Відносини між козацькою Україною та Росією у 1659-1663 рр

Досліджуються стосунки між гетьманським урядом Юрія Хмельницького і московськими властями, чинники, що обумовили їх загострення і перехід Хмельницького в жовтні 1660 р. під зверхність польського короля. Висвітлюється перебіг військово-політичних подій на Лівобережній Україні у 1661−1663 роках, перипетії міжусобної боротьби старшин, з’ясовується роль Москви у цих процесах. У контексті україно-російських відносин розглядається діяльність московських приказів, з’ясовуються причини заснування і повноваження Малоросійського приказу, особливості воєводсько-приказної системи Росії, ставлення до неї українців.

Аналізуються вироблені старшинським оточенням Юрія Хмельницького Жердевські статті, як український варіант союзної угоди, та нав’язані Москвою у жовтні 1659 року Переяславські статті, що засвідчили різне бачення сторонами суті україно-російського союзу і перспектив розвитку своїх взаємовідносин. Українська еліта прагнула забезпечити Війську Запорозькому суверенітет у союзі з Москвою, очікуючи від останньої лише координаційних дій, військово-політичної допомоги у справі захисту власної державності. Тим часом царський уряд розглядав українське питання з точки зору збирання своїх «споконвічних» земель та розширення кордонів і взяв під Переяславом жорсткий курс на обмеження автономії Гетьманщини і її політичну інтеграцію до Росії.

Проведення в життя Переяславських статей унеможливлювало завершення державного будівництва в Україні. Стосунки між двома сторонами втрачали характер міждержавних, Гетьманщина фактично перетворювалася на автономну складову Росії. Уперте небажання царських властей змінити договірні умови, незважаючи на неодноразові прохання уряду Юрія Хмельницького (посольство Андрія Одинця до Москви у грудні 1659 р., Павла Яненка і посланців від Лазаря Барановича та Інокентія Гізеля у червні 1660 р.) спричинили загострення відносин між двома сторонами. А це, в свою чергу, визначило долю українсько-російського походу на Польщу, стало одним із чинників переходу гетьмана під Чудновим на бік поляків і поразки московського війська воєводи В. Шереметєва. Відбувся розкол козацької України на дві частини, оскільки три лівобережні полки (Переяславський, Ніжинський, Чернігівський) та Київ, де знаходилися російські воєводи, залишилися у підданстві царя.

Завдяки зусиллям наказного гетьмана Якима Сомка та інших прихильників Росії на середину 1661 року Лівобережна Україна повернулася під царську руку. Однак внутрішньополітична ситуація тут лишалася вкрай нестабільною через розпорошеність українського суспільства, суперечності між різними старшинськими угрупованнями і претендентами на булаву, втручання Москви у внутрішнє життя Війська Запорозького. Остерігаючись сильної гетьманської влади, а відтак ослаблення власних позицій, вона взяла під свій контроль справу обрання повноважного («совершенного») гетьмана. В результаті вже на початок 1662 року стосунки між царським урядом і Якимом Сомком набули напруженого і нещирого характеру. Як один із головних претендентів на булаву, Сомко не знайшов підтримки у російської сторони, оскільки прагнув повернення україно-московських відносин у царину міждержавних, абсолютної влади гетьмана, зменшення кількості воєвод на Лівобережжі. Оцінивши розстановку політичних сил у регіоні, Москва зробила ставку на висуванця запорожців кошового гетьмана Івана Брюховецького з його відверто проросійською позицією і обіцянками широких політичних поступок. В хід були пущені всі можливі засоби — політичні інтриги через своїх довірених осіб, таємна дипломатія, підкупи, відверте ігнорування рішень козацьких рад тощо. Зрештою, невизнання царським урядом легітимності гетьманських виборів у Козельці (квітень 1662) та Ічні (січень 1663) не дозволило Сомку отримати реальну владу на Лівобережжі. А 18 червня 1663 р. зрежисована Москвою Чорна рада в Ніжині проголосила гетьманом Івана Брюховецького.

Укріпленню позицій Росії в регіоні значною мірою сприяли її прихильники із середовища українського духовенства, зокрема, ніжинський протоієрей Максим Филимонович. Ще з 1659 року він розгорнув активну промосковську діяльність і царські власті належно оцінили його послуги. У травні 1661 року Филимоновича висвятили в Москві на єпископа Мефодія і призначили місцеблюстителем Київської митрополії. Це було відвертим втручанням у внутрішні справи української Церкви і викликало невдоволення вищого духовенства, ще більше загострило внутрішні суперечності в Гетьманщині.

Важливу роль у здійсненні політики царських властей в Україні відігравали прикази Посольський, Малоросійський, Розрядний і Таємних справ. Через ці установи та воєвод, що їм підпорядковувалися, Москва простежувала і тримала під контролем ситуацію в регіоні, намагалася спрямувати у потрібне політичне русло діяльність українського керівництва. Водночас, через прикази Україна поступово інтегрувалася до політичного простору Росії, втягувалася в систему її державного управління. Проявами цього процесу стали безпосередні зносини українців із Москвою згідно Переяславських статей 1659 року, заснування наприкінці 1662 року Малоросійського приказу, на розгляд якого передавалися численні справи, що були раніше у компетенції гетьманського уряду і, нарешті, спроба запровадження в Україні з 1666 року російської воєводсько-приказної системи.