Методика проведення занять з ознайомлення з українським одягом у старшій групі дошкільного навчального закладу

Вступ Актуальність дослідження. У кожну історичну епоху виховується не абстрактна людина, а представник того чи іншого народу, носій певної національної культури. Сьогодні перед нами поставлено завдання виховати інтелектуальну, інтелігентну, високогуманну людину, патріота свого народу, землі своїх батьків.

Нині настали сприятливі умови для подолання духовного занепаду нашого суспільства, відродження та розвитку національної освіти, культури. Настав час сприймати нашу історію очима і серцем українського патріота, бо ще не всі маємо достатньо розвинуте почуття національної гідності, не вміємо шанувати і любити свою минувшину так, як інші народи. Немає сумніву у тому, що нам ще багато разів доведеться заглиблюватися в наше минуле, щоб у скарбниці давньої краси — народній культурі - черпати сили для подальшого руху вперед. Звертаючись до історичних святинь, прагнучи осягнути споконвічне, нетлінне, маємо чітко усвідомлювати: животворним корінням, що першим чутливо вбирає цілющі соки, є дошкілля. В цьому його безумовний пріоритет і першозначення.

У Державній національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ ст.) зазначено, що дошкільне виховання є вихідною ланкою в системі безперервної освіти, становленні і розвитку особистості. Дошкільне виховання спрямовується на практичне оволодіння рідною мовою в сім'ї та дошкільному закладі; виховання поваги й любові до батьків, родини, Батьківщини, започаткування моральної орієнтації в національних і загальнолюдських цінностях. Суспільне виховання покликане продовжувати повноцінний і всебічний розвиток дитини на засадах національної культури і духовності, а саме: розвиток у дитини духовності як домінуючого у структурі особистості. Саме це є основною метою концепції дошкільного виховання, а головним її завданням є формування творчої індивідуальності на національній основі і водночас розвитку на рівні сучасності.

Національно-державне, духовно-культурне відродження України зумовило всесторонній процес відродження українознавства. У здійсненні основного завдання — «виколисувати» з дітей народ, носіїв і продовжувачів його духовності, неабияка роль належить українознавству. Велінням часу є осмислення українознавства як освітньої й наукової системи, як філософії суспільства й політики держави. Введення українознавства в систему освіти (виховання й навчання) здійснюється відповідно до вимог «форм і методів», рекомендованих Міністерством освіти України.

Сучасні концепції національного виховання наголошують на важливості національної спрямованості освіти, її органічної єдності з національною історією і традиціями, на збереженні і збагаченні культури українського народу.

Провідні психологи (В.Т.Ананьєв, Л.І.Божович, Л. А. Венгер та ін.), досліджуючи психологічні механізми особистості і розкриваючи вікові особливості дітей, звертають увагу на необхідність своєчасного виховання моральної свідомості, відповідних почуттів і поведінки. Саме дошкільний вік є найсприятливішим для закладання будь-яких основ виховного процесу.

Головним завданням національного виховання дітей дошкільного віку є формування основ національної самосвідомості — відчуття належності до певної нації, яка виявляється в етнічному самовизначенні (віднесенні себе до певної етнічної групи). Основою національної самосвідомості є національні почуття — комплекс емоцій, які фіксують суб'єктивне ставлення людей до своєї нації, її потреб і норм життя, а також до інших народів. Важливо, щоб сформовані у ранньому дитинстві національні почуття, елементи національної свідомості мали моральну спрямованість.

Актуальність обраної теми полягає також у тому, що сучасний період розвитку суспільства в нашій незалежній державі відкриває широкі можливості для оновлення змісту освіти на основі принципу народності, що дозволяє формувати духовно багате підростаюче покоління. Вивчення праць В. Сухомлинського, С. Русової, К. Ушинського показує, що виховання починається із засвоєння дітьми духовних надбань рідного народу. Без ознайомлення в сім'ї, дитячому садку, школі з культурою свого народу, пізнання його самобутнього національного обличчя, практичного продовження культурно-історичних традицій, звичаїв, обрядів не можна і говорити про успіх патріотичного виховання.

Дошкільний навчальний заклад виконує важливу роль у вихованні дітей, формуванні в них любові до рідного краю, історичної пам’яті, духовності, національного характеру. Адже все, що закладається дитині в період навчання і виховання в дитячому садку визначає в подальшому успіх процесу формування особистості, її світогляду і загального розвитку.

Питання національного патріотичного виховання дошкільників, ознайомлення дітей з національним одягом розглядали багато науковців: А. Богуш, А. Макаренко, С. Русова, В. Сухомлинський, К. Ушинський.

Формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості нерозривно пов’язане із відродженням нації, демократизацією і гуманізацією суспільства. Виховання особистості вимагає передусім удосконалення виховного процесу, врахування особливостей кожної дитини.

Таким чином, актуальність проблеми й зумовила вибір нами теми дослідження: «Методика проведення занять з ознайомлення з українським одягом у старшій групі дошкільного навчального закладу «.

Об'єктом курсової роботи є: художньо-мовленнєва й народознавча діяльність старших дошкільників.

Предмет: методика проведення занять з ознайомлення дітей старшого дошкільного віку з українським одягом.

Мета дослідження: виявити й експериментально перевірити методичні особливості проведення занять з ознайомлення з українським одягом для дітей старшого дошкільного віку.

Завданнями курсової роботи є:

— висвітлити теоретичні аспекти народознавчого виховання дітей дошкільного віку;

— виявити зміст і напрями роботи із ознайомлення дітей старшого дошкільного віку з українським національним одягом;

— виявити ступінь засвоєння знань у дітей старшого дошкільного віку про національний одяг українців.

Методи дослідження: аналіз, синтез, узагальнення, експеримент (констатувальний, формувальний, контрольний).

Розділ І. Теоретичні засади методики українознавства в ДНЗ

1.1 Учені про сутність народознавчої роботи з дітьми старшого дошкільного віку Вивчення праць В. Сухомлинського, С. Русової, К. Ушинського показує, що виховання починається із засвоєння дітьми духовних надбань рідного народу. Без ознайомлення в сім'ї, дитячому садку, школі з культурою свого народу, пізнання його самобутнього національного обличчя, практичного продовження культурно-історичних традицій, звичаїв, обрядів не можна і говорити про успіх патріотичного виховання.

Предметом методики ознайомлення дітей з українським народознавством у дошкільному закладі є засоби, форми, методи, прийоми ознайомлення дітей раннього та дошкільного віку з українськими народними традиціями, культурою, звичаями, оберегами, символами та прилучення їх до національного духовного надбання українського народу. [2, с. 7] Під час викладання дисципліни вихователь має послуговуватись насамперед загально-дидактичними принципами, але методика ознайомлення дітей з українським народознавством має і свої специфічні принципи виховання, такі як: *Принцип народності - передбачає побудову виховання на народних традиціях. Цей принцип був висунутий і обґрунтований такими видатними педагогами як К. Д. Ушинський, В. О. Сухомлинський, М. Г. Стельмахович, С. Ф. Русова, ідеї якої знайшли втілення у проекті сучасної концепції національного дошкільного закладу в Україні.

*Принцип взаємозв'язку і взаємозумовленості народознавчої науки з життям, з практикою виховання і навчання молоді

*Принцип історизму

*Краєзнавчий принцип.

Методика ознайомлення дітей з народознавством ґрунтується на краєзнавчому принципі, який свого часу відстоював К. Д. Ушинський, що передбачає комплексність, всебічність, доцільність вивчення рідного краю, своєї Вітчизни. Втілення принципу краєзнавства в життя в роботі з дошкільниками тісно пов’язане з принципом регіонального підходу в ознайомленні з народознавчим матеріалом. Ще К. Д. Ушинський застерігав, що курс вітчизнознавства має бути пристосований до «горизонту кожної місцевості, оскільки дітям властивий, інстинкт місцевості, любов до краю, де вони народилися і зросли». [15, с. 10]

Крім того, вікові особливості дітей дошкільного віку не дають їм змогу обійняти весь зміст духовної культури українців, яка має свою специфіку відповідно до кожного етнічного району нашої держави. Тільки у назвах верхнього жіночого та чоловічого одягу спостерігається розмаїття: кожух (свита, опанча, манта, сіряк, сірманя), плащ (корзно, килія), штани (порти, гачі, шаровари), сердак (жупан, свитка, кунтуш), фартух (попередниця, хвартух, плахта), спідниця (димка, мальованка, юпка), безрукавка (керсетка, катанка, андарак, киптарик, лейбик, бунда). Відповідно до принципу регіональності дітей потрібно ознайомити з одягом певної місцевості та його назвами, прийнятими у цьому регіоні. [2, с. 20]

Заняття з ознайомлення дошкільників з національним одягом мають не стільки пізнавальний характер, скільки виховний. Вони мають на меті виховати у дитини почуття національної гідності, викликати інтерес до національної культури. Для цього доцільно обладнати у дошкільному закладі українську світлицю. Вже саме перебування дітей в атмосфері народних звичаїв налаштує їх на мажорний лад, викликає позитивні почуття, бажання дізнатись про цікаві речі у бабусиній оселі. Доречним буде й зовнішній вигляд вихователя та дітей, які з нагоди подорожі до бабусиної світлиці надягли своє святкове українське національне вбрання — вишиванки, віночки, стрічки, намисто тощо. [2, с. 21] Саме про це зазначала у своїх працях С. Ф. Русова: «виховання має бути позначене народним мистецтвом, естетичними сприйманнями і емоціями. Мусять бути хати чепурно, чисто вбрані, діти охайно одягнені, їх увага звернута на красу оточення, але спостереження їх мають бути вільними, незалежними» Знайомство дітей з предметами домашнього вжитку, хатнім інтер'єром, посудом, національним одягом повинно носити регіональний характер.

Кожний регіон України має свою історію, різні назви предметів домашнього вжитку, різноманітні забарвлення, форму, свій національний одяг. Для цього педагогам дошкільних закладів потрібно познайомитися з довідковим Історичним матеріалом свого рідного краю, зібрати, описати його; розглянути й обговорити на педраді, обладнати відповідно «Музей українського села».

Знайомлячи дітей з архітектурою українського села, посудом, речами домашнього вжитку, слід виготовити відповідні макети, дібрати потрібні речі, слайди, ілюстрації, скласти тематичний тлумачний словничок. Добре, якщо в цій місцевості є краєзнавчий музей, його потрібно відвідати з дітьми кілька разів.

Зміст ознайомлення дітей дошкільного віку з українськими національними традиціями викладено у тематичній програмі «Народознавство». Програма побудована за регіональним принципом ознайомлення дітей з рідним краєм. Окремих занять з народознавства програмою не передбачається. Тематика занять, що пропонується для вихователів є рухомою та орієнтовною. Вихователь має право доповнювати їх та варіювати теми в межах вікових груп залежно від рівня розумового та мовленнєвого розвитку дітей, місцевих та регіональних умов, мовного режиму групи чи дошкільного закладу.

Окремі теми містять як загально-традиційний матеріал, так і регіональний. Тема «Побут України» в якій розкривається зміст ознайомлення дітей з національним одягом має такий зміст:

Ознайомити з чоловічим та жіночим одягом:

*Жіночий: сорочка-вишиванка, спідниця, плахта, запаска, жилетка, корсетка, сап’янці (чоботи), фартух, свитка, кожух (вінець), хустка, очіпок, кокошник, личаки, сукня, серпанок, коралі, намисто.

*Чоловічий: штани, шаровари, сорочка-вишиванка, корзно (плащ), шорти (штани), гачі (штани), жупан, сердак, постоли, чоботи, бриль, люлька, капелюх, свита, жилет, кожух, личаки, ходаки, черес (пояс), кучма (шапка).

Ознайомити з регіональними назвами та специфікою національного одягу. Наведемо приклад змісту програми з ознайомлення з національним одягом щодо нашого регіону:

«Степова частина України: пальто, прямоспинні свити, кожух, картуз, черевики, чоботи, конічні шапки, керея, сорочка-талійка до талії, спідниця, блузка, каптан, кофта, хустка, очіпки, кобеняк, дерга, крайка, манта, чумарка». [ 1, с. 18].

Дітей усіх вікових груп передусім знайомлять з українським національним (класичним) одягом, як жіночим, так і чоловічим.

Тематика занять залежить від віку дітей. Це можуть бути, наприклад, у молодшій групі такі заняття, як «Мамина (чи бабусина) світлиця», «Садок вишневий коло хати», «З бабусиної скрині»; у середній групі: «Виставка посуду», «Виставка українського одягу». «Чорнобривців насіяла мати» і т. ін.

З дітьми старшого дошкільного віку тематика занять ускладнюється, їх знайомлять у доступній формі з історією українського села, будівлями, оселями, подвір'ями, речами домашнього вжитку, посудом, одягом (традиційним, буденним, святковим), національними стравами (борщ, крученики, галушки, вареники, узвар). Орієнтовні теми занять: «Село в нашій Україні, неначе писанка село», «Подорож до прадіда та прабабусі», «Лелечине гніздо», «Про що нам скриня розповість?», «Гостинність українського дому», «Святкові вечорниці» і т. ін.

Кожна місцевість України має свої специфічні будівлі, зафарбування хат, стін, свої специфічні назви.

Вивчення історії розвитку українського костюму сприяє професійній освіті істориків, етнографів, мистецтвознавців — узагалі естетичному вихованню молоді, прищеплення йому любові до рідної культури. Велике історичне значення українського костюма — частки народної душі. Цей відголосок минулого несе в собі відбиток емоційної насиченості, естетичного уподобання, самої психології українського народу.

Костюм — явище конкретно історичне, продукт розвитку даного етносу, нації, етнографічної або локальної групи. Він відбиває цей розвиток специфікою своїх функцій, матеріалу, крою, способів застосування, самобутністю колориту, орнаментики, різних доповнень, неповторністю загального силуету. Залежно від схожості природно — географічних умов, характеру виробничої діяльності, шляхів соціально-економічного та історичного розвитку, від етнічної та антропологічної спорідненості та етнокультурних взаємозв'язків спостерігається і ступінь близькості, а часом спільності в костюмі різних народів. [7, с. 8]

Залучення дітей до народного мистецтва, яке унікально інтегрує побутові, мистецькі, педагогічні традиції, є однією з основ громадянського виховання (Н. Вишнякова, Є. Горунович, С. Діденко, О. Ковальов, С. Коновець та ін.).

Народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації, локальні відмінності етнографічних груп. З минулим народні художні твори єднає традиція та колективний спосіб її регулювання. Лише завдяки незліченним повторенням схем, мотивів, образів, форм утверджується художня традиція і передається з покоління у покоління, удосконалюючись і набуваючи довершеності.

1.2 Характеристика національного одягу Своєрідним різновидом українського народного мистецтва є українське національне вбрання. Убрання безпосередньо пов’язане з визначними подіями в житті людини, зокрема, народними святами, весільними обрядами, а також особливостями побуту. В ньому чи не найяскравіше і найвиразніше виявляється головна властивість народного декоративного мистецтва: вміння народних майстрів за допомогою простих логічних засобів органічно поєднувати утилітарність і красу [4; 13; 15; 2].

Аналіз педагогічних досліджень свідчить, що українському національному вбранню відведено важливе місце у виховному процесі сучасних дитячих дошкільних закладів (Л. Артемова, Е. Горунович, А. Грибовська, Р. Калістру, Л. Калуська, Л. Сірченко, Г. Сухорукова та ін.).

Сучасні дослідження у галузі педагогічної науки та мистецтвознавства акцентують на тому, що народне вбрання є синтетичним видом мистецтва. Воно охоплює в єдиний художньо-утилітарний ансамбль мистецтво крою, ткацтво, аплікацію, вишивку, плетіння, обробку шкіри, металу, тобто інтегрує у собі різні види народного мистецтва, поєднує матеріальні й духовні здобутки української культури. Використання його у навчально-виховному процесі дошкільного навчального закладу на заняттях з образотворчого мистецтва та художньої праці сприятиме громадянському вихованню особистості. [4; 13; 15]

Велике значення традиційного українського костюма підкреслювалося багатьма дослідниками, але до вбрання спершу підходили переважно як до явища культури, що розвивалося за своїми законами, обмежуючись констатацією самого зразка одягу, характеристикою його крою тощо. Погляд на традиційний костюм як на предмет етнографічного вивчення у свою чергу викликав історико-культурну спрямованість методики. Костюм став сприйматися як явище, котре має певні якісно розпізнавальні ознаки народного чи національного духу. Проте лише деякі дослідники переконливо доводили, що традиційний костюм є важливим продуктом що проливає світло на питання генезису даного етносу, його історичного розвитку, наочно розкриває етнокультурні взаємозв'язки і взаємовпливи. Так, у середині 50-х років Т. Маслова, узагальнивши величезний матеріал стосовно одягу східнослов'янських народів наголошує, що ці дані зі застосуванням здобутків лінгвістики, археології, історії, антропології відкривають можливість глибше опанувати складні питання етногенезу. Слідом за її ґрунтовною працею з’являється ціла низка монографій та статей, присвячених дослідженню етнокультурних зв’язків слов’янських народів і саме на матеріалах одягу.

У наступні роки традиційне вбрання розглядалося дослідниками у багатьох аспектах, зокрема як:

* важливе історичне джерело, що відбиває походження і різні етапи розвитку етносу;

* явище культури, в якому зберігаються сліди взаємовідносин між різними етносами на конкретних історичних етапах;

* одна з важливих ознак національної належності, етнічної самосвідомості;

* художньо-культурне явище, котре узагальнює практичний досвід народу у різних напрямах мистецької творчості;

* нашарування традицій національної культури, найкращі риси яких використовуються та вдосконалюються кожним наступним поколінням. [8, с. 14 ]

Важливі ознаки традиційного одягу — характер поєднання його складових частин у локальні комплекси та способи їх носіння. Основними складниками комплексів вбрання були натільний, поясний, нагрудний і верхній одяг. Особливу роль відігравали головні убори, пояси, з'ємні прикраси, взуття. Кожний елемент традиційного одягу являє собою сплетену, зв’язану або зшиту з того чи іншого матеріалу форму, утворену кроєм і зшиванням, а також різними способами пов’язування чи носіння. Як елементи, так і різноманітні доповнення й атрибути одягу виготовлялися та об'єднувалися у комплекси відповідно до конкретних природно-кліматичних, історичних, економічних умов, були розраховані на певний антропологічний тип населення з його психологічними, естетичними та етичними уявленнями і нормами, соціальною та національною належністю й самосвідомістю, що відповідало рівневі розвитку культури даного етносу. Саме порівняльний аналіз етнографічних ознак елементів чи доповнень комплексів вбрання дає важливу інформацію щодо етнічної історії народу. [8, с. 16] Суттєвою етнографічною ознакою традиційного вбрання є технологічні прийоми пошиття одягу — техніка виконання швів, обробка різних деталей. Деталі костюма варіювалися залежно від побутових ситуацій, обрядів, звичаїв, сезону. В урочистих випадках (наприклад на весіллі) одягався весь комплекс, який підкреслював сімейний і майновий стан людини, її вік, національну приналежність, регіональні ознаки. Кожна деталь традиційного одягу має свою назву, яка не завжди збігається з назвами аналогічних за матеріалом, формою, кольором, оздобленням елементів інших комплексів, котрі побутують в іншому етнографічному середовищі. Зіставлення реалій з термінами, врахування ареалів їхнього побутування є також важливими етнокультурними характеристиками історичного розвитку окремих регіонів. В цілому традиційний костюм українців можна назвати цілою скарбницею духовною культури народу що притаманними їй специфічними способами відбиває його національний характер. [9, с. 6]

Соціально-диференціація в українському костюмі XV — XVII століття була чітко виявлена, вона позначалася не тільки на якості матеріалів, кількості уборів і прикрас, а й на типах одягу. Приталеність, особливо в чоловічому одязі, могла бути наслідком певної «воєнізації» костюма, пов’язаної з похідним життям українських козаків: на туго затягнутий пояс прикріплювали шаблю, підвішували необхідні предмети спорядження, за нього засовували кинджали (а пізніше й пістолі). Серед козацтва поширився типовий для багатьох східних народів звичай сидіти на підлозі, схрестивши ноги «по-турецькому», до цього був пристосований і крій широких шароварів. [5, 168−169] Широкі козацькі шаровари були витіснені сучасними брюками аж на початку XX століття. [4, 334] Міський люд — торгівці, ремісники, дрібні землевласники — вніс свої особливості в український костюм. Основна маса сільського населення — покріпачені селяни — мала самобутній народний костюм, найбільш тісно пов’язаний з давньоруськими прототипами. Внаслідок цього у XV — XVII столітті побутувала значна кількість різноманітних костюмів.

Суто українським одягом, що виник у цей період, були саме народні форми: широкі шаровари, кептарі, бурки, смушеві шапки — у чоловіків, сорочки з суцільними рукавами, плахти, запаски, лейбики — у жінок. Панівна верхівка тогочасного українського суспільства, крім одягу основних народних форм, носила верхній специфічний російський одяг (ферязі, охабні, шуби, літники, тілогрії, опашниці) та іноземний (кунтуші, плащі-накидки, делії тощо).

Основним матеріалом для пошиття українських народних костюмів було домоткане полотно з льону і конопель здебільшого білого кольору, оскільки його ретельно вибілювали. З цього полотна шили чоловічі і жіночі сорочки, штани різних типів, фартушки, деяке інше жіноче вбрання, яким обгортали тіло, а іноді - літній верхній одяг. Крій українських сорочок відзначається особливою раціональністю використання полотна: геометричні деталі прямокутної форми на плечах і коло шиї, а також на рукавах стягувалися в складки, збори. Причому ніколи не приховувалися деталі крою, навпаки його лінії були засобом художньої виразності виробу, тому вони часто прикрашалися вишивкою на місцях швів. Існували спеціальні способи з'єднувальних швів. Крій сорочок часто зумовлювався можливостями домотканого полотна, яке було нешироким. Сорочки з вишитими уставками були відомі слов’янам ще з давніх-давен. Плечові уставки найбільш характерні для України. Сорочки з кокетками з’явилися пізніше, як данина моді міста.

Виняткового поширення набули також шерстяні тканини як місцевого домашнього виробництва, так і привізні. Із сукна шилі верхній одяг усіх типів для різних верств населення, а домоткані шерстяні тканини йшли на виготовлення плахт, запасок та іншого поясного жіночого одягу. Тільки вищі верстви тогочасного українського суспільства використовували імпортні кольорові сукна, у народі переважно побутували цупкі тканини, втому числі ворсисті. Шовкові тканини побутували в досить широкому асортименті серед панівної верхівки. З них виготовляли чоловічий і жіночий одяг, іноді - парадно-святкове вбрання запорозьких козаків. Найбільш поширеними були привізні узорчаті шовкові тканини з тканим узором (парча, бархат із золотими або срібними нитками). Серед одноколірних гладеньких шовків траплялися атлас і камка. З узорчатих шовкових тканин шили переважно верхній чоловічий і жіночий одяг (жупани, кунтуші, накидки тощо). Значно менше застосування в ті часи (XVII століття) мали бавовняні тканини: лише щільний одноколірний перкань і вибивну китайку часом використовували для пошиття шароварів та деякого жіночого вбрання. Хутро в українських костюмах використовували досить широко. І в народі, і в багатих верствах населення найчастіше застосовували овече хутро. Найулюбленішим був сірий смушок (для комірів, облямувань чоловічих шапок). Траплялося також хутро куниці, видри і лисиці. [12, с. 169]

Найстарішими формами поясного одягу українських жінок були запаски, обгортки, плахти. Плахта була переважно святковим одягом. Кольори часто вказували на вік жінки: дівчата та молоді жінки носили яскраві червоні плахти, літні жінки стримані сині кольори. Плахти відомі також у Білорусі і рідше в Росії - у тих районах, що межують з Україною. Невід'ємною деталлю жіночого одягу був фартух (хвартух, попередниця тощо) його носили поверх спідниці, плахти, запаски. Фартухи були полотняні, вовняні, щедро прикрашені вишивкою або тканим узором. В українському національному одязі відображено його магічну сутність, адже він є укриттям людини від впливів зовнішнього середовища: не тільки холоду, вологи, вітру, а й від злих духів, зурочення тощо. Одяг своєрідна ізоляція.

Колірне вирішення українських костюмів XV — XVII століття було дуже різноманітним. У народних костюмах переважав загалом світлий колір основного полотняного одягу. Білими були не тільки сорочки й штани, а не рідко й шерстяний верхній одяг — свити, гулі, гуні. Майже білого кольору (точніше, світло-кремового) було часто й некрите овчинне вбрання, вироблене «набіло» (кожухи, кептарі). Розмаїтість кольорів не порушувала принципу колоритної єдності, двоколірності і навіть монохромності у колірному вирішенні костюмів. Вишивки у XV — XVII столітті теж не були строкатими, до того ж поряд із чорними, червоними й синіми побутували й білі вишивки. [12, с. 170]

У XVII — XVIII столітті на Сумщині розвивалися майже всі ремесла, які існували тоді на Україні. Особливо поширеним було ткацтво. В усіх селянських господарствах жінки пряли лляне, конопляне і вовняне прядиво, з якого виготовляли тканину для нижнього і верхнього одягу, килими, рядна і мішковину. Відомі в Україні були охтирські плахти, кролевецькі рушники, хустки, жіночі очіпки.

У 70 — 80 рр. XIX століття значного розвитку в Сумському повіті набуло ткацтво — у слободі Ворожба, де у великій кількості виготовлялися полотно, рядно і сукно. Центром ткацького виробництва вважався Кролевецький повіт, де, за даними 1897 р., було зайнято 3 тис. чоловік. Їхні вироби 1913 р. неодноразове представлялися на всеросійських виставках дрібних кустарів. Цей промисел зберігся до нашого часу.

Регіональні риси традиційного вбрання українців XIX—початку XX ст.

У XIX ст. на всіх теренах України зберігається традиційне вбрання, сформоване в ансамблевий комплекс, — стрій. Ансамбль вибудовується за єдиним принципом пошарового накладання убрання (натільне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, доповнення, головний убір і т. ін.). Вироблено єдині художньо-естетичні правила оздоблення предметів ноші, в яких знайшли відображення найкращі досягнення українських майстрів візерункового ткання, вишивки, мережки. Повсюдно діють єдині морально-етичні норми побутування строю, за якими розрізняється убрання буденне, святкове, обрядове. [1, c. 518] По всій Україні горять разки намиста, мерехтять квітами, стрічками, намистинами, дзеркальцями дівочі вінки, вишневі, зелені, сині, червоні, тернові хустки, пломеніють чорнобривцями плахти й запаски, переливаються коштовними самоцвітами уставки і манишки. Локальні варіанти вбрання, простежені в окремих місцевостях, дали підставу виділити характерні строї Наддніпрянщини, Слобожанщини, Причорномор’я, Полісся, Волині, Опілля, Поділля, Північної Буковини, Покуття, Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, Закарпаття.

У Степовому макрорегіоні виділяються дві історико-культурні смуги: власне степова та середземноморська (південне узбережжя Криму та окремі приморські місцевості материкової частини Північного Причорномор’я). Кримські гори є перехідною смугою між ними.

Нижньодніпровський регіон відповідає території сучасної Миколаївської області, південних районів Кіровоградської області (Вільшанського, Добровеличківського, Новоукраїнського, Кіровоградського, Новгородківського, Петрівського, Долинського, Устинівського, Бобринецького, Компаніівського, південної частини Олександрівського), північних районів Херсонської області (Великоолександрівського та Високопільського), південно-західних районів Дніпропетровської області. Комплекс вбрання українців Степу був створений переселенцями з різних регіонів України.

Вбрання українців Степу формувалося у взаємодії з культурними традиціями інших народів (росіян, болгар, греків, німців та інш.), які селилися поруч з українцями на правах державних колоністів.

Неоднорідні за своєю етнічною приналежністю переселенці — вихідці з різних місць України — приносили з собою різноманітні культурні традиції.

Найбільше збереглись традиції в українців Нижнього Подніпров'я та Таврії. Комплекс жіночого вбрання вишиванок українців Нижнього Подніпров'я і Таврії складався з таких елементів: різноманітних типів сорочок вишитих; поясного одягу — незшитого (одноплатової дерги чи двоплатової плахти) або зшитого (з кількох пілок рясних спідниць та спідниць з оборкою по низу); фартуха (запаски, попередниці, запонки); орнаментованого поясу; нагрудного одягу у вигляді безрукавних керсетів; зимового та демісезонного верхнього одягу з рукавами.

Вбрання в Причорномор'ї має багато спільних рис з одягом як Наддніпрянщини, так і Слобожанщини. Чоловіки носили вишиті сорочки з розрізом посередині грудей, сорочку-чумачку, лоцманську. Штани — полотняні, а також з фабричної тканини. В степовій частиш регіону були поширені шкіряні штани («ірхи», «іршанки»). Вони не мали зовнішніх бокових швів і дуже нагадували штани скіфів. Взимку чоловіки вбирали свитки, гуньки з грубого сукна домашнього виробу, кирею, пальто із сукна, коротку кожушанку, кожух вільного крою («толуб») до роботи, довгий просторий кожух або довгу вільного крою бурку з каптуром у дорогу. Улюбленим верхнім вбранням були чумачки — із синього тонкого фабричного сукна з відрізною спинкою і складками на ній. Поширеними головними уборами вважались смушева шапка і солом’яний бриль, взуттям — чоботи, в Степу — постоли.

Жіночий стрій включав білу сорочку, вишиту білими нитками, з примереженими рукавами; сорочку, вишиту чорними нитками (Херсонщина, Миколаївщина); коротку сорочку («до талійки»), оздоблену вишивкою; клітчасту плахту; сукняну джергу (на щодень); широку спідницю з фабричної тканини, до якої одягали такий же або тканий фартух; корсетку з клинами. На Херсонщині також носили довгу, до п’ят, спідницю у шість пілок і плечовий одяг з тонкого сукна — «баску», себто кофту з довгими рукава­ ми, котра прилягала до стану. В холодну пору — коротку кожушанку, приталену, із густими зборками ззаду, покриту зверху тканиною. На Одещині побутувало пальто із фабричної тканини — «пальтіссак». Верхнім одягом служили також бурнуси і кожухи. Бурнуси шили із тонкого сукна або тканини (ластик). Цей одяг мав вигляд широкого халата, простроченого разом з підклад­ кою. Між верхом і підкладкою була підбивка з вати. Зимою носили прямоспинний кожух, оздоблений сивим смухом на комірі, полах, рукавах. Інколи кожух покривали синім сукном. Дублені кожухи були з дуже великими комірами і оздоблені вздовж піл строчкою («кривулькою»). Завершував костюмний комплекс головний убір — яскрава квітчаста велика хустка і червоні або чорні чоботи. Народний традиційний стрій Українського Причорномор’я та Приазов’я одним з перших почав втрачати традиційний характер і наближався до міського [ с. 522−523].

Дослідивши психолого-педагогічну літературу, ми дійшли висновку, що ознайомлення дітей дошкільного віку з національним українським одягом є ефективним засобом національного виховання. Таким чином діти більше дізнаються про культуру і звичаї свого народу, в них виховується почуття любові до батьківщини, до рідного краю, почуття гордості за свою націю.

Організовуючи роботу з ознайомлення з українським одягом, вихователі повинні в комплексі розв’язувати пізнавальні, навчальні, розвивальні, виховні та мовленнєві завдання і подавати на заняттях народознавчий матеріал керуючись регіональним принципом, так як діти не в змозі оволодіти такими обширними знаннями про український одяг усіх регіонів України, адже кожен має свої особливості, назви, вигляд. Діти повинні знати (впізнавати, розрізняти) національний (традиційний та регіональний) одяг, взуття.

У дошкільному закладі матеріали з українського народознавства використовуються на заняттях з ознайомлення дітей з явищами навколишнього світу, рідної природи, з художньої літератури, образотворчої діяльності, на музичних заняттях. Ці заняття можуть бути різних типів (фронтальні, групові). Це також можуть бути екскурсії, екскурсії-огляди, мандрівки, спостереження ігри.

Розділ ІІ. Методика проведення занять з ознайомлення з українським одягом у старшій групі ДНЗ народознавчий дошкільний український одяг

2.1 Характеристика рівнів обізнаності дітей старшого дошкільного віку із національним одягом На сучасному етапі неможливо говорити про ефективність будь-якої роботи, не спираючись на якісні та кількісні показники, виражені в цифрах. Вивчення та аналіз праць науковців з питань ознайомлення дітей дошкільного віку з національним одягом дозволили визначитися з основними теоретичними поняттями, педагогічними умовами, методами, прийомами та організаційними формами роботи з дітьми. Перед нами постало практичне завдання перевірки шляхів ознайомлення дітей старшого дошкільного віку з українським одягом. З цією метою було організовано педагогічний експеримент, який пройшов три етапи (констатуючий, формуючий та контрольний). Розглянемо методику проведення констатувального етапу дослідження. Педагогічний експеримент проходив у дошкільному навчальному закладі № 134 «Журавлик» м. Миколаїв. Всього в експерименті взяло участь 20 дітей старшого дошкільного віку.

Метою констатувального етапу було визначення характеристики рівнів обізнаності дітей старшого дошкільного віку з національним одягом.

У зв’язку з метою стало необхідним виконати такі експериментальні завдання:

1.Виявити критерії, показники та рівні розвитку в дітей старшого дошкільного віку уявлень про національний одяг (традиційний та регіональний), їх емоційних та ціннісних орієнтацій.

2.Дібрати діагностичні завдання для констатуючого обстеження дітей старшого дошкільного віку.

3.Здійснити аналіз отриманих результатів, отриманих у процесі обстеження дітей.

Оцінювання рівня сформованості ставлення дітей до національного вбрання українців відбувалось за критеріями та показниками, які дозволили дати характеристику трьом умовним рівням (Таблиця 2.1).

Таблиця 2.1 Критерії, показники та рівні сформованості знань дітей про український одяг

Розглянемо хід діагностування.

Завдання № 1

Тема: Український національний одяг.

Методика: «Добери потрібні речі».

Мета: з’ясувати рівень засвоєння дітьми назв українського національного одягу (жіночого, чоловічого, прикрас).

Перед дитиною було розкладено картинки:

· 10 картинок із зображенням жіночого одягу: спідниця, сорочка-вишиванка, плахта, запаска, сап’янці, корсетка, свита, сукня, фартух, кожух;

· 10 картинок із зображенням чоловічого одягу: жупан, сердак, корзно, штани, шаровари, сорочка-вишиванка, пасок, жилет, черес;

· головні убори жіночі: вінок, очіпок, хустка, намітка, півка, артиця, шапочка з напуском, шапочка-карабуля, плат, шапочка-кораблик;

· головні убори чоловічи: кучма, бриль, крисень, капелюх, картуз, ковтак-мурмолка, плетений капелюх, шапка-клепань, шапка-клесаня, капелюшок-кресаня;

· жіночі прикраси: намисто, коралі, лискавки, уплітка, склянка, чердан, тобівка, серпанок, стрічка, дукачі.

Дітям по черзі пропонувалося завдання: «Добери 10 картинок із зображенням жіночого одягу (потім чоловічого, прикрас і т. ін.)» Всього 50 картинок. Дії та відповіді дітей було записано нами до протоколу.

Таблиця 2.2 Протокол досліду

Статистичне обчислення проводили за формулою К_в = ,

де К_в — коефіцієнт впізнавання; а — кількість правильно відібраних картинок; n — загальна кількість відібраних картинок.

Задовільне значення К_в лише вище 0,7.

Показники: нижче 0,7 — низький, 0,7−0,8 — середній, 0,8−0,9 — достатній, 0,9−1,0 — високий.

Проведений дослід показав, що із 20-ти дітей — двоє мають високий рівень (Ткаченко Дмитро, Коваленко Максим); четверо (Манцевич Ганна, Васильєв Олексій, Янборісова Яна, Казарян Мігран) мають достатній рівень; дев’ятеро мають середній рівень (Тищук Олексій, Танцуріна Ліза, Орлова Євгенія та ін.) і п’ятеро (Саміцька Діана, Задорожняя Настя, Хмельов Олесандр, Гордеєв Володимир, Мороз Діана) мають низький рівень сформованості знань про український одяг.

Таблиця 2.3 Рівні сформованості знань дітей старшого дошкільного віку про назви українського одягу на констатуючому етапі експерименту

Завдання № 2

Методика: «Одягни дітей в український національний костюм».

Мета: з’ясувати засвоєння дітьми назв компонентів українського національного костюма.

Матеріал: зображені на картинках український, молдавський та російський національні костюми: хлопчик та дівчинка (вирізані з картону).

Хід досліду Дитині пропонувалося одягнути хлопчика й дівчинку в національний український костюм. Для цього дитині спочатку необхідно було дібрати всі його компоненти. Дані заносилися до протоколу, подібного тому, що ми навели вище Результати виконання обчислювались нами за формулою:

К = ,

де К — коефіцієнт впізнавання елементів українського костюма; m — кількість правильно відібраних предметів; n — усі компоненти костюма.

Показники нижче 0,7 — низький, 0,7−0,8 — середній, 0,8−0,9 — достатній, 0,9−1,0 — високий.

Таблиця 2.4 Рівні сформованості знань дітей старшого дошкільного віку про назви українського одягу та його призначення на констатуючому етапі експерименту.

Завдання № 3 Методика «Бабусина скриня»

Мета: запам’ятовування назв українського одягу та розповідь про нього.

Матеріал: іграшкова скринька, одяг: сукня, спідниця, пасок, вінок, хустка, вишиванка, намисто, чоботи, кожух, шаровари, пояс, шапка-бирка.

Вихователька привертає увагу дітей до чарівної скрині. Звідкіля вона? Хто ж це нам її прислав? (Діти з вихователькою відкривають скриню. Дитина дістає із скрині лист. Вихователька читає лист.).

Ой, діти, це лист і скриня від бабусі Мелани. Послухайте, що вона нам пише. «Добрий день, люба малеча! Пише вам бабуся Мелана з далекого українського села Новоукраїнка. Я знаю, що ви дуже гарні діти і надсилаю вам свою скриню з українським одягом.

Ви розгляньте його і скажіть, як він називається, коли його одягають, хто його одягає? А ще я вам надсилаю декілька загадок про одяг, відгадайте їх. А може, ви і самі знаєте загадки про одяг, то загадайте їх один одному. До побачення, мої любі. Ваша бабуся Мелана. Діти розглядають одяг, розповідають про нього.

Аналізуючи виконання дітьми цього завдання ми помітили, що більшість дітей не проявляло стійкого інтересу до предметів українського костюму та їх призначення. Дошкільники швидко відволікалися, заважали розглядати іншим дітям, починали бавитися. Частина дітей за допомогою допоміжних запитань змогли дещо розповісти.

Але розповіді дітей були бідними, дошкільники не правильно називають деталі українського одягу, користуються сучасними словами для називання українського посуду, мало знають про призначення окремих предметів посуду у світлиці. Отже, загальні знання дітей не виявилися високими.

Узагальнені дані спостереження за використанням дітьми старшого дошкільного віку завдання 3 представлені у таблиці 2.5.

Таблиця 2.5 Знання, ціннісні орієнтації та емоційні прояви у дітей старшого дошкільного віку на констатуючому етапі експерименту

Таким чином, було проведено виявлення рівня сформованості уявлень дітей старшого дошкільного віку про український національний одяг на констатуючому етапі експерименту.

Як свідчить аналіз отриманих даних дошкільники мають обмежений запас знань про національний костюм українців. Як правило, діти мають обмежений запас знань про особливості елементів українського одягу. Дошкільникам важко розповісти про одяг. Також дітям важко зорієнтуватися у назвах предметів, розміщених в українській світлиці. Зовсім не називають діти українського народного одягу. Знають тільки про віночок та шаровари і сорочку. Звичайно, що така ситуація в групі дітей потребувала серйозної роботи з боку вихователя, планування заходів, спрямованих на ознайомлення дошкільників з національним вбранням.

Шляхом обліку середнього арифметичного отримаємо загальні дані про уявлення старших дошкільників про одяг. Отримані дані представлено в таблиці 2.6.

Таблиця 2.6 Рівні сформованості знань дітей старшого дошкільного віку про рідний край на констатуючому етапі експерименту

Отримані дані будуть базовими для створення програми формуючого експерименту хід якого буде представлено у наступному підрозділі дослідження.

2.2 Методика проведення занять з ознайомлення з українським одягом у старшій групі ДНЗ Заняття з ознайомлення дітей з народними іграшками, національним одягом, посудом, їжею, інтер'єром української хати краще проводити у спеціально обладнаній кімнаті - «Музей українського села». Обладнання цієї кімнаті обов’язково враховує специфіку регіону України. У кімнаті велика українська піч, оздоблена декоративним українським розписом. На печі - глиняні глечики, горщики. Вище — гарбузи. Поруч «мисник з національним посудом: макітри, миски, полумиски, кухлі, барильця, куманці і т. ін. На стінах — килими, рушники. На підлозі та лавах — домоткані килими. На старовинному ліжку — ліжники, вишиті подушки. Тут є бабусина скриня, прядка й мотовило, національний одяг, дитячі народні іграшки.

Дітям старшого дошкільного віку можна показати альбом українського одягу, ознайомити їх з регіональним одягом. Можна влаштувати виставки одягу у залі чи в музеї дошкільного закладу.

На думку Ушинського завдання вихователя організовувати також активну пізнавальну діяльність дітей, адже дитина потребує діяльності і стомлюється не від цієї діяльності, а від її одноманітності: «змусьте дитину сидіти, і вона дуже швидко втомиться; лежати — те саме; йти вона довго не зможе, не може довго ні говорити, ні співати…і найменше довго думати» [16, с. 101] А в діяльності дитина живе, пізнає, розвивається.

Засвоїти народознавчі знання дітям допоможуть «мандрівки» до українського села, краєзнавчого музею, вишивання рушників, ляльчиного одягу, серветок, виготовлення витинанок тощо. З метою формування у дітей знань про рідний край нами було підготовлено і проведено заняття з ознайомлення дітей старшого дошкільного віку з українським одягом. Необхідною передумовою роботи була необхідність створення відповідної матеріальної та навчальної бази (добір та розробка ігор, конспектів занять, обладнання світлиці тощо). На підготовчому етапі роботи з дошкільниками основним завданням було підвищення інтересу дітей до українського національного костюма, його елементів та особливостей.

Нами комплексно використовувалися різноманітні форми роботи, методи та прийоми ознайомлення дітей з українським одягом, спрямовані на розвиток різнобічного інтересу дітей до знань про рідний край. Враховуючи те, що у дітей був переважно низький та середній рівень знань про національний одяг, працювали з усіма дошкільниками одночасно. Для більш успішних дітей планували складніші завдання.

Розпочинали роботу з дітьми із бесід про український одяг, його особливості. У бесідах ми стимулювали пізнавальну активність дітей, виховували у них прагнення до отримання нової, цікавої інформації. Запитання до дітей ставились так, щоб вони викликали інтерес до спілкування. Такі бесіди супроводжувались демонстраційним матеріалом (фотографії, твори декоративно-прикладного мистецтва, діафільми тощо). Дітям пропонувалось відповісти на ряд запитань, для того, щоб з’ясувати знання дітей про елементи національного одягу українців. Поступово стали читати вірші про елементи одягу.

Також на цьому етапі ми зацікавлювали дітей до вивчення національного вбрання за допомогою легенд. Наприклад, під час заняття ми використали легенду про мак, який є елементом українського віночка.

Також ми проводили заняття на такі теми: «Ой, хустино, хустиночко, мережана, шита…», «Чудодійна сорочка» та інші. Також використовували дидактичні ігри. Наступним кроком у проведенні формуючої роботи з дошкільниками було їх ознайомлення із бабусиною світлицею. Ми організували екскурсію до «бабусиної світлиці».

Таким чином, проводячи формування у дітей знань про національний одяг нами використовувався комплекс впливів народознавчого змісту:

*образотворче мистецтво (вишиванка, писанка, ткацтво, різьба по дереву, елементи оздоблення національного одягу);

*музичне мистецтво (народна пісня, хоровод, гра, танець);

*художнє слово (вірші, пісні, заклички, примовки);

*усна народна творчість (приказки, прислів'я, загадки, прикмети, легенди, повір'я, бувальщини).

Про ефективність проведеної формуючої роботи з дітьми старшого дошкільного віку будемо судити з даних контрольного експерименту. Його хід та аналіз результатів обстеження дітей представлено у наступному підрозділі дослідження.

2.3 Порівняльна характеристика рівнів обізнаності дітей старшого дошкільного віку із національним одягом З метою виявлення динаміки знань дітей про національний одяг нами було проведено контрольне обстеження дітей. Подібно до констатуючого обстеження, проводились спостереження, ігри, бесіди, які дозволили виявити знання дітей проукраїнський національний одяг. Завдання були подібними до завдань констатувального експерименту. Розглянемо хід контрольного етапу експерименту.

Перший проведений дослід показав, що в деяких дітей показники значно покращилися порівняно з тими, що були на початку дослідження. Діти змогли вже не тільки назвати елементи одягу, що вони обрали, а й розповісти про них.

Таблиця 2.7 Рівні засвоєння дітьми назв українського національного одягу (жіночого, чоловічого, прикрас) та їх призначення.

Після проведення нами другого досліду, аналіз отриманих даних показав, що діти добре обізнані щодо характерних особливостей українського одягу і досить успішно відокремлюють елементи українського одягу від одягу Молдови та Росії. Результати виконання завдання були кращими ніж при констатувальному етапі.