До історії ігуменства прп. 
Паїсія Величковського в монастирі Симонопетра на Афоні за невідомими раніше архівними документами XVIII ст

До історії ігуменства прп. Паїсія Величковського в монастирі Симонопетра на Афоні за невідомими раніше архівними документами XVIII ст.

У статті вперше наводяться документи з архівів України та Афону, що підтверджують факти настоятельства прп. Паїсія в Афонському монастирі Симонопетра. Ці свідчення відкривають нові сторінки в історії як українського чернецтва на Афоні і в житії прп. Паїсія Величковського, так і спроб з його боку відновити на новому місці духовний центр слов'янського святогірського чернецтва, по суті - відтворити новий Русик після того, як історичний давньоруський святогірський Пантелеймонів монастир (Старий Русик) з середини XVIII століття перейшов до рук грецьких ченців.

Проте автобіографія автором не була завершена. Вона закінчується перебуванням старця у Молдо-Валахії ще до його переїзду на Афон.

Найбільше відомостей, хоча й скупих, про перебування Паїсія на Афоні ми дізнаємось з його житія, укладеного уродженцем українського Переяслава і вихідцем із козацької сім'ї - схимонахом Митрофаном, який був найближчим учнем і келійником старця. На послух до нього в буковинській Драгомирні він поступив 1766 р., через два роки прийняв від нього чернечий постриг і виконував різні послухи, зокрема, переписував книги святих отців у «скрипторії» преподобного. Загалом під духовним керівництвом старця він перебував близько 30 років. За дорученням братії Нямецького монастиря житіє прп. Паїсія він писав по гарячих слідах, незабаром після смерті наставника. Воно вважається найбільш достовірним, оскільки написане близьким учнем і келійником старця на основі особистих спостережень, розповідей самого преподобного та його сподвижників. Однак через те, що о. Митрофан сам не був очевидцем перебування старця Паїсія на Афоні, цей період не описаний ним досить докладно, і його опис може мати неточності, характерні для усного оповідання. Свою працю о. Митрофан так і не встиг до кінця виправити й відредагувати.

Після смерті схимонаха Митрофана в Нямецькому монастирі неодноразово робилися спроби завершити його роботу. Ще один учень прп. Паїсія — молдавський монах Ісаак — у 1815 р. за дорученням братства намагався доопрацювати й виправити текст о. Митрофана, однак і він не встиг завершити задумане. Тоді братія доручила вченому монаху Григорію (Даскалу, 1765−1834), згодом митрополиту Угро-Влахійському (канонізований Румунською Православною Церквою у 2005 р.), на основі праць отців Митрофана та Ісаака підготувати короткий життєпис старця. У 1817 р. його було видано румунською мовою в друкарні Нямецького монастиря під назвою «Коротка повість про життя блаженного отця нашого Паїсія». Крім того, існувало ще одне румунське житіє старця, складене монахом Віталієм, але воно довгий час лишалося невідомим у Нямецькому монастирі. Оскільки сильно скорочений о. Григорієм (Даскалом) текст житія не відображав у всій повноті духовний образ старця Паїсія, братство Нямецької обителі доручило ще одному учневі преподобного — ієросхимонаху Платону, який раніше був переписувачем при старці, на основі вже існуючих праць Митрофана, Ісаака і Григорія підготувати слов’янською компілятивну версію житія старця. Вперше видана в Нямці 1836 р., вона була перевидана в 1847 р. в Москві за благословенням старців Оптиної пустині. Саме цей життєпис став широко відомим у Російській імперії і згодом неодноразово перевидавався. Водночас перший твір схимонаха Митрофана частково забувся і вперше повністю був перевиданий лише в 1986 р.

Вагомий внесок у вивчення життєвого шляху та спадщини прп. Паїсія Величковського вніс відомий філолог-славіст і спеціаліст з історії культури Румунії проф. А. Яцимирський (1873−1925), а в наш час — видатний візантиніст, професор Фессалонікійського університету та член-кореспондент Афінської академії А. Тахіаос, який опублікував на цю тему понад 20 праць. Крім того, останнім часом вийшли дві нові книги, що містять маловідомі листи прп. Паїсія до Кошового отамана Війська Запорозького Петра Калнишевського та інші документи, які істотно доповнюють відомості про старця.

Проте й досі в біографії старця Паїсія Величковського лишається чимало «білих плям» і недомовленостей. Найменш дослідженим лишається афонський період його подвижництва. Як видно, головним джерелом свідчень про діяльність старця на Афоні є лише кілька версій житія подвижника, укладені вже після його смерті. Ні в автобіографії, ні в відомих раніше листах преподобного цей момент не знайшов свого відображення.

Через брак документальних джерел фактично поза увагою дослідників лишався факт ігуменства прп. Паїсія в монастирі Симонопетра. Водночас, незважаючи на свою короткотривалість, він має важливе значення не тільки в біографії старця, а й в історії слов’янського чернецтва на Афоні. Як відомо, на цей час давньоруський Пантелеймонівський монастир (Старий Русик) уже був зайнятий греками, і осиротілі руські ченці не мали на Святій Горі власного самостійного монастиря, гуртуючись в новоутворених на Святій Горі «малоросійських» Іллінському і Чорно-Вирському скитах, а також інших невеличких келійних обителях Афону.

По суті, перехід прп. Паїсія до Симонопетра — це була спроба відновити обитель і таким чином перетворити її на новий центр руського чернецтва на Афоні, яке гостро потребувало відновлення власного самостійного монастиря.

Житіє прп. Паїсія Величковського, складене його учнем і келійником схимонахом Митрофаном, оповідає, що, коли заснований старцем на Афоні Іллінський скит не міг більше вміщати у своїх стінах усіх бажаючих бути там насельниками, преподобний з частиною братії перейшов у старовинний монастир Симонопетра на Афоні.

На жаль, свідчення про ігуменство прп. Паїсія в цій святогірській обителі вкрай скупі. З житія старця нам відомо лише, що «чесні святогорці порадили йому [Паїсію] взяти собі монастир Симонопетра. Обитель ця мала борги, і братство її було нечисленним. Блаженний подав про це прохання Собору і незабаром отримав його рішення з благословенням. Узявши половину братії, він переселився в монастир, а інших лишив у скиту. А коли по недовгому часі позичальники почули, що в монастирі зібралося братство, то одразу ж приїхали вимагати борги, і блаженний, який не був винен, віддав їм 700 левів. Незабаром, боячись інших кредиторів, він залишив монастир і повернувся у скит».

Як і в митрофанівському тексті житія прп. Паїсія, у всіх наступних версіях період ігуменства старця в афонському монастирі Симонопетра висвітлено вкрай скупо. В платонівському тексті є лише уточнення, що в Симонопетра прп. Паїсій «пробув тільки три месяці», а потім вимушений був залишити його під тиском турецьких позикодавців.

Біограф старця Паїсія прот. Сергій Четверіков (1867−1947) доповнює, що серед афонітів, які радили преподобному зайняти монастир Симонопетра, був Константинопольський патріарх Серафим ІІ (Аніна), який жив на покої на Афоні. Однак прот. Сергій не уточнює, з яких джерел він почерпнув цю інформацію. Подібних згадок ми не бачимо ані в інших житійних списках, ані в документах, з чого можна зробити висновок, що прот. С. Четверіков у даному випадку дещо доповнив біографію старця від самого себе.

Як би там не було, судячи з наявної стислої інформації, прп. Паїсій, хоч і пробув на посаді ігумена афонської обителі Симонопетра нетривалий час, все ж устиг надати їй досить істотну допомогу. Щоправда, борги монастирських попередників так і не дозволили старцю остаточно відновити обитель і перетворити її на новий центр слов’янського чернецтва.

Донедавна науці не було відомо жодного аутентичного документа того періоду, що підтверджує факт ігуменства прп. Паїсія в монастирі Симонопетра. Всі свідоцтва про це, як уже зазначалося, грунтувалися лише на більш пізніх житійних текстах і свідоцтвах, написаних після смерті старця. величковський преподобний афон монастир Справжньою сенсацією можна вважати виявлення Міжнародним інститутом афонської спадщини в Україні невідомого раніше оригіналу листа прп. Паїсія Величковського за 1763 рік, а також грамот колишнього Константинопольського патріарха Кирила V.

Гори з підписами ігуменів 20 афонських монастирів за 1762 рік, в яких повідомляється, що рішенням загального «Священно-Духовного всієї Святої Гори Собору» обитель Симонопетра передана духівнику Паїсію Малоросу і його «малоросійському братству», як і «приходящих зъ россійскихь странъ их СЬчи Запорожской», «во вЬчнія ради».

Документи ці зберігаються серед матеріалів справи Київської духовної консисторії про приїзд до Києва з Афону в 1762 р. учнів прп. Паїсія ієродиякона Парфенія (Кармазіна) і ченця Гавриїла (Петки) для збирання пожертвувань по Україні та в Запорозькій Січі на відновлення обителі Симонопетра, названої в грамотах «Новим Вифлиємом». У них докладно описується перебування старця Паїсія Величковського з його «малоросійською» братією в цьому знаменитому афонському монастирі і причини їхнього вимушеного уходу звідти в подальшому.

Оскільки ці документи раніше не були відомими, зупинимося на їхньому розгляді більш докладно.

У листі прп. Паїсія Величковського до митрополита Київського Арсенія (Могилянського) від 20 квітня 1763 р. з перших вуст ми дізнаємося про те, що монастир Симонопетра був переданий йому за рішенням Собору Святої Гори.

Як повідомляє старець, «видящи соборъ Стыя Горы в малом нашем скитку оумноженїя ради братїи великую тісноту, и тяжести ради во оном скиту воздуха крайнее здравїя ихъ разоренїе, оусовЬтовали и приговорили были атдати нам единъ апустЬлый монастыр именуемый СИмопетръ, болшага ради общему нашему житїю оутвержденїя».

Цей факт підтверджується і в грамотах як Собору святогірських монастирів, так і патріарха Кирила.

Так, у грамоті «Священно-Духовного всієї Святої Гори Собору» від 3 квітня 1762 року, зверненій до «ВозлюблЬнныхъ Стыя Православновосточныя ГрЬкороссійскія ЦЬрквы сыновомъ, всЬмъ всякаго духовнаго и мирскаго чина христоимЬнитимъ людЬмъ, в прЬпрославлЬнной самодержавной Рюссійской Імпєріи, въ Малой Рассіи юбрЬтающимся», повідомляється, що царська обитель Симонопетра, «в превеликія долги, до десяти тисящей рублей впадши, в крайнее пришла запустЬніе немогущым бо братымъ аноя обытели горкое от займодавцов терпЬти нападеніе, гдЬ кто возмогъ розошлися, вся утвари и сосуды церковныя у займодавцовъ в залогах аставивши. И тако црская прекрасная сія обытель, в крайнее, ириданію достойное, пришла запустЬніе, еже ми плачевними зряще ачима, невозмогохомъ понести сіе».

Далі в грамоті повідомляється, що «абщым нашимъ священно-духовнымъ всея Святыя Горы соборомъ, а абщей ползЬ всЬхъ Стыхъ абытелей, а найпаче за опустЬлой предреченной обытели, по должности нашей промишляюще призвавшее честнаго во іеромонасіхь духовника Паисія Малороссійца, во общежителномь житіи искусна, при которомъ выше тридесяти учениковь в послушаніи при нємь общежителні, на скиту Пандонраторскомь. Святаго пророка Іліи пребывают, общимъ нашимъ совітомь и приговоромь соборним отдали сей запустілій црскій предьречонный монастирь, да будеть ко утвержденнійшему их общему житію, и приходящых зь россійскихь странь их Січи Запорожской ревностию монашества россіяномь. Да будеть имь, аки тихое и небурное пристанище во вічнія роди».

Цей історичний документ підписали «вси предстоятели священныхъ мнстрей Святыя Аоонскія Горы» з прикладенням монастирських печаток. Як сказано в самому документі: «болшаго ради віроятія, сію нашу данную имь граммату, печатмы всіхь сщенныхь всея Святыя Горы монастырей, утверждаемь. Подписана сія подлінная граммота сь приложеніемь на ней девятнадцяти Аоонскихь лаурь и монастирей печатей». Зокрема, на грамоті стоять підписи і печатки «от всей братіи двадцяти монастырей коих монастирей, а їменно з Лаури, Івера, Хиландара, Кутлумуса, Дохїара, Зографа, Святаго Паула, Есфирмена, Рускаго, Гриоріата, Зїнофа, Ватопеда, Діонисїата, Пантократора, Зїропотама, Симопетра, Каракала, ФилаОея, Кастамонїта, и Ставроникити».

Викладені в грамоті Собору афонських монастирів відомості підтверджуються і в супровідному листі до митрополита Київського Арсенія (Могилянського) від 26 березня 1762 р., підписаному колишнім Константинопольським патріархом Кирилом V (Каракаллосом), який на цей час жив у Свято-Аннінському скиті на Афоні. Зокрема, патріарх Кирило у своєму листі повідомляє: «тбявляю братству твоему якт по блсвенїю нашему, общим всіхь всея Стыя Горы сщенныхь монастырей началствующихь отць приговору, царскїй монастырь Сїмопетрь великїхради долговь запустілій отдань есть на общее житїе дховнику Паісїю Малороссу и его оученикам малороссам которих при немь боліе тридесяти иміется, яко мужу чстну блгоговійну наказанну и во общем житїи искусну».

Також патріарх сповіщає, що монастир «вь великїя долги впаде до десяти тысящей рублей, которих не уплативши небізбедно имь обытель оную содержати».

Описуючи скрутне становище Симонопетрської обителі і новопоселеного в ньому «малоросійського» братства старця Паїсія, патріарх Кирило просить митрополита Арсенія сприяти в наданні матеріальної допомоги монастирю. Як повідомляється в листі, «того ради по блгословенїю нашему посилаем от общества оноя іеродїакона ПарОеніа сь единым братом вь Малую Россію и вь Січь испрошенїя ради млстни от хрстолюбцов».

Про посилання учнів прп. Паїсія Величковського до України і на Січ Запорозьку для збирання пожертвувань на відновлення монастиря Симонопетра і сплату боргів обителі повідомляється і в грамоті Собору афонських монастирів: «Того ради, и оны, избравше от между себе честных братій ПарОенїя іеродіакона, и монаха Гавріила, послали в Малую Россію, и в Січь Запорожскую, милостыны ради, ко искупленію долговъ монастирских, /…/да искупившися от долговъ святая сія црская обитель, будетъ во вічніяроды, от православного) ртссійскагт народа ревностію Бжіею во Святую Гору монашества ради приходящых, в твердое известное пребьіваніе, которое ваше богоугодное милосердное діло, всей Ртссіи будетъ в великое похваленіе, вамъ же в вечное в предреченной святой обители, яко новымъ ея ктиторомъ, помяновеніе».

Серед іншого, в грамоті Собору пояснюються і причини, за якими «малоросійське братство» прп. Паїсія Величковського, постійно зростаючи чисельно, не могло більше залишатися в заснованому ними раніше Свято-Іллінському скиту: «Понеже [бо] и скитъ той Святаго пророка Иліи, в которомъ они досел% пребываютъ, тісноти своея, боліе братіи отнюдь не вм%щаетъ. Аще и боліе от благогов%нныхъ братій с ными въ купі желаютъ тбщее житіе препроводити. Еще же скитъ той воздухъ и воду не здраву имія, к крайнему здравія ихъ приводитъ разоренію».

Про труднощі і нестерпні умови перебування в Іллінському скиту свідчить в своєму листі і сам прп. Паїсій Величковський. Зокрема, він повідомляє: «в скиту нашем оумноженїя ради братїи их же кромі мірских послушниктв до четыредесяти, съ ними же и до пятидесятъ челов%къ тбрітается, крайнюю тісноту, злостраданїе тт вредителнагт воздуха, за хл%бъ и прочїя нужнїя потребы къ состоянїю нашего общагт житїя великое иждьівенїе, и застяженїе сегт всегдашнее братїи по разным странам расточенїе».

Як бачимо, в документах жодним словом не згадується про участь колишнього Константинопольського патріарха Серафима ІІ (Аніна) у справі переселення прп. Паїсія до Симонопетра. Таким чином висловлене прот. Сергієм Четверіковим твердження не знайшло свого підтвердження.

Судячи зі знайдених документів, митрополит Київський Арсеній (Могилянський) жваво відгукнувся на отримані прохання зі Святої Гори. Зокрема, результатом розгляду звернень від Собору афонських монастирів і колишнього патріарха Константинопольського Кирила V було видання київським митрополитом грамоти від 17 липня 1762 року до «Христоимєнитьш православно-восточныя грєко-российския Києвския цєрквє духовнаго и мирскаго звания чадам». Підтримавши ідею передачі монастиря Симонопетра на Святій Горі українським ченцям, він благословив посланцям прп. Паїсія Величковського збирати пожертви на відновлення та облаштування обителі по єпархіях і парафіях Київської митрополії. У грамоті, зокрема, зазначалося: «Общим всех всея Стыя Аоонския Горы священных монастырей началствующих отец приговору, царская обытель преподобного Сумона, именуемія Сумопетръ и Новій Вифлеемъ великихъ рады долговъ запустілая отдана есть на общее житие духовнику Паисию Малороссу и его ученикам малороссам которых при нем более тридесяти имеется яко мужу честну благоговейну наказанну и во общем житии искусну. А понеже де та обитель по временным обстоянием и по непостоянству вещей в великие долги впаде до 10 тысяч рублев которых не уплативши небезбедно обытель оную содержати. Того ради по благословению его свти и патриарха писаний прислан от общества Афонской Гори скита святого пророка (Илии) іеродіакон ПарОеній с едным братом монахом Гавриілом в Малую Россію и в Січь Запорожскую испрошенияради милостини от христолюбцов».

Благословивши збирання пожертвувань, митрополит Арсеній пише: «От доброхотодателей милостинное подаяние чрез один год онвм іеродіакону ПарОенїю и монаху Гавріилу испрашивать позволили и во уверение того сию нашу грамату за рукою нашею при печати катедральной з шнурозапечатанною книгою для вписания в ней того подаяния и дателевих имен к помяновению их в той обытели преподобного Симона выжали с притверждением оним іеродіакону ПарОенїю и монаху Гавріилу в том испрощении никакова вымагательства и наприирения не чинить, но поступать смирно доброохотно без ималейшого соблазна». При этом в грамоте отмечается, что «в Сечи Запорожской з сею грамотою той милостини не испрашивать, по прошествии сию нашу грамоту при доношении оным іеродіакону ПарОенїю и монаху Гавріилу нам представить с показанием коликое число той милостини испрошено и в книгу записано будет».

В іншому документі від 15 липня 1762 р. митрополит Арсеній пише: «Из допроса оного ЇЕродіакона ПарОєнія сумнителства никакова за нимы в томъ не оказалось. Для того изъготовивъ позволителную имъ ієродіакону и монаху испрашивать в єпархіи нашей, кром> СЬчи Запорожской, чрезъ одинъ годъ милостиню на искуплєніє оной именуемой Сумопетръ обытели предложит намъ к подписанію и книгу для вписанія подаянія и подателей именъ к всегдашнему их в той обытели помяновєнїю изъ канторы нашей за надлежащею скрепою выдат».

Про те, наскільки успішною була місія посланих прп. Паїсієм ченців до України, ми можемо судити з листа прп. Паїсія Величковського до митр. Арсенія (Могилянського) від 20 квітня 1763 р., в якому афонський старець дякує київському владиці за надані допомогу і сприяння:

«И послали были мы къ вашему преосщнству от общества нашего чстнаго ієродїакона ПарОєнЇа, съ монахом Гаврїилом, съ молителною от стйшого патріарха Константїнополскаго кур Курілла къ вашему преосщнству грамотою, о прєподанїи блсвнїа преосщнства вашего о испрошєнїи млстни от хрстолюбцовъ, о искуплєнїи тяжких долгов въ няже оная обитель по обстоянїю нншнєго врємєнє впаде, на которое стЪйшаго патрїарха молєніе, и преподали прєосщєнство ваше реченному ієродїакону блсвнїє, по єпархіи преосщнства вашего испрашивать от хрстолюбцовъ млстню. За которое премилосерднйшое архтастырства вашего къ намъ оубогим показанное блгодян'їє. Сам точїю архЇЕрєй грядущїх блгъХрстосъ снъ и слово Бжїє можетъ вам со всЪми любящими его въ будущем блжнствЪ достойную воздати мзду».

Проте далі в листі на ім'я митрополита Арсенія прп. Паїсій Величковський повідомляє, що, поживши зі своїм братством в обителі Симонопетра деякий час, вони змушені були покинути її і знову повернутися в Іллінський скит. Лист написано старцем вже з цього скиту. Це єдиний на сьогоднішній день документ, написаний прп. Паїсієм на Афоні.

Далі прп. Паїсій пише, що на Афоні для розгляду скрутного становища, яке спіткало його братство, було скликано спеціальний Собор святогірських монастирів, який благословив старцю і його учням, аби не згубити розпочату ними справу, заснувати новий монастир у землях Молдовалахіі, під захистом молдавських православних господарів.

Отримавши таке благословення від Собору афонських монастирів, старець Паїсій за порадою також звернувся до колишнього Константинопольського патріарха Кирила V, який на цей час перебував на покої в святогірському скиті св. Анни.

У своїх листах і прп. Паїсій, і патріарх Кирило просять митрополита Арсенія (Могилянського) дозволити посланим з Афону задля збирання милостині ієродиякону Парфенію (Кармазіну) і ченцеві Гавриїлу (Петку) відбути в Молдовалахію до нового місця перебування братства, а також дозволити їм привезти з собою зібрані ними пожертви, «собранное wm подаянїя хрстолюбцо"в, къ помощи и оутвержденїю нашего» общагоэ пребывания къ обществу нашему принести".

Водночас у справі зазначається, що, зібравши милостиню по парафіях Лівобережної України, посланці прп. Паїсія вирушили на Запорозьку Січ, звідки вже не поверталися до Києва і не повідомили митрополита про розмір зібраних пожертвувань. Зокрема, у відповіді патріарху Кирилу митрополит Арсеній повідомляє, що «коликое же число имъ то[й] милостыни испрошено, въ томъ д[оно]шеніи, какъ должно было, не обявил онъ потому требовано от него по оной въ которую подаяніе записива[ютъ] книги, токмо онъ ПарОенш той кни[ги] не предявилъ и уже какъ известно учинилось съ Кіева въ Запорожскую СЄ[чь] отправился, имея отътоль возв[ерну]тись къ пославшимъ его, и потому сколко имъ ПарОентмъ той милости[ни] испрошено, неизвестно».

Також київський митрополит уточнює, що всі зібрані в Україні кошти він благословляє передати на облаштування братства прп. Паїсія на новому місці в Молдовалахії: «аще что собрано, тая да достанется вся въ пославшимъ въ облегченіе ихъ нуждъ».

Про те, що зібрані на відновлення монастиря Симонопетра пожертвування в подальшому були доставлені в нову обитель старця Паїсія в Драгомирні, ми дізнаємося з інших, більш пізніх документів. Так, в протоколі допиту посланця прп. Паїсія, колишнього насельника Афонського Іллінського скиту, а на той час вже драгоманського ченця Гавриїла (Петки) від 17 лютого 1769 р. повідомляється, що в 1764 р., зібравши на Запорозькій Січі пожертвування, він відвіз їх до о. Паїсія на Буковину в Драгомирнський монастир, куди на той момент з Афону вже переселився преподобний зі своїм братством.

Про долю зібраних у цей період пожертвувань ми дізнаємося також із листа прп. Паїсія Величковського вже з Драгомирни до Кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського за червень 1768 р., де він зазначає: «Имеющеми въ незабвенной памяти премногая благодеяния отъ васъ Милостевейшихъ благодетелей нашихъ, якоже прежде въ святой Афонской Горе намъ сущимъ соделанная, такожде и преселшимся оттуду Божиимъ изволениемъ въ Молдовлахийскую Землю ныне убожеству и бедности нашей делаемая, нижайше благодарствуемъ и благодарить навсегда словомъ и сердцемъ за таковое ваше убогому общежителству нашему милостивное благотворение и благосердное благопризрителство не престанемъ».

Ще один важливий документ, який містить чергове унікальне свідчення про перебування прп. Паїсія в Симонопетра, зберігається в самій обителі на Афоні. За люб’язного сприяння ігумена монастиря Симонопетра архімандрита Єлисея та духівника обителі о. Макарія автору цих рядків удалося отримати доступ до нього та сфотографувати.

Цей документ — монастирський «Кодекс А», який зберігає свідчення про найважливіші події в житті обителі, що мали місце між 1620 і 1800 рр.50 Вони відображені у вигляді досить коротких записів грецькою. Рукопис, написаний близько 1800 р., у палітурці розмірами 21×15 см. Частина аркушів лишилася незаповненою, деякі постраждали від вологи, через що прочитати їх неможливо. У 1988 р. архівіст монастиря Симонопетра здійснив повну транскрипцію Кодекса грецькою мовою.

На сторінці 68 рукопису коротко повідомляється про прибуття в монастир Симонопетра старця Паїсія Величковського разом із братією числом 35 чоловік — зі скиту пророка Іллі, який став затісним для їхньої громади, що розрослас.

Автор запису (грецький чернець), мабуть, мав лише опосередковані свідчення про цю подію, як і про самого преподобного, оскільки називає старця Паїсія «сербом» і не вказує, скільки часу вони залишалися в обителі та з якої причини покинули її.

Разом з тим Кодекс повідомляє точну дату прибуття прп. Паїсія в Симонопетра — 15 квітня 1762 р., чого немає в житіях старця, складених схимонахом Митрофаном, отцями Ісааком і Платоном, а також в інших джерелах і дослідженнях.

Ці документальні свідчення, хоч і короткі, є важливим доповненням до вищезгаданих документів, віднайдених в українських архівах.

На жаль, на цьому монастирські джерела про перебування старця Паїсія в обителі Симонопетра вичерпуються. Далі укладач Кодексу переходить до опису подій, коли ігуменом монастиря став якийсь папас Іоасаф з Мітіліні, який продовжив виплачувати борги обителі, повертати її подвір'я та відновлювати обитель, а також повернув монастирську святиню — руку святої Марії Магдалини, яка після викрадення піратами зберігалася в Тріполі.

І донині в монастирі Симонопетра глибоко шанують пам’ять їхнього колишнього ігумена прп. Паїсія Величковського. У приділі головного соборного храму (кафолікону) обителі по праву сторону міститься фрескове зображення преподобного.

Так само і у трапезній монастиря одна з фресок зображає преподобного на повний зріст. Поряд із нею — зображення іншого афоніта та основоположника давньоруського чернецтва — прп. Антонія Києво-Печерського.

На день пам’яті прп. Паїсія в монастирі відправляється на його честь особлива служба, складена гімнографом обителі, духовним сином афонського старця Паїсія ієромонахом Афанасієм Симонопетритом. Крім того, в бібліотеці монастиря зберігаються два томи першого видання «Філокалії», перекладені слов’янською прп. Паїсієм.

Виявлені Міжнародним інститутом афонської спадщини в Україні згадані документальні свідчення є цінним доповненням до житій старця Паїсія. Більш того, лист прп. Паїсія за 1763 р. — це найстаріший на сьогоднішній день з відомих листів старця і єдиний, написаний ним не з Молдавії, а ще під час перебування на Святій Горі. Цей лист, як й інші документи, що стосуються згаданої справи, відкривають абсолютно невідомі досі сторінки як життя старця на Афоні, так і його тісних зв’язків із Україною і Запорозькою Січчю, а також ігуменства в монастирі Симонопетра. Як уже було сказано, всі відомості про перебування старця в Симонопетра раніше базувалися винятково на розповідях оо. Митрофана, Ісаака, Григорія та Платона, достовірність яких не представлялося можливим перевірити через відсутність підтверджуючих їх джерел. Тепер же цей факт біографії подвижника не викликає сумнівів.