим його суддя Радочинський…». Метою повернення опального гетьмана стало те, що його «Дорошенко для своєї присяги і досконалої дружби до короля хоче відіслати». Правобережний гетьман Степан Опара став заручником політики Кримського ханства та їхнього зверхника в особі султана Мегмеда IV Авджи на примирення з Річчю Посполитою.

Протореним шляхом Опари пішов і його наступник Петро Дорошенко, який добивався більш самостійного статусу України за допомогою Стамбулу та Бахчисараю. Перші спроби П. Дорошенка встановити контакти зі Стамбулом відносяться до лютого 1666 р., коли після Лисянської козацької ради гетьман повідомив султана про схильність до визнання його зверхності. Очевидно, це й справді було так, адже у квітні того ж року в листі великого візира Порти Кьопрюлю-заде Фізіля Агмеда-Паші вказувалося на те, що український гетьман є підданим султана. А восени 1666 р. поблизу Цибульника Дорошенко, згідно зі свідченнями очевидців, присягнув трьом солтанам Кримського ханства, «що йому бути з ханами в дружбі, а цесарю турському в підданстві». Причинами звернення гетьмана до мусульманських володарів про визнання їхньої зверхності були небажання польського монарха надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також початок процесу примирення Польщі й Росії за рахунок розподілу українських земель.

Цікаво, що гетьман підтримував стосунки як з новопризначеним султаном у березні 1666 р. ханом Аділ-Гіреєм І, так і з колишнім ханом Мегмед-Гіреєм IV та його представниками. До речі, цього часу опозиційні кримські політики виношували плани повернути владу у Кримському ханстві за допомогою військової та політичної підтримки П. Дорошенка. З свого боку новий хан також просив Дорошенка прислати до Криму кілька тисяч козаків для його підтримки. У зв’язку зі складною внутрішньополітичною ситуацією в Криму татарська орда не надійшла на допомогу гетьманові під час здійснення ним першого задніпровського походу (літо, 1666 р.) з метою підкорення своїй владі Лівобережної України. Лише після закінчення цього походу, у жовтні до Чигирина прийшло 15-тисячне татарське військо на чолі з нурадин-султаном Девлет-Гіреєм. Згідно зі свідченнями очевидців, близько 8 жовтня гетьман П. Дорошенко та генеральна старшина присягнули, щоб «бути з кримським ханом у мирі і разом ходити на великого государя (московського царя. — Т.Ч.) в малоросійські і українні міста війною…». У другій половині жовтня на виконання українсько-кримських домовленостей правобережні козацькі полки разом з татарською ордою здійснюють напад на територію Переяславського, Полтавського, Гадяцького, Прилуцького та Ніжинського полків лівобережного Українського гетьманату. А вже у листопаді 1666 р. об'єднані українсько-татарські війська починають витискати з Правобережжя коронні підрозділи. Як засвідчував польський шляхтич Я. Тушинський, «орда з козаками наступала, не допускаючи нас на постій і так нас, поволі. випровадили з України».

У зв’язку з цим король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир писав П. Дорошенку, що той став гетьманом без монаршої згоди, здійснює відносини з Кримським ханством без погодження з Варшавою та наступає на його володіння. Виправдовуючись трохи згодом перед королем, Дорошенко повідомляв, що отримав цю посаду без дозволу польського монарха лише тому, що бачив «велику руїну цілої України», а стосовно союзницьких відносин Українського гетьманату з ханством український зверхник зазначав про їхню користь для Речі Посполитої.

Восени 1667 р. за сприяння Кримського ханства (22-тисячної орди калги-султана Крим-Гірея) П. Дорошенко здійснив похід на Західну Україну з метою її включення до Українського гетьманату. Як відзначали з цього приводу В. Смолій та В. Степанков, «у сфері зовнішньої політики для гетьмана було важливо не лише зберегти приязні стосунки з Кримом, а й забезпечити регулярне надходження від хана військової допомоги». У результаті українсько-татарсько-польського військового протистояння поблизу м. Підгайці на Тернопільщині гетьман за посередництвом кримського хана Аділ-Гірея визнав зверхність короля Речі Посполитої. Між Короною Польською та правобережним Українським гетьманатом 19 жовтня 1667 р. коло Підгайців було укладене перемир’я, що мало назву «Освідчення підданства для Короля і Речі Посполитої зі сторони козаків». Перед тим, 16 жовтня, Кримське ханство також уклало союзницьку угоду з Короною Польською й таким чином примусило українського правителя підписати з нею вимушене перемир’я.

У січні 1668 р. в Чигирині відбулася старшинська рада, на якій прийняті доленосні, на думку тогочасної української еліти, рішення для всіх станів Українського гетьманату: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з'єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя (московського царя. — Т.Ч.) і Королівської Величності з цього часу не бувати (виділення наше. — Т.Ч.)». Щодо міжнародних проблем Українського гетьманату, то султан мав забезпечити українцям, щоб «з прикордонними і близькими володарями, найперше з королем Польським і з царем Московським, союза дружнього не творити без відомості і згоди нашого Гетьмана і всього війська козацького». Крім того, українська сторона висувала наступні умови підданства османському володарю та залежному від нього кримському хану: 1) Україна не повинна сплачувати данину; 2) султан не має права усувати гетьмана, який обирався на Генеральній раді; 3) прислані в Україну турецькі і татарські війська повинні перебувати під командуванням гетьмана; 4) зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до Гетьманату, й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська; 5) кордони Українського гетьманату в результаті спільних дій мають досягати Перемишля, Мінська й Путивля; 6) султан та хан не мають права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою; 7) Константинопольський патріарх повинен вільно обиратися на архієрейському соборі й перебувати на престолі до своєї смерті.

Якби Османська імперія та Кримське ханство не прийняли б цих пропозицій, то, як відзначалося в документі, гетьман разом з Військом Запорозьким відмовляться від такої угоди: «…Коли турецький султан і кримський хан цієї постанови нашої прийняти не захочуть, але все конечно замислять вчинити нас підданими й данниками цілковитими і все захочуть валити, гетьмана проганяти за своїм зволенням та іншого на його місце наставляти, монастирі і церкви наші розоряти і нові мечеті зводити, і наших митрополитів переміняти, і данини від них вибирати, і з їхніх престолів скидати, податі від нас, русі, вишукувати та інші всілякі наклади, уярмлення, забираючи коні, воли та інші речі їстівні, ячмінь, овес та дрова чи будь-яку іншу річ і найменшу коли насиллям будуть брати, то тим приязнь нашу відкинуть…». Як засвідчили наступні події, султан Мегмед ІУ Авджи погодився лише з окремими пунктами, а саме: по-перше, не брати з українців данини (яку мала замінити військова служба козаків), а, по-друге, дозволити козакам самостійно обирати гетьмана. Одночасно з налагодженням тісних стосунків з Стамбулом відбувалися активні зносини Чигирина з Бахчисараєм.

Однак політика хана Аділ-Гірея І щодо України не влаштовувала П. Дорошенка, що стало однією з причин, які підштовхнули гетьмана до укладення угоди з Османською імперією про визнання султанської зверхності. Виправдовуючись перед Варшавою за прийняття турецьких санджаків, гетьман Дорошенко свідчив, що він це зробив лише заради збереження України «в цілості» та для захисту її від наїздів татар, «які то з Польщею, то з Москвою всіх дурять». У відповідь на таку політику уряду П. Дорошенка поляки скористалися «козирною картою», яку довгий час тримали «в рукаві»: за їхньою підтримкою від імені частини правобережних полків та Запорозької Січі і, звичайно, без згоди Дорошенка гетьманом правобережного козацтва обирається уманський полковник Михайло Ханенко. Саме на його користь перед тим склав свою «татарську» булаву П. Суховієнко. Такі дії Речі Посполитої додали великої турботи Дорошенку, який тепер, крім боротьби з Московським царством за Лівобережжя та з Польщею за Правобережжя, мав вирішувати складні внутрішньополітичні проблеми децентралізації Українського гетьманату. Також порушувалися задуми гетьмана залучити польські війська до війни з Росією та використати татарську орду (а М. Ханенка, так само як перед тим і П. Суховієнка, деякий час підтримував хан Аділ-Гірей) для противаги тій же Речі Посполитій на Правобережній Україні.

Одночасно з прийняттям турецької протекції П. Дорошенко вирішує проводити складну дипломатичну гру з Москвою, обіцяючи їй свою політичну підлеглість. Початок відпрацювання проекту майбутнього переходу під протекцію царя «Всієї Русі» Олексія Михайловича припадає на кінець 1668 р. У листопаді П. Дорошенко після переговорів з російським воєводою Києва П. Шереметєвим відсилає до Києва писаря Н. Кононовича, який мав оголосити воєводі спеціальні «статті», на яких гетьман погоджувався піддатися Олексію Михайловичу. Причиною різкої зміни політичного курсу стали військові невдачі Дорошенка у боротьбі з гетьманом Суховієнком та переорієнтування хана Аділ-Гірея на підтримку останнього. Саме тому у 12 запропонованих «статтях» один з перших пунктів засвідчував бажання П. Дорошенка залучити московські війська для боротьби з Кримським ханством. Одночасно у відповідь на прохання московського посла В. Тяпкіна розірвати мирні стосунки з Кримом гетьман відповідав, що не може цього зробити, але буде утримувати татарську орду від нападів на Московське царство.

2 вересня 1670 р. М. Ханенко підписав свій угодовський варіант домовленостей з Річчю Посполитою. Острозька (Ханенка) угода повторювала положення Чуднівського трактату Ю. Хмельницького з Яном ІІ Казимимром і набагато поступалася проекту Дорошенка саме у визначенні політикоправового статусу України. Недарма П. Дорошенко після прибуття його послів з вального сейму 1670 р. (там спеціальною постановою-конституцією були затверджені домовленості з Ханенком, а Дорошенка визнано «зрадником» Речі Посполитої) відразу ж скликав старшинську раду і за її результатами заявив королівському послу, львівському єпископу Йосифу Шумлянському, що «коли король і Річ Посполита дозволяють собі з нами такі жарти, то мусить пролитися християнська кров… вже посилаємо по Орду (виділення наше. — Т. Ч.). Не тільки Турчина, але й самий Ахерон подвигнемо на Польщу!». Гетьман просив повідомити Михайлу Корибуту Вишневецькому, що з 1667 р. він вірно дотримувався Підгаєцького перемир’я, а його турецьке підданство було ні чим іншим, як хитрою дипломатичною грою задля збереження України від татарських набігів. У зв’язку з черговим наступом польських військ український гетьман заявляв, що йому доводиться шукати іншої протекції, яка б не дозволяла плюндрувати, палити та грабувати Україну. Того ж місяця старшинська рада остаточно ухвалює визнати протекцію Мегмеда ІУ Авджи. Одночасно Дорошенко посилає до Бахчисараю брацлавського полковника Лисицю із завданням прохати кримського хана про надання військової допомоги проти Польщі. З аналогічним завданням до Стамбула відправляється паволоцький полковник Ярош. Посли Дорошенка у Варшаві продовжують добиватися переукладення Острозької угоди.

Військові плани правобережного Українського гетьманату в 1671 р. були такими: на першому етапі - опанувати найважливіші польські фортеці в Україні (Біла Церква, Димер) й убезпечити себе від наступу литовських військ з Півночі; на другому етапі - об'єднатися з татарськими і турецькими підрозділами задля розбиття коронного війська й нав’язування Речі Посполитій договору, в якому б вона зреклася України на користь Османської імперії й визнала гетьмана П. Дорошенка за султанського ленника. Хоча у листі до польського урядовця Петрановського гетьман відзначав, що він не добивався турецьких санджаків, але коли султан прислав їх, то «Військо прийняло не на ознаку якогось підданства, але задля своєї слави, як і від інших монархів приймало».

Турецький чауш Ахмед, який наприкінці грудня 1671 р. прибув до Варшави для ведення переговорів про міжнародно-політичний статус козацької України, заявив Яну Казимиру, що українці прийняли зверхність короля за умови шанування їхніх прав, а володар Речі Посполитої не дотримався даних їм обіцянок сюзерена і тому «понад 30 років вже не є справжнім паном України». Разом з тим, кожний народ може схоронитися «під опікою султана Османської імперії», — наголошував турок, маючи на увазі Україну, яка знаходилася під владою Дорошенка. Турецько-польська дипломатична та військова суперечка за Україну тривала досить довго, адже ще у 1675 р. новий монарх Речі Посполитої Ян ІІІ Собеський через кримського хана повідомляв султанові: «Якщо тоді хан буде говорити, що Україна султана, бо Дорошенко з Україною йому піддався. А як Дорошенко міг те віддати, що не є його? А хіба то Дорошенкова держава… Не був ніколи України Паном, а тільки Гетьманом…».

Влітку 1672 р. багатотисячна турецька армія (до неї входили підрозділи Кримського ханства) перейшла Дністер і оволоділа Поділлям. У серпні П. Дорошенко мав аудієнцію у Мегмеда ІУ Авджи, де, очевидно, той дозволив йому брати участь у турецько-польських переговорах, що відбувалися у західноукраїнському містечку Бучачі. Українські представники були постійно присутні під час підготовки Бучацького договору між Стамбулом і Варшавою — «перед кожної сесією бували у каймакана (на той час керівника турецьких дипломатів. — Т. Ч.)». Під час чергової зустрічі з турецьким султаном у жовтні 1672 р., Дорошенко висловлював прохання щодо виконання Стамбулом взятих перед цим зобов' язань сприяння гетьману в об'єднанні України. На що після аудієнції у падишаха великий візир відповів, що невдовзі під владою гетьмана «буде і Київ і ціла Лівобережна Україна».

За Бучацькою угодою 1672 р., до Османів відходило Поділля. Крім того, Річ Посполита відмовилась від Брацлавщини й південно-західної частини Київщини, територія яких передавалась під безпосереднє управління українського гетьмана: «Держава (у документі - „Panstwo“) Українська має належати козакам у старих кордонах», — зазначалося в польському варіанті договору. Таким чином, під владою Дорошенка залишалася Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина). Решта українських земель залишалася за Польщею. Представники України під час польсько-турецької комісії вимагали включити до бучацьких положень пункт щодо встановлення західного кордону Українського гетьманату, який мав проходити по річкам Горинь і Лабунь.

З початком 1674 р. у Дорошенка виникає проблема у зв’язку з наступом на Правобережну Україну військ лівобережного гетьмана І. Самойловича, який спільно з росіянами хотів відвоювати її для себе. Правобережний гетьманський уряд знову звертається з проханням про допомогу одночасно і до султана, і до короля, які на той час перебували у стані війни між собою. Це ще раз переконливо засвідчувало, що Дорошенко не надавав переваги тій чи іншій протекції, а лише хотів використати їх задля збереження своєї влади над козацькою Україною. Черговий прихід турецьких і татарських військ на Правобережжя у серпні закінчився відступом сил Самойловича і князя Ромодановського та відновленням гетьманського управління Дорошенка над більшою частиною правобережних земель.

Отримавши наприкінці 1674 р. звістку про те, що новий польський король Ян ІІІ Собеський, незважаючи на початок мирних переговорів, готується до походу на Чигирин, Дорошенко вирішує відмовитися від укладення угоди з Річчю Посполитою і висуває концепцію скликання трьохсторонньої комісії між польським королем, турецьким султаном і кримським ханом, яка б оголошувала гетьмана князем України під подвійною протекцією Туреччини і Польщі. Український гетьманат мав виступати у цьому переговорному процесі посередником між двома монархами. Турецька протекція (до речі, як і будь-яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, щоб «мати для себе удільне князівство», — свідчили відомості зі Львова за липень 1675 р. У королівській канцелярії у той час, хоч і саркастично, називали українського гетьмана не інакше, як «напівкнязем». Власне цей жартівливо-саркастичний титул якнайкраще підходив П. Дорошенкові з огляду на те, що він був фактично «удільним» господарем частини України, але не мав на неї династичних прав.

Отже, прагнення Петра Дорошенка, як і його усіх попередників на гетьманській посаді, до об' єднання розділеного на дві частини Українського гетьманату так і не були втілені в життя. Це було спричинене не лише внутрішньополітичною ситуацією в Україні, але й позицією монархічних дворів регіону, які не хотіли поступатися у боротьбі за нові території. Адже протекція над єдиною Українською козацькою державою того чи іншого династичного володаря (включно з кримським ханом) відразу ж надавала тому значну перевагу в міжнародному розподілі сил у цій частині Європи. Крім того, об'єднана Україна могла б з часом відмовитися від васальнозалежного становища й започаткувати власну традицію монархічного правління.

Література

• 1 Пріцак-Гвоздик Л. Основні міжнародні договори Богдана Хмельницького 16 481 657 рр. — Харків, 2003. — С. 57−59.
• 2 Степанков В. Кам’янецька угода й Переяславська рада: спроби дослідження політичних наслідків Жванецької кампанії // Українсько-московський договір 1654 р.: нові підходи до історії міждержавних стосунків. — К., 1995. — С. 13.
• 3 Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльності. — К., 1994. — С. 178−214; Горобець В. Між Кам’янцем і Озерною: українська зовнішня політика другої половини 1655 року в контексті геополітичних перегрупувань у Центрально-Східній Європі // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії ХІХУЛІ ст. — К., 2000. — С. 245−271; Федорук Я. Політика Кримського ханства в Охматівській кампанії 1654−1655 рр. // Чорноморська минувшина: Записки Відділу історії козацтва на Півдні України. — Вип. 7. — Одеса, 2012. — С. 3−11.
• 4 Памятники дипломатических сношений Крымского ханства с Московским государством в XVI и XVII вв., хранящиеся в Московском Главном архиве Министерства иностранных дел / Сост. Ф. Лашков. — Симферополь, 1891. — С. 142.
• 5 Про відносини турецького султана Мегмеда IV Авджи з українськими гетьманами див. нашу розвідку: Чухліб Т. «Цісар Турецький дозволяє Козацькому Війську та його державі плавати по Чорному морю…»: політичні відносини українських гетьманів з султаном Мегмедом IV Авджи // Україна в Центрально-Східній Європі. — Вип. 9−10. — К., 2010. — С. 93−135. Див також: Чухліб Т. Мегмед IV // Енциклопедія історії України. — T.6. — К., 2009. — С. 570−571.
• 6 З кінця XV ст. і до початку XVIII ст. великі московські князі (царі) платили данину Кримському ханству (Фаизов С. Поминки-«тиш» в контексте взаимоотношений Руси-России с Золотой Ордой и Крмыским юртом (Доклад на Круглом столе татарской общественности «Золотая Орда: исторические паралели» 02.01.2000 г.) // Електрон. ресурс: www.mtss.ru; Чухліб Т. Чому московські царі перестали платити данину Кримському ханству на початку XVIII ст. // Крим: шлях крізь віки. — С. 165−167.
• 7 Фаизов С. Взаимоотношения России и Крымского ханства в 1667—1677 гг. (от Андрусовского перемирия до начала первой русско-турецкой войны): Дис… канд. ист. наук. — Саратов, 1985. — С. 40−41.
• 8 Гуржій О., Чухліб Т. [Рец.]: Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654−1665 // УІЖ. — 2002. — № 2. — С. 104−114.
• 9 Фаизов С. Письма ханов Ислам-Гирея III и Мухаммед-Гирея IV к царю Алексею Михайловичу и королю Яну Казимиру 1654−1658 гг. — М., 2003. — С. 144
• 10 Яковлєва Т. Кримсько-турецький фактор у політиці гетьманів України у 60-ті рр. XVII ст. // УІЖ. — № 2. — 2003. — С. 16.
• 11 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою коммисиею (далі - Акты ЮЗР). — T. V. — СПб., 1867. — С. 29.
• 12 Дневник Гордона // Чтения в обществе истории и древностей Российских. — Кн. IV. — 1891. — С. 206−207.
• 13 Памятники, изданные временною комисиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе (далі - ПВК). — Т. IV. — Отд. 3. — К., 1859. — С. 374−377.
• 14 Яковлєва Т. Кримсько-турецький фактор у політиці гетьманів України у 60-ті рр. XVII ст. — С. 18.