Історія України

Предметом кожної науки є певна система об'єктивних законів і зако-номірностей. Предмет даної науки становить дослідження і висвітлення закономірностей виникнення України та її розвитку в різні Історичні епохи — від найдавніших часів до наших днів.

Основу основ історичної науки складають суспільні факти. Вивчення історії України означає не просте запам’ятування окремих фактів, а теоретичне їх осмислення, розуміння внутрішньої логіки історичних подій, закономірностей розвитку історичного процесу.

Історія України вивчає об'єктивні закономірності суспільного життя в конкретних умовах місця (простору) і часу. Вона осягає й охоплює об'єк-тивні закономірності розвитку матеріальної культури, її взаємодію з соці-альними відносинами та духовною культурою, а значить, пов’язана з еконо-мічними науками, соціальною філософією, соціологією, політологією, культурологією тощо.

У цілому історія України пов’язана з історією світу — з розвитком світової цивілізації — і, отже, має геополітичний вимір.

Завдання вивчення історії України. Зважаючи на соціальні функції історичної науки, основні завдання вивчення даного предмета полягають в наступному.

Пізнавальне завдання — вивчення історії України як процесу, як історичного шляху, виявлення передумов, суті та наслідків історичного поступу, тобто пізнання історичної вертикалі.

Практично-політичне завдання — це, насамперед, з’ясування зв’язку між історією та сучасністю на засадах аналізу і синтезу, поєднання минулого, сучасного і майбутнього як послідовних ступенів єдиного Істо-ричного процесу.¹— .

Вивчення Історії України — це засвоєння загальнолюдських цінностей. Спроби тлумачення історичного ходу людства із суто класових (або пріо-ритетно-класових) позицій суперечать об'єктивній оцінці Історичних подій.

Як же утворилась Київська Русь? До сих пір єдиної думки щодо походження Київської Русі у істориків немає. Ще в середині XVIII ст. німецькі історики, які працювали в Петербурзькій Академії Наук; Г. Міллер, Г. Байєр, А. Л. Шльоцер, розвинули норманську концепцію. Вони, посилаючись на літописну легенду, стверджували, що вирішальну роль у створенні Київської Русі відіграла германо-скандинавська народність, відома на Заході як вікінги («люди заток»), або нормани («північні люди»), а на Сході — як варяги. Одразу проти цієї теорії рішуче виступив М. Ломоносов, який доводив, що першочергова роль у створенні держави належить слов’янам. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської концепції (або теорії природньоісторичного (автохтонного) походження Київської.Русі). З варягами чи без варягів східні слов’яни були в змозі утворити свою державу, бо для цього у них існували всі необхідні внутрішні соціально-економічні передумови; процес державотворення розпочався у них ще до приходу варягів; варяги, просуваючись у східнослов'янські землі, керувалися, перш за все, не державотворчою, а торговельною метою і здобуванням. Вони прагнули підпорядкувати дніпровський торговельний шлях (так званий «шлях із варяг у греки»), обкласти даниною місцеве населення. Б радянській історіографії норманська теорія трактувалася як політично шкідлива І хибна, адже вона заперечує здатність слов’янських народів створювати й зміцнювати свою суверенну державу.

Так почалися суперечки щодо походження Київської Русі. Антинорманської теорії дотримувались і такі провідні вчені, як М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій та ін.

Ми не поділяємо і тверджень декого з науковців, що поляни — це не хто інший, як хазари, так як насправді мова йде про зовсім різні етно-графічні гілки. Хазари завоювали подніпровські, потім подніпровські території, наклавши на місцеві племена данину, — тобто встановили своє пану-вання. В IX — X ст. Київська Русь визволилася від цієї залежності.

Таким чином, державу Київська Русь заснували слов’яни, і сталося це внаслідок складного й тривалого процесу соціально-економічного та культурного розвитку слов’янських племен, а каталізатором цього проце-су стали скандинавські племена, які або завоювали слов’ян і політично організували їх, або створювали для них загрозу, що змушувало наших далеких предків краще організовуватися самим.

У 882 р. новгородський князь Олег з дружиною і з сином Рюрика Ігорем спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, хитрістю захопив Київ, підступно вбивши Аскольда і Діра. З цього часу замість династії Києвичів встановилася династія Рюриковичів. Відбулося об'єднання Північної та Південної Русі, що стало основою виникнення загальнсруської держави; Київ було проголошено «матір'ю градам руським». Давньоруська дер-жава в цей час. являла собою своєрідну політичну асоціацію світлих і великих князів, які перебували під рукою «великого київського князя». Вона не мала централізованого управління, бюрократичної системи. Зв’язок між володарями і підвладними існував у формі збору данини. За князювання Олега (882 — 912 рр.) Київська Русь зміцніла і значно розширилась. Були підкорені древляни, сіверяни, радимичі і інші племена. Проте створене державне об'єднання не стало міцним і організаційно оформленим. Цьому сприяла така вагома причина (вона змушувала пле-мена консолідуватися), як боротьба з кочовими племенами та Візантією.

У своїй зовнішньополітичній діяльності погляди Олега були звернуті на Константинополь. Він двічі (у 907 та 911 рр.) ходив на Візантію, з якою уклав вигідні договори. Наступник Олега князь Ігор (912 — 945 рр.) почав своє князювання з боротьби проти автономістських настроїв древлян і уличів, які відмовилися коритися київському князю і сплачувати данину. Широкомасштабні воєнні походи були здійснені Ігорем проти Візантії у 941 і 943 рр. У 944 р. був укладений союз з Візантійською імперією, але він для Русі був менш вигідним, ніж договір 911 р. За цією угодою Ігор змушений був відмовитись від володінь на Чорному морі, у гирлі Дніпра, та ще й захищати Візантію від кочовиків. Військові походи поглинали значну кількість ресурсів і вимагали від держави постійного напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких повтор-них збирань данини призвело в 945 р. до повстання древлян, під час якого було Ігоря вбито. Вдова Ігоря, Ольга, жорстоко помстилась древля-нам за вбивство свого чоловіка. Була спалена столиця древлян — Іскоро-стень. Але в той же час княгиня Ольга зрозуміла, що так далі правити не можна. І вона проводить першу реформу, суть якої полягала в наступному: були чітко визначені землі, з яких за певний проміжок часу збиралась означена кількість данини. У зовнішній політиці Ольга, як і ЇЇ попередники, відвідала найпотужнішого свого сусіда — Константинополь — і підписала мир з Візантією. І там же вона прийняла християнство. Таким чином, вона не тільки не допустила розвалу Київської Русі, а, навпаки, зуміла посилити її вплив у Європі.

У 964 р. до влади приходить син Ігоря і Ольги — Святослав (964 ~ 972 рр.). Становище Русі значно зміцніло за його князювання. Святослав вважав своїм головним завданням зміцнення військової могутності держави, мало переймався проблемами внутрішнього життя країни. Це був князь-воїн, він більшість свого життя провів у військових походах.

Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Руського (Чорного) моря, Кавказу. Але ці кордони були слабко захищені від нападів кочових орд Середньої Азії. Перед Руссю постали нові проблеми — проблеми захисту її східних кордонів. Та князь і сам побачив необхідність зміцнення власної влади на території країни. З цією метою він перед тим, як вирушити у другий похід до Болгарії, проводить адміністративну реформу. Старшого сина Ярополка залишив намісником у Києві; молодшого Олега — у древлян, а Володимира послав правити від свого імені до Новгорода. Цією рефор-мою Святослав зміцнив владу київського князя у землях племінних княжінь.

Другий похід Святослава до Болгарії склався не досить вдало, йому до-велося воював не тільки з болгарами, а й з візантійським імператором. У 971 р. знесилені сторони почали переговори, які закінчились мирним договором.

Після підписання миру Святослав з військом попрямував до Києва. Біля дніпровських порогів печеніги підстерегли Святослава і вбили його. Після смерті Святослава між його синами почалася запекла боротьба за владу. Олег і Володимир не визнавали свого старшого брата верховним князем. В той же час Ярополк вирішив приборкати своїх братів і стати єдиновладним володарем Київської Русі. Переможцем у цій боротьбі став Володимир.

Зійшовши на престол у 980 р., Володимир започаткував нову добу в Історії Київської Русі. За його правління процес становлення Київської Русі в основному завершився і почалось ЇЇ піднесення. Перш за все Володимир послідовно поставив під державну владу великі союзи східно-слов'янських племен, що залишалися ще незалежними: хорватів, дулібів, радимичів, в’ятичів.

До того ж Володимир був видатним реформатором і будівничим держави. Близько 988 р. він провів адміністративну реформу. У нього було 12 синів, і ними він замінив племінних вождів в різних містах держа-ви. Було назавжди зламано сепаратизм племінної верхівки, і з того часу Київська Русь стає об'єднаною державою. На зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов поділ територіальний: державу було поділено на землі-уділи довкола великих міст. Це одна із ознак державності.

Найголовніше досягнення Володимира — запровадження християн-ства як державної релігії. Нова ідеологія допома-гала зміцненню держави, законодавства, адміністративної системи. Нова релігія прилучила русичів до світової культури, сприяла розвитку мис-тецтва, літератури, архітектури, науки. Могутня Візантійська імперія по-ступово втрачала свій вплив на Київську Русь.

Смерть Володимира Великого (1015 р.) призвела до нової жорстокої боротьби між його синами за владу, І в 1019 р, єдиним правителем Русі стає Ярослав (1019 — 1054 рр.). Його князювання прийнято вважати періодом найвищого економічного піднесення, політичної міцності і культурного злоту. Як і його батько, Ярослав розширював кордони своєї держави, у 1036 р. він остаточно розгромив печенігів. Значну увагу Яро-слав приділяв безпеці кордонів держави. На багато сотень верст тягну-лися зведені при ньому «змійові вали» з укріпленнями — фортецями.

За князювання Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З його ім'ям пов’язане створення першого писаного зведення законів Київської Русі — «Руської Правди», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Завдяки підтримці князя у Києві було побудовано багато церков. { вперше Ярослав призначив митрополитом русина Іларіона, таким чином вивівши церковну ієрархію із підкорення Візантії.

За часів Ярослава Мудрого швидко розбудовувалися старі і будувалися нові міста. Міста були центрами ремесла і торгівлі; осередками культур-ного й політичного життя, місцем зосередження органів державної влади та церковного управління. Київ, розмістившись посередині дніпропетровсь-кого водного шляху «із варяг у греки», став світовим ринком торгівлі.

З ім'ям Ярослава пов’язаний і розквіт давньоруської культури, освіти та. науки. У князя була одна з найбільших у той час у світі і перша в державі бібліотека. На території Київської Русі було чимало шкіл, які, як правило, виникали при монастирях. Центром таких знань став Києво-Печерський монастир, заснований у 1015 р. -'

Таким чином, Київська Русь, котра виникла в середині IX ст., пройшла складні етапи свого становлення: переживала своє піднесення в X — XI ст.; зміцнила своє міжнародне становище, вписалася в європейський геополі-тичний простір; збагатила давньоруську і світову культуру.

Останній — третій — характеризується постійними чварами, зростаючою загрозою кочовиків і економічним застоєм — це князювання Володимира Мономаха (1113 -1125 рр.) І його сина Мстислава (1125 — 1132 рр.). Остаточного удару Київській Русі завдали орди монголо-татар, які в 1240 р. зруйнували Київ. Спадкоємицею традицій Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство.,

Смерть Мстислава в 1132 р. означала кінець історичної доби, коли Київ був центром земель руських. Це був початок розпаду Київської Русі на окремі князівства. На землях майбутньої України сформувались такі кня-зівства: Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Київське та Інші. Феодальна роздробленість була викликана рядом причин:

1) великою територією" Держави при відсутності тісних економічних зв’язків за умов панування натурального господарства і неоднорідності населення;

2) зростанням великого феодального землеволодіння;

3) відсутністю чіткого незмінного механізму спадкоємності князівсь-кої влади;

4) розвитком і піднесенням удільних князівств І земель, що сприяло зростанню місцевого сепаратизму І загостренню міжкнязівських взаємин;

5) зміною торговельної кон’юнктури. Західна Європа почала торгува-ти безпосередньо з Близьким Сходом, а Київська держава залишилася поза світовими торговельними шляхами;

6) посиленням експансії степових кочових племен (печенігів, полов-ців та ін.);

Роздробленість, що охопила Русь, отримала назву феодальної, оскільки вона була закономірним наслідком еволюції феодальних відно-син (мається на увазі розвиток феодального землеволодіння — вотчин, посилення влади удільних князів і бояр).

Роздробленість кваліфікують також як політичну, бо вона призвела до змін у державному устрої Русі, а саме — до децентралізації системи управління. Київський князь втратив контроль над удільними князівст-вами, влада в яких зосередилася в руках місцевих князів.

Феодальна роздробленість — це закономірний процес у розвитку середньовічного суспільства. її переживали й інші країни Європи. До роз-дробленості Київської Русі призвели подальший розвиток давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Боярство цих регіонів і місцеві князі, спираючись на них, дбали про власні, а не державні інтереси. Київська Русь, однак, усередині XII століття зовсім ще не розпалась. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь припинила своє існування, так як:

по-перше, розпад держави відбувався протягом тривалого періоду, І політична єдність втрачалася поступово;

по-друге, зберігалися такі елементи загальноруської держави, як її кордони, єдине законодавство, система церковної організації, спільна боротьба князівств із зовнішнім ворогом;

по-третє, надзвичайно сильними були об'єднавчі тенденції політич-ного життя.

Таким чином, явище феодальної роздробленості суперечливе і неоднозначне, але закономірне. В Історії Київської Русі (XII — початку XIII століття) діяли відцентрові тенденції, була втрачена державна єдність, посилилися князівські міжусобиці, тиск на Русь сусідніх держав, в той же час формується велике землеволодіння, намітився прогрес у сільському господарстві, підносяться міста, зростає чисельність населення. Почи-наючи з XIII століття в результаті поглиблення соціально-економічних, культурних процесів, торговельних та інших зв’язків іде формування на основі земель і князівств територій російської, української та білоруської народностей. Етнічним осердям українського етносу стала Київська земля. В 1187 р. відносно наддніпрянських земель з’являється назва «Україна.

У 1199 р. Роман Мстиславович заволодів Галичем і об'єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства, створивши на політичній карті Східної Європи нову велику державу, яка починає відігравати одну із провідних ролей у політичному житті Русі. Незабаром (до самої своєї смерті в 1205 р.) Роман встановив владу над Київською землею. В його руках опинилася величезна давньоруська територія — практично вся сучасна територія України. Роман склав проект дотримання «доброго порядку» на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній давньоруській державі. Роман, праг-нучи уникнути подальшого дроблення держави, пропонував передавати престол старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як чини-лось раніше. Та князі відмовилися приїхати на з'їзд, щоб обговорити цей проект Романа. Вони заявляли, що такого «одвічно не було», а значить, і не повинно бути.

Переможні походи Романа на Литву, Польщу, Угорщину і половців створили йому і князівству високий міжнародний авторитет. У 1202 р. па-па Римський Інокентій III запропонував Роману королівську корону. Вели-кий князь у своїй об'єднаній державі насамперед подбав про зміцнення княжої влади, здолавши опозицію бояр. Багатьох бояр він відправив у заслання або стратив. Щоб захистити українські землі, він розгромив половців, здійснив походи на північ у польські та литовські землі, підтри-мував тісні зв’язки з Угорщиною, Константинополем. У 1205 р., ідучи польськими землями, Роман потрапив у засаду й загинув.

Після своєї передчасної смерті Роман залишив по собі славу вели-кого полководця та політика і двох малолітніх синів: чотирирічного Дани-ла і дворічного Василька. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа Анна — розумна, мужня і владна жінка. її підтримували волинські бояри, переведені Романом з Володимира до Галича, та княжа дружина. Прихильниками об'єднання земель під владою князя виступали середнє боярство, міщани та селяни. Усі вони потерпали від утисків великих бояр, які зосередили в своїх руках земельні володіння. Верхівка галицьких бояр виступила проти об'єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство. Бояри прогнали Данила та Василька і взяли владу в свої руки.

В 1238 єдність Г-В держава була відновлена. На період князювання Данила-Галицького припадає час її розвитку.

Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами. Галицько-Волинське князівство, будучи ослабленим боротьбою з тата-рами, постійними сутичками між боярами та князями, стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежності. Однак це не зменшує історичного значення Галицько-Волинського князівства. Це друга велика держава в українських землях після Київської Русі, що продовжила ЇЇ культурні традиції. Був забезпечений високий рівень еконо мінного та духовно-культурного розвитку українських земель. Своєю орієн-тацією на Захід Галицько-Волинське князівство відкрило доступ в укра-їнські землі західноєвропейським культурним впливам.

У 1340 р. Великий Литовський князь Ольгерд проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям» І значно розширив наступ на українські землі. Менш ніж за 150 років Литовське князівство стало найбі-льшим у Європі.

У чому ж полягали причини такого блискучого завоювання? Українці бачили в литовцях визволителів від монголо-татар, та й литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке Іго Золотої Орди: литовці йшли на те, щоб українці займали найвищі адміністративні посади, а елі-та литовців швидко потрапляла під культурний вплив своїх слов’янських підданих. Литовські князі діяли в Україні за принципом: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо». За якісь одне чи два покоління литовці за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попе-редників Рюриковичів та розглядали свою місію як «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперник литовців у боротьбі за київську спадщину. Саме тому Грушевський М. С. доводив, що Велике Литовське князівство зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія.

Безумовно, завоювання литовців є Україні були вражаючими, але більш тривалий І всеохоплюючий вплив на долю українців справила експансія Польщі, початок якої започаткував Казимир Великий (1320 — 1370 рр.). Його активно підтримували три сили: магнати, католицька церква та багаті міщани Кракова.

У квітні 1340 р. Казимир вступив у Галичину. Зверніть увагу — зро-бив він це під приводом захисту католиків краю, хоч католиками були переважно не поляки, а німці. Насправді ж, він заздалегідь планував цей крок, уклавши угоду з Людовіком угорським, згідно з якою обидва королі при завоюванні України мали діяти спільно.

Більше двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями, підтримуваними більшістю українців, за Галичину й Волинь.

Польща проголосила себе «щитом християнства» І зображала свою експансію на схід як хрестовий похід проти язичників-литовців і схизма-тиків — православних українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально та культурно неповноцінних вело до тяжких майбутніх польсь-ко-українських взаємин.

Завоювання збільшили землі Польщі майже на 50%. Спочатку на землях України поляки вели обережну політику, але Папа Римський і католицька церква з готовністю благословили короля на більш широку експансію. Спочатку в 1375 р. у Львові було засновано католицьке архі-єпископство, а потім на землях України стали виникати, як гриби після дощу, монастирі францисканського та домініканського орденів. Вони обслуговували католицьке населення, яке швидкими темпами зростало (сюди переселялись польські, німецькі, чеські та угорські шляхтичі). Укра-їнські феодали, прийнявши нову католицьку віру, отримали рівний статус з польською шляхтою.

Таким чином, український народ все більше підпорядковувався чужій нації — нації з іншою релігією та культурою. Такий симбіоз мав деякі позитивні наслідки, але закономірно, що з нього згодом виріс гост-рий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який тривав близько 600 років.

1385 великий князь литовський Ягайо уклав із Польщею Кревську Унію (тевтонський орден). Ця означала приєднання литовських, білоруських і укр. земель до Польщі і окатоличення литовців.

1413 Вітовт уклав з Польщею Городецькі унію. Ця унія передбачала обмеження участі православних у державному управлінні і надання литовським феодалам, католикам таких широких прав, які мали польські феодали.

Люблінська унія 1569 р. була для українців драматичною подією. Незважаючи на все, Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські феодали хоч і підпорядковувались литовцям, однак мали великий вплив як у суспіль-ному, економічному, релігійному, так і в культурному житті України. А з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під удар саме існування українців як окремої етнічної спільності.

Литва була не спроможна дати відсіч татарам на півдні, зі сходу литві загрожувало Московське царство. Литовці звернулися про допомогу до поляків. У 1569 між Польщею і Литвою було укладено люблінську унію. За умовами цієї унії Польща і литва об'єднувалися в одну державу Річ-Посполиту.

Люблінська унія 1569 р. була для українців драматичною подією. Незважаючи на все, Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські феодали хоч і підпорядковувались литовцям, однак мали великий вплив як у суспіль-ному, економічному, релігійному, так і в культурному житті України. А з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під удар саме існування українців як окремої етнічної спільності.

Українці, постійно перебуваючи під владою чужоземних держав, зазнавали асиміляційного тиску з боку панівної культури. Безпосереднє сусідство з католиками-поляками призвело до гострої релігійної та куль-турної боротьби українців і поляків.

Православна церква за відсутності власної держави була для укра-їнців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Однак право-славна церква і сама попала в скрутне становище занепаду. Якщо за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства держава була для неї надійною опорою, то тепер Річ Посполита відносилась до неї як до нерідної дитини, так що важливі церковні питання стали вирішуватися мирськими правителями. Світська влада призначала єпископів, що підри-вало авторитет митрополита, розхитувало організаційну дисципліну церкви. Серед церковних служителів поширилась корупція, школи були занед-бані, Таким чином, втративши внутрішні та зовнішні стимули, правос-лавна культура скотилась в обрядовість, обмеженість та занепад.

6 -10 жовтня 1596 р. у Бресті відбувся собор для прийняття унії. З самого початку він розколовся на православний і уніатський. Православний — відкинув унію, уніатський — прийняв її. Відповідну грамоту підписали мит-рополит, п’ять єпископів і три архімандрити. Уніатський собор визнав владу папи римського й догмати католицької церкви, зберіг православні обряди й церковнослов’янську мову в богослужінні. Уніати діставали великі привілеї — церковники звільнялися від податків, шляхтичам відкривався доступ до дер-жавних посад, міщани зрівнювалися в професійних правах з католиками.

Православна релігія була поставлена в складні умови. Православні ієрархи замінювалися уніатськими, у монастирів відбиралися маєтності, а самі вони перетворювалися на уніатські. Православні купці, ремісники та шляхтичі обмежувалися в правах.

Таким чином, Берестейська унія не об'єднала християнські церкви, а ще більше їх розпорошила, бо замість двох тепер існувало три церкви: католицька, православна та уніатська, або греко-католицька, як ЇЇ згодом стали називати.

Висновки з останнього питання теми цілком наочні: релігійна бороть-ба православ’я та католицизму привела до того, що еліта українського народу в своїй більшості полонізувалася. Це мало епохальне значення для подальшої історії Польщі; внаслідок конфронтації українці розколо-лися на деі конфесії, що спричинило до різких відмінностей між західними та східними українцями.

Але цей період приніс українцям і культурне піднесення, чіткіше усвідомлення своєї самобутності.

Закінчуючи вивчення проблем даної теми, слід підкреслити, що ук-раїнський народ під владою Польщі та Литви (XIV — XVI ст.) знаходив у собі сили для боротьби за самобутню свою культуру, православну віру і в кінцевому результаті — за незалежність своєї країни від загарбників.

Проблема козацтва — одна з центральних в історії України доби феодалізму, тому вона завжди привертала увагу дослідників.

Радянські історики, відзначаючи велику роль козацтва в історії українського народу, підкреслювали, що воно виникло внаслідок розвитку антифеодальної боротьби селянства і міщанства в Україні як форма протесту проти соціального та національно-релігійного гноблення.

Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між ними досить умовна): тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумов-люють його необхідність.

Які ж причини виникнення козацтва в Україні? Основна причина появи козацтва корінилася в тих соціально-політичних умовах, які скла-лися в українських землях у другій половині XV — XVI ст.

У XIV ст. Україна попала під владу Польщі і Литви (з 1569 р. — Речі Посполитої), що призвело до ліквідації залишків автономності українських земель. У таких умовах посилювалася експансія католицизму, розширюва-лось шляхетське землеволодіння, становище покріпачуваного селянства погіршувалося з кожним роком. Були й інші причини виникнення козацтва: існування в південних степах кочівників-татар, що створювало загрозу для мирного життя слов’янського населення; можливість переселення в степи.

У відповідь на посилення соціального гніту українські селяни зали-шали рідні місця та йшли в незаселені південні степи Поділля, Брацлавщини, Київщини, де створювали нові поселення, оголошували себе коза-ками, тобто вільними людьми. Починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік збіглих селян з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Утікали наймужніші й найвідважніші—_; ті, кому доля була дорожча за життя, хто не тільки був ладен дати збройну відсіч панам, а й сміливо виходив у степ назустріч татарам.

У верхів'ях Південного Бугу, в середній течії Дніпра, в районі Канева — Черкас, а також на лівому березі Дніпра — на Сулі, Пслі — вини-кало чимало козацьких слобод і хуторів. Знаходячись під постійною загрозою татар і турків (через степи проходили татарські шляхи — Чорний, Кучманський, Муравський та ін.), козаки займалися «уходництвом» — рибальс-твом, мисливством, бджільництвом, землеробством та різними ремеслами.

Серед козацтва не було рівності, основна її маса («голота», «сірома») батракувала у більш заможних козаків («дуків»), які володіли великими земельними площами, отарами овець, коней. Влада поступово зосеред-жувалася в руках заможного козацтва. Освоєння козаками нових земель привернуло увагу українських, литовських І польських магнатів. У першій половині XV! ст. на володіння «окраїнними землями» за службу великому князю Литви одержали грамоти князі-магнати: Острозькі, Потоцькі, Вишневецькі, Лянцкоронські, Ружинські та ін. Вони використовували козаків як робочу силу в своїх замках-дворах, а також під час походів проти турків і татар.

Рятуючись від панів-магнатів, багато козаків ішло далі по Дніпру на південь, за пороги Дніпра. Долаючи пороги, які перекривали ріку скелями до 7 м. заввишки і тяглися від сучасного Дніпропетровська до Запоріжжя, козаки осідали на островах Велика і Мала Хортиця, Томаківка, Базавлук та ін. Тут, за порогами, не було панського гніту, і козаки мали можливість вільно займатися різними промислами, господарством. Для відбиття нападу шляхти, турків і татар козаки об'єднувалися в невеликі групи, ватаги, споруджували укріплення — січі, зроблені з рублених, або січених дерев’яних колод.

За місцем свого проживання, на низинах Дніпра, за порогами, вільне козацтво називалось низовим, або запорозьким військом. Ті козаки, що жили вище дніпровських порогів, дістали назву міських, або українських козаків. До реєстрових належали козаки, які знаходились на службі у поль-ського короля. Вони вносились в реєстр, тобто список. Звідси і назва — реєстрові козаки.

Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце у становій ієрархії Речі Посполитої.

Отже, протягом XV — XVI ст. у суспільстві формується нова соціаль-на верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політич-ного лідера і на владу.

Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєн-ня, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціаль-но-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.

Вибір місця для створення військово-політичного центру козацтва обумовлювався як природними умовами, необхідністю його успішної оборони, так і прив’язкою до Дніпра — головної артерії морських походів проти Туреччини й Кримського ханства.

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з’являється в 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495 — 1575 рр.). У своїй «Все-світній хроніці» він повідомляв, що в першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів {Козацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та Ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів {понад 250).

У 1552 — 1556 рр. український князь Дмитро Вишневецький (Байда) зібрав розрізнені козацькі ватаги й збудував на віддаленому стратегічно розташованому за дніпровськими порогами острові Мала Хортиця (пло-щею близько 500 га) фортецю, що мала стати заслоном від татар. На валах укріплення встановили гармати. До фортеці вів лише один прохід з баштами по боках і звідним мостом. Попід вагами розташувалися куре-ні— дерев’яні, криті очеретом або кінськими шкурами будівлі. Посе-редині фортеці був майдан, де відбувалися козацькі ради. Укріплення на Хортиці Вишневський збудував усупереч волі польського короля Сигізмунда ІІ Августа, який не бажав псувати відносини з Кримським ханством. Так Д. Вишневецький заснував Запорозьку Січ. Це вже було військово-політичне об'єднання з єдиним центром, добре навченим і озброєним військом. Настав новий етап в історії козацтва, один із періодів розвитку своєрідної української державності.

Д. Вишневецький здійснив ряд успішних походів на Кримське ханство і турецькі фортеці. Однак влітку 1557 р. козаки під натиском турків і татар змушені були залишити Хортицю. Д. Вишневецький з загоном козаків перейшов на службу до російського царя. Але після того, як І. Грозний не надав йому допомоги під час походу на Кафу, Д. Вишневецький повер-нувся в Україну. В 1563 р. під час невдалого походу в Молдавію Д. Вишневецький потрапив у полон до турків і був страчений у Стамбулі. Пам’ять про подвиги Байди зберегли численні українські народні пісні, багато з яких співають і нині.

Після смерті Д. Вишневецького Запорозька Січ продовжувала існу-вати. Кожний християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти на Січ і приєднатися до козацького братства. При бажанні він міг покинути Січ. Під страхом смертної кари на Січ заборонялося приводити жінку. В Січі постійно знаходилось від 15 до 20 тис. козаків. Переважна ж більшість проживала за її межами, на зимївках. Одружені козаки жили окремо і займалися сільським господарством.

Січовики сформували нову українську (козацьку) державність. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Для Запорозької Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні Історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада, ії рішення були обов’язковими для виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої полі-тики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 чоловік. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, війсь-ковий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та Ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала в своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Кошового отамана обирали на один рік простою більшістю голосів відкритим голосуванням (часто шляхом кидання шапок у купи: за кого більша купа, той і переміг). Лише Іван Сірко кошовим був протягом 15 років, а Петро Калнишевський — 10 років.

На період походу чи війни кошовий призначав собі заступника з числа полковників— наказного гетьмана. Кошовий отаман одночасно був головою війська і держави.

Генеральна старшина, якщо говорити сучасною термінологією, вико-нувала роль кабінету міністрів. До неї входили обозні, осавули, хорунжий, бунчужний, писар, судді і підскарбій — усі з титулом «генеральний» .

Обозний фактично мав обов’язки заступника кошового отамана (гетьмана), начальника штабу, тилу і артилерії. Осавули — гетьманські старшини для особливих доручень. Під час війни вони командували окремими підрозділами, в мирний час служили ад’ютантами. Хорунжий і бунчужний ¦— церемоніймейстери — відповідали за військові корогви (прапори) і символи гетьманської влади. Писар — начальник канцелярії -;

велику роль відігравав у зовнішніх відносинах. Генеральні судді очолю-вали верховний суд. Цю роль виконувала вся військова старшина, вклю-чаючи кошового отамана. Підскарбій завідував фінансами.

Кіш поділявся на курені, очолювані курінними отаманами. Курені складалися з сотень. Великі землі Запорозької Січі (за межами Хортиці) поділялися на округи — «паланки». На кінець існування Січі налічувалось 10 паланок, їх очолювали полковники. Козаки паланок мали сім'ї. Вони були прописані до певних куренів, що були на острові Хортиця.

На той час налічувалось 38 куренів. Назви їх походили від імені отама-нів, що їх заснували, або від назви місцевості, звідки прийшли перші козаки.

Військо Запорозьке мало свою печатку — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (мали-нового) кольору.

Основну частину Війська Запорозького становила піхота, кіннота ж була нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний рушницею або мушкетом (важка рушниця на сошках), пістолем, шаблею, ножем, списом. Січ мала свій флот з великих човнів — «чайок». Довжина їх— 20 м, ширина — 4 м. Швидкість до 15 км на годину. Чайки були оснащені трьома щоглами з вітрилами і веслами. На борту знаходилось 4−6 гармат. Бойовий екіпаж складався з 50 — 70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами.

Запоріжжя мало свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запо-різької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківській областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі була близькою острівній Англії.

За несприятливих умов козаки кілька разів переносили Січ в інші місця. Були випадки, коли татари руйнували Січ. Так, наприкінці 1560-х років козаки перенесли Січ на острів Томаківка, розташований за 60 км на південь від Хортиці. На період існування Томаківської Січі (60-ті - початок 90-х років XVI ст.) припадають походи запоріжців на турецькі й татарські фортеці Причорномор’я. Спускаючись на своїх сла-ветних човнах-чайках по Дніпру, козаки виходили в Чорне море й тро-щили, турецькі галери.

Особливого розголосу набув похід запорозького кошового Івана Підкови в 1557 р, на Молдавію. Він розгромив війська турецького ставле-ника Петра Мірчі, здобув Ясси і став господарем Молдавії. Наступного року, зазнавши поразки від турків, Підкова відступив в Галичину, де був заарештований і страчений у Львові. В ці ж роки запорожці ходили в Крим, у 1589 р. вони здійснили великий похід на Очаків, Аккерман. Томасівська Січ стяпп Ь;і:юю першого великого козацько-селянського повстання проти Речі Посполитої наприкінці XVI ст. під проводом К. Косинського.

З середини XVII ст. лідером Запорозької Січі стає І. Д. Сірко, який народився в Мерефі (в ЗО ш від Харкова). Будучи полковником, кошовим шаманом Запорозької Січі, він протягом 26 років, з 1654 по 1680 рр. не сходив з історичної арени. Ведучи боротьбу з татарами, турками, молда-ванами, поляками, росіянами, Сірко за весь час свого життя брав участь в 55-ти битвах і кожного разу, за винятком одного випадку, перемагав. Татари називали Сірка Урус-шайтаном, руським чортом. А татарки-матері лякали його ім'ям своїх дітей.

Про високе військове мистецтво, мужність, хоробрість козаків є багато спогадів іноземців, які в різні часи побували на Україні і Запорозькій Січі. Так, французький Інженер Боплан в «Описі України» зазначає; «козаки кмітливі, добре загартовані, невтомні в битвах, відважні, сміливі, власним життям не дорожать». А турецький Історик XVII ст. Найма так характери-зував запорозьких козаків: «Можна стверджувати напевно, що немає в світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці… Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи, завдяки свій хо-робрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних в усьому світі». Д. І. Яворницький в «Історії запорозьких козаків» наголошує: «З тих пір, як низові козаки взяли на себе роль захисників віри й вітчизни, вони зробились в очах своїх одноплемінників рицарями церкви, правди та честі, стали безсмертними в очах багатьох поколінь і з цим ім'ям ввійшли на сторінки слов’янської чи взагалі світової Історії» .

За ходом Історичних подій і за завданнями, які ставили перед собою запорожці, вся історія запорозьких козаків, на думку Яворницького, може бути розділена на такі шість періодів: період утворення запорозького козацтва (1471 — 1583 рр.); період боротьби проти Польщі за релігійно-національну незалежність південної Русі (1583 — 1657 рр.); період участі у боротьбі за релігійно-національну незалежність Правобережної України проти Польщі, Криму і Турції (1657- 1686 рр.); період боротьби проти Криму, Турції і Росії за власне існування {1686 ^і— 1709 рр.); період існування запорожців за межами Росії і спроби їх повернутися в рідні місця (1709 — 1734 рр.); період боротьби з російським урядом за самостійне існування і падіння Запорожжя (1734 — 1775 рр.).

М. Костомаров назвав Січ «Християнською козацькою республікою», і це визначення стало класичним з огляду на кілька причин. Війську Запо-розькому низовому були притаманні певні риси демократичної респуб-ліки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебни. Отже, можна констатувати, що між православ’ям і козацтвом існував глибинний зв’язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорозьку Січ ціл-ком обґрунтовано можна назвати «християнською козацькою республікою» .

Збільшення чисельності козацтва в XVI ст. і його виступи проти фео-дального гніту непокоїли великих землевласників. А тому польський уряд, намагаючись розколоти козацтво і встановити над ним контроль, вирішив взяти на державну службу частину міських заможних козаків, які б захи-щали кордони Речі Посполитої й допомагали приборкувати дії бідних козаків.

Польський уряд, який в мирний час закликав безжалісно винищувати «цю своєвольну голоту», охоче збільшував число реєстрових козаків, пропонуючи їм права, привілеї та оплату, коли потрібна була їх допомога у війнах проти Московської держави чи Оттоманської Турції. Але з віднов-ленням миру урядовці часто-густо зрікалися своїх обіцянок і знову висту-пали проти козаків. Загострення цих суперечностей неминуче призводило до соціального вибуху.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокоти-лося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 — 1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625 — 1638 рр.) — тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту («артикули» польського короля Генріха Валуа та третій Литовський статут фіксували остаточне оформ-лення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «угодниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Одним із перших великих козацько-селянських повстань під керів-ництвом українського шляхтича і гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського вибухнуло в 1591 р. Козаки, селяни на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта зібрала військо, яке розгромило повстанців на річці П’ятці.

Не встигло вщухнути останнє відлуння одного, як вибухнуло інше повстання. Очолив його Северин Наливайко — син галицького шевця. У 1595 р. після вдалого походу на турків у Молдавії Наливайко на чолі 2,5 тис. війська повернувся на Брацлавщину, але незабаром вступив у конфлікт з місцевою знаттю.

Козаки знову повстали проти ненависної шляхти, їх підтримали селяни. Важливо відзначити, що допомогу Наливайкові надали запо-рожці. Вони діяли під проводом Г. Лободи на Київщині та Брацлавщині. Повстанці Наливайка пройшли через всю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи селян до боротьби.

Весною 1596 р. повстанці під натиском поляків змушені були відійти на Схід, сподіваючись знайти захист у МосковІЇ. З поширенням голоду й хвороб та зростанням втрат серед повстанців виник розкіл.

Після поразки повстань кінця XVI ст. декілька десятиліть не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньопо-літичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків.

З 1596 до 1625 рр. домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600 — 1602 рр.) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616 — 1622 рр.). Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимча-сових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести чисельність козацького війська до 40 тис; трансформувати ко-зацтво з чисто воєнного в активний воонно-політичний чинник суспільного життя, здатний вирішувати державні проблеми; шляхом вступу у 1620 р. всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

Друга хвиля повстань в Україні (1625 — 1638 рр.), яку очолювали народні ватажки М. Жмайло, Т. Федорович (Трясило), і. Сулима, П. Бут, Д. Гуня, Я. Остряниця та інші, також закінчилася невдачею.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися укра-їнськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність, неорганізо-ваність, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, ма-лочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядо-вим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спря-мована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоли-чення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авто-ритет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикла-дом для майбутніх поколінь борців за визволення Народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

Насамкінець необхідно підкреслити, що козацтво стало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення.

Діяльність козаків впливала на всі сфери життя українського народу: вони боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру і православну церкву, брали участь в антифеодальних виступах, зробили головний внесок у визволення України з-під влади Речі Посполитої. Козаки створили Запорозьку Січ, яка стала важливим станом у формуванні української державності і витоком української держави.

Національна-визвольна війна (1648−1657). У середині 17ст. укр. землями прокотилася хвиля національно-визвольної боротьби. Її зумовили ряд причин:

1.намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Утиски як реєстрових так і нереєстрових козаків.

2.посилення експлуатації укр. селян. Зростання панщини, натуральних і грошових податків.

3.посилення визиску (експлуатації) укр. міщан. Збільшення повинностей і податків.

4.утиски православного духовенства.

5.релігійна дискримінація. Насадження католицизму і уніацтва.

Боротьба укр. спрямовувалася на розв’язання таких головних завдань:

1. знищення польського панування.

2. створення укр. держави.

3. ліквідувати велику і середню феодальну власність на землю, кріпосне право і утворити фермерського типу козацьку земельну власність.

Рушійними силами української революції стали козацтво і селян-ство. Під впливом перших збройних перемог до визвольного руху приєд-налася козацька реєстрова старшина, частина української шляхти, за-можне міщанство, православне духовенство, що перетворило цей рух на загальнонародний. Усі верстви, які брали в ньому участь, прагнули звіль-нитися з-під влади Польщі, але їхні соціально-економічні та політичні мотиви були неоднаковими. Селянство, низи козацтва і міщанство праг-нули знищити кріпосницькі порядки, а українське шляхетство та реєст-рова старшина обмежувались завданнями¹ національного визволення. їх підтримували верхи міщанства й духовенства. Отже, рушійними силами національно-визвольної війни були козаки, селяни, міщани, нижче право-славне духовенство, дрібна українська шляхта.

Характер війни — національний, визвольний, справедливий.

Очолив цей рух Богдан Хмельницький (1595 — 1657) — видатний український політичний і державний діяч, полководець. Добре знаючи нестерпне становище народних мас, які зазнавали утисків польських магнатів і шляхтичів, Богдан Хмельницький тяжко переживав за долю батьківщини. До того ж йому довелося зазнати особистої кривди. Дрібний польський шляхтич, підстароста чигиринський Данило Чаплинський, користуючись підтримкою старости Олександра Конєцпольського, із заго-ном своїх слуг напав на хутір Суботів, зруйнував його, пограбував майно Хмельницького, побив малолітнього сина, захопив дружину. Скарги Хмельницького королеві залишилися без наслідків. Король начебто сказав Хмельницькому, що він, як вояк, носить шаблю і цією шаблею може сам себе боронити. Особиста образа, якої зазнав Хмельницький, ще більше переконала його, що з польськими магнатами й шляхтичами не тільки простим людям, а й козацькій старшині згоди досягти неможливо.