Історія українського перекладознавства

Вступ

Досліджуючи історію українського перекладознавства, насамперед треба визначити три основні поняття — «перекладознавство», «українське перекладознавство» та «історія перекладознавства». Попри значну зацікавленість перекладом і наукою про переклад, засвідчену великою кількість публікацій найрізноманітнішого жанру на цю тематику, існує проблема навіть із визначенням базового терміна «переклад». Оскільки кожний підхід по-своєму визначає методологію аналізу мовних явищ, відмінні перекладознавчі підходи по-різному визначають «переклад» — чи то як лінійний тест, чи то як різновекторну реалізацію певного дискурсу, чи то як засіб міжкультурного спілкування тощо. Метамовний характер терміна «перекладознавство» не полегшує завдання, оскільки питання достатньо не розроблено на методологічному рівні.

Одним із перших в Україні, хто визначив засади перекладознавства як філологічної дисципліни, був одеський дослідник С. С. Дложевський. У 1929 р., вивчаючи переклади П. І. Ніщинського з класичних мов, він зазначив, що об'єктом перекладознавства є встановлення природи відхилень перекладу від оригіналу, спричинених різницями в мові, культурі та суб'єктивному сприйманні перекладача [11, с. 31]. Укладаючи курс «Методологія перекладу» для 1932/33 навчального року в Українському інституті лінгвістичної освіти, М. Я. Калинович та М. К. Зеров виділили в перекладознавстві теоретичний аспект (методологія перекладу, історія перекладу й історія перекладознавства) та практичний аспект (загальна методика перекладу, часткова методика перекладу, — з рідної мови на чужу та з чужої на рідну, — й вивчення штампів ділової мови) [20, с. 225]. Саме вони вперше розробили класифікацію перекладознавчих дисциплін і ввели історію перекладознавства як окрему галузь досліджень в українське перекладознавство.

На зламі 1960;1970;х рр. дискусії на тему лінгвістичного чи літературознавчого підґрунтя теорії перекладу спричинилися до формулювання абстрагованого визначення об'єкта перекладознавства, яким, на думку В.В. Коптілова, є дослідження структурної цілісності перекладу на основі діалектичної взаємодії змісту й форми [35, с. 56].

В.В. Коптілову належить також друга в історії українського перекладознавства спроба його класифікації за такою структурою: теорія перекладу (загальна теорія перекладу, часткові та видові теорії перекладу), критика перекладу й історія перекладу [35, с. 55].

Розширене визначення перекладознавства подає Р.П. Зорівчак, описуючи утвердження його як окремої дисципліни: «Як струнка система, що охоплює історію, теорію та критику перекладу, перекладознавство сформувалося в окрему комплексну загальнофілологічну дисципліну на зіткненні лінгвістики, естетики, поетики й історії літератури ще в 20−30-х рр. ХХ ст.» [26, с. 4]. У західноєвропейському перекладознавстві теж існує небагато визначень перекладознавства, здебільшого зумовлених потребою укладання спеціальних термінологічних словників. Польський довідник «Tezaurus terminologii translatorycznej» визначає перекладознавство так: трансляторика (перекладознавство, теорія перекладу, загальна теорія перекладу) — наукова дисципліна, що вивчає теоретичні та методологічні засади міжмовного спілкування за посередництвом перекладача [88, с. 376]. Словник-довідник перекладацької термінології, який уклали викладачі восьми країн, на чотири мови (французьку, англійську, іспанську та німецьку) наголошує на міждисциплінарності перекладознавства — галузі гуманітарних наук, мета якої полягає в методичному та міждисциплінарному дослідженні теоретичних, описових і прикладних аспектів письмового й усного перекладу [87, с. 90, 193]. Як бачимо, це визначення всеосяжне з погляду перекладознавчої тематики, але водночас залишається досить розмитим, позбавленим чіткої структури.

Проблемою також є визначення поняття «українське перекладознавство». Це питання намагалося розв’язати чимало дослідників.

Історію українського перекладознавства ніяк не можна вичерпати рамками одного дослідження, натомість завжди існуватиме місце для нового голосу в тім чи іншім питанні.

Невелика кількість перекладознавчих праць в сучасній українській мові обумовлює актуальність дослідження.

Мета дослідження полягає в осмисленні історії українського перекладознавства ХХ ст. як цілісного процесу та невід'ємного складника історії національної науки й культури.

Досягнення мети передбачає реалізацію таких завдань:

1) систематизувати факти з історії українського перекладознавства ХХ ст.;

2) випрацювати критерії періодизації українського перекладознавства;

3) визначити періоди розвитку українського перекладознавства ХХ ст.;

4) простежити процес формування системи теоретичних поглядів української школи перекладознавства;

5) проаналізувати роль чільних українських науковців у розвитку перекладознавства.

Об'єкт дослідження — розвиток українського перекладознавства ХХ ст. Предмет дослідження — методика історичних досліджень українського перекладознавства, його періодизація, перекладознавча тематика, становлення та розвиток перекладознавчої терміносистеми й методів перекладознавчого аналізу.

1. Українське перекладознавство на початку ХХ сторіччя

1.1 Іван Франко — основоположник українського перекладознавства

перекладознавство франко рильський зеров До 1880-х рр. в українській науці не було дослідника, який обґрунтував би фундаментальні перекладознавчі питання. Саме тому зародження перекладознавства в Україні як наукової дисципліни відбулося в рамках Франкової творчості. Перекладознавча спадщина І. Я. Франка цікавила багатьох науковців (про це красномовно свідчать бібліографічні покажчики [81; 82]), та все ж є ще чимало прогалин у її вивченні. Різні обставини й епохи по-різному стимулювали франкознавчі дослідження, але найбільше для вивчення перекладознавчої концепції І. Я. Франка в теоретичному аспекті зробили О. А. Домбровський, Ф. С. Арват та Р.П. Зорівчак.

Вчений О. А. Домбровський досліджував дантологічні зацікавлення І. Я. Франка й обстоював дисертацію на тему «Іван Франко — перекладач і популяризатор творчості Данте». Спираючись на постулати І. Я. Франка про старанний вибір творів для перекладу, про орієнтацію перекладу на читачів-інтелігентів і читачів-селян, про максимальну точність відтворення, про ґрунтовне наукове вивчення тексту та про відтворення національної специфіки першотвору, О. А. Домбровський найбільше уваги приділяє стильовим та інтерпретаційним особливостям самих Франкових перекладів, чим продовжує франківську перекладознавчу традицію.

Найзначнішою публікацією про І. Я. Франка-перекладознавця стала праця Ф. С. Арвата «Іван Франко — теоретик перекладу (лекції із спецкурсу „З історії українського перекладу“)». Студіюючи Франкові розвідки, передмови й рецензії, дослідник реконструює 17 теоретичних принципів, які стосуються теорії, історії та критики перекладу. Звісно, авторство не всіх вимог варто однозначно приписувати І. Я. Франкові, як те, що перекладати треба тільки з оригіналу, а перекладач повинен досконально володіти й вихідною, й цільовою мовами. Хоч у Франковій інтерпретації ці одвічні істини мають додаткове звучання: переклад народною, загальнонаціональною мовою позначав прагнення розділених кордоном українців до об'єднання й часто був вагомішим у нашій історії за політичні декларації. Ф. С. Арват розглядав творчість І. Я. Франка у ширшому контексті тогочасного поетичного перекладу й спостеріг, що саме І. Я. Франко вперше провів межу між власне перекладом і переспівом [1, с. 9].

Статті Р.П. Зорівчак [22; 23; 24; 25] відкривають ще один надзвичайно важливий аспект Франкової наукової спадщини — це перший цілісний критичний аналіз перекладу в українському перекладознавстві. У своїх працях, наприклад, у рецензії на німецькомовні переклади творів Т. Г. Шевченка чи студії «Каменярі…», І. Я. Франко подає зразки лінгвостилістичного перекладознавчого аналізу. Р.П. Зорівчак також дослідила націєтворчу концепцію перекладу, яку висунув І. Я. Франко щодо перетворення української етнографічної людності в політичну націю. І, звісно, ці думки були не єдиними, що випереджали свій час.

Вивчення Франкових поглядів на переклад у ХХ — на початку ХХІ ст. відбувалося у трьох напрямах: а) перекладна література як націєтворчий чинник; б) проблеми техніки перекладу (переклад чи переспів; одомашнення; еквілінеарність тощо); в) перекладознавчий аналіз. Варто критично осмислити вплив І. Я. Франка на становлення й розвиток українського перекладознавства.

Згадкою перекладознавчої концепції І. Я. Франка завжди залишатимуться її джерела. Ані тогочасна загальна наукова практика, ані жанр рецензії не сприяв точній нотації використаних чужих праць, які тепер встановити дуже важко. Та все ж можна визначити дві основи Франкових перекладознавчих суджень — найбільшу роль тут відіграла сама його критика й спроби її узагальнення, й менше вплинули філософські передумови літературознавства, визначені класичними авторами й тогочасними дослідниками (зокрема представниками німецької школи філософії мови).

Критичні праці І. Я. Франка містять окремі літературознавчі судження, які допомагають усвідомити, як І. Я. Франко розглядав літературний твір і які, відповідно, можна використати в теорії, критиці, й історії перекладу й перекладознавства. Вони також мотивують розвиток його поглядів і те, як він прийшов до розуміння перекладу, викладеного в його основній перекладознавчій праці «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1911).

У розвідці «Слово про критику» (1896) І. Я. Франко з’ясовує сутність критика як суб'єктивного реципієнта, рівнозначного будь-якому іншому читачеві: «Супроти літературного твору критик не суддя, не Зевс-громовержець, а тямущий справоздавець. Він розглядає твір з усяких можливих боків, а властиво з такого боку, з якого йому хочеться, і реферує публіці, що бачить. Він один із публіки, і голос його має принципіально не більше значення, як голос усякого другого читача» [73, т. 30, с. 214 — 215].

Перекладознавчому аналізу найбільше приділяє уваги І. Я. Франко у своїх рецензіях на твори Т. Г. Шевченка в німецькому перекладі С. Шпойнаровського 1904 й 1906 рр. [73, т. 35, с. 189 — 196] та на власний вірш «Каменярі» в польському перекладі С.А. Твердохліба 1911 р. [73, т. 39, с. 7 — 20]. У них І. Я. Франко вперше послуговується інтерпретаційно-стилістичним методом, проектованим на перекладознавчий аналіз. У працях І. Я. Франка знаходимо не просте зіставлення текстів зі зверненням до мовного чуття читачів та без висновків про відтворення художньої будови першотвору, а цілісне бачення відтворення семантичних і стилістичних деталей у рамках всієї системи оригіналу щодо авторського задуму.

Основою перекладознавчої критики І. Я. Франка є вірність, але не як простий одиничний критерій, а як складне поняття зі змістовим і формальним складниками: «…вповні вірно передати і зміст, і форму Шевченкових віршів буде їм неможливо, і для того [перекладачі] зрікалися або одного, або другого: або перекладали свобідно, пильнуючи поперед усього, щоб переклад робив хоч трохи те саме враження, як оригінал, або навіть віршову форму, щоб передати якомога докладніше сам текст» [73, т. 35, с. 189].

У рецензії 1906 р. найчіткіше проступає Аристотелів слід у Франковій перекладознавчій концепції. Новизною самого Аристотеля в давньогрецькій критиці було те, що він оцінював окремі місця художнього твору за роллю, яку вони відігравали в структурі цілого, й аналізував застосований художній засіб, який мав відповідати цій ролі [47, с. 140]. Аналогічно І. Я. Франко в аналізі перекладу Шевченкового «Кавказу» тлумачить значення окремих висловів у ширших контекстах, намагаючись вивести цілісну систему. Відтворення співвідношення частини до всього художнього твору — новизна перекладознавчих рецензій І. Я. Франка.

У контексті української перекладознавчої критики початку ХХ ст. двома найголовнішими критеріями оцінки перекладів для І. Я. Франка були чистота української мови та вірність оригіналові.

Поняття текстової вірності важливе тим, що певний його ступінь може бути межею між перекладом та переспівом. Наповнити ці поняття глибшим змістом намагався І. Я. Франко, тобто обґрунтувати об'єктивні складники, які були б очевидними й чіткими. Частково такими складниками стали віршознавчі поняття — наочні й незаперечні: метр, рима, строфа, що представили формальну сторону художнього опису. З іншого — смислового — боку, вірність спирається на ясність, зрозумілість і межує з дослівністю [73, т. 13, с. 446].

Великої уваги надавав І. Я. Франко суспільній, націєтворчій ролі перекладу. Саме суспільна значущість Гетевого «Фауста» спонукала І. Я. Франка перекласти його [73, т. 13, с. 179].

Паралельно І. Я. Франко формулює засаду єдності оригінальної та перекладної частин національної літератури: «Добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства» [73, т. 39. с. 7]. В історії української літератури цей принцип повністю не застосовано й досі, хоча на цих засадах створював свій курс нової української літератури М. К. Зеров у 1920;х рр.

Належить визначити один суспільний чинник, який відіграв засадничу роль у вимогах до перекладацької техніки — це єдина українська літературна мова, яка із суто філологічного чинника стала націєтворчою справою. Дуже важливим І. Я. Франко вважав досягнення взаємного порозуміння між українцями і галичанами на язиковім полі, щоб таким способом досягти питання єдності і одноцільності української літературної мови. Він також зазначав, що галицькі письменники дали українській культурі більше за наддніпрянських літераторів своїми перекладами й оригінальними писаннями, але на перше місце він поставив саме переклади. Вони сприяли активнішому розвитку мови й літератури, а також піднесенню загальнокультурного рівня народу й поширенню просвіти.

1.2 Критика перекладу — основа для розвитку теорії перекладу

У контексті українського письменства початок ХХ ст. характеризується великим інтелектуальним пожвавленням. З 1898 р. почав виходити «Літературно-науковий вісник», який орієнтувався на ширший читацький загал, ніж наукові часописи «Киевская старина» й «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», де вміщувалися статті про переклад з історичного погляду. «Вісник» ставив своїм завданням ознайомлювати українських читачів з найповнішими творами української та світової літератури. Так, з 1898 до 1932 р. на його сторінках опубліковано 1140 перекладів з 35 літератур, над якими працювало 260 перекладачів (дані за покажчиком Б. Ясінського [83, с. 491 — 502]). Стаючи на таку редакційну основу, «Вісник» стежив за всіма найважливішими перекладами й повідомляв про них у рубриці рецензій. Згодом, після 1905 р., коли скасували заборону на українськомовний друк, на заповнення книжкових лакун першою відреагувала власне перекладна література, яка на початок навіть переважила оригінальну [73, с. 19]. Нові видання «Українська хата», «Світло» та інші теж вміщали рецензії на перекладні видання, що, у сумі забезпечувало умови для розвитку певної методології перекладознавчого аналізу.

В історії літературознавства існує думка, що «літературна критика хронологічно й суттєво є своєрідним авангардом літературознавства, що формує перші уявлення про літературні явища і пропагує їх серед читачів» [72, с. 6]. На початку ХХ ст. рецензії та інші критичні замітки відіграли цю установчу роль для студій про переклад як теоретичної системи з відповідними критеріями, ієрархією та правилами. Зрештою, історія світового перекладознавства засвідчує, що теорія починалася з критичних тверджень Цицерона, Горація та св. Ієроніма. Цікаво також, що в європейській науковій традиції, попри загальну теорію цінностей, яка існувала у вигляді філософських роздумів від часів Сократа, термін аксіологія (а отже, й чіткіше описане поняття) виник лише у 1900;х рр. [78, с. 8]. Подібно і в Україні: попри зацікавленість якістю перекладів у ХІХ ст., текстологічна критика перекладу (а не його суспільного значення) зводилася до наведення паралельних місць та вказування на сам факт існування неточностей (помилок, викривлень тощо) без жодного пояснення їх мотивації. І лише після такої важливої з історичного погляду та об'ємної критичної роботи попередніх дослідників, на початку ХХ ст. критики починають обґрунтовувати критерії оцінки перекладів.

Первинних критеріїв перекладознавчої критики було два — вірність і правильність української мови. Однак такий спрощений підхід до аналізу перекладів, характерний для попередніх періодів, уже не був панівним на початку ХХ ст. Критики намагалися розщепити поняття «вірність» та складники, щоб довести невідповідність/відповідність між текстами оригіналу й перекладу. Дослідник А. Ю. Кримський розглядав співзвучність античної ритміки сучасній поезії та вважав, що змісту оригіналу в цільовий культурі відповідатиме не стародавній метр оригіналу, а суголосний метр з сучасної української літератури. Для В. М. Гнатюка основою вірності була художня цілісність, яка не повинна порушуватися навіть пропуском найбрутальніших місць. Але найбільшим поступом у перекладознавчому аналізі було глибше розуміння й ширше використання поняття стиль, яке могло уточнювати вимоги вірності згідно з особливостями перекладних авторів [49; 63]. Очевидно, найбільше цьому сприяли дослідження І. Я. Франка.

Початок ХХ ст. також засвідчив зміну загальної свідомості у вимогах до перекладацької техніки, на що вплинув історічний розвиток нової української перекладної літератури [пор., 31; 18]. Відповідно загострюється увага до чистоти й правильності української мови, яка у двох імперіях зазнавала сильного впливу інших мов (найбільше польської та російської).

Переклад дитячої літератури українською мовою стає педагогічною проблемою національної ваги. У статті «Книжка дітям» В. К. Прокопович з однаковою увагою ставиться й до оригінальної, й до перекладної літератури, розрахованої на дітей: «Але то [видавання оригінальних українських книг. — Д.П.] тільки половина завдання. Сховати од дитини європейське письменство, закрити од неї цей світ — гріх непрощенний, що його, мабуть, не можна виправдати навіть с погляду самого вузького націоналізму. Та до того й зробити це неможливо. Адже все одно дитину потягне туди, хіба що вона побачить його через чуже вікно» [62, с. 7 — 8].

Друга частина завдання значно важча, але саме переклади представлять дітям основні уявлення європейської культури й стимулюватимуть потяг до «широкої просвіти».

У рецензіях на «Антологію сучасних українських поетів» у перекладах С.А. Твердохліба Микола Євшан розглядає перекладний твір у двох проекціях — формальний, де засадою правильного відтворення є збереження стилю оригіналу, та суспільний, де наголос робиться на взаємодії національної гідності перекладача / читача та перекладу [16; 17].

Тему іншості перекладу подовжує Микола Євшан у рецензії на переклади творів Т. Г. Шевченка німецькою мовою. Він наголошував на важливості вибору поезії, але вказував, що навіть розрахунок представити містку картину творчості через найрізноманітніші поезії не дає гарантії повного розуміння психіки поета іншомовцями, — «далеко не всім, чим зворушуємося у Шевченка ми, можуть зворушуватися й вони» [33, с. 183]. Найбільше це стосується історичної та патріотичної лірики, але із самим поетичним перекладом не все так просто, адже тут виникають труднощі мовно-естетичної категорії. Микола Євшан зазначає: «Навіть при найбільшій пильності та таланті перекладника, його [Шевченкова. — Д.П.] поезія в чужому виді тратить дуже багато своєї питомої краси — і, скажімо, свіжості. Його не можна перекладати вірно, і навіть в найкращому перекладі Шевченко стає іншим» [33, с. 183].

Ще одне цікаве й досить неоднозначне питання ставить слідом за Миколою Євшаном І. М. Лизанівський щодо перекладацької практики: «Чи треба українцеві робити переклад в польській мові?» [44, с. 187]. На цю проблему можна дивитися так. З одного боку, мовець краще володіє своєю мовою, а тому його переклад на його ж рідну мову адекватніший з погляду естетики, без надмірної шаблонності. З іншого боку, перекладач, який перекладає нерідною мовою, краще розуміє вихідну мову, має менше процесуальних труднощів, не зосереджується особливо на виборі одного з широкого спектру можливих варіантів, які спливають одночасно в носія мови.

Дослідник А.В. Ніковський — один з найбільших українських культурних діячів у галузі політики, публіцистики та літератури. Його слід в українському перекладознавстві - не великий за доробком, але дуже вагомий. Зокрема належить відзначити його чотири перекладознавчі рецензії-статті, опубліковані у всеукраїнський газеті «Рада», — дві про переклади «Тараса Бульби» М. В. Гоголя українською мовою [52; 379], одну про світові сюжети в українському письменстві й одну замітку про мову перекладних драм.

Переклади творів М. В. Гоголя українською мовою породжують сумнів: чи це переклад у повному значенні слова чи, може, реконструкція якогось захованого українського прототексту. Так, А.В. Ніковський показує текстову схожість Гоголевого опису Мосія Шила й української думи про нього [52, с. 3]. Тому реконструкція окремих прототипних текстів та рідномовних зворотів може позитивно розв’язати питання, як відтворювати авторів стиль українською мовою: «З цього погляду, кожний переклад з Гоголя на українську мову є відновлення тої первісної мови повістей, і перекладник повинен це мати на увазі» [53, с. 3].

Важливе відкриття зробив А.В. Ніковський щодо історії українського художнього перекладу. Він спостеріг динаміку рецепції сюжетів із інших літератур у ХІХ ст.: спочатку була пародія «Енеїди» («скромна усмішка над поважним сюжетом, перенесеним на наш грунт здрібнілого життя» [50, с. 2]), згодом котляревщину заступили переклади, а коли переклади стали звичайною річчю, то настав час переосмислення світових сюжетів — «Користування самим сюжетом, схемою без ознаків переробки чи переспіву» [50, с. 2]. А це — свідчення найвищого рівня культурності народу, свідчення зрілості нашої літератури: «Для того, щоб взяти з світової літератури популярний сюжет, оброблюваний великими або видатними письменниками європейськими, взяти його й обробити цілком самостійно й оригінально, провести в ньому свою власну думку, треба багато певності мати, треба вірити в те, що для такого роду творчості єсть ґрунт та підготована свідома думка громадянства і письменства» [50, с. 2].

А звідси випливає ще один висновок — у цей спосіб українська література стає відкритою для світової літератури й критики, вона входить у європейський контекст.

Отож, А.В. Ніковського можна також вважати провісником такої перекладознавчої дисципліни, як історія українського художнього перекладу, неодмінної частини історії національної літератури.

Перший період українського перекладознавства охоплює час наукової діяльності літературознавців від початку ХХ ст. до закінчення Першої світової війни, зокрема дослідження І. Я. Франка. Цей період можна вважати критико-теоретичним, оскільки критика формулювала перші теоретичні твердження, а головним науковим жанром того часу була рецензія. Розглядаючи та аналізуючи переклади, рецензенти зробили чимало для визначення загальних перекладацьких закономірностей. Терміносистема та перекладознавчий аналіз відображають рівень загального розвитку літературознавства. Набувають актуальності такі питання, як чистота та літературність української мови (грамотність перекладів), політична значущість перекладів (видання Євангелія українською мовою) і педагогічний аспект перекладів (переклади дитячих книжок).

2. Становлення перекладознавства як науки в Україні

2.1 Перекладознавчі дослідження між двома світовими війнами

Перекладознавство від кінця 1910;х до початку 1940;х рр. в Україні вивчалося мало, а праці часу Визвольних змагань не досліджувалися зовсім. Причиною було те, що радянські історики були змушені обминати всі питання, пов’язані з цим періодом. Найсміливіші з них обмежувалися побіжними згадками. На це впливала теж недоступність джерел — переважна більшість із них перебувала у спецфондах наукових бібліотек, чимало було просто знищено.

Книгознавчий часопис «Книгарь» — найвагоміший у періоді Визвольних змагань, адже, видаваний з 1917 р., він припинив своє існування 1920 р. на 31-му випуску. За редакцією В.К. Королева-Старого та М. К. Зерова часопис став помітним явищем у галузі української критики й бібліології, а також містив матеріали про переклади в Україні. Його завданням було подавати анотаційно-рецензійні відгуки на найцікавіші та найпотрібніші українські видання й обговорювати поточні книговидавничі проблеми та перспективи. Імена авторів і редакторів, а також окремі теми статей часопису «посприяли» тому, що часопис замовчували дослідники пізніших часів. Проте, ураховуючи специфіку цього видання й відгомін у філологічних та історичних дослідженнях [13], його можна вважати репрезентативним свідченням певного розвитку українського перекладознавства за найскрутніших обставин українського життя.

Особливо заслуговують на позитивну оцінку статті С. В. Петлюри — небуденної постаті в нашій історії - про переклад військової та соціалістичної літератури [59; 60]. Автор порушує питання наявної фахової літератури, але не розрізнених підручників або часописів, а таких видань, які були б складниками загальної, всеосяжної системи.

«Книгарь» також приділяв велику увагу питанням перекладу релігійних текстів, адже Біблія українською мовою створювала й цементувала національну самосвідомість. Справі біблійного перекладу український богослов, професор М. І. Сагарда присвятив дві розвідки [64; 65]. Це були історико-літературні статті про діяльність багатьох перекладачів Св. Письма рідною мовою, майже стислий підручник з історії біблійного перекладу, але без детального мовного й текстуального аналізу.

У найтяжчі повоєнні 1920;1921 рр. український переклад ознаменувався двома визначними подіями: 1920 р. вийшла перекладна збірка М. К. Зерова «Антологія римської поезії», а 1921 р. — перше число літературно-критичного журналу «Голос друку», де Г. М. Іваниця опублікував важливу для українського перекладознавства рецензію на римську антологію М. К. Зерова. Насамперед, рецензент відзначає зміну загальної стратегії в перекладі античних творів, яка окреслилася наприкінці ХІХ — на початку ХХ сторіч. Суть її ось у чому: «Замість недавнього рабського відношення до тексту первотвору з’являється відношення вільніше, але свідоміше. Перекладник дбає про те, щоби передати не слово і речення, а поняття в прозі, поетичний образ в поезії» [28, с. 187].

Це викликає певну інтерпретаційну модернізацію тексту, що співвідноситься з психологією сучасного читача. Акцент на сучасному читачеві - неодмінний чинник для існування перекладу в суспільстві: йдеться про коментарі, які вкрай потрібні, оскільки український читач втратив тісний зв’язок з античністю, і йому бракує певних, визначених автором асоціацій. Оця орієнтація на читача в часовому вимірі є другим важливим теоретичним моментом рецензії.

Найвизначнішим представником перекладознавчої думки був М. К. Зеров. Найбільших запланованих проектів йому не вдалося здійснити повністю, і «фактично, його спадщина — це, так би мовити, недобудований храм» (за висловом Г. П. Кочура [41, с. 140]). Але, вивчаючи погляди М. К. Зерова на історію перекладу, зокрема розвиток української перекладної літератури ХІХ ст. та характеристику її найвизначніших представників, а також його погляди на техніку перекладу, можна відтворити цілісну концепцію історії перекладу. Очевидно, його теоретична позиція та перекладацька діяльність вплинули на зростання вагомості перекладу в українському суспільстві.

У 1930;х рр. перекладознавчі дослідження в Україні значно послабилися, як і українська наука загалом.

Українське перекладознавство на радянських теренах другої половини 1940;х рр. (воєнний час) — вкрай убоге. Сталінське славослів'я було обов’язковим атрибутом більшості наукових статей (аж до середини 1950;х рр.); згодом у перевиданні тих розвідок його акуратно замінювали купюрами, напр. у посмертних виданнях М. Т. Рильського (стаття «Пушкін українською мовою» 1937 р.) та О.Л. Кундзіча (стаття «Українсько-російський словник» 1953 р.). Суцільна переоцінка теоретичних засад вивчення та критики, діяльності журналів, позицій дослідників — для наближення до марксистської методики [20, с. 107] - спричинила різке скорочення критичних публікацій. Критичні відділи значно зменшили свій обсяг та інформаційну наповнюваність. Це відповідно позначилося і на розвитку теоретичних положень.

Серед «рідкісних» перекладознавчих розвідок — статті Н. А. Кагановича та А. С. Шевченка про синонімічні перекручення в перекладах творів Леніна: усі українські відповідники, які також мали наближений до російського звучання синонім, вважалися «націоналістичними», такими, що спотворюють зміст оригіналу, а єдино правильними відповідниками могли бути тільки слова, спільні з російською мовою [29; 75].

1937 р. — ювілейного пушкінського року — з’явилося декілька ґрунтовних статей про переклади творів О.С. Пушкіна українською мовою, авторами яких були М. Т. Рильський [63, т. 16, с. 212 — 222], І. Ю. Сенченко.

Ще одне свідчення 1930;х рр.: «Літературний Донбас», який певний час видавався в Артемівську, перевели в Сталіне (тепер Донецьк) і перетворили на «Литературный Донбасс». Різко змінилася пропорційність розміщення українсько — та російськомовного матеріалу не на користь українськомовного. Однак і тут знаходимо дві україномовні статті Г. І. Триліського про переклади творів О.С. Пушкіна і В. В. Маяковського українською мовою [70; 71].

Події Другої світової війни теж не сприяли розвиткові українського перекладознавства, а тому про ґрунтовні, насамперед монографічні, праці говорити не доводиться.

2.2 Перекладознавчі погляди Миколи Зерова

М.К. Зеров — особлива постать в українській культурі й науці. Історія вивчення його творчості характеризується періодами активних студій, замовчування та, нарешті, умовами для вільного й глибокого дослідження. Найбільше для вивчення творчості М. К. Зерова — зокрема, перекладознавчої - зробив Г. П. Кочур, про що свідчать приблизно 30 публікацій на цю та дотичну тематику. Монографію й популярну брошуру підготував В. С. Брюховецький [5; 6]. У монографії докладно висвітлено перекладацьку діяльність М. К. Зерова.

Шлях до власної концепції перекладу М. К. Зерова пролягав через вивчення українського літературного процесу. Для 1920;х рр. характерною подією були диспути з поточних проблем українського письменства. Вони допомагали узагальнити погляди на літературну дійсність, представити нові явища, а також теоретично обґунтувати тогочасні течії літератури й літературознавства.

Роль підручника М. К. Зерова «Нове українське письменство» — дуже велика. Варто вказати, що, згідно з попереднім аналізом досліджень з історії української літератури, в його праці вперше переклад системно розглядається як повноцінний складник національної літератури. Така концепція суголосна з ідеями І. Я. Франка про вагомість перекладів для національної культури.

Поштовхом до включення питань про місце перекладу як явища в українській полісистемі, мабуть, стало спостереження А.В. Ніковського про ті віхі української літератури, у яких відбувалося наближення до світового письменства: від травестії через переклади до оригінальних творів на всесвітні теми. Одначе, аналізуючи перекладну історію, не так легко диференціювати ці три періоди. Крім того, М. К. Зеров уводить у науковий обіг питання про переклади-травестії, які можуть бути перехідним етапом між травестією та власне перекладом. Отже, М. К. Зеров створює своє відмінне бачення українського літературного процесу ХІХ ст.

Справді, в українській літературі нового часу, а конкретніше — у розвитку українського поетичного стилю, М. К. Зеров намагається виділити три періоди: 1) травестія, 2) переклад-травестія, 3) переклад.

На прикладі «Енеїди» І. П. Котляревського, яка, за твердженням М. К. Зерова, походить з латинського першотвору Вергілія через переробку М. П. Осипова, дослідник виділив ознаки травестії: а) відсутність специфічно національного елементу оригіналу (в українському випадку, відсутність римського, «римської душі»); б) діаметрально протилежний тон і відповідно дібрані поетичні засоби; в) етнографічний реалізм українського побуту [21, с. 28 — 35]. Останній складник може бути й необов’язковим замінником національного елементу першотвору, і замінником національного пласту оригіналу своїм, цільовим національним духом.

Терміном «переклад-травестія» М. К. Зеров послуговується в «Новому українському письменстві», хоча в інших тестах переважно вживає термін «переклад». Згодом з’являється «переспів», частіше знаходимо термін «переробка». Отаке розмите розрізнення в терміносистемі М. К. Зерова зумовлює й гіперонімічне, й гіпонімічне вживання лексеми «переклад». Переклад — це і власне переклад, і травестія. Загальна дія стосовно обох явищ позначається однаковим дієсловом «перекладати». Тому інколи важко визначити межу переходу до «чистого перекладу, без домішки травестії» [21, с. 67].

Дослідник М. К. Зеров відкидає дискусії на тему цілковитої точності віршового перекладу, причому не з погляду теоретичної правильності, а радше теоретичної ідеальності, досконалості, а отже, недосяжності в повсякденній праці перекладача-практика. Використовуючи думку І. Ф. Анненського, що переклад починається із з’ясування «цілісності» поетичного твору, дослідник схиляється до погляду про суб'єктивне стилістичне витлумачення першотвору [21, с. 615]. Прийнявши розуміння тексту за головну передумову перекладання, М. К. Зеров скеровує увагу перекладача на наступні п’ять вимог [21, с. 618 — 623]: 1) лексичний добір звучить як засторога для розрізнення високого й низького стилів, неправильного вживання лексичного запасу мови; 2) найповніша увага до тропів і фігур, їх передача, але потрібна обережність, щоб не перевантажити читацьке сприйняття незвичними образами; 3) метричні особливості; 4) евфонія першотвору; 5) краса рідної мови.

Така позиція не охоплює всіх формальних ознак тексту через брак уваги до граматичних особливостей, але це виявляє підхід перекладознавця-літературознавця на відміну від теоретика-мовознавця. Увага до граматики в М. К. Зерова відчувається у вимогах до краси рідної мови, і до стилістичних засобів, хоча глибшої аргументації й ілюстрації тут не знаходимо.

Натомість, увага до мовної сторони завжди перебувала під пильною увагою Зерова-перекладача й Зерова-теоретика. Простежуючи історію українського перекладу, він доходить висновку, що переклад для мови є стимулом до «мобілізації всіх своїх лексичних і синтаксичних засобів», а отже, шлях перекладу ХІХ ст. проходив поміж двох потвор — Сцилли «простацької вульгарності», небезпеки не розрізняти «високий» та «середній» стилі, та Харибди «надуманої безкровності», небезпеки «одірватися від живої народної основи, потонути в робленій синтаксі і невдатно кованих словах» [21, с. 515 — 516]. Орієнтирами в процесі перекладу М. К. Зеров вважав не лише текст оригіналу, а й цільового читача. Твори, які не бачили «досвідченої руки вибагливого майстра», в очах читача можуть надовго скомпрометувати й автора, і його твори [21, с. 515 — 516]. Але мова мусить відповідати реальним можливостям читачів: дитяча аудиторія волітиме читати перекладні казки мовою рідних народних казок [21, с. 110]. Ось чому мовна майстерність вимагає уважності й посідає важливе місце в баченні перекладу М. К. Зерова.

2.3 Перекладознавство на західноукраїнських землях 1920-1930-х рр.

Переклад і перекладознавство на західноукраїнських землях міжвоєнного періоду складно означити як окремі культурні явища.

Оскільки перекладознавство — це вузька наукова діяльність (на відміну від популярно-наукової, публіцистичної чи навіть перекладацької), а отже, безпосередньо залежить від діяльності дослідних інститутів і спеціалізованих видань, то наявність суто перекладознавчих джерел є досить обмежена порівняно з усією літературною продукцією. Для історії українського перекладознавства найважливішими були два наукові центри — Львів і Варшава. Дослідницьку атмосферу Львова стимулювало Наукове товариство ім. Шевченка, а Варшави — Український науковий інститут; у Чехословаччині плідно працювали два українських університети — Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова й Українська господарська академія в Подєбрадах.

Серед проблем тогочасного періоду можна відзначити текстову проблему — відтворення імен, вигаданих слів із гумористичним чи сатиричним ефектом, вульгаризмів, фразеологізмів, синтаксичних зворотів і періодів, функціональності географічних назв, а також пояснення в тексті й увага до власного стилю й багатства цільової мови. До імен В.К. Корольов-Старий застосовує принцип орієнтації на цільового читача: імена належить зберігати в історичній, науковій чи класичній літературі, а в творах для школярів Ганса, Міхеля, Кет, Джека можуть замінити Іван, Івашко, Михайло, Катерина, Катруся, Яків чи Ясько [38, с. 9]. Відповідно перекладати краще з мови оригіналу, але сюжетні твори не втратять багато, якщо їх перекладатимуть через мову-посередник. Найкраще перекладати з мови оригіналу та звіряти з іншими перекладами [38, с. 12].

У 1936 р. П. І. Зайцев наголошував, що сучасна теорія віршового перекладу встановила принципи, які визначають майстерність перекладу та його адекватність — «максимальне наближення до оригіналу та його стилістичних прикмет» [19, с. 345]. Прикро, що не вказано творців цієї теорії перекладу, але можна припустити, що тут ідеться загалом про розвиток теорії перекладу без територіальних ознак.

Дослідник також називає чотири фундаментальні принципи поетичного перекладу: 1) відповідний добір слів та уникання слів з іншого стилістичного реєстру; 2) збереження тропів і фігур оригіналу; 3) відтворення евфонії вірша; 4) «мовна майстерність перекладу», до якої можна включати текстові характеристики й авторські стильові звороти.

Серед дослідників, які намагалися теоретично розмежувати переклад і переспів, був і Є. Ф. Маланюк. У рецензії на переспів Б. І. Кравцева з «Пісні над піснями», автор зазначає, що в такому випадку перекладачеві доводиться користуватися лише почуттям поетичної інтуїції, адже його не зобов’язують «усталена форма» (тобто форма оригіналу), «устійнене словництво» (вибір лексики) та «певний текст» (вочевидь, тексто-стилістичні параметри) [45, с. 930].

Головний принцип підходу до перекладу за Є. Ф. Маланюком, — «переклад мусить бути еквівалентом твору» [46, с. 240]. Але «еквівалентність твору» — це складне поняття, оскільки включає й проблематику перевираження художньої будови, й проблеми функціонування твору в певній полісистемі, водночас полісистема має вплив на добір засобів перевираження. Водночас Є. Ф. Маланюк досліджував також взаємовідносини перекладу й ідеології. Тому він окреслює дві частково взаємопов'язані проблеми перекладу Шевченкової поезії - проблему перекладу взагалі та ставлення інтелігентної Росії до творчості Т. Г. Шевченка.

Постулат «ліричний вірш перекласти не можна» [46, с. 241] доводиться тим, що головне в ліриці - «фактично-несхоплена лірична пульсація, сказати б, невидима чуттєва електричність», тобто явища зі сфери суто почуттєвої. Поема полегшує переклад тим, що має сюжет, певну предметність, натомість лірика цілком «беззмістовна», вона — «більш від мелоса, ніж від голоса» [46, с. 241].

Діяльність у царині перекладу релігійної літератури вплинула на розвиток теорії богословського перекладу. У праці «Методологія перекладу Святого Письма та богослужбових книг на українську мову» І. І. Огієнко розглядає чимало питань, пов’язаних із перекладом релігійних книг, а саме: чи можна перекладати з церковнослов’янської мови без огляду на грецький оригінал; який слов’янський текст класти в основу для перекладу; особливості перекладу Старого Завіту, мовні й поетичні проблеми перекладу; термінологічні труднощі перекладу та ін.

Історію перекладу античної літератури українською мовою найкраще представляють статті Т. І. Пачовського «До питання про перші переклади Горація» [57], Є. М. Грицака «Горацій в українській літературі» [9; 77] та Є. Ю. Пеленського «Овідій в українській літературі» [58; 79]. Дослідник Т. І. Пачовський вивчає поширення творів Горація в Україні ХVІІ - ХVІІІ ст. та переклади Г. С. Сковороди. Є. М. Грицак подає історію перекладу творів Горація українською мовою впродовж ХІХ — першої третини ХХ ст., а також стисло розглядає літературу про нього й Горацієві впливи в українській літературі. Дослідник Є. Ю. Пеленський намагається зібрати всі відомості про поширення й переклади творів Овідія в Україні від найдавніших часів до першої третини ХХ ст. Кілька рецензій, які з’явилися на частини «Енеїди» Вергілія в перекладі М.Й. Білика, стосувалися питання філологічного — перш за все правильного, точного, але не завжди доступного — перекладу і відтворення античного стилю в перекладі загалом [4; 39].

Також існувала Шекспірівська проблематика. Вона не була багатою, але дуже вагома — розвідка Я. А. Гординського «Кулішеві переклади драм Шекспіра» [8], де автор розглянув цілу низку питань: ставлення П.О. Куліша до В. Шекспіра до 1882 р.; мова Кулішевих перекладів із Шекспіра у виданні 1882 р.; П.О. Куліш та англійські оригінали; історія видання Кулішевих перекладів; рецепція Кулішевих перекладів; думки І. Я. Франка про Кулішеві переклади; І. Я. Франко — видавець і редактор Кулішевих перекладів. Важливо, що дослідник зіставив Кулішеві рукописи з опублікованими перекладами й так дослідив правки І. Я. Франка, зокрема в перекладі трагедії Шекспіра «Гамлет».

Період становлення перекладознавства як наукової та навчальної дисципліни в Україні (після Першої світової війни до Другої світової війни) є вагомим для українського перекладознавства. Дослідники розглядали, як український читач сприйме переклади — із часової перспективи (Г.М. Іваниця) чи просторової (Іван Кулик). Такі розв’язки модифікували вибір перекладацької стратегії. Науковці також досліджували переклади в діахронному плані, намагаючись визначити, які давні переклади можна рекомендувати сучасному читачеві. Саме історичні дослідження могли засвідчити місце перекладної літератури у цільовій культурі (М.К. Зеров), виявити розвиток мовних засобів під впливом перекладів (М.К. Зеров, А.В. Ніковський), з’ясувати особливості перекладів того ж автора в різні періоди (П. І. Тиховський). До становлення історії перекладу як окремої дисципліни найбільше причинився М. К. Зеров. Його курс історії української літератури ХІХ ст. охоплював перекладну літературу як рівноцінну частину української літератури та формулював окремі критерії для оцінки перекладів у різні періоди літературного процесу. Дослідник О.М. Фінкель розвинув лінгвостилістичну концепцію перекладу, у межах якої виділено три види перекладу — прозовий нехудожній, прозовий художній та віршовий. Це велике досягнення для українського перекладознавства, адже запропоновано напрями майбутніх досліджень щодо часткових теорій перекладу, вперше цілісно розглянуто науково-технічний переклад, сформульовано поняття перекладацької множинності та досліджено явище автоперекладу.

3. Перекладознавство другої половини ХХ сторіччя

3.1 Роль Максима Рильського в розвитку перекладознавства

Перекладознавча діяльність М. Т. Рильського припадає на найсумніший період української історії, адже з 1930;х до початку 1960;х рр. йому довелося працювати в умовах і сталінських репресій, і Другої світової війни, і повоєнних ідеологічних чисток. Водночас, як зазначає Г. П. Кочур, «Рильський вважав себе учнем Зерова» [41, с. 140], а звідси — виступав мовби сполучною ланкою між здобутками 1920;х рр. та наступними поколіннями дослідників. Письменник М. Т. Рильський надав українській літературі чимало шедеврів слов’янських і західноєвропейських літератур. Працюючи над найрізноманітнішими за жанрами й стилем текстами, він також виробляв свою стратегію перекладу, що відповідала б його уподобанням та не порушувала б цілісності першотвору.

Перекладознавчу спадщину М. Т. Рильського вивчали більше порівняно з іншими дослідниками, але цілісного дослідження, яке враховувало б поступ перекладознавства до М. Т. Рильського, та пізнішого використання його теоретичного спадку не здійснювалося. Найґрунтовніші праці, присвячені перекладацькій діяльності М. Т. Рильського належали таким дослідникам: Г. П. Кочуру [42], С. Г. Миронюк [48], З. Гросбарту [76], З.Г. Коцюбі й Ф. С. Арвату.

Першим фундаментальним питанням теорії перекладу є питання про те, що ж таке переклад, У М. Т. Рильського знаходимо афористичне визначення цього явища: переклад — це співтворчість [63, т. 16, с. 227]. На перший погляд, таке визначення має суто літературознавче забарвлення. У 1950;х рр. багато радянських дослідників дискутувало про лінгвістичний та літературознавчий підхід до перекладу. Суть такого розрізнення в тому, що перший підхід розглядає переклад крізь призму розходження двох мовних систем та відмінних стилістик, а другий ґрунтується на зіставленні текстів, породжених певними літературними традиціями й нормами. Усуненню цього протистояння, яке в основі стосувалося того ж таки відтворення функцій конкретних художніх засобів, частково сприяв розвиток лінгвостилістики та дискурсознавства. Проте, якщо М. Т. Рильський подекуди й висловлювався за перевагу літературознавчого розгляду перекладу [63, т. 16, с. 331], та все ж аналіз його досліджень вказує на глибше розуміння.

Важливою для М. Т. Рильського була індивідуальність перекладача, а тому він наполягав на власному виборі творів для перекладу, які відповідали б певним настроям і характеру перекладача, але водночас від перекладача вимагалося «[…] розуміння і відчуття первотвору, уміння „ввійти в світ“ обраного для перекладу автора, отже, певною мірою підкорити йому свою індивідуальність» [63, т. 16, с. 294]. Переклад — хоч явище глибоко суб'єктивне (зрештою, як і сама мова), але вимагає неабиякої сумлінності, щоб бути саме перекладом, а не варіацією на тему. «Отже, […] перекладач поетичного твору передусім повинен бути сам поетом — з властивою поетам здатністю перевтілюватись, відгукуватись на часто несхожі одне на одне літературні явища, повинен бути чутливим, як пушкінське „Эхо“…» [63, т. 16, с. 294]. Лише належна підготовка може сприяти творенню доброго перекладу, і не дивно, що М. Т. Рильський гостро виступав проти підрядників [63, т. 16, с. 229].

Другим фундаментальним питанням теорії перекладу є питання про його точність. З цього приводу М. Т. Рильський висловився так: «Ми наполягаємо на старій гадці, що декому здається навіть старомодною: треба перекладати „не букву, а дух“, треба пам’ятати ще гоголівську вказівку про те, що для наближення до оригіналу слід інколи відходити від нього. Ось чому я особисто перед терміном „точність“ даю перевагу термінові „вірність“» [63, т. 16, с. 281].

Концепцію власне віршового перекладу М. Т. Рильський виклав ще 1931 р. у передмові до власних перекладів двох драм В. Гюго, — її можна вважати однією з перших його перекладознавчих розвідок, — де вміщено стислий виклад про три визначальні чинники для віршового перекладу [63, т. 15, с. 61]: 1) традиція віршування; 2) естетика з урахуванням загальних тенденцій перекладу; 3) форма, вільніша для подальших варіацій перевираження.

Важливим для теорії віршового перекладу є поняття еквіритмічності. І тут, незважаючи на твердження, що в радянській теорії перекладу «неперекладність» подолано, М. Т. Рильський інакше й значно глибше дивиться на відтворення ритму й метру: «Щодо еквіритмічності, то це діло, взагалі кажучи, дуже умовне. Неможливо еквіметрично, тим більше еквіритмічно, перекладати вірші з мови однієї звукової системи віршами на мову іншої системи…» [63, т. 16, с. 278]. Пророчим виявилося поняття «умовне», адже переклад — це завжди умовність, яка залежить від часу, місця, літературного процесу й особистості перекладача.

Не обминув увагою дослідник і поняття «еквілінеарності», пояснюючи можливість її дотримання в різних системах мов: «Коли еквілінеарності, тобто тієї ж кількості рядків у перекладі, як в оригіналі, важко додержати, наприклад, у перекладі білих англійських ямбів Шекспіра, — при відомому всім невеликому розмірі слів в англійській мові, — то в перекладах з однієї слов’янської мови на іншу цієї еквілінеарності легше добитися, хоч іноді доводиться жертвувати окремими рисами оригіналу. Перекладу без жертв не буває» [63, т. 16, с. 278].

Аналізуючи власні переклади й переклади інших, М. Т. Рильський подав широкий перелік дрібніших перекладацьких труднощів, безпосередньо пов’язаних із використанням мовної системи в конкретній структурі художнього твору. Так, серед стилістично значущих фонетичних засобів звукопис може важити найбільше, а тому його відтворення може вимагати навіть пожертвування будь-яким іншим компонентом [63, т. 16, с. 299 — 300].

Торкався М. Т. Рильський й історії поетичного перекладу, але лише побіжно, адже український літературний процес ХІХ сторіччя ґрунтовно дослідив М. К. Зеров у праці «Нове українське письменство». Хоча тут у М. Т. Рильського був дещо відмінний погляд на більшість тогочасних художніх перекладів: «Це, розуміється, не переклад, а варіація в пісенно-народному стилі. Такий жанр художньої творчості абсолютно дозволений, і він дає часом дуже плідні результати», як-от «Песнь о вещем Олеге» О.С. Пушкіна у перекладі С.В. Руданського" [63, т. 16, с. 213]. Порівнюючи переклади середини ХІХ ст. й переклади 1920;1930;х рр., М. Т. Рильський чітко відзначає зміну мовної культури: «Але в цілому ми бачимо тут зовсім інший щабель культури перекладу, що походить від зовсім іншої мовної культури» [63, т. 16, с. 215]. І ця зміна відбулася власне завдяки перекладу, що раніше стверджував М. К. Зеров.