Методика оцінки готової продукції

В бухгалтерському обліку готова продукція оцінюється, відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 9 «Запаси», за первісною вартістю, але оскільки така вартість може бути визначена лише після збирання усіх витрат пов’язаних з виробництвом, то постає потреба у щоденному обліку наявності та руху готової продукції.

Оцінка супутньої і побічної продукції, як правило, здійснюється за методиками, в основу яких покладено фізичні параметри основної, супутньої та побічної продукції або можливість розподілу витрат пропорційно ринковій ціні проданих продуктів.

Перший метод передбачає розподіл комплексних витрат пропорційно частці кожного продукту. Використання такого підходу на практиці може бути ускладнене, якщо основний і супутній (або побічний) продукти мають різні натуральні вимірники. Другий підхід є простішим, проте економічно необґрунтованим, оскільки не забезпечує достовірності показника собівартості основного продукту та фінансового результату від реалізації побічного продукту.

Оцінка готової продукції при її продажу чи реалізації залежить від облікової політики підприємства. При оцінці готової продукції також можуть використовуватися методи, зазначені в Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 9 «Запаси». Відповідно до цього положення готова продукція оцінюється за фактичною собівартістю, яка може бути визначена тільки після узагальнення інформації про виробничі витрати, розподілу загальновиробничих витрат звітного періоду та калькулювання собівартості продукції.

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» визначає методику оцінки первісної вартості готової продукції. Згідно цього положення витрати на виробництво включають: прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати, а також змінні і розподілені постійні накладні витрати.

До складу прямих матеріальних витрат включається вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу вироблюваної продукції, купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат. Прямі матеріальні витрати зменшуються на вартість зворотних відходів, отриманих у процесі виробництва.

До складу прямих витрат на оплату праці включаються заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробничому процесі, виконанні робіт та наданні послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат.

До складу інших прямих витрат на оплату праці включаються всі інші виробничі витрати, які можуть бути віднесені до конкретного об'єкта витрат, зокрема відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація, втрати від браку, які складаються з вартості остаточно забракованої з технологічних причин продукції (виробів, вузлів, напівфабрикатів), зменшеної на її справедливу вартість, та витрат на виправлення такого технічно неминучого браку Витрати на збут, адміністративні витрати, а також інші операційні витрати до складу собівартості готової продукції не включаються, але списуються на витрати звітного періоду.

Собівартість продукції визначається за методами вибуття запасів.

При відпуску запасів у виробництво, продажу та іншому вибутті оцінка їх здійснюється за одним з таких методів:

• — ідентифікованої собівартості відповідної одиниці запасів;
• — середньозваженої собівартості;
• — собівартості перших за часом надходження запасів (ФІФО);
• — собівартості останніх за часом надходження запасів (ЛІФО);
• — нормативних затрат;
• — ціни продажу.

Запаси, які відпускаються, та послуги, що виконуються для спеціальних замовлень і проектів, а також запаси, які не замінюють одне одного, оцінюються за ідентифікованою собівартістю.

Метод ідентифікованої собівартості передбачає особливе маркування кожної одиниці запасів, що дозволяє в будь-який час визначити вартість та дату витрачання кожної одиниці запасів. Цей метод доцільно застосовувати для запасів, що мають значну вартість та невелику кількість.

Визначення середньозваженої собівартості проводиться по кожній одиниці запасів діленням сумарної вартості залишку таких запасів на початок звітного періоду і вартості одержаних у звітному місяці запасів на сумарну кількість запасів на початок звітного періоду і одержаних у звітному місяці. Метод середньозваженої собівартості застосовується окремо для кожної сукупності відображених в обліку запасів, однакових за призначенням і споживчими характеристиками.

Запаси з однаковими вхідними параметрами обліковуються в одній інвентарній картці незалежно від ціни придбання. Облік по партіях не ведеться.

Цей метод можна застосовувати для списання взаємозамінних запасів, коли для списання запасів не потрібно проводити їх ідентифікацію. Недоліком цього методу є складність відстежування за середньою ціною в умовах, коли виробничі запаси витрачаються щоденно, або надходять досить часто.

Перевага цього методу полягає в тому, що оцінку вартості відпущеного запаса та запасів в залишках можна знайти відразу в момент здійснення операції, що надає об'єктивне уявлення про вартість запасів і практично не дозволяє здійснювати маніпуляції з цифрами. Але це вирішується за рахунок досить великого обсягу роботи. Крім того, оцінка залишків матеріалів та собівартості готової продукції не є повністю об'єктивною.

Оцінка запасів за методом ФІФО базується на припущенні, що запаси використовуються у тій послідовності, у якій вони надходили до підприємства/установи (відображені у бухгалтерському обліку), тобто запаси, які першими відпускаються у виробництво (продаж та інше вибуття), оцінюються за собівартістю перших за часом надходження запасів.

Даний метод найчастіше застосовується для запасів, що швидко псуються за умови, що грошова одиниця є стабільною, також найчастіше для тих запасів як фрукти, овочі та інші продукти харчування, коли перші запаси, що надійшли, повинні реалізовуватись у першу чергу, щоб уникнути збитків від псування.

Перевага методу ФІФО полягає в тому, що він простий, систематичний і об'єктивний, а також перешкоджає маніпулюванню даними в сторону штучного завищення або заниження вартості запасів, тобто запобігає можливості маніпулювання прибутком, забезпечує відображення в балансі суми запасів, яка приблизно збігається з поточною ринковою вартістю. Метод ФІФО виправдовує себе в умовах низької інфляції. Застосування ж його в умовах високої інфляції приведе до завищення вартості матеріальних залишків, заниження собівартості готової продукції та, як наслідок, завищення результатів від реалізації.

Саме відображення нереальних доходів, що призводять до невиправданого завищення прибутку, є недоліком методу.

Метод ЛІФО ґрунтується на припущенні, що запаси використовуються у послідовності, що є протилежною їх надходженню на підприємство, тобто запаси які першими надійшли на підприємство відпускаються останніми. Рух вартості запасів згідно методу ЛІФО є протилежним до руху вартості, застосовуючи метод ФІФО.

Перевага цього методу полягає в тому, що більш висока собівартість проданої продукції в більшій мірі відповідає вартості поповнення запасів, необхідних для продовження функціонування підприємства.

У періоди інфляції, що характеризується ростом цін, метод ЛІФО показує найбільшу собівартість проданих товарів, оскільки відображає останні ціни, що постійно зростають. Він призводить до того, що вартість одиниці кінцевих запасів в собівартості проданої продукції занижена порівняно з купівельною ціною. Кінцеві залишки обліковуються за цінами запасів, які надійшли раніше. Виходячи з цього, прибуток виявляється заниженим. Хоча в умовах високої інфляції метод виправдовує себе тим, що вартість запасів, що списуються, буде максимально наближеною до поточних ринкових цін. Недолік методу ЛІФО полягає в тому, що запаси в балансі відображаються за більш давніми цінами.

На відміну від методу ФІФО, безперервний облік і періодичний облік методом ЛІФО не дають однакового значення вартості запасів на кінець періоду. В умовах збільшення вартості запасів (наприклад в умовах інфляційної економіки) періодичний облік з використанням методу ЛІФО призведе до меншого рівня прибутку, ніж безперервний, оскільки до собівартості реалізованої продукції увійдуть останні з придбаних, найбільш дорогі одиниці.

Різниця, що виникає в результаті відмінності між оцінками ФІФО і ЛІФО, називається резервом ЛІФО. В міжнародній практиці її додають до балансової вартості, а також до нерозподіленого прибутку.

Метод нормативних затрат базується на застосуванні норм витрат на одиницю продукції, які встановлені підприємством з урахуванням нормальних рівнів використання запасів, праці, виробничих потужностей та діючих цін. Даний метод на практиці застосовується рідко.

Останній метод оцінки за цінами продажу застосовують підприємства роздрібної торгівлі, що мають значну номенклатуру товарів з приблизно однаковим рівнем торгівельної націнки. Собівартість реалізованих товарів визначається як різниця між продажною вартістю реалізованих товарів і сумою торгівельної націнки на ці товари.

Для всіх одиниць бухгалтерського обліку запасів, що мають однакове призначення та однакові умови використання, застосовується тільки один із наведених методів.

При відображенні продажу готової продукції в бухгалтерському обліку зазначаються дві оцінки:

• — оцінка, що прийнята підприємством згідно з обліковою політикою — первісна вартість (по Дт 901 «Собівартість реалізованої готової продукції»);
• — оцінка, що визначається за домовленістю сторін (по Кт 701 «Дохід від реалізації готової продукції»). [Фімяр С. В. Методика проведення інвентаризації на підприємствах. Навчально-методичний посібник. — Черкаси, 2001. — 63 с.]

Наприкінці місяця загальну кількість випущеної продукції оцінюють за прийнятими в обліку цінами підприємства і фактичною собівартістю. За даними відомості випуску готової продукції визначають результат роботи підприємства у процесі виробництва. У поточному обліку її оцінюють за середньорічною плановою собівартістю, договірними або оптовими цінами або за фактичною виробничою собівартістю.