Китай в міжвоєнний період

Міністерство освіти і науки України Педагогічний ліцей

Китай в міжвоєнний період

Роботу виконала Учениця 10 с-г класу Вербова Яніна Перевірила: Сулима С.К.

План Вступ

1. «Рух 4-го травня»

2. Радянсько-китайські відносини

3. Революційні події 1925;1927рр.

4. Північний похід

5. Боротьба комуністів та Гомінданівців

6. Японська агресія в Китаї

Вступ Закінчення Першої світової війни, в яку був залучений і Китай, з новою гостротою виявив основні суперечності китайського суспільства і насамперед його напівколоніальне положення. Разом з тим його роздрібненість, хоча формально зберігалася національна державність для вирішення національних завдань, стала все більш усвідомлюватися як найголовніша перешкода національного відродження. Ось чому в перші ж місяці після закінчення війни робляться нові спроби об'єднання півночі і півдня. Вони були стимульовані загостреною в роки війни свідомістю необхідності подолати роздробленість країни, так і політичним маневруванням держав, зокрема небажанням США і деяких європейських держав примиритися із збільшеним впливом Японії в Китаї.

Спроби скликати нову об'єднавчу конференцію робилися вже із кінця 1918 р. У лютому 1919 р. в Шанхаї зустрілися представники пекінського і Гуанчжоуського урядів і почали обговорювати шляхи припинення військових дій між північчю і півднем, а також заходи, необхідні для відтворення єдності країни. Суперечливі мілітаристські інтереси не дозволили конференції домогтися якихось конструктивних результатів та, перервана в травні 1919 року, вона так і не зуміла відновити свою роботу. Однак розвиток політичних подій у країні навесні цього ж року виявило нові політичні й ідейні фактори, котрі в перспективі могли сприяти об'єднанню Китаю, але вже іншими шляхами, без мілітаристів та всупереч їх інтересам.

На початку 1919 р. увагу Китайської громадськості було залучено до Паризької мирної конференції, на якій Китай, розраховуючи на «подяку» країн Антанти, припускав істотно поліпшення своєї міжнародної позиції. Відображаючи суспільний тиск, об'єднана китайська урядова делегація вимагала ліквідації ганебної японо-китайськох угоди від 9 травня 1915 («21 вимога») та сфер впливу, повернення Китаю концесій та митної автономії, виводу іноземних військ і т.д. Але перш за все Китайська делегація сподівалася на повернення Китаю всіх прав і володінь Німеччини в провінції Шаньдун, фактично захоплених в роки війни Японією. Однак Китайську делегацію і Китайську громадськість чекало глибоке розчарування. Союзники взагалі відмовилися розглядати питання про відновлення суверенітету Китаю, потоптаного нерівноправними договорами, і, піддавшись політичному шантажу з боку Японії, 30 квітня визнали за нею «право» на німецький «спадок».

1. «Рух 4-го травня»

Це цинічне рішення викликало вибух обурення в різних містах Китаю і в самих різних соціальних прошарках. Першими виступили пекінські студенти. 4 травня понад 3 тис. студентів 13 вищих навчальних закладів Пекіна вийшли на площу Тяньаньмень з вимогами не підписувати Версальський мирний договір, анулювати «21 вимогу», вигнати з уряду прояпонско налаштованих міністрів і т.д. Спроби японофільского уряду Дуань Ціжуя силою придушити молодіжний рух протесту викликав лише нову і більш широку хвилю антияпонських і антиурядових виступів вже не тільки в Пекіні, але і в Тяньцзіні, Шанхаї, Нанкіні, Чанша та інших містах. У травневі дні в русі протесту брали активну участь учні вищих та середніх навчальних закладів. Однак нові урядові репресії на початку червня призвели до того, що соціальний склад цього антияпонського руху розширився, а його центр перемістився в Шанхай, де 4 червня, солідаризуючись з учнівською молоддю, оголосили загальний страйк торговці, яку підтримали страйком шанхайські робітники. В патріотичному русі протесту брали участь приблизно 60 тис. шанхайських робітників, а потім і робітники інших міст. Вони використовували традиційний засіб пролетарської боротьби — страйк, і це стало принципово нових явищем політичного життя країни.

Масова кампанія протесту змусила уряд відмовитися від підписання мирного договору, звільнити японофільскіх міністрів, перекрити репресії проти учасників патріотичного руху. Все це говорило про його значний успіх. Однак історичне місце «руху 4 травня» визначається не тільки цим. Розпочавшись як стихійний протест, «рух 4 травня» поступово набрало риси свідомого антиімперіалістичного руху (хоча і направленого в даному випадку тільки проти японського імперіалізму), вперше об'єднав соціально різнорідні сили — учнівську молодь, буржуазію, робочий клас. Загальнонаціональний характер підйому був настільки значним, що навіть деякі мілітаристи (приміром, у пейфу) змушені були його підтримати. Хоча гнів Китайської громадськості був спрямований у першу чергу, проти японського імперіалізму, активні виступи проти мирного версальського договору та вимоги відновити суверенітет країни свідчили про те, що зроблено важливий крок до свідомого загальнонаціональної боротьби проти всієї системи колоніального гніту.

«Рух 4 травня» було підготовлено всім ідейно-політичним розвитком країни у післясінхайські роки, поступовим складанням національної потужного потенціалу боротьби, все більш чітким усвідомленням справжніх національних інтересів. Зростаючий національний і націоналістичний потенціал в подіях травня-червня 1919 р. отримав яскраве вираження. разом з тим сам масовий патріотичний виступ став поворотним пунктом у ідейно-політичному розвитку Китаю, висунувши на перший план проблему національного спасіння і з новою гостротою поставив питання про шляхи розвитку та відродження країни. «Рух 4 травня» як би завершує просвітницький «рух за нову культуру», свідчить про початок активної політизації передової Китайської інтелігенції і про посиленні радикальних настроїв.

2. Радянсько-китайські відносини У 1921 р. Червона армія радянської Росії, протидіючи японській агресії на Далекому Сході, оволоділа територією Зовнішньої Монголії. Тут було проголошено Монгольську Народну Республіку. Розгорівся конфлікт із китайським урядом, який також претендував на цю територію.

У 1922 р. до Китаю відбула радянська дипломатична місія. Вона мала узгодити питання взаємовідносин із офіційним урядом у Пекіні, а також одночасно підтримати Ґоміндан у боротьбі за владу. Радянське керівництво вважало Ґоміндан саме тою силою, спираючись на яку можна було реалізувати ідеї світової революції в Азії.

Після провалу переговорів у Пекіні радянська місія вирушила до Кантона, де й підписала угоду з Сунь Ятсеном. Угода передбачала створення незалежного, але орієнтованого на Радянський Союз ґомінданівського Китаю. Радянська Росія зобов’язувалася надавати фінансову та військову підтримку Ґомінданові в боротьбі за владу. З цією метою до Китаю було відряджено групу військових на чолі з В. Блюхером і представника Комінтерну М. Бородіна, який протягом кількох років відігравав ключову роль у відносинах між КПК і Ґомінданом.

Тим часом СРСР, граючи подвійну гру, підписав угоду і з пекінським урядом про взаємовизнання та про збереження контролю з боку СРСР над Китайсько-Східною залізницею та Зовнішньою Монголією.

3. Революційні події 1925;1927 рр.

Поштовхом до революційних подій став розстріл англійськими поліцейськими мирної демонстрації текстильників у Шанхаї, яка проходила під гаслом вигнання з країни колонізаторів. 30 травня 1925 р. на знак протесту в Шанхаї спалахнуло повстання, підтримане всіма прошарками суспільства («Рух 30 травня»).

Це було стихійне патріотичне піднесення, яке започаткувало національну революцію.

Мета революції:

· відновлення суверенітету Китаю;

· ліквідація мілітаристських угруповань;

· об'єднання країни;

· проведення соціально-економічних перетворень і модернізація Китаю.

Особливістю національної революції в Китаї стало те, що в ній переплелися боротьба з імперіалістичними державами, виступи різних прошарків населення за свої права, гостра боротьба за владу і селянська війна.

Уряд у Ґуанчжоу оголосив себе національним і почав боротьбу за об'єднання Китаю. Головнокомандувачем армії Ґоміндану став Чан Кайші. У жовтні-грудні 1925 р. війська під його командуванням оволоділи провінцією Ґуандун, а в липні 1926 р. розпочався Північний похід, план якого розробив радянський радник Блюхер.

Восени 1926 р. війська Чан Кайші взяли Ухань, у лютому 1927 р. — Нанкін, у березні того ж року — Шанхай. Після захоплення Нанкіна Чан Кайші переніс туди столицю і створив Національний уряд, який отримав підтримку з боку деяких мілітаристських угруповань Півночі. Він і його прихильники вважали, що мети досягнуто і слід узятися до реформаторської діяльності. Проте КПК наполягала на тому, що революцію треба продовжити і стати на шлях соціалістичного будівництва. У революційному таборі стався розкол.

Чан Кайші, який мав авторитет, але тяжився союзом із КПК і радянською опікою, вдався до рішучих дій. У квітні 1927 р. здійснив антикомуністичний переворот, установивши особисту владу.

4. Північний похід Значну роль у революції зіграв оперативний військовий план, розроблений за участі російського головнокомандувача В. Блюхера, Північний похід.

1 липня 1926 національний уряд проголосив офіційний маніфест про початок Північного походу, а НРА 9 липня виступила в похід. Цей план враховував значну кількісну перевагу мілітаристських сил, тому передбачав нанесення нищівних ударів концентрованими силами НРА за окремими мілітаристським угрупованням. Велику роль у підвищенні бойової потужності НРА відіграли радянські поставки зброї (гвинтівки, кулемети, гармати, літаки, боєприпаси і т.п.) і участь радянських військових фахівців не тільки в плануванні військових операцій, але і безпосередньо в бойових діях (радники у частинах НРА, льотчики). Наступали частини НРА спираючись на допомогу населення звільняючи провінції. Головне гаслоНРА — «геть імперіалізм, геть мілітаризм!» — викликав активний відгук у усіх верств населення. Знаходив він певний відгук й серед солдатів, офіцерів і генералів армій мілітаристів, послаблюючи їх опірність.

Наступ НРА розпочалося на двох основних напрямках. головні сили Північного походу до липня-серпня завершили визволення Хунані і повели наступ на найважливіший політичний і економічний центр середньої течії Янцзи — м. Ухань. В жовтні був звільнений Ухань. Війська у Пейфу потерпіли важке ураження.

У вересні почався наступ НРА на війська Сунь Чуань-Фана в Цзянси, де зав’язалися тяжкі бої. Перекидання з Ухань частин НРА дозволила в листопаді звільнити р. Наньчан і повесті наступ у напрямку провінції Фуцзянь, визволення якої закінчилося в грудні, а також розпочати бої в Чжецзяні і Цзянсу.

До кінця 1926 р. під контролем Національного уряду виявилося сім провінцій, а в ряді інших НРА вела вже наступальні бої. Змінилася вся військово-політичну ситуацію в країні. Все це сприяло й активізації «національної армії» на півночі країни. В листопаді частини цієї армії зайняли провінцію Шеньси, в грудні вступили в північно-західну частина Хе-Нані, куди рухалися частини НРА.

В лютому 1927 НРА на початку просування на Схід, поставила собі за мету звільнення головного економічного і політичного центру східного Китаю — Шанхаю. В середині березня передові частині нра вийшли на підступи до міста, в якому 21 березня почалося збройне робоче повстання проти мілітаристської влади. Наступного дня передові частині НРА вступили у вже звільнене місто. Через день НРА звільнила Нанкін. На цьому закінчився перший етап Північного походу, найвищим військово-політичних успіх якого стало звільнення Шанхая і Нанкіна, фактично завершується об'єднання за владою національного уряду не тільки всього півдня країни, а й економічно найбільш важливого району — басейну Янцзи.

Історичні перемоги північного походу виявили вирішальну роль військового чинника у розвитку революційного процесу і ще більше підсилили політичну роль НРА. Важкі ураження мілітаристських сил відбивала внутрішня криза цих режимів, їх повну політичну роз'єднаність, що призвела до військової роз'єднаності. НРА надихалася національною ідеєю, зустрічала підтримку найширших шарів Китайської нації, підтримку радянського союзу. В цьому — пояснення її перемог.

Північний похід спирався на масовий робітничо-селянський рух і у той же час сприяв його розвитку. Цей рух послаблював мілітаристські режими, він йшов ніби попереду, А прихід НРА встановлення гоміньданівський влади створювали нові політичні умови для розвитку цього руху.

5. Боротьба комуністів та гомінданівців Під час боротьби між Ґомінданом і КПК сформувалися провідні ідеї китайських комуністів: революція в Китаї буде переважно селянською і матиме форму партизанської боротьби.

У 1930;1934 рр. армія Чан Кайші здійснила п’ять переможних походів проти радянських районів, утворених комуністами. Рух за встановлення радянської влади в Китаї зазнав поразки, але не був знищений.

У 1931 р. КПК очолив Мао Цзедун. Він, будучи селянським сином, говорив селянам прості, зрозумілі речі: треба роздати землю, всі, хто його підтримають будуть нагороджені, злочинці та зрадники — покарані. Під його керівництвом у 1934;1935 рр. 100-тисячна партизанська армія, здійснивши «Великий похід» (пройшла з боями 12 тис. км), перебазувалася до Північного Китаю — ближче до СРСР і лінії японського фронту. Тут на стику трьох провінцій — Шеньсі, Ґаньсу і Нінся було утворено Особливий прикордонний район, який став базою відновлення і подальшого розгортання комуністичного руху.

Поряд з боротьбою проти японської агресії Чан Кайші за кожної слушної нагоди намагався завдати удару своїм «союзникам» — комуністам, у яких він убачав головних суперників у боротьбі за владу. Невдачі Ґоміндану автоматично піднімали авторитет комуністів, які досить послідовно та успішно вели боротьбу проти японців у контрольованих ними районах Північного Китаю. До того ж ці райони стали своєрідним полігоном для проведення перетворень, спрямованих на покращення життя селян, які були основною соціальною базою КПК. Рівночасно на території‚ контрольованій Ґомінданом‚ селяни зазнавали всіляких утисків.

Під кінець війни КПК стала масовою селянською партією, яка мала значні військові сили (8 армія НРА і 4 нова армія НРА). Це дало їй змогу вступити у вирішальну фазу боротьби за владу, що закінчилася її перемогою на початку 50-х років.

6. Японська агресія в Китаї

Найбільший спротив політиці національного об'єднання і реформування Чан Кайші зустрів із боку імперіалістичної Японії. Ще 25 липня 1927 р. японський прем'єр генерал Танака запропонував імператору меморандум із викладом програми, що забезпечила б домінування країни в АТР. На думку прем'єра, безпеку Японії могло гарантувати розширення зони її впливів, що могло бути досягнуте лише шляхом використання ресурсів завойованого до того Китаю.

Приводом до початку відкритих бойових дій проти військ Гоміндану став так званий Мукденський інцидент у середині вересня 1931 р., коли японці звинуватили китайських солдат у нібито умисному зруйнуванні залізничної колії. Захопивши Мукден, до кінця грудня японці окупували більшу частину Маньчжурії й вийшли до кордонів з СРСР. У загарбаному Японією регіоні видобувалося 93% нафти, 55% золота і 37% залізної руди, виплавлялося 79% заліза Китаю. Чан Кайші, остерігаючись широкомасштабного конфлікту з набагато сильнішою у військово-промисловому відношенні Японією, наказав своїм військам не вступати в бій і відступати з тих територій, куди просуваються японці. Останні, щоб відвернути увагу світового співтовариства від подій у Маньчжурії, на початку 1932 р. висадили морський десант у Шанхаї.

На захопленій території японці розпустили китайську адміністрацію й ініціювали створення 1 березня 1932 р. незалежної держави Маньчжоу-Го. Китай звернувся до Ліги Націй зі скаргою на ці дії Японії, до Маньчжурії було відряджено комісію Літтона, що прийшла до висновку про маріонетковий характер створеної японцями держави й рекомендувала не визнавати її. Не погодившись із рішеннями Ліги Націй, Японія в березні 1933 р. вийшла зі складу цієї міжнародної організації. Того ж року Токіо продовжив агресію в Китаї, захопивши частину провінції Жехе та Внутрішню Монголію. На території останньої, як і в Маньчжурії, японці підтримали національний рух місцевого населення й дозволили скликати конференцію монгольських князів, котра висунула до Гоміндану вимогу надання національно-територіальної автономії.

1 березня 1934 р. Маньчжоу-Го було проголошено імперією — Маньчжоу-Цзіго на чолі з Пу І, 7 березня нанкінський уряд надав національно-територіальну автономію Внутрішній Монголії, а невдовзі під тиском японців погодився з автономією об'єднання 5-ти північнокитайських провінцій під назвою Хуабей-Го. На думку Чан Кайші, важливішою проблемою китайського уряду була боротьба з комуністичними партизанами, тому лише після ліквідації «радянських районів» гомінданівський уряд збирався розпочати пряму боротьбу з японцями.

Але не всі представники китайського генералітету були згодні з такою позицією, командуючий Дунбейською армією Чжан Сюелян на власний розсуд таємно розпочав переговори з лідерами КПК про спільну антияпонську боротьбу. 12 грудня 1936 р. він наказав заарештувати урядову делегацію на чолі з Чан Кайші, що прибула до ставки армії у Сіані. Після тривалих переговорів із заколотниками китайський лідер погодився в обмін на звільнення припинити боротьбу з комуністами й організувати єдиний антияпонський фронт. У лютому 1937 р. КПК (під тиском Кремля) і Гоміндан уклали угоду про співробітництво, за якою Чан Кайші визнав легальне існування компартії й «особливого району» із центром у Яньані, а Червона армія Китаю мала стати «військовою одиницею» збройних сил Гоміндану.

Фактично ж КПК і Гоміндан діяли на різних фронтах — комуністи очолили партизанську боротьбу в тилу японських військ, а Національний уряд — фронт регулярних китайських військ. Та й загалом угода з комуністами не врятувала Чан Кайші від нищівних поразок від японської армії протягом 1937;1944 рр. Маючи суттєву перевагу в живій силі (4:1), гомінданівські війська вже 7 серпня 1937 р. утратили Пекін, в листопаді того ж рокуШанхай, у середині грудня — Нанкін, де японські солдати вирізали понад 300 тис. чол. Розбиті й деморалізовані гомінданівські армії розсіялися і настільки втратили керування, що офіцерам доводилося публікувати оголошення в газетах про розташування своїх частин, щоб дати змогу повернутися солдатам, які загубилися.

Після падіння 25 жовтня 1938 р. Уханя Гоміндан переніс свою столицю в Чунцінневелике місто на межі гірського Західного Китаю, тоді ж несподіваним десантом з моря японцям удалося захопити Гуанчжоу, а на початку наступного року — порти Аной і Сватоу.