Спроби «нормалізації». Український визвольний рух

Наростання українсько-польського протистояння викликало тривогу серед поміркованих діячів з обох боків. Було зрозуміло, що чимдалі польський уряд відходитиме від демократії, нагнітатиме судову й поліційну сваволю, тим більше радикалізуватиметься український рух. Ініціатором компромісу з українського боку стало УІ ІДО, яке до такого кроку в значній мірі підштовхував український кооперативний рух, що для ефективної діяльності потребував політичної стабільності. Переговори з польськими урядовими колами закінчилися в 1936 р. компромісом, відомим як «нормалізація». 8а спільною домовленістю, уряд узяв на себе зобов’язання припинити антиукраїнську політику, а керівництво УІ ІДО за це пообіцяло йому свою підтримку. Незабаром з’явилися й перші результати. Так, хоча під час виборів у вересні 1936 р. від УНДО було обрано лише 13 депутатів і 4 сенатори, його лідер Василь Мудрий став віцемаршал ком сейму. Українські депутати голосували за бюджет, а польський уряд натомість звільнив більшість українських ув’язнених у Березі Картузькій і підготував проект закону про амністію політичних в’язнів. Деякі українські господарчі установи отримали урядові кредити.

Однак «нормалізація» не принесла очікуваних результатів, оскільки була лише тактичною угодою між двома елітами, широкий загал — як український, так і польський, що стояв за ними, її не підтримав. В українському суспільстві надто глибоко була вкорінена недовіра до поляків, щоб йти на порозуміння з ними. Поляки ж, у свою чергу, особливо військові, також не прагнули до компромісу з українцями. Як наслідок, восени 1938 р. вздовж польсько-радянського кордону прокотилася друга хвиля антиукраїнських погромів під гаслом «зміцнення польськості на кресах». Це засвідчило остаточний крах політики «нормалізації», спрямованої на легальне вирішення «українського питання». Воно чекало остаточного свого розв’язання у світовій війні, яка стрімко насувалася.