Моделі прогнозування відсотків на кредитному ринку

ЗМІСТ

• Вступ
• 1. Кредитний ринок як складова національної економіки
• 1.1 Кредит як важіль розвитку національної економіки
• 1.2 Відсоткова ставка як чинник кредитного ринку
• 1.3 Показники стану кредитного ринку
• 1.4 Підходи до визначення процентної ставки та аналізу її складових
• 2. Аналіз моделей дослідження процентної ставки
• 2.1 Неформалізовані методи аналізу
• 2.2 Економетричні методи дослідження
• 2.3 Методи дослідження часових рядів
• 3. Моделі прогнозування відсотків на кредитному ринку
• 3.1 Побудова моделі взаємозв'язку відсотків та обсягу кредитних ресурсів
• 3.2 Моделі аналізу часових рядів відсотків та обсягу кредитних ресурсів
• 3.3 Прогнозування за допомогою моделей
• 4. Охорона праці і навколишнього середовища
• 4.1 Загальні питання охорони праці
• 4.2 Управління охороною праці на підприємстві
• 4.3 Перелік небезпечних і шкідливих виробничих факторів
• 4.4 Промислова санітарія
• 4.5 Електробезпека
• 4.6 Пожежна безпека
• 4.7 Охорона навколишнього середовища
• Висновки
• Список джерел інформації
• ВСТУП

Функціонування комерційних банків здійснюється в умовах нестабільного економічного середовища, що характеризується інфляційними процесами, ростом числа збиткових підприємств, зниженням рівня доходів населення і т.д. Сформовані умови вимагають розробки нових підходів до управління різними видами діяльності комерційного банку, насамперед, кредитною діяльністю, що є основним джерелом формування його прибутку.

Важливим стимулом для банків є конкурентна боротьба за залучення кредитних коштів на ринку кредитних ресурсів. Комерційні банки є самостійними і незалежними в проведенні кредитної політики. Слід зазначити, що на відміну від грошового обороту в сфері кредитування відсутні детальні, централізовано розроблені Національним банком України (НБУ) інструкції. Фінансовий ринок має особливе значення для нормального розвитку економіки і є досить складним. Саме на фінансовому ринку здійснюються процеси мобілізації тимчасово вільних грошових коштів фізичних та юридичних осіб, їх розподіл і перерозподіл між різними секторами ринку. Фінансовий ринок охоплює: грошово-кредитний, на якому формується попит і пропозиція грошей, визначається відсоткова ставка, попит на кредити для інвестування; фондовий ринок, на якому формуються попит і пропозиція цінних паперів; валютний ринок, на якому формується попит і пропозиція валют, визначаються валютні курси. Мета роботи полягає в побудові комплексу моделей аналізу процентної ставки, що дозволяють вибрати пріоритетні напрямки кредитної діяльності комерційного банку з урахуванням конкурентної ситуації на регіональних сегментах кредитного ринку. Об'єктом дослідження є процентна ставка.

Предметом дослідження — економіко-математичні методи та моделі аналізу процентної ставки.

1. КРЕДИТНИЙ РИНОК ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

1.1 Кредит як важіль розвитку національної економіки Кредитні відносини і ринок кредитних ресурсів є органічною складовою ринкової економіки. Ринок забезпечує умови для цілеспрямованого руху кредитів у ті сфери національної економіки, де вони можуть бути використані найефективніше. В командній економіці колишнього СРСР через банки здійснювався розподіл виділених державою кредитів на основі централізованого плану. В ринковій економіці кредитні відносини реалізуються шляхом діяльності незалежних конкуруючих між собою комерційних кредитних установ, саме існування яких (прибутковість і ліквідність) прямо залежить від кредитоспроможності їхніх клієнтів.

Важливим стимулом для банків є конкурентна боротьба за залучення кредитних коштів на ринку кредитних ресурсів. Комерційні банки є самостійними і незалежними в проведенні кредитної політики. Слід зазначити, що на відміну від грошового обороту (безготівкового і готівкового) в сфері кредитування відсутні детальні, централізовано розроблені Національним банком України (НБУ) інструкції.

Купуючи ресурси на вільному ринку кредитних ресурсів і продаючи їх підприємствам (фірмам), комерційні банки здійснюють прямий вплив на розвиток національної економіки. За рахунок кредитів на підприємствах забезпечується організація як поточного господарського обороту, так і розширене відтворення основного капіталу (основних фондів), створення додаткових виробничих потужностей і цілих промислових об'єктів.

Обсяги кредитування народного господарства, з одного боку, не повинні перевищувати певну критичну межу, за якою починається посилення інфляційних процесів, а з другого боку, мають забезпечувати стимулювання розвитку національного виробництва.

Ефективність проведення кредитної політики визначається правильним вибором параметрів кредитних відносин, серед яких найважливішими є: величина позичкового відсотка; умови доступності позики для вітчизняних господарських суб'єктів; рівень кредитного ризику; термін надання позики тощо. Параметри кредитування мають будуватися таким чином, щоб стимулювати кінцеві результати господарської діяльності товаровиробників.

В Україні в сучасних умовах актуальною є проблема реформування системи кредитування суб'єктів господарської діяльності. Йдеться, насамперед, про орієнтацію банківського сектора на першочергове кредитування пріоритетних у народногосподарському плані виробництв. Для виходу української економіки з кризи кредитні відносини мають бути підпорядковані пожвавленню інвестиційної та інноваційної діяльності, фінансовому забезпеченню структурних перетворень та економічному зростанню.

Поки що вітчизняна кредитно-банківська система не виконує ролі прискорювача розвитку національної економіки. Недостатніми є власні кошти банків, а отже, й обсяги кредитування народного господарства. Негативний вплив на кредитну сферу здійснюють платіжна криза, дефіцит бюджету, різке зниження кредитоспроможності підприємств (фірм). По суті, відсутня практика надання кредитів під виробничі програми довгострокового характеру. Банки майже не залучають ресурсів на довгостроковій основі.

Більшість проблем у діяльності вітчизняних комерційних банків у сучасних умовах пов’язано з проведенням ризикованої кредитної політики.

Для поліпшення стану справ у сфері кредитування необхідне досягнення в Україні фінансової і макроекономічної стабільності, проведення раціональної промислової і податкової політики, що дозволило б банкам здійснювати виробничі інвестиції, а позичальникам — відновити свою кредитоспроможність.

Кредит має створювати сприятливі умови для розвитку всіх сфер і галузей національної економіки України. Він є важливим джерелом капітальних вкладень, тому традиційно виділяється його вагома роль у реструктуризації економіки та інвестиційній діяльності. В Україні сьогодні необхідним є розширення застосування кредитних відносин в інвестиційній сфері.

У теорії кредиту проблема впливу кредитних відносин на розвиток економіки розглядається у взаємозв'язку з економічними межами кредитування.

Економічні межі кредитування — це межі існування і поширення кредиту, межі, в яких кредитні відносини мають об'єктивну природу і зберігають свої сутнісні риси, що відрізняють їх від фінансових відносин. При порушенні економічних меж кредитування процес перетворюється в процес фінансування.

На макрорівні економічні межі кредиту визначаються відповідністю (кількісною, якісною і в часі) між платоспроможною потребою економіки в позиках та наявністю кредитних ресурсів. Ця відповідність обумовлюється рівнем ефективності функціонування кредитної системи країни.

На мікрорівні економічні межі кредиту визначаються відповідністю (кількісною, якісною і в часі) між пасивними та активними операціями комерційних банків. Від обсягу пасивних операцій залежить розмір банківських ресурсів, а отже, й масштаби кредитування. З позицій позичальника, вирішальне значення має рівень його кредитоспроможності — здатність забезпечувати своєчасне й у повному обсязі повернення позики.

Порушення меж кредитування призводить до деформації кредитних відносин, що виявляється або в надмірному кредитуванні (понад реальні потреби), або в недокредитуванні (нестачі кредитних вкладень у народне господарство). Відновлення економічних меж кредитування здійснюється у ході реалізації реформи кредитно-банківської сфери.

Кредиту відводиться важлива роль у подальшому реформуванні економіки України та відродженні національного виробництва. Кінцевим підсумком кредитування має стати розвиток і підвищення ефективності національної економіки. Функціонування кредитів здійснюється на кредитному ринка (або ринку капіталів) Ринок капіталу — це частина фінансового ринку, де формується попит і пропозиція на середньостроковий та довгостроковий позичковий капітал виконує наступні функції. По-перше, об'єднує дрібні, розрізнені грошові заощадження населення, державних підрозділів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створює великі грошові фонди. По-друге, трансформує грошові кошти в позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки. По-третє, надає позики державним органам і населенню для вирішення таких важливих завдань, як покриття бюджетного дефіциту, фінансування частини житлового будівництва тощо. Кредитний ринок дозволяє здійснити накопичення, рух, розподіл і перерозподіл позичкового капіталу між сферами економіки.

Кредитний ринок — це механізм, за допомогою якого встановлюються взаємозв'язки між підприємствами і громадянами, що потребують грошових коштів, та організаціями і громадянами, що можуть їх надати (позичити) на певних умовах. У той же час кредитний ринок — це синтез ринків різних платіжних засобів. У країнах з розвиненою ринковою економікою кредитні угоди опосередковуються, по-перше, кредитними інститутами (комерційними банками або іншими установами), які беруть у борг і надають позички, і, по-друге, інвестиційними або аналогічними організаціями, які забезпечують випуск і рух різних боргових зобов’язань, що реалізуються на особливому ринку цінних паперів.

Функціонування ринку капіталу дозволяє підприємствам вирішувати проблеми як формування інвестиційних ресурсів для реалізації реальних інвестиційних проектів, так і ефективного фінансового інвестування (здійснення довгострокових фінансових вкладень). Фінансові активи, що обертаються на ринку капіталу, як правило, менш ліквідні; для них характерний найбільший рівень фінансового ризику і відповідно більш високий рівень дохідності.

Слід відмітити, що такий традиційний поділ фінансових ринків на ринок грошей і ринок капіталів у сучасних умовах їх функціонування носить дещо умовний характер. Ця умовність визначається тим, що сучасні ринкові фінансові технології та умови емітування багатьох фінансових інструментів передбачають відносно простий і швидкий спосіб трансформації окремих короткострокових фінансових активів у довгострокові та навпаки.

Характеризуючи окремі види фінансових ринків за обома вищерозглянутими ознаками, слід відмітити, що ці види ринків тісно взаємопов'язані і функціонують в одному ринковому просторі. Так, всі види ринків, які обслуговують обіг різних за спрямованістю фінансових активів (інструментів, послуг), є одночасно складовою частиною як ринку грошей, так і ринку капіталів.

Іноземні кредити здійснюють позитивний вплив на розвиток економіки України, якщо вони залучаються для розв’язання проблем її ринкового реформування: здійснення реструктуризації народного господарства, модернізації технологічного базису підприємств (фірм), розвитку експортного потенціалу, насичення внутрішнього ринку товарами народного споживання тощо. Іноземні кредити, що беруться лише на погашення дефіциту державного бюджету, найчастіше не поліпшують соціально-економічну ситуацію.

Найбільші іноземні кредити Україні надає МВФ. Вони спрямовуються, як правило, на поповнення валютних резервів і стабілізацію функціонування грошово-кредитної системи країни. Так, МВФ, з умовою, що буде прискорено приватизацію та економічне реформування в цілому (на цих умовах надає кредити і Світовий банк), надав Україні системну трансформаційну позику (8ТГ) у 2 транші протягом 1994—1995 рр. і резервний кредит у 5 траншів.

В Україну надходять позики Європейського Союзу (ЄС), які тепер надаються в євро, в основному для покриття дефіциту державного бюджету.

Важливе місце в економіці України посідають кредити ЄБРР, головна мета яких — кредитування малого та середнього бізнесу. Як правило, фінансові умови кредитів ЄБРР (відсотки, строки погашення, пільговий період тощо) жорсткіші, ніж умови Світового банку та МВФ.

Обслуговування кредитних ліній ЄБРР для малого та середнього бізнесу здійснювало п’ять вітчизняних комерційних банків-учасників: Приватбанк, Укрінбанк, Укркредитбанк, «Аваль» і «Ва-банк». Одержати позики малі та середні підприємства можуть безпосередньо у банку-учасника. Ці комерційні банки повинні ретельно підходити до вибору позичальників; для цього існує ціла система критеріїв підбору.

Особливе місце, з погляду розвитку вітчизняного виробництва, посідають кредитні лінії з іноземних фінансових ресурсів, відкриті під гарантії уряду та НБУ за міждержавними і міжурядовими домовленостями з зарубіжними країнами та ЄС. Найбільшу частку у відкритих кредитних лініях іноземних держав та їх регіональних економічних об'єднань під гарантії й інші державні зобов’язання в Україні становлять кошти Німеччини. Ці кредити йдуть на закупівлю товарів в іноземних виробників. Кредити за міждержавними кредитними лініями є в основному товарними, тобто вітчизняні підприємства-позичальники отримують позику у вигляді товарів, сировини, обладнання та послуг.

Безумовно, найкращий варіант, щоб іноземні кредити спрямовувались на розвиток національного виробництва, а їх кошти використовувались на купівлю товарів у вітчизняних товаровиробників.

Специфічною формою міжнародного кредитування України стала реструктуризація боргів за енергоносії з Росії і Туркменистану. У 1996 р. борг Росії було зменшено на 450 млн доларів США перерахуванням цієї суми як компенсації за вивезену ядерну зброю.

Щодо структури зовнішніх запозичень України, то в ній в останні роки збільшується частка кредитів, негарантованих державою.

Залучення зовнішніх кредитних ресурсів під гарантії Уряду України та НБУ є вимушеним кроком. Через економічну нестабільність в нашій державі зарубіжні банки, як правило, не ризикують мати справу з українськими підприємствами на основі прямих зв’язків.

Іноземні кредити залучаються в Україну під гарантії Кабінету Міністрів українськими підприємствами, здатними забезпечити їх повну валютну окупність. Проте часто виникають проблеми щодо виконання зобов’язань вітчизняних позичальників перед іноземними кредиторами і державою. Погіршання фінансового стану українських підприємств зменшує їхні можливості своєчасно забезпечити виконання взятих ними зобов’язань за іноземними кредитами, гарантованими урядом. У разі виникнення простроченої заборгованості за кредити платежі здійснюються за рахунок державного бюджету.

Щоб мінімізувати ризик перенесення зовнішніх боргів позичальників на державний бюджет, у травні 1997 р. постановою Кабінету Міністрів України № 414 було визначено нову процедуру надання державних гарантій забезпеченню зобов’язань українських позичальників за іноземними кредитами.

Рішення про надання юридичним особам — резидентам України права використання іноземних кредитів, які залучаються Україною, приймаються на засіданні Кабінету Міністрів за поданням Валютно-кредитної ради та оформлюються постановою уряду. Гарантії Кабінету Міністрів надаються незалежно від форм власності юридичних осіб-резидентів. Ці гарантії надаються для забезпечення зобов’язань вітчизняних підприємств щодо погашення іноземних кредитів, які залучаються у формі:

— кредитів (кредитних ліній), наданих Україні іноземними державами, міжнародними фінансовими організаціями та іноземними банками відповідно до міжнародних договорів України;

— міжбанківських кредитних ліній, оформлених за рішенням уряду Державним експортно-імпортним банком (Укрексімбанком) чи іншими банками — агентами Кабінету Міністрів України з іноземними банками та міжнародними фінансовими організаціями; кредитів в іноземній валюті, що надаються міжнародними фінансовими організаціями, іноземними банками, фінансово-кредитними та іншими установами, фірмами та організаціями відповідно до міжнародних договорів України за умови обслуговування зазначених кредитів банками-агентами.

Майже половина залученого іноземного капіталу належить інвесторам із п’яти країн: США, Нідерландів, Росії, Великобританії, Німеччини. Досить значними є обсяги інвестицій в Україну з офшорних зон.

Іноземні кредитори розцінюють ризик роботи в сучасній українській економіці як високий; звідси — серйозні вимоги до позичальників. У перспективі Україна має отримувати іноземні кредити без урядових гарантій. Коли закордонні банки будуть надавати позики на основі прямих контактів з українськими підприємствами, гарантійні зобов’язання держави стануть непотрібними.

Для підвищення ефективності іноземних кредитів в Україні необхідно подальше вдосконалення організації залучення, використання й погашення позик, обмеження й поступова відмова від іноземних кредитів на покриття дефіциту бюджету, коли дефіцит утворюється не за рахунок розширення інвестицій; забезпечення незв’язаного характеру кредитів, щоб позики стимулювали національне виробництво, а не використовувалися для імпорту товарів тощо.

1.2 Відсоткова ставка як чинник кредитного ринку Позичковий відсоток — плата, яку отримує кредитор від позичальника за користування останнім позиченими грошима. Ставка (або норма) відсотка — це відносний показник ціни банківського кредиту, що відображає відношення суми сплачених відсотків до величини позики. Комерційні банки як незалежні економічні суб'єкти мають право самостійно встановлювати рівень відсоткової ставки за кредитами залежно від попиту та пропозиції на кредитному ринку та рівня облікової ставки НБУ. Як правило, зростання попиту на позики призводить до підвищення відсоткової ставки. При укладенні кредитного договору банк домовляється з позичальниками про конкретну величину відсоткової ставки.

Банківський позичковий відсоток відображає економічні відносини перерозподілу і привласнення банком частини прибутку, що створюється на підприємствах-позичальниках внаслідок продуктивного використання наданої позики. У зв’язку з цим інтенсивність попиту на банківський кредит з боку господарських суб'єктів визначається, насамперед, рівнем і динамікою розвитку виробничого процесу та ступенем ділової активності товаровиробників.

Формування відсоткової ставки багатофакторний процес, який визначається багатьма чинниками. Серед них: рівень облікової ставки Національного банку, термін надання позики, особливості забезпечення позики, платоспроможність і авторитет позичальника, темпи інфляції, перспективи зміни ринкової кон’юнктури тощо. Сукупність цих чинників буде визначати межі диференціації кредитного відсотка. Головним чинником, що впливає на рівень відсоткових ставок, є ціна кредитних ресурсів. Чим дорожче банку обходиться формування кредитних ресурсів, тим вище відсоткова ставка. В сучасних умовах вирішальний вплив на ціну кредитних ресурсів здійснюють, насамперед, розміри депозитних ставок. За короткостроковими позиками ставка, як правило, вища, ніж за довгостроковими. Короткостроковими є кредити на поточну виробничу діяльність; вони, як правило, забезпечені товарами, які швидко реалізуються.

Суттєвий вплив на рівень відсоткової ставки здійснює інфляція. В умовах інфляційних очікувань комерційні банки змушені «страхувати» себе на випадок прискорення темпів інфляції шляхом збільшення ставок за кредитами. Позичковий відсоток за мінусом знецінення грошей часто називається «реальним відсотком». Використовується також поняття «від'ємний відсоток», який відображає умови випередження темпів знецінення грошей відносно темпів зростання позичкового відсотка.

Рівень відсоткової ставки є головною умовою проведення кредитної операції. Крім наведених вище чинників, що визначають рівень відсоткових ставок комерційних банків, можна виділити ще такі чинники: об'єкт кредитування, ступінь ризикованості проекту, рівень ставки податку на прибуток банку, умови надання аналогічного виду кредиту на загальнодержавному та регіональному кредитних ринках, можливості банку щодо додаткового залучення кредитних ресурсів, а позичальника щодо отримання такої ж позики в інших банках, наявність різних форм матеріального забезпечення позики тощо. За великими позиками відсоткова ставка нижче, ніж за дрібними.

У банківській практиці широко використовується термін «маржа». Маржа — це різниця між відсотковими ставками; для процесу кредитування — це різниця між ставками виданих кредитів (ставки позичкового відсотка) і залучених депозитних коштів (ставки депозитного відсотка). Зрозуміло, що маржа має бути такого рівня, щоби забезпечувати належну рентабельність комерційного банку і створювати фінансові ресурси для його розвитку. Проте банк, що орієнтується на довгострокові перспективи своєї діяльності, не розглядає максимізацію маржі як визначальну свою мету і першочергове завдання. Часто буває економічно вигідніше інше: створити пільгові умови для постійних клієнтів, сприяти розширенню їх кола, надавати допомогу в розвитку їхньої фінансово-господарської активності тощо. Робота на перспективу у сфері управління відсотковими ставками більшою мірою сприятиме забезпеченню ліквідності, рентабельності й розширенню діяльності комерційних банків.

Централізоване регулювання рівня відсоткових ставок здійснюється НБУ на базі зміни офіційної облікової ставки. Облікова ставка НБУ є нині одним із основних важелів регулювання фінансово-кредитної сфери національної економіки. Українські комерційні банки враховують цей важливий норматив у своїй кредитній діяльності.

Методика визначення облікової ставки НБУ базується на п’яти основних принципах:

забезпечення позитивного реального рівня ставки відносно інфляції;

встановлення у межах коридору ринкових відсоткових ставок комерційних банків за кредитами та депозитами;

наближення до рівня міжбанківських відсоткових ставок у стабільній ситуації на грошово-кредитному ринку;

урахування інших чинників (обмінний курс, ліквідність банківських установ, попит на кредит у кінцевих споживачів тощо);

відповідність поточній політиці НБУ щодо регулювання грошово-кредитного ринку.

На початку 90-х років в Україні в умовах високих темпів інфляції комерційні банки були зобов’язані змінювати ставки за чинними кредитними угодами синхронно зі зміною облікової ставки. В умовах фінансової стабільності таке жорстке регулювання кредитно-грошового ринку не потрібне. У цих умовах облікова ставка НБУ має для комерційних банків не директивний, а швидше індикативний характер.

Підвищення облікової ставки спрямоване на скорочення видачі Національним банком кредитів комерційним банкам, а тим самим на зменшення обсягу кредитних ресурсів на грошово-кредитному ринку. Навпаки, для збільшення кредитних ресурсів в економіці НБУ знижує облікову ставку. Зниження облікової відсоткової ставки заохочує видачу кредитів.

У зв’язку з дією цього механізму відповідно до зміни облікової ставки НБУ відбувається й коригування відсоткових ставок у комерційних банках. Стимулювати розвиток виробництва може лише низька відсоткова ставка.

Таким чином, за різних макроекономічних умов держава в особі Національного банку може провадити (залежно від обраних цілей) або політику кредитної рестрикції (подорожчання кредиту за рахунок обмеження кредитної емісії), або політику кредитної експансії (зниження облікової ставки заради пожвавлення процесу кредитування виробництва).

У сучасних умовах значний вплив на відсоткову ставку за кредитами здійснює очікувана динаміка відсоткових ставок за державними цінними паперами.

У західних країнах чинні законодавчі акти, які обмежують рівень відсотка, що стягується за позиками; встановлюються граничні відсоткові ставки залежно від конкретного виду банківського кредиту, юридичного статусу позичальника, характеру кредитної угоди тощо.

При визначенні конкретної величини відсоткової ставки комерційний банк ставить двояке завдання: по-перше, відшкодувати за рахунок відсотка всі свої витрати та отримати належний прибуток; по-друге, зацікавити клієнтів (позичальників) такою відсотковою ставкою, при якій вони брали б кредити саме в цьому банку.

Рівень відсоткової ставки за користування кредитом комерційні банки встановлюють також залежно від рівня ризику. Банківський ризик пов’язаний із можливістю економічних втрат у разі виникнення несприятливих для банку обставин. Відсотковий ризик — це небезпека фінансових втрат банку через перевищення відсоткових ставок, що виплачуються за залученими коштами, над ставками за наданими позичками. Відсотковий ризик виникає також внаслідок можливості втрат від несплати позичальниками відсотків за користування позичкою. В умовах кризової економіки закономірно має місце високий ризик неповернення позик.

Покажемо дію цих тенденцій. Відсоткові ставки за споживчими позиками, як правило, вищі, ніж за більшістю інших видів банківського кредиту, адже ці позики є незначними і ризикованими. Крім того, такі позики є досить трудомісткими для банку. При іпотечному кредитуванні чітко виявляється така закономірність: чим вище відношення величини позики до вартості об'єкта іпотеки, тим вища відсоткова ставка, оскільки ризик при цьому значно більший.

1.3 Показники стану кредитного ринку Фінансовий ринок має особливе значення для нормального розвитку економіки і є досить складним. Саме на фінансовому ринку здійснюються процеси мобілізації тимчасово вільних грошових коштів фізичних та юридичних осіб, їх розподіл і перерозподіл між різними секторами ринку. Фінансовий ринок охоплює: грошово-кредитний, на якому формується попит і пропозиція грошей, визначається відсоткова ставка, попит на кредити для інвестування; фондовий ринок, на якому формуються попит і пропозиція цінних паперів; валютний ринок, на якому формується попит і пропозиція валют, визначаються валютні курси.

Ефективне функціонування грошово-кредитного ринку значною мірою залежить від грошово-кредитної політики, яку проводить Національний банк країни. Головною метою цієї політики є вплив на найважливіші макроекономічні параметри через зміну пропозиції грошей.

Найважливішими показниками стану грошово-кредитного ринку є:

загальна грошова маса;

кредити, надані банками країни (в національній та іноземній валюті);

відсоткова ставка;

ставка рефінансування;

грошова база;

частка готівки поза банками в грошовій масі;

коефіцієнт готівки;

рівень доларизації грошового обігу;

швидкість грошового обігу;

кредитні ресурси комерційних банків;

норма обов’язкового резерву;

мультиплікатор депозитний;

мультиплікатор грошовий.

Рисунок 1.1 — Структура фінансового ринку Гроші — це особливий товар, що є загальним еквівалентом. У країнах з розвинутою ринковою економікою грошовий обіг складається з готівкових і безготівкових грошей. Готівкові гроші — це банкноти і монети, які вводяться в обсяг Національним банком. Безготівкові (банківські) гроші — це записи на банківських рахунках і внески в комерційних банках. До них належать банківські депозити, чеки та кредитні картки. Уся сукупність готівки та безготівкових грошей становить грошову масу. Вона є структурованою і складається з кількох грошових агрегатів. Останні побудовані виходячи з поступового зменшення ліквідності грошей. Абсолютно ліквідними є готівкові гроші — це гроші поза банками або на руках у населення. Вони утворюють грошовий агрегат А/0. Кожний наступний грошовий агрегат повністю включає попередній, а також інші види банківських грошей.

Грошовий агрегат М0 — це готівка та депозити в банках (до запитання).

Грошовий агрегат Ml — це готівка та кошти, що знаходяться на всіх рахунках у комерційних банках (внески до запитання та строкові депозити).

Грошовий агрегат Міп — це грошова маса МІ за виключенням валютних заощаджень (ВЗ):

М2п = Л/2-ВЗ. (1.1)

Грошовий агрегат Міп визначає гривневу частку грошової маси, що знаходиться у розпорядженні населення, підприємств, організацій.

Грошовий агрегат Mb — це агрегований показник, який визначає всю сукупність грошових коштів, що знаходяться в обігу. Він складається з готівки поза банками (CM), коштів на поточних рахунках і строкових депозитах (депозитних грошей) (/)), трастових операцій банків з коштами клієнтів (ТО):

M3 = CM + D + TO (1.2)

або

M3 = M2 + TO (1.3)

Саме загальна грошова маса ЛІЗ утворює грошову пропозицію (А/*), на яку впливає Національний банк різними методами монетарної політики.

Обсяг кредитів, наданих банками, значною мірою характеризує стан інвестиційної активності.

Відсоткова ставка (Іг) — це ставка, за якою комерційні банки надають кредити суб'єктам господарювання. За своєю економічною сутністю відсоткова ставка являє собою ціну позичкового грошового капіталу, необхідного для придбання реального капіталу. Відомо, що зі зростанням відсоткової ставки зменшується ліквідність грошей і дохід власників грошей від їх зберігання. Відповідно збільшується попит на фінансові активи. І навпаки.

Для національної економіки високі відсоткові ставки мають такі наслідки: зменшується попит на кредитні ресурси, уповільнюються процеси мультиплікації грошей у банківській системі, темпи зростання грошової маси відстають від темпів зростання грошової бази. До основних чинників, які гальмують зниження відсоткових ставок, фахівці відносять високі кредитні ризики та слабкий механізм страхування від них. Слід зауважити, що за умови зниження відсоткових ставок стимулюється ділова активність, але прискорюються темпи інфляції. Ставка рефінансування (Лф) — це ставка, за якою Національний банк надає кредити комерційним банкам (рефінансує їх). Тобто це вираження ціни кредитних ресурсів, які Національний банк розміщує серед комерційних банків у відсотках.

Ставка рефінансування суттєво впливає на доступність кредитних ресурсів для суб'єктів господарювання. Так, висока ставка рефінансування зменшує можливість комерційних банків брати кредити у Національного банку, і, відповідно, скорочуються можливості самих комерційних банків надавати кредити суб'єктам ринку. І навпаки.

Облікова ставка є особливо важливою для комерційних банків, які кредитують стратегічно важливі галузі національної економіки — сільське господарство, вугільну промисловість тощо. На облікову ставку впливають внутрішні та зовнішні чинники.

До основних внутрішніх чинників належать: значний розмір дефіциту державного бюджету, який покривається за рахунок зовнішніх і внутрішніх позик; зростання ставок за ОВДП; кількість грошей в обігу; курс національної валюти. Зовнішніми чинниками вважають «коливання попиту нерезидентів на державні боргові зобов’язання, надходження або відплив із ринку іноземного спекулятивного капіталу».

Існує також поняття «ломбардна ставка» (Rj) — це ставка, за якою Національний банк надає кредити комерційним банкам під забезпечення високоліквідних активів (державних цінних паперів). Ломбардна ставка, як правило, на 2—5% вище від ставки рефінансування:

Rn = R0 + 2 + 5%. (1.4)

Грошова база (//) — це сума коштів, яка складається з готівки на руках у населення і резервів комерційних банків (готівка в касах банків та коштів комерційних банків на рахунках в Національному банку (RR):

H = MO + RR = CM + RR. (1.5)

Частка готівки поза банками (Чем) характеризує частку готівки в грошовій масі і визначається за формулою

(1.6)

Значна частка готівки (більше 40% від грошової маси) є негативним явищем, що свідчить про недовіру до банківської системи, про існування суттєвих ризиків, пов’язаних із заощадженнями грошей у банках, про наявність інфляційних очікувань з боку населення. Крім того, до негативних загальноекономічних наслідків високої частки агрегату МО у грошовій масі слід віднести сприяння тінізації економіки, труднощі зі стягненням податків, ускладнення контролю з боку Національного банку за грошовими агрегатами та пропозицією грошей. Останнє безпосередньо позначається на ефективності монетарних заходів.

Рівень доларизації грошового обігу (Рд) — це частка валютної частини грошової маси в її загальній величині:

(1.7)

Рівень доларизації безпосередньо відбиває рівень недовіри до національної валюти і має тенденцію до збільшення під час зростання інфляції. За умови високої доларизації національна валюта лише частково виконує функції нагромадження та міри вартості.

Швидкість грошового обігу (V) — це кількість оборотів, що роблять гроші за рік, щоб забезпечити певний рівень економічної активності, який приблизно визначається номінальним ВВП:

(1.8)

де М— середня величина кількості грошей в обігу за період обороту.

Цей показник обернено впливає на величину попиту на гроші: у разі збільшення швидкості грошового обігу попит на гроші зменшується, і навпаки.

На прискорення швидкості грошового обігу впливають високі темпи інфляції, підвищення відсоткової і облікової ставок, суттєві доларові інтервенції. Навпаки, уповільнюють швидкість обігу грошової маси тінізація економіки, заборгованість з виплати заробітної плати, по розрахунках за товари й послуги.

Рівень монетизації (Рм), або коефіцієнт насиченості економіки грошима — це співвідношення між грошовою масою в обігу і рівнем виробництва у поточних цінах (приблизно дорівнює номінальному ВВП):

(1.9)

Рівень монетизації коливається під впливом різних чинників. Так, зниження монетизації може відбутися внаслідок згортання грошових відносин у результаті значної бартеризації економічних зв’язків та зростання доларизації. На рівень монетизації впливають також коливання попиту на гроші, інфляційні процеси.

Кредитні ресурси комерційних банків (СгЛкб) складаються: із власних коштів банків (ВлК); коштів, які залучені банками через продаж своїх боргових зобов’язань (БЗ); депозитів банків (Z)); залишків на рахунках юридичних осіб (Зю); обсягів кредитування Національним банком комерційних банків і обсягів грошово-кредитної емісії (МСЕ) за виключенням обов’язкових резервів комерційних банків (RR):

(1.10)

Щоб визначити реальні кредитні ресурси комерційних банків (СКкбдо), обсяг кредитних ресурсів, визначений за формулою (6.17), необхідно зменшити на величину прострочених кредитів (С7?пр) та скорегувати цю різницю на рівень інфляції (дефлятор ВВП):

(1.11)

Здатність комерційних банків надавати кредити залежить від величини та структури їх загальних резервів (TR). Вони складаються з обов’язкових (RR) та надлишкових (ER) резервів банків. Кошти, які зберігаються як резервні, не приносять відсотків. Тому банки тримають у резервах тільки частку депозитів. Важливою складовою банківських резервів є обов’язкові резерви, які зберігаються як депозити у Національному банку. Величина обов’язкових резервів нормується Національним банком у відсотках до депозитних грошей (Ј)).

У різних країнах норма обов’язкового резерву коливається від З до 15%.

Коефіцієнт готівки та норма обов’язкового резерву використовуються для розрахунків мультиплікаторів — депозитного та грошового.

Депозитний мультиплікатор (то) визначається за формулами:

(1.12)

де гг — норма обов’язкового резерву.

За формулою (1.12), як правило, розраховують можливу зміну пропозиції грошей залежно від зміни депозитних грошей:

(1.13)

Тобто формула (1.12) характеризує економічний зміст депозитного мультиплікатора і не застосовується для визначення його арифметичного значення. Для цього використовують формулу (1.13). З неї легко обчислити мультиплікатор, тому що норма обов’язкового резерву встановлюється Національним банком і є величиною завжди відомою.

Грошовий мультиплікатор також виражається двома частинами, перша з яких (1.14) характеризує його економічний зміст, а друга — числове значення:

(1.14)

З наведених формул видно, що збільшення норми обов’язкового резерву призводить до зменшення як депозитного, так і грошового мультиплікаторів. Відповідно зменшиться пропозиція грошей, що вплине на відсоткову ставку (Іг). При цьому зв’язок між зміною пропозиції грошей (після зміни норми обов’язкового резерву) та відсотковою ставкою може бути різним залежно від того, існує в економіці ефект доходу чи очікується інфляція. За умови першої ситуації зменшення пропозиції грошей супроводжуватиметься зменшенням попиту на облігації, отже, і зниженням їх ціни. Як відомо, між ціною облігацій та відсотковою ставкою існує обернена залежність і тому відсоткова ставка зростатиме. Ланцюг зв’язків, що виникає при цьому, описується так:

(1.15)

Якщо ж в економіці існують інфляційні очікування, то зменшення пропозиції грошей призведе до протилежного щодо зв’язку (1.16) результату:

(1.16)

Наведені залежності підтверджують важливість норми обов’язкового резерву як головного інструменту монетарної політики

1.4 Підходи до визначення процентної ставки та аналізу її складових Нижче ми подаємо декілька таких підходів до визначення величини процентної ставки та аналізу її складових. Встановлення достатньої норми прибутку чи процентної ставки являє собою питання достатньо висвітлене в зарубіжних та вітчизняних наукових джерелах, але саме тому багатогранність аспектів проблеми часто приводить до різноманітності підходів. Часто різні методи встановлення достатньої норми доходу інвестора не лише не взаємодоповнюють один одного, але і прямо суперечать. Для нас визначення та аналіз складових процентної ставки важливе, перш за все, можливістю порівняння доходності різних продуктів. Виявлення можливих підходів до встановлення величини достатньої норми доходу інвестора на основі аналізу складових факторів та встановлення діалектичних протиріч між ними є об'єктом і завданням даної публікації. Нижче наводимо можливі підходи.

Підхід перший: традиційний Даний підхід є найпростішою можливою розбивкою процентної ставки на складові. Він традиційно виділяє три складові процентної ставки, котрі в сумі дають загальну норму доходу інвестора. До них відносять:

плату за утримання від споживання — u;

очікуваний темп інфляції в даній країні - i;

премію інвестору за акцептування ним ризику, пов’язаного з інвестиціями — и.

Тобто загальна ставка доходу встановлюється як:

r = u + i + и. (1.17)

При цьому склад складових факторів обґрунтовано наступним чином.

1) Плата за утримання від споживання відображає компенсацію інвестору незручностей, пов’язаних з тимчасовою неможливістю альтернативного споживання інвестованого ним капіталу. Величина процентної ставки плати за утримання від споживання залежить виключно від часу інвестування при всіх інших елімінованих факторах. Така ставка порівняно мало відрізняється у різних країнах, де її перш за все визначатиме ділова активність та ритм ділового життя. Традиційно величина ставки доходу за утримання від споживання може становити 4−6%. У країнах з особливо стабільною економікою та в умовах кризи перевиробництва її величина може бути ще меншою. Так, у Швейцарії середня величина загальної процентної доходності строкових депозитів становить 1,5%. В Данії аналогічні строкові депозити коштують приблизно 4%. Зазначимо, що в процесі встановлення плати за утримання від споживання слід перш за все орієнтуватися на ставку міжнародного міжбанківського кредитування LIBOR (London Interbank Offered Rate).

2) Компенсація очікуваного темпу інфляції також є неодмінним атрибутом загальної ставки доходу інвестора. За відсутності останньої потенційний інвестор не зацікавлений інвестувати, тобто відкладати власне споживання капіталу на означений період, оскільки таке відкладання споживання призведе до втрати купівельної спроможності інвестованої ним суми. При інвестуванні така компенсація стосуватиметься виключно сподіваних темпів інфляції, які можуть не співпадати з дійсними інфляційними темпами поточного року. Отже, мова скоріше йде про умовну часткову компенсацію, ефективність котрої залежить від стабільності даної економічної системи.

3) У більшості випадків інвестування у недержавні цінні папери та реальні інвестиційні проекти, зацікавленість інвестора можливими проектами зростає у випадку пропозиції, адекватної компенсації ризику, пов’язаного з можливістю неповернення вкладеного капіталу та неотримання достатнього рівня доходу. Величина такої процентної компенсації залежить від рівня політичної та законодавчої стабільності, рівня розвитку ринкових взаємовідносин та інфраструктури бізнесу в даній країні. Подальша деталізація даного фактора пов’язана з розподілом його на складові систематичного та несистематичного ризиків, що описуються в одному з наступних підходів.

Підхід другий, базований на ставці доходу у безризикові цінні папери.

Групування складових факторів бажаної норми доходу інвестора приводить до виділення в її структурі інших ставок, котрі можуть використовуватись об'єктивно самостійно. Так, загальна бажана норма доходу інвестора може бути представлена у вигляді:

r = rf + и, (1.18)

за умови, що

rf = u + i, (1.19)

де rf — ставка доходу безризикових цінних паперів.

Економічна практика свідчить, що для встановлення величини даної ставки слід орієнтуватися перш за все на дохідність державних боргових зобов’язань, котрі традиційно вважають відносною точкою відліку ризику певно ї держави.

Підхід третій: на базі номінальної та реально ї ставки дохідності.

Цей підхід базується на спрощеному виділенні в структурі процентної ставки компоненти, яка дійсно збільшує вартість інвестованого капіталу на відміну від інфляційної складової, котра фактично носить лише компенсаційний характер стосовно загального росту цін. У цьому випадку у структурі ставки бажаного доходу інвестора виділяють реальну ставку доходу, котра вказує реальний дохід інвестора понад компенсацію очікуваних інфляційних втрат.

Тоді:

r = rr + i,

враховуючи, що

rr = u + и, де rr — реальна (дійсна) ставка доходу інвестора.

Доцільність виділення даної ставки обґрунтовується тим, що складова очікуваної інфляції у структурі процентної ставки виконує перш за все компенсаційну функцію стосовно можливих втрат від зростання загального рівня цін, а не відображення дійсного доходу інвестора. Нагадаємо, що формули демонструють спрощений підхід до виділення інфляційної складової. Більш повне та правильне врахування інфляційної складової пропонується Ірвінгом Фішером.

Підхід четвертий: підхід І.Фішера Американський економіст Ірвінг Фішер запропонував у процесі розрахунку взаємозв'язку між номінальною та реальною процентною ставкою використати таке співвідношення:

r = (1 + u + и) Ч (1 + i) — 1.

У відповідності до цього підходу ставка інфляційних очікувань не просто додається до величини реальної ставки доходності, а перемножується. Ця формула більш складна для практичного вжитку в процесі аналізу складових процентної ставки, тому й вживається значно рідше.

Підхід п’ятий: модифікований підхід І.Фішера Ряд економістів пропонують наступну модифікацію формули І.Фішера. На їхню думку, складові номінальної процентної ставки потрібно не додавати, а перемножувати з метою врахування синергійного ефекту, який виникає від взаємного впливу не лише інфляції, а всіх складових. Номінальна ставка в такому випадку може розраховуватись як:

r = (1 + u) Ч (1 + и) Ч (1 + i) — 1,

у випадку, коли потрібно розрахувати синергійний ефект взаємного впливу інфляційних очікувань та реальної ставки доходності.

Формула дещо складна для використання, а за низьких величин інфляційних очікувань та реальної ставки дохідності не дає результатів, суттєво відмінних від тих, що отримані за першою формулою. Зазначимо, що в умовах стабілізованої ринково ї економіки саме низькі значення економічних очікувань та реальної ставки інвестиційної дохідності є переважаючими. Взаємний вплив усіх трьох складових номінально ї ставки дохідності виражений рівнянням:

r + 1 = (1 + u) Ч (1 + и) Ч (1 + i),

яке, на відміну від попереднього, фактично представляє собою синергійний ефект усіх трьох складових.

Прихильниками даної формули висувається гіпотеза стосовно впливу фактора ризику не лише на інфляційні очікування, але й на ставку премії за утримання від споживання. Ряд емпіричних перевірок даної теорії був запропонований американським дослідником Юджином Фама.

За його пропозицією перевірку теорії Фішера можна зробити на основі прогнозу темпу інфляції за допомогою моделі, базованої на взаємозв'язку реальної та номінальної процентної ставки минулих періодів. Ю. Фама спробував зробити перевірку на базі даних фінансового ринку США за період з 1983 по 1989 рік.

Підхід шостий: з деталізацією систематично ї та несистематичної складової ризику Цей підхід передбачає подальший розподіл ризику на систематичну (недиверсифіковану) та несистематичну (диверсифіковану) компоненти. Остання з них є індивідуальною характеристикою певного об'єкта інвестування, в той час коли перша виступає чинником впливу на цілу сукупність інвестиційних об'єктів у межах певної інвестиційної системи. Остання складова може контролюватись шляхом диверсифікації (розподілу напрямків) інвестування, в той час як перша цього не дозволяє і в процесі диверсифікації лише усереднюється.

Рівень взаємозв'язку між даними компонентами може бути представлений у вигляд і широковідомої графічної моделі взаємозв'язку систематичного та несистематичного ризику в залежності від рівня диверсифікації

Дана графічна модель показує, що зі зростанням рівня диверсифікації відбувається зменшення загального ризику за рахунок несистематичної його компоненти. Ризик стає меншим зі зростанням кількості напрямків вкладення капіталу, тобто:

у1 > у2 > у3 > … > уn — 1 > уn

Одночасно з цим проявляється закон спадної віддачі диверсифікації, котрий виявляється у все меншій часті уникнення ризику за все більшого рівня диверсифікації:

у1 — у2 > у2 — у3 > … > уn — 1 — уn

Відоме в статистиці правило додавання дисперсій, застосоване до відомої одноіндексної моделі У. Шарпа, надає можливість встановлення структури співвідношення систематичного та несистематичного ризику. Тоді зображення складових систематичного та несистематичного ризику у структурі номінально ї процентної ставки виглядатиме як:

r = u + i + иs + иu,

де иs — компонента премії за систематичний ризик;

иu — компонента премії за несистематичний ризик.

Такий аналіз процентної ставки доцільно проводити у випадку формування власного портфеля інвестицій.

Підхід сьомий: вплив ліквідності проекту. Учені-економісти пропонують ряд можливих розширень до сукупності факторів, що входять у величину процентної ставки. Так, однією з пропозицій є відображення бажаної норми доходу інвестора у вигляді:

r = u + i + и — l,

де l — відображає премію, пов’язану з підвищеною ліквідністю інвестиційного проекту.

Ідея полягає в тому, що проекти з підвищеною ліквідністю (спрощеною можливістю виходу) можуть приносити інвестору меншу величину відносного доходу, ніж менш ліквідні проекти інвестування. Цим пояснюється менший доход проектів непрямого фінансового інвестування (цінних паперів) порівняно з реальними інвестиційними проектами. Існують щонайменше два аргументи проти виділення даної складової у окремий фактор.

Перш за все, загальний дохід інвестора, незалежно чи ним здійснюється інвестування у реальний інвестиційний проект, чи непряме фінансове інвестування, складається не лише з дивідендів чи виплат за результатами діяльності на протязі року. Доходи інвестора включатимуть також капіталізований приріст майна за рахунок нерозподіленого прибутку компанії. Отже, виділення фактора ліквідності у окрему додаткову складову бажаної норми доходу інвестора суперечить теорії Міллера-Модільяні.

Крім того, між ліквідністю та ризиком при інвестуванні існує взаємообернений зв’язок, а отже, премія за підвищену ліквідність неявно врахована у складовій ставки компенсації за акцептування ризику проекту. Підхід восьмий: вплив фактора неучасті у виробництві Ще одним підходом до детермінування бажано ї достатньої норми доходу інвестора є виділення в якості окремої складової знижки за неучасть у виробництві. Тобто:

r = u + i + и — e,

де e — знижка, пов’язана з неучастю у виробництві.

Дана знижка, на думку деяких дослідників, повинна відображати різницю в доходах тих учасників інвестиційних проектів, котрі безпосередньо беруть участь у процесі операційної діяльності підприємства та «теоретичних капіталістів», які здійснили непряме фінансове інвестування. На думку автора, не слід створювати диференціацію в доходах афільованих та неафільованих інвесторів, оскільки доходи від здійсненого ними інвестування відображають винагороду за залучення їх капіталу у виробництво, а не за внесок їх персональної праці.

Слід враховувати, що інвестований капітал часто є уособленням попереднього особистого трудового внеску інвестора у процес суспільного виробництва, і створювати диференціацію у відносному доході капіталу на базі часової та просторової диференціації трудового внеску інвестора не доцільно. Крім того, відносний дохід від здійсненого інвестування є винагородою, похідною від відносин власності на даний капітал, функцією котрого є компенсація, пов’язана з його тимчасовим відчуженням, у той час як вимірником трудового внеску працівника підприємства, навіть якщо він є його співвласником, є його заробітна плата.

Підхід дев’ятий: банківський.

Процентні ставки є також основою специфіки роботи банківських інституцій. Останні отримують прибутки, базовані на різниці процентних доходів і суми процентних та операційних витрат. У таких умовах у банків склався власний, специфічний підхід до визначення процентної ставки по активним та пасивним операціям, базований на базовій ставці та надбавці - маржі. На таких самих засадах визначається і плаваюча відсоткова ставка.

У відповідності до цього підходу відсоткова ставка визначається як:

r = B + M, (1.20)

де B — величина базової ставки;

M — величина надбавки до базової ставки — маржі.

Зазначимо, що даний підхід добре кореспондується з першим та восьмим підходами, оскільки базова ставка відображає вплив плати за утримання від споживання, інфляційних очікувань та систематичного ризику, а надбавка являє собою представлення вартості несистематичного ризику. Можна виділити ще ряд підходів до аналізу складових процентної ставки та практичного визначення відповідної її величини. Так, заслуговують на увагу методи визначення необхідної процентної ставки при даному рівні загального чи систематичного ризику, відомі під назвами метод лінії ринку капіталу — CML, та метод лінії ринку цінних паперів — SML. Основною областю застосування цих методів визначення достатньої номінальної процентної ставки є перевірка ризикоприбуткових характеристик цінних паперів. Для оцінки реальних проектів, зокрема їх аналізу за методом чистої приведеної вартості (Net Present Value) — NPV, найчастіше вживаним методом встановлення ставки альтернативно ї доходності є процентна ставка, визначена за методом середньозваженої вартості капіталу фірми — WACC. Розглянемо також декілька рекомендацій стосовно можливості практичного застосування даних методів. Перш за все, бізнесменам-практикам слід пам’ятати, що: