Спостереження поведінки домашнього кота

Міністерство Освіти та науки України Ніжинський Державний університет ім. М.Гоголя.

Реферат.

На тему.

Спостереження поведінки домашнього кота.

Виконала.

студентка І курсу.

групи П-11.

факультету психології та соціальної роботи.

спеціальності: практична психологія та клінічна робота.

Аксьнової Анни.

Викладач:Ковтун Алла Юріївна.

Ніжин — 2009 р.

Зміст.

Кіт свійський Легенди, забобони і кішки Походження.

Історія одомашнення кішки Будова кішки Британська короткошерста Забарвлення і характер Що в кольорі тобі моєму?

Мотиви поведінки кішок Хвостаті психотерапевти Поведінка кішки.

Кішка відрізняється розумом і кмітливістю П’ять типів поведінки котів Котячі характери.

Мова кішок Запобіжні засоби Експерименти з мишкою Харчування мого кота.

Ігри мого кота Як залежить поведінка кота від зміни пори року Відносини між людиною та кішкою.

«Обов'язки» кішки Тільки факти Висновок Використана література.

Кіт свійський.

Свійська кішка Біологічна класифікація Домен: Еукаріоти (Eukaryota).

Царство: Тварини (Metazoa).

Тип: Хордові (Chordata).

Клас: Ссавці (Mammalia).

Ряд: Хижі (Carnivora).

Родина: Котові (Felidae).

Рід: Кішка (Felis).

Вид: Лісовий кіт (F. silvestris).

Підвид: Свійський кіт Триноміальна назва.

Felis silvestris catus (Linnaeus, 1758).

Свійський кіт (Felis silvestris catus) — ссавець ряду хижих (Carnivora) родини котових (Felidae). Одна з найпоширених домашніх тварин. Згідно аналізу ДНК домашня кішка походить із території сучасної південно-східної Туреччини, Палестини та долини нижнього Нілу. Час появи — приблизно 130 тисяч років тому. Зазвичай, вага кішки від 2,5 до 4,5 кг, хоча зустрічаються види з вагою до 13 кг. 2]. Розмір від кінчика носа до кінчика хвоста — у середньому 50 см, нормальна температура тіла складає 38—39,5 °C. У домашніх умовах коти живуть десь 15—21 років. Найстаріший кіт живе у Англії — йому 41 рік. До цього котом рекордсменом був австралійський кіт по кличці Джоуі, що прожив 35 років. Існує багато порід кішок, серед яких і нова безшерста порода виведена в Україні — Український левкой.

Легенди, забобони й кішки.

Існує багато легенд про появу кішки в людському житлі. Одна з них народилася в Індії. Колись давно кішка жила в лісі разом з тигром. Одного разу тигр занедужав. Кішка зрозуміла, що повинна знайти вогонь, щоб зігріти тигра. Вогонь був тільки в людини. Кішка прийшла в житло людини попросити вогню й побачила біля вогнища смачну рибу і рис. Вона не витримала, з'їла все й розтяглася біля вогню, забувши, навіщо прийшла. Та раптом згадала, схопила палаючу тріску й побігла назад, до лісу. Розпалюючи вогонь тигрові, кішка зрозуміла, що є зовсім інше життя, і назавжди повернулася до людини. З моменту появи кішки поруч із людиною її то обожнювали, то переслідували, приписуючи зв’язок з нечистою силою і чаклунство впереміш. Кішку шанували не тільки в Єгипті й Індії. У Китаї в образі кішки зображувався бог сільського господарства, у жителів Перу — богиня родючості, в Іландії шанувалося божество з котячою головою. Перші християни ставилися до кішок добре. Їх часто утримували при чоловічих і жіночих монастирях. Деякі дослідники вважають, що в період раннього серендьовіччя саме монастирі сприяли поширенню цих тварин. З кінця VIII ст. для котячого племені почалися лихі часи. Християнська церква вважала, що Сатана може набувати вигляду чорного кота. Обов’язковим атрибутом шабашів були кішки. Та й самі жінки — відьми начебто могли перетворюватися на кішок. Можливо, таке уявлення пов’язане з тим, що старі самотні жінки тримали кішок, були до них прив’язані. Папа Інокентій VII віддав наказ святій інквізиції переслідувати шанувальників кішок. Король Англії Джеймс І написав книгу про відьом і заснував посаду Шукача Відьом. Під катуванням або погрозою катування було знайдено безліч свідоцтв таємничих зв’язків між кішками й чаклунством. Під час семирічного процесу суду над орденом тамплієрів лицарів під тортурами змушували визнавати, що вони поклонялися ідолові з головою кішки. Диявола з чорних кішок виганяли за допомогою вогню. Щорічно протягом чотирьох сторіч у Мецу привселюдно спалювалися в залізних клітинах 13 ні в чому не винних тварин. Подібні церемонії відбувалися і в інших європейських містах. У день святого Іоанна (23 червня) у багатьох містах Франції на площах установлювали стовпи, навколо яких розводили багаття. На стовпах підвішували мішок або бочку з кішками. На очах у захопленої розвагами юрби тварин засмажували живцем. Вважалося, що вугілля й зола, які залишилися від тварин, приносять щастя. В Арденнах кішок спалювали в першу неділю посту. Тварин підвішували на кінці жердини й присмажували живцем. При цьому пастухи змушували худобу стрибати через багаття. Вони вважали, що після цього тварини не хворітимуть і не піддаватимуться відьомським чарам Подібні свята влаштовувалися в присутності королівських осіб, починаючи з Людовіка XI і закінчуючи Людовіком XV. Часто найшляхетніші особи самі розпалювали багаття. Жорстоким поводженням з кішками славився також іспанський король Філіпп II, звірства якого описані в романі Шарля де Костера «Легенда про Тили Уленшпігеля». У багатьох католицьких країнах, містах Європи (Вестфалії, Швейцарії, Іспанії, Богемії, Вогезах й інших) на християнські свята спалювали, закопували в землю, засмажували кішок живцем на очах цілого натовпу. У 962 році правитель Фландрії Бодуен III встановив в Іпрі «середи для кішок». Під час другого тижня посту виникла церемонія: двох або трьох кішок котячий кат скидав з високої вежі замку. Якщо тварині вдавалося вижити, глядачі переслідували її. Цей звичай проіснував багато років до початку XIX століття. У1938 році традиція відродилася, тільки живих кішок замінили плюшевими. Аналогічні церемонії відбувалися в різних містах і селах Німеччини в XVII столітті. Наприклад, у місті Шлезвіг-Гольштейні вибирали кішку і вважали її уособленням Іуди. Таку кішку у святу п’ятницю скидали з високої дзвіниці. У Польщі в перший день посту скидали з вежі в мішку або сумці кішку з попелом. Кішку використовували для покарання невірних дружин. У Туреччині й деяких районах Німеччини жінку, що порушила подружню вірність, зв’язували й садовили в мішок разом з кішкою. По мішку били ціпками, намагаючись влучити у кішку. Розлючена тварина дряпала й кусала жінку. Після закінчення покарання мішок кидали у вогонь. Іноді кішок використовували для досить дивних розваг. Так, у 1545 році в Брюсселі на честь королівських гостей вулицею йшов кортеж, що складався з візка з органом, у якому знаходилося 24 кішки. їхні хвости мотузками були прив’язані до клавіш. Хлопчик у костюмі ведмедя натискав на клавіші. При цьому тварини жалібно кричали. За ходом спостерігали Карл V з гостями й весь королівський двір. У середні віки селяни вірили в те, що кішка спить цілий день, щоб уночі в коморах і стайнях охороняти злих духів і попереджати їх про появу людини. Становище кішок почало змінюватися з розквітом епохи Відродження. У цей період церковна влада, її авторитет пішли на спад. Багато історичних і політичних діячів полюбили кішок, самі тримали їх і виступали на їхній захист. У провінції Дофін у Франції на період жнив сповивали кошеня, прикрашали стрічками й квітами та клали в тінь. Воно повинне було охороняти поранених під час жнив. Наприкінці кошеня розкутували й урочисто доставляли в село. Селяни вважали, що дух родючості може набувати подоби кішки. Але далеко не завжди кішці так щастило. Жителі міста Ам'єн після закінчення жнив убивали кота. У деяких районах кота клали під останній оберемок зжатого колосся і забивали ціпами для молотьби на смерть. У деяких районах Бретані вважалося, що якщо тіло дохлої кішки покласти біля яблуні, що перестала плодоносити, то вона почне цвісти. Однак при цьому в сусідніх садах дерева можуть загинути. Нерідко вважалося, що кішки можуть зупинити хворобу або запобігти її появі. Під час епідемії холери в Росії біля в'їзду в села живцем ховали 8 кішок, щоб відігнати хворобу. В окремих штатах США мертву кішку закопували в лісі неподалік від села, щоб у жителів не було бородавок. Збереглося безліч забобонів і прикмет, пов’язаних з кішками. У Сицилії покровителькою кішок вважалася свята Марта. Тому тварини могли вільно входити до церкви. У більшості країн вважається, що чорні кішки приносять нещастя й зустріч із ними не обіцяє нічого доброго. Наприклад, на Русі вважалося, що під час грози Ілля Пророк блискавками бореться з бісами — чорними кішками. Тому у негоду чорних кішок виганяли за двері, щоб блискавка не влучила в будинок. Але в Англії і Болгарії вважається, що кіт чорного забарвлення в подарунок—це знак особливої поваги й зустріч із ним — на щастя. В англійського короля Карла І була чорна кішка, яка, на його думку, благотворно впливала на його долю. Він боявся втратити улюблену тварину, змушував охороняти її. Та з часом кішка померла. Карл був у розпачі й проголосив: «У мене не буде більше в житті удачі!» Незабаром після смерті тварини короля заарештували, а кілька місяців потому йому відрубали голову. Фіни до чорних кішок ставляться нейтрально, зате з побоюванням — до сірих. В Японії особливо цінуються триколірні кішки. Японські моряки вірили й дотепер вірять, що така кішка здатна відганяти злих духів бурі. Мусульмани вірять, що триколірна кішка може вберегти будинок від пожежі. У багатьох країнах особливо щасливою вважали білу кішку. Людовік XV з ніжністю ставився до білих ангорок. У нього була така кішка, з якою він не розлучався. У старих будинках при руйнуванні стін іноді знаходили висохлі трупики кішок. Вони замуровувалися ще при будівництві, щоб відганяти злих духів. Кішок замуровували, вкладаючи їм у пащі трупики пацюків і мишей для відлякування гризунів. Мумію кішки знайшли при розбиранні однієї зі стій лондонського Тауера. Вік її становив понад 300 років. Кішки відіграють велику роль у весільних ритуалах. Так, у Силезії дівчата, які люблять гладити кішок, обов’язково вийдуть заміж за хорошу людину. Чоловіки ж, які люблять пестити кішок, залишаться неодруженими. У Гессені дівчина, що не піклується про кішку, буде безплідною. У Східній Пруссії вважалося, що коли на шляху Весільного кортежу трапляться дві кішки, то шлюб буде нещасливим. Фламандці вважали, що коли дівчина наступить на хвіст кішці, то чоловіка не знайде й залишиться одна. У деяких районах Німеччини молодятам дарували кішку, а у Франції кішку першою пускали в будинок молодят. У Росії кішку пускали першою в будинок на новосілля й ставили ліжко там, де вона лягала. У французькій провінції Севенна кішку, яка сама прийшла до оселі, необхідно добре прийняти й нагодувати. Вважалося, що така кішка принесе родині удачу й добробут. Здавна кішку вважають живим барометром. Якщо кішка лиже передню лапку, пригладжує лапкою шерсть на голові — бути гарній погоді Якщо лапкою миє вушка, лижеться — буде негода, сніг. Коли кішка ховає мордочку—бути морозу; скребе підлоту — на вітер, заметіль; лежить животом догори, вивертається — на тепло. Сьогодні майстри сучасної магії у своїх ритуалах використовують кішок, особливо чорних.

Походження.

Зустрічається майже на всіх континентах, дикі кішки завжди привертали увагу людини досконалістю форм і поведінки. Сімейство котячих налічує близько 35 видів. В сімейство входять високоспеціалізовані хижаки, що досягли як би вершини еволюційного розвитку загону.

Схема родовідного древа сімейства котячих Біля десятків мільйонів років нащадки початкових комахоїдних тварин розділилися на різні еволюційні гілки, в них вже простежується схожість з сучасними ссавцях. Одна така еволюційна гілка починається з невеликої групи тварин, які поступово змінили їжу комахоїдних перетворилися в м’ясоїдних. Це були міациди — предки всіх сучасних хижаків. Вони були схожі на комахоїдних родичів: невеликі в розмірах, коротконогі, з довгим тулубом і вузькими витягнутими мордами. Проте череп у них був крупнішим, передбачається, що їх мозок відрізнявся більшою складністю.

Надалі міациди, у свою чергу, стали предками інших тварин, точніше — десяти існуючих сімейств м’ясоїдних. Три з цих сімейств (вухаті тюлені, справжні тюлені і моржі) повернулися в морі і заново пристосувалися до життя в ньому. Ні в одному з семи сімейств (єнотові, ведмедячі, собачі, куньі, ніверровиє, гиеновиє і котячі), що залишилися на суші, не розвинулися такі фантастичні форми, як у їх морських родичів. Навпаки, вони стали швидшими і гострозоро, розвинули тонший слух і нюх, але в іншому не придбали особливих відмінностей.

Три гілки сучасного сімейства котячих (дрібні кішки, крупні кішки, гепарди) почали розвиватися від загальних предків — неофелід. Приблизно в цей же час з’явилася ще одна бічна гілка котячих — палеофеліди, представлена двома групами — німравінамі і стародавніми шаблезубими кішками. Ці останні проіснували близько 30 млн. років, а потім з невідомих причин вимерли.

Неофеліди продовжували розвиватися, і близько 20 млн. років тому з’явився Pseudaelurus величиною приблизно з рись, але дуже сильний і швидкий для свого зростання, так само, як сучасні кішки, міг полювати на дрібніших тваринах — швидких і спритних шаблезубих. потомки Pseudaelurus розділилися на дві чітко групи, що розрізняються: в першу входили предки швидких і гнучких сучасних кішок, в другу — важчі і імовірно повільніші могутні типи тварин, пристосовані до полювання на крупних травоїдних тих часів. До цієї гілки сімейства котячих належить, мабуть, самий прославлений зі всіх відомих викопних хижаків — Smilodon, знаменитий шаблезубий тигр льодовикового періоду. Біля найкрупніших з шаблезубих кішок довжина іклів перевищувала 20 см. Ці два сидячих у верхній щелепі кривих кинджала, коли паща закривалася, лягали з боків нижньої щелепи, і кінці їх стирчали під нею. Різні шаблезубі кішки прожили з такими іклами майже 40 млн. років. Вони вимерли вслід за гігантськими травоїдними (мамонтами, мастодонтами і ін.) — приблизно 10 тис. років тому.

Від неофелід відбулася і група примітивних крупних кішок, представником яких був Dinobelis. Розміром вони були з лева і зникли приблизно 1 млн. років тому. Вижила ж менш спеціалізована гілка сімейства котячих. Поступово нащадки цієї гілки почали розвиватися по трьох основних напрямах: дрібні кішки — різноманітні по зростанню і забарвленню хижаки (від домашньої кішки до пуми); крупні кішки, що включають левів, тигрів, леопардів і ягуарів; гепарди займали особливу гілку родовідного древа сімейства котячих.

Крупні кішки в більшості своїй виявилися і першими жертвами людини, всі їх види сталі рідкісними і в даний час узяті під охорону. Сильну дію в результаті корінної зміни місцепроживання випробували і дрібні кішки, більше половини їх видів внесена в міжнародну Червону книгу. На території колишнього СРСР мешкає 12 видів диких кішок: тигр, леопард, сніжний барс, рись, гепард, каракал, манул, оксамитовий кіт, далекосхідний лісовий кіт, очеретяний кіт, степова (плямиста) кішка і європейський лісовий кіт. Всі види диких кішок (за винятком північної рисі, очеретяного кота і кавказької лісової кішки) внесені в Червону книгу, на них повністю заборонено полювання.

Кішка живе поряд з людиною вже близько 6 тис. років. Учені вважають, що всі породи домашніх кішок, зокрема ангорська, сибірська, бухарська, сіамська і ін., склалися в результаті штучного відбору. Затверджується, що всі вони походять від єдиного предка — північно-африкансько-переднеазіатськой степової кішки і одомашнення їх людиною відбулося в Єгипті близько 4 тис. років до н.е.

У середні століття кішка набула значне поширення в Європі, де її використовували для боротьби з гризунами. При розселенні одомашнених кішок в Європі відбулося схрещування їх з європейською дикою кішкою, що привело у європейських короткошерстих особин до сіро-коричневого забарвлення, яке робить їх схожими на диких родичів, що часто зустрічається.

Приручення домашніх кішок відбувалося різними шляхами. З одного боку, було поступове зближення людини з тваринами і насильне приручення молодят, з іншою — насильне приручення дорослих особин. В даний час в домашніх умовах живуть мільйони породистих і безпородних тварин. Проте багато і бродячих.

Без різне і неуважне відношення до домашніх тварин, тривала відсутність власників кішок на постійному місці проживання, бездушне відношення до них приводять до такого способу життя цих тварин. Вони знаходять притулок в самих різних укриттях від негоди: на горищах, в підвалах, тобто в теплих місцях. Їжу знаходять самостійно, і їх число зростає. Частина бездомних тварин, особливо в сільській місцевості, прямують в ліси, дичавіють і стають озлобленими. Вони підлягають вилову, оскільки можуть служити джерелом небезпечних хвороб.

З поміж домашніх, бродячих і здичавілих кішок існують і справжні дикі кішки. Вони поширені на всіх материках і крупних островах, окрім Австралії, Нової Гвінеї, Сулавеси, Антарктики, Гренландії і Мадагаскару. Якнайбільше їх в тропіках. В тайговій частині (Примор'я) мешкає бенгальський кіт. У диких кішок спосіб життя переважно смерковий і нічний. Основною їжею їм служать ссавці, що плазують, комахи, птахи і риба. Хоча дикі кішки не представляють особливої небезпеки для людини, проте можуть бути носіями, переносниками хвороб, загальних для них і людини.

Домашня кішка відрізняється від дикої формою морди, розмірам скелета і травної системи, по циклах овуляції.

Ще до розселення в Європі кішка з Єгипту потрапила до Азії, де після схрещування з індійською степовою кішкою, що має довгу шерсть, сформувалася основна довгошерста порода кішок. За деякими даними, за 600 років до н.е. цей вид тварин розповсюдився в Китаї, де розлучалися довгошерсті кішки. В VI—IX вв. кішки проникли до Японії. На Американський континент домашня кішка була завезена з Європи пізніше.

Кішка стає безпосередньо об'єктом розведення з другої половини XIX в. Послідовними схрещуваннями з відібраних кішок створювали нові породи, які відрізнялися один від одного розміром, кольором, статурою і т.д.

Історія одомашнювання кішки.

У питанні походження домашньої кішки залишається багато загадок. Дотепер невідомо, пішла вона від одного або декількох предків. Вихідним і, ймовірно, основним предком усіх порід і різновидів домашньої кішки прийнято вважати дику північно-африканську лівійську, або булану, кішку — Felis lybica. Вона відома ще як степова, краплиста, нубійська, що одержала свою назву від давньої держави Нубія, розташованої на території нинішнього Судану. Натуралісти описали її як вид наприкінці XIX століття. У дикому стані нубійська кішка збереглася й до наших днів. Територія її поширення велика: майже у всій Африці, від Середземномор’я до Китаю, включаючи територію Закавказзя й Середньої Азії, низин річок Уралу й Волги. Живе ця кішка в пустелях із заростями чорного саксаулу, у чагарниках поблизу водоймищ, у горах, передгір'ях, поблизу населених пунктів. Зовні кішка нагадує домашню, але більш сухорлява, з вузьким довгим тілом, високими ногами, тонким загостреним на кінці хвостом. Довжина її тіла приблизно 50 см, хвоста — 25 см. Масть — булана: тварина блідого рудувато-сірого кольору, живіт білуватий, хвіст із нижнього боку світліший, біля основи хвоста — три широкі чорні кільця, кінчик хвоста — чорний, звужений, як у більшості сучасних домашніх кішок. На тілі розташовані хвилеподібні поперечні темні смуги й місцями—дрібний чорний крап. Живиться в основному дрібними гризунами й птахами. Легко приручається, навіть доросла. Вважають, що європейська лісова кішка й деякі різновиди диких азіатських кішок (бенгальська) зіграли також певну роль у становленні сучасної домашньої кішки. У країнах Західної Європи та Малої Азії поширена дика лісова, або європейська, кішка — Felis silvestris. Відомий 21 підвид цієї тварини. Живе у високостовбурних лісах, заростях чагарнику й очерету вдалині від населених пунктів, але іноді може поселятися на горищах будинків. Влаштовує лігвище в покинутих лисячих і борсучих норах, у дуплах товстих дерев. Полює переважно ночами. За зовнішнім виглядом дика лісова кішка схожа на сіру домашню, але виглядає більшою, масивнішою і коротшою. Голова в неї об'ємиста, зуби міцні, ніс темно-рожевий. Хвіст товстий, пухнатий, із декількома чорними кільцями, немов підрублений на кінці. Шерсть густа й довга, з яскраво-жовтим підшерстям, чорними смугами та плямами, уздовж хребта проходить чорна смуга. У самця основний колір шерсті—темно-сірий, у самиці — трохи світліший. Живиться кішка не тільки дрібними гризунами та птахами, але й здатна впоратися із зайцем і навіть недавно народженими дитинчатами оленя й козулі. Кошенята народжуються сліпими, але розвиваються швидко. Виховані в неволі з дитинства, вони так і не стають до кінця прирученими. Дорослі тварини агресивні, прирученню не піддаються. Відчуваючи загрозу життю, кішка виявляє надзвичайну лють і може завдати серйозних каліцтв супротивникові, який набагато перевершує її за силою та розмірами. Чисельність дикої лісової кішки зменшується через вирубування лісів і гібридизацію з домашньою кішкою, особливо здичавілою. У зв’язку з цим дані про популяції дикої кішки суперечливі, хоча переважає думка, що такої вже не існує. Паралельно з одомашнюванням нубійської кішки в Індії і Афганістані була приручена індійська степова кішка — Felis silvestris irani. Ареал проживання цього виду простягався аж до гір Середньої Азії. За зовнішнім виглядом індійська степова кішка подібна до домашньої, але має інше забарвлення й більша за розміром. Імовірно, що ці кішки були одомашнені на два тисячоліття раніше від африканського виду. Свідчень про це майже не збереглося. В основному це зображення, пов’язані з релігією. В індійських легендах богиня, що оберігає немовлят, їде верхи на кішці. Степові кішки мають довгу шерсть, що, ймовірно, вплинуло на формування основної породи довгошерстих кішок. За деяким даними, за 600 років до н. е. цей вид тварин поширився в Китаї, де розводилися довгошерсті кішки. Точну дату одомашнювання назвати неможливо у зв’язку з тим, що це процес тривалий й історичні документи не завжди відбивають його. Можна лише сказати, що одомашнювавші кішки відбулося значно пізніше, ніж собаки, і пов’язане з виникненням і розвитком землеробства. Найдавніші відомості про кішок належать до VI-VII тисячоліть до н. е. Підтвердженням цьому є знайдені в Анатолії статуетки жінок, які годують кішок і граються з ними. Однак ці статуетки не дозволяють зробити висновки про одомашнювання або ж про одиничні випадки приручення тварин. До цього ж періоду належать знахідки зображень кішок у Єрихоні, Йорданії, Месопотамії, Індії. В 2750−2650 роках до н. е. на розписах гробниці Саккараха в Судані було знайдене зображення кішки в нашийнику, що є свідченням одомашнювання. Вважають, що вперше пухнастий дрібний хижак був приручений у Єгипті близько 5000 років тому. Перше свідчення про одомашнювання кішки в Давньому Єгипті, що підтверджується археологічними матеріалами, належить до 2500 року до н. е. Можливо, прирученням пійманої кішки на той час займалися африканські племена, що жили поруч із єгиптянами. Тому піщана кішка могла бути вже напівдомашньою. Так, серед ієрогліфічних написів у гробницях царів V і VI династій зустрічаються ієрогліфи зі значенням «кішка». Зображення кішок у Давньому Єгипті частіше зустрічаються в період Нового царства. Кішки шанувалися єгиптянами як священні тварини й були взяті під охорону. За шкоду, заподіяну священній тварині, суворо карали. Убивцю кішки забивали на смерть камінням, а кривдникові відрізали руку. Апогей культу кішки припав приблизно на 950−800 роки до н. е. Центром культу стало місто богині Баст у Нижньому Єгипті. Богиня Баст зображувалася звичайно у вигляді жінки з котячою головою і персоніфікувала радість та веселощі, вважаючися покровителькою родючості й материнства. Приблизно в 950 р. до н. е. фараон Шешонк І заснував у місті Бубастис столицю, і звідти культ богині Бастет поширився по всій країні. Там був побудований чудовий храм близько 300 м завдовжки, присвячений Бастет. У ньому жили тисячі кішок, за якими стежили; доглядав їх спеціально призначений жрець. На околицях Бубастиса й Бені-Хасана були розташовані котячі цвинтарі, куди з усієї країни привозили кішок на поховання. При розкопках тут було виявлено понад 400 тисяч мистецьки виготовлених мумій кішок. У церемонії бальзамування трупа тварини брали участь усі члени родини. Потім забальзамоване тіло передавалося в руки жерців для здійснення обрядів. Пишність похорону залежала від заможності власників тварини. В останню путь кішці клали іграшки, страви, статуетки кішок, також приносилися жертви богині Бастет. Жалобна процесія кілька днів спускалася вниз за течією Нілу до місця поховання. При цьому господарі на знак жалоби голили собі брови. Давні єгиптяни використовували кішок не тільки для ловлі мишей і пацюків, але й дресирували їх для лову птахів. На малюнках одного з поховань зображений мисливець із кішкою, що сидить у засідці, а також відбитий момент її нападу на птаха. У єгиптян одним із втілень бога Ра вважався кіт. У «Книзі мертвих» бог Ра у вигляді кота бореться біля дерева ішед (сикомор) зі змієм Імі-Ухенеф. У гробницях царів XIX і XX династій були виявлені написи, що вихваляють бога Ра таким чином: «Ти — великий кіт, месник богів». Кішок суворо заборонялося вивозити з країни. Однак вони все одно потрапляли в інші місцевості. Єгиптяни надсилали, вивідувачів для того, щоб повернути викрадених тварин додому. Однак, незважаючи на всі намагання єгиптян, кішки поширилися повсюдно. У Вавилоні кішки з’явилися лише в II тис. до н. е. Приблизно в VI-IV століттях до н. е. в байках Бзопа зустрічаються перші згадки про кішок. Грецькі купці привезли їх з областей, де зараз розташована Лівія. У V тис. до н. е. маленькі хижаки з’являються в Греції та на Апеннінах. Тут кішка вважалася предметом розкошу й утримувалася в будинках вельмож. Поступово вона витиснула всіх тварин, яких тримали для боротьби із гризунами (куниць, ласок й інших).З'явилася кішка й у Римській імперії У давньоримському місті Помпеї, засипаному під час виверження вулкану в 79 р. н. е., не було виявлено слідів утримання домашньої кішки. Але вже починаючи з IV століття, за відомостями археологів, кішки жили практично на всій території Римської імперії. Палладій у своїх працях, присвячених розведенню рослин та утриманню тварин (500 р. н. е.), давав вказівки щодо утримання кішок. Він рекомендував використовувати кішок на плантаціях артишоків для боротьби із гризунами, але попереджав про небезпеку нападу на курей. Він уперше ввів до вживання слово «каттус» замість старого латинського найменування кішки «феліс». Вважають, що від цього слова беруть початок англійське «кет», німецьке «катер» і «катце», українське «кіт», французьке «ша» (Chat).У Давньому Римі кішки вважалися символом волелюбності, тому не запобігли любові римських тиранів і кесарів. Наприклад, Спартак під час повстання звелів на бойових прапорах зобразити кішку як символ боротьби за волю. Можливо, антипатія пов’язана й із незначними розмірами тварин. При дворі воліли тримати ручних левів як символ влади. Винятковою повагою кішка користувалася серед осілих арабів. Значною мірою це було обумовлене прихильністю пророка Магомета до кішок. Він сказав: «Кішки не нечисті й не заважають молитві, вони подібні до пастирів». Улюблену кішку пророка звали Муесса. Вона часто відпочивала на його одязі. Одного разу, коли пророка покликали на молитву, він не захотів турбувати тварину й відрізав той шматок одягу, на якому вона лежала. У кочових бедуїнів кішка не знаходила застосування, тому вони зневажливо ставилися до неї, бачили в кішках втілення злих духів. Бедуїни більше цінували собаку як пастуха й сторожа. В арабській мові кішка має 19 найменувань, поступаючись у цьому лише левові. З поширенням християнства ставлення до кішки суттєво змінюється. Християни вважали кішку породженням зла, твариною диявола, пов’язували її з магічними обрядами. Церква, прагнучи повернути людей до Бога й загасити інтерес до магії, переслідувала при цьому не тільки кішок, але також їхніх власників. Особливо багато забобонів пов’язано з чорною кішкою, незмінним атрибутом відьом та їхніх магічних дій. Винищування кішок призвело до скорочення їхньої чисельності й, відповідно, до значного збільшення кількості гризунів, особливо пацюків. Із цим, найімовірніше, пов’язане поширення в Європі й Азії у середині XIV століття бубонної чуми, переносниками якої є пацюки. Лише в деяких місцях у цей період кішки не зазнавали переслідування. У другій половині VI століття папа Григорій Великий цінував кішок і дозволяв тримати їх у монастирях. Нічні любовні ігри кішок нагадували про заборонені мирські розваги, порушували спокій і сон ченців, тому в монастирях уперше почали каструвати котів. І донині на священній горі Афон у монастирях дозволяється тримати тільки кастрованих котів. До кінця XVIII століття репутація кішок як регуляторів чисельності гризунів була відновлена, і вони знову запанували на своєму колишньому місці — поблизу домівки — як зразкова свійська тварина. Подекуди вони охоронялися законом. Так, за законом кантону, прийнятому в 1780 році в Цюріху у Швейцарії, убивця чужої кішки виплачував її власникові штраф зерном. Розмір штрафу визначався в такий спосіб: кішку підвішували за хвіст так, щоб вона торкалася носом землі, і засипали зерном, яке повинне було повністю закривати висячу тваринку (такий закон існував у зводі законів короля Уельсу Хоуела Доброго в 936 році, майже такий самий закон є й у мусульман).В Європу кішка потрапила через Італію, Балкани та Причорномор’я. Тут вона зустрілася з місцевою дикою лісовою й із завезеними сюди родичами з азіатських країн. У результаті з’явилися Гібриди, які сприяли становленню сучасного екстер'єру кішок. До розселення в Європі кішка потрапила в Азію, де схрещувалася з індійською степовою. У Давньому Єгипті кішку порівнювали, а левом, у Давньому Китаї — з тигром. У китайській мові існує чітке розрізнення назв домашніх кішок та диких. Дикі кішки називаються «Чи», а домашні — «Мао». Гарні домашні кішки цінувалися й коштували дуже дорого. Купуючи кішку, китайці радилися з експертами. За певними ознаками будови тіла визначалося, чи буде тварина добре полювати на мишей і пацюків. Більші надії покладали на кішок, у яких був важкий міцний корпус, велика кругла голова, великі й добре розвинені рухливі вуха. У Китаї були міста, які славилися розведенням кішок. Одне з таких міст—Сангпан. Тут виводили кішок з особливими мисливськими якостями. Ними відзначалися тварини, що мали прикметну рису—трохи сплюснутий хвіст. У результаті селекції кішок у Китаї дотепер існує порода з висячими вухами. Розводили кішок і за забарвленням. Найбільш популярними були строкаті, так звані триколірні кішки. Цінувалися й інші забарвлення. Наприклад, білі кішки з чорними хвостами. За законами Давнього Китаю кішка, що покинула хазяїна й пішла на іншу територію, стає власністю нового господаря. Тому кішок часто тримали в нашийниках на довгих повідцях. За очами домашньої кішки визначали час дня: якщо зіниця мала форму вузької лінії — це полудень, якщо схожа на кісточку фініка — ранок або вечір, якщо кругла — ніч. З Китаю кішки потрапили в Японію. Це відбувалося-разом з поширенням буддизму й припало приблизно на VI століття н.е. Японці відразу ж оцінили користь, яку приносять ці тварини. Спочатку кішок використовували для охорони бібліотек від мишей і пацюків. Тварини були рідкісними й дорогими. Імператор Іхійо (986−1011 р.) одержав у подарунок з Китаю пару молодих кішок. До них була приставлена свита, яка подавала на дорогому посуді їжу й питво. Спали тварини на шовкових подушках. На 19-й день 999 року, як повідомляють тексти «О-у-ку» й «Мукура-но-соші», у них з’явилося потомство — 5 кошенят. До кошенят була приставлена нянька. Деякі кошенята з наступних приплодів були подаровані найбільш шляхетним придворним або продані за великі гроші. Через високу вартість кішок їх постійно тримали на повідцях. При дворі імператора ці повідці виготовлялися із золотих ниток. Вважалося, що гризуни бояться одного вигляду тварини. Тому при нестачі засобів на придбання маленького хижака в будинку ставили його зображення, статуетку. З поширенням й розмноженням кішки втрачають цінність і шанування. Приблизно з XII століття їх почали пов’язувати зі злими силами. Ця ідея досягла апогею в XIV столітті, коли з’явилася легенда про величезну кішку Некомата, що живе в горах. Гігантська кішка мала роздвоєний на кінці хвіст, у якому концентрувалися хвороби. Це стало причиною того, що домашнім кішкам почали відрізати хвости, щоб захистити будинок від хвороб. Цінувалися кішки, що були безхвостими від народження. У 1602 р. японський імператор видає декрет, який захищає кішок від несправедливих звинувачень у тому, що вони — втілення нечистої сили, демонів. Пропонувалося спустити кішок з повідців, заборонявся їхній продаж. Цей декрет дозволяв кішкам вільно полювати на гризунів, розмножуватися й поширюватися. Існує легенда, що пояснює появу декрету. Імператор святкував у саду із придворними й гостями. Один китайський дипломат запитав, чому улюблена імператорська кішка увесь час на повідку. Імператор відповів, що немає необхідності її відпускати, тому що вона одним своїм виглядом наганяє жах на пацюків і мишей. У цей момент у дружини імператора впала сережка й закотилася в щілину. Миша намагалася вкрасти сережку Син імператора побачив це й розірвав повідець. Кішка кинулася на мишу, впіймала її й урятувала сережку. Розселення кішок у Росії відбувалося приблизно в той самий час, що й у Європі. Розкопки свідчать про те, що ці тварини потрапили туди не тільки з Заходу, але і з Півдня. У центральних і північних районах Росії (Москва, Новгород й ін.) знайдені останки кішок, які відносять до X-XIV століть. На півдні України виявлені останки кішок, що відносять до VII-VIII століть н. е. На Русі кішка здавна вважалася охоронницею домівки. Поряд із цим чорні кішки в казках були обов’язковими супутницями Баби-яги. Існував також такий негативний персонаж, як Кіт-баюн. На американський континент домашня кішка була завезена з Європи. Перша згадка про кішку в Новому Світі належить до 1626 року. Вона стала об'єктом мінової торгівлі. У Парагваї, наприклад, перші кішки коштували фунт золота. Кішки міцно вкоренилися в Америці й за популярністю навіть обійшли собак. Зараз кішки поширені всюди. Особливо багато їх в індустріальних країнах. Домашня кішка стає об'єктом розведення лише з другої половини XIX століття (на відміну від інших свійських тварин). У результаті послідовного добору з використанням методів селекції створювалися нові породи, що відрізняються одна від одної. Одними з перших селекцією зайнялися англійці, тому багато сучасних порід кішок мають британське коріння. Можемо припустити, що кішка на довгий час зайняла важливе місце у домівці людини. Тим більше що психологи стверджують: люди, у яких є кішки, живуть довше й щасливіші за інших.

Будова кішки.

Анатомічні особливості.

Череп у кішки короткий і круглий. Кости морди менше кісток черепної коробки. Хребетний стовп має 7 шийних, 13 грудних і 7 поперекових хребців. Крижова кістка полягає їх трьох зрощених хребців.

Тулуб у кішки довгий і гнучкий. Кістки порівняно з розмірами тварини не дуже великі, відрізняються густиною і гнучкістю, яку ще збільшують не менше міцні м’язи і сухожилля, що сполучають їх досить вільно. Саме остання обставина додає кішкам неповторну грацію і витонченість рухів. Загальні пропорції тіла у всіх кішок дивно схожі, хоча і існує декілька явних відхилень. У всіх кішок довгий хвіст, виняток становлять рисі і деякі породи домашньої кішки типу мейнськіх.

Анатомічна будова кісткової системи: 1— лицьова частина; 2— нижня щелепа; 3— черепна частина; 4— перший шийний хребець; 5— шийні хребці; 6— лопатка; 7— грудні хребці; 8— ребра; 9— поперекові хребці; 10— крижі; 11— таз; 12— хвостові хребці; 13— стегнова кістка; 14— велика і мала гомілкова кістки; 15— плесно; 16— пальці (лапа); 17— пясть; 18— променева і ліктьова кістки; 19— плечова кістка; 20— грудна кістка.

Кінцівки у більшості кішок середньої довжини і дуже сильні. Вони забезпечують могутній і стрімкий стрибок на здобич, але і служать надійним захистом завдяки гострим кігтям. Кішка може регулювати положення своїх кігтів і звичайно тримає їх втягнутими. В п’яти передніх і чотирьох задніх пальцях проходять кісточки. Вони необхідні кішці при полюванні і обороні. В таких випадках кігті за допомогою м’язів і сухожиль виходять з шкірястих «піхов», і, навпаки, кішки втягують їх, коли немає необхідності, і тому кігті не затупляются. На лапках у кішок є освіти у вигляді подушечок. Вони забезпечені потовими залозами і чутливими нервовими закінченнями і дозволяють кішці обережно, безшумно пересуватися.

Шерсть кішок буває різного кольору, хоча у більшості основний її тон пісочно-коричневий, ймовірно, для маскування. Чим крупніше вигляд, тим грубіше шерсть. Як м’яка, так і щільна шерсть росте на шкірі, що облягає тіло досить вільне, що оберігає тканини і органи при бійках.

Слід також сказати про чутливі волоски, які представлені у вигляді вусів справа і зліва від носових отворів і надочноямкових волосків. Ці волоски і допомагають кішці відчувати навколишній її простір. Особливу роль в дотику виконує і все тіло кішки.

Кішки володіють добре розвиненими щелепами. У молодих кішок у віці 4—5 тижнів з’являються молочні зуби, в 8 тижнів їх зростання завершується. Зміна молочних зубів на постійні відбувається приблизно у віці 4—6 місяців. Слід відрізняти ікла, що служать для оборони і що використовуються кішкою при лові здобичі, від іклів, які відносяться до корінних зубів і використовуються кішкою для відкусування їжі або її розриву на дрібні шматочки.

Мова покрита роговими сосочками. Окрім участі в їді мова виконує роль «щітки», яким кішка вправно чистить свою шерсть, вона також їм під час їжі вилизує дочиста кістки.

У кішок однокамерний шлунок. За рахунок скорочення м’язів стравоходу що почалася перетравлюватися в ротовій порожнині їжа поступає в шлунок. Можливі і зворотні рухи неперетравленої їжі з шлунку при акті блювоти. Це спостерігається при захворюванні або частіше як прояв захисного рефлексу при поїданні недоброякісної їжі. Кишечник у кішки мочевидільні органи включають нирки і сечовивідні шляхи. У кішок сечовипускальний канал закінчується в передпіхві, у котів — на кінчику пеніса. Сеча виводить з організму продукти обміну речовин і отруйні речовини, що потрапили в нього, а також бере участь в регуляції сольового і водного обмінів.

У чоловічих статевих органах відбувається утворення сперматозоїдів. В яєчниках у кішок утворюються яйцеклітини, які проходять по яйцепроводу в матку для дозрівання.

Фізіологічні особливості.

У нормі температура тіла у дорослої кішки коливається від 38,0 до 39,5°С, у котенят ці показники бувають вищі. Кішку вже у молодому віці слід привчати до вимірювання температури. Термометр, змазаний вазеліном або яким-небудь жиром, обережно, щоб не заподіяти тварині болю, вводять в анальний отвір на ½—1/3 його довжини. Привчивши кішку до цього в ранньому віці, можна в подальшому встановити для неї індивідуальну температуру, реєструючи її протягом 10 днів.

Пульс вимірюють натисненням пальця на стегнову артерію, що знаходиться на внутрішній стороні стегна, а також по серцебиттю, він складає 100—120 ударів в хвилину.

Частота дихання рівна 20— 30, у молодих кішок цей показник вищий і досягає 40 дихальних рухів в хвилину. Не лякайтеся, якщо ваша кішка дихає з відкритим ротом. Це пов’язано із збудженням тварини або підвищенням температури навколишнього повітря. Кішка таким чином нормалізує свій теплообмін, допомагаючи потовим залозам справлятися із збільшеним навантаженням.

Кішки володіють бінокулярним зором. Очі великі, немигаючі, розташовані спереду, по сторонах носа. Кішки повертають голову і дивляться прямо на те, що їх цікавить. Кішка порівняно з іншими домашніми тваринами володіє великими очима по відношенню до розмірів тіла. Очі мають особливість в будові, тому можуть заломлювати в нічний час світловий промінь, який виходить від якого-небудь джерела. Не раз кожний з нас спостерігав, як світяться в темноті котячі очі. Природно, що при повній темноті кішка не бачить. Розрізняють кішки і кольори, але сприйняття кольору у них не таке яскраве і чітке, як у людей. Кішка вважається нічною твариною, цим обумовлена щілеовидна форма зіниці, проникна на чутливу сітківку ока лише та кількість світла, яка потрібна для зору. У внутрішньому кутку ока можна побачити мигальну перетинку, або третє віко. Воно служить для очищення рогівки ока від пилу.

Кішка володіє прекрасним відчуттям нюху. При взаємостосунках тварин між собою, при маркіровці самцями своєї території також виявляється відчуття нюху. Відомо, що запах валеріани надає на котів і кішок заспокійливе дію. При необхідності них легко можна зловити, скориставшися цим. До теперішнього часу повністю не вивчено питання про вплив валеріани лікарською на поведінку кішок. Володіючи сильним і своєрідним запахом, пряним і солодкувато-гірким смаком, вона діє на них магічно. Недаремно валеріана лікарська серед інших народних назв, таких, як валеріана аптечна, має і специфічне, як котяча трава, або котяче коріння. Встановлено, що препарати валеріани надають заспокійливе дію на нервову систему, причому кореневища, зібрані восени у фазі плодоношення, ваблять кішок. Вони здалеку по запаху знаходять їх, обнюхують і облизують. При цьому кішки стають спокійнішими, злегка напівсонними, ласкавими.

Подвижні прямостоячі вушні раковини, а також величезну кількість нервових закінчень в слухових нервах наділювали кішку чудовим слухом. Слід враховувати і її здатність уловлювати джерело звуку в ультразвуковому діапазоні, що використовується при полюванні кішок на мишей, а також при спілкуванні котеняти з матір'ю.

Більш оглядовим відчуттям дотику володіє кішка за допомогою волосків. Приємне відчуття викликає у кішки, коли її гладять по шерсті, вона і сама деколи шукає цієї ласки, але якщо погладжувати сильно або проти шерсті, це викликає відчуття незадоволеності і в хід будуть пущені зуби і кігті. Чутливі волоски, розташовані на лапках, дозволяють орієнтуватися в просторі, не натрапляти на різні перешкоди. Кожний спостерігав, як кішка трясе лапкою, наступивши на воду, бруд. Інформацію про це їй підказують лапи. Як вправно кішка розгулює по заборах, суччі дерев. І допомагає їй в цьому відчуття рівноваги, орган якого знаходиться у внутрішньому вусі. У разі падіння кішка здатна так скоректувати положення свого тіла, що приземлиться на лапи. Таку здатність наші вихованці успадковували від своїх предків.

У 15 місяців кішка дорослішає і здібна до розмноження. У старих тварин помітні відповідні ознаки, наприклад випадання зубів, волос і т.д. Таким тваринним може бути 10—14 і навіть 18 років. Тривалість життя у кішки, як правило, від 10 до 12 років, але деякі живуть і до 20 років. Визначити вік кішки важко, оскільки при знаки сточування зубів, зміни кришталика, забарвлення шерсті не так міняються, як у собаки.

У молодої кішки через 4—5 тижнів прорізаються молочні зуби і через 8 тижнів з’являються всі. В 5—6 місяців відбувається зміна молочних зубів, яка закінчується в 9 місяців (мал. 2).

Мал. 2.

Молочні зуби кішки включають шість різців, два ікла, у верхній щелепі по три, в нижній щелепі по два премоляра. По Гамбермелю, у кішки різці міняються до 5,5 місяців, ікла — премоляри —4,5, моляри — до 6 місяців. Гемер указує на наступну послідовність зміни зубів у домашньої кішки: спочатку міняються різці, потім ікла, причому зміна зубів нижньої щелепи випереджає за часом зміну зубів верхньої. Між різцями і іклами прорізується перший моляр верхньої щелепи, а далі перший моляр нижньої щелепи. Останніми корінними зубами, які міняються, є третій премоляр верхньої щелепи і четвертий премоляр нижньої щелепи. Доросла кішка має 30 зубів. На верхній і нижній щелепі по шість різців, два ікла, у верхній щелепі по чотири корінні зуби (три премоляра і один моляр), в нижній щелепі по три корінні зуби (два премоляра і один моляр). Кожний третій корінний зуб верхньої і нижньої щелепи найкрупніший.

Нижче наводяться основні біологічні показники кішки.

показник крові:

гемоглобін (в 100 мл), г 8—12.

еритроцити, млн/мкл 6—9.

лейкоцити, тыс/мкл 8—25.

нейтрофільні лейкоцити, % 60.

лімфоцити, % 30.

швидкість осідання еритроцитів, мм/ч 7—9.

швидкість згортання крові, мм/мін 2—3.

резервна щелочность, % 40 —50.

тривалість вагітності, днів 56—60.

кількість потомства 4—6.

тривалість життя (в середньому), років 10—12.

Британська короткошерста.

Британська короткошерста — історія цієї породи налічує близько тисячі років.

Характер британців витриманий, спокійний, ніжний — це ідеальна кішка для будинку. Британці чудово вписуються в сім'ю, стаючи буквально її членом.

Сучасна британська кішка — це гармонійне, середніх або крупних розмірів тварина з добре розвиненим, масивним тілом на міцних, низьких лапах. З могутньою грудною кліткою, круглою головою і короткою товстою шиєю. Належачи до числа природних порід, британці володіють прекрасним здоров’ям. Британці завоювали високу популярність в усьому світі.

Забарвлення і характер.

Коли в Інституті цитології і генетики З РАН в Новосибірську проводили досліди по одомашненню лисиць, виявилося, що, якщо вибирати з покоління в покоління тварин, що лояльно відносяться до людини, врешті-решт вони набудуть «собачі ознаки». У них будуть довгі відвисаючі вуха, укорочені хвости і плями на шкурі. У щурів, звичних сірих пацюків, в 30-м поколінні з’явилися білі плями різного розміру — від «краватки» до білого живота. Біля найласкавіших плями розрослися настільки, що темними залишилися тільки голова, шия і смужка шерсті уздовж хребта. При русі у зворотний бік, до агресивності, пацюки стали набувати вугільне забарвлення. Лисиці теж почорніли.

А ось у кішок все навпаки. Біолог Наталія МОСЬКОВКИНА, автор книги «Генетика і спадкові хвороби собак і кішок», відзначає, що «черниши» — найласкавіші звіри. Вони володіють хорошою вдачею і легко уживаються з будь-якою людиною.

Найрозумніші коти — це руді. Наприклад, якщо потрібно вивчати розсудливу або нервову діяльність організмів, співробітники біологічного факультету МІЛІГРАМУ набирають для роботи тільки «рижків». Вони найлегше навчаються і показують кращі результати в дослідах.

Але з рудим котом в звичному житті не так легко ужитися. Навіть щонайменша «іржа» на шкурі кішки додає її характеру зухвалість і самостійність. Це тварини з своєю думкою. А якщо кіт до того ж і смугастий, то це неслух серед неслухів і дуже підступний тип. Мабуть, за це їх і обожнюють.

А ось білі кішки не дуже популярні. Як правило, вони боязкі (можливо, через те, що часто страждають глухотою), образливі, але дуже ласкаві. Білий — дуже «мазкий» колір і в прямому, і у переносному розумінні: такі кішки частіше хворіють на заразливі хвороби.

Кішки з довгою шерстю куди більш домашні, ніж їх товариші з шерстю «спортивного» вигляду. Але найспокійніші і ледачіші - це персидці, які настільки флегматичні, що у них виникає проблема з туалетом і розмноженням.

Характер двобарвної кішки складається з поєднання відтінків, але в цілому їх характеризують як грайливих кішок. Трибарвні тварини, по прикметах, приносять щастя, а за вдачею нагадують маленьких собачок: обожнюють своїх господарів і готові слідувати за ними на край землі.

Що означає масть вашої кішки.

Що в кольорі тобі моєму?.

Можуть собі дозволити пани з Туманного альбіону всякі дослідження по кішечках! Люблять звірину в Англії, що там говорити. Недавно цілий інститут з’ясовував зв’язок забарвлення з характером. Найпереважнішими забарвленнями у любителів кішок виявилися чисто чорний, білий і сірий. Інші популярні забарвлення — двокольоровий чорно-білий, теббі (смугастий або плямистий) і рудий. При вказівці улюбленого кольору котолюби керувалися різними мотивами, включаючи такі: «Такого кольору був мій перший кіт» (від любителя рудих кішок), «У них таємний вигляд, примарна, гіпнотична краса» (захоплення любителя чорних кішок), «Контрастність кольорів, цікавий малюнок» (у трибарвних кішок (каліко) і черепахових) і «Поєднання кольорів» (у чорно-білих двобарвних кішок). І ті ж самі кольори потрапляють іноді в розряд якнайменше улюблених забарвлень. На першому місці серед якнайменше улюблених виявилися чисто білі і цілком руді кішки, потім слідують сірі тигрові і чисто чорні. В цей же розряд якнайменше улюблених потрапили сірі (або голубі), руді смугасті і одноколірні, особливо бурі. Кішку улюбленого кольору респонденти схильні називати «пустотливою», а кішку нелюбимого забарвлення частіше називають «непередбачуваною». Описуючи свою власну кішку, характеризують її звичайно як «доброзичливу», потім йдуть епітети «грайливий» і «пустотливий» .

Деякі зв’язують характер своїх кішок з селекцією або її підлогою, що цілком можливе, оскільки забарвлення іноді залежить від підлоги.

Близько половини брали участь в опиті заявили, що забарвлення кішок впливає на їх характер не більше, ніж колір волосся на характер людини. Більшість упевнена, що розуміння з боку людей, хороший обіг, індивідуальний підхід і навколишнє середовище має більший вплив на характер кішки, ніж її забарвлення. «Тільки я уявлю собі, що спіткав характер цих мяучек, як з’являється один з них і рушить всі мої теорії, — пише одного з читачів. — Вони дуже розумні і моторні, щоб можна було начепити на них ярлик» .

Проте декілька ветеринарних лікарів і селекціонерів, які постійно мають контакти з великою кількістю кішок, вважають, що зв’язок між забарвленням і особою існує. На думку одного ветеринара, чорно-білі кішки, однорідно чорні і сірі теббі всі входять в категорію кішок з дуже хорошим характером. Вони кращі за інших справляються із стресами, і взагалі це кращі домашні компаньйони. Головне — це реабілітація безвинно винуватих чорних котів!