Період «застою» в Україні. 
Дисидентський рух. 
Роки перебудови та розпад Союзу Радянських Соціалістичних Республік

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Самостійна робота на тему:

" Період «застою» в Україні. Дисидентський рух. Роки перебудови та розпад СРСР"

Студентки 1 курсу Факультету романської філології

Групи МЛі 04−13

Кулик Катерини Сергіївни Викладач: Богдановська Л.П.

Київ 2013

Зміст Розділ 1. Зародження дисидентського руху в Україні

1.1 Джерела українського дисидентства

1.2 Український революційний центр (УРЦ)

1.3 Зародження робітничого опозиційного руху

1.4 Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) Розділ 2. Політична криза системи. Неосталінізм та Україна (1965;1985рр.)

Розділ 3. Особливості опозиційного руху в 60−80-х рр.

3.1 Причини активізації руху

3.2 Форми діяльності дисидентів

3.3 Репресії проти інакодумців Розділ 4. Боротьба українських дисидентів проти панівного режиму

4.1 Українська Гельсінська група (УГГ)

4.2 Посилення переслідувань опозиції на кін. 70-х — на поч. 80-х рр.

Розділ 5. Наростання економічної кризи. Особливості індустріального розвитку України Розділ 6. Соціальний розвиток населення. Життєвий рівень населення

6.1 Торгівля і побут

6.2 Житлове будівництво

6.3 Медичне обслуговування

6.4 Екологічна та демографічна ситуації

6.5 Моральний занепад суспільства Розділ 7. Кризові явища в житті України Розділ 8. Розпад СРСР. Україна та СНД

8.1 Перебудова і Україна

8.2 Декларація про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності України Список використаних джерел

Розділ 1. Зародження дисидентського руху в Україні

дисидентський рух опозиційний незалежність

1.1 Джерела українського дисидентства З поліпшенням внутрішньої політики за часів «відлиги» в Україні розпочинається нова хвиля національно-визвольної боротьби. Збудили цей рух процеси колонізації 50−60-х рр., антикомуністичні виступи в недавно створених країнах «народної демократії» (Угорщина, Чехословаччина, Польща, НДР), а також активний правозахисний рух, що почався через прийняття Декларації прав людини у 1948 році. Внутрішніми чинниками були: монопольна влада, постійні утиски розвитку національного духовного та культурного життя, цілеспрямована русифікація українського населення, релігійні утиски, репресії проти інакомислячих, відхід від політики лібералізації і ігнорування прав людини.

У цих умовах починає розвиватись новий різновид опозиційного руху, що згодом отримає назву дисидентського руху. Новий різновид тому, що він став масовішим і організованішим, ніж за першої хвилі; був загальноукраїнським явищем, бо діяв на усіх регіонах України; був довготривалим (понад 20 років); здобув більше прибічників; було відкинуто ідеї щодо соціалізму і комунізму, тобто рух став антитоталітарним, а основним, я вважаю, був ненасильницький метод боротьби, а легальний. Основними питаннями цього руху були ті, що торкались питань нації в цілому і ті, що торкались прав людини. Ці два поняття були і є нерозривними між собою і не протиставними.

1.2 Український революційний центр (УРЦ) У березні 1953 року державне керівництво України дізналось про існування у Львові Українського революційного центру (УРЦ), який підготував низку документів з антирадянським змістом. У них піддавався різкій критиці диктаторський режим, який звинувачують у смертях мільйонів українців. У Маніфесті УРЦ визначилось 33 принципи свободи: демократична система, суверенітет України, державні кордони нації в її етнічних межах, свобода політичного волевиявлення, право критики владних структур. УРЦ наголошував, що основним принципом його програми є воля народу.

Ідеологію дисидентства вважають оформленим у 1955 році, коли українські політв'язні концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. Саме у цьому листі були вимоги українського дисидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації всього українського.

1.3 Зародження робітничого опозиційного руху На Донбасі в 1956 році засновано таємну робітничу організацію на чолі з Євгеном Донченком, що ставила собі за мету боротьбу з радянським ладом. Керівництво цього гуртка планувало створити мережу нелегальних точок, що згодом об'єднаються у політичну партію, яка провела би боротьбу за зміну ладу в СРСР. А після перемоги передбачалось провести вільні всенародні вибори. Група пропагувала свої ідеї протягом 2,5 років і мала власний часопис «Свободное слово». Однак, незважаючи на радикальні наміри, група не вважала за мету створення незалежної Української держави.

1.4 Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) Була створена у Львові 1959 року. Головним її ідеологом і засновником був Левко Лук’яненко, який народився на Чернігівщині. Вони разом із партійним працівником Степаном Віруном на початку 1959 року вирішують створити організацію, метою якої буде сприяння виходу України зі складу СРСР. Невдовзі до них приєднуються Василь Луцьків та Олександр Лібович. У 1960 році Левко Лук’яненко знайомиться з адвокатом Іваном Кандибою і залучає його до організації. До неї також увійшли Йосип Боровницький та Іван Кипиш. Іван Кандиба запропонував зібратися у нього на квартирі 6 листопада 1960 року. На зібранні були присутні Л. Лук’яненко, І. Кандиба, С. Вірун, Л. Лук’яненко

В. Луцьків, а також слухач обласної партійної школи М. Ващук, який, як виявилося потім, був стукачем.

У проекті зазначалось, що насправді Україна позбавлена проголошених конституцією суверенітету, економічних та політичних прав відносин з іншими державами. Тому, за словами авторів, Україні треба використати надане їй конституційне право й вийти із складу СРСР. У новому варіанті програми УРСС головним завданням організації була ненасильницька боротьба за громадські права в Україні, за національні та культурні права, за економічні права тощо. Другим етапом боротьби мала бути боротьба за самостійність України. Тогочасне становище України

І. Кандиба розцінювалося як колоніальне, але програма все ж базувалась на засадах марксизму-ленінізму. «Знання марксизму-ленінізму вказують на безоднє провалля між сучасною радянською дійсністю і тими ідеалами, за які боролися пролетарі усіх країн з їх вождями: Марксом, Енгельсом і Леніним…» [1].

Наступний збір мав відбутися 22 січня 1961 року. Але перед тим — 20 січня 1961 року почалися арешти, першим був заарештований І. Кандиба. Левка Лук’яненка заарештували 21 січня. Нова редакція Програми УРСС так і не була записана, і у справі була лише у «Нотатках». А ось старий проект програми УРСС був вилучений і став головним матеріалом, на якому базувалося обвинувачення. З членами УРСС розправилися, як розправлялися з націоналістичними організаціями. Л. Лук’яненко був засуджений до страти, яка була пізніше замінена на 15 років таборів, І. Кандиба одержав 11 років, а інші отримали по 10 років таборів. І. Кипишу та Й. Боровницькому зменшили терміни до 7 років.

Розділ 2. Політична криза системи. Неосталінізм та Україна (1965;1985рр.)

У жовтні 1964 року замість М. Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв. Це означало поворот від реформаторства до консерватизму. Гасло Л. Брежнєва насправді означало не стабільність, а відмову від будь-яких радикальних змін і тому цей період увійшов в історію як період «застою». Та ця політика продовжувала репресувати інакодумців та прибічників ідей національної свідомості і суверенності Української держави.

Характерною особливістю суспільно-політичного життя України брежнєвського періоду були також вияви так званої «відлиги», що знайшли своє відображення в масових акціях протестів шістдесятників. Наприклад, у вересні 1965 році в київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з різким осудом репресій, що відбувалися в Україні, виступили Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл. Сотні відомих українських діячів культури й науки, рядові службовці, робітники й студенти різко засудили політичні процеси 1965;1966 pp. у колективних листах-протестах, адресованих керівництву республіки. Ці документи друкувалися у самвидаві, потрапляли за кордон.

Партійне керівництво республіки на чолі з П. Шелестом, що в цілому підтримували політику Москви, було б раду використати українські прагнення у власних цілях — поширенні власної влади. Позитивні зрушення в цьому напрямку простежуються після низки заходів, спрямованих на підвищення статусу української мови й упровадження її в навчальний процес вузів республіки. Не виключено, що саме з ініціативи керівництва республіки в листопаді 1966 року на V з'їзді письменників України гостро порушено мовну проблему.

Розділ 3. Особливості опозиційного руху в 60−80-х рр.

3.1 Причини активізації руху Молодь, що відчула смак свободи не хотіла зупинятись. А тільки іще більше прагнула демократії у суспільстві.

На поч.60-х рр. і до 80-х рр. верхівка влади почала відкрито ігнорувати права громадян, що були зазначені у Конституції. Тому закономірним наслідком цього був початок руху на захист людських прав. Його представників також жорстоко переслідувала влада.

Отже, основними напрямами опозиційного руху на Україні в 60-х — 80-х рр. були:

* самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами й організаціями;

* національно-культурницька, представлена колишнім шістдесятництвом;

* правозахисна, учасники якої виборювали права людини;

* релігійно-захисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.

3.2 Форми діяльності дисидентів Нова форма опозиційного руху втілювала у собі різні способи боротьби проти панівного режиму.

Радикально налаштовані дисиденти об'єднувались в підпільні організації чи групи. Характерним видом їхньої діяльності був «самвидав». В них можна було ознайомитись із новими маловідомими творами шістдисятників. Більшість таких творів згодом передруковували за кордоном.

Представники легального національно-культурного спрямування торкались хвилюючих питань обережно. Вони створювали Шевченківські свята, вечори пам’яті Лесі Українки, Івана Франка, гуртки вивчення вітчизняної історії та клуби творчої молоді, де і поширювали свої патріотичні ідеї. Такі представники дисидентського руху активно використовували такі форми протесту, як письмові заяви, петиції до найвищих органів влади СРСР чи УРСР, міжнародних організацій, верхівки демократичних країн.

Деякі так радикально протестували, що відмовлялись від радянського громадянства і прохали про виїзд за кордон. Та усе закінчувалось ув’язненнями. Політв'язні влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, вдавалися до голодування, передавали на волю документи та повідомлення про реалії табірного життя й тамтешні порядки. У цей період в Україні були зафіксовані акти публічного самоспалення як найвищий вияв жертовності людини в боротьбі проти свавілля влади.

3.3 Репресії проти інакодумців Засобів проти інакодумців був цілий арсенал. Спочатку намагались залякувати. Для цього практикувались «бесіди» в КДБ, здійснювались погрози тощо. Коли це не допомагало, то звільнювали з роботи або іншим адміністративним шляхом придушували. На кінець було ув’язнення за «антирадянську агітацію й пропаганду», що включало в себе:

* розмови дисидентів (навіть у сімейному колі);

* спілкування з однодумцями;

* зберігання забороненої літератури.

У 70-х рр. дисидентів починають засуджувати не як політичних, а як карних злочинців.

Та ув’язнення було лише початком справжніх випробувань. Відсиджували вони свій строк у таборах посиленого режиму, де більшу частину часу проводили в ізольованих камерах.

Однак і в таких умовах дисиденти не припиняли боротьби. Найпоширеніший способом бунту був голод. Померти від голоду в’язню не давали і коли він досягав критичного стану, то його годували силоміць. Також практикували відправлення в’язнів до психіатричних лікарень спеціального типу. В таких лікарнях інакодумці перебували з дійсно психічно хворими людьми. І якщо в ув’язненні вони відсиджували свій строк і виходили на волю, то у таких лікарнях могли «лікувати» аж до смерті. Таким чином влада намагалась ізолювати усіх небезпечних для себе людей.

Ці засоби значно відрізнялись від тих, що панували у 30-хх рр., коли влада масово винищувала опонентів.

Із такого непримиренного протистояння можна виділити велику кількість діячів, що ні при яких обставинах не М. Руденко переставали боротись за рідну землю: Василь Стус, Валерій Марченко, Михайло и Богдан Горини, Микола Руденко та багато інших.

Розділ 4. Боротьба українських дисидентів проти панівного режиму

4.1 Українська Гельсінська група (УГГ) Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, відома також як Українська Гельсінська група (УГГ), об'єднання діячів українського правозахисного руху, утворене в Україні 9 листопада 1976. Підставою для утворення УГГ були постанови про права людини Заключного акту Наради у справах безпеки й співпраці в Європі у Гельсінках 1975. Мали за мету збирати докази порушення тих постанов та скарги постраждалих, та доводити факти порушення прав людини та націй в Україні до відома ширших кіл, до урядів держав, які підписали Заключний акт. Для виконання цих завдань УГГ встановила зв’язок зі своїми кореспондентами та співробітниками у різних частинах України, а також з іншими гельсінськими групами (вірменською, грузинською, литовською, російською), зібрала сотні документів, які свідчать про порушення органами влади людських та національних прав, й у своїх деклараціях, меморандумах, зверненнях, протестах довела їх до відома різних міжнародних кіл, а також органів влади СРСР.

КДБ застосовувало до УГГ жорстокі репресії. У 1977 заарештовано й тоді або у наступному році засуджено на максимально допущену законом (ст. 62 Кримінального кодексу УРСР — «антирадянська агітація та пропаганда») кару від 7 до 10 років ув’язнення і 5 років заслання членів-засновників УГГ: М. Руденка, О. Тихого, Л. Лук’яненка, М. Мариновича, М. Матусевича.

1979;1980 посилено терор в Україні, особливо проти членів УГГ і заарештовано втретє В. Чорновола, ув’язнено в божевільні О. Мешко, заарештовано В. Стуса, О. Матусевич-Гейко, В. Калиниченка, В. Стрільціва. У тих роках засуджено також до ув’язнення від 2 до 10 pp. таборів і від 3 до 5 pp. заслання членів УГГ: О. Бердника, О. Гейко-Матусевич, М. Горбаля, В. Калиниченка, 3. Красівського, Я. Лесіва, Ю. Литвина, В. Овсієнка, П. Розумного, П. і В. Січків, В. Стрільціва, В. Стуса, В. Чорновола. Декого з них судили за провокаційними звинуваченнями в спробі зґвалтування, незаконному зберіганні зброї, опорі міліції та іншими неполітичними статтями КК УРСР.

4.2 Посилення переслідувань опозиції на кін. 70-х — на поч. 80-х рр.

У боротьбі проти інакомислячих у СРСР було вжито безпрецедентних заходів. У КДБ створено спеціальне 5-те Управління. Ідеологічні служби КДБ спробували поставити під контроль сотні тисяч «сумнівних» в ідеологічному відношенні громадян. До карного законодавства внесено зміни репресивного характеру, організовано судові процеси над А. Синявським, Ю. Данієлем, А. Марченком, А. Гінзбургом, П. Литвиновим, Ю. Галансковим, Ю. Орловим та їхні арешти й ув’язнення, вислано О. Солженіцина за межі країни, академіка А. Сахарова до Горького (Нижній Новгород), позбавлено радянського громадянства М. Ростррповича, Ю. Любимова.

Різними формами протесту проти деформацій радянської системи стали страйки робітників (протягом 1975— 1985 рр., за різними джерелами, відбулося 60 масштабних виступів робітників), масова еміграція єврейського населення до Ізраїлю, виступи католицького духовенства Литви, створення молодіжних неформальних рухів та організацій, екологічні кампанії, які провадились за ініціативою письменника С. Залигіна, — на захист чистотиБайкалу, проти повороту сибірських рік та ін.

У цей час поруч з організаціями політичного спрямування робляться спроби створити незалежні профспілки. У 1978 році донецький інженер Володимир Клебанов підготував і розповсюдив на підприємствах Донбасу статут Асоціації вільної профспілки захисту робітників. До неї згодом увійшло близько 200 членів.

Зрозуміло, що правоохоронна система не послаблювала пильності й далі здійснювала свою репресивну діяльність. У 1980 році до в’язниць і таборів потрапила чергова партія українських політв'язнів: Степан Хмара, Віталій та Олесь Шевченки та ін.

Наступного року була припинена діяль-ність Київського демократичного клубу, члени якого розробили Маніфест про внутрішній стан у СРСР і закликали щорічно відзначити День українського політв'язня. У 1983;1984 pp. у Львові розкрито таємну організацію «Інтернаціональний революційний фронт» (ІРФ), створений у 1979році. Координаційну раду цього молодіжного об'єднання очолювала студентка місцевого університету Тетяна Метельова.

Крім молодіжного середовища, на початку 80-х pp. опозиційні настрої простежують і в армії. Деякі молоді офіцери починають відкрито виступати проти залежного становища України в складі СРСР.

Нова генерація борців, змагаючись із жорстокими репресіями, виявляла стійкість духу й готовність до подальшої боротьби за вільну й суверенну Українську державу.

Розділ 5. Наростання економічної кризи. Особливості індустріального розвитку України У 1965 р. (за ініціативою Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна га групи економістів під керівництвом О. Лібермана) розпочалася економічна реформа. Зміст і програма її були досить суперечливими.

З одного боку, вона створювала можливості для розширення господарської самостійності підприємств, сприяла розвитку суспільства, посилювала стимул працювати.

З іншого боку, за задумом економістів, реформа повинна була зміцнити позиції союзних органів управління. Зокрема, ліквідовувались створені М. Хрущовим раднаргоспи і відновлювалась діяльність понад 40 союзних міністерств і відомств. Це суттєво обмежувало економічну самостійність союзних республік. Крім союзних міністерств, в країні почали діяти такі впливові відомчі органи, як державні комітети з питань ціноутворення, постачання та ін.

Наслідки косигінської реформи були неоднозначними. До безсумнівних здобутків реформи слід віднести активний і поступальний розвиток промисловості республіки в 1966;1970 рр., який виявився одним із найрезультативніших за всю історію радянської України.

Однак, починаючи з 1972 року, темпи реформи та її ефективність поступово вщухають. Консервативні сили на чолі з Л. Брежнєвим почали гальмувати, а згодом і зовсім згорнули реформаційні процеси. У 70−80-х pp., після переходу економіки на екстенсивний шлях розвитку, економічний стан республіки стає відверто кризовим. Він характеризується прямою залежністю від центру, повним ігноруванням національних інтересів України. Значна частина фінансових, матеріальних і людських ресурсів, спрямованих на освоєння величезних просторів Сибіру та Далекого Сходу, викачувалися з України. Унаслідок цього нині тільки в Тюменській області Російської Федерації мешкає більш як півмільйона українців.

Результатом такої економічної політики стало хронічне невиконання п’ятирічних завдань з більшості показників. Якщо з деяких промислових нормативів удалося хоч наблизитися до запланованого, то сільське господарство так і залишалося найвідсталішою галуззю економіки республіки.

Складними залишалися умови життя й праці на селі. У селах не вистачало шкіл, дитсадків, клубів, упорядкованих доріг, закладів медичного та побутового обслуговування населення. Уповільнений розвиток сільського господарства пояснювався не лише кризою колгоспно-радгоспної системи. Центр, розробляючи плани, нерідко ігнорував місцеву специфіку. Коли потрібно було дати землі відпочити її навпаки засаджували до неможливості. Таким чином понижувалась врожайність.

Розділ 6. Соціальний розвиток населення. Життєвий рівень населення

6.1 Торгівля і побут У другій половині 60-х — на початку 70-х pp. відчутно зростає кількість торговельних підприємств. Велику допомогу споживачам, крім державних органів, надавали підприємства, колгоспи й радгоспи.

За їхні кошти будувалися нові магазини, їдальні, хлібопекарні. Завдяки підвищенню заробітної плати зростає й купівельна спроможність населення. Особливо активно в цей час задовольнявся зрослий попит трудівників міста й села на господарський інвентар і товари культурно-побутового вжитку — телевізори, радіоприймачі, холодильники, пральні машини, які в другій половині 60-х pp. з’являються майже в кожній другій сім'ї. З’являються магазини самообслуговування, універмаги, універсами з широким асортиментом товарів. Сільські трудівники стали регулярно обслуговуватися безпосередньо на робочих місцях: польових станах, фермах, тракторних бригадах.

Як і торгівля, служба побуту в цей час стає важливою галуззю народного господарства. Наприклад, відома київська фірма «Світанок» розв’язувала проблеми ремонту квартир, догляду за дітьми та хворими, навчання музики та іноземних мов, машинного передруку тощо.

Проте в 70−80-х pp. у торговельному й побутовому обслуговуванні населення республіки починають наростати негативні події.

Підвищуються державні роздрібні ціни на окремі види товарів народного споживання. Вартість усіх видів товарів у 1980 році проти середньорічних цін 1970 року зростає на 3%, у 1985 році — на 8%, а продовольчих — відповідно на 4 і 12%. Відчутно подорожчали м’ясо, птиця, олія, цукор, кондитерські вироби, овочі, одяг, білизна, велосипеди, мотоцикли. Справжнім лихом стає товарний дефіцит. Поступово з продажу зникає одна категорія товару за іншою. Усе це викликало уповільнення темпів зростання реальних доходів населення, які в 1975;1985 pp. стали на 10% нижчими, ніж у попереднє десятиліття.

6.2 Житлове будівництво Важливим показником зростання добробуту народу в зазначений період було житлове будівництво. Головною умовою розв’язання цієї традиційно складної для України проблеми стало переведення будівництва житла на індустріальну основу, широке запровадження типових проектів. Щоправда, перші житлові масиви не відзначалися оригінальними архітектурними формами, були досить примітивними й одноманітними.

Особливу увагу архітекторів і будівельників привернула столиця України — Київ. У цей час головне місто республіки перетворюється на одне з найкрасивіших у світі. Органічно поєднавши в собі чарівну природу й оригінальні архітектурні споруди, Київ отримав своє власне, неповторне обличчя. У ньому зростають цілі квартали багатоповерхових будинків, споруджуються нові лінії метрополітену, розбиваються чудові парки та сквери. Ураховуючи безцінну історико-архітектурну спадщину Києва, українські архітектори проектували нову забудову так, щоб зберегти видатні пам’ятки вітчизняної історії та культури. Саме в цей час у Києві народжуються неповторні Русанівка, Відрадний, Сирець, завершується формування Березняків та Борщагівки.

Поруч з бурхливим розвитком міського будівництва аналогічні процеси спостерігаються й на селі. Цьому великою мірою сприяла держава, ща надавала кошти для подальшої розбудови.

Головною тенденцією планування їхніх житлових і виробничих зон стала компактна забудова, що створювала вигоди для життя й відповідала потреб сільських трудівників.

Однак поряд з позитивними зрушеннями в питаннях житлового будівництва в роки восьмої п’ятирічки (1966;1970 pp.), у наступний період спостерігається зниження його темпів. Проблема житла, як і раніше, залишалася дуже гострою.

6.3 Медичне обслуговування На перший погляд, держава робила багато для того, щоб медичне обслуговування трудящих відповідало рівню світових стандартів. Значні кошти вкладалися в будівництво нових поліклінік, лікарень, санаторіїв, будинків відпочинку. Постійна увага приділялася підготовці кваліфікованих медичних працівників. У 1960;1975 pp. кількість лікарів і середнього медичного персоналу зросла більш ніж в 1,5 раза, що дало змогу на 300 жителів республіки мати одного лікаря й трьох медсестер. Таких «статистичних здобутків» не мала в той час жодна з високорозвинутих країн світу.

Проте ці показники були лише зовнішньою оболонкою розвитку вітчизняної медицини. У застійні роки внаслідок зниження рівня життя населення, незадовільних умов праці й побуту, поширення пияцтва проблема охорони здоров’я людей надзвичайно загострюється. Коштів, що виділялися на зрослі потреби медичних закладів, уже не вистачало. Кваліфікація численної армії медичних працівників виявилася дуже низькою. У медичних закладах процвітали здирництво й хабарництво.

6.4 Екологічна та демографічна ситуації

Ще задовго до трагічних чорнобильських подій у республіці загострилася екологічна ситуація. Ігноруючи інтереси народу, у республіці здійснювали великомасштабні будівельні процеси. Вони не базувалися на глибоких наукових розрахунках та аналізі можливих наслідків. Унаслідок варварського ставлення до природи нещадно знищувалися українські землі. Такі необґрунтовані заходи спричинили порушення водного балансу Дніпра, забруднення навколишнього середовища пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами.

Сплеск урбанізації, активні міграційні процеси призвели до відтоку молоді з села, яке до того часу було головним джерелом відтворення людських ресурсів.

У містах зменшення народжуваності спричинювалося незадовільними соціально-побутовими умовами: високою зайнятістю жінок у суспільному виробництві, низьким рівнем охорони дитинства і т.д. Закономірним наслідком цього стало зменшення приросту населення України в 60−80 pp. у 4 рази. Уповільнення народжуваності супроводжувалося зростанням показників смертності населення, за яким Україна посідала третє місце серед республік СРСР.

6.5 Моральний занепад суспільства Не маючи змоги забезпечити реальне підвищення життєвого рівня, Л. Брежнєв та його найближче оточення відкрили широку можливість для кожного забезпечити собі «солодке життя» власними силами, усупереч законодавству.

Найкомфортніше в цих умовах почувалися чиновники, яким були підвладні всі сторони життя тогочасного радянського суспільства. Вони мали різноманітні привілеї, користувалися послугами спеціальних магазинів, лікарень, майстерень, господарств, недоступних для простого люду. Їхня недоторканність створювала сприятливі умови для процвітання корупції, користолюбства, злодійства, підлабузництва на всіх рівнях влади.

Величезного розмаху в цей час набули крадіжки на підприємствах і в колгоспах. Усе це страшним тягарем лягло на виробництво, руйнуючи господарські структури, що й так ледве працювали. Величезна країна швидкими темпами скочувалася до економічної прірви.

Розділ 7. Кризові явища в житті України Події в Чехословаччині 1968року («Празька весна») налякали радянське керівництво. Вони підштовхнули Москву до припинення економічних реформ в СРСР і повернення до тоталітарних часів. Національний дохід скоротився у 2,5 рази, реальні доходи населення — у 2,6 разів. Традиційний другорядний підхід до розвитку легкої й харчової промисловості викликав постійний дефіцит товарів народного споживання.

Загалом продуктивність праці в сільському господарстві СРСР була вдвічі нижчою, ніж у США. Командно-адміністративна система стримувала ініціативу трудящих. Екстенсивний підхід до сільського господарства довів свою неефективність. Виникла продовольча проблема — ознака кризи тоталітарної системи.

Характерними для промислової продукції були висока собівартість, низька якість, конкурентна неспроможність на зовнішніх ринках. Щоб уникнути економічної катастрофи, СРСР розпочав активний продаж за кордон енергоносіїв, насамперед нафти й газу. Одержані понад 200 млрд. нафтодоларів були витрачені не на технічне переоснащення підприємств і впровадження нових технологій, а на імпорт іноземної продукції, насамперед легкої і харчової.

Гостро позначилася на життєдіяльності країни проблема трудових ресурсів.

Важким тягарем були військові витрати. Радянська статистика ніколи не називала справжні цифри. За сучасними підрахунками вони сягали астрономічної суми — 200 млрд. дол. Гонитва озброєнь і паритет із Заходом позначилися на життєвому рівні народу. Недооцінка значення соціальної сфери призвела до зниження зацікавленості людей у результатах своєї праці, падіння дисципліни та до інших негативних наслідків.

Загострилася екологічна ситуація. У 1980 році на території республіки діяли 9 енергетичних об'єктів, які давали електроенергії більше, ніж уся дореволюційна Росія. Проте технологічно кожна з електростанцій мала застаріле обладнання, рівень техніки безпеки був низький. Хижацьке ставлення до видобутку нафти й газу призвело до того, що до середини 80-х pp. видобуток газу зменшився вдвічі, нафти — утричі.

Унаслідок бездумної експлуатації, варварського використання матеріалів скоротилися лісові й водні ресурси. На тлі економічних негараздів та ідеологічної брехні зростали пияцтво, алкоголізм, наркоманія.

Бездуховність усе більше охоплювала суспільство. Не випадково сучасники казали: «Думаємо одне, кажемо друге, робимо третє» .

Розділ 8. Розпад СРСР. Україна та СНД

8.1 Перебудова і Україна Після смерті генерального секретаря ЦК КПРС К. Черненка в березні 1985 року на посаду керівника партії і держави обрано Михайла Горбачова. Саме за його ініціативою розпочалася перебудова в СРСР. Перебудова мала охопити п’ять провідних сфер життєдіяльності суспільства:

* економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних);

* внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя);

* зовнішню політику (припинення «холодної війни» та побудова спільноєвропейського дому);

* соціальну сферу (поліпшення матеріального та культурного добробуту населення);

* ідеологію (ліквідація цензури; гласність, вільне виявлення думки громадян).

Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало подальше життя, М. Горбачов так і не зміг протягом 6-річного періоду реформувати радянське суспільство.

Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилася розпадом СРСР.

Перебудова мала чотири етапи:

* березень 1985 року — січень 1987 року — перебудова здійснюється під гаслом «більше соціалізму» ;

* 1987;1988 pp. — основний лейтмотив — «більше демократії» ;

* 1989;1990 pp. — розмежування й розкол у таборі провідників перебудови;

* 1991 рік — перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.

Протягом 1985;1987 pp. в Україні не було значних політичних сил у вигляді громадських об'єднань та народних фронтів, які виникли в Прибалтиці та Росії. На тлі загального розвалу ситуація в Україні залишилася відносно стабільною.

Аварія на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 року), найбільша екологічна трагедія XX ст., сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 року в Києві відбувся перший за роки радянської влади масовий мітинг (20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. Крім розгляду питань екологи, на мітингу гостро критикували посадових осіб, винних у Чорнобильській трагедії та її наслідках. 1989 року по Україні прокотилася хвиля шахтарських страйків, які поряд з економічними питаннями гостро ставили й політичні питання — висловлювали недовіру номенклатурі та чиновникам-бюрократам.

В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростання цін і невпинного погіршення життєвого рівня населення навесні 1990 року відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради, які посилили розшарування політичних сил.

1985;1991 pp. були останнім періодом існування СРСР і перебування в ньому України. Політика перебудови М. Горбачова зазнала краху через:

1) відсутність чіткої стратегії перебудовних процесів і пов’язані з цим серйозні помилки в зовнішній і внутрішній політиці;

2) вичерпаність економічного потенціалу СРСР, виснаженого гонитвою озброєнь і екстенсивною економікою; 3) поразку СРСР в ідеологічному й психологічному протистоянні із Заходом; відсутність надійної президентської команди М. Горбачова, нерішучість і непослідовність у проведенні основних політичних і економічних реформ; 4) шалений опір перебудові старого партійно-державного апарату; конфлікт між тоталітарною системою і прагненням народів СРСР до демократії й національного самовизначення.

У цих умовах союзні республіки зрозуміли, що вже час брати власну економіку під контроль без опору на Центр. Це спричинило передумови для розпаду Радянського Союзу.

8.2 Декларація про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності України

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР абсолютною більшістю голосів прийняла «Декларацію про державний суверенітет України», яка стала передвісником незалежності нашої держави. Декларація має десять розділів:

* самовизначення української нації;

* народовладдя;

* державна влада;

* громадянство Української РСР;

* територіальне верховенство;

* економічна самостійність;

* екологічна безпека;

* культурний розвиток

* зовнішня і внутрішня безпека;

* міжнародні відносини.

Історичне значення Декларації передусім у тому, що в ній сформульовано основний принцип державотворчих процесів: «Українська РСР самостійна у вирішенні будь-яких питань свого життя» .

19−21 серпня 1991 року найближче оточення М. Горбачова здійснило спробу припинити перебудовчий процес і зупинити розвал СРСР, та зазнало невдачі.

24 серпня 1991 року відбулася позачергова сесія Верховної Ради УРСР, яка проголосила незалежність України, тобто створення самостійної Української держави. 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі 90,3% виборців підтримали Акт проголошення незалежності України. Незалежність України є фактом, який сьогодні визнали всі держави світу. 7−8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі в Білорусі лідери України, Росії, Білорусі (Л. Кравчук, Б. Єльцин, С. Шушкевич) констатували розпад СРСР і підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня в Алма-Аті Декларацію про утворення СНД підписали керівники Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану й України. Засновники СНД визначили, що кожна з республік є незалежною у своїй внутрішній і зовнішній політиці державою, а нове міжнародне утворення не передбачає ніякого центру, ніяких наддержавних структур. Україна вступила в новий етап своєї історії.

Список використаних джерел

Інтернет джерела:

http://archive.khpg.org/index.php?id=1 116 510 484#_ftn3

http://ukrmap.su/uk-uh11/1083.html

http://uk.wikipedia.org /wiki/Українська_Гельсінська_група Літературні джерела:

Бойко О. Історія України у ХХ ст. —- Ніжин: Стиль, 1994.

Лотоцький А. Історія України. —- Львів: Фенікс, 1992.

Смолій В. Історія України —- Київ: Альтернативи, 1997.