Зустрічний позов у цивільному процесі

Міністерство освіти і науки України Київський національний університет імені Тараса Шевченка Юридичний факультет

Реферат

на тему: «Зустрічний позов у цивільному процесі»

Київ-2010

Зміст ВСТУП

1. Поняття зустрічного позову

2. Умови прийняття судом зустрічного позову

3. Відмінність зустрічного позову від заперечень проти позову ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ Згідно із принципом диспозитивності цивільного судочинства особи, які беруть участь у справі, розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. При цьому слід враховувати, що, реалізуючи одні права, сторона «нападає», реалізуючи інші - «захищається». Принцип диспозитивності виявляється не тільки в свободі позивача розпоряджатисятися своїм правом на звернення до суду за судовим захистом, не тільки за своїм розсудом підтримувати свої позовні вимоги у суді або відмовитися від них, але і в широко наданою відповідачеві можливістю вільно, на свій розсуд, користуватися правом на судовий захист проти вимог, що висуваються позивачем.

Однією з процесуальних форм захисту інтересів відповідача є реалізація його права на пред’явлення зустрічного позову. Хоча відповідне спеціальне право й закріплене у Цивільному процесуальному кодексі України (далі - ЦПК), його юридична природа ще й досі по-різному оцінюється процесуалістами. Дослідженням даного питання займалися такі вчені як І.М. Пятилєтов, М. Т. Арапов, М. А. Гурвич, К. С. Юдельсон, О. Ф. Клейнман, В.І. Тертишніков, Н.І. Клейн, С. С. Бичкова та ін. Деякі з них (наприклад, М. Т. Арапов, М. А. Гурвич, К.С. Юдельсон) визначали юридичну сутність права на пред’явлення зустрічного позову як самостійне розпорядче повноваження відповідача, а на думку інших (наприклад, Г. Д. Васильєвої, М. М. Васильченка, О. Ф. Клейнмана, В.І. Тертишнікова) — це похідне право, яке насамперед виконує функцію захисту інтересів сторони.

Скористатися таким засобом захисту як зустрічний позов чи ні - таке питання вирішується тільки відповідачем і повністю залежить від його особистої волі. За своїм юридичним значенням зустрічний позов рівносильний основному. Тому, будучи прийнятим до судового розгляду, він викликає однаковий обов’язок винесення по ньому самостійного рішення.

1. Поняття зустрічного позову зустрічний позов цивільний процес Право відповідача пред’явити зустрічний позов згідно з цивільним процесуальним законом є одним із спеціальних прав відповідача, яке водночас є процесуальною формою захисту його інтересів.

Як вже зазначалося, процесуалісти по-різному оцінюють юридичну природу зустрічного позову (права на його пред’явлення). Більшість із них вважають, що такий позов має самостійний характер (С.Н. Абрамов, Н. Т. Арапов, М.А. Гурвич). Інші акцентують увагу на тому, що зустрічний позов є засобом захисту інтересів відповідача (Г.Д. Васильєва, В.І. Тертишніков, М.М. Васильченко). На думку ж деяких із них, зустрічний позов має самостійну юридичну природу і водночас є засобом захисту інтересів відповідача проти позивача (А.А. Добровольський, С.А. Іванова, Л. М. Орлова, І.М. Пятилєтов [14, 51]). А дехто з авторів відстоює позицію, відповідно до якої цей позов слід визнавати видом об'єднання позовів (Д.Швейцер).

У юридичній літературі радянського періоду традиційним було визначення зустрічного позову як звернення до суду відповідача з проханням про захист його самостійної вимоги до позивача шляхом розгляду спору про цю вимогу в тому ж процесі. Але у даному визначенні наводяться тільки формальні ознаки зустрічного позову і не розкривається характер «зустрічності» вимоги. Це, очевидно, було викликано тим, що в юридичній літературі існували різні точки зору на визначення характеру зустрічного позову. Так, К. С. Юдельсон стверджував, що розгляд зустрічного позову як засобу захисту проти основного позову не можна визнати правильним, оскільки у багатьох випадках зустрічний позов не «паралізує» вимоги позивача, а направлений на присудження з нього на користь відповідача певних матеріальних цінностей або визнання певних прав. Таке твердження, на думку Пятилєтова, не можна визнати правильним, так як призначення зустрічного позову не полягає і не може полягати тільки в тому, щоб «паралізувати» вимоги позивача. Призначення зустрічного позову головним чином полягає в тому, щоб нейтралізувати фактичну відповідальність відповідача на заявлену позивачем вимогу [14, с.49−50].

Деякі противники точки зору К. С. Юдельсона, розглядаючи зустрічний позов як вид процесуального засобу захисту, надавали йому другорядної ролі. При цьому в поняття засобу захисту проти основного позову вкладався тільки такий зміст, який ставив зустрічний позов в один ряд із запереченням проти позову, хоча при цьому і не заперечувався його самостійний характер.

Д. Швейцер, не заперечуючи значення зустрічного позову як засобу захисту проти основного позову і вважаючи, що неправильно зводити зустрічний позов тільки до процесуального засобу захисту проти основного позову (що саме по собі не викликає заперечення), робить не зовсім коректний висновок, намагаючись відмежувати поняття зустрічного позову і засобів захисту проти позову, різницю між якими він бачить в тому, що зустрічний позов містить позовну вимогу, тоді як засоби захисту проти позову не володіють такою активною ознакою і є тільки процесуальним засобом заперечення проти позовних вимог. Проте чому засоби захисту не можуть володіти такою активною ознакою, автор не пояснює.

На думку Пятилєтова така активна ознака, як самостійність вимоги, не тільки не позбавляє зустрічний позов характеру процесуального засобу захисту проти основного (адже висуваючи абсолютно самостійну вимогу, відповідач може мати на меті добитися відмови позивача від первинної вимоги або укладення мирової угоди), а, навпаки, робить цей засіб захисту дієвішим, сильнішим, надійнішим і т.д.

Крім того, як зазначалося вище, Д. Швейцер відстоює позицію, відповідно до якої зустрічний позов слід визнавати видом об'єднання позовів. Навряд чи з цією думкою можна погодитися і кваліфікувати зустрічний позов відповідача до позивача як вид об'єднання позовів. Відповідна класифікація не тільки не визначена законодавчо, її немає навіть у теорії цивільного процесуального права. На думку С.С. Бичкової, прихильники такої позиції помилково ототожнюють підстави для об'єднання позовів з видами об'єднання позовів [4, с.41−42]. Вбачається, що в зазначеному контексті можна говорити лише про класифікацію підстав для об'єднання позовів, у тому числі зустрічного позову з первісним позовом позивача до відповідача. Адже згідно з ч. З ст. 123 ЦПК вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об'єднуються в одне провадження з первісним позовом.

Спроба дати поняття зустрічного позову з урахуванням його основного призначення як засобу захисту відповідача проти позову зроблена в книзі Н.І.Клейн «Зустрічний позов в суді і арбітражі». Автор так визначає зустрічний позов: «Зустрічний позов — це заявлений відповідачем в уже виниклому процесі за первісним позовом і такий що розглядається спільно з ним позов, за допомогою якого відповідач пред’являє до позивача вимогу, що слугує засобом захисту проти первинної вимоги чи пов’язана з нею близькістю підстав». У цьому визначенні разом з ознаками, властивими зустрічному позову (такими, як пред’явлення самостійної вимоги відповідача до позивача в уже виниклому процесі), вказується його властивість, що характеризує призначення зустрічного позову як засобу захисту проти первісного позову і засобу захисту прав та інтересів відповідача.

Пред’являючи зустрічний позов, відповідач має на меті встановити, змінити чи припинити свої правовідносини з первісним позивачем (у такому випадку зустрічний позов має самостійний характер, адже відповідач прагне отримати певне благо, що передбачено суб'єктивним правом, яке йому належить і було порушено позивачем) або захистити свої права, свободи та законні інтереси, виходячи із зазначених вище мотивів. Отже, розглядати зустрічний позов тільки як засіб захисту проти первісного позову, на думку більшості процесуалістів, неправильно, оскільки зустрічний позов є одночасно і засобом захисту, і самостійною вимогою відповідача.

Я поділяю наведену вище думку тих авторів, які вважають, що зустрічний позов має самостійну юридичну природу і водночас є засобом захисту інтересів відповідача.

Враховуючи викладене вище, можна визначити зустрічний позов як самостійні вимоги відповідача, пред’явлені ним до позивача у порядку і строки, встановлені законом, для спільного їх розгляду з первісним позовом у межах одного і того самого провадження у цивільній справі.

Із даного визначення випливають такі основні ознаки зустрічного позову: 1) самостійний характер вимоги; 2) виконання функції захисту проти первісного позову; 3) одночасний розгляд в одному провадженні з основним позовом.

2. Умови прийняття судом зустрічного позову Питання про прийняття зустрічного позову вирішується судом з урахуванням всіх передбачених законом необхідних умов, яким повинен відповідати зустрічний позов. Для того щоб зумовити виникнення процесуальної діяльності, воля відповідача повинна бути виражена у певній процесуальній формі, встановленій законом.

Право на звернення із зустрічним позовом обмежене у часі. Так, відповідач може пред’явити зустрічний позов лише після відкриття провадження у справі й до початку розгляду справи по суті (ч.1 ст. 123 ЦПК).

Надання відповідачеві у випадках, передбачених законом, можливості пред’явити зустрічний позов створює для останнього низку переваг, які забезпечують найбільш зручний та своєчасний захист його прав та інтересів. Ці переваги полягають насамперед у тому, що відповідач має змогу в одному провадженні ліквідувати всі спірні правовідносини між ним та позивачем. Одночасний розгляд основного та зустрічного позовів також звільняє відповідача від необхідності задовольняти вимоги позивача, навіть і обґрунтовані, за умови, що такі вимоги підлягають зарахуванню, у зв’язку з тим, що позивач не виконує іншого зобов’язання, порушуючи цим права та інтереси відповідача. Крім того, поєднання в одному провадженні основного та зустрічного позовів сприяє реалізації принципу процесуальної економії: для розгляду спору використовується менше часу та засобів, взаємовідносини сторін з’ясовуються глибше та правильніше, виключається можливість ухвалення суперечливих рішень.

Для того щоб зустрічний позов був прийнятий до спільного розгляду з первісним позовом, він повинен відповідати певним умовам. Так, умовами прийняття судом зустрічного позову для спільного розгляду з первісним позовом, окрім пред’явлення цього позову у встановлений законом строк і з дотриманням вимог, передбачених у статтях 119, 120 ЦПК, є взаємопов'язаність первісного і зустрічного позовів між собою та доцільність їх спільного розгляду.

Ці умови вважаються дотриманими, зокрема, якщо:

1) первісний та зустрічний позови випливають із одних і тих самих правовідносин. У такому разі слід враховувати, що вимоги, які становлять зміст цих позовів, можуть зараховуватися, або задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Наприклад, при пред’явленні позикодавцем позову про повернення позичальником грошових коштів (позики) та сплату відсотків відповідно до умов договору позики позичальник має право пред’явити зустрічний позов про оспорювання договору позики на тій підставі, що грошові кошти взагалі не були ним одержані. У наведеному прикладі первісний та зустрічний позови випливають з одного і того самого правовідношення — договору позики. Крім того, у разі задоволення зустрічного позову автоматично виключається і задоволення первісного позову, адже не можна стягнути грошову суму за договором позики, який не був укладений.

Також, виходячи із зазначених правовідносин, відповідач може пред’явити до позикодавця зустрічний позов іншої спрямованості, зокрема позов про повернення визначеної суми сплачених ним відсотків у зв’язку з помилкою у первісних розрахунках. У такому випадку вимоги, що становлять зміст первісного та зустрічного позовів, випливають з одного правовідношення і можуть бути зараховані;

2) вимоги за позовами можуть зараховуватися. При цьому суд має керуватися положенням ч. 1 ст. 601 Цивільного кодексу України, відповідно до якої зарахування зустрічних однорідних вимог допускається, якщо настав строк їх виконання або якщо строк їх виконання не встановлений чи визначений моментом пред’явлення вимоги.

Окрім того, відповідно до ч. 1 ст. 603 Цивільного кодексу України, у разі заміни кредитора боржник має право пред’явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора. Так, у разі пред’явлення позову новим наймодавцем до наймача про стягнення заборгованості з оплати за користування річчю останній може пред’явити зустрічний позов про зарахування до суми цієї плати вартості поліпшень об'єкта договору найму (оренди), що були зроблені ним за згодою первісного наймодавця і які не можна відокремити від речі.

Як зазначив В. Н. Щеглов, вимогою про зарахування відповідач не спростовує право позивача на позов у матеріальному розумінні, а намагається досягти нульового сальдо або присудження (повного чи часткового) на свою користь, а не на користь позивача;

3) задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову, зокрема, за таких умов:

o вимога в зустрічному позові спростовує або підриває підставу первісного позову (наприклад, зустрічний позов про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, коли позивач у первісному позові пред’явив вимогу про повернення майна на підставі цього свідоцтва);

o зустрічна вимога виключає первісну вимогу через їх несумісність [11, с.38−39] (наприклад, задоволення зустрічного позову про визнання особистою приватною власністю чоловіка автомобіля, набутого ним за час окремого проживання з дружиною, у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, виключає можливість задоволення первісного позову дружини про поділ цього автомобіля як спільної сумісної власності).

Зустрічні позови, як і основні, можуть бути про визнання, про присудження і про перетворення. Разом з цим, у літературі наводиться класифікація зустрічних позовів за характером зв’язки їх із первісним позовом. Вперше така класифікація була запропонована Н.І. Клейном. Автор виділяв два види зустрічних позовів: 1) зустрічні позови, зв’язок яких з первісним полягає в тому, що право відповідача виключає право позивача або підриває підставу первісного позову, припиняє первинну вимогу повністю або частково шляхом зарахування; 2) зустрічні позови, пов’язані з первісними близькістю підстав. Відмінність цих двох видів зустрічних позовів полягає в меті їх пред’явлення, в правових наслідках, до яких вони можуть привести. Перші мають мету захисту проти первісного позову. Спільний розгляд первісного і зустрічного позовів є необхідною умовою для здійснення даної мети. Другі мають значення тільки для зручності і швидкості розгляду справи. Практичне значення класифікації зустрічних позовів Н.І. Клейн вбачав у тому, що залежно від виду зустрічного позову по-різному повинні бути вирішені питання про обов’язок суду прийняти зустрічний позов і про доцільності розгляду зустрічних позовів [11, с.44−45].

Прийнявши зустрічний позов, суд зобов’язаний його вирішити, давши на нього відповідь в своєму рішенні по справі. Необхідність зв’язку між зустрічними та первісними вимогами не позбавляє самостійного характеру зустрічного позову. Так, рішення щодо нього має бути ухвалено незалежно від того, чи буде прийнято рішення стосовно первісного позову. Тому суд має вирішити зустрічні позовні вимоги навіть у тому разі, коли первісна позовна заява залишається без розгляду або закривається провадження за первісним позовом і немає підстав чинити те саме щодо зустрічного позову.

Водночас, оскільки зустрічний позов є самостійною вимогою, відповідач набуває щодо свого позову прав позивача, закріплених у ч. 2 ст. 31 ЦПК, у тому числі право впродовж усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а також до початку розгляду судом справи по суті - змінити підставу або предмет позову шляхом подання письмової заяви. Позивач при цьому отримує право визнати зустрічний позов повністю або частково протягом усього часу розгляду справи.

В юридичній літературі було висловлено думку, що у разі прийняття судом зустрічного позову відповідача до позивача сторони перебувають у подвійному статусі: кожна з них є і позивачем, і відповідачем у справі. На думку С.С. Бичкової, з пред’явленням зустрічного позову сторони не набувають подвійного цивільного процесуального правового статусу, адже це суперечить загальним правилам ЦПК (ч. 1 ст. 26, ч. 1 ст. 30, ч. 1 ст. 31, тощо). Так, у зв’язку з пред’явленням зустрічного позову у сторін виникає певний комплекс спеціальних прав протилежної сторони, проте це не означає зміну їх первісного процесуального становища. На думку М. Й. Штефана та П. П. Заворотько, «природа зустрічного позову така, що в ньому немає додатково до існуючих ще й самостійних позивача й відповідача». У цивільному процесі лише дві сторони — позивач та відповідач. Пред’явлення відповідачем зустрічного позову ускладнює процесуальний статус сторін нашаруванням відповідних прав та обов’язків протилежної сторони, проте не змінює його. Позивач залишається позивачем, маючи процесуальні права та обов’язки відповідача щодо зустрічної вимоги, а відповідач — відповідачем з нашаруванням процесуальних прав та обов’язків позивача щодо цієї самої вимоги. Отже, пред’явлення зустрічного позову не змінює первісного цивільного процесуального правового статусу сторін у справі, а тільки ускладнює його, додаючи окремі елементи процесуального статусу протилежної сторони [4, с.43−44].

Хотілося з звернути увагу на те, що в цивільному процесуальному законодавстві України немає відповіді на запитання, чи має право відповідач пред’явити зустрічний позов до третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, за її позовом. На думку деяких правознавців, оскільки зустрічний позов є засобом захисту інтересів відповідача, останній має право пред’явити зустрічний позов не тільки до позивача, а й до третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 34 ЦПК позов до відповідача можуть пред’явити треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Тож вбачається, що у відповідь на вимоги третіх осіб відповідач має право пред’явити зустрічний позов і до них. При цьому слід нагадати, що треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть пред’явити позов і до позивача. І хоча у ч. 1 ст. 123 ЦПК зазначено, що право на пред’явлення зустрічного позову належить відповідачеві, зустрічний позов у відповідь на вимоги третіх осіб, як зазначає С. Я. Фурса, може пред’явити і позивач. У цих випадках фактично має місце застосування інституту аналогії процесуального закону (ч. 8 ст. 8 ЦПК). Проте разом з цим, треті особи не мають права пред’явити зустрічний позов до сторін, оскільки він завжди повинен бути пов’язаний з первісним, а до третіх осіб цей позов не пред’являється.

3. Відмінність зустрічного позову від заперечень проти позову Захищаючись проти заявленого позову, відповідач може вибрати один із способів звернення до суду: заявити заперечення або пред’явити зустрічний позов. У практиці нерідко постає питання про те, який із способів краще застосовувати в даному конкретному випадку. Так, навряд чи при пред’явленні позову про визнання ордера недійсним є необхідність пред’явити зустрічний позов про визнання права на житлове приміщення, оскільки для підтвердження свого права на житлову площу відповідач міг скористатися запереченнями.

Заперечення і зустрічний позов мають багато спільного, що певною мірою зближує їх правову природу. І перш за все те, що до позивача відповідачем і в тому і в іншому випадку може бути адресована вимога про відмову в позові повністю або частково. Захист відповідача, що пред’являє зустрічний позов, побудований на спростуванні фактів, що були підставою первісного позову, і це зближує даний спосіб захисту із запереченнями, в обґрунтування яких відповідач посилається на відсутність фактів, що мають юридичне значення, їх недоведеність. Але заперечення відрізняється від зустрічного позову тим, що, заперечуючи, відповідач вимагає тільки відмови позивача в позові повністю або частково. Основна мета заперечення — домогтися відмови в позові. Мета ж відповідача, що пред’являє зустрічний позов, не обмежується тільки відмовою в позові, а перш за все полягає в захисті його суб'єктивного права, визнання права, присудження чого-небудь, здійснення певних дій або утримання від них.

Зустрічний позов характеризує тісний зв’язок заперечень із самою вимогою. Заперечуючи проти первісного позову, оспорюючи його, відповідач пред’являє свою самостійну вимогу, але при цьому забезпечує і спростування заявленого проти нього позову. Зустрічний позов — це завжди єдність самостійної вимоги і заперечення. Заперечення ж не передбачає самостійної вимоги до позивача. Отже, загальною для цих двох засобів захисту є дія на первісний позов шляхом спростування заявленого позову.

Правильне використання відповідачем і застосування судами цих засобів захисту вимагає враховувати і їх відмінні ознаки. Головна відмінність зустрічного позову від заперечень полягає в тих процесуальних наслідках, які можуть викликати вимоги про захист суб'єктивних прав відповідача шляхом зустрічного позову або заперечення. Запереченням проти позову відповідач добивається тільки відмови в позові. А зустрічним позовом відповідач не тільки добивається відмови в пред’явленій до нього вимозі, але захищає і своє право, яким він, на його думку, володіє і яке несумісне з правом позивача.

Захист відповідача проти заявленого позову може бути здійснений тільки запереченням лише тоді, коли він не має самостійної вимоги до позивача. Якщо ж відповідач вимагає захисту власного права, він може використовувати і заперечення, і зустрічний позов.

Суд, встановивши при розгляді справи, що у відповідача є зустрічна вимога, пов’язана з первісною, може вказати відповідачеві на його право пред’явити вимогу шляхом самостійного позову, але не має права розглянути не пред’явлену відповідачем вимогу і зобов’язати при цьому позивача зробити які-небудь дії.

Перевагою позову перед запереченням є його самостійний характер в процесі. Доля зустрічного позову не залежить від первісного. У разі відмови позивача від позову і припинення по ньому провадження заперечення відповідача не розглядаються, але зустрічний позов повинен бути розглянутий.

Самостійність зустрічного позову, на відміну від заперечення. виявляється і в тому, що він не може бути залишений без розгляду, якщо в первісному позові відмовлено по інших, не тих, що вказував відповідач, підставах. Зустрічний позов повинен бути виділений в окреме провадження, оскільки його метою є не тільки захист проти пред’явленого позову, але і захист самостійних прав відповідача.

Відмінність зустрічного позову від заперечення виявляється у формі і часі заяви. Заперечення може бути заявлене в усній і письмовій формі. Заперечення не оплачується державним митом. Час представлення заперечення не обмежений. А от зустрічний позов повинен бути викладений обов’язково у письмовій формі з дотриманням вимог, передбачених для позовної заяви. Зустрічний позов оплачується державним митом. Час пред’явлення зустрічного позову обмежується часом початку розгляду справи.

Висновки Дослідження юридичної природи однієї із основних форм захисту інтересів відповідача, а саме — права на пред’явлення зустрічного позову, дозволяє зробити такі висновки:

Ш зустрічним позовом слід вважати самостійні вимоги відповідача, пред’явлені ним до позивача у порядку і строки, встановлені законом, для спільного їх розгляду з первісним позовом у межах одного і того самого провадження у цивільній справі;

Ш умовами прийняття судом зустрічного позову для спільного розгляду з первісним позовом, окрім пред’явлення цього позову у встановлений законом строк і з дотриманням вимог, передбачених у статтях 119, 120 ЦПК, є взаємопов'язаність первісного і зустрічного позовів між собою та доцільність їх спільного розгляду;

Ш пред’явлення зустрічного позову не змінює первісного цивільного процесуального правового статусу сторін у справі, а тільки ускладнює його, додаючи окремі елементи процесуального статусу протилежної сторони;

Ш у відповідь на вимоги третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, відповідач (і позивач також) має право пред’явити зустрічний позов до них. У цьому випадку має місце застосування інституту аналогії процесуального закону (ч. 8 ст. 8 ЦПК);

Ш зустрічний позов слід відрізняти від заперечень проти позову. Основна відмінність між цими формами захисту прав відповідача полягає в тому, що заперечуючи проти первісного позову, оспорюючи його, відповідач пред’являє свою самостійну вимогу, але при цьому забезпечує і спростування заявленого проти нього позову. Зустрічний позов — це завжди єдність самостійної вимоги і заперечення. Заперечення ж не передбачає самостійної вимоги до позивача.

Список використаних джерел

1. Абрамов С. Н., Чапурский В. П., Шкундин З. И. Гражданський процесс / Под общ. ред. С. Н. Абрамова. — М., 1948. — 345 с.

2. Анисимова Л. И. Способы защиты ответчика против иска // Советская юстиция. — 1987. — № 20, — С. 19.

3. Арапов Н. Т. Встречный иск в советском гражданском процессуальном праве: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — Томск, 1965. — 64 с.

4. Бичкова С. С. Зустрічний позов як цивільна процесуальна форма захисту інтересів відповідача // Вісник Верховного Суду України: офіційне науково-практичне видання / Верховний Суд України. — Київ, 2010. — № 10 (122). — С. 41−45.

5. Васильева Г. Д. Защита ответчика против иска в гражданском судопроизводстве. — Красноярск, 1982. — 167 с.

6. Васильченко М. М. Заперечення проти позову: Учб. посібник. — Х., 1973. — 72 с.

7. Гурвич М. А. Лекции по советскому гражданському процессу: Пособие для студентов-заочников / Под ред. В. Н. Бельдюгина. — М., 1950. — 153 с.

8. Гусаров К. В. Проблемы гражданской процессуальной правосубьектности: Дис. … канд. юрид. Наук. — Х., 2000. — 216 с.

9. Добровольский А. А., Иванова С. А. Основне проблемы исковой формы защиты права. — М., 1979. — 169 с.

10. Заворотько П. П., Стефан М. Й. Особи, які беруть участь у справі позовного провадження: Учбовий посібник з радянського цивільного процесуального права. — К., 1967. — Вип. 2. — 45 с.

11. Клейн Н. И. Встречный иск в суде и арбитраже. — М., 1964. — 68 с.

12. Клейнман А. Ф. Советский гражданский процесс. — М., 1954. — 215 с.

13. Орлова Л. М. Права сторон в гражданском процессе. — Минск, 1973. — 203с.

14. Пятилетов И. М. Защита интересов ответчика в советском гражданском процессе. — М., 1990. — 84 с.

15 Советское гражданское процессуальное право: Ученик / Под общ. ред. К. С. Юдельсона. — М., 1965. — 134 с.

16 Советское гражданское процессуальное право / Под ред. М. А. Гуревича. — М., 1954. — 363 с.

17 Тертишніков В.І. Цивільний процес України (лекції): Навч. практ. посібник. — Х., 2006. — 314 с.

18 Фурса С. Я., Фурса Є.І., Щербак С. В. Цивільний процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар: У 2 т. — К., 2006. — Т.1. — 314 с.

19 Цивільний процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар / за заг. ред. Бичкової. — 2-е вид. допов. і переробл. — К., 2010. — 615 с.

20. Цивільний процесуальний кодекс України: Офіційне видання. Текст прийнятий ВР Україна 15 березня 2004 р. / Мін-во юстиції України. — Київ: ІнЮре, 2004. — 344 с.

21. Швейцер Д. Встречный иск // Социалистическая законность. — 1957. — № 1 — С. 39.

22. Щеглов В. Н. Защита ответчика в советском гражданском процессе // Права граждан СССР и их охрана в период строительства коммунизма. — Саратов, 1962. — 104 с.