Історія формування економічної дипломатії

Тема 1. Історія формування економічної дипломатії

План

1.1 Міждержавні відносини та формування дипломатичних контактів між їх суб'єктами

1.2 Дипломатія античного світу

1.3 Розвиток європейської дипломатії

1.4 Передумови зародження економічної дипломатії

1.5 Україна в системі дипломатичних відносин

1.1 Міждержавні відносини та формування дипломатичних контактів між їх суб'єктами Дипломатія як діяльність у налагоджуванні міжнародних контактів та веденні переговорів зародилась ще в доісторичні часи. Задовго до виникнення держави прадавні родоплемінні групи вели переговори щодо визначення меж території для полювання, безперешкодного проходу армій, маршрутів слідування торговельних караванів, припинення воєн тощо. З утворенням держав та державної влади формуються, змінюються та вдосконалюються інструменти, прийоми організації міждержавних відносин та методи ведення переговорів, шукаються нові способи вирішення гострих проблем, що постають перед країнами, розробляються інституційні системи між державного співробітництва.

Історія дипломатії демонструє різноманітні інструменти організації відносин між державами: засади та установи, які їх регулюють, методи налагодження міждержавних відносин і укладання союзів між ними. В такому широкому розумінні дипломатія та її історія є близькою до всієї історії міжнародних відносин. Однак їй притаманний і власний зміст: вивчення процесу розвитку форм, засобів та установ дипломатичних відносин, таких як посольства, переговори, міжнародні конференції, дослідження міжнародних правових засад дипломатичної діяльності. Важливою її складовою є висвітлення розвитку норм дипломатичного протоколу та загальних вимог до специфічної документації.

Для того, щоб зрозуміти сутність та місце дипломатії в сучасному світі, необхідно згадати про її роль у міжнародних економічних відносинах. Під останніми розуміється сукупність економічних, політичних, правових, ідеологічних, дипломатичних, військових, культурних та інших зв’язків і взаємовідносин між суб'єктами, що діють на міжнародній арені.

Головною особливістю сучасних міжнародних відносин є відсутність в них єдиного, центрального ядра влади і управління. Вони будуються на принципах поліцентризму та поліієрархії. Тому в міжнародних відносинах велику роль відіграють стихійні процеси і суб'єктивні чинники. В результаті дана категорія виступає в ролі того простору, де відбувається перетин і взаємодія на різних рівнях (глобальному, регіональному, багатосторонньому і двосторонньому) різноманітних сил (державних, військових, економічних, політичних, суспільних, інтелектуальних, тощо).

Як показує практика, усі міжнародні відносини за характером взаємодії можна поділити на два основних типи: конкуренція (протистояння) і співпраця.

Ядром міжнародних відносин виступає міжнародна або ж світова політика. Під останньою тут розуміються процеси розробки, прийняття та реалізації рішень, що стосуються світової спільноти.

Сьогодні у міжнародній політиці бере участь значна кількість учасників, але домінуючим залишається погляд, що основними її суб'єктами є держави та міждержавні об'єднання. Крім того, на початку ХХІ століття яскраво проявилась тенденція до розширення їх чисельності. Так все більш важливого значення почали набувати міжнародні організації.

Сутність міжнародних міждержавних організацій визначається офіційною участю держав та урядів в їх роботі, важливістю завдань, поставлених перед організацією. Держави беруть участь в міжнародних організаціях з метою раціонального вирішення практичних проблем, що не можуть бути вирішені силами однієї країни. Необхідно відзначити, що в окремих випадках міжнародні організації витупають не інструментом співробітництва, а засобом вирішення конфліктних питань.

На сьогоднішній день членство в міждержавних організаціях розглядається як один з головних засобів здійснення зовнішньої політики держави. Про це свідчать наступні факти:

ь структури міністерств закордонних справ багатьох країн світу передбачають наявність відділів, що відповідають за співробітництво з міждержавними організаціями;

ь суми членських внесків становлять значну статтю витрат серед коштів на фінансування зовнішньої політики держав;

ь наявність постійних представництв держав при міждержавних організаціях.

Таким чином міжнародне співробітництво здійснюється на наступних рівнях:

· суб'єкти підприємницької діяльності (між підприємствами);

· адміністративні одиниці (між містами чи іншими населеними пунктами);

· адміністративно-територіальні утворення (наприклад, між областями України, з одної сторони, та з федеральними землями ФРН, кантонами Швейцарії, воєводствами Польщі, з іншої сторони);

· країни та адміністративно-територіальних утворення (наприклад, тривалий період здійснюється така співпраця між Україною та Землею Баварія Федеративної Республіки Німеччина);

· держави (міждержавна кооперація);

· держави та регіональні формування (прикладом може бути співпраця ЄС з країнами, які не є членами цієї регіональної міжнародної організації)

Як показує практика, кожному з названих рівнів поряд з спільними рисами, притаманні і свої особливості організації співпраці та взаємодії. Існує і своя специфіка пошуку взаємоприйнятних рішень, компромісів, досягнення погоджених рішень, недопущення виникнення і розв’язання вже існуючих протиріч та гострих питань. Тобто існують відповідні рівні дипломатії у міждержавних економічних відносинах.

Історія економічної дипломатії надзвичайно тісно переплетена з загальною історією, історією міжнародних відносин, міжнародним правом.

1.2 Дипломатія античного світу міжнародний відносини дипломатія економічний Перші згадки про дипломатичні відносини можна знайти ще в античних авторів. Зокрема, Геродот в своїй «Історії» наводить приклади про дипломатичні контакти в стародавньому світі. Так, в розповіді про похід на Єгипетську державу перського царя Камбіза згадується про спеціальну місію, спрямовану до царя арабів з проханням на безперешкодний дозвіл проходу армії їх територіями. Схожі епізоди можна знайти і в опису відносин між іншими правителями та державами.

Міждержавні відносини на стародавньому Сході.

На території Єгипту централізована держава була сформована вже орієнтовно в третьому тисячолітті до н.е. Писемних документів із зазначеного періоду збереглась мінімальна кількість, проте навіть з тих обмежених даних можна зробити висновки про наявність перших дипломатичних контактів: відрядження гінців, що виконували функції посланців, до територій, що не належали єгипетським фараонам.

Історія зберегла дані про формування торговельних контактів між Єгиптом та державними утвореннями Сирії, Палестини, Аравійського півострова. Так, існує задокументований факт, що на початку правління V династії з цих країн до Єгипту було привезено понад 8000 мір пахучої смоли, понад 6000 мір золота. Згодом з’являються дані про надходження слонової кістки, шкір цінних тварин, фіміам, олію тощо. Очевидно, що це була не тільки військова здобич, але і результат торгів та обмінів, які були неможливими без проведення попередніх переговорів та встановлення контактів з іншими народами.

Після виходу Єгипетської держави на територію Палестини та Сирії, фараонам довелось зіткнутись з іншими могутніми державами того часу — і перед усім Вавилоном. Для пошуку перспектив мирного співіснування з’явилась потреба у дипломатичних засобах, серед яких були: переговори, посольства, доставка листів, подарунки між правителями, встановлення міждинастійних шлюбних зв’язків. Перехід міждержавних відносин зумовив потребу у створенні спеціальних «канцелярій» для систематизації листування, підготовки писців, які могли б його здійснювати, навчання перекладачів.

У написах, які були розташовані на гробниці єгипетського чиновника Хархуфа (датуються приблизно XXV ст. до н.е.) згадується про життєвий шлях цієї людини. Серед іншого, наводяться дані про його посаду «начальника перекладачів» та виконання ним місій у сусідніх державах, що дуже часто завершувались доставкою до своєї столиці багатих дарів та завірень у мирі та дружбі.

У наступному джерелі (близько XVI ст. до н.е.) наведено епізод, який можна трактувати як застосування принципу дипломатичної недоторканності: папірус згадує про перехоплення посла ворожої Єгипту держави гіксосів, що рухався до правителя третьої держави з намірами встановлення військового союзу («Я захопив його [повідомлення] на шляху і не дав я, щоб воно дійшло. Тоді звелів я, щоб відібрали [послання] і відправили його [посланця] назад»).

Задокументованим папірусами є акт підписання міждержавної угоди між Єгиптом та Хеттською державою в 1296 р. до н.е. Згідно даного договору між правителями держав встановлювались мир, дружба та братство «на вічні часи», укладався військово-політичний союз, передбачалась підтримка в боротьбі з зовнішніми ворогами та внутрішніми повстаннями і заколотами, досягалась домовленість про повернення політичних втікачів разом з усім їх майном. Через 13 років підписання угода була підтверджена та скріплена шлюбним союзом.

Для дипломатії античного Єгипту характерними рисами були: повне ототожнення держави з особою носія верховної влади, сакральний характер досягнутих домовленостей.

Дипломатичні відносини давньої Індії.

В стародавній Індії формування традиції дипломатії згідно традиційних джерел датується першим тисячоліттям до н.е. Саме у даний період були укладені так звані закони Ману, яким для підсилення впливу надавалось сакральне значення як текстами божественного походження. В законах Ману окреслено роль та функції дипломатів в міждержавних відносинах, мистецтво дипломатії визначається як уміння відвертати війну та зміцнювати мир. В цих же законах говориться, яким критеріям повинен відповідати дипломат. Така людина повинна була бути поважного віку, представницькою, сміливою, красномовною, чесною, відданою обов’язку, винахідливою проникливою, всебічно освіченою, з хорошою пам’яттю, уважною, здатною привертати інших на свою сторону, вміти з’ясовувати плани чужих правителів не тільки за словами і діями, але і засобами невербального характеру. За цими вимогами рекомендувалось призначати послів.

У інших давньоіндійських творах, серед яких найвідомішими є «Артхашастра», «Артхасутра», «Нітисара», йдеться про здобуття максимальної вигоди («артха») для держави та її правителя. Дана мета полягає у забезпеченні добробуту, миру і процвітання держави, одним з інструментів якого є активна участь у зовнішніх відносинах. Реалізувати дану мету пропонувалось за допомогою шести методів: мир, війна, рух (військових сил), вичікування, пошук допомоги, двоїста політика.

В якості важливого засобу в названих методах виконували посольські місії в чужі країни та порядок прийому послів інших держав. Аналогічно до давнього Єгипту, в Індії діяла недоторканність посланців. Так, у «Артхашастрі» з цього приводу говориться, що навіть представники найнижчих каст, на яких покладено дипломатичні функції, не можуть зазнавати утисків чи бути вбитими.

Дипломатія давнього Китаю.

Практично уся історія дипломатичних відносин державних утворень на території сучасного Китаю переплетена з веденням військових дій з сусідами. Тому і методичні рекомендації по організації переговорного процесу, укладанню союзів, принципам ведення розвідки та збору інформації, іншим аспектам дипломатії наводяться у всесвітньовідомих військових трактатах «Сунь Цзи» («Мистецтво Війни», датується кінцем VIпочатком V ст. до н.е.), «У Цзи», «Тридцять шість стратагем».

Представляє інтерес для досліджень система міждержавних відносин Китаю під час воєн. Так, задокументованими в літописах та книгах були недоторканність посланців (хоча жодних взаємних зобов’язань в цьому питанні ніхто не ніс), правила пошани під час обміну посольствами, формули, що використовувались для укладання договорів, визначався статус нейтральних держав.

Після того, як в кінці IV — на початку III ст. до н.е. з’явилась реальна загроза перманентної війни «всіх зі всіма», було створено сприятливі умови для розвитку міждержавних союзів. Саме в цей час свої послуги правителям та чиновникам почали пропонувати люди, чия професія передбачала володіння мистецтвом риторики та ведення переговорів, знання порядку укладення угод та союзів.

Проте поряд з прогресивними науковими працями, що розглядали питання взаємин з сусідами, на практиці Китаю (втім як і багатьом потужним державам стародавнього світу) була притаманна концепція свого особливого цивілізаційного значення відносно інших країн та народів. Результатом були додаткові непорозуміння і протистояння, які заважали ефективному розвитку економіки та міжнародних відносин.

Дипломатія античної Греції розвивалась у двох основних напрямках: контакти між грецькими містами-державами і взаємовідносини з іншими народами. Інструментами міжнародних зв’язків тут виступали переговори, посольські місії, військові союзи, релігійно-політичні об'єднання.

Саме одна з перших форм міжнародно-правових відносин древньої Греції, що відома під назвою «проксенія» (з грецької - «гостинність»), є прототипом сучасних консульських служб. Так, орієнтовно в VI ст. до н.е. мешканців чужих міст у разі потреби почали брати під опіку громадяни, які ставали їх захисником та гарантом у питаннях права або торгівлі. Згодом на особу-проксена почали поширюватись функції і спеціального дипломатичного представника інтересів чужої держави перед народними зборами свого міста. За виконання таких функцій громадянин, як правило, отримував в місті, для якого був проксеном, переваги в сфері торгівлі, оподаткування, імунітети в суді, а також право на додаткові почесті.

В античній Греції бере свій початок інститут міжнародних організацій, значення якого в повній мірі було оцінене лише в XX-XXI столітті. Перші такі об'єднання відомі під назвами сіммахії та амфіктіонії. Амфіктіоніями називали релігійні союзи, які формувались навколо спільних вірувань у певних богів. Проте дуже швидко вони перетворились на інструмент активної міжнародної політики: під час зустрічей на святах або жертвоприношеннях представники різних міст отримували можливість до переговорів з проблемних питань, до неформального спілкування яке сприяло встановленню та зміцненню стратегічних зв’язків. Найбільш відомою амфіктонією вважається Дельфійсько-Фермопільська, яка об'єднувала до 12 полісів.

Тіснішим союзом були сіммахії - (давньогрецьке, від syn — разом и machornai — воюю) військово-політичні об'єднання, що переслідували не тільки економічні чи релігійні цілі, але і служили об'єднанню розрізнених полісів у потужніші державні структури (найвідомішими були Афінська, Беотійська, Корінфська та Пелопоннеська сіммахії). Свого часу такий союз послужив підставою для появи на політичній карті античного світу впливової Афінської держави. Ті, що укладали угоду, брали на себе зобов’язання надавати один одному посильну допомогу на випадок нападу зовнішніх ворогів; учасники сіммахії брали на себе зобов’язання мати тих самих союзників та ворогів. Такі союзи передбачали проведення спільних нарад та прийняття рішення у військових питаннях, причому слабші часто були вимушені відмовлятись від самостійної зовнішньої політики. Практична сторона тогочасних міжнародних відносин мала значний вплив на використання спільних положень та умов, на яких укладались такі союзи. Так, окремі договори однієї з союзних держав з спільним ворогом заборонялись, при наступальних діях, що були розпочаті самостійно одним з членів союзу, інші не були зобов’язані надавати йому допомогу. Недотримання умов союзу тягнуло за собою грошовий штраф на користь одного з шанованих в Греції храмів, а в подальшому виключення винного з числа союзників.

Для реалізації усіх названих дипломатичних функції в елліністичній культурі міжнародних відносин склалась своя традиція відбору людей, які б виконували посольські функції. В Греції часів Гомера їх називали «вісниками» («керюкс», «ангелос»), згодом почав використовуватись термін «старійшина» («пресбейс»). Посол обирався Народними зборами з числа вільних громадян віком вище 50 років, які були достатньо заможними та відзначались своєю розсудливістю, красномовністю, авторитетом. При направленні посольства їх очільниками надавались листи-рекомендації та інструкції, якими визначалась мета їх діяльності та завдання, хоча певна свобода та ініціатива не обмежувались. Саме останній документ носив назву «diploma», від якого і бере початок термін «дипломатія».

Іншими рисами традиції міждержавних відносин Греції були священність укладених договорів (в свідки закликались боги з Олімпу, копії текстів передавались на зберігання оракулам, що мали сакральний статус), гласність процесу переговорів, наявність інституту арбітражу, визнання нейтралітету.

Розвиток дипломатії в Древньому Римі.

Міжнародні відносини в Римській державі мають таку ж древню історію, як і в Греції та на Сході. Рим також визнавав проксенію (jus hospitii). Для вирішення суперечок та непорозумінь існувала спеціальна колегія феціалів (20 чоловік, що мали статус аналогічний до того, що мали жерці), до кола повноважень яких входили контроль за дотриманням міжнародних угод, оголошення війни, укладання миру.

Центральне розташування Риму в Середземноморському басейні сприяло розвитку міжнародних економічних зв’язків. Даною обставиною можна пояснити той факт, що «право народів» (jus gentium) найбільш повно отримало розвитку саме в римській державі. Про «право народів» досить часто згадували римські автори часів пізньої Республіки — початку Імперії. Особливо часто згадку про дане поняття можна зустріти в трактатах Ціцерона «Про державу» та «Про обов’язки». До сфери дипломатії належало також право «святості посольства та договорів» (jus et sacra legationis).

Організація і структура дипломатичних органів античного Риму відображає особливості його політичного устрою — спочатку управління відносинами з іншими державами здійснював Сенат, потім це право перейшло до імператорів. Посольства у Римі носили назву легації (legationes), посли, залежно від функцій, — легати (legati), оратори (oratores), жезлоносці (caduceatores).

Посли Риму обирались у Сенаті і в більшості випадків відповідали за вирішення наступних питань: оголошення війни і укладення миру, підписання різноманітних договорів, формування органів влади в завойованих провінціях, третейське вирішення міжнародних конфліктів та врегулювання релігійних суперечок. По завершенні своєї місії дипломати були зобов’язані дати звіт Сенату про свої дії. Після переходу від Республіки до Імперії, функції фахівців із зовнішніх відносин почали виконувати призначені імператором особи, які обирались за фаховим критерієм.

1.3 Розвиток європейської дипломатії

Дипломатія у Середньовіччя відображала в своїй діяльності послідовні етапи у розвитку феодальної держави. Спершу вона служила інтересам феодалізованих варварських держав, які утворювались на руїнах Римської імперії та у інших частинах Європи. Після розпаду цих держав діяльність середньовічної дипломатії визначається взаєминами відособлених політичних утворень, що виникли внаслідок подальшого поділу Європи. Нарешті, в зв’язку з утворенням великих феодально-абсолютистських монархій дипломатія перетворюється на потужний інструмент об'єднувальної політики.

Глибокий вплив на дипломатію раннього Середньовіччя справила традиція Візантії, яка, в свою чергу, використовувала надбання своїх попередників з Римської імперії. Високорозвинена організація цієї східної дипломатії, її урочистий церемоніал, її підступність, вміння винаходити різного роду комбінації, мистецтво роз'єднувати ворогів, використовувати в своїх цілях культурні, релігійні та торговельно-економічні зв’язки — справила надзвичайно сильний вплив на дипломатію Середніх віків у Європі.

Значною силою, що впливала на всі сторони тогочасного життя в цей час також стала і церква — католицька в західній Європі та православна у східній. Так, папська дипломатія активно впливала на міжнародні відносини, в тому числі і економічні, за допомогою як класичних переговорних засобів, так і шляхом відлучень від церкви, інтердиктів (заборона на здійснення церковних таїнств), звільнень підданих від присяг, підкупу, шпіонажу, замовних вбивств, організації хрестових походів. Саме під час останніх почали практикуватись перші міжнародні конгреси, зустрічі правителів.

Система папських представників включала в себе розгалужену мережу посланців-легатів: legati nati (легати, народжені в країні виконання своїх обов’язків) та legati missi (посланники). Перші виконували роль постійного посла, в той час як другі були покликані вирішити термінове питання, які в світській дипломатії іменували ad hoc. Повноваження легатів описувались у bolla di nomina, які були повним аналогом вірчих грамот. Згодом в систему представників Св. Престолу були додані нунції та оратори як особи нижчих дипломатичних рангів.

В загальному, інструментарій дипломатії даного періоду в Європі мало чим відрізнявся від вже сформованої традиції міждержавних відносин.

Відмінності, притаманні лише середньовічній Європі, включали в себе право «приватних війн» — сеньйори нижчого рівня встановлювали стосунки зі своїм сюзереном та з рівними їм по статусу васалами, а також з іншими державами. Саме в даний час були розроблені формальні правила оголошення війни і укладення миру через спеціальних посланців-герольдів.

Серед економічних складових дипломатичних контактів необхідно звернути увагу на представництва італійських купецьких об'єднань, що створювались спочатку в державах хрестоносців, а згодом і в інших країнах з метою захисту інтересів торговців. Регламентувались обов’язки та завдання до посланців «Правилами для послів», які були прийняті у Флоренції в 1421 р., а згодом схожі документи з’явились у більшості міст, що намагались оптимізувати свою міжнародну активність.

В період пізнього середньовіччя на території Європи постійно велись військові дії, які спустошували казну держав-учасниць, руйнували їх економіку, деформували структуру міжнародних відносин. З метою розв’язання цих конфліктів, а також для зменшення їх чисельності в майбутньому, в ХV ст. було зроблено спроби по проведенню заходів, які в сучасній дипломатії носять назву міжнародних конгресів. Одним з найвідоміших з них став з'їзд правителів практично усіх європейських держав у Аррасі (1435 р.).

Специфічною формою економічної дипломатії в Європі стало формування Ганзейського союзу, який мав свої юридичні засади діяльності, що стосувались порядку членства, сплати внесків, регулювання відносин між членами об'єднання тощо. Історія зафіксувала 53 загальних з'їзди представників Ганзи в проміжку від середини ХІV до середини ХVI ст.

Дипломатія доби Відродження протягом свого розвитку несла відбиток зміни територій держав, об'єднання дрібних володінь у більші, неможливо не згадати і вплив великих географічних відкриттів, боротьби за морські торгові шляхи, перерозподіл сфер впливу у колоніях.

Серед інструментів міжнародних відносин активно використовувалась так звана «шлюбна дипломатія». Династична політика сприяла формуванню єдиних національних держав, що знайшло своє відображення в розвитку XVI ст. Англії, Франції, Іспанії.

Яскравим прикладом дипломатії економічного спрямування стали переговори в Алькасовасі в 1479 р. між Португалією та Кастилією з приводу права володіння Канарськими островами та Гвінеєю, а також про виняткове право плавання в атлантичних водах біля берегів Африки. Згідно угоди, яка була підписана за результатом цієї зустрічі, Португалія визнавала права Кастилії на Канарські острови, а Кастилія зобов’язувалась «не вести торгівлю на шляхах [до Гвінеї], ні на островах і землях Гвінеї, як уже відкритих, так і тих, що будуть відкриті».

Важливим кроком в еволюції дипломатії став перехід до практики заснування постійних місій, очолюваних послами, які мешкали в столицях держав, при яких були акредитовані. Першим прикладом таких посольств були Папські представники («апокрисарій») при Візантійській імперії. В ХІІІ ст., коли дипломатична служба не носила сталого характеру, тривалість посольських місій складала 2−4 місяці.

В сучасній літературі родоначальником постійної дипломатії називається Італія ХІІІ-ХV ст. і першою з численних італійських держав, яка почала захищати свої інтереси за кордоном, була Венеціанська республіка. Для повноцінного функціонування посольських місій тут було розроблено спеціальне зведення правил для регламентації їх діяльності.

Проте сам термін «посол» став вживатись в чітко визначеному значенні тільки з середини ХVІ ст., коли імператором Карлом V було прийнято рішення, що це звання можуть носити лише представники коронованих осіб та Венеціанської республіки, і не може поширюватись на представників інших республік чи вільних міст.

Приблизно в цей же час почали формуватись вимоги, яким повинен був відповідати посол. Так, в 1459 р. Папа Римський Пій ІІ відмовився прийняти вірчі грамоти, пославшись на те, що «він був занадто темним, щоб бути удостоєним ролі посла».

Класичними вимогами до дипломату даної епохи були: відмінне володіння латинською мовою, як мовою міжнародного спілкування; висока ерудованість для формування знайомств з вченими і митцями; витримка для неквапливого ведення переговорів; незворушність, повний контроль над своїми емоціями, щоб навіть на найнеприємніше повідомлення не виказати істинних думок; усвідомлення правила, що іноземці викликають підозру, а тому справжні наміри необхідно завжди приховувати; з міркувань безпеки та репутації треба було мати власного відмінного кухаря.

Підсумком роботи послів ставали зустрічі правителів, які часто завершувались укладанням угод. Нерідко для надання їм більшої ваги, договори затверджувались папськими представниками (такі документи розглядались як найбільш обов’язкові до виконання). У Франції папери, що пройшли описану процедуру, називали acte authentique, від чого і походить сучасний термін — встановлення автентичності документа. Ратифікація угод обставлялась великими урочистостями і передбачала участь монархів.

Крім політичних договорів в даний час почали укладатись і різні види торгових угод, які докладно описували порядок здійснення торгівлі та підприємницької діяльності.

До кінця XVI ст. інститут дипломатичних представництв був чітко сформований, завершений вигляд мала структура ієрархії посольських місій, в більшості країн існує дипломатичний протокол, тощо. В цей же час з’явився поділ послів на постійних та надзвичайних. Останні надсилались зі спеціальними повноваженнями, але оскільки їх статус був вищим за перших, значні держави, щоб не завдавати шкоди своєму престижу, почали переводити всіх своїх представників у ранг надзвичайних (в XVII ст. це вже була звична практика).

Серед головних подій XVII ст., що вплинули на міжнародні відносини, слід згадати постійні війни у Європі, що супроводжувались переділом політичної карти, зміни сфер впливу держав та їх політичної ваги.

1.4 Передумови зародження економічної дипломатії

В XVIIІ-ХІХ ст. на європейську дипломатію впливали зміцнення Російської імперії, поява нової держави США в Північній Америці, революції та зміни форм правління в Франції та Англії. Зросло значення, яке відігравали політичні партії в міжнародних процесах. Інструментом дипломатії стала преса. Становлення та розвиток зовнішньої політики тепер залежали від вдосконалення засобів зв’язку та транспорту, які пожвавлювали обмін як інформацією, так і представниками та послами, спрощували контакти на вищому рівні між керівниками держав.

ХІХ ст. вже не знало обмінів дрібними територіями між династіями, питання «шлюбної дипломатії» та відповідної спадщини вже не відігравали істотної ролі в міжнародних відносинах. На перші місця виходять питання економічні: митна політика держав, торговельні угоди, сприяння своїм підприємцями в боротьбі за ринки збуту товарів. Так, в середині ХІХ ст. Великобританія висунула гасло свободи торгівлі - фритредерства. Це стало можливим завдяки зміцненню позицій Англії на міжнародній арені.

Кінець ХІХ ст. приніс світу зміну моделі міжнародних відносин: на зміну економіко-політичній конкуренції держав приходить протистояння імперій: Британської, Австро-Угорської, Російської, а також держав, що сповідували аналогічні цінності - Німеччини, Японії, Франції. В боротьбі цих країн і формувались нові моделі міжнародних відносин та дипломатії.

На початку ХХ ст. провідну роль в міждержавних стосунках почав відігравати фінансовий капітал. Дипломатія цього періоду відображає в своїй діяльності вплив монополістичних об'єднань, банків, бірж. Так звані кар'єрні дипломати означають для держав не менше, ніж фінансові посередники, торгові представники та агенти, спекулянти на товарних та фондових біржах, економічні та політичні розвідники. Звичайними для політичної дипломатії стають економічні інструменти: концесії, займи, фінансовий контроль, економічна розвідка, призначення радників, консультантів, надання «безкоштовної допомоги» з метою подальшого впливу та контролю.

ХХ та ХХІ ст. в повній мірі можна вважати періодом розквіту дипломатії. Так, навіть в період Першої та Другої світових воєн кількість контактів між державами не скорочувалась. З більшим або меншим успіхом саме дипломатами вирішувались питання війни та миру, безпеки та співробітництва, формування стратегічних альянсів та союзів, проведення міжнародних конференцій та укладання угод, створення міжнародних організацій тощо.

В сучасній науці існує чимало визначень дипломатії. Одним з поширених в сучасній Україні, є наступне: дипломатія — це діяльність уряду, спеціальних органів зовнішніх зносин або представників держави щодо здійснення міжнародної політики держави. У французькому Великому енциклопедичному словнику Ларюсса дипломатія визначається як наука про договори, що регулюють міжнародні відносини. «Encyclopedia Americana» відзначає, що до дипломатії належать процедури і втілення результатів переговорів між державами.

Офіційні відносини і переговори на міждержавному рівні здійснюються під час між особових контактів дипломатів. Такі контакти мають усталену процедуру і форму, але водночас залежать і від вмінь, знань, таланту і такту представників держав. Тому справедливим буде сказати, що дипломатія значною мірою є не тільки наукою, але і мистецтвом.

Сучасні засади дипломатії, підпорядковані вирішенню проблем політичного, стратегічного, економічного характерів, були сформовані в XV-XVII ст. «Економізація» дипломатії почала проявлятись в другій половині ХІХ ст. (в 1850 р. в складі зовнішньополітичного відомства королівства Сардинії з’явилось управління комерції; в 1865 р. комерційний департамент був сформований у МЗС Великобританії; на межі ХІХ-ХХ ст. до аналогічних кроків вдались служби Німеччини, Франції).

Економічна дипломатія — це діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання, спрямована на отримання додаткових конкурентних переваг на міжнародній арені і створення сприятливих умов для ведення економічної діяльності за допомогою використання механізму переговорів, зустрічей, офіційних та неформальних контактів.

В ХХ-ХХІ ст. система світової економічної дипломатії вийшла на новий рівень, включивши в себе рівень міжнародних економічних організацій (ГАТТ/СОТ, МВФ). Останні є специфічним інститутом економічної дипломатії, покликаним відстежувати ситуацію в економічному положенні різних країн і розробляти відповідну стратегію, виконуючи ті завдання, які дипломатичні структури державного рівня вирішити не можуть.

1.5 Україна в системі дипломатичних відносин В ІХ ст. в Придніпров'ї та навколишніх землях сформувалась потужна слов’янська держава Київська Русь, яка приймала активну участь в процесах міжнародних політичних, культурних та економічних контактів.

Так, ряд слов’янських та інших племен Східної Європи обкладались Києвом даниною, в більш віддалені землі - на Волгу, узбережжя Каспію, в Причорномор’я, землі Візантії - відбувались спустошувальні походи, які супроводжувались захопленням здобичі. В результаті вже в кінці ІХ ст. держава Рюриковичів досягнула такого розвитку, що сусідні народи не могли не рахуватись з нею. Саме ж географічне становище Київської держави на шляхах, що поєднували Балтійське море Дніпром з Чорним морем, Волгою з Каспійським морем, визначило формування зв’язків з Візантією, Хазарським каганатом, Скандинавією та іншими країнами.

Міжнародні відносини Київської держави знаходили своє відображення в угодах, що укладались з сусідніми державами. Зокрема збереглись три угоди з греками князів Олега (911 р.), Ігоря (945 р.), Святослава (971 р.).

Економічні аспекти дипломатії почали проявлятись в відносинах з Візантією, але особливо яскраво — з розвитком торгових німецьких міст у Прибалтиці. Для забезпечення довготривалої торгівлі та гарантії її безпеці були укладені угоди Новгорода 1195, 1257, 1270 рр. та Смоленська 1229 р. з німецькими містами. Згідно них купець, що перебував у чужій країні, повинен був дипломатичним шляхом встановлювати свої відносини з місцевим населенням як в сфері цивільних правовідносин, так і в питаннях кримінального права та політичних контактів. Тому в названих договорах значна частина відводилась порядку розв’язання можливих протиріч та позовів, надавались гарантії особистої безпеки торговців в чужих державах. Чимала роль належала суто торговельним питанням: порядку сплати заборгованостей, врегулюванню відмінностей в системі мір та ваг, розмірам митних зборів тощо.

В період розпаду Київської Русі на окремі князівства зросло значення дипломатії у відносинах між окремими складовими колись єдиної держави. В цей час в якості дипломатів-посередників дуже часто використовувались служителі церкви — єпископи та настоятелі монастирів. В ХІ-ХІІІ ст. кількість міжнародних контактів зростала, що обумовлювалось як внутрішньою необхідністю, так і об'єктивними обставинами зовнішнього характеру.

Починаючи з XIV ст. українські землі постійно входили до складу інших держав: Польщі, Князівства Литовського, Росії.

В Польщі зовнішньополітична діяльність здійснювалась під керівництвом короля. Зміни в внутрішній системі управління державою обумовили зміни і в міжнародних відносинах — їх все більше контролювали також сейм, міністри, канцлер, гетьмани. Таке втручання носило частковий характер: королі приймали рішення з міжнародних питань особисто, а сенат висловлював свої побажання на засіданнях в присутності правителя.

Канцлер, серед інших завдань, відповідав за зовнішні зносини, під його керівництвом велось листування, готувались до підписання договори. Серед міністрів дипломатичні функції виконував великий коронний маршалок, який відав питаннями церемоніалу (тобто керував протокольною службою). Гетьман відповідав за військову складову державної влади, а тому мали істотний вплив на зовнішню політику.

В Великому князівстві Литовському питаннями міжнародних відносин займались великий князь, згодом сюди долучилась Рада панів. Адміністративні завдання в даній сфері виконували канцелярія Великого князівства Литовського на чолі з канцлером, писарі, секретарі, асистенти-дяки. Документи, що відсилались за кордон, скріплювались підписом великого князя.

В Московській державі до процесу державного управління окрім великого князя (згодом царя) була залучена Боярська дума, що виконувала дорадчі функції. У повноваження Боярської думи входив прийом послів, проведення переговорів, підготовка документів, що стосувались міжнародних справ. Для прийняття стратегічних рішень іноді залучався Земський собор (для прикладу, так це було при прийнятті рішення щодо приєднання чи відхилення прохання про приєднання українських земель в 1653 р.).

В 1549 р. в Московській державі було утворено спеціальний орган, що відав зовнішніми справами — Посольський приказ. До відання даної установи входили дипломатичні зносини та питання, пов’язані з іноземцями. Вже на той час дана держава мала контакти з імперією Габсбургів, Пруссією, Великим князівством Литовським, Кримом, Ногайською ордою, Англією, Польщею, Швецією, Голландією, країнами ісламського світу.

За часів Запорізької Січі попри тісні контакти з сусідніми державами система зовнішніх зносин так і не була чітко сформована. У випадку необхідності функції посланців виконували представники козацької старшини, яким для цього видавались належні документи, матеріальне забезпечення, супровід. Передумовою цього була достатньо часта зміна гетьманів у запорожців, а тому і часті зміни в зовнішньополітичному курсі, який сповідували правителі козацької держави.

Оскільки протягом XVII-ХІХ ст. на політичній карті світу не існувало держави із назвою Україна, говорити про власну дипломатію даного періоду не доводиться. Спроби змінити ситуацію робились впродовж 1918;1920 років в часи Української Народної Республіки. Було створено власну дипломатичну службу, встановлено контакти із рядом держав світу, проте подальші події із переходом території УНР під владу уряду більшовиків де-факто поклали край створенню нової української дипломатії.

В УРСР становлення дипломатичної служби розпочалось 1 лютого 1944 року, коли сесія Верховної Ради СРСР прийняла Закон «Про надання Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв’язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат». Цим актом після двадцятирічної перерви по суті поновлювалися права союзних республік у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Вже 5 лютого 1944 року приймаються постанови Політбюро ЦК КП (б) України і Укази Президії Верховної Ради УРСР про утворення українського НКЗС.

Міжнародна діяльність України в період 1944;1990 рр. була в основному зорієнтована на участь в ООН, роботі в інших міжнародних організаціях, що надавало можливість інформувати світову громадськість про життя України, бути залученим до обговорення світових та регіональних міжнародних проблем, вносити свої пропозиції.

Як держава-засновниця ООН Україна брала участь у розробці Статуту цієї організації, формуванні її структури, органів та установ. Делегація УРСР взяла найактивнішу участь у роботі ООН вже в перші роки її існування. Представники України виступали за зміцнення миру і розвиток між народного співробітництва. Ними було зроблено чимало пропозицій до Статуту, інших документів ООН, серед них такі, що стосувалися текстів власне Статуту, тимчасових правил (правило 73) процедури Генеральної Асамблеї ООН, проекту резолюції про створення Комісії з розслідування становища, що склалося в Індонезії (11 лютого 1946 р.), щодо біженців і переселенців, переміщених осіб, представництва неурядових організацій в Економічній і Соціальній Раді ООН, роботи Дунайської конференції тощо.

Україна з 1945 р. є членом Міжнародного Суду, в 1946 р. стала членом Всесвітньої організації охорони здоров’я, Всесвітнього поштового союзу (1947 р.), Всесвітньої метеорологічної організації (1948 р.), Міжнародної організації праці (1954 р.), ЮНЕСКО (1954 р.), Європейської Економічної Комісії (1956 р.), МАГАТЕ (1957 р.).

Двічі (у 1948;1949 рр. та 1984;1985 рр.) Українська РСР обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН, чотири рази ставала членом Економічної і Соціальної Ради ООН, неодноразово — членом Адміністративної Ради МОП, Ради керуючих Програми ООН з навколишнього середовища, Ради керуючих МАГАТЕ, Комітету боротьби з апартеїдом і з здійснення невід'ємних прав палестинського народу.

Українська РСР, посівши відповідне місце в багатьох міжнародних організаціях, проводила активну, наполегливу політику по захисту прав людини, роззброєнню, збереженню миру. Так, лише у 50-і роки нею було зроблено 22 пропозиції, у 1960;1961 рр. — 18 пропозицій, а з 1962 до 1970 р. — 202 пропозиції, до документів, що були предметом обговорення у міжнародних організаціях та на конференціях. Не менше пропозицій внесено у 1971;1990 рр. Заслуговують згадки, зокрема, проголошення за ініціативами України Міжнародного року медичних досліджень, боротьба з неписьменністю у світі, допомога у підготовці кадрів для прискорення індустріалізації країн, що розвиваються.

Серед проблем, що вирішувались ООН за участю України до здобуття нею незалежності, були проблеми роззброєння, зокрема, заборона хімічної зброї, незастосування сили, немілітаризації космосу, ліквідації залишків колоніалізму, заборони найманства. На 45-й сесії ГА ООН (1990 р.) 126 країн прийняли резолюцію про міжнародне співробітництво з подолання наслідків Чорнобильської аварії.

Протягом 1945;1990 рр. участь УРСР, як і БРСР, в міжнародних організаціях, в першу чергу ООН, здійснювалась під керівництвом з Москви. В той же час працівники української зовнішньополітичної служби, будучи невід'ємною частиною радянської дипломатії, отримували підготовку з урахуванням кращих традицій світової дипломатії. Підтвердженням високої їх кваліфікації є те, що представники України займали високі керівні посади в ООН та інших міжнародних організаціях. Так, наприклад, Д.З. Мануїльський обирався Головою Ради Безпеки ООН у 1948;1949 рр., П. О. Недбайло — першим віце-президентом 21-ї сесії Комісії ООН з прав людини в 1965 р., Г. П. Шевель — віце-президентом ГА ООН в 1970 р., В. Н. Мартиненко — віце-президентом Комітету з соціальних питань ЕКОСОР в 1977 р. та віце-президентом 36-ї сесії ГА ООН в 1981 р., В. О. Кравець — головуючим в РБ ООН в 1984 р., Г. Й. Удовенко — головуючим в РБ ООН в 1985 р., Ю. М. Кочубей — заступником Генерального директора ЮНЕСКО в 1987;1992 рр. Багато українських дипломатів працювало на різних посадах в Секретаріаті ООН, робочих органах інших міжнародних організацій.

Новий етап у розвитку вітчизняного зовнішньополітичного відомства розпочався з 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

У Декларації зазначалося, що України «як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій…».

Україна «виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах».

Після прийняття історичного Акту про незалежність України 24 серпня 1991 року перед вітчизняним Міністерством закордонних справ постали нові відповідальні завдання, які вимагали нових професійних підходів, реформування структури МЗС, формування відповідної законодавчої бази.

Як зазначається в «Основних напрямах зовнішньої політики України», ухвалених 2 липня 1993 року, з огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал, Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства. Долаючи кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики".

Реалізуючи поставленні завдання, за неповні дев’ять років незалежності Україна здобула статус авторитетного, передбачуваного, послідовного і активного учасника міжнародних відносин.

На сьогодні Україна — учасник понад 100 міжнародних організацій, один з ініціаторів Організації Чорноморського економічного співробітництва. Україна, визнана стратегічним та особливим партнером ЄС та НАТО, бере активну участь в інтеграційних процесах у Європі, на Балто-Чорноморському просторі.

Україна встановила дипломатичні відносини з 166 державами світу, має розгалужену сітку дипломатичних та консульських установ (близько 130), уклала і виконує понад дві тисячі міжнародно-правових документів.