Судова реформа 1864 р. та її проведення в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАВЧАЛЬНО-КОНСУЛЬТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ» У м. ЧЕРКАСИ Кафедра правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни: «Історія держави і права України»

На тему: «Судова реформа 1864 р. та її проведення в Україні»

Черкаси 2011р

Зміст

Вступ

1. Дореформений суд в Україні

2. Передумови і підготовка судової реформи 1864 року

3. Судова реформа 1864 року

4. Судові статути

4.1 Заснування судових установлень

4.2 Статут цивільного судочинства

4.3 Статут кримінального судочинства

4.4 Статут про покарання, що накладаються мировими суддями

5 Система судів, їх компетенція Висновок Список використаної літератури

ВСТУП

Судова реформа XIX століття в Росії - реформа судової системи і судочинства. Викликана капіталістичними відношеннями, що розвивались у країні, судова реформа відбила класові інтереси буржуазії, проводилася на основі судових статутів, прийнятих 20 листопада 1864 року «Заснування судових установлень», статути карного і цивільного судочинства, стомившись про покарання, що накладаються світовими суддями. На околицях Російської імперії статути вводилися зі значними змінами; остаточно процес був завершений лише до 1896 року.

Судова реформа 1864 року звичайно трактується в літературі як найбуржуазніша з усіх реформ того часу. Дослідники вважають її самою послідовною. Дійсно, у принципах, на яких побудована реформа, буржуазна ідеологія відбилася найбільше повно. В жодній іншій реформі цього немає, — там охоронний момент, захист інтересів дворянства, царату виявляються зі всією повнотою. Звичайно, треба мати на увазі, що суд та правосуддя — це системи, із якими громадянин зіштовхується не повсякденно, він може прожити життя, жодного разу не побувавши в суді. У цьому значенні для підданних Російської імперії судова реформа була менш важлива, ніж інші. Водночас у суді зіштовхуються не стільки міжкласові, скільки внутрішньокласові відносини. Дворяни позиваються з дворянами, купці з купцями. Отже, усякого роду процесуальні гарантії важливі для всіх верств суспільства, у тому числі і для експлуататорської верхівки. Судова реформа торкнула інтересів усіх класів, усіх прошарків Російського суспільства.

Судова реформа, як і всі реформи 60−70-х років, була наслідком визначеної кризи російського товариства, у тому числі і так називаної кризи верхів, під яким розуміють звичайно усвідомлення панівним класом та правлячою верхівкою необхідності тих або інших змін. Треба сказати, що судової реформи бажали більше ніж селянської. Якщо більшість поміщиків усупереч здоровому глузду не хотіло розкріпачення селян, то в реформі суду були зацікавлені усе, крім, хіба що, кондових суддівських чиновників, що мають недурний прибуток від неправосуддя і не бажаючих пристосовуватися до нових порядків. І, зрозуміло, прихильником судової реформи, як і реформи селянської, виступав у першу чергу сам імператор Олександр II, а так само його брат Костянтин Миколайович, що притримувався навіть більш радикальних поглядів.

1. Дореформений суд в Україні

судова реформа статут Різноманітні важелі державної машини самодержавства почали виявляти свою нездатність до середини XIX століття, але, мабуть, жоден з органів державного апарату не знаходився в настільки кепському стані, як судова система. Для дореформеного суду характерна множинність судових органів, складність і заплутаність процесуальних вимог, неможливість часом визначити коло справ, які повинні підлягати розгляду тому або іншому судовому органу. Справи нескінченно перекочовували з одного суду в інший, найчастіше повертаючись у першу інстанцію, відкіля знову починали довгий шлях нагору, на що нерідко ішли десятиліття.

Інший порок дореформеного суду — хабарництво. Поряд із свавіллям і неуцтвом чиновників, типове для всіх ланок державного апарату, це явище тут набуло настільки жахливого всеохоплюючого розмаху, що його змушені були визнати навіть найзавзятіші захисники самодержавно-кріпосницьких порядків. Переважна більшість судових чиновників розглядали свою посаду як засіб наживи і самим безцеремонним способом вимагали хабарі з усіх, хто звертався до суду. Спроби уряду боротися з хабарництвом не давали ніяких результатів, тому що цей порок охопив увесь державний апарат. Вкрай низька загальна, освідченність суддів, не говорячи вже про освідченність юридичну, зумовлювала фактичне зосередження усієї справи правосуддя в руках канцелярських чиновників і секретарів.

У дореформеному суді панувала інквізиційна (розшукова) форма судочинства. Процес проходив у глибокій таємниці. Принцип писемності припускав, що суд вирішує справа не на основі живого, безпосереднього сприйняття доказів, особистого ознайомлення з усіма матеріалами справи, безпосереднього усного допиту обвинувачуваного, підсудного, свідків, а спираючись не письмові матеріали, отримані під час слідства. Та й докази оцінювалися по формальній системі. Їхня сила заздалегідь визначалася законом, що твердо встановлював, що може, а що не може бути доказом. Закон же встановлював і ступінь достовірності доказів, ділячи їх на недосконалі і досконалі, тобто такі, що давали підставу для остаточного вироку і не могли бути спростовані підсудним.

Різкій критиці піддавали російську судову систему революційні демократи (А. Н. Радищев, декабристи, А. И. Герцен, Н. П. Огарьов) і революціонери-різночинці. І навіть страшенні реакціонери не могли не визнати необхідність її реформи.

У Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській (тепер Дніпропетровська обл.) і Таврійській губерніях судову систему привели відповідно до судової системи корінних губерній Центральної Росії. Судами першої інстанції були станові суди: у повітах — земські суди для дворян і селян; у містах — магістрати та ратуші для купців і міщан. Другою інстанцією для них вважалися губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду). Окрім того, в Одесі створили ще комерційний суд, а у губерніях — совісні суди для розгляду справ про злочини божевільних і неповнолітніх та надвірні суди, які розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову належність яких нелегко було визначити (різночинці), а також чиновників і військовослужбовців, котрі тимчасово перебували там у справах служби.

У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях структура судової системи була іншою. Судову систему тут очолював головний суд, який став апеляційною інстанцією для судів повітових, підкоморських, магістратів і ратуш. Повітовий суд вважався становим судом для дворян і селян, магістрати і ратуші — становими судами у містах. Підкоморський суд — це становий суд першої інстанції у межових справах. Совісні суди у цих губерніях не існували.

Головний суд складався з двох департаментів — цивільних і кримінальних справ. Компетенція суду була однотипна з компетенцією палат кримінального і цивільного суду інших губерній. Окрім цього, у зв’язку з відсутністю у цих губерніях совісних судів, головним судам були підсудні також справи про малолітніх і божевільних злочинців. Після розгляду в головному суді ці справи поступали в обов’язковому порядку в 5-й департамент Сенату. До підсудності головного суду належали також справи, які становили компетенцію надвірних судів до їх ліквідації у Волинській і Подільській губерніях 1802 p. На вироки та рішення головного суду апеляція і скарги подавалися до Сенату.

Виконання судових вироків відповідно до Литовського статуту проводили у повітах повітові, а в містах — міські суди. У 1812 p. був уведений єдиний у всій Російській імперії порядок виконання судових вироків: воно передавалося у містах — міській поліції, повітах — нижнім земським судам.

Судова система у Лівобережній Україні за місцевими особливостями була подібна до системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією вважався генеральний суд, що мав таке ж значення, як палати кримінального та цивільного суду в Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській, Таврійській губерніях і головний суд у губерніях Правобережної України. Особливістю генерального суду було те, що старшому з генеральних суддів доручалось у випадку відсутності губернатора і віце-губернатора тимчасове управління губернією. Генеральний суд складався з двох департаментів, кожен з яких укомплектовувався генеральним суддею та двома радниками, призначеними урядом і п’ятьма засідателями, котрі обиралися від дворянства кожні три роки. Повітовий і підкоморський суди будь-яких відмінностей порівняно з судами у Київській, Волинській і Подільській губерніях не мали.

Діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольною губернаторам. Кримінальні справи в обов’язковому порядку подавалися губернаторам для ознайомлення. У випадку розбіжності між думкою губернатора і вироком суду справа передавалася до Сенату. Останній, як правило, підтримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, головного або генерального суду.

Деякі особливості у губерніях України впродовж 30-х років XIX ст. були ліквідовані. Так, генеральний і головні суди перетворили на палати кримінального і цивільного суду, голови яких призначалися імператором за поданням міністра юстиції, а радники — міністром юстиції. Судова система в Україні доповнювалася селянськими судами, що розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи на підставі звичаєвого права. У судах була запроваджена російська мова.

2. Передумови і підготовка судової реформи 1864 року

Кримська війна 1853−1856 р., що закінчилася поразкою Росії, показала економічну, політичну і військову неспроможність царату, виявивши пороки і виразки соціально-економічної системи. «Існуючий в країні зсув законодавчої, виконавчої і судової влади сприяє розвитку бюрократизму. Нам, російським, потрібно виховати в собі почуття поваги до закону, тому що ми звикли прибігати до темних і негласних шляхів повз відкритих і законних, коли хочемо покінчити спірну справу легко і просто. Ми збилися зі стовпової дороги законності і заблудилися по путівцях. Нас потрібно відтіля вивести, а для цього потрібно відлучити від дверей таємну поліцію і губернаторів, і зазначити на відкриті двері судових місць». У сказаному розуміння необхідності судової реформи. «Підняти юридичні норови народу, вселити йому обурення до кривосуддя і любов до правди було б воістину святою справою». Але як здійснити це? Насамперед, увести гласність та усність судочинства. «Пора виконувати над нашими виконавцями, слідчими, суддями єдино непідкупний контроль суспільної думки, пора дати спосіб оголошувати оприлюдно темні справи і приховані беззаконня. Тоді, та тільки тоді, ми зможемо вилікуватися від старої недуги і наздогнати в правосудді інші освічені країни».

Як видно, кризовий стан державного механізму Росії став безперечним. Це стало необхідною передумовою усвідомлення неминучості реформи. «Наприкінці Кримської кампанії, — згадував Оболенський, — відчувалась неминучість суттєвих реформ».

Активно порушувалося одне з найважливіших питань — реформа правосуддя. Тут очевидні дві тенденції. Перша — показати нікчемність вітчизняної юстиції і зразковий стан правосуддя країн Заходу. Друга — обгрунтувати необхідні законодавчі зміни правосуддя. З’явилися пропозиції про знищення канцелярської таємниці, про введення гласності і публічності судочинства. Гласність у суді визначалася вимогами гласності громадського життя.

Кріпосне право виключало законність. Кріпосне право припускало залежність юстиції від адміністративної влади. Таким чином, реформувати державний механізм та юстицію було неможливо без скасування кріпосного права. [2]

«Судова реформа, — вважав Коні, — покликана була завдати удару гіршому з видів свавілля, свавілля судового, що прикривається маскою формальної справедливості. Вона мала своїм наслідком пожвавлення в суспільстві розумових інтересів і наукових праць. З старою судовою практикою науці було нічого робити». [3]

Суттєвий вплив на проекти судової реформи робило підготувка скасування кріпосного права. Губернські дворянські комітети, організовані для з’ясовування побажань дворянства про скасування фортечної залежності, у 1858 р. подали свої пропозиції. Їх «постійно й уважно читав Олександр II» — писав А. В. Головін.

Член Володимирського комітету І. С. Безобразов заявив про неможливість селянської реформи без судової. Якщо остання не буде здійснений, то вихід із фортечної залежності приведе селян до того, що «…позбавивши їх захисту фортечної влади, передати на жертву сваволі, жадібності і хабарництва чиновників. Що, якщо одне кріпосне право, то суворе, то м’яке, буде замінене іншим, завжди суворим і таким, що ніколи не пом`якшується? Даремні будуть труди наші, даремні жертви».

Член Рязанського губернського комітету князь С. Б. Волконський і А.С.Офросімов бачили в судовій реформі єдину гарантію реалізації законодавства про скасування кріпосного права. «…Без судової реформи залишаться не задоволені інтереси дворянства». «Важливе забезпечення справного надходження повинностей до власників, — відзначав член Рязанського комітету А.І.Кошельов, — полягає в належному устрої… судової влади». Якщо судоустрій залишиться «чиновницьким під наглядом інших чиновників, то недоїмок накопичаться багато: поміщики віддадуть перевагу тому, щоб їх терпіти, чим витрачати вдвічі більше на підкуп посадових осіб, а селяни, не вносячи оброків, будуть розорені данинами на користь охоронців суспільного безладдя і такої ж аморальності».

Без судової реформи неможливо забезпечити недоторканість особи і власності. Гарантувати безперешкодне володіння, користування і розпорядження землею селянству міг тільки суд. Він же забезпечував у цьому випадку й інтереси поміщика, що розраховував на винагороду. Проте юстиція була незадоволена. По силі і різкості виділялася думка А. М. Унковського — лідера тверського дворянства, що служив довгий час суддею і знав правосуддям «зсередини». «Суд у нас не значить нічого, — писав він, — Адміністрація тримає усю владу і віддає чиновників під суд тоді, коли це буде завгодно їхнім начальникам». «Тому адміністрація наша подає цілу систему зловживання, зведену на ступінь державного устрою… При цій системі ніде немає права і панує одне низьке, неприборкане свавілля, що шанує тільки гроші і суспільне становище».

Губернські комітети пропонували ввести конкретні інститути, що оздоровлюють юстицію. Парначьов пропонував відкрити судочинство з незалежним судом, спростити слідство, поставити за обов’язок поліції відповідати перед судом. Аналогічну думку висловлював один із членів Нижегородського губернського комітету Г. Н.Нєстеров, Тверського — Е.А.Карно-Сисоєв, Харківського — Д. Я. Хрущов. І.С.Безобразов вважав за доцільне встановити відповідальність кожного перед судом, незалежність судової влади, заснувати суд присяжних, організувати мировий суд, що вирішував маловажні справи. Ці пропозиції були спрямовані на затвердження буржуазного правосуддя. Обгрунтування їхньої необхідності дав А. М. Унковський. Він писав: «Отже все діло в гласності, у заснуванні незалежного суду, у відповідальності посадових осіб перед судом, у суворім поділі влади… Без цього суворе виконання законів нічим не може бути забезпечено, і саме положення про селян, що виходить із фортечної залежності, залишиться мертвою буквою, поряд з усіма іншими томами наших державних законів… Чого може очікувати Росія при звільненні селян без заснування незалежного суду і відповідальності перед ним чиновників? Безладь і смут». Незалежний суд можливий тільки при присяжних засідателях. Суд присяжних єдино «самостійний суд, незалежний від виконавчої влади, і притім словесний і гласний… тому що другого незалежного суду на світі немає і не було. Народ гідний суду присяжних, що безпечний для монархії і може існувати при всякій системі державного управління».

Про введення буржуазних інститутів говорилося й в листах дворянства Олександрові II. Володимирське дворянство переконувало царя в листі від 15 січня 1860 р. у неможливості селянської реформи без судової, тому що звільнені селяни, позбавлені захисту поміщиків, при відсутності правосуддя і відповідальності посадових осіб піддадуться ще більшій і нестерпній залежності від сваволі чиновників, і через те можуть зовсім загубити повагу до справжньої законності. Тому «для мирного й успішного результату майбутньої реформи необхідно:

1) розділити влади: адміністративну, судову і поліцейську;

2) визначити відповідальність всіх і кожного перед судом;

3) ввести гласність цивільного і карного судочинства;

4) запровадити суд присяжних".

Поряд із ліберальними пропозиціями реформи правосуддя були бажання прерогативи дворянства в суді. Уряд відкинув ліберальні пропозиції, оскільки реалізація принципів рівності всіх перед судом, гласності, інституту присяжних і т.д. суперечила феодальній державності. Поворот уряду у відношенні до судової реформи з переоцінкою її інститутів стався наприкінці 1858 — початку 1859 р. під впливом рішення скасувати кріпосне право з наділенням селян землею.

Необхідність нагальної судової реформи диктувалася економікою країни, що знаходилася в застої. Без її не можна було розраховувати на допомогу іноземного капіталу. Таким чином, судова реформа ставала очевидною для урядових кіл. Проте вони заперечили в той же час інститути, відомі країнам Заходу, що гарантували недоторканість особи, власності, режим законності. [4]

3. Судова реформа 1864 року.

Судова реформа 1864 року — ліберально-буржуазне перетворення царським урядом усієї судової системи і порядку цивільного і карного процесів у Росії. Реформа внесла значні зміни в судоустрій кріпосницької Росії, що відрізнялося вузькостановою системою, прямою залежністю суду від адміністрації, різноманіттям і численністю судових інстанцій, інквізиційним характером процесу, заснованого на теорії формальних доказів.

Реформа відбила класові інтереси росіянкою буржуазії, що із метою зміцнення своїх позицій потребувала в оголошенні формальної рівності всіх перед судом, у затвердженні початків буржуазної законності. Це проявилося у введенні суду присяжних, адвокатури, реорганізації прокуратури, у новій організації судового процесу і судових заснувань. Характеризуючи економічну і політичну сутність селянської реформи 1861 р., В. І. Ленін підкреслив нерозривний зв’язок усіх реформ 60-х рр. XIX ст.: «Якщо кинути загальний погляд на зміну всього устрою російської держави в 1861 році, то необхідно визнати, що ця зміна була кроком по шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну монархію. Це вірно не тільки з економічної, але і з політичної точки зору. Достатньо пригадати характер реформи в області суду, управління, місцевого самоврядування і т.п. реформ, що пішли за селянською реформою 1861 року, — щоб переконатися в правильності цього положення». [5]

Судовими статутами 1864 року створювалася оригінальна й ефективна система правосуддя. Вона мала дві гілки, дві підсистеми, що об'єднував вищий судовий орган — Сенат: загальні суди і світові суди. Крім того, існували суди особої підсудності: військові, волосні, комерційні та інші, створення яких передбачалося іншими законодавчими актами.

Слідує також мати на увазі, що проведення судової реформи продовжувалося до кінця XIX століття. Перші загальні суди почали діяти тільки в 1866 році, вони поширили свою діяльність лише на десять із губерній центральної Росії. На іншій же території країни продовжували діяти старі суди, що керувалися іншим процесуальним законодавством.

Адміністративно-територіальний і судово-територіальний поділ імперії після реформи не збігалися. Повіти і міста були розділені на ділянки мирових судів. Територія, підвідомча окружним судам, охоплювала декілька повітів, округи судових палат — декілька губерній. Окружні суди були судами першої інстанції загальних судів, судові палати — судами другої інстанції. На початку ХХ століття в імперії було 106 окружних судів і 14 судових палат. «Батьки» судової реформи пояснювали таку судово-територіальну структуру сполученням мирової та загальної юстиції, а також браком кваліфікованих юристів для створення загальних судів у кожнім повіті. Але сьогодні ми бачимо переваги такої організації правосуддя в більшій ізоляції судових і адміністративних органів. При такій структурі все повітове начальство не тільки по табелі про ранги, але і по реальному статусові, було позбавлено можливості чинити на суди будь-який вплив. Відповідно, і судді другої інстанції рятувалися від тиску на них із боку губернської бюрократії.

Записки Бєзобразова (6 травня 1956 року) винуватницею беззаконня в країні з неминучим наслідком — соціально-політичною стагнацією — називає бюрократію. «Бюрократія, — писав він, — робить усе, вона обмірковує і пише закони, розглядає судові справи, править церквою, фінансами, державним господарством…» Одне з центральних місць відвів Бєзобразов юстиції. Він писал: «Правосуддя — це перша потреба життя цивільного майже відсутнє, тому що суд утворюється більшою частиною ціною грошей або впливу. Неважко довести, коли б це не було усім відомо, що немає справи сполученої скільки-небудь із значним інтересом, що мала б правильно законне виробництво» [6]

Ще більш значною гарантією незалежності судів став принцип незмінюваності судів, закріплений ст. 243 заснуванням судових установлень. Відповідно до цієї статті, голови і члени окружних судів і судових палат не могли бути звільнені або переведені з однієї посади на другу без їхньої згоди, крім як по вироку суду. Всі постійні, фахові члени окружного суду і судової палати, так називані коронні судді, призначалися імператором за поданням міністра юстиції. Для призначення на посаду члена окружного суду необхідно було мати вище юридичне утворення і стаж роботи в суді або прокуратурі не менше трьох років (у званні присяжного повіреного — 10 років). Для більш високих посад стаж збільшувався.

Окружні суди складалися з одного або декількох відділень та карних і цивільних справ. Вони розбирали більшість справ, причому всі цивільні і значна частина карних розбиралися коронними суддями. Для розгляду справ про злочини, за які могло бути призначене покарання у виді позбавлення прав на майно, як особливих, пов’язаних із приналежністю до привілейованих станів, так і всіх прав (майнових, брачно-сімейних і т.д.), залучалися присяжні засідателі. Як правило, позбавлення прав на майно супроводжувалося іншими покараннями: каторжними роботами, посиланням, в’язницею. Таким чином, суд присяжних був не самостійним утвореням, а особливою присутністю окружного суду. До його підсудності не були віднесені справи про державні злочини, а також значна частина посадових злочинів і деякі інші. [7]

Теорія вільного оцінювання доказів була пристосована головним чином до діяльності суду присяжних, а її сутність виражена в правилах, що визначали дослідження доказів і винесення судового рішення в цім суді. Правила вільного оцінювання доказів повинні були створити ілюзію неупередженості судів, переконання яких формується нібито винятково під впливом тих вражень, що присяжні одержують в ході судового розгляду.

Дійсний характер, напрямок і зміст діяльності суду обумовлювалося тим, що суд був органом буржуазної держави. Це визначало як класовий склад судів, так і їхній буржуазний світогляд і правосуддя.

В.І.Ленін гнівно викривав буржуазний суд як активного захисника інтересів експлуататорів. Аналізуючи окремі форми й інститути карного процесу, він показав, що в цьому суді обвинувачуваний позбавлений необхідних гарантій для захисту своїх прав і інтересів, для доведення своєї невинності.

В.І.Ленін показав, що в умовах буржуазної держави суд присяжних дійсно мав певні переваги в порівнянні із судом станових представників. «Суд вулиці, — писав він, — цінний саме тим, що він вносить живий струмінь у той дух канцелярського формалізму, яким наскрізь просочені наші урядові установи…».. 8] Але водночас В.І.Ленін відзначав, що в умовах буржуазної держави, коли робітники усунуті від участі в суді в якості присяжних засідателів, а серед присяжних переважає реакційне міщанство, суд залишається виразників інтересів експлуататорських класів.

Реформою 1864 року була встановлена така система судів: суди з що обираються суддями — мирові судді і з'їзди мирових судів — і суди з призначуваними суддями — окружні суди і судові палати. Кожний повіт з містом, що входило до нього, а в ряді випадків і особо важливе місто складали мировий округ, що ділився на декілька дільниць. Кожний із них мав одного дільничного, мирового суддю й одного почесного. Мирові судді - дільничні і почесні - обиралися на три роки місцевими органами міського і земського самоврядування (повітовими земськими зборами і міськими думами) із числа осіб, що мешкали в даній місцевості і мали визначений віковий, освітній, службовий і майновий ценз (майновий ценз визначався нерухомою власністю не менше ніж у 15 тисяч рублів або дорівнювалися подвійному земському земельному цензу). [9]

Нова судова система в порівнянні зі старою відрізнялася певною стрункістю. Для вирішеня дрібних карних, цивільних справ засновувався інститут виборних мирових судів. Мировий суддя одноосібно розглядав справи за обвинуваченням у злочинах, за вчинення яких могло бути винесене одне з таких покарань: зауваження, догана, грошове стягнення на суму не понад 300 рублів, арешт на строк не більше трьох місяців, ув’язння на строк до одного року. Мирові судді (дільничні і почесні) даного округу збиралися на повітові з'їзди мирових суддів або мировий з'їзд суддів, що був остаточною апеляційною інстанцією. Подальший розгляд справ мирових судів здійснювався лише в касаційному порядку в Сенаті.

Сенат у процесі судової реформи також зазнав зміни. Він перетворився в єдиний у країні касаційний суд. Основна відмінність касаційного порядку оскарження судових рішень і вироків від апеляційного порядку оскарження в Росії полягала в тому, що поводом для касації були процесуальні правопорушення.

Інститут мирових судів при всій обмеженості демократизму в ньому не задовольняв вище чиновництво й у 1889 році був скасований скрізь, крім Москви, Санкт-Петербурга й Одеси. Мирові судді були замінені призначуваними особами.

У перші роки після введення Судових статутів у складі почесних мирових судів, за словами А.Ф.Коні, було чимало чуйних, порядних людей. Мировий суддя Н. В. Почтьонов, дуже освічена людина, вносив у розгляд справ «живий струмінь». У нього правосуддя було поставлено добре, і місцеві жителі відносилися до нього з довірою. Значний вплив на з'їзд світових судів робив А. Р. Шидловский — уособлення працьовитості, педантизму і коректності.

Судова реформа 1864 року створила систему загальних судів. Судами першої інстанції були окружні суди. Кожний окружний суд засновувався для розгляду цивільних і кримінальних справ, що виходили за рамки підсудності світового судді. [10]

Другою інстанцією в системі загальних судів була судова палата. У ній в апеляційному порядку розглядалися справи по скаргах на вироки і рішення окружних судів, винесені без присяжних засідателів. Крім того, до її підсудності були віднесені справи про особо небезпечні злочини — державних і посадових. Ці справи повинні були розглядатися коронним судом із становими представниками, по одному від кожного стану: губернський (або повітовий) ватажок дворянства, міський голова і волосний старшина.

На відміну від суду присяжних особлива присутність судової палати являла собою єдину колегію коронних судів і народних представників, причому права всіх членів були рівні й у процесі судового слідства, і при винесенні вироку. Але ця формальна рівність не призводила до підвищення їхньої ролі в порівнянні з присяжними засідателями. Навпроти, як зауважив Г. А.Джаншиєв, «ця форма нічим майже не відрізняється від звичайного коронного суду» [11], а В.І.Ленін писав, що станові представники «представляють із себе безоких статистів, грають жалюгідну роль понятих, що крадуть те, що завгодно буде ухвалити чиновникам судового відомства». 12]

Велике значення для незалежності суду і зміцнення принципу законності в карному і цивільному процесах дореволюційної Росії мало створення адвокатури і реорганізація прокуратури. Адвокатура, створена судовою реформою, відразу заявила про себе рішуче і сміло.

В адвокатуру потягнулися видні юристи-професори, прокурори, обер-прокурори Сенату і кращи юристи, що працювали при комерційних судах. Сюди і ввійшов друг М.Е.Салтикова-Щедріна відомий діяч руху селянського розкріпачення А. М. Унковский. На сторінках газет і часописів усе частіше стали зустрічатися імена адвокатів: Ф. Н. Плевако, В. Д. Спаговича, К.К.Арсеньєва, Н. П. Карабчевського, А. М. Унковського, А.І.Урусова, С.А.Андрєєвського, П.А.Алєксандрова, В. М. Пржевальського, А.Я.Пассовєра й інших. [13]

Адвокатура по судових статутах була двох категорій. Адвокатами вищої категорії були присяжні повірники, що об'єднувалися в корпорації по округах по округах судових палат. Присяжні повірники обирали Рад, що відав прийомом нових членів і наглядом за діяльністю окремих адвокатів.

Другу, нижчу категорію адвокатури складали приватні повірники. Вони займалися незначними справами і могли виступати в тих судах, при яких состояли.

Велике значення для затвердження нових демократичних принципів судочинства мала і реорганізація прокуратури. Після судової реформи прокуратура звільнилася від функції загального нагляду, її діяльність обмежувалася тільки судовою сферою. Якщо до судової реформи прокурор повинен був виступати в суді «як стягувач покарання і водночас захисник безвинності», то тепер головним його завданням ставав нагляд за дізнанням і слідством і підтримка державного обвинувачення в суді. Нова прокуратура створювалася при судах.

Відповідно до судових статутів засновувалися посади прокурора судової палати і його товаришів. Організація прокуратури будувалася на принципах суворої ієрархічності, єдиноначальності і взаємозамінності в процесі. Прокурорський нагляд здійснювався під вищим керівництвом міністра юстиції як генерал-прокурор. Обер-прокурори Сенату і прокурори судових палат безпосередньо підпорядковувалися генерал-прокурору, прокурори окружних судів діяли під керівництвом прокурорів судових палат. Число товаришів прокурора і розподіл їхніх обов’язків залежали від розмірів судового округу. Безумовно, прокурори знаходилися в набагато більшій залежності від уряду й у силу їхнього прямого підпорядкування міністру юстиції, і тому, що на них не поширювався принцип незмінюваності.

Перше покоління робітників прокуратури дечим поступалося своїм колегам-супротивникам — адвокатам і в дотриманні норм судової етики, і в прагненні встановити в справі істину, а не доводити провину подсудимого що б не сталося. Прокуратура ні в перші роки свого існування, ні в майбутньому не була схильна корупції. До честі прокуратури варто віднести виграну справу мільйонера Овсяннікова, справу ігумені Митрофанії, так називані банківські процеси й інші.

Між обвинуваченням і захистом відбувалися привселюдні змагання в правильному розумінні і застосуванні закону, в смекалки, у блиску фраз і в розумінні найтонших зигзагів людської душі. Прокуратура хизувалася «безпристрасністю», захист брала спритністю і патетикою. Таким чином, судова реформа створила не тільки новий суд, але і нову систему правоохоронних органів, більш того, нове розуміння й уявлення про законність і правосуддя.

Заснуванням судових установлень (ст. 237 і 239) передбачалося, що основою внутрішньої самостійності судів слугують тривалість суддівських посад і рівність судів: у них не може бути начальників; члени всіх судових інстанцій як судді рівні між собою, а самі судді розрізняються тільки по ступені влади — суди першої і вищих інстанцій. Прогресивними були і такі важливі принципи, закріплені в Судових статутах, як колегіальність суду, незмінюваність судів і дисциплінарної відповідальності їх тільки перед судом, несумісність судової служби з іншими професіями. [14]

Губернатор уже не міг, як раніше, заарештувати судью за невідповідний його уявленню про закон вирок, а підсудні і потерпілі, позивачі і відповідачі були урятовані від необхідності піддобрювати судових чиновників. Мирові судді, що обираються прийшли на зміну поліцейським чиновникам. Провину підсудного потрібно було доводити гласно, у боротьбі з адвокатурою перед лицем представників населення — присяжних засідателів. Суд присяжних зробив потужний сприятливий вплив на всю судову систему і навіть, у деякій мірі, на політичну систему Росії.

Перші кроки нових судів, і особливо суду присяжних були зустрінуті схваленням і уряду, і преси. [15]

4. Судові статути

Документи судової реформи включають в себе чотири закони. Один з них присвячений судоустрою, два — процесу, цивільному та кримінальному, і один новий, був відсутній в «Основних положеннях», — Статут про покарання, що накладаються мировими суддями — кодекс матеріального права, що містить норми про невеликі кримінальні та адміністративні правопорушень. У цілому ж судові статути виходили з принципів і ідей, закладених в «Основних положеннях»

У 1864 р. після тривалої підготовки були затверджені такі документи, що склали в цілому судову реформу:

1) Заснування судових установлень;

2) Статут кримінального судочинства;

3) Статут цивільного судочинства;

4) Статут про покарання, що накладаються мировими суддями.

4.1 Заснування судових установлень

Нові підстави судоустрою, на яких трималася судова реформа, закріплені в одному з чотирьох судових статутів — Установі судових установлень. Проголошується відділення судової влади від адмініст-оперативної, незалежність і незмінюваність суддів. Скасовується становий принцип побудови судової системи і вводиться всесословний суд. Скорочується кількість судових інстанцій, судові органи будуються за значущості розглянутих кримінальних справ: світова юстиція призначається для малозначних справ, загальні судові місця — для справ, не обмежених ні тяжкістю злочину, ні ціною цивільного позову. Мировий суд — виборний. Склад загальних судових місць призначається урядом. Для розгляду кримінальних справ в окружних судах запроваджується інститут присяжних засідателів.

Вперше в історії Росії засновується адвокатура (присяжні повірені), «без яких рішуче неможливо буде введення змагання в цивільному і судових дебатів у кримінальному судочинстві з метою розкриття істини і надання повного захисту тяжущіхся та обвинуваченим перед судом». Реорганізується прокуратура, включена тепер до судового відомства. Завдання прокуратури охоплюють нагляд за однаковим дотриманням законів, порушення кримінального переслідування, участь у кримінальному та цивільному судочинстві у передбачених законом випадках. Прокуратура створюється як вірний страж урядових інтересів, сила, яка повинна активно протидіяти будь-яким спробам використовувати демократичні інститути судової реформи в інтересах зростаючого революційного руху. Судова реформа передбачила включення до судового відомства і вилученої у поліції в 1860 році слідчої частини.

Ці засадничі принципи судоустрою, проголошені при прийнятті судових статутів, істотно доповнювали демократичні підстави судочинства — гласність, змагальність, усність, безпосередність і право на захист. Разом з ними вони і робили судову реформу найбільш буржуазної з усіх буржуазних реформ другої половини XIX століття в Росії.

Нова система судів змінила ту, що введена була Установами для управління губерній 1775 року і частково спрощена в кінці XVIII-першій половині XIX століття. Дореформений суд будувався за становим принципом — суди для дворян (повітовий суд, верхній земський суд), суди для міщан (міський магістрат, губернський магістрат), суди для державних селян (нижня розправа, верхня розправа). Крім того, в Петербурзі і Москві для чиновників і дворян, постійно там проживають, створювалися нижні надвірні суди і верхні надвірні суди. У губернських містах крім верхніх земських судів, губернських магістратів і верхніх розправ створювалися ще палати кримінального і цивільного суду. Всю судову піраміду очолював Сенат. Це судоустрій проіснувало до 1797 року, коли були ліквідовані всі суди другої ланки — верхній земський суд, губернський магістрат, верхня розправа і верхній надвірний суд, а палати кримінального суду і палати цивільного суду об'єднані під загальною назвою палат суду і розправи. Подальші зміни системи судоустрою відбулися в 1801 році, коли указом 9 вересня ліквідовувалися нижні земські суди, управи благочиння і нижні розправи, палати суду і розправи перейменовуються на палати кримінального і цивільного суду. Ця судова система — повітові суди для дворян і державних селян, городові магістрати для міщан, надвірні суди в Петербурзі і Москві для дворян, постійно там проживають, і чинівників, палати кримінального і цивільного суду і Сенат — проіснувала аж до судової реформи і була включена до Зводу законів. Крім того, в дореформений період існувало безліч спеціальних судів — військових, духовних, комерційних, совісних і інш. Серед них особливо виділялися військові і совісні суди.

Численні спроби реорганізацію суду в першій половині XIX століття перш за все стосувалися судоустрою. Як вже говорилося, М. М. Сперанський в 1803 році запропонував проект судових перетворень, що стосувалися переважно судоустрою; ці ж ідеї були ним розвинені у «Вступі до уложення державних законів» 1809 і в проектах 20-х років. До проектів Сперанського прилучився В. П. Кочубей, який запропонував заснувати «мирні суди» для розгляду виключно цивільних справ. У 1827 році з’явився проект М. А. Балугьянского, що містив розгорнутий план створення нової судової системи. Хоча цей план і зберігав колишній становий принцип побудови судової системи, він був відомим кроком вперед, так як скорочував число судових інстанцій, ратував за незалежність суду від адміністрації і пропонував ввести пожизненность призначення суддів, тобто незмінюваність їх. Проект був зустрінутий поруч заперечень з боку бюрократичного оточення Миколи I і його самого, що призвело до відхилення документа. [16]

У 1859 році II відділення під керівництвом Д. М. Блудова створило свій проект судоустрою. Коли почалася безпосередня підготовка судової реформи й імператор у жовтні 1861 возвелел розробити «Основні положення перетворення судової частини в Росії», проекти судоустрою займали тут одне з чільних місць. Тому коли у вересні 1862 року цар затвердив «Основні положення перетворення судової частини в Росії», що містили міркування щодо почав майбутньої судової реформи, «Основні положення судоустрою» мали вже закінчену схему створення нових судових органів у країні. Разом з «Основними положеннями кримінального судочинства «та «Основними положеннями цивільного судочинства» вони й склали основу судових статутів 20 листопада 1864р.

4.2 Статут цивільного судочинства

Документи судової реформи включають в себе чотири закони. Один з них присвячений судоустрою, два процесу: цивільного та кримінального, і один новий, не було в «Основних положеннях», — Статут про покарання, що накладаються світовими суддями — кодекс матеріального права, що містив норми про невеликі кримінальних та адміністративних правопорушення. У цілому ж судові статути виходили з принципів і ідей, закладених в «Основних положеннях».

Статут містить вступну частину — «Загальні положення» і три книги. Перші дві присвячені процесу відповідно в світових і загальних судових установленнях, в третій регламентуються вилучення із загального порядку цивільного судочинства. До Статуту включені зразки процесуальних документів — позовної прохання і виконавчого листа. Закон передбачає, що цивільні спори розглядаються тільки судами. Допускаються позови до державних органів у разі прийняття останніми рішень, які завдають шкоди приватним особам. Регламентуються цивільні правовідносини, що виникають у зв’язку зі збитком, заподіяною злочином. Проголошується принцип загальної цивільної Правоспроможності (з деякими виключеннями).

У книзі першій, присвяченій виробництву у світових судових установленнях, йдеться про їх підсудності, про повірених, про пред’явлення позову, про явку сперечатись, про докази, про забезпечення позовів, про рішення у справі, його оскарження, виконанні, про порядок виробництва в другій інстанції - світових з'їздах, про відводи суддів та інших випадках їх усунення.

Книга друга містить п’ять розділів — про виробництво в окружних судах: про порядок оскарження рішень загальних судових встановлення, про терміни, про судові витрати, про виконання судових рішень. Ця книга має взагалі складну структуру: розділи включають в себе глави, глави — відділення, відділення — підрозділи, що не мають особливого титулу, нарешті, останні включають в себе статті.

У розділі I йдеться про підсудність, про повірених, про позовних проханнях, про ціну позову, про виробництво до слухання справи, про слухання справи, про скорочений судочинстві, про докази та їх перевірці, про приватні виробництвах (приватні прохання взагалі, відводи, забезпечення позовів, залучення третьої особи, вступ такої особи у справу, усунення суддів і прокурорів, призупинення, відновлення та знищення судового виробництва), про рішення.

Розділ II, присвячений порядку оскарження рішень загальних судових встановлення, включає в себе два розділи — про апеляцію (порядок складення апеляційної скарги, виробництво справ, що надійшли до судової палати у апеляції, відновлення права апеляції, виробництво по приватних скаргами на окружний суд) і про скасування рішень.

Розділ III також складається з двох розділів: перша встановлює загальні правила обчислення строків, друга передбачає можливості відстрочок і відновлення термінів.

У розділі IV йдеться про судові витрати: встановлюються загальні правила, йдеться про гербових, судових та канцелярських мита, про збори з виробництва справи, про винагороду «тяжущіхся» за судові витрати, про надходження та розподіл судових та канцелярських мит і зборів з виробництва справи, про вилучення із загальних правил про судові витрати.

Заключний розділ книги другої містить положення про законну силу рішень суду, про виконавче провадження, про звернення стягнення на рухоме і нерухоме майно, про порядок розподілу стягненої суми між декількома кредиторами, про особисте затримання (арешт боржників і відправлення їх в місця ув’язнення, порядок звільнення та інш.), про виконання рішень судових місць Царства Польського і Великого князівства Фінляндського, про виконання рішень судових установ іноземних держав. Книга третя Статуту містить виключення із загального порядку цивільного судочинства. Тут регламентуються розгляд справ казенного управління (виробництво справ, що виникають з договорів підряду, поставки та віддачі в орендне утримання оброчних статей, порядок провадження справ у випадку заволодіння майном або порушення володіння), стягнення винагороду за шкоду і збитки, заподіяні розпорядженнями посадових осіб (в адміністративних і судових органах), судочинство у справах шлюбних і про законність народження, примирливий розгляд (світові угоди і третейський суд).

Статут цивільного судочинства — перший в історії російського законодавства цивільний процесуальний кодекс. Він вперше відокремив цивільне судочинство від кримінального, пристосував судочинство до нової судової системи. Вперше багатомільйонні маси звільненого від кріпацтва, селянство отримали процесуальні гарантії захисту своїх громадянських прав, а всі піддані Російської імперії зрівнялися, незалежно від станової приналежності, перед обличчям цивільного суду. Статут охопив всю складну систему цивільних правовідносин. [17]

4.3 Статут кримінального судочинства

Буржуазним принципами судоустрою, введеним судовою реформою, відповідали буржуазні початку судочинства. З ухваленням судових статутів на зміну інквізиційному розшуковому процесу приходить процес змагальний, заснований на вільній оцінці судом доказів, розглянутих в ході прилюдного судового розгляду. За зразком держав, де давно вже утвердилися буржуазні засади судочинства (в першу чергу Франції), в Росії була встановлена так звана змішана форма судочинства, при якій кримінальний розгляд здійснювався у дві стадії.

Перша — попередній розгляд, негласний, письмовий, не знає рівноправності сторін. Друга стадія — судовий розгляд, грунтувався на гласності, усності, змагальності при вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів, розділених на коронний суд і лаву присяжних засідателів. Тільки по малозначних справах, підлягали розгляду в світових судах, поділ кримінального судочинства на стадії відсутній.

Розробка проектів нового процесуального законодавства, як основ судоустрою, почалася в першій половині XIX століття. Закінчивши роботу над Зводом законів, II відділення під керівництвом М. М. Сперанського приступило до підготовки проекту Статуту судочинства за злочинами і провин, продовженої потім під керівництвом Д. М. Блудова. Керівним принципом для розробників служило відоме вказівку Миколи I: «Недолік результатів відбувався, головне, від того, що завжди зверталися до твору нових законів, тоді як треба було спершу зібрати цілком і привести до ладу ті, що вже існують». Результатом роботи П відділення став Проект про слідство, розроблений спільно з Міністерством юстиції в 1837 році.

Усвідомлюючи, що не можна не внести жодних змін в порядок розслідування, автори говорять дуже глухо про права обвинуваченого, пропонують запровадити постійний інститут депутатів від станів для участі в провадженні розслідування та ін. Проект затверджений не був. Аналогічна доля спіткала і ряд інших проектів.

Відзначимо, що інквізиційний порядок у них залишався незмінним як при розслідуванні, так і при розгляді справи в суді.

Різке загострення класової боротьби в кінці першої половини XIX століття і виникнення революційної ситуації знову поставили питання про необхідності поліпшення діяльності судових і слідчих органів. Під керівництвом того ж Д. М. Блудова в 1859 році був складений так званий Статут судочинства за злочинами і провин, який задумувався як процесуального доповнення до Укладення про покарання кримінальних та виправних 1845 року. Документ мало чим відрізнявся від згаданого вище Проекту про слідство 1837 року. Новим було, мабуть, тільки те, що обвинуваченому в завершальній стадії попереднього розслідування надавалося право запрошувати захисника і родичів. Фундаментом Статуту кримінального судочинства стали Основні положення кримінального судочинства 29 вересня 1862 — складова частина Основних положень перетворення судової частини в Росії. В основу нового судочинства було покладено такі початку:

1) Концепція формальних доказів скасовується, а поміщаються в судових статутах, правила про силу доказів повинні служити тільки керівництву при визначенні провини або невинності підсудних за внутрішнім переконанням суддів, заснованому на сукупності обставин.

2) Вирок або засуджує, або виправдувати підсудного. Залишення в підозрі не допускається. Ліберальні діячі судової реформи зуміли захистити свої переконання в тому, що формальна система оцінки доказів не забезпечувала засудження винного і виправдання невинного, що тільки вільна оцінка доказів на підставі внутрішнього переконання суддів є гарантією правосуддя. Були також відкинуті вироки про залишення в підозрі.

Введення буржуазних принципів судочинства, проголошених у Європі в період буржуазних революцій XVII-XVIII століть, було зрозуміло як прогресивним явищем. Разом з тим слід мати на увазі, що царизм ввів не всі буржуазно-демократичні положення: захист не була допущена в стадії попереднього розслідування, державні злочини були вилучені з компетенції суду присяжних тощо. Нове кримінальне судочинство більше інших складових частин судової реформи увійшло в протиріччя з усією самодержавно-чиновницької системою, більше судоустрою та цивільного судочинства піддавалося нападам реакційної охоронної друку і в максимальній мірі було спотворено контрреформою. Статут кримінального судочинства складається з трьох книг і шістдесяти глав. Книги містять у собі розділи. Структура Статуту дозволяє швидко і без зусиль знайти потрібну статтю. Формулювання статей чіткі і досить лаконічні, що вигідно відрізняло нове процесуальне законодавство від дореформеного.

4.4 Статут про покарання, що накладаються мировими суддями

20 листопада 1864 разом з іншими документами судової реформи затверджений імператором як «Статут про покарання, що накладаються мировими суддями».

Судовими статутами захоплювалися не тільки їх творці і натхненники, а й прогресивні судові діячі, що відзначали їх високе призначення, які вважали їх великим кроком у справі лібералізації судової системи, її всебічного вдосконалення відповідно до нових соціально-економічними умовами в країні. Судові статути «був плодом тяжкої праці, перейнятого свідомісті, відповідальності укладачів їх перед Росією, так жадав правосуддя в його справжнє значенні і прояві», — писав А. Ф. Коні.

Статут про покарання був буржуазним за духом, вигідно відрізнявся за сутністю і змістом від феодального Уложення про покарання, а тим більше — від старих поліцейських статутів. Прийняття його зумовило значну переробку старого кримінального законодавства, зокрема, з Уложення про покарання кримінальних та виправних було вилучено 652 статті, у тому числі 1-а і 2-я, визначали злочин і проступок.

Зрозуміло, Статут не був позбавлений недоліків, феодальних рис. Так, ще після опублікування Основних положень перетворення судової частини в Росії в 1862 році М. П. Огарьов писав: «Для черні є свої волосні суди, мирові суди — дворянські … Скільки б мирові суди не стояли вище урядового суду справників, станових і управ благочиння, але все ж вони — суди ворожнечі станів «. З підсудності мирових судів були вилучені справи, підвідомчі духовним, військовим, комерційним, селянським і інородческім судам. Таким чином, багатомільйонне селянський стан змушене було за досить значному колу справ судитися в своїх волосних судах.

Затверджений Статут про покарання, що накладаються світовими суддями, складається з вступної глави, яка містить загальні положення, і наступних 12 розділів, в 153 статтях яких в систематичному порядку визначаються протиправні діяння та покарання за них. Три розділи діляться на відділення, деякі статті на пункти і частини. Справжній текст Статуту підписаний представником в Державній раді князем П. Гагаріним, на першому аркуші перед заголовком — звичайно при затвердженні закону напис імператора «Бути по цьому», дата затвердження і місце — «Царське Село».