Зовнішня політика Туреччини на сучасному етапі та її роль в інтеграції у Чорноморському регіоні

Зовнішня політика Туреччини на сучасному етапі та її роль в інтеграції у Чорноморському регіоні

Система чорноморського економічного співробітництва та транспортно-енергетичні комунікації в Чорноморському регіоні напряму залежать від політичної стабільності і економічного розвитку країн транзитерів. Серед держав-учасників інтеграційних процесів в районі Причорномор’я, вирішальну роль останнім часом відіграє Туреччина, її економічний, та транспортний потенціал. Ось чому при формуванні регіональної політики України необхідно враховувати як нинішній стан розвитку Туреччини так і складати прогнози щодо напрямків і темпів її поступу в найближчому майбутньому.

Мета нашого дослідження полягає у тому щоб визначити роль Туреччини в сучасних інтеграційних процесах та дослідити перспективи її зовнішньополітичних відносин з країнами Чорноморського-Каспійського регіону.

Розглядувана проблематика знаходиться в центрі уваги як зарубіжних дослідників, так і вчених пострадянського простору. Серед них можна виділити російських політологів, Гаджієва К.С., Арешева А. А., Язькову А. А., українських дослідників Воловича О. О., Воротнюк М. О., Греневецького С. Р. Дергачова В.А., Мхитарян Н.І. та ін.

Після розпаду СРСР вага Туреччини в регіональній інтеграції суттєво змінилась. Вона зокрема ініціювала два важливих напрямки регіональної інтеграції, які сприяли посиленню її впливу на тоді нові незалежні держави Південного Кавказу та Центральної Азії, що сформували регіон так званого Великого Причорномор’я. Перший напрямок засновувався на історичній ідеї «Пан-тюркізму» і культурної та етнічної інтеграції близькоспоріднених тюркомовних країн на пострадянському просторі [2.С.482]. Другий намагався представити Туреччину головною економічною силою Чорноморського регіону. Інституційно ця ідея була зреалізована через формування Організації Чорноморського Економічнго Співробітництва. Однак, вже до середини 90-х pp. XX ст. стало очевидним, що повністю інтегрувати вище згадані країни під прапором «Пан-тюркізму» не вдасться. Тому влада Туреччина сконцентрувала свою увагу на розвитку регіональної економічної інтеграції, досягнувши певних результатів. Слабкість нових незалежних держав та руйнація традиційних економічних зв’язків, які існували між країнами регіону в рамках єдиного СРСР, дозволили Туреччині на певному етапі створити такий формат політичних та економічних відносин з країнами Чорноморського регіону, за яким вона посіла роль «регіональної наддержави». Крім того вплив спадкоємця СРСР Російської Федерації завдяки діяльності Організації Чорноморського Економічного Співробітництва був значно обмежений [9; 15].

Одним з факторів який сприяє концентрації найбільших зусиль Туреччини саме на розвитку Чорноморського співробітництва був невдалий досвід інтеграції Анкари до Європейських економічних структур. Як відомо, Туреччина є членом НАТО і служить форпостом цієї організації на південному напрямку. Проте військова інтеграція не стала вирішальним чинником у розвитку інтеграції з країнами Євросоюзу.

Останнє пояснюється кількома причинами, серед яких окрім економічних слід виділити також і політичні чинники, а саме: невирішеність питання з наданням політичних і економічних преференцій національним меншинам (курдська проблема), проблема визнання геноциду вірмен підчас Першої світової війни та підтримка добросусідських відносин в державних стосунках з Вірменією, окупація і підтримка турецької частини о. Кіпр [14]. Все це змусило владу Туреччини сконцентрувати свою увагу на інтеграції з сусідніми країнами, серед них і з країнами Чорноморського регіону.

Врешті решт прослідковується тенденція (яка особливо посилилась в 2000;х роках) до зближення позицій Туреччини з багатьох питань з її регіональним конкурентів Російською Федерацією. Росія, яка поступово відмовилась від глобальних планів, теж сконцентрувала свою увагу на перетворенні себе на нового регіонального економічного гегемона по відношенню до всіх сусідніх країн. Ця тенденція особливо стала помітною в регіоні Чорномор’я. Певне дистанціювання Туреччини від спроб вступу до Євросоюзу (які однак офіційно декларуються) створили хороше підґрунтя для розвитку діалогу з Росією з ключових питань економічного співробітництва, транзиту та регіональної політичної інтеграції [3;5].

Важливо підкреслити, що завдяки домінуванню російсько-турецьких інтересів в регіоні, Туреччині вдалося зменшити залежність власної зовнішньої політики не лише від рішень Європейського союзу, а й від позиції Сполучених Штатів Америки, які були змушені серйозно рахуватись з позицією Анкари в питаннях транспортування енергоносіїв, впливу на регіональні військові конфлікти та на військову операцію США в Іраці, в питаннях активізації міждержавних стосунків і підтримки прозахідних держав-сателітів (наприклад Грузії).

Поступове посилення двосторонньої співпраці Туреччини з Російською Федерацією, призвело до нівелювання позицій і інтересів інших країн в Організації Чорноморського Економічного Співробітництва, які тепер серйозно побоюються посилення домінування Росії в регіоні. В 90-х роках XX ст. ці країни успішно використовували протиріччя двох регіональних наддержав в своїх інтересах.

Туреччина не обмежується в своєму бажанні розвитку економічної інтеграції країн регіону лише великими інвестиційними проектами. В коло її регіональних інтересів входять також питання створення зон вільної торгівлі, руху капіталів, робочої сили і товарів. Ці питання часто піднімаються у двосторонніх відносинах країн Чорноморського регіону і Туреччини, певною мірою до їх вирішення Анкара намагається підключити структури підконтрольних їй регіональних економічних організацій [17].

Зміна зовнішньополітичних пріоритетів на посилення дружніх відносин з сусідніми країнами, сприяє швидкому впровадженню тих транзитних і енергетичних ініціатив, які поєднували Туреччину з країнами експортерами нафти і газу. Туреччина з транзитної точки зору завжди була привабливою для експортерів енергоносіїв з Центральної Азії на Європейський континент і у Середземноморський регіон. Однак зі зміною зовнішньополітичних пріоритетів список експортерів розширюється [8].

У планах Анкари на перші місця стало виходити посилення співпраці з близькосхідними експортерами нафти (Іран, Ірак) з якими донедавна через санкції OOH та позицію США стосунки були складними.

Наразі відбулось збільшення в тричі торгівельних відносин з Іраном, здійснюються великі інвестиційні проекти в Іраці. Це сприятиме ще більшому посиленню в майбутньому ролі Туреччини як посередника в питаннях експорту вуглеводнів, дозволяє Анкарі проводити політику, яка більше відповідає її державним інтересам [11; 14].

Регіональна енергетична стратегія Туреччини полягає в максимальному використанні унікальних геополітичних переваг, котрі забезпечує країні її геополітичне становище. Суттєвим у цьому напрямку є і питання Чорноморських проток, які пов’язують Чорне і Середземне море. Останнім часом Туреччина вводить більш жорсткі обмеження на тамтешнє судноплавство (в тому числі танкерне) через перевантаження морського шляху, а також через екологічні мотиви, та мотиви безпеки. He слід забувати і про значне за протяжністю узбережжя та доступ Туреччини одночасно до Чорного і Середземного моря. Географічні особливості півострова Мала Азія дозволяють Туреччині запропонувати в майбутньому новий канал транспортування енергоресурсів у межах Чорного і Середземного моря по суходолу з півночі на південь.

В основі турецької економічної моделі покладена концепція створення так званого «мосту» відкритої економіки. Тому тут певна роль відводилась вільним економічним зонам. Однак приференційний режим був впроваджений не в Стамбулі, а в інших портових центрах. Перші вільні економічні зони (ВЕЗ) були створені на середземноморському узбережжі в Мерсіні, Анталії та Ізмірі, і орієнтовані на близькосхідний ринок. У подальшому режим безмитної торгівлі був встановлений у ряді чорноморських портів Туреччини, що забезпечують їй прибережну торгівлю з Російською Федерацією, Україною та Грузією. Найбільша експортно-промислова зона знаходиться в Ізмірі третьому за величиною і економічним потенціалом турецькому місті. Порт Ізмір також посідає друге місце після Стамбула за вантажооборотом і спеціалізується на експортній торгівлі. Тут проводяться традиційні міжнародні ярмарки. Експортно-промислова зона Мерсін представлена нафтопереробною, автоскладальною, хімічною, та текстильною промисловістю [8].

Одним із основних напрямків у розвитку економічного співробітництва Туреччини з країнами Чорномор’я є створення портово-промислових комплексів (ППК), розвиток берегової зони і приморських міст. На чорноморському узбережжі Туреччини не так багато великих портових центрів, що орієнтовані на забезпечення зовнішньо-торгівельних зв’язків країни. Слід виокремити хіба, що Ереглі-Зонгулдакський ППК, з його розвинутою металургією, видобутком і транспортуванням вугілля та марганцевих руд. Постійно зростає роль портів Самсун та Трабзон в прибережній торгівлі з Росією та Україною.

Домінуючу роль в чорноморській торгівлі посідає Стамбульський IillK (Стамбул, Ізміт, Гельджюк). Це найбільший в Туреччині і на Близькому Сході торгівельно-фінансовий центр і портово-промисловий комплекс. Тут виробляється 20% промислової продукції країни, сконцентровані крупні судно будівельні і ремонтні заводи. В Ізміті розташовані припортові підприємства з нафтопереробки та нафтохімії[8].

Важливе місце в чорноморському економічному співробітництві Туреччини займають екологічні проблеми моря та берегової зони, від вирішення яких залежить ефективна виробнича діяльність, розвиток міст та рекреаційного господарства.

Однак крім проблем узбережжя і морських кордонів важливим аспектом зовнішньої політики Туреччини останнього десятиріччя стало налагодження партнерських відносин зі своїми сусідами по суходолу. У цьому напрямку багато що змінилось з приходом до влади у 2002р. Партії Справедливості і розвитку. Нова стратегія зовнішньої політики Туреччини, що отримала остаточне формулювання тільки в 2009р. будується під лозунгом «Нуль проблем з сусідами». За вісім років перебування при владі нових керманичів Анкарі вдалось налагодити досить хороші стосунки з сусідніми країнами як в економічній так і в політичній сферах. Іншою стала політика Турецької республіки і з країнами Кавказу. Зокрема з 2003 року турецький уряд припинив діяльність ряду фондів, тісно пов’язаних з підтримкою терористів на Кавказі [4,с.4].

У 2004р. в переддень візиту президента Російської Федерації Путіна в Анкару декілька найбільш одіозних діячів було заарештовано[10]. У 2003;2007 рр. проводились постійні консультації, що стосуються, в першу чергу, проблем транскордонного партнерства і вирішення регіональних проблем. Туреччина активніше стала співпрацювати у питаннях створення Блексіфор сил швидкого реагування при надзвичайних ситуаціях на Чорному морі, як в рамках Організації Чорноморського Економічного Співробітництва, так і по інших каналах [5,с. 172]. Правда це не означає, що Туреччина повністю відмовилась від розповсюдження свого впливу на Кавказі чи не здійснює антиросійських дій. Просто від влади були відлучені сили, котрі намагались це робити силовими методами або спираючись на популістські ідеологічні конструкції (ідеї пантюркізму в 90-х pp.). Анкара активно підтримала будівництво нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан, в завдання котрого входить альтернативні російським поставки каспійської нафти на світовий ринок. Цей проект не досяг планового рівня. Близькі до правлячої партії ЗМІ критикують його за низьку рентабельність. Тим не менш, він існує, і роль Туреччини в його функціонуванні ключова [7].

На сьогодні Анкара зосередила свої зовнішньополітичні зусилля на Кавказі в трьох напрямках. Перше це вирішення протиріч з Єреваном. В рамках програми «Нуль проблем з сусідами» Туреччина з 2007 р. здійснює кроки по врегулюванню відносин з Вірменією, свідченням чого є підписання у 2009 р. Цюріхських протоколів про врегулювання перерваних в 1994р. відносин між двома державами. Поки що проблема далека від вирішення, однак очевидно, що ініціатива в основному виходить з турецького боку, а протидія, навпаки, від Вірменії, що дає Анкарі значні політичні дивіденди.

Наступний напрямок це підтримка стабільних відносин з Азербайджаном на фоні досить змінної стратегії зовнішньої політики. Спроби налагодження турецько-вірменських відносин у Баку, сприймаються як зрада спільних національних інтересів. Однак турецька влада відмежовується від даних обвинувачень. У цих непростих умовах необхідна нова стратегія відносин з Баку, що відповідали б інтересам Туреччини, але не вплинули б негативно на динаміку турецько-азербайджанських стосунків.

Третій напрямок умовно можна назвати російським. Хоча в нього входять і відносини Туреччини з Грузією, Абхазією, Південною Осетією і республіками Північного Кавказу, що входять до складу Російської Федерації. У 2008р. Анкара зробила важливий і відповідальний вибір, фактично підтримавши в серпневому конфлікті Москву. Прем'єр-міністр P Т. Ердоган став першим, хто запропонував російському керівництву проект «Платформи співробітництва і стабільності на Кавказі», важливою особливістю котрого була пропозиція вирішувати проблеми Кавказу силами регіональних учасників без залучення США, ЄС, НАТО або інших сил. Фактично, це заклик до двостороннього партнерства Туреччини та Російської Федерації в регіоні в питаннях вирішення конфліктів [1].

У рамках програми «Нуль проблем з Сусідами», турецьке керівництво намагається врегулювати свої зовнішньополітичні проблеми, налагодити нові економічні зв’язки і з країнами Західного Причорномор’я, в першу чергу з Грецією. Нинішній турецький прем'єр P Т. Ердоган став першим турецьким прем'єром, котрий двічі відвідав Афіни з офіційним візитом. У ході візиту турецької делегації в Грецію 14 травня 2010р. обговорювались торгівельні взаємовідносини, питання взаємного скорочення озброєнь та економічна криза в Греції. туреччина зовнішньополітичний чорноморський регіон В Афінах було проведено перше засідання новоствореної турецько-грецької «Ради співробітництва на вищому рівні». Турецькі ініціативи були позитивно сприйняті грецькою стороною, а прем'єр міністр Греції підкреслив, що у лідерів обох країн існує політична воля, щоб перейти від «стадії зближення» до «партнерства». У ході візиту було обговорено і ряд конкретних питань. Сторони торкнулись кіпрської проблеми та питання територіальних суперечок в Егейському морі. Була підписана турецько-грецька угода про прокладання «стратегічного» газопроводу ITGI (Туреччина, Греція, Італія), який передбачає транспортування газу з районів Середнього Сходу та Каспію в європейські країни і стане продовженням (відповідно до раніше підписаних угод) газопроводу Баку-Тбілісі-Ерзерум [13].

З 10 січня 2010 р. в Анкарі пройшла конференція послів, в котрій взяли участь глави зарубіжних представництв Турецької республіки.

У підсумковій заяві конференції названої «Демократія безпека і стабільність: погляд на події в світі і турецьку зовнішню політику» міністр закордонних справ А. Давутоглу заявив про те, що стратегічною метою Туреччини є її роль не як регіональної, а світової держави, досягти якої їй дозволить її унікальне географічне становище, історичний та дипломатичний досвід. Міністр наголосив на необхідності більш активної дипломатії, можливості для котрої надають кризи в оточуючих Туреччину регіонах, (в тому числі в Чорноморському). А. Давутоглу підкреслив, що сила Туреччини не обмежується лише військовим виміром, вона може проявити себе з позиції «м'якої сили», зокрема взяти участь у формуванні нового світового порядку і посісти в ньому вагоме місце.

На сьогодні заявлена стратегічна мета може виглядати дещо претензійно, але слід прийняти до уваги результати, яких досягла Туреччина всього за декілька років активної регіональної політики. Навіть якщо «програма Давутоглу» не буде виконана повністю, не викликає сумнівів, що за умов збереження динаміки зовнішньополітичної активності, Туреччина здатна далеко просунутись на шляху перетворення в світову державу. Серйозною перешкодою можуть стати економічні і внутрішньополітичні проблеми, однак Туреччина не єдина країна зі складу G-20 (велика індустріальна двадцятка), яка стикається на сьогодні з подібними труднощами [17,с.29].

Незважаючи на це, Туреччина має ресурси, що дозволяють їй претендувати на помітну роль на світовій арені. Тим більше, що наявність чіткої стратегії і політичної волі у вищого керівництва країни є важливим фактором у досягненні даної мети [6].

З вищезазначеного можна зробити висновок, що Туреччина в силу своєї зростаючої міцці, безперечно буде формувати власний курс зовнішньої політики, акцентуючи свою увагу більшою мірою на Сході. По мірі досягнення своїх цілей Анкара буде поступово витісняти США та Захід з «зони своїх інтересів». Однак до того Туреччина буде балансувати між інтересами своїх стратегічних партнерів США, країн Євросоюзу та Російської Федерації. Як би то не було на сьогодні Анкара виявляє все більшу самостійність у зовнішній політиці. Особливо якщо брати до уваги наростаюче співробітництво Туреччини та Ірану в енергетичній сфері, економічне проникнення в Ірак, (всупереч попередженням США) власне бачення врегулювання стосунків з Вірменією та Грецією. Все назване не може не вказувати на подальше суттєве корегування зовнішньої політики Туреччини в майбутньому.

Список використаних джерел

• 1. Арешев А. Турция, ИраниРоссияв Закавказье[Елекгроннийресурс ] -Режимдоступу: // http://voskepar.ucoz.ni/news/tiTCija_iran_i_rossija_v_zakavkaze/2010;l 1−27−281
• 2. Варбанець П. Ідеологія тюркізму: зародження й еволюція// Україна-Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє К, 2004.-С.479¹⁸²
• 3. Волович О. Політика Росії, Туреччини, СІЛА і ЄС в ЧорноморськоКаспійському регіоні: взаємодія і суперництво // Чорноморська безпека. 2008. -№ 1 (7), С. 11−14.
• 4. Воротнюк М. О Туреччина: регіональний гравець з глобальними амбіціями [Електронний ресурс ]. -Режим доступу: // http://library.fes.de/pdf-files/bueros/ ukraine/7 747.pdf
• 5. Воротнюк М. О. Євроатлантична політика Туреччини: уроки для України // Стратегічні пріоритети. 2007. № 3 (4). С. 172−176
• 6. Гаджиев А. Е. К вопросу о глобальных внешнеполитических амбициях Турции[Електронний ресурс ]. -Режим доступу: //http://www.i-r-p.ni/page/streaniexchange/index-26 384.htnil
• 7. Еаджиев К. С. Ееополитика КавказаМ., 2003 463 с.
• 8. ДергачовВ. Многопартнерская геополитика Турции//Вестник аналитики, 2010— № 3 [Електронний ресурс ]. -Режим доступу://http://www.isoa.ni/index.php
• 9. Жильцов С. С., Ериневецкий С. P Черноморский узел М., 2007;200с.
• 10. Зейналов М. Today’s Zaman (Турция): За десять лет правления Путина Россия стала для Турции стратегическим партнером -[ Електронний ресурс ] -Режим доступу:// http://www.inosnii.ni/nissia/20 090 810/251466.htnil
• 11. Молдобаев А., Эркимбаев Д. Турецко-иранские отношения: современное состояние Integration [ Електронний ресурс ] -Режим доступу: // http://www.easttinie. га/ analitic/2/6/634. htnil
• 12. Мхитарян Н. Перспективи українсько-турецьких відносин у регіональному вимірі// Україна-Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє.-К., 2004.-С.552−556.
• 13. Сарников Н. Визит турецкого премьера в Ерецию (газопровод ITGI) [Електронний ресурс ]. -Режим доступу: http://www.nissian.rfi.fr/evropa/20 100 514 -vizit-tiiretskogo-premera-v-gretsiyii-gazoprovod-itgi
• 14. Станет ли Турция врагом США и ЕС? [ Електронний ресурс ] -Режим доступу: // http://www.profi-forex.org/news/entryl008060259.html
• 15. Язькова А. А. Синергия Черного моря и «Восточное партнерство» [Електронний ресурс ]. -Режим доступу: //http://www.ng.ru/courier/2009;06-l5/1 l_Sinergiya.html
• 16. Ian О. Lesser Turkey’s Regional role: harder choises ahead Turkish polisy quarteply-2008VOL. 7 NUMBER 2 [Електронний ресурс]. -Режим доступу: http:// www.turkishpolicy.com/images/stories/2008;02-policy/ianlesser. pdf
• 17. Rifat Hisarciklioglu the global energy challenges and turkey private sector perspective // Turkish polisy quarteply-2008 VOL. 9 NUMBER 2 [Електронний ресурс] -Режим доступу: //http://www.esiweb.org/pdl7esi_turkey_tpq_vol9_no2_rifathisarciklioglu.pdf