Соціально-демографічний моніторинг сільського населення лісостепової зони

Реферат на тему:

Соціально-демографічний моніторинг сільського населення лісостепової зони

Сучасне українське село, як і держава у цілому, переживає складний процес трансформації, зумовлений ходом економічних реформ, які в ідеальному варіанті за своєю суттю й спрямованістю мали відповідати умовам національного відродження, переходу до цивілізованої соціально орієнтованої економіки на основі глибокого розуміння об'єктивної необхідності та необоротності ринкових змін. Водночас реальність значно складніша від ідеалу: наявна суперечність між економікою і соціумом, економічною ефективністю та соціальною справедливістю. Практика ж цивілізованого розвитку підтверджує необхідність забезпечення соціальної й економічної рівноваги в суспільстві, усталеної відповідності між економічною і соціальними сферами, узгодженості інтересів окремих людей з інтересами різних соціальних груп та спільнот суспільства у цілому. В будь-якому суспільстві існує органічний взаємозв'язок між економічними і соціальними явищами та процесами взаємозумовленості їхньої динаміки й спрямованості. Соціально-економічна двоєдиність виражає як цілісність суспільства, так і загальну суперечність у ньому між економічними та соціальними факторами розвитку.

Різноманітні зв’язки у механізмі взаємовпливу «людина — економіка» реалізується через систему соціальних чинників, які регулюють економічну діяльність суб'єктів. Вони й постають своєрідним людським виміром економічного розвитку. Тому людина, її життя, свобода, права та інтереси мають бути в центрі соціально-економічних перетворень на селі. Людина — основний суб'єкт суспільних відносин, вона є активно творчим чинником економічного життя. Логіка її економічної поведінки визначається сукупністю факторів як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. І це цілком закономірно з урахуванням того, що людське буття, як відомо, має безліч вимірів. Одним із фундаментальних аспектів його дослідження є вивчення підвалин, засадних підстав, з яких і на яких можливе утвердження людини в цілому світі. Людина — складний універсум у калейдоскопі його фізичних, біологічних, соціальних, духовних підстав, зорганізований згідно з об'єктивними законами у діяльну цілісність, яка збагачує палітру оточуючого нас світу. Саме такою цілісністю і має бути людина в центрі соціально-економічного виміру. Його емпіричними показниками можуть бути дані про загальну чисельність населення, а також демографічна, професійно-кваліфікаційна, освітня та інші структури й тенденції, що визначають якісні характеристики та якісне становище людини. І сільське населення не є тут винятком. Знання наявного стану його соціально-демографічної структури у зв’язку зі змінами форм власності та напрямів господарювання конче актуальне і необхідне. Вивчення динаміки чисельності сільського населення, змін у його складі за статтю, віком, родом занять, професією, зіставлення даних про народжуваність та смертність тощо мають безпосереднє відношення і значення не тільки для розуміння сучасних демографічних процесів, але й для прогнозування та розробки демографічної політики. Такий класифікаційний підхід дає можливість у подальшому проаналізувати рівень зайнятості жителів села, виявити рівень трудової активності різних вікових категорій, визначити характерні риси і тенденції щодо формування ринку робочої сили в АПК тощо.

Відтворення сільського населення

Статистика свідчить, що протягом ХХ ст. чисельність жителів українського села невпинно зменшувалася, набувши сталої тенденції. Абсолютна чисельність сільського населення за період з 1913 по 2001 рік скоротилася на 12,6 млн. чоловік, або на 44,4%, а питома вага його за цей час зменшилася в 2,5 раза. І причини тут не стільки в закономірному процесі суспільного розвитку, що, звичайно, певною мірою виявляє свій вплив, скільки у трагічних сторінках нашої історії, які найбільше позначилися на долі українського селянства. Йдеться про дві світові війни, що не обійшли нашу землютри відомі голодомори, які були спрямовані виключно проти волелюбного українського селянина й, нарешті, про наслідки адміністративних «перетворень» на селі радянської доби. Все це повною мірою позначилося на динаміці змін чисельності селян і населення України взагалі (табл. 1.82).

1.82. Зміни чисельності населення України.

Протягом 90-х років зменшувалась як абсолютна чисельність сільського населення, так і його частка у загальній кількості населення України. Скорочення чисельності сільського населення має певні регіональні особливості й відбувається різними темпами. Так, якщо в областях зони Степу, Полісся, Карпат негативні демографічні процеси на селі набули широкого розвитку тільки в 70-ті - 80-ті роки, то в областях Лісостепу вони розвивалися дуже активно ще з 50-х років і різними темпами поширюються й нині (табл. 1.83).

1.83. Динаміка чисельності сільського населення зони Лісостепу, на початок року.

Скорочення сільського населення зони Лісостепу, що розпочалося понад 50 років тому, було наслідком не стільки зменшення природного приросту стільки зовнішніх чинників: насамперед адміністративних заходів щодо перетворення значної кількості поселень у міські, міграції сільських жителів у міста, яка була викликана постійним розширенням промислового виробництва і невиробничої сфери у містах Україниосвоєння нових джерел мінеральної сировини (вугілля, нафта тощо) на сході колишнього СРСР, що потребувало безпосереднього поповнення робочої сили. І якщо до середини 50-х років скорочення сільського населення перекривалося підвищеним рівнем народжуваності у сільській місцевості, то в подальшому у зв’язку з суттєвим впливом ряду нових факторів (освоєння цілинних земель Казахстану й інших так званих організованих наборів робочої силиактивне проведення у життя заходів щодо адміністративних обмежень у розвитку так званих безперспективних сільських поселеньзміни 60−70-х роках в організаційно-територіальному устрої колгоспів і радгоспів, матеріально-технологічній базі сільськогосподарського виробництва: так звані індустріалізація, спеціалізація і концентрація галузінерозвиненість культурно-побутової сфери, низький рівень оплати праці, вузька сфера застосування праці, високий рівень некваліфікованої фізичної праці тощо) й зниженням природного приросту набула буття стала тенденція відносного та абсолютного зменшення чисельності сільського населення. Найбільш прискореними темпами це відбувалося в зоні Лісостепу у період між 1970 і 1980 роками, коли сільських жителів стало менше на 1323,6 тис. чоловік, що майже вдвічі більше, ніж за попередній період (з 1959 по 1970 рр.). Особливою інтенсивністю вказаний процес відзначався у Вінницькій (286,3 тис. — перше місце), Хмельницькій (202,7), Сумській (179,0), Полтавській (176,6), Київській (142,5), Черкаській (124,8 тис.) областях. Дещо повільніші темпи зменшення чисельності сільського населення спостерігалися в Харківській (116,5 тис.), Тернопільській (94,6), і особливо у Чернівецькій (0,4 тис.) областях. У наступні 10 років (1980;1990) зберігалась тенденція зменшення чисельності сільських жителів, але її темпи трохи сповільнилися. Першість у цій сумній статистиці продовжувала утримувати Вінницька (на 244,4 тис. чоловік) і Хмельницька (на 192,3 тис.) області, а на третє місце перемістилася Київська (на 147,9 тис. чоловік), що є наслідком Чорнобильської катастрофи. Порівняно з попереднім десятиріччям, прискорилися темпи зменшення чисельності сільського населення у Черкаській (133,6 тис. чоловік) і Тернопільській (105,3 тис. чоловік) областях (рис. 1.5).

Рис. 1.5. Динаміка зменшення чисельності сільського населення в інтервалі 10 років, тис. Чоловік.

В останнє десятиріччя, тобто за роки незалежної України (1990;2001), динаміка зменшення чисельності наявного сільського населення в областях лісостепової зони сповільнилася на 35% проти попереднього десятиріччя (1980;1990), хоча і залишається досить високою порівняно з іншими природноекономічними зонами України. Але позитивним є те, що сповільнення темпів скорочення чисельності сільських жителів спостерігається нині в усіх областях Лісостепу, щоправда інтенсивність цього процесу різна (рис. 1.6).

Рис. 1.6. Динаміка зменшення чисельності сільського населення, тис. Чоловік.

Якщо в Тернопільській, Закарпатській і Сумській областях спостерігається майже у два рази сповільнення темпів зменшення чисельності сільського населення, то дещо повільніші вони в Полтавській, Харківській областях і зовсім повільні у Київській, яка за загальною кількістю скорочення чисельності сільських жителів вийшла на перше місце серед областей своєї природноекономічної зони.

Проблеми демографічного навантаження

Розв’язати усі проблеми демографічної кризи на селі, які нагромаджувалися протягом століття, за 12 років, тобто за роки незалежної України, за будь-яких обставин є нереальним завданням. А якщо до цього додати, що весь зазначений період наше сільське господарство знаходиться у процесі трансформації, реформування, яке відбувається повільно, мляво й часом некероване, особливо на місцях, що призводить до погіршення умов та зниження півня життя людей, зменшення реальних доходів сільського населення, то стає очевидним архіскладність такого завдання. Тому відчутний процес сповільнення темпів скорочення чисельності сільського населення за останнє десятиріччя слід всіляко закріпити й розвинути, надавши йому рис, властивостей необоротності та сталої тенденції у кожній з областей Лісостепу. Це в свою чергу потребує всебічних знань, дослідження реального стану й необхідних змін соціально-демографічної структури сільського населення у зв’язку як із зміною форм власності, так і напрямів господарювання, щоб виявити основні проблемні завдання й аспекти в соціальному розвитку українського села, які набули актуалізації на нинішньому етапі його реформування. А проблем тут достатньо. І найпершою із них є зменшення кількості осіб допрацездатного віку, що є природною основою відтворення селянства, при одночасному зростанні абсолютної та відносної чисельності пенсіонерів (табл. 1.84). Найтривожніша ситуація склалася у Сумській області, де в загальній кількості сільського населення найменше (17%) представників, молодших від осіб працездатного віку, і найвищий показник кількості представників, старших від осіб працездатного віку (35,6%), серед областей Лісостепу.

1.84. Розподіл постійного сільського населення за віком в областях Лісостепу на 1 січня 2001 р.

Досить значна кількість осіб, старших від людей працездатного віку, серед сільських жителів Хмельницької (35,5%), Вінницької (34,5), Черкаської (33,6%) областей. Дещо краще становище у Тернопільській області, де 30,6% людей, старших від осіб працездатного віку, а 20,6% припадає на молодших від осіб працездатного віку. І оптимальна ситуація Чернівецькій області, де ці вікові категорії майже зрівноважуються: відповідно 23,1% молодших і 24,6 — старших від осіб працездатного віку.

Процес інтенсивного старіння сільських жителів актуалізує зростання демографічного навантаження працездатного населення, яке об'єктивно змушене спрямовувати свої життєві зусилля не стільки на відновлення нових поколінь, скільки на утримання батьків і прабатьків (табл. 1.85).

1.85. Демографічне навантаження сільського населення працездатного віку в областях Лісостепу на 1 січня 2001 р.

Станом на 1 січня 2001 року у Вінницькій, Київський, Полтавській, Сумській, Тернопільській, Хмельницький та Черкаській областях на 1000 осіб працездатного віку припадало понад 1000 непрацездатних і тільки в Харківській та Чернівецькій областях цей показник був дещо нижчим від загальнодержавного (961 особа) й відповідно становив 922 і 913 осіб.

У структурі непрацездатних за період з 1991 по 2001 рік зменшилася частка дітей і відповідно зросла кількість осіб, старших від людей працездатного віку. Найінтенсивніше зменшувалася частка осіб, молодших від людей працездатного віку, в Київській, Хмельницькій, Черкаській та Харківській областях і відповідно становила 14, 13, 13, 11%. У Вінницькій, Тернопільській, Полтавській областях цей показник був 10 і 9%, тобто в межах загальнодержавного. За цей же період у всіх областях спостерігалося збільшення кількості осіб, старших від людей працездатного віку. Зокрема, в Київській області цей показник становив 15%, Сумській і Хмельницький — відповідно 14 і 13%. У Черкаській, Харківській, Вінницькій та Полтавській областях зазначене збільшення коливалося від 11 до 9%.

Зростання частки пенсіонерів у загальній структурі сільського населення зумовило збільшення середнього віку жителів села. Якщо в 2001 році по Україні середній вік осіб, які проживають у сільській місцевості становив майже 40 років, то в Сумській області - 43,8, Хмельницькій — 43,2, Вінницькій — 46,2, Черкаській 42,7 року і тільки у Чернівецькій цей показник був 37,4 року, тобто нижчий, ніж у цілому по державі. Стосовно середнього віку чоловіків в областях Лісостепу, то він, за винятком Чернівецької, на 1−3 роки більший, ніж у цілому по державі, що становить понад 36 років. Зокрема, в Сумській області сільські чоловіки мають середній вік 39,3 року, Хмельницькій — 38,7, Черкаській — 38,4, Полтавській — 38,3, Вінницькій — 38 років. Щодо середнього віку сільських жінок, то він також у ряді областей Лісостепу більший, ніж у середньому по державі, і становить близько 43 років. Так, у сільських жінок Сумської області середній вік — 47,4 року, Хмельницької - 46,9, Вінницької - 46,2, Полтавської - 45,7 року. Це призвело до того, що серед хліборобів зазначених областей жінок у середньому на 12% більше порівняно з чоловіками. Порушення оптимального співвідношення статей призводить до погіршення природної основи демографічного розвитку сіл лісостепової зони. У контингенті, який формує демографічну основу відтворення в сільській місцевості, жінок стає менше, ніж чоловіків. Серед дітей дівчаток лише 49%, а у поколінні батьків жінок ще менше — 48,8%. Викликає занепокоєння те, що серед найактивнішої дітородної частини сільського населення (вік 20−29 років) жінок лише 48%.

Демовідтворні тенденції на селі

Абсолютне і відносне зменшення чисельності сільських жінок є наслідком скорочення покоління батьків, тобто демовідтворної дітородної частини сільського населення. Одна з основних причин такого становища — інтенсивний міграційний відплив жінок дітородного віку із села. Якщо протягом 1970;2000 років зменшення кількості хлопчиків та дівчаток віком до 15 років було майже однаковим і становило відповідно 37 і 37,4%, то темпи зменшення жінок віком 15−49 років майже вдвічі швидші, ніж чоловіків цього ж віку. Кількість чоловіків віком 20−29 років за цей період збільшилася на 11,4%, а жінок зменшилася на 10,3%, що в найближчі 5−10 років об'єктивно призведе до звуження демографічних передумов відтворення сільського населення, яке нині переживає демографічну кризу. Так, питома вага сільських населених пунктів, де не було дітей віком 0−5 років, за 1991;2001 роки зросла майже в усіх областях Лісостепу, за винятком Чернівецької та Тернопільської областей, у яких вона відносно стабільна — 0,3−1,3%. У Сумській області цей показник становить 25,1%, Полтавській — 18,4, Харківській — 17,1, Київській — 10,2, Вінницькій — 7,4, Черкаській — 6,3, Хмельницькій 3,9%. У деяких областях за вказаний період збільшилася й питома вага сільських населених пунктів, де не було дітей і підлітків віком 6−17 років. Це стосується, насамперед, Сумської області, в якій зазначений показник найвищий — 17,7%, Київської та Черкаської, де частка таких сіл відповідно становить 5,8 і 4,4%. У Полтавській та Харківській областях хоча і зменшилася загальна кількість таких населених пунктів, але їхня питома вага залишається дуже великою — відповідно 13, 7 і 9,7%. За винятком Чернівецької й Тернопільської областей, зросла питома вага сільських населених пунктів, у яких не було молоді віком 18−28 років. Якщо в названих областях цей показник найвищий у державі (відповідно 0,3 і 0,5%), то в Сумській і Полтавській — він відповідно 13,6 та12,2% і є найвищим в Україні. Досить велика питома вага таких населених пунктів у Харківській області - 9,3% та Київській — 5,8%, що вище від загальнодержавного рівня — 5,4%.

За роки незалежної України (1991; 2001) помітною стала тенденція до різкого зменшення кількості сільського населення в пунктах зони Лісостепу, в яких не було народжених взагалі (табл. 1.86). І надалі вона залишається досить великою. Станом на 2001 рік у Сумській області таких населених пунктів налічувалося 387, Полтавській — 376, Харківській — 413, Київській — 155.

1.86. Динаміка зміни питомої ваги сільського населення в областях Лісостепу, в яких не було народжених, за 1999;2001 рр., %.

Взагалі простежується як по Україні у цілому, так і в сільській місцевості Лісостепу значне зниження народжуваності за 1990;2000 роки. Абсолютна кількість народжуваних в Україні зменшилася на 67,2 тис. чоловік, або на 31,4%. Загальний коефіцієнт народжуваності (кількість народжень із розрахунку на 1000 чоловік населення) знизився від 12,7% у 1990 році до 9,3 у 2000;му, або до 26,8%. Тенденція до зниження народжуваності спострігається в усіх областях лісостепової зони. Зокрема, у Полтавській вона знизилася від 11 до 6,9%, в Сумській — відповідно від 9,2 до 7%, Київській — від 10, 6 до 7,5%, Харківській — від 10,9 до 7,8%.

Результати наукових досліджень свідчать, що до 1996 року основною причиною зниження сумарного коефіцієнта було скорочення чисельності сільських жінок дітородного віку внаслідок їхнього інтенсивного відпливу з сільської місцевості, а починаючи з 1999 року, до цього фактора додався ще й інший — згасання дітородної функції жінок віком 15−49 років, до того ж має місце тенденція зменшення кількості шлюбів і збільшення розлучень, що також не може не впливати на рівень дітонародження. Наприклад, якщо у 1970 році в сільський місцевості України було зареєстровано 178,4 тис. шлюбів і 17,8 тис. розлучень, а в 1990;му кількість шлюбів становила лише 133,5 тис., а розлучень — до 27,2 тис., то у 2000 році кількість шлюбів зменшилася до 80,1 тис., а розлучень збільшилася до 34,8 тис. Стосовно сільської місцевості лісостепової зони, то за період з 1990 по 2000 рік коефіцієнт шлюбності з розрахунку на 1000 чоловік населення дещо зріс у Сумській і Тернопільській областях, а в Чернівецькій — від 4,9 до 6,3%, що є найвищим показником по Україні в цілому. Водночас у Вінницькій області за цей же час він знизився від 8,4 до 5,4%, Київській — відповідно від 7,1 до 4,8, Полтавській — від 5,4 до 4,3, Харківськийвід 4,5 до 4,1, що нижче від загальнодержавного показника — 5,1%.

На зниження народжуваності суттєво впливає і сучасний рівень благополуччя селян, який нині у більшості випадків зводиться до елементарного виживання. Державна ж політика далека ще від того, щоб відшкодовувати сім'ї її витрати на утримання принаймні 2−3 дітей. Тому цілком природно, що на соціально-економічну кризу селянство зреагувало зниженням народжуваності.

Коефіцієнт життєвості селян

Старіння сільського населення, а за таких обставин об'єктивно прогресує показник смертності, знижується коефіцієнт життєвості селян, скорочується середня тривалість життя. Кількість померлих сільських жителів по Україні збільшилася від 272,6 тис. чоловік у 1990 році до 301 тис. у 2000;му, або на 10,5%, а коефіцієнт смертності (кількість померлих на 1000 селян) підвищився від 17,2 до 19%. Останній показник в усіх областях Лісостепу, крім Чернівецької й Тернопільської, де він нижчий від загальнодержавного рівня, значно вищий. У 2000 році, зокрема, у Вінницькій області він становив 21,9%, Київській — 22,7, Полтавській — 23,5, Сумській — 25,3, Харківській — 21,2, Хмельницькій — 22,1, Черкаській — 22,6, і найвищим був у Чернівецькій області - 27,8%.

Особливо інтенсивно зростає смертність чоловіків працездатного віку. За 1990;2000 роки у цілому в сільській місцевості України вона підвищилася в 1,5 раза і в 1,4 раза перевищує смертність працездатних жінок. І хоча є обнадійливою наявна тенденція щодо зниження дитячої смертності у всіх областях Лісостепу (табл. 1.87) досить високою залишається смертність новонароджених та немовлят до одного року. Так, смертність дітей віком до одного року в 2000 році з розрахунку на 1000 народжених у сільській місцевості більшості областей лісостепової зони була вищою, ніж у її міських поселеннях. Наприклад, у Київській області на 1000 народжених у міських поселеннях вісім випадків смертності немовлят віком до одного року, а в сільській — 10,4- у Полтавській — відповідно 7,3 і 8,9- Сумській — 11,5 і 16,2- Тернопільській — 10,9 і 13,2- Харківській — 11,1 і 12,0- Хмельницькій — 11,7 і 12,2- Черкаській — 9,9 і 11,3. І лише у Вінницькій та Чернівецькій областях випадків смертності дітей віком до одного року в міських поселеннях було більше, ніж у сільських, і становило відповідно 10,7 і 9,2 та 12,5 і 9,8.

1.87. Динаміка коефіцієнтів дитячої смертності у сільській місцевості областей лісостепової зони.

За останні десять років (1991;2001) в усіх областях Лісостепу відчутно збільшилася питома вага сільських населених пунктів, у яких кількість померлих переважає кількість народжених. Так, у Вінницькій області вона підвищилася на 17% і становила 95%- у Київській цей показник зріс на 18% і досяг 96,8%, що є найвищим в Україні. У Хмельницькій, Полтавській, Сумській областях питома вага таких населених пунктів збільшилася на 20−22% і в 2001 році становила відповідно 99,6- 94,4- 93,9%, що також значно більше від загальнодержавного рівня — 88,4%. Досить швидкими темпами за останні десять років зростала питома вага таких населених пунктів у сільській місцевості Харківської (на 28%), Тернопільської (на 26%), Чернівецької (на 24%) і в 2001 році становила відповідно 92,6- 91,4- 60,1%. Щоправда, питома вага таких населених пунктів у Чернівецькій області є найменшою не лише серед областей лісостепової зони, але й у цілому по Україні, за винятком Закарпатської області. У той же час Черкаська область хоча й має найнижчий показник зростання питомої ваги сільських населених пунктів, у яких кількість померлих перевищує кількість народжених (14%), водночас їхня питома вага в 2001 році становила 96,4%, що є одним із найвищих показників не тільки своєї природноекономічної зони, але й України у цілому.

Зростання рівня смертності із зниженням народжуваності зумовило природне скорочення сільського населення в усіх областях Лісостепу (табл. 1.88). Аналізуючи співвідношення кількості народжених і померлих, можна зробити висновок, що з розрахунку на 1000 сільських жителів природний приріст найінтенсивніше скорочується в Сумській, Полтавській, Київській, Черкаській та Харківській областях. До того ж цей негативний процес як у перелічених областях, так і у Вінницькій, Хмельницькій значно перевищує показник в цілому по Україні.

1.88.Природний рух сільського населення в областях Лісостепу станом на 2000р.

Структура поширення захворюваності сільського населення

Серед факторів, які загострюють демографічну кризу, слід виділити й негативні якісні характеристики здоров’я селян. Лише за останні п’ять років кількість хворих із розрахунку на 100 тис. населення збільшилася майже за всіма класами хвороб. Так, захворюваність на інфекційні паразитарні хвороби зросла на 17,2%, хвороби ендокринної системи, порушення обміну речовин та імунітету — 22,3, сечостатевої системи — на 30,4%, крові й кровотворних органів — майже у 1,5 раза, природжених аномалій стало більше на 24,2%. Основними причинами зростання захворюваності як зазначеними, так і іншими класами хвороб є: незадовільний екологічний стан навколишнього природного середовища, спричинений не лише Чорнобильською катастрофою, але й іншими чинниками забруднення земельних і водних ресурсів, повітряного басейнурізке погіршення умов життя сільського населення й незбалансованість харчуваннянизький рівень послуг системи охорони здоров’янерозвиненість системи комунально-побутових послугнедостатній рівень загальної культури співжиття тощо.

Поширення захворювань багатьох класів хвороб у чоловічого і жіночого населення спостерігається майже на одному рівні. Водночас окремий клас хвороб більше поширений у чоловіків або жінок. Так, серед жінок нетоксичний вузловий зоб зустрічався в 7,9 раза частіше ніж у чоловіківцукровий діабет — 1,7 разажовчнокам’яна хвороба — 2,5 разаінфекційне ураження нирок — в 1,8 раза. В той же час у чоловіків більше виявляли такі захворювання, як інфаркт міокарда (в 2,2 раза) — виразкову хворобу шлунка та дванадцятипалої кишки (у два рази) — цироз печінки (у 2,2 раза) — хронічний гепатит (в 1,6 раза) тощо.

Особливо небезпечними стали хвороби, значною мірою спричинені низьким рівнем матеріального благополуччя сільського населення. Йдеться про туберкульоз, венеричні хвороби, ВІЛ-інфекцію. Так, за останні п’ять років захворюваність громадян на туберкульоз, у яких цей діагноз встановлено вперше, зросла на 39,1%, туберкульоз органів дихання — 42%. На 100 тис. сільського населення України припадає 235 хворих на всі форми активного туберкульозу. В Хмельницькій і Київській областях таких хворих припадає понад 268 осіб, Тернопільській — 265. Зростає контингент з усіма формами активного туберкульозу серед дітей віком до 14 років. Проте необхідно зазначити, що ефективним лікуванням хворих на деструктивний туберкульоз вдається у більшості з них досягти припинення бактеріовиділення. Зокрема, в Чернігівській області такий стан був забезпечений у 92,3% хворих, Сумській — 91,3, Тернопільській — 90,8, Хмельницькій — 88,9%.

Серед селян повільно знижується захворюваність на психічні розлади, зростає кількість хворих на окремі інфекційні хвороби, такі як грип і гострі інфекції верхніх дихальних шляхів, вірусний гепатит. Не поліпшується ситуація з серцево-судинними захворюваннями, злоякісними новоутвореннями тощо. Все це не може не впливати на демографічні процеси у сільській місцевості.

Міграційні процеси на селі

На кількісний та якісний стан селянства певною мірою впливає і його механічний рух різної величини та напрямів. Із 60-х і до середини 90-х років саме він на 80% спричиняв зменшення чисельності сільського населення. Відтік відбувався не лише у напрямі поселення в міських населених пунктах України, але й масового від'їзду за межі України — у різні регіони колишнього СРСР. Внаслідок такого міграційного руху погіршувалася статево-вікова структура сільського населення, оскільки серед тих, хто залишав село, були переважно молоді люди віком 15−17 років та особи працездатного віку.

Із проголошенням Україною незалежності міграційний рух відчутно сповільнився, змінилися структура і напрям міграційних потоків, набув певної своєрідності його вплив на демографічні процеси. Так, міграція у сільській місцевості лісостепової зони за всіма наявними потоками станом на 2000 рік сприяла здебільшого не зменшенню, а зростанню сільського населення. Особливо це спостерігалося в Черкаській, Харківській, Полтавській, Тернопільській і Вінницькій областях. Незначне мінусове сальдо мали лише Київська, Хмельницька та Чернівецька області. Суттєво змінилися види міграцій та їхня питома вага. Якщо до незалежності України домінувала, як правило, міжрегіональна міграція, що охоплювала всю територію колишнього Радянського Союзу, то нині на перше місце виходить внутрішньорегіональна міграція, яка в 1990;2000 роках у загальному міграційному русі селян становила в цілому по Україні 51,2−61,7%. З’явився новий, невідомий і неможливий за радянських часів вид міграції - міждержавний. Але в кожної з областей Лісостепу співвідношення різних видів міграційних потоків має хоч і незначні, але все ж свої особливості.

Так, у Вінницькій області всі види міграційних потоків лише сприяли збільшенню чисельності сільського населення. Та все ж питома вага в цьому процесі внутрішньорегіональної міграції становила майже 74%, а міждержавної близько 20%, що свідчить про привабливість регіону.

Київська область досить суперечлива, і це цілком зрозуміло. З одного боку, вона є регіоном, де розташована відома на весь світ Чорнобильська тридцятикілометрова зона відчуження, а з другого — це столична область. Тому приріст, який забезпечили внутрішньорегіональна (94%) і міждержавна (6%) міграції, був нижчим від кількості вибулих у процесі міжрегіональної міграції. Наслідки Чорнобильської катастрофи, страх за майбутнє виявилися сильнішими від принад столичної області.

У Полтавській області як, і у Вінницькій, усі різновиди міграційних потоків у сільській місцевості сприяли тільки зростанню чисельності селян. Але питома вага наявних міграційних потоків у цьому сприятливому для села процесі дещо інша, ніж у Вінницькій області. Хоча і збереглася провідна роль внутрішньорегіональної міграції, але вона є не такою переважаючою, як у Вінницькій області, й становила 57%, а 40% приросту сільських жителів області, таким чином, забезпечила міжрегіональна міграція. Тож полтавська земля не втратила своєї привабливості й здатна в перспективі за сприятливих умов та активізації її жителів подолати всілякі кризові явища, зокрема й демографічні.

У Сумській області міграційний рух у сільській місцевості в цілому забезпечив хоч і незначний, але приріст сільського населення. Це відбулося за рахунок внутрішньорегіональної міграції, яка на 1000 жителів становила найбільший приріст (за даними 2000 р.) у державі - 3,4 особи. Водночас міжрегіональна міграція сприяла вже зменшенню чисельності сільських жителів, тобто кількість вибулих таким чином була більшою, ніж прибулих, а з розрахунку на 1000 жителів приріст становив 0,8 особи. В області спостерігався активний процес виїзду сільських жителів за кордон. При цьому кількість вибулих із сільської місцевості у співвідношенні з прибулими тут найбільша серед областей лісостепової зони. А з розрахунку на 1000 сільських жителів приріст сягав 1,3 особи, що є одним із найвищих в Україні.

Сільське населення Тернопільської області у цілому також поповнилося в 2000 році завдяки міграційним рухам, особливо внутрішньорегіональній міграції. Остання й забезпечила приріст на кожну 1000 сільських жителів 2,4 особи, що було значно вагомішим від незначного зменшення, яке стало наслідком міжрегіональної та міждержавної міграцій.

Приріст сільського населення Харківської області забезпечили внутрішньорегіональна (93,6%) і міжрегіональна (6,4%) міграції. Але порівняно з іншими, вже згадуваними областями Лісостепу, за винятком хіба що Сумської, тут спостерігається досить інтенсивний процес виїзду селян за кордон у пошуках кращого життя. Та зменшення чисельності сільського населення області, яке спричинила міждержавна міграція, повною мірою компенсувалося інтенсивнішим приростом, який забезпечили інші види наявних міграційних потоків.

Для Хмельницької області міграційний рух додався до чинників, що впливали і впливають на зменшення чисельності сільських жителів. Внутрішньорегіональна міграція своїм незначним приростом не змогла компенсувати відчутне зменшення чисельності сільського населення як наслідок міжрегіональної (73%) та міждержавної (27%) міграцій. Це свідчить, що регіон втрачає свою привабливість, а отже, й має ряд проблем, які потребують комплексного розв’язання.

Черкаська область не лише серед областей лісостепової зони, але й України в цілому має найбільший приріст сільського населення від міграційних рухів. Його зумовили внутрішньорегіональна (75%) і міжрегіональна (25%) міграції. Водночас в області зростає міждержавна міграція, причому кількість вибулих значно перевищує число прибулих. Інша річ, що питома вага зменшення значно поступається приросту сільського населення області, який забезпечили попередні міграційні потоки.

У Чернівецькій області спостерігається незначне зменшення чисельності сільського населення від міграційних процесів. До того ж це єдина область Лісостепу, де внутрішньорегіональна міграція привела до хай і незначного, але зменшення чисельності сільських жителів. У той же час кількість прибулих у сільську місцевість області була більшою, ніж вибулих, що свідчить про потенційні можливості регіону. Зменшення ж чисельності сільського населення відбулося здебільшого від міждержавної (68%) міграції сільських жителів.

Ринок робочої сили на селі

Важливою ланкою соціально-демографічних процесів на селі є соціально-професійна структура сільського населення, на яку значною мірою вплинула зміна форм власності та господарювання в АПК. Якщо серед працівників, зайнятих безпосередньо в сільськогосподарському виробництві, співвідношення вікових параметрів майже збереглося (табл. 1.89) і продовжує залишатися досить значною частка працівників передпенсійного та пенсійного віку, то у сфері зайнятості, використанні наявного трудового потенціалу мають місце досить суттєві зміни, негативні тенденції, які виявляються у суттєвомускороченні попиту на робочу силу як безпосередньо в аграрному виробництві, так і за його межами. Наприклад, в усіх областях Лісостепу спостерігається неухильне зменшення кількості сільського населення, зайнятого у виробничій та соціальній сферах сільської місцевості. Зокрема, в Чернігівській області за період з 1990 по 2000 рік такого населення стало менше на 48%, що є найвищим показником серед областей лісостепової зони. У Тернопільській, Сумській, Київській і Харківській областях цей показник становить 42−40%. Дещо нижчий він у Вінницькій, Полтавській, Хмельницькій та Черкаській областях.

1.89. Кількість працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві, станом на 31 грудня 2000 р., тис. Осіб.

Така тенденція є результатом процесу звуження сфери прикладання праці на селі, що характерно не лише для Лісостепу, але й для всього українського села. За 1990;2000 роки чисельність зайнятих сільських жителів тільки у виробничих галузях скоротилася на 2181,7 тис. чоловік. Зокрема, різко зменшилась кількість сільського населення, зайнятого в промисловості у сільській місцевості (табл. 1.90). Так, у Тернопільській, Хмельницькій, Харківській і Чернівецькій областях кількість зайнятих у сільській промисловості за відповідний період скоротилась в 5−10 разів. В усіх областях Лісостепу, за винятком Чернівецької, у 2−4 рази зменшилася кількість сільського населення, зайнятого в інших галузях виробничої сфери (крім промисловості та сільського господарства) у сільській місцевості.

1.90. Сільське населення лісостепової зони, зайняте у промисловості в сільській місцевості, тис. Чоловік.

Незважаючи на зростання чисельності сільських жителів, зайнятих у фермерських господарствах, ця форма господарювання всупереч деяким сміливим сподіванням ще не здатна повною мірою акумулювати значну кількість сільських жителів, що вивільняються або вивільнились із громадського сектора, який практично останніми роками припинив своє розширення. Не в кращому стані знаходиться й соціальна сфера села. Особливо гостра ситуація склалася в малих і віддалених селах, де процес руйнації соціальної інфраструктури відбувається катастрофічними темпами й набув надзвичайного характеру (табл. 1.91). В цілому в областях лісостепової зони скорочення працюючих у сільській соціальній сфері за 1990;2000 роки коливається від 25% (Черкаська, Чернівецька області) до 38−48 (Сумська, Тернопільська, Харківська, Вінницька області). Водночас продовжується тенденція (започаткована ще за радянських часів), пов’язана із зростанням кількості сільських жителів працездатного віку, зайнятих у підсобному і домашньому господарствах. І причина тут не тільки в бажанні селян працювати на власних земельних наділах, а й у труднощах їхнього працевлаштування на селі, тобто це явище може бути однією з форм прихованого безробіття (табл. 1.92).

1.91. Сільські жителі Лісостепу, зайняті у фермерських господарствах, тис. Чоловік.

Взагалі на ринку праці складається досить складна ситуація щодо зайнятості сільського населення, яка має тенденцію зростання. Актуалізує її щорічне інтенсивне підвищення пропозиції робочої сили при скорочені попиту на неї, що має місце як у Лісостепу, так і в цілому по Україні. Так, на кінець 90-х років кількість вільних робочих місць у досліджуваній галузі, що визначають попит на робочу силу, становила лише 3,6 тис. одиниць, або 20,7% порівняно з початком 90-х років, коли цей показник сягав 17,4 тис одиниць. Внаслідок цього зменшилася частка вільних робочих місць у галузі в загальному спектрі суспільного виробництва. На початок 1998 року показником 5,1% сільське господарство було на четвертому місці (після торгівлі, громадського харчування, промисловості та будівництва), тоді як у 1996;му — на другому (11,2%).

1.92. Сільські жителі працездатного віку, зайняті у підсобному і домашньому господарствах, тис. Чоловік.

Кон’юнктуру ринку праці ускладнює і той факт, що кількість новостворених робочих місць у сільському господарстві рік у рік зменшується. Дія зазначеної несприятливої тенденції і такого чинника, як ємність ринку праці, суттєво зменшили можливості забезпечення бажаючих роботою за сільськогосподарським фахом. У той же час на ринку праці зростають масштаби пропозиції з боку вивільнених працівників. Тільки протягом 90-х років їхня кількість збільшилася у 2,5 раза. Особливо гостро постало питання з працевлаштуванням такої категорії незайнятих працівників, як службовці. Недостатнім попитом користується в сільському господарстві праця жінок та молоді.

Проблема безробіття

З формуванням ринку праці, зміною трудових відносин в усіх областях Лісостепу, як і у цілому по Україні, прискореними темпами зростає безробіття на селі (табл. 1), яке має багато форм вияву: вимушене, приховане, повне, структурне, технологічне, циклічне, часткове тощо. Тому можна стверджувати, що реальний стан щодо безробіття значно гірший, ніж офіційно зареєстрований. Поряд із офіційним існує нерегламентований ринок робочої сили, який не фіксується статистичними органами й не регулюється державою. Це підриває мотивацію праці в громадському секторі виробництва, не забезпечує соціального захисту залучених до нього селян і сприяє приховуванню доходів, що утруднює, а часто робить неможливими організований розподіл, розміщення трудових ресурсів, їх ефективне використання.

1.93.Рівень зареєстрованого безробіття серед сільського населення Лісостепу, %.

Основними причинами безробіття на селі, на які вказують більшість опитаних нами, є: кризове становище усіх галузей суспільного виробництва, реформування сільського господарства, розвиток нових форм власності та господарювання, занепад соціальної сфери, зниження престижності праці й перехід працівників в інші сфери діяльності, зокрема у сферу прихованої, неформальної зайнятості на «чорному» ринку праці.

Більшість (77,9%) сільських безробітних у разі гарантії надання роботи за спеціальністю хотіла б переселитися в межах своєї області. На переселення у сусідні області при гарантії надання роботи за спеціальністю було орієнтовано 13%, у більш віддалені області - 9,1% опитаних. Традиційно більша схильність сільського населення порівняно з населенням міст до переселення в межах вужчого ареалу знайшла своє підтвердження у планах на переселення безробітних за умови гарантії надання роботи за спеціальністю: в складі сільських безробітних із позитивною установкою на переселення в іншу місцевість у межах України при гарантії надання роботи за спеціальністю частки бажаючих переселитися до сусідніх і більш віддалених областей були меншими (в 1,42 і 1,56 разах) від відповідних показників аналізованої структури міських безробітних.

В іншу сільську місцевість із метою створення індивідуального (фермерського) господарства переселилося б 24,4% сільських безробітних. Ще більшою (29%) у складі безробітних села була частка тих, хто не визначився з планами переселення в іншу сільську місцевість для створення індивідуального (фермерського) господарства. Орієнтація міських безробітних на переселення в село з метою створення індивідуального (фермерського) господарства була нижчою, ніж прагнення до переїзду безробітних сільської місцевості. Незважаючи на такі відмінності, орієнтацію безробітних міських поселень на переселення в село для створення індивідуального (фермерського) господарства оцінювати як низьку не можна. Більшість (71,4%) сільських безробітних із позитивною установкою на переселення в іншу місцевість із метою створення індивідуального (фермерського) господарства бажала переселитися у межах свого району, 12,9 — в інші райони своєї області, 7,1% - у сусідні області.

Працювати за кордон хотіло б виїхати 56,7% сільських безробітних, із них 38,5% - на довготривалий (декілька років) термін, 8,2% безробітних села з планами виїзду на роботу за кордон не визначилися. Орієнтованість безробітних села на працю за кордоном значно вища, ніж безробітних міст. Питома вага осіб із позитивною установкою на роботу за кордоном у складі безробітних сільської місцевості була більшою від відповідного показника структури безробітних міських поселень на 17,7%, із невиробленою установкою — на 24,4%. Правда, частка бажаючих виїхати на довготривалий строк за кордон в складі сільських безробітних із позитивною установкою на роботу за кордоном була меншою (на 16,4%) ніж у міських безробітних. Із загальної кількості сільських безробітних з позитивною установкою на працю за кордоном 67,2% не робили спроб її (установки) реалізації, 20,3% робили такі спроби неінтенсивно і лише 12,5% робили такі спроби інтенсивно. Істотних відмінностей у реалізації позитивної установки на працю за кордоном безробітних сільських і міських поселень не виявлено.

Позитивна установка сільських безробітних на працю за кордоном зумовлена, як і слід було очікувати, труднощами знайти роботу в Україні взагалі й за спеціальністю зокрема. На ці чинники позитивної установки на працю за кордоном вказало відповідно 25,2 і 24,3%. Усе ж бажання виїхати на роботу за кордон у зв’язку з більшими заробітками виявили і безробітні. Саме цей фактор позитивної установки на працю за кордоном назвали 43,5% безробітних села. Оскільки потреба в працевлаштуванні на селі відчувається не так гостро, як у місті, й реалізація її на селі може бути дещо відтягнутою в часі, труднощі знайти роботу в Україні як визначник позитивної установки на працю за кордоном називалися безробітними села рідше, ніж міста. Центральноі західноєвропейськими мовами володіли лише 28,5% безробітних сільської місцевостіу міських безробітних питома вага тих, хто володіє центральнота західноєвропейськими мовами, була значно більшою — 38,6%. Реально оцінюючи свої можливості переважна більшість (59,6%) сільських безробітних з позитивною установкою на працю за кордоном хотіли б виїхати до сусідніх із Закарпаттям країн Центральної Європи (Угорщина, Словаччина, Чехія (остання хоч і не межує із Закарпаттям, але в результаті входження до колишньої Чехословаччини продовжує розглядатися як сусідня країна), Польща) — у цій групі сільських безробітних домінували орієнтації на виїзди на роботу до Угорщини. Німеччину як бажану країну прикладання праці, реально оцінюючи свої можливості, назвали 17,3% сільських безробітних з позитивною установкою на працю за кордоном, США і Канаду — 13,5, Росію — 7,7%.

Працевлаштування не можна розглядати як єдиний або домінуючий фактор розв’язання проблеми безробіття на селі. Це усвідомлюють і самі безробітні. При наявності можливості вибору тільки 38,2% безробітних вибрали б працю по найму- 23,7% хотіли б займатися власною справою, індивідуальною трудовою діяльністю. Досить великими серед безробітних були частки тих, хто бажав би вести особисте підсобне господарство (13%), не працювати в суспільному секторі економіки взагалі, займатися домогосподарством (сім'єю) — 4,6%. Порівняно з міськими сільські безробітні при наявності можливості вибору більше орієнтувалися на ведення особистого підсобного господарства (в 1,69 раза) — частки тих, хто хотів би займатися власною справою, індивідуальною трудовою діяльністю, домогосподарством (сім'єю), не працювати взагалі, в структурі сільських безробітних були меншими, ніж у структурі безробітних міських поселень (відповідно в 1,38 і 1,32 раза). Більшість (59,1%) тих, хто віддає перевагу роботі по найму, хотіли б працювати на державному підприємстві, в установі, організації. На роботу в приватних підприємствах було орієнтовано 32,3% (акціонерних товариствах тощо — 8,6%) тих, хто віддав перевагу роботі по найму. Орієнтація на роботу в державному секторі економіки у сільських безробітних була значно вищою, ніж у міських.

Серед реальних напрямів розширення прикладання праці на селі вагомість створення нових робочих місць була більшою (для всіх — на 66,4%, осіб, які потребують соціального захисту і не здатних на рівних конкурувати на ринку праці, — на 11%) — створення сприятливих умов для самозайнятості назвали 22,6% опитаних. Порівняно з містами на селі значущість створення нових робочих місць була більшою: частка тих, хто віддав перевагу серед напрямів розширення прикладання праці новим робочим місцям, для всіх на селі була більшою, ніж у містах, на 13,7%, новим робочим місцям для осіб, які потребують соціального захисту і не здатних на рівних конкурувати на ринку праці, — на 17%.

Майже чотири п’ятих (79,4%) опитаних сільських безробітних поліпшення їхнього матеріального та морального становища, розв’язання проблеми безробіття в цілому вбачають у розширенні сфери прикладання праці в поліпшенні місця проживання. На частку тих, хто поліпшення матеріального і морального становища безробітних, розв’язання проблеми безробіття у цілому пов’язує з організацією громадських робіт, припадало 13,4%, із переселенням в райони з вільними робочими місцями — 5,2, із професійною підготовкою та перепідготовкою — 3%. Порівняно з містом на селі вагомість такого напряму поліпшення матеріального та морального становища безробітних, розв’язання проблеми безробіття в цілому, як професійна підготовка та перепідготовка, була значно (в 2,66 раза) меншою.

Можливості свого району в розв’язанні проблеми безробіття та інших негативів на ринку праці сільські безробітні оцінюють низько: як дуже малі їх оцінили 45,3%, малі - 42,2, великі - 7,8, дуже великі - 4,7. Оцінки можливостей свого району в розв’язанні проблеми безробіття та інших негативів на ринку праці у сільських безробітних порівняно з міськими були значно нижчими. Так, частка тих, хто оцінив їх як дуже малі, в складі сільських безробітних була на 41,1% більшою від відповідного показника структури міських безробітних. У міських безробітних порівняно з сільськими більшою була як частка тих, хто оцінив можливості свого району в розв’язанні проблеми безробіття та інших негативів на ринку праці як великі й дуже великі (на 89,6%), так і тих, хто оцінив їх як малі (на 4,7%).

У цілому для ринку робочої сили в аграрному секторі економіки України характерні нераціональна, стихійно сформована висока зайнятість населення, особливо жінок і молодідеформованість її структури та низька соціальна спрямованістьнаявність неофіційного (прихованого) безробіття, звуження ємності ринку праці й зменшення можливості забезпечення роботою працівників за сільськогосподарським фахом.

Оптимізація соціально-демографічної ситуації у сільських регіонах лісостепової зони, як і в цілому по Україні, потребує комплексних заходів, серед яких закріплення молоді на селі є чи не найпріориетнішим кроком. Досягти цього можна різними шляхами, зокрема одержанням учнями виробничих спеціальностей уже в процесі здобуття ними загальної середньої освіти. При визначені переліку таких спеціальностей важливо враховувати потреби певних аграрних підприємств у працівниках наймасовіших професій (водії сільськогосподарської техніки, будівельники, спеціалісти у сфері обслуговування та ін.).

Розвиток фермерства й оренди повинен сприяти відродженню значної кількості спорожнілих і напівспорожнілих населених пунктів, «поглинанню» значної кількості незайнятого населення. З іншого боку, одним із першочергових соціально-економічних завдань демографічної політики є створення комплексу умов для «безболісного переливу» робочої сили з аграрної в неаграрну сферу, із суспільного в індивідуальний сектор, від однієї структури зайнятості до іншої. Визнати важливим і необхідним при цьому врахування як об'єктивних потреб та можливостей сучасного ринку праці, так і намірів сільських безробітних.

Забезпечення продуктивнішого використання трудових, матеріально-технічних, природних ресурсів сільських регіонів і сфери АПК потребує здійснення комплексу соціально-економічних, організаційних, нормативно-правових та інших заходів. Зокрема, позитивний результат могла б дати програма зайнятості сільського населення, що передбачала б збереження і стабілізацію зайнятості працюючих, особливо кваліфікованих кадрів, при зміні власника, приватизації, банкрутстві сільськогосподарських підприємств, зміни їхньої спеціалізації, а також працевлаштування безробітних. Перспективним є створення на селі додаткових робочих місць, насамперед для молоді, у підсобних господарствах, переробних підприємствах, соціальній сфері, підтримка молодіжного підприємництва і фермерства, розвиток ринкової інфраструктури, передусім щодо маркетингової, заготівельно-збутової діяльності, інформаційного обслуговування виробників сільськогосподарської продукції. Бажано б у трудовому та податковому законодавстві чітко віднести до категорії зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю громадян, що не працюють за наймом на підприємствах, в організаціях, установах із статусом юридичної особи, а мають власну землю й ведуть господарську діяльність в аграрній сфері, сплачують податки та обов’язкові платежі. При наданні статусу безробітного у ролі критерію для селян повинен виступати не розмір земельної ділянки, а доходи, які одержують із неї, розміри і тривалість сплати внесків у фонд зайнятості. Сучасне становище сільських регіонів потребує посилення регулятивної функції держави щодо соціального розвитку села, яка б передбачала суттєве коригування всієї аграрної політики у бік підтримки вітчизняних сільськогосподарських виробників і збільшення державного фінансування соціальних програм у сільській місцевості. Забезпечити сприятливу цінову й соціально-економічну політику, яка б ліквідувала диспаритет цін на промислову та сільськогосподарську продукцію, створила умови на підвищення платоспроможного попиту населення. І в основі всіх цих заходів необхідно тримати людину, визначаючи її здатність посідати певне місце в екосистемах й підпорядковуватися дії певних екологічних правил та законів, включення людини у функціональні зв’язки речовинного, енергетичного, інформаційного та іншого ґатунків. Такий підхід уможливлює побудову загальної моделі розвитку сучасного українського села як цілісності (антропогенезу), що виникла і реалізує себе в біосфері.